[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ II. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ II     Розділ II     Наступна





CПРАВА КИЇВСЬКОГО СТОЛА. СЬВЯТОПОЛК У КИЇВІ І ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА. ПОЛОВЕЦЬКІ НАПАДИ, БОНЯКОВА ЛЄҐЕНДА; ВІЙНА 1093 Р.; СПРАВА СЬВЯТОСЛАВИЧІВ; БОРОТЬБА ЗА ЧЕРНИГІВ; ВІЙНИ З ПОЛОВЦЯМИ; ПОРОЗУМІННЄ З СЬВЯТОСЛАВИЧАМИ; З'ЇЗД В ЛЮБЧУ І ЙОГО ПОСТАНОВИ. КНЯЖІ ВІДНОСИНИ, ОСЛЇПЛЕННЄ ВАСИЛЬКА І ВОЛИНСЬКА СПРАВА; ВОЛИНСЬКА ВІЙНА І З'ЇЗД У ВЕТИЧАХ; ВІДІБРАННЄ ВОЛИНИ ВІД ДАВИДА, ПОЛЇТИЧНА СИТУАЦІЯ НА ПОЧ. XII В.



Мономах був паном ситуації в Київі в момент смерти батька, міг відразу сїсти на київськім столї і заняти місце Всеволода в полїтичній системі Руської держави. Але обережний і вирахований, як і його батько, він не відважив ся на такий сьміливий і ризиковний крок. Лїтопись добре відгадала його мотиви, вложивши в уста йому такі гадки 1): „як я сяду на столї мого батька, то прийдеть ся менї воюватись з Сьвятополком, бо то перед тим: був стіл його 2) батька”.

Якихось принціпів переходу київського стола, окрім досить неозначеного принціпу отчинности, житє й історія не виробили тодї, як не виробили й пізнїйше; все рішали шанси й конкуренція, Мономах мусїв знати, що Сьвятополк не пустить київського стола: він може й з Новгорода до Турова перейшов, аби бути поблизу. Розпочинати ж боротьбу з Сьвятополком, маючи за спиною Сьвятославичів, з їх претенсіями на Чернигів, і тяжку грозу половецьких нападів, — було б дїйсно дуже небезпечно. Тож Мономах післав до Сьвятополка, закликаючи його на київський стіл, а сам пішов у Чернигів. Переяслав дістав меньший його брат Ростислав; як поділили Всеволодовичі иньші батьківські волости, не знати зовсїм, та й не важно, бо слїдом вони однаково злучили ся в руках Мономаха. Новгород віддано Давиду Сьвятославичу, старшому з Сьвятославичів, які жили ще; тим, очевидно, хотїли приглушити справу чернигівської волости 3).

Сьвятополк не загаявсь і в провідну неділю 24 квітня вже прибув до Київа. Лїтопись, хоч прихильна Всеволодовій династиї, зазначає одначе, що Кияне прийняли Сьвятополка „з радістю” 4). Значилоб се, що династия Всеволода і спеціально старий Всеволодович: Мономах ще не мали тодї особливих симпатій у Київі; воно й не диво, коли правлїннє Всеволода полишило такі невеселі згадки у людей своїми судами й тивунами. Але і з Сьвятополка не мали люди потіхи: він лишив по собі лиху славу. Патерик, передаючи, очевидно, устну традицію, пише, що за часи Сьвятополка було богато кривд людям, він нищив без вини визначних людей („домы силныхъ”) і богато заграбив майна 5), та ілюструє се історією з соляними спекуляціями Сьвятополка, про котрі згадаю низше. Взагалї він у наших джерелах виступає чоловіком користолюбним, несправедливим, а заразом нездарним: правда, по части се залежить і від самих джерел, більш прихильних його сучаснику — Мономаху; так, нездарним полїтиком Сьвятополк в дїйсности зовсїм не був, се побачимо виразно самі.

Князюваннє Сьвятополка розпочало ся дуже сумно: він вступив на київський стіл в часи сильного половецького натиску. Ми бачили вище (з автобіоґрафії Мономаха), що при кінцї 80-х рр. Половцї сильно непокоїли Київщину. Перед самою смертю Всеволода була в Переяславщинї „рать велика оть Половець отвсюду”. В перші роки Сьвятополкового пановання на київськім столї сей натиск тріває далї й приводить полудневу Київщину до повного спустошення, до утрати кольонїзаційних здобутків спокійнїйших десятиліть — від часів упадку Печенїзької орди. Анальоґічне діяло ся, правдоподібно, і на лївім боцї Днїпра, в Переяславщинї. Повторяли ся: тяжкі часи Володимира, тієї „рати без переступа”, смутні часи, коли, кажучи словами Слова о полку Ігореві, „рідко гукали по Руській землї орачі, але часто кракали ворони, дїлячи собі трупи, та вели свою бесїду галки, збираючись летїти на поживу” 6). Патерик дїйсно згадує про „сильний голод і велику загальну нужду в Руській землї”, „смерти надлежащи глада ради бывающего на вси люди” 7); се по части могло стати ся через сарану (про неї говорить лїтопись під 1094 і 1095 р. — „поядоша всяку траву и многа жита” 8)), але ще більше мабуть таки через ті неустанні напади Половцїв і вічну трівогу.

Ся хижа, навісна степова хмара сперсонїфікувала ся на довгі часи у руської людности в особі одного з тогочасних половецьких ватажків — хана Боняка. Він дав ся в знаки сучасникам сильно. Лїтопись його титулує: „безбожный, шолудивый, хыщникъ  9). В історії волинської війни Василя він представлений ворожбитом, віщуном: виє по вовчому, і вовки йому відповідають 10). В XII в. чуємо лєґенду, як Боняк рубав шаблею київські Золоті ворота (зовсїм як польські джерела оповідають про Болеслава) 11). В пізнїйших народнїх переказах, відомих нам від XVII в., „шолудивий Буняка” перейшов уже в зовсїм мітичну, нелюдську, надприродну істоту: демона смерти, шкелєта покритого шкірею, з смердячими потрохами; до сеї фіґури привязані були ріжні мандрівні казкові перекази — про убиваннє ним слуг, які підглянуть, що він не живий чоловік, а такий шкелєт, про уратованнє одного з тих слуг, що потім убиває самого того демона, і т. и. — перекази, що не мають нїякого звязку з історією Боняка, окрім самої фіґури шолудивого хищника, перетвореного народною творчістю на сю казкову істоту 12).

