Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ II. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ II     Розділ II     Наступна





ВСЕВОЛОД У КИЇВІ. ІЗГОЇ, БОРОТЬБА ЇХ ІЗ ВСЕВОЛОДОМ; НАДЇЛЕНЄ ДАВИДА І РОСТИСЛАВИЧІВ І КОНФЛЇКТ ВСЕВОЛОДА З ЯРОПОЛКОМ, ПОДЇЛ ЯРОПОЛКОВОЇ СПАДЩИНИ. ПОЛОВЕЦЬКІ НАПАДИ. ЗАГРАНИЧНІ ЗНОСИНИ ВСЕВОЛОДА І ВНУТРІШНЯ ДЇЯЛЬНІСТЬ. СМЕРТЬ ВСЕВОЛОДА.



Настав тепер час Всеволоду зібрати на останок овочі з чвертьвікової своєї полїтики: і з збирання руських волостей у трійку, і з вигнання Ізяслава з Київа у двійку, і з своєї вирахованої уступки, коли він відступив Київ Ізяславу. Належачи до трійки, здобув він собі Смоленськ. Від епізоду з вигнаннєм Ізяслава лишив ся йому Чернигів. Тепер, заховавши свою попередню пайку руських земель, він долучив до них ще Київ. Иньші волости Ізяслава зіставив він його синам. Новгород і далї зістав ся Сьвятополку, старшому сину Ізяслава. Меньшому Ізяславичу Ярополку, що був при батьку перед його смертию, Всеволод дав Волинь і Турово- пинське князївство. Сам Всеволод мав тепер Київ, Чернигів, Переяслав — все ядро Руської держави, і ще Смоленськ і Поволже, разом більша половина Ярославової спадщини.

Та все пятнадцятьлїтнє князюваннє Всеволода в Київі пішло на те лише, аби охоронити зібрані землї, відбити ся від позбавлених земель князїв, так званих в історії князїв-ізгоїв. Се термін історичний. Церковний устав з іменем кн. Всеволода Мстиславича — що жив в першій половинї XII в. (самий устав одначе має слїди пізнїйшої перерібки), вичисляє катеґорії ізгоїв — людей поминених на сьвітовім пирі, що не зайняли становища в суспільности або стратили його: попових синів, що не вивчили ся, пущених на волю рабів, збанкротованих купцїв, і князь прикладає сей термін і до княжих відносин, та причислює до ізгоїв ще князїв сиріт: „а се и четвертоє изгойство и къ себЂ приложимь — аще князь осиротЂєтъ”. В сїм княжім ізгойстві пробували бачити правний інститут — явище родового права 1). В дїйсности не було тут нїякого права, а тільки практика надужить: волости сиріт-князїв забирали ся старшими свояками, що потім, коли сї сироти виростали, не мали нїякої охоти звертати спадкоємцям — „отчичам” тих волостей, тим більше що така сирітська волость тим часом перемінила инодї вже кількох хазяїв, була проміняна, відібрана і т. и., отже прийшло ся б переводити великі короводи, інтересовані князї, beati possideates, того не хотїли — і князю-ізгою приходилось силоміць здобувати собі батьківські чи взагалї якісь волости.

Таких ізгойських родин за Всеволода, після того як Борис Вячеславич наложив головою, було на Руси три: три Сьвятославичі — Роман, Олег, Давид і Ярослав (ще малий); два Ігоревичі — Давид з невідомим на імя братом, і три Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько. Всеволод і Ярополк Ізяславич оба мали по ізгойській волости — оден Чернигів, другий Волинь, тому були природними союзниками. Головно боротьбу з ізгоями веде Всеволод, чи властиво його син — енерґічний, зручний, нестомний Мономах, що від довшого часу заступав і виручав батька: Всеволод хоч був ще не старий (як він сїдав на київський стіл, було йому тільки 48 лїт), але взагалї не визначав ся енерґією. Ізгої головно оперують половецькою помічю; при тім вони мали прихильників в деяких землях. Всеволод з Мономахом то пробують приборкати ізгоїв оружно, то придобрити їх якоюсь уступкою, і так серед сих неустаних війн, умов та всяких короводів проходить цїле князївство Всеволода, без яких небудь виразних результатїв. В тім і головний зміст сих пятнадцяти років його пановання в Київі.

