Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ III. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ II     Розділ III     Наступна





СМЕРТЬ ВСЕВОЛОДА. ІГОР І КИЯНЕ. ПОХІД ІЗЯСЛАВА МСТИСЛАВИЧА; ІЗЯСЛАВ У КИЇВІ; ПРЕТЕНЗІЇ ВЯЧЕСЛАВА. ВИСТУП ЮРИЯ; СОЮЗИ КНЯЗЇВ І УЧАСТЬ ЗАГРАНИЧНИХ ДЕРЖАВ, УЧАСТЬ ЗЕМЕЛЬ. ПОЧАТОК БОРОТЬБИ, РУХ У КИЇВІ, КИЯНЕ ЗАБИВАЮТЬ ІГОРЯ; ЛЇТЕРАТУРНЕ ОБРОБЛЕННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ. СПРАВА РОСТИСЛАВА ЮРИЄВИЧА; ПЕРШИЙ ПОХІД ЮРИЯ; ПЕРЕГОВОРИ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ. ЮРИЙ У КИЇВІ ВПЕРШЕ. ВОЛИНСЬКА ВІЙНА. ІЗЯСЛАВ ВЕРТАЄ ДО КИЇВА; ДРУГИЙ ПОХІД ЮРИЯ; ЮРИЙ У КИЇВІ ВДРУГЕ; ПОХІД ІЗЯСЛАВА 1151 Р.; ІЗЯСЛАВ У КИЇВІ В ТРЕТЄ. КОМПРОМІС З ВЯЧЕСЛАВОМ; ВІЙНА 1151 Р., ОБОРОНА КИЇВА І БИТВА НА ПЕРЕЛЕТОВІМ ПОЛЇ; КАПІТУЛЯЦІЯ ЮРИЯ І ДАЛЬШІ ДАРЕМНІ ЗАХОДИ ЙОГО. ГАЛИЦЬКІ ПОХОДИ ІЗЯСЛАВА, ЙОГО СМЕРТЬ.



Всеволод, вернувши ся з походу на Галичину, розхорував ся і виїхав з Київа під Вишгород; тут, на Днїпровім острові у нього, правдоподібно, був підміський двір, як то часто бувало у київських князїв. Чуючи свій кінець, він покликав до себе братів і визначнїйших Киян і поручив їм на своє місце князем брата Ігоря: „я хорий дуже, от вам мій брат Ігор, візьміть його”, як переказує сю рекомандацію київська лїтопись. Київські нотаблї заявили згоду. Ігор поїхав з ними до Київа, скликав віче — „всїх Киян” на княжий двір під Угорським, і тут Ігоря оголошено князем та зложено присягу. Лїтопись додає, що Кияне в тім поступали нещиро, але се, правдоподібно, тільки ретроспективне і хибне поясненнє, і такої „лести” не можна припускати у них тодї 1). Другого дня, вернувши ся до Вишгорода, Ігор прийняв присягу від Вишгородцїв осібно — може покдадаючи особливу вагу на сей прихильний пригород. Покінчивши з громадою, Всеволод хотїв забезпечити Ігоря й від претендентів і ще послав до Ізяслава і Давидовичів, пригадуючи їм присягу; ті відповіли, що тримають ся присяги. Всеволод сеї відповіди вже не почув — він вмер тимчасом, 1 серпня 1146 р 2).

Поховавши Всеволода, Ігор тогож дня, поїхав у Київ — вокняжити ся, разом із Сьвятославом, що був його alter ego під час недовгого його князювання (Ігор був хорий на ноги, й потрібував помочи). Киян скликано на „Ярославів двір” — головний княжий двір, „на горі”, і тут знову присягнули вони Ігореви без всяких інцидентів. Але слїдом сталось на Подолї вже неурядове віче, де почали люде пригадувати всякі прикрости за Всевододового пановання (княжий Ярославів двір очевидно не дуже надававсь для таких дебат) і постановили зажадати від нового князя ґарантії на далї. Покликали Сьвятослава Ольговича, перед ним почали скаржити ся на Всеволодових тивунїв, зажадали, аби на далї не було таких непорядків і здирств, аби судові кошти і кари були докладно управильнені і князї аби самі пильнували суду: „Ратша нам знищив Київ, а Тудор Вишгород, а ти княже Сьвятославе цїлуй нам Хрест за свого брата і за себе: коли нам буде яка кривда, то судїть нас ви самі”. Сьвятослав прирік, що кривд більше не буде, а провинників-тивунів віддав він на волю громади. На тім він присягнув, і Кияне позсїдавши з коней, на котрих сю нараду з князем відбували, також присягли ще раз на вірність Ігорю 3). Потім „лїпші” (визначнїйші) Кияне з Сьвятославом поїхали до Ігоря, і там повторено тіж обіцянки й обосторонню присягу: Ігор присяг Киянам на те, що обіцяв в його імени брат, і на тім сї переговори скінчили ся. Тоді нарід кинув ся грабувати того ненавистного тивуна Ратшу, за ним мечників — судових аґентів, так що Сьвятослав ледви утихомирив сей рух.