По великій рати в Переяславщинї 1092 р., на весну 1093 р. Половцї вибрали ся новим походом. Прочувши про смерть Всеволода, вони прислали до Сьвятополка послів ”о мирЂ”, себ то жадаючи окупу за спокій. Сьвятополк увязнив послів. Половцї почали нищити Київщину і обложили м. Торчеськ — осаду руських Торків. Сьвятополк почав вибиратись у похід. „Розважні бояри” „мужи смысленЂи”, як їх зве лїтописець, очевидно бояре київські, перестерегали його, щоб він не поривав ся на Половцїв з малим військом: Сьвятополк мав 800 мужа дружини тай уважав, що сього на Половцїв вистане, і його піддержували „нерозсудні” (несмысленЂи) дорадники, але розважні казали, що здалось би на той похід і 8000, тільки нема чим їх удержувати: земля збіднїла від війни і непорядків управи. Вкінцї вони радили удати ся по поміч: до Мономаха, і Сьвятополк їх послухав — післав до Мономаха, просити помочи. Мономах прибув дїйсно з військом своїм і з братом Ростиславом. В фамилїйнім монастирі Всеволодовичів — Видубицькім князї зійшли ся, але зачали від своїх княжих рахунків, ”взяста межи собою роспрЂ которы”. „Розважні бояре” стали їх напоминати: Половцї нищать руську землю, а ви сварите ся; потім порозумієте ся між собою, а тепер кінчіть справу з Половцями — чи миром, чи війною”. Вкінцї по довгих короводах і суперечках князї уложили межи собою союз, присягли згоду — „цїлували хрест”, і тодї доперва перейшли до половецької справи. Мономах не радив іти на Половцїв, думав, що лїпше окупити ся; правдоподібно — орда була занадто численна. Але перемогла Сьвятополкова гадка, що стояв за походом, і всї рушили під Трипілє, над устє Стугни.

Тут одначе знову виникла ріжниця в поглядах — чи йти за Стугну, чи нї. Князї скликали дружину й зачали радити ся. Мономах знову радив годити ся з Половцями, заразом страхаючи їх військом, і його підтримували „розважні бояре”. Але загал Киян був у воєвничім настрою, і їх гадка перейшла на сїй воєнній радї: рішено не миритись, а битись — іти за Стугну. Але коли прийшло до битви, зараз за Стугною, коло Трипіля, між двома лїнїями оборонних валів, що сходили ся тут, київські „людьє” не оправдали свого воєвничого запалу — вони не витримали натиску Половцїв, що ударили на них, і побігли. Сьвятополк з своєю дружиною тримав ся, але не міг сам удержати ся, й мусїв тїкати за ними. Половцї ударили тодї на Володимира й по „лютій битві” змусили й його до утечі.

Настала безладна втїкачка, особливо на броду через Стугну. Ростислав, бредучи з Мономахом, почав тонути. Мономах став його ратувати, але ледво не втонув сам, а брата не виратував, він згинув. Київський Патерик оповідає монастирський переказ, що ся смерть спіткала Ростислава за його нелюдський учинок: він казав утопити печорського монаха, прозорливця; Григорія, що напророкував Ростиславови сю смерть і тим нагнївав його). В Слові о полку Ігоревім є поетична апострофа до сеї траґічної смерти молодого Всеволодовича, що звучить як принагідна ремінїсценція з старшої піснї: „молодому князю Ростиславу зачинив Днїпро свої темні береги; плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславу; посмутнїли цьвіти від жалю, й дерево з туги до землї похилилось” 13)

Мономах по сїй пригоді побіг до свого Чернигова; Сьвятополк, втїкши до Трипіля, звідти в ночи дістав ся до Київа. Земля лишила ся безборонною, і Половцї почали пустошити самі околицї Київа, заходячи навіть за Київ, між Київ і Вишгород. Сьвятополк попробував знову виступити проти них, але на Желани (під Київом) його знову розбито, і маса Руси побито, більш як в попереднїй битві. Торчеськ Половцї тимчасом держали в облозї і відбивали всї атаки обложених. Забракло там запасів, а довезти нових не удавалось. Вкінцї Половцї забрали і воду, і Торки по завзятій оборонї мусїли піддатись. Місто спалено, а людей Половцї забрали в неволю. Тим закінчила ся кампанїя. З великою здобичею пішли Половцї на свої кочовища, ведучи масу невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і жаждою, схудлі з біди на лицї, почорнїлі, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі й босї, з ногами поколеними на тернї, і з слїзми говорили між собою: „я з того міста”, „я з того села”, так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину, підводячи очі до Вишнього, що знає всї тайни”... 14). Сьвятополк, не чуючи можности дальшої боротьби, оженив ся з донькою Тугорхана, „половецького князя”, щоб піддобрити ся до Половцїв, і дав окуп, щоб не воювали більше (се називаеть ся в наших лїтописях: „створи миръ”). Окупивсь і Мономах 15).

Ся катастрофа осьмілила Олега Сьвятославича. Він зрозумів, що настав його час. Взявши Половцїв до помочи, він прийшов на другий рік (1094) з Тмутороканя під Чернигів. Мономах засїв у містї, Олег попустошив передмістя і почав добувати „острог”. Вісїм день ішли бійки, нарештї Мономах стратив надїю відбитись, а як він сам поясняє: „пожалував християнських душ, сїл, що горіли, та монастирі, та сказав: нехай погані не хвалять ся”, і розпочав переговори з Олегом. Він віддав йому Чернигів, а сам ретировав ся з останками дружини в Переяслав. Се було в день св. Бориса (24 липня; мала Мономахова дружина, яких сто мужа, з родинами мусїла перебирати ся серед половецької орди, „і облизувались на нас як вовки”, пише Мономах, — але щасливо пройшла у Переяслав 16). Свої почутя до Половцїв Мономахова дружина й сам Мономах виказали за те, коли прибули на весну до Переяслава половецькі старшини Ітлар і Кітан „на миръ”, себ то — брати окуп. Дружина Мономаха задумала їх порізати; Мономах з початку противив ся, — бо він їм присягнув, але потім згодив ся. Він закликав їх до себе, там їх замкнули в покою і постріляли з даху безборонних, як щурів. Потім Мономах і Сьвятополк наглим нападом заскочили їх табор за Голтвою і пограбили. Кликали з собою й Олега Сьвятославича, але він не пішов і не згодивсь убити сина того Ітлара, що був у нього.

Сю відмову Олега князї приняли як провокацію: мовляв Олег тримає з Половцями — „зане ся бяше приложилъ к Половцемъ”, як мотивує Мономах в своїй автобіоґрафії. Відносини зірвано, „бысть межи ими ненависть” 17). Ізяслав Мономахович зайняв Муром, вигнавши Олегового посадника. Давид Сьвятославич під тойже час, розсваривши ся з Новгородцями, вибрав ся звідти й захопив Мономахів Смоленськ 18). Олега Сьвятополк і Мономах візвали на якийсь небувалий конґрес до Київа: „приходь до Київа умовити ся в присутности епископів, ігуменів, бояр наших батьків і громади („горожаны”) про Руську землю, щоб оборонити її від поганих”.

Дїйсна цїль була иньша. Знаємо обвинуваченнє на Олега, що він хоче тримати з Половцями, і загальне незадоволеннє на його союз з Половцями (лїтопись висловляє його кілька разів досить сильно, а відгомін сеї традиції маємо ще і в Слові о полку Ігоревім, що його зве „Гореславичом” замість Сьвятославича, та винуватить у всїх тодїшнїх усобицях) 19). Зовсїм ясно, що Мономаху з Сьвятополком треба було на тім конґресї не наради, а чого иньшого. Під пресією загальної опінії вони хотїли або примусити Олега, щоб розірвав союз з Половцями і таким чином позбути ся небезпечного половецького союзника у себе з заду під час завзятої боротьби з Половцями з фронту, а заразом і ослабити самого Олега (се все особливо важне було для Мономаха), або — знайти повід, знов таки — санкціонований загальною опінїєю, для дальшої боротьби проти Олега. Олег, очевидно, розумів се дуже добре. „Набравшись дурної пихи”, „усприємъ смыслъ буй и словеса величава”, як клясифікує се неприхильний йому лїтописець, Олег відповів, що не признає над собою суда „епископів, чернцїв і смердів”. Тодї Сьвятополк і Мономах оголосили його одномишленником Половцїв і пішли на нього походом.