Після останньої неудачі Олега (1078 р.) боротьбу з Всеволодом поновив старший Сьвятославич Роман, вибравши ся походом з половецькою ордою) на Переяславщину (1079). Але Всеволод, перестрівши його, встиг перетягнути Половцїв на свій бік, так що вони вбили Романа й вернулись 2). Олега ж, очевидно під впливом Всеволода, ухопили тмутороканські Хозари, передали Грекам, і там його увязнили — очевидно також на бажаннє Всеволода, що стояв в тїсних звязях з царгородським двором. В сїм візантийськім вязненню сей небезпечний для Всеволода претендент пробув чотири роки (між иньшим два роки він перебував на острові Родосї, де бачив і оповідає про се руський подорожник до Єрусалима ігумен Данило) 3). Ізгойське гнїздо — Тмуторокань зістало ся без хазяїна, і Всеволод послав туди свого посадника. Але вакувало воно не довго. 1081 p. прибігли туди Давид Ігорович з Володарем Ростиславичом, звідки й як — не знати. По анальоґії з пізнїйшими заходами Ростиславичів можна догадуватись, що й тепер була якась боротьба, що Давид і Володар попробували відібрати від Ярополка Волинь — цїлу, чи може яку частину, але се їм не удалось, і вони мусїли тїкати й удались до Тмутороканя. Вони вигнали звідси Всеволодового посадника і осїли ся в Тмутороканю, але теж не надовго: 1083 р. вернувсь із заслання Олег, і Давид з Володарем зістались знову без нїчого.

Давид одначе занадто скоро допік Всеволоду та змусив його до уступки. Він напав на Олешє, важну київську торговельну стацію на нижнїм Днїпрі, поарештовав купцїв, „Гречників” або „Греків”, і позабирав їх майно. Се робило таку шкоду київській торговлї, що Всеволод постановив якось заспокоїти Давида: він дав йому волость на границї Волини й Київщини, „вдасть єму Дорогобужь”. Пізнїйше ся так звана Погорина стала суперечною територією між Київським і Волинським князївством; кому вона належала — Всеволоду чи Ярополку, на певно не знати, але по всякій правдоподобности не Всеволоду, а Ярополку 4). Та хоч би належала вона навіть Всеволоду, то Давид, як претендент на Волинь, по своїм батьку був дуже ненаручним і немилим сусїдом Ярополку. Але як раз тодї, здаєть ся, прийшло ся Ярополку понести иньшу страту — се вже напевно, що вона дотикала його власних земель. Стало ся се так: того самого року два брати Ростиславичі, сини Ростислава Володимировича, мабуть Рюрик і Василько, що жили в Володимирі (чи волею, чи неволею — в полонї, — не знати), втїкли звідси, скориставши з подорожі Ярополка у Київ на великдень; потім зібравши ватаги, теж не знати які і де, вони напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Всеволод оборонив його: він кілька разів посилав Мономаха, і то вкінцї вигнав Ростиславичів, та привернув Володимир Ярополку 5). Але вкінцї, щоб заспокоїти Ростиславичів, Всеволод віддав їм Галичину, що перед тим, разом з Волинею належала до Ярополка. Се було початком відокремлення Галицького князївства, тому над сим фактом треба застановити ся трохи.

Вище вже я згадував, що ще батько Ростиславичів мабуть якийсь час мав Галичину. На сю гадку наводять факти, що Ростиславичі тримають ся разом з Давидом Ігоревичом — претендентом на Волинь, крутять ся все коло Ярополка, дістають нарештї Галичину, і на тім заспокоюють ся, так що й на Любецькім з'їздї сї волости потверджено їм. При загальній тенденції князїв — здобути свої отчини (сей принціп отчин був основою й любецьких постанов) — стає дуже правдоподібним, що Галичина була отчиною для Ростиславичів, і тому вони її як раз добивали ся.