Ся умова київської громади з князем (перша переказана нам лїтописею, і заразом остання, переказана хоч трохи докладнїйше) 4), не вважаючи на щиру, здаєть ся, волю обох сторін, не наладила відносин громади до Ігоря. Одна з верзій каже, що Ігор не додержав своїх обіцянок народу 5). Се можливо. Але й незалежно від того стара антипатія до Ольговичів могла поволї брати гору над пасивністю, яку київська громада показувала в останнїх перемінах князїв, особливо тепер коли під рукою, в Переяславі був князь з улюбленої родини Мстислава. Певний вплив міг мати й сам Ізяслав Мстиславич, що, правдоподібно, від давна мав зносини з Киянами 6) і тепер не залишав своїх давнїх плянів на Київ: коли Ігор, сповіщаючи про смерть Всеволода, запитав його — чи він тримаєть ся зложеної присяги, Ізяслав затримав сього посла і не дав відповіди. Сяк чи так, за кілька день настрій більшости Киян став рішучо неприхильним до Ігоря: „Кияне знеохотили ся до Ігоря й послали до Ізяслава в Переяслав кажучи: іди, княже, до нас, хочемо тебе”  7). Се могло мати місце десь не пізнїйше як на десятий день Ігоревого князювання.

Ізяслав, очевидно, з напруженою увагою слїдив за подїями і на сей заклик поспішив ся з військом на Київ. Він перейшов Днїпро під Зарубом і сюдою подав ся на Київ, правдоподібно — рахуючи на прихильність київської людности. Дїйсно, вже на березї Днїпра наспіли відпоручники Порося й „Чорних Клобуків” — турецьких кольонистів київської границї, заявляючи, що признають його князем: „ти наш князь, а Ольговичів не хочемо! іди скоро, а ми з тобою”. Слїдом наспіли й їх полки. За ними наспіли гінцї з Білгорода й Василева, далї й від самих Киян, що признавали теж Ізяслава своїм князем та обіцяли де небудь прилучити ся до нього: „ти наш князь, не хочемо бути якимсь дїдичним володїннєм Ольговичів 8); як побачмо твою корогву, то й ми зараз до тебе”. Ізяслав перед ними і перед усїм військом мотивував своє поступованнє тим, що Всеволоду попустив як старшому шваґру, а з молодшими Ольговичами буде до загину бити ся за київський стіл: „або голову положу перед вами, або здобуду стіл дїда й батька свого”.

Тим часом Ігор, помічаючи недобре, старав ся задержати по своїй сторонї бодай Давидовичів і дав їм волости, яких вони собі зажадали. Тепер, користаючи з обставин — взагалї граючи в сїй цїлій історії сильно нужденну ролю, — та пильнував прихилити до себе виднїйших київських бояр: покликав до себе Улїба й Івана Войтишича й сказав їм: „чим булисьте за мого брата, будете і в мене”, а Улїбови сказав: ти держи тисячу (будь тисяцьким), як держав за мого брата”. Але се було вже за пізно: бояре, розуміючи ситуацію, вже навязали зносини з Ізяславом і разом з иньшими Киянами накликали його, аби скорше приходив, поки не прийшли Давидовичі. Вони обіцяли, що з своїми полками полишать Ігоря, а заразом, як каже ворожий їм лїтописець, убезпечали своїми обіцянками Ігоря. 13 серпня Ізяслав приступив до Київа, скорше нїж до Ігоря наспіли Давидовичі. Ігор стрів його разом з полками брата Сьвятослава і другого Сьвятослава, сина Всеволода Ольговича. Київські полки в великім числї стали осторонь, і коли Ізяслав зблизив ся, перейшли до нього. Ігор одначе, не злякавши ся тим, пішов на Ізяслава з своєю дружиною, але місце було так нещасливо вибране, що його військо заплутало ся між болотами й від першого натиску Ізяслава всї розтїкли ся.

Ізяслав з великим тріумфом в'їхав у Київ. Ігоря знайшли чотири днї пізнїйше — він загруз в болотї, тїкаючи; його заковали й післали в Переяслав, де всадили в монастирський „поруб”. Бояр і дружину Всеволода й Ігоря Кияне пограбили разом з Ізяславом, позабиравши всяке майно, навіть сховане в монастирях; взагалї бояр і дружини Ольговичів вони не жалували, Сьвятослав Ольгович встиг утїкти за Днїпро 9).

Сим розпочав ся найбільш бурхливий й найбільш докладно описаний в наших джерелах і тим інтересний період нашої давньої історії 10).