Се було при кінцї квітня (1096). Олег не відваживсь анї вийти проти них, анї відсижувати ся в Чернигові; похід, видно, застав його неприготованим. Він вихопив ся з Чернигова в Стародуб, Володимир і Сьвятополк погнали ся за ним і обложили в Стародубі. Облога була дуже тяжка, Стародубцї завзято боронили свого отчича; близько пять тижнїв ішли битви під городом. Нарештї Стародубцї не могли довше триматись, і Олег капітулював. Сьвятополк і Мономах зажадали, щоб він прибув разом з братом Давидом на з'їзд до Київа — „сняти ся и порядъ положити”; Олег присягнув на тім. Подібно вчинили і з Давидом: Сьвятополк і Мономах ходили під Смоленськ, примусили його вернути ся в Новгород і теж постановили з ним угоду — мабуть зобовязали його приїхати на той з'їзд 20).

Але Олег не хотїв вдавати ся на ласку свояків і рішив ще попробувати щастя. Він пішов був на Смоленськ; Смольняне не прийняли його, але до нього пристали „вої” звідти. З ними здобув він собі назад Муром (Ізяслав Мономахович при тім наложив головою в битві) і задумав до сього прилучити й поволзькі волости Мономаха. Йому удалось опанувати Суздаль і Ростов, але наспів з військом Мстислав з Новгорода, знищив Олега під Суздалем (на р. Колачцї), зайняв назад не тільки Поволже, але й Муромську волость і Олегу порадив не тїкати, а звернути ся з покорою до „братиї”, щоб не виключали його з Руської землї 21).

Та коли становище Олега було прикре, то з другого боку й Сьвятополк з Мономахом відчували пекучу потребу полагодити нарештї відносини на Руси, з Сьвятославичами значить, щоб можна було звернути сили проти Половцїв. Сї часи були справжньою орґією степових нападів і спустошень. Після купленого окупами спокою 1094 р. Половцї прийшли другого року знов у Київщину 22). Вони обложили Юрїв, столицю Порося, стояли коло нього цїле лїто, як позаторік коло Торчеська, і ледво не взяли його. Сьвятополк був окупив ся їм, але вони не забрали ся й після того з Київщини. Тодї Юриївцї, вибравши час, покинули місто й втїкли до Київа. Сьвятополк звелїв їм поставити замок коло Витечева, і тут оселив Юриївцїв з їх епископом, „Засаковцїв” (людей з околицї Сакова — на лївім березї Днїпра) і з иньших пограничних міст 23). Епізод характеристичний, він показує, що неустанні напади Половцїв знищили пограниче, і люде довше не могли тут витримати. Поросє, відбудоване Ярославом, пропало знову для української кольонїзації й житя. Подібне мусїло дїятись і на лївім боцї.

Знищивши пограниче, Половцї узяли ся до Київа й Переяслава. Поки Сьвятополк з Мономахом били ся з Олегом під Стародубом, Боняк напав на Київ, попустошив околицю й спалив княжий двір на Берестовім. Иньший половецький старшина — Куря пустошив околицї Переяслава й спалив Устє (мабуть треба розуміти тут устє Трубежа). За ним слїдом прийшов Сьвятополків тесть Туторхан, і взявсь вже до облоги Переяслава. Він простояв тут три тижнї, коли наспів Мономах з Сьвятополком, що по стародубській кампанїї уганяли за Боняком за Рось, аж над Бог 24). Тугор-хана взяли з двох боків — від Заруба й від Переяслава, і побили, сам він наложив головою. Та поки князї виручали Переяслав, Боняк вернув ся до Київа і 20 червня 25) ледви не прохопив ся до міста; попалив передмістя, монастирі (між иньшим пограбив Печерський монастир), спалив двір Всеволода коло Видобич і безкарно втїк  26).

Довше зіставати ся в такій ситуації було неможливо. Коли Мономах з біди уступав з Чернигова 1094 р., він міг мати ще замір при першій нагоді відібрати його собі назад, але тепер мусїв бачити зовсїм ясно, що треба йому рішучо вирікти ся отчини Сьвятославичів і щиро помирити ся з ними. Та Мономаху при тім конче хотїлося, щоб його уступка не виглядала вимушеною, а вільною, щоб Олег явив ся перед ним в ролї прохача; „сам зрозумій, чи менї випадає першому звернути ся до тебе („послати к тебЂ”), чи тобі до мене”, писав він до Олега перед суздальською кампанією 27), і все жадав, аби Олег з'явивсь на загальний з'їзд, щоб аж там покінчити справу: Чи се була річ Мономахової амбіції — що він хотїв надати характер ласки своїй уступцї, чи йому хотїло ся з'обовязати Олега і тим вимогти, аби він розірвав свій союз з Половцями, — не знати. Але знов і Олег нїяким сьвітом не хотїв здавати ся на ласку Мономаха. Аж нарештї програвши суздальську кампанію, стративши все, він вже не мав енерґії вертати ся знову до Тмутороканя та розпочинати боротьбу на ново, і піддав ся вимозї, що йому неустанно повторяли протягом двох років і Мономах, і Сьвятополк, і Мстислав — згодив ся покоритись і прибути на з'їзд 28).

З Давидом Сьвятославичом Мономах порозумів ся наперед. „Ми з твоїм братом умовлялись, але без тебе не можна умовитись”, писав Мономах до Олега в осени 1096 р. Я думаю, що се наступило в осени 1096 р., при переводї Давида з Новгорода: думаю, що йому тодї вже Мономах віддав Чернигів. Олегу по суздальській кампанїї, коли він з'обовязав ся покоритись „братиї”, правдоподібно зараз таки вернули Муром. Остаточно нові відносини, нова полїтична ситуація мала бути санкціонована на загальнім княжім з'їздї, що відбув ся в осени 1097 р. — в останнїх днях жовтня чи в перших падолиста, в Любчу — правдоподібно, урочищу сього імени під Київом 29).

З князїв прибули окрім Сьвятополка Мономах, Давид і Олег Сьвятославичі, Давид Ігоревич і Василько Ростиславич. Метою з'їзда, по словам лїтописного оповідання, було „строенье мира” — забезпеченнє згоди, а мотиви й ухвали князїв воно стилїзує так: „пощо губимо Руську землю, маючи між собою ворожнечу? тим часом Половцї пустошать нашу землю і тїшать ся, що внутрішнї війни між нами трівають до тепер. Будьмо однодушні від тепер і пильнуймо Руської землї! Кождий нехай має свою отчину: Сьвятополк — Ізяславів Київ, Володимир — Всеволодове, Давид, Олег і Ярослав (Сьвятославичі) — Сьвятославове, а решта ті волости, які хто дістав від Всеволода: Давид (Ігоревич) Володимир, Володар Ростиславич Перемишль, Василько — Теребовль”. На тім цїловали хрест, ухваливши: „від тепер колиб хто розпочав війну, то на того будемо всї ми і честний хрест”  30).