Вкінцї вони її дістали. В любецьких постановах, як вони передані в лїтописи, говорить ся виразно, що Ростиславичі дістали сї галицькі волости (з них названо Перемишль і Теребовль) від Всеволода 6). В 1087 р., як видно з оповідання про смерть Ярополка, Рюрик Ростиславич вже сидїв у Перемишлі, та й у Звенигородї, мабуть, був котрийсь з його братів 7). Значить Галичину віддано Ростиславичам перед 1087 р. Найвідповіднїйшим для сього моментом була війна Ярополка з Ростиславичами 1084 р. Правда, можна припустити, що Ростиславичі були дістали Галичину від Всеволода ще перед тим, але що потім, завівши війну з Ярополком, попали були в неволю, землї стратили, і в 1084 р. на ново їх дістали; але на се нема нїяких натяків в наших джерелах. Тому певнїйше буде прийняти р. 1084 датою першого надання, тим більше, що як раз після сього попсовали ся відносини Ярополка до Всеволода 8). У всякім разї роки 1079-87 — се той час, коли Галичина відокремила ся від Волини в руках Ростиславичів.

Мономах пише в свої автобіоґрафії, що війну 1084 р. він закінчив повним порозуміннєм з Ярополком. Передача Галичини мусїла статись отже за згодою Ярополка. Але він не міг переболїти сеї утрати, і гнїв його обернувсь на інїціятора сеї уступки — Всеволода. Становище Ярополка, обсадженого тепер з двох боків ворогами дїйсно було не веселе: з одного боку Ростиславичі, з другого претендент на Волинь Давид Ігоревич. Але тим меньше можна було йому сварити ся з Всеволодом. Лїтопись каже, що його підбивали на Всеволода лихі дорадники; дорадники, дїйсно, були не мудрі, але й сам Ярополк, котрого лїтопись 9) вправдї дуже похваляє за христіянські чесноти („кротокъ, смиренъ, братолюбивъ и нищелюбецъ, десятину дая отъ всихъ скотъ своихъ святЂй Богородици, и отъ жита на вся лЂта”, але видко не може похвалити за розвагу 10), міг би зміркувати, що сидячи в ізгойській волости, він мусить до кінця триматись із Всеволодом. Всеволоду міг він закинути хиба тільки те, що той, задоволяючи ізгоїв його коштом, не спішив ся задоволяти тих, що претендовали на його власну Чернигівщину. Всеволод дїйсно мусїв мати тодї сей плян: задоволивши иньших ізгоїв чужим коштом, ослабити головних своїх ворогів-Сьвятославичів і позбавити їх сил для боротьби.

Ярополк почав збирати ся до війни з Всеволодом. Але Всеволод довідав ся про се завчасу, і перше нїж Ярополк вибрав ся на ту війну, Мономах вже маршерував до Володимира. Ярополк втїк у Польщу, полишивши родину і бояр в Луцьку: мабуть до Володимирцїв він не мав довіря. Але й Лучане піддали ся Мономаху, і він позабирав Ярополкову родину, бодр і скарб у Київ, а в Володимирі посадив Давида 11). Тим він дуже перекладав клопоти з Ярополком на голову Давида. Одначе не знати чи Давид дістав при тім цїлу Волинь, може бути, що Всеволод лишив дещо і для себе, судячи з того, що слїдом бачимо Мономаха на Волини.

Ярополку удало ся ще поправити свою справу і поучити Всеволода, аби його не легковажив. 1087 р. він прийшов із Польщі з помічними військами. Його стрів Мономах. Не знати, чи заімпонував Ярополк приведеним польським військом, чи піддобрив ся до Всеволода, тільки Мономах вернув йому Волинь. Але Ярополк захотїв відібрати й від Ростиславичів Галичину. Перебувши трохи в Володимирі, він пішов на Звенигород галицький, очевидно — походом. На дорозї одначе його підступом убив якийсь Нерядець, „отъ дьяволя наученья і отъ злыхъ человЂкъ”. Нерядець втїк до Рюрика Ростиславича у Перемишль; правдоподібно, він коли не був ним посланий, то робив для нього, усуваючи небезпечного ворога. Пізнїйше Давид виразно казав, що то Ростиславичі забили Ярополка 12). Всеволод ходив з сього поводу сам походом до Перемишля в тім же роцї. Правдоподібно, поводом виставлено було те підозріннє на Рюрика що до убийства Ярополка, але в дїйсности Всеволод, мабуть, мав на метї уставити полїтичні відносини по тій перемінї, яку робила смерть Ярополка в ситуації. Лїтопись нїчого не каже, що при тім стало ся з Волинею, але судячи з пізнїйших вказівок, Всеволод подїлив Ярополкову спадщину: головну пайку, з володимирським столом, дістав Давид; Берестейську волость Всеволод придав Сьвятополку, брату Ярополка, в додаток до Турово-Пинської волости, а собі взяв за комісію Погорину — де перед тим сидїв Давид. Я вивожу се з того, що потім як Сьвятополк був уже в Київі, Давид страхав його Васильком: як що Василько забере собі Волинь, то відбере й від Сьвятополка Бересте і Погорину 13); видно, що то були землї сьвіжо забрані від Волинської волости 14). А що Давид дістав Волинь з Володимиром від Всеволода, про се виразно говорить ся в любецьких постановах 15).

Але Погорина не була, мабуть, одиноким заробком Всеволода при тій історії. Сьвятополк, діставши Туров, слїдом перейшов туди з Новгорода (1088). Пізнїйше Новгородцї дорікали йому, що він їх кинув („ты єси шелъ оть насъ”) 16), але коли зважити, що як раз по виходї Сьвятополка Всеволод посадив у Новгородї свого внука, Мономахового старшого сина Мстислава 17), то воно стає більш правдоподібним, що Сьвятополк відступив Новгород Всеволоду в обмін на Туров, бо инакше хто зна чи й дістав би він Туров по смерти Ярополка; Туров же йому був потрібний, аби звідси близше пильнувати київського стола, що по Всеволоду мав йому прийти. Чи сяк чи так, а Всеволод при сих перемінах заробив, як бачимо, добре. Тепер поза його руками зіставались тільки: Туров, Волинь з Галичиною, Полоцьк і окрайки Сьвятославового удїлу — Муром і Тмуторокань.

Цїла ізгойська полїтика отже на разї удалась Всеволоду. Коштом Ярополка задоволив він дві ізгойські родини, заробивши при тім чимало і для себе, а тим часом родина Сьвятославичів, зіставши ся сама з своїми претенсіями, затихла по нещасливім кінцї Романа і засланню Олега, та мовчки виглядала лїпших обставин в своїм Тмутороканї та Муромі.

Се було дуже наручно Всеволоду, бо він і без того мав чим журити ся. На Волини, як бачили ми, мав він клопоти з Ярополком. На півночи непокоїв його Всеслав: він по смерти Сьвятослава зачипав ся з Новгородом, потім попалив Смоленськ (1078), і Мономах двічи ходив на його землї 18). На полудню, почавши від походів ізгоїв Бориса й Олега (1078 р.) та Романа (1079), де брали участь половецькі ватаги, майже без перерви чинили напади Половцї — вже на власну руку, Лїтопись дуже мало говорить про них (властиво є тільки одна згадка — під 1092 р., хоч за те й характеристична: „рать велика бяше отъ Половець отвсюду”). Але Мономах в своїй автобіоґрафії подав інтересні відомости в сїй справі, і вони відкривають перед нами всю тяготу сеї половецької „рати”. І так довідуємо ся звідти, що десь 1078-9 р. Половцї повоювали „Стародубъ весь”. Десь 1084 р. вони взяли Горошин (в Переяславщинї). 1085 р. вісїмтисячна половецька орда несподївано напала на Мономаха коло Прилуки (тамже). Потім чуємо їх напади в околицї Сьвятославля, Торчеська, Юрєва, знову битву коло Красного — все в Київщинї. Потім знову коло Варина — в Переяславщинї 19). Коли зважимо, що Мономах, хоч і був головним героєм сїєї боротьби з Половцями 20), все таки анї не брав участи в усїх битвах з ними, анї не мав на гадцї записати всї половецькі напади, то зміркуємо, кілько то їх могло бути в дїйсности.