В сїй ухвалї можна-б виріжняти кілька осібних моментів — постанов ріжного значіння, принціпіальнїйших і спеціальнїйших. Так, сею ухвалою прийнято принціп отчинности — кождий князь має мати ті землї, які належали його батькови. Се дуже важна постанова, великого принціпіального значіння. Бо хоч вона говорить спеціально про дані волости, але мала значіннє прецендента і на дальше (розумієть ся — коли інтересовані князї знаходили на попертє сього прецедента иньшу доказову силу — полїтичну, оружну). Вона була фіналом концентраційної полїтики в її теорії, рішучим ударом тенденціям збирання земель, виявленим по смерти Ярослава: загарбані землї тепер мали бути віддані спадчикам (де ще вони лишили ся). Але вповнї сей принціп отчинности переведений не був: Новгород, хоч належав до Сьвятополкової отчини, зіставсь у Мономаха, і ся справа виринула потім, по кількох лїтах.

Другий момент — санкціонованнє теперішнього стану володїння і уставленнє союза для оборони спокою. Се було відновленнє заповіди Ярослава старшому сину: як би хто кого скривдив, помагати покривдженому; тільки тепер сей обовязок кладеть ся на весь союз князїв.

Третє — союз проти Половцїв, для заховання цїлости Руської землї. Ним касували ся всякі союзи з Половцями, отже й союз з ними Олега.

Цїкаво, що се все дїєть ся на родинній основі: зібрали ся князї тільки Ярославового потомства, про полоцьку лїнїю нема й згадки, певно її й не кликав нїхто. Се родинна, а не державна одність, фамілїйний союз, тим самим дуже непевний що до своєї трівкости.

Та ухвали сї були повалені навіть скорше, нїж можна було думати.

Введена в лїтопись повість описує Любецький з'їзд дуже іділїчно, як акт братської любови. Та здаєть ся автор пересолодив сей образ для контрасту з дальшими подїями. В кождім разї щирости на сїм з'їзді, певно, було не більше як на теперішнїх дипльоматичних конґресах і з'їздах, і з Любецького з'їзда зараз розвинулись події зовсїм не іділїчні, що відсунули на кілька лїт пляни союзу проти Половцїв і оборони Руської землї.

В останнї роки в основі полїтичної ситуації лежав тїсний союз двох найсильнїйших князїв — Мономаха й Сьвятополка. Сьвятополк користав з сього союза для спільної боротьби проти Половцїв, а сам енерґічно помагав Мономаху не тільки на Половцїв, але і в його боротьбі з Сьвятославичами, здаєть ся без усякої винагороди за се — принаймнї не знаємо про неї нїчого. Певний несмак від такого безкористного вислугування Сьвятополк міг уже перед тим мати. В любецьких постановах він міг почувати себе ще більше покривдженим: його отчина Новгород зісталась у Мономаха, а ся отчина Сьвятополка інтересовала, — се видно з того, що він кілька лїт пізнїйше хотїв навіть дати Волинь в заміну за Новгород. При тім відносини Сьвятополка з Мономахом не були щирі взагалї, і на сїм ґрунтї зараз виросла інтриґа.

Бояре Давида Ігоревича зараз по з'їздї звернули увагу свого князя, що Василько звязав ся з Мономахом і укладають собі союз проти нього — Давида, й против Сьвятополка. Спостереження сї зробили вражіннє на Давида; він переказав їх Сьвятополку й радив увязнити Василька, що також і як вони по з'їздї задержав ся трохи в Київі. Давид пригадав Сьвятополку смерть його брата Ярополка, що його мовляв забили Ростиславичі, й страхав Сьвятополка, що Василько, опанувавши Волинь, забере від Сьвятополка й волинські волости — Погорину та Берестє, й Турово-пинське князївство, а Мономах хоче взяти Київ. Сьвятополк під впливом сих оповідань вагав ся, не знаючи, чи Давид щиро його остерігає, чи хоче його в своїх інтересах підняти на Василька; вкінцї остереження й намови Давида зробили своє, й Сьвятополк рішив ся затримати Василька. З початку хотїв він його зазвати до себе на іменини, що були за кілька день, але Василько сказав, що не може зістати ся, боїть ся, що в його волости іде війна без нього. Давид представив таку неґречність молодого свояка як новий доказ його ворожих замислів, і се зміцнило рішеннє Сьвятополка. Василька постановлено вхопити, і Сьвятополк послав нового післанця, кличучи Василька, коли не може лишити ся до іменин, аби приїхав бодай посидїти в трійку з Давидом.

Василько, що стояв з своїм обозом коло Днїпрового перевозу, під Видубицьким монастирем, поїхав на се запрошеннє на Сьвятополків двір. В дорозї Василька стрів його отрок і остерігав, аби не їхав, бо хочуть його вхопити, але Василько не повірив тому: „як того вхопити ? онодї цїлували хрест, що як котрий на котрого повстане, то хрест буде на того і ми всї!”, і таке подумавши, перехрестив ся, здав ся на волю Божу і з невеликим числом дружини поїхав таки до Сьвятополка. Той вийшов йому на зустріч, завів до „гридницї”, й ще раз просив його лишити ся на іменини, але Василько казав таки, що не може, бо вже післав в дорогу свої „товари” (обоз). Сьвятополк просив принаймнї лишити ся поснїдати (завтракати) і пішов зарядити, а Василько лишив ся сам з Давидом, — говорив до нього, але „не бЂ в ДавыдЂ гласа ни послушанья”, не міг анї слухати, анї говорити, „бЂ бо ужаслъ ся и лесть имЂя въ сердцЂ”. Посидївши трохи Давид вийшов і собі, нїби по Сьвятополка, і тодї Василька вхопили і наложивши подвійні кайдани замкнули на ніч. Сьвятополк одначе все ще бив ся з гадками, як йому поступити з Васильком, і другого дня скликав бояр своїх і віче, Киян, радити ся, що йому робити. Віче прийняло одначе сю справу досить холодно, очевидно — не хотячи входити в княжі котерії. Коли Сьвятополк переповів йому остереження Давида, „бояре и людьє” сказали: „щож, мусиш княже стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати; коли ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом”. Отже віче все таки признавало за Сьвятополком право взяти ся до репресій. Ігумени київських монастирів, прочувши про се, почали просити Сьвятополка, аби пустив Василька, — той відповів, що се все Давид робить. Давид же, довідавши ся про се й боячи ся, що Сьвятополк вкінцї таки пустить Василька, почав намовляти, аби казав його ослїпити — се був звичайний візантийський спосіб, обчислений на те, аби зробити небезпечного противника нездалим до дальшої дїяльности. Сьвятополк перечив ся й хотїв пустити Василька, але Давид переконав його, і Сьвятополк віддав йому Василька.