З круга заграничної полїтики для часів Всеволода знаємо не богато. З рештою з західно-европейськими землями Всеволод до безпосередньої стичности мав уже меньше нагоди, від коли західнї українсько-руські землї відокремили ся від Київа; тому й про конфлїкти сих західнїх земель з Угорщиною й Польщею тут не говоримо. На доповненнє сказаного вище про звязки з Нїмечиною в серединї і другій половинї XI в. згадаємо тут лише про нещасливу доньку Всеволода Евпраксию. Вона вийшла замуж за маркґрафа саксонського, а коли повдовіла, оженив ся з нею, 1089 р., імператор Генрих IV; але вони жили зле, нїмецькі хронїсти оповідають страхи, як Генрих зневажав жінку, й вона нарештї (1094 р.) втїкла від нього до маркґр. Матильди тосканської, а за її посередництвом удала ся до папи. Справу її з чоловіком розсуджувано потім на синодї в Констанції, потім в Пяченцї (1095 р.); Генриха осуджено за його супружі неправди й виклято, а Евпраксия по тім вернула ся на Русь. Пізнїйше (1106 р.) вона постригла ся в Київі й незабаром померла (в 1109 р.) 21). Шлюб сей зрештою, незалежно навіть від свого нещасливого характеру, не міг мати для Руси особливого полїтичного значіння уже тому, що Генрих і Нїмеччина тодї були заняті своїми домашнїми справами 22).

Тїсні звязки істнували далї з Візантиєю. Ми знаємо, що Всеволод сам був оженений з візантийською царівною, і невважаючи на зміни династий на візантийськім столї він піддержував далї сї звязки: найлїпший доказ на се — засланнє Олега до Царгорода 1079 р. Бачимо потім, що й його син Мономах зістаєть ся в тїсних зносинах з Візантиєю, але з рештою не маємо більше фактів до сих відносин 23).

Далї піддержували ся зносини з скандинавськими краями. Свого Мономаха Всеволод оженив з донькою нещасливого анґлїйського короля Гаральда, що по Гастинґській битві разом із братами утїкла в Данїю й там перебувала, доки не вийшла замуж на Русь. Свого старшого сина Мстислава Мономах оженив з донькою шведського короля Інґа Стейнкельса Христиною, але не знати чи сей шлюб уложений був ще за житя Всеволода (Мстислав родив ся 1076 р.) 24).

У зверхнїй полїтицї, в воєнних справах виручав Всеволода Мономах, скачучи з Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди; у внутрішнїй управі Всеволод мусїв радити собі иньшими способами, і тут лїтопись, хоч як для нього прихильна, не замовчує нарікань. „Він волїв, каже вона, молодиків, з ними радивсь, а ті водили ся своїми особистими інтересами, рили під иньшими боярами і не пильнували справедливости в управі; тивуни почали грабити, здирати людей грошевими карами, а князь про се не знав”. „Земля збіднїла від неустанних війн і урядницьких здирств”, скаржать ся на иньшім місцї лїтописи самі Кияне 25). Лїтописець поясняє сї непорядки Всеволодовими клопотами від ізгоїв, його хоробливістю й старістю, хоч Всеволод не був дуже старий: він умер маючи 63 роки. Правдоподібно, що тут причина була в характері і в замилованнях князя. Упускаючи суд і управу, виручаючи себе сином в походах, Всеволод за те був дуже зручним, вирахованим полїтиком, як то ми могли оцїнити в вище поданім оглядї. При тім в усїм він дуже уважав на вимоги й погляди суспільности і вславив ся своїм взірцевим житєм. „Сей благовірний князь Всеволод, каже лїтописець, змалку любив правду, був ласкавий для убогих, віддавав честь епископам і сьвященникам, а особливо любив монахів і задоволяв їх потреби; він і сам цурав ся пянства і похоти, — тому й батько його любив” 26). Був він справдї великим прихильником церкви і духовенства, фундував кілька монастирів — знаємо нпр. його монастирі св. Михайла (Видубицький) і другий — св. Андрія фундований для його доньки Янки (Анни), що в нїм постриглась 27). Мономах підносить його незвичайні знання: „отець мой, дома сЂдя, изумЂяше 5 языкъ, — в томъ бо честь єсть отъ инЂхъ земель”. Сей факт оцїнюють звичайно як доказ особливої осьвіти, але се знаннє могло мати й чисто практичне значіннє — в досить розвинених заграничних дипльоматичних зносинах.

Умер Всеволод 1093 р., 13 квітня, в присутности своїх синів Володимира Мономаха і Ростислава. Його поховано в Софійській катедрі, коло гробу батька: лїтопись каже, що Ярослав заповів йому, аби казав себе поховати коло нього, „бо він любив його більше від його братів 28).








Примітки


1) Теорія ся розвинена була Соловйовим в Ист. Россіи І. с. 283;новійша критика її у Серґєєвіча Юридическія Древности II с. 332-3;ширше про се говорю в III томі главі III.

2) Як я вже згадував (в І т. с. 573), у звістцї лїтописи є відгомін якоїсь піснї, що прокидаєть ся в сих словах: „й суть кости єго и доселЂ тамо лежаче, сына Святославля и внука Ярославля”. Пригадаймо, що по словам автора Слова о полку Ігореві сього Романа осьпівав Боян; може й тут ми маємо останки сеї Боянової піснї.

3) „Въ томь бо остро†(Родосї) быль Олегь князь рускый 2 лЂта и 2 зимы”, вид. Норова с. 7, про сей Паломник див. далї, т. III с. 464 і 659. Правдоподібно з сим побутом Олега в Греції треба звязати недавно здобутий — коли не факт, то близьку до нього правдоподібність — про шлюб Олега з Грекинею. Шлюмберже в своїй Sigillographie byzantine (1884) видав печатку з написю: κε βδ (κύριε βoήει) τη ση δoυλη δφεoανoυ αρχoντηση ρωσιαςτη μoυζαλωνηση, з археольоґічного погляду зачисляючи її до XI-XII в. Д. Лопарьов (в замітцї: Визангійская печать съ именемъ русской княгини, Визант. Временникъ 1894, І) висловив дуже правдоподібний здогад, що ся „Теофано з рода Муцалонів, руська княгиня”, була жінка Олега (з Любецького синодика; дїйсно, виходить, що Олег мав жінку Теофанію — Зотов в IX т. ЛЂтописи археогр. ком. с. 24 і 34). Можна висловити здогад, що сей шлюб з візантийською патриціянкою й дав можливість Олегу видерти ся з візантийської неволї назад на Русь, бо певно, що Всеволод, скільки ставало його впливів, запобігав тому.

Иньшу ще гадку до сеї справи висловив недавно проф. Кулаковский (Труды XI археолог, сьЂзда т. II с. 133): приймаючи, що ся Теофано була жінкою Олега, він думає, що Pωσία печатки — се східня частина Таврії. До сього толковання терміна Pωσία я ще верну ся (в гл. VII), а тепер зауважу тільки: дуже гіпотетичний сам по собі, здогад сей в приложеню до кримських волостей Олега не правдоподібний зовсїм: що за волость в самій східнїй части Таврії, без Тмутороканя? Чи Олегова жінка не могла називати ся „руською княгинею” й без того?

4) Судячи до тому, що говорить ся про Погорину 1097 p. — Іпат. с. 172.

5) Іпат. с. 144. Мономах в своїй автобіоґрафії згадує про два чи три походи в поміч Ярополку: „и пакы до Изяславичихъ за Микулинь (Содовйов II. 307 поправляв на „Ростиславичихъ”, і се правдоподібно) и не постигохомъ ихъ; и на ту весну кь Ярополку совокупляться на Броды”. Далї: на ту зиму идохомъ кь Ярополку совокуплятися на Броды и любовь велику створихомь” (Лавр. с. 239). Cї походи обіймають рік часу, се ясно видно з тексту; дата їх може бути викомбінована; очевидно, останнїй похід не може бути иньшим, як той, про котрий оповідає лїтопись під 1084, а тим самим і перший похід на Броди належить не до боротьби (припустїм) Ростиславичів з Ярополком, що закінчила ся втікачкою їх 1081 р., а до сеї новійшої, що привела до надання їм Галичини.

Найбільш правдоподібний порядок подїй був би ось який: з початком 1084 р. (може десь постом — Великдень був раннїй, 31 марта) Ярополк вибрав ся до Київа і ще перед великоднем міг довідати ся, що Ростиславичі втїкли з Володимира з ворожими замірами. Всеволод зараз вислав Мономаха — ловити Ростиславичів, але догнати їх не удало ся (у Мономаха се дїєть ся десь на початку весни). Після того — чи з тої нагінки безпосередно чи по поворотї до Київа наново — Мономах пішов помагати Ярополку против Ростиславичів і злучивши ся з ним коло Бродів, мабуть Ростиславичів відогнав. Аж погім мабуть опанували Ростиславичі Володимир, і Мономаха знову вислано до помочи Ярополку; він знову злучив ся в ним коло Бродів, вигнав Ростиславичів, але при тім зажадав від Ярополка наділення Ростиславичів і встиг прийти до порозуміння в сїй справі („любовь велику створихомь”, як він каже).