Тоїж ночи його вивезли в оковах на возї з Київа до поблизького Звенигорода. Тут його завели до маленького покою, де вже сидїв якийсь Торчин, Сьвятополків пастух, і гострив нїж. Побачивши се, Василько зрозумів, що його хочуть ослїпити „й возопи къ Богу плачемъ великомъ и стонаньємъ великомъ”. Тим часом конюхи Сьвятополка й Давида простелили долї ковер і хотїли простерти на нїм Василька, але той сильно боров ся, так що мусїли покликати до помочи иньших, і вкінцї повалили Василька і придушили йому груди дошкою, знятою з печі. Василько одначе боров ся далї, так що двох конюхів, сидючи на тій дошцї, не могли утримати його, отже взяли другу дошку з печі, положили на груди й два иньші слуги сїли на дошку; при тім так придушили йому плече, що кости в грудях затріщали. Тільки тодї той Торчин міг узяти ся до своєї ганебної операції. Вдарив в око ножем, але не трапив і втяв лице, доперва потім всадив нїж в око, вийняв око, потім всадив в друге і вийняв друге око. Василько зомлїв і лежав як мертвий. Його піднесли на коврі, положили на віз і повезли до Володимира. Рано стали з ним на торговищі в Звижденї на обід, зняли з нього залиту кровию сорочку й дали попадї випрати. Попадя випрала, убрала його в чисту сорочку й сївши коло нього оплакувала його як мертвого. Василько, що лежав як мертвий цїлий той час, очуняв і спитав, де він. Попросив пити, і коли напив ся, „вступила душа” в нього — прийшов до сьвідомости й полапавши мокру сорочку сказав: „по що зняли з мене? нехай би в сїй сорочці прийняв я смерть і став перед Богом у кровавій сорочцї!” Потім повезли його спішно до Володимира, по падолистовій грудї й завезли на шестий день до Володимира. Там всадили до одного двора й оточили сильною сторожею 31).

Так оповідає сю ганебну подїю заведена в лїтопись повість про волинську війну, написана прихильником Мономаха, якимсь Василем; він оповідає се, очевидно зі слів самого Василька, з котрим бачив ся під час того володимирського вязнення, і як бачимо — представляє сей епізод особливо ворожо для Давида. Для полїтичної ситуації передовсїм важна його згадка про той союз Василька з Мономахом. Автор називає се „лживими словесами” Давидових бояр, навіяних їм сатаною; але ся „лживість” закинена мабуть представленню сього союза як аґресивного, зверненого против Сьвятополка і Давида, а не самому факту зближення Мономаха до Василька. Иньших виразних звісток про союз Мономаха з Васильком не маємо, але є натяки, що потверджують сю звістку 32). Дійсно, коли вже під час Любецького з'їзду зарисували ся близші відносини між Давидом Ігоревичом і Сьвятополком, Мономаху натурально було зблизити ся до Василька; тільки плянів на Київ при тім у його не могло бути: не до нової боротьби з Сьвятополком було тодї Мономаху. Але відносини Мономаха до Сьвятополка, були, видко, не добрі. О скільки щиро увірив у пляни Василька сам Давид, не знати. Він міг зовсїм щиро бояти ся Ростиславичів та старати ся розжалити на них і Сьвятополка. Можна думати й так, що він умисно збаламутив Сьвятополка на Василька, аби захопити собі його волость, але се була б занадто сьмілива гіпотеза — навіть неприхильний Давиду Василь того не каже, а представляє його самого настрашеним доводами його бояр.

Вість про ослїпленнє й увязненнє Василька та про сей союз Сьвятополка і Давида проти Мономаха (ослїпленого Василька тепер не було що рахувати) разом зміняла полїтичну ситуацію й особливо мусїла вразити Мономаха. Він зістав ся нагло без союзників, перед новим ворогом, тим часом як що йно були полагоджені, і то з дебільшого, не так дуже певно, його відносини до иньших ворогів — Сьвятославичів. Мономаху прийшло ся братись на штуки. Але послухаймо як оповідає про сї події його прихильник.

Володимир, каже він, — прочувши про ослїпленнє Василька, страшно загорював і розплакав ся, кажучи, що того не бувало ще на Руси. Він зараз закликав Сьвятославичів, аби йшли під Київ „поправити се зло”. Сьвятославичі теж загорювали і зібравши війська, зараз пішли до Мономаха під Київ. Зібравши ся під Городком (на лївім боцї Днїпра, під Київом), вони вислали послів до Сьвятополка, виноватячи його в ослїпленню, а слїдом збирались іти й на Київ. Сьвятополк хотїв уже був тїкати з Київа, але справу взяла в свої руки київська громада, вислала до Мономаха удову кн. Всеволода й митрополита, умовляючи не воюватись на радість Половцям, і Мономах послухав. Князї постановили, що всьому винен Давид і поручили Сьвятополку його укарати, і на тім справа закінчила ся 33). Все се оповіджено дуже гарно і жалісно, князї доказують великий патріотизм і моральне почутє, їх похід на Сьвятополка — рух безпосереднього почутя їх, на чолї їх Мономах — ідеальний патріот, що всїми комендерує. Тільки все се зовсїм розминаєть ся з дійсним характером і розвоєм подїй.

В дїйсности Мономах тодї ще зовсїм не був патріархом Руської землї, як двадцять лїт пізнїйше, й супроти зверненого проти нього союза Сьвятополка й Давида мусїв себе почувати досить немило. Йому не було на разї иньшого виходу, як перетягнути на свій бік Сьвятославичів. І йому се до певної міри удалось: на весну 1098 р. 34) він разом із ними міг уже задемонструвати перед Сьвятополком похід на Київ. Але сей сьвіжо злїплений союз не був анї трівкий, анї щирий, і демонстративний похід під Київ мав результат зовсїм несподїваний: Сьвятославичі війшли в союз із Сьвятополком, і княжі переговори закінчили ся тим, що Сьвятополку, під легкою покривкою кари Давиду за ослїпленнє Василька (хоч осліпив його Сьвятополк, у себе, своїми людьми), поручало ся відібрати собі Волинську волость від Давида. Инакше сказати, Мономах, не знайшовши певної опори в Сьвятославичах, задоволив ся тим, що звернене на нього вістрє відвернув на Давида, віддавши його на жертву Сьвятополку, і тим знищив їх союз, що був обернений против нього. Поцїлено воно було добре: Волинь була теж отчиною для Сьвятополка і предметом його апетитів. Але взяти тою ціною Сьвятополка під свій вплив Мономаху все таки не удалось: операючи ся на союзі з Сьвятославичами, Сьвятополк зайняв собі зовсїм самостійну й дуже впливову позицію в полїтицї, як побачимо слїдом.

Давид тим часом, діставши в руки Василька, попробував був забрати його волость, але наскочив на Володаря, і той примусив Давида залишити сї пляни і випустити Василька (при кінцї марта 1098). Не вдоволивши ся тим, Ростиславичі помстили ся над Давидом, попаливши його пограничні землї. Потім приступили під Володимир і післали до володимирської громади, жадаючи, аби видали тих бояр, що намовили Давида на Василька. Володимирцї вдарили в дзвони, скликали віче й зажадали від князя, аби видав тих бояр. Давид, передчуваючи біду, вислав ще сих бояр з міста, перед тим, але громада вкінцї вимогла, що їх видав — инакше грозила ся, що піддасть ся Ростиславичам. Бояр віддано Ростиславичам і ті повісили їх і розстріляли стрілами 35).