6) Іпат. с. 167. Досить розповсюднений погляд, що Ростиславичі самі відібрали Перемишль у Поляків (Соловйов II. 307, Барсов с. 279, Ан. Левицький Obrazki z najdawniejszyh dziejόw Przemysla c. 24-5 й ин.), але про се нема звістки нїде. Длуґош, на котрого покликують ся, загально говорить тільки, що Русь підбита Болеславом, увільнила ся від Поляків, а Василько Ростиславич взяв і попалив кілька польських міст (І. 382 і 402). Перша згадка, розумієть ся, не має нїякої історичної вартости, а похід Василька взято, очевидно, з лїтописи (Іпат. с. 150). Натомість лїтопись, оповідаючи про Любецький з'їзд (Іпат. с. 167), виразно каже, що Перемишль Ростисдавичі дістали від Всеволода.

7) Іпат. с. 144-5.

8) 1084 р. приймають для надання Галичини Ростиславичам й новійші історики Волини — Андріяшев с. 111, Іванов с. 121. Соловйов вказував на 1085 p. (II c. 301), але далеко правдоподібнїйше, що війна 1085 р. була вже результатом того, що Всеволод виміг від Ярополка Галичину для Ростиславичів.

9) Іпат. 145.

10) Його потім навіть уважали сьвятим, див. Філарета Русскіе святые XI. с. 306.

11) Іпат. с. 144.

12) Іпат. с. 168. Оден з визначних росийських учених середини XIX столїтя Тюрін написав спеціальну статю: Смерть Яроподка Изяславича (Современникь т. XVI відд. II), де складав вину убийства Ярополка на Давида. Йому відповідав, складаючи на Рюрика, Соловйов — II. 308-9. Дїйсно, на Давида нема нїяких доказів.

13) Іпат. с. 172.

14) Можна б додати ще звістку Татїщева (II c. 219), що Ярослав Сьвятополкович хотїв відібрати Погорину від Мономаха: вона може мати значіннє, бо сам Татїщев не думав, що Дорогобужську волость (Погорину) взято від Ярополка (ib. с. 137).

15) Іпат. с. 167. Татїщев (II. 139) таки й каже, що Давид дістав Володимир по смерти Ярополка, але не знати, чи се він де вичитав, чи викомбінував (комбінація, в кождім разї, зовсїм справедлива).

16) Іпат. с. 182.

17) Іпат. с. 182, l Новг. с. 67.

18) Лавр. с. 239.

19) Див. в примітках до мапи.

20) Вона одначе не перешкоджада йому в потребі й собі уживати половецької помочи, нпр. в походї на Всеслава.

21) Про неї Бернольд Monum. Germ.hist. Scr. V. 457-8, 462, Еккегард ib VI. 720. Annalista Saxo ibid. 721, Donizo Vita Mathildis XII. 394, Annales Stadenses XVI. 316-7 i 326, Іпат. л. 186 і 188. Див. про сей шлюб ще Giesebrecht Geschichte der deutschen Kaiserzeit III с. 627-8, 650-662.

22) В компіляції Татїщева (II. 136) оповідаєть ся під 1082 р., що Генрих просив Всеволода помогти йому на угорського короля Гейзу, і Всеволод пішов походом, але завернув ся „від гір”, виславши воєводу Чудина — мирити Ґейзу з цїсарем. Се оповіданнє має богато підозрілих анахронїзмів (нпр. — Ґейза вмер ще 1077 р.) та недорічностей і належить до сумнївних ще більше, ніж вище подана звістка про корсунські справи.

23) Про здогад, що Михаіл Дука сватав свого брата за Всеволодову доньку, говорив я вище — с. 66.

24) Про сї шлюби 1 Нов. с. 122, Saxo Grammaticus (XII в.) — Monum. Germ. hist. Scr. XXIX с. 67, Genealogia Ingeburgis reginae (кінець XII в.) ib. с. 165, датська Knytlingasaga (XIII в.) ib. с. 292, Heimskringla c. 345, Morkinskinna c. 356 (історії норвезьких королїв, з XIII віка).

25) Іпат. с. 151, 153.

26) Іпат. c. 151.

27) Іпат. с. 144-5.

28) Іпат. с. 151-2.











Попередня     ТОМ II     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ II. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.