Тим часом Сьвятополк зміцнив себе помочию Сьвятославичів, забезпечив собі богатими дарунками невтралїтет Поляків, до котрих звертав ся по поміч Давид Ігоревич, і доперва на початку 1099 р. розпочав свою кампанію на Давида. Давида обложено в Володимирі; він чекав помочи, що обіцяли йому польські князї, але ті, перекуплені Сьвятополком, помочи не прислали, хоч взяли гроші й від Давида. Вкінцї по семи тижнях облоги Давид скапітулював: піддав Сьвятополку місто під умовою, аби випустив його з Володимира, і втїк у Польщу. Але забравши Давидову Волинь, Сьвятополк не міг устояти перед спокусою прилучити до неї й Галичину, „бо то була волость його батька і брата” (Ярополка), як стилїзує його мотиви повість. Без довших короводів пішов він її заберати, хоч перед тим присяг Ростиславичам, що воює тільки з Давидом. Та Ростиславичі того не настрашились і стрінувши його з військом на границї своєї землї, „на Рожнї полї” (на вододїлї Серета і Буга) розбили його сильно. Василь в своїй повісти оповідає, що слїпий Василько виїхав з хрестом перед військо, пригадуючи Сьвятополку його присягу, і се зробило вражіннє на військо: „богато побожних людей бачило високо вгорі хрест над Васильковими вояками”. По сїй неудачі Сьвятополк передав дальшу кампанїю своїм синам і сину Давида Сьвятославича Миколї, що був з ним з помічним військом, а сам вернув ся до Київа. Сьвятополчичі звернули ся по поміч до Угрів проти Ростиславичів і дістали дїйсно. Сам король з старшиною й великим військом прибув у поміч і приступив під Перемишль, де замкнув ся Володар. Давид, що по своїм погромі став союзником Ростиславичів, привів в поміч половецьку орду під проводом Боняка. Під Перемишлем на Вягрі стала ся битва, де Половцї страшно знищили Угрів, звабивши їх малим віддїлом до погонї й потім обнявши всїми своїми силами: „збили Угрів у мяч, як сокіл збиває галок”. Угри кинули ся тїкати, й маса їх потопило ся в Вягрі і Сянї. Повість, що рахує угорське військо на неможливе число 100 тис., каже, що пропало їх 40 тис. Се розумієть ся неправда, але великі утрати їх не підлягають сумнїву: „така біда стала ся, що нема такого й у книгах, і оповісти не годен”, як кажуть угорські хронїки 36).

Се осьмілило й Давида Ігоревича, і він почав здобувати собі назад Волинь. Йому удало ся здобути Володимир, де в облозї загинув старший Сьвятополкович Мстислав, і кампанїя, що ще протягла ся після того кілька місяцїв і мала ріжні переміни, закінчила ся (десь коло вересня 1099 р.) тим, що Волинь зістала ся в руках Давида 37).

Не здужавши здобути від Давида Волинь оружно, Сьвятополк звернув ся до князїв, щоб вони відібрали йому Волинь у Давида. І се йому удалось, бо Сьвятополк, як сказано, заняв собі дуже вигідне становище в полїтицї: з Сьвятославичами він був у союзі (спеціально з Давидом), а Мономах його бояв ся. На з'їздї Сьвятополка з Сьвятославичами й Мономахом у Ветичах (Уветичах), під Київом (насупроти Вишгорода, за Днїпром), в серпнї 1100 р., прийшло до порозуміння між ними: Давида за кару ухвалено вивести з Володимира і передати Волинь Сьвятополку. Давида Ігоревича візвано на з'їзд, чи на суд; поводом, видно, були скарги Давида на Сьвятополка, що він хотів його вигнати, але справу повернено другим кінцем, против самого Давида. Давид сьміло прибув, але стрів ся з такою холодною однодушністю зібраних князїв, що, як каже лїтопись, не став нїчого й говорити. „Прийшов до них Давид Ігорович і сказав: „чого сьте мене прикликали? от я, кому від мене кривда?” А Володимир на те відповів: „ти сам присилав до нас, казав: „хочу прийти до вас, братя поскаржити ся на свою кривду”, отже прийшов єси й седиж з братиєю своєю на однім коврі, то чому не скаржиш ся, від кого маєш кривду”; і не сказав на се Давид нїчого. Тодї уся братія всїла на коней — Сьвятополк із своєю дружиною, Давид і Олег з своєю дружиною, кождий осібно, а Давид Ігорович сидїв осібно і не припускали його до себе, а радили ся собі з'осібна про Давида. Вкінцї князї видали над Давидом такий присуд і оголосили йому через своїх відпоручників тут же на з'їздї: за те, що ти кинув ніж між нами, чого не бувало в Руській землї (історія Сьвятополка, очевидно, уважалась чимсь дуже архаічним!), позбавляємо тебе володимирського стола, але анї увязнимо тебе, анї зробимо иньшої шкоди, а даємо тобі волость Божський і Острог, крім того Сьвятополк від себе дає тобі Дубен (з Волинської волости самогож Давида!) і Черторийськ (з Турово-пинської), а Мономах 200 гривен і Сьвятославичі других 200 гривен грошима. Давид не відважив ся спротивитись сій конспірації й піддав ся присуду. Йому потім Сьвятополк дав Дорогобужську волость, його колишнє володїннє, правдоподібно — замість тих розкиданих волостей, що признано йому на Ветицькім з'їзді, і він там і скінчив своє бурливе житє.

Окрім сього присуду князї видали ще иньше рішеннє, ще більш дивне. Після того як провинник Сьвятополк засудив свого співпровинника Давида і за кару забрав собі його волость, він же з иньшими князями постановив відібрати волость і у покривдженого — Василька, розумієть ся — з тим, що й вона мала бути передана тому Сьвятополку, що його ослїпив! Такий рішинець на користь несправедливого Сьвятополка видавав ідеальний Мономах і признаваний пізнїйше сьвятим Сьвятославич Давид. Річ зрозуміла, що перед такими оборонцями правди й моральности Давид Ігоревич міг уважати безпотрібним відмикати губу.

„Тодї послали, оповідає про се своїм епічним стилем лїтопись, послів до Володаря й Василька, кажучи: візьми (Володарю) свого брата Василька до себе, і нехай буде вам оден Перемишль; схочете — живіть собі з нїм, не схочете — пусти (Володарю) Василька сюди, будемо його тут годувати; а холопів і смердів наших (себто Сьвятополкових і Давида Сьвятославича, забраних у війнї з Ростиславичами) видайте!”

Ростиславичі показали більш енерґії як Давид: вони рішучо відкинули сю нахабну пропозицію 38). Тодї Сьвятополк із Сьвятославичами постановили йти на них походом і відібрати у них волости. Воно можливо, що та пропозиція ветицького з'їзду була й зроблена для зачіпки, для провокації, щоб потім мати причину відібрати від Ростиславичів Галичину і доповнити Сьвятополкови „волость його батька і брата”, котру він не міг здобути сам. Але сьому спротививсь рішучо Мономах, як він описує в своїй автобіоґрафії (вона й написана з поводу сього розмиря, як оправданнє свого житя й полїтики, не тільки для його дїтей, але й для суспільности). Пригадаймо поголоски й натяки про союз Мономаха з Васильком, зважмо, що всяке дальше зміцненнє Сьвятополка було для Мономаха небезпечне, і ми зрозуміємо, що він не міг поступити инакше. Його відмова спинила союзників: може їх очам представила ся знову перспектива союза Ростиславичів і Мономаха; у всякім разї вони після сього дали спокій Ростиславичам, і Василько лишивсь на далї в Теребовлї 39).

По сих пертурбаціях полїтична система Руської держави виглядала так: Київщина, Волинь (з виїмком Погорини) і Туров-Пинськ в руках Сьвятополка. На Волини сидїв його син Ярослав 40), Київщина і Туров-Пинськ в безпосередній управі самого Сьвятополка. Бересте він віддав, здаєть ся, сину Ярополка Ярославу, але той забунтував і стратив волость 41).

Друга велика держава — Мономаха: Переяслав, Смоленськ, Новгород і Поволже (про Тмуторокань вже не чуємо по тих половецьких бурях з кінця XI в.). В Новгородї сидїв старший Мономахович Мстислав; иньші Мономахові сини, здаєть ся, пізнїйше вже розсажені по волостях. Землї Мономаха були значно більші й сильнїйші від Сьвятополкових. Після того як він позбув ся боротьби з Сьвятославичами, становище його було міцне, і він був властиво першою силою, але Сьвятополк опирав ся на союзі з Сьвятославичами, стояв у тїснім союзі також з Угорщиною і Польщею 42) і грав на Руси першу ролю в останнїх роках XI і перших роках XII в. Мономах переняв у нього першенство аж пізнїйше — взявши в свої руки боротьбу з Половцями.

Сьвятославичі подїлили батьківщину так, що Давид сїв у Чернигові 43), Олег в Новгородї Сїверському, йому ж належало Посемє 44); Ярославу зісталась Муромська волость (тодї центром її стає Рязань 45). Визначної ролї в полїтицї вони не мали, виступаючи в ролї помічників — з початку Сьвятополка, потім Мономаха, коли він став шефом руської полїтики. Се особливо дивно для Олега, такого енерґічного; мабуть попередні трівоги й зусиля приборкали вже його. Давид же взагалї був невизначною фіґурою, як і меньший брат Ярослав. Пізнїйше поученнє за те виставляло Давида взірцем християнських чеснот, миролюбности й стїйности в слові 46).

Давид Ігоревич зовсїм зійшов зі сцени по ухвалї Ветицького з'їзду. Ся княжа галузь від тепер сходить нї нащо; син Давида Всеволод, чи Всеволодко, як його зве лїтопись, дістав Городен волинський, маленьку волость на нижнїй Горини.

Ростиславичі теж не брали ролї в загальній полїтицї, заняті своїми домашнїми справами: вони далї вели завзяту боротьбу з Поляками, про котру чуємо ще з 90-х рр. (1092), і Володар навіть попав ся був раз в неволю Полякам 47), — та заходились коло зміцнення своїх границь чужеплеменною кольонїзацією. Від коли вмер Рюрик Ростиславич (1092), Володар сидїв в Перемишлї, Василько в Теребовлї.

Полоччина й далї жила своїм осібним житєм. По Мономахових спустошенях 80-х рр. старий Всеслав дав спокій „Ярославовим внукам” і сидїв тихо. По його смерти (1101) сини його (а було їх аж сім) 48) подїлили батьківщину й роспочали між собою війну, в котрій брали участь і Ярославичі (1104). Сей роздїл і замішання приготували пізнїйшу окупацію їх земель Мономаховою династиєю) (правда — не довгу).

Така полїтична система трівала до смерти Сьвятополка. Він хотїв зробити в нїй ще одну переміну. Його, видко, дуже інтересував Новгород, і він бажав навіть виміняти його у Мономаха на Волинь. Мономаху міняти не хотїлось, але він не відважавсь і відмовити Сьвятополку, тож викрутив ся Новгородцями: він візвав сина Мстислава й новгородських відпоручників у Київ, і тут Новгородцї заявили рішучо, що не приймуть до себе Сьвятополкового сина (Ярослава). Сцена ся о стільки характеристична для Мономахової дипльоматиї й сильного становища Сьвятополка, перед котрим викручувавсь Мономах, що її варто навести: Новгородцї з Мстиславом і з Володимировими послами стали перед Сьвятополком, і посли Мономаха сказали: „от Володимир прислав свого сина, а от і Новгородцї прийшли, щоб узяти твого сина, а Мстислав нехай іде у Володимир”. Тодї Новгородцї сказали: „нас прислано з заявою: ми не хочемо анї Сьвятополка анї його сина; коли має твій син дві голови, нехай іде; ми Мстислава дістали ще від Всеволода й вигодували його собі на князя, а ти нас покинув”. Сьвятополк всякими способами умовляв їх, але нїчого не вдїяв, і відступив від свого пляну 49). Розумієть ся, як би Мономах не мав нїчого проти обміну, то не турбовав ся б тим, чи Ярослав має ще одну голову в запасї, чи нї, і не спроваджував би їх до Київа з сею заявою.








Примітки


1) Іпат. с. 152.

2) В полудневій редакції хибно: моєго.

3) 1 Новг, с. 66: тут сказано, що Мстислав сидїв у Новгородї 5 лїт, а по нїм (значить 1093 р.) сїв Давид і пробув два роки — до 1095. Перед тим він, мабуть, сидїв у Муромі.

4) Іпат. с. 152.

5) Патерик с. 152; ся звістка (як також і про голод на Руси) є й у Стрийковского (І. 167), але цїкаво, що він се бере „z kroniki ruskiej”, разом в иньшими звістками.

6) Розд. VI.

7) Вид. Яковлева с. 152-3.

8) Поґодін — Хронологическій указатель древней рус. исторіи (Уч. Записка пет. акад. VII. 2 с. 79) уважав другу звістку дублєтом.

9) Іпат. с. 102.

10) Іпат. с. 177-8.

11) Іпат. с. 299.

12) Див. розвідку Драгоманова Шолудивый Буняка въ украинскихъ народныхъ сказаніяхъ, К. Старина 1887, VIII і Х; передруковано в збірнику його праць, в I т. Збірника фільольоґічної секциї Н. Товариства ім. Шевченка. Найдавнїйшу верзію сеї новійшої верстви Бонякової лєґенди маємо в XVII в. — у Юзефовича Kronika m. Lwowa, c. 266-7, перекладу Півоцкого.

13) Розд. XIII.

14) Іпат. с. 157.

15) Іпат. с. 157, Лавр. с. 240 (до сього текста поправка Арцибашева I, 2 нр. 236: замість „на СулЂ” — „на СтугнЂ”).

16) Іпат. с. 157-8, Лавр. 240.

17) Іпат. л. с. 158-9, Лавр. с. 240.

18) Іпат. с. 160, 1 Новг. с. 67.

19) „Той бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стрЂлы по земли сЂяше... Тогда при ОльзЂ Гориславичи сЂяшеть ся и растяшеть усобицами, въ княжихъ крамолахъ вЂци человЂкомь съкратиша ся” (VI).

20) Іпат. с. 160-1, 1 Новг. с. 118, Лавр. с. 241 Новгор. л. похід на Давида уміщує під 1095 р., але се, правдоподібно, помилка. Насамперед в переговорах з Олегом під Стародубом, є, здаєть ся нинї, натяк, що з Давидом тодї ще не порозумілись, а в оповіданню про суздальську кампанїю просто сказано, що Олег мав іти до Давида „Смоленьску” (Іпат. с. 164), та й Найдавнїйша лїтопись перехід Давида з Новгорода до Смоленська кладе аж на кінець 1095 р. Коли Олег по стародубській кампанїї подав ся до Смоленська, Давида там не чути, але Смольняне тримались Сьвятославичів (се міг бути червень-серпень 1096 р.), у Новгородї ж Давида не було зимою 1096/7 р. (Іпат. с. 165-7). Катадьоґ новгородських князїв зовсїм іґнорує друге се князївство Давида, правдоподібно — се було щось зовсїм ефемерне. З того всього я робив би таку комбінацію, як найбільш правдоподібну: по стародубській кампанїї Давида силоміць вивели з Смоленська в Новгород, нпр. в червнї-липнї 1096 р., але Смольняне стояли до Мономаха в опозиції, і відносини: до Давида були не полагоджені остаточно. Дуже скоро по тому (нпр. серпень-вересень 1096) наступило порозуміннє з Давидом; в своїй автобіоґрафії Мономах згадує про подорож (чи може властиво похід) до Смоленська „с Давыдом смиривше ся”, і вона була десь на початку осени 1096 р. (бо потому Мономах ходив ще на Половцїв на Сулу, а на зиму тогож року він пішов на Поволже). Давида на основі сього остаточного порозуміння виведено з Новгорода, і туди на його місце перейшов знову Мстислав Мономахович. Щож міг дістати Давид? Я думаю, не що иньше як Чернигів — уже тодї.

21) Іпат. с. 164-7.

22) Не знати, чи се стало ся перед убийством ханів в Переяславі, чи по нїм.

23) Іпат. с. 159-60.

24) Я думаю, що до сього Боняковото походу належить звістка Мономаха (Лавр. с. 241), уміщена зараз по облозї Стародуба, і Мономах під Переяслав (на Тугорхана) прийшов десь з Київщини.

25) В лїтописи битва з Тугорханом датована 19 „иуля”, а напад Боняка „въ 20 тогоже мЂсяца, въ день пятокь, въ часъ 1 дне”. Але пятница була 20-го червня, а не липня, і тут треба читати: иуня, а се тим більше, що инакше Тугорхан стояв би під Переяславом сїм тижнїв, трохи за довго.

26) Іпат. с. 161-2.

27) Лавр. с. 245.

28) „Да [є]же начнеши каяти ся Богу, и мнЂ добро серце створиши, пославъ солъ свой или пископа, и грамоту напиши с правдою, — то и волость възмешъ с добромъ, и наю серце обратиши к co6Ђ, и лЂпше будемъ яко преже, нЂсмъ ти ворожбить ни местьникъ”, писав Мономах Олегу по смерти свого сина Ізяслава, Лавр. с. 245.

29) Звичайно розуміють тут звістний Любеч на Днїпрі, вище устя При- пети; але з огляду, що всї тодїшнї княжі з'їзди відбували ся під Київом на пів-невтральній лївобічній території, або на острові, досить правдоподібно, що й сей з'їзд був на лївім боцї Днїпра під Київом, де є озеро Підлюбське (рукоп. матеріали зібр. Бороздіним — див. Барсов с. 143).

30) Іпат. с. 167.

31) Іпат. с. 169-171.

32) Найбільш виразно натякав на союз Мономаха з Васильком той факт, що Давид, діставши звістку, нїби на нього ідуть походом Мономах із Сьвятополком, звернув ся до Василька (що був тодї у нього в арештї), просячи, аби післав до Мономаха, щоб той вернув ся (Іпат. с. 173). Друге — що Мономах не пристав до князїв, коли вони по Ветицькім з'їздї задумували йти на Ростиславичів (Лавр. 232-3).

33) Іпат. с. 171-3.

34) Так виходить з того, що сей похід стоїть в річних записках вже під мартівським 1098 p.

35) Іпат. с. 175.

36) Угорська хронїка з XIV в. (т. зв. Мальована або Маркова Хронїка) представляє неудачу Угрів карою за немилосердність їх короля: коли він вступив в Руську землю, жінка Руського князя nomine Lanca, кинувшись до ніг короля, благала слїзно, аби він не disperderet gentem illam; але король відіпхнув її. Очевидно — се тільки лєґендарна амплїфікація.

Битва під Перемишлем датуєть ся в нашій лїтописи 1099 роком; в угорських записках (Hist. Hung. fontes III с. 209) вона стоїть під 1100 р., але тут очевидно певнїйша наша хронольоґія.

37) Ширшу аналїзу звісток і подїй звязаних з Волинею і Галичиною в сих роках дав я в розвідцї: Волынскій вопросъ (1097-1102), друкованій в Київській Старинї 1891, IV і V і осібно (Київ, 1891). Головним джерелом для них служить все таки повість Василя, заведена в лїтопись під 1097 р. і написана, судячи по деяким згадкам, між 1112 і 1124 рр. Написана в часах популярности і першенства Мономаха, вона сьвідомо чи но сьвідомо й на події кінця XI в. дивить ся через сї пізнїйші окуляри, самих же фактів не можна підозрівати, бо писав се чоловік добре обізнаний з ними. Крім того про участь Угрів дають ширші й вповнї автентичні відомости пізнїйші угорські хронїки — Маrсі Chronicon 83-4, Туроу гл. 60. Натомісь польські джерела не дають нїчого цїнного для сього епізода. Іпат. с. 180, Лавр. с. 232-3.

38) Іпат. с. 180-1.

39) Іпат. с. 180, Лавр. с. 232-3.

40) Іпат.с. 179.

41) Іпат. с. 181.

42) Сьвятополк видав 1102 р. доньку Сбиславу за нового в. князя Болеслава Кривоустого; про се Іпат. 182 і Ґерборд — Monum. Pol. hist. II. 74, але останнїй в дальшім оповіданню помішав Ізяслава з Володарем, тому з його оповідань не можна робити виводів про шлюб із Сбиславою, як то робить д. Бальцер с. 121. Крім того здогадують ся, що й син Сьвятополка Ярослав був оженений з сестрою Болеслава, але се тільки здогад: що одна донька Володислава Германа була видана в Русь, каже Ґаль (Monum. hist Pol. І. 429), здогади про Ярослава — у Линниченка Взаимы отношенія 56 і Бальцера Genealogia 124. У всякім разї тїсний союз у Сьвятополка з Болеславом був, як видно з звісток про помічні руські полки в польських війнах і пізнїйшу поміч від Поляків Ярославу — див у Ґаля с. 452-3, 455, 467 (рр. 1107-1109).

43) Іпат. с. 179.

44) Іпат. с. 268. Подїл Чернигівського князївства на Чернигівське і Новгород Сїверське виступає в наших джерелах властиво пізнїйше, за синів Давида і Олега, але свій початок він веде, очевидно, від 1097 p.

45) В перше чуємо про нього тут під 1102 p. (Іпат. с. 185).

46) Слово на перенесеніе мощей Бориса и ГлЂба (Памятн. древней письменности XCVIII) с. 16.

47) Про се див. в гл. VII.

48) Про число його синів (рахують або шість або сїм) див. у Давидовича с. 71.

49) Іпат. с. 181-2 (1102 р.).











Попередня     ТОМ II     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ II. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.