Вище я казав, що ми з усею певностію можемо припустити істнованнє за житя Всеволода умови Ізяслава з Вячеславом — взяти собі по смерти Всеводода київське князївство на спілку. Пізнїйше Вячеслав згадував, нїби Ізяслав, ідучи на Ігоря, „їдучи бити ся”, заявляв, що Київ здобуває не для себе, а для Вячеслава 11), й Ізяслав каяв ся перед Вячеславом, що він, перемігши Ігоря, „не положив чести” на нїм 12). В оповіданню лїтописи про похід Ігоря, де наводить ся й промова Ізяслава до війська, нїчого не згадуєть ся за Вячеслава, але Ізяслав, коли не публично, то міг иньшими способами дати знати Вячеславу чи його сторонникам, що він робить в інтересах Вячеслава; тим можна б пояснити, що Вячеслав, довідавши ся про побіду Ізяслава, „от радости, як каже Суздальська лїтопись, забув і за Ізяслава”, зараз почав розпоряжати ся спадщиною по Всеволоду: забрав собі назад городи, взяті у нього Всеволодом, а на Волини, де сидїв Всеволодович Сьвятослав, посадив свого братанича — Володимира Андрієвича 13). Але Ізяслав, здобувши Київ народнїм вибором і своїм оружієм, не мав уже охоти дїлитись ним із старим нездарою, добрим хиба до чарки 14). Коли він довідав ся, що Вячеслав став розпоряджати ся волостями Всеволода, то так розсердив ся, що арештував головних дорадників Вячеслава, забрав у нього Турово-пинську волость і посадив там Ярослава, другого свого сина  15), а Вячеславу дав тільки Погорону. Але давши волю свому роздражненню і скинувши з своєї тріумфальної колїсницї нездару Вячеслава, Ізяслав зробив тим велику тактичну помилку, як прийшлось йому невдовзї переконати ся.

Давидовичі перейшли на сторону Ізяслава — за цїну новгородської (сїверської) волости Сьвятослава: хотїли її собі дістати від Ізяслава. При тім же Ігор був евентуальним кандидатом на Чернигів, де сидїв тим часом Володимир Давидович і для них чистим інтересом було, аби Ізяслав як довше тримав його в „порубі”. Всеволодового сина Сьвятослава Ізяслав теж хотів прихилити до себе, показував йому всяку ласку, як „свому сестричичу” й замість Волини дав йому волость на Побожу: „Бужськ і Межибож, всїх пять городів”. Непримиреним зістав ся тільки Сьвятослав Ольгович, що конче хотїв увільнити брата з неволї. Та він найшов собі сильного й користного союзника — в Юрию Мономаховичу.

Ми бачили, яку дражливість до київського стола показав Юрий за житя Ярополка. Він рішучо не годивсь, аби стіл перейшов до Мстиславичів, бо після старого Вячеслава уважав себе кандидатом і мав надїю по нїм прийти на сей стіл; на сїм, очевидно, розбила ся проба союза Мономаховичів против узурпації Всеволода Ольговича. Потім Ізяслав Мстиславич, уложивши компроміс із Вячеславом (ще за житя Всеволода Ольговича), пробував порозумітись і з Юриєм. Се було по смерти Андрія, коли Юрий зіставсь одиноким противником компромісу Ізяслава з Вячеславом. Ізяслав тодї їздив навіть до нього, але до порозуміння знову не прийшло: очевидно, Юрий не згодивсь на Ізяславів компроміс і жадав повного виключення Мстиславичів від Київа супроти Мономаховичів 16). Тепер, коли Ізяслав взяв київський стіл навіть без компромісу з Вячеславом, сам для себе, Юрий тим меньше міг погодитись із сим фактом. І от в сих обставинах звертаєть ся до нього Ольгович Сьвятослав, взиваючи, аби йшов на Київ, і обіцюючи йому всяку поміч, аби тільки визволив йому брата Ігоря 17). Се було Юрию дуже на руку, і між ними станув найтїснїйший союз. Крім того Сьвятославу помагали цїлий час Половцї: він сам був оженений з Половчанкою, і його половецькі свояки — вуйки були його дїяльними союзниками 18). З другого боку Юрий придбав собі дуже цїнного союзника в Володимирку галицькім, але вже пізнїйше, десь коло 1149 р. 19). 1150 р. сї союзи запечатано шлюбами: Володимиркового сина Ярослава оженено з Юриівною Ольгою, а Сьвятославича Олега з другою Юриівною, незвістного імени 20).

Супроти сеї коалїції Ізяслав опирав ся насамперед на саму Київщину, далї — на сили свої й своєї родини; в її руках були: Волинь, Переяславщина, Смоленськ, Туров-Пинськ з Минськом, якийсь час, часами Новгород. Дуже користним союзником був ще ворог Юрия рязанський князь Ростислав 21). Нарештї Ізяслав опирав ся на свої заграничні звязки: на поміч угорського короля — свого зятя, на в. кн. польського Болеслава Кучерявого — свого свояка через жінку, нарештї — чеського короля Володислава II, посвояченого теж із ним: Ізяслав зве його сватом, а посвоячив ся з ним через свого молодшого брата Сьвятополка, що оженив ся з якоюсь моравською княжною 22). 1148 р. той король Володислав, вертаючи ся з палестинського хрестоносного походу, був на Руси, і відси вертав до Чехії; при тій нагодї Ізяслав мусїв увійти в близші зносини з ним і потому слїдом вертаєть ся до нього по поміч. Але всї сї союзники були аж надто заняті своїми клопотами, аби могти енерґічно підпомагати Ізяслава. Тільки Ґейза, хоч як зайнятий боротьбою з Візантиєю, знаходив час помагати свому шуринови, дарма що від нього не міг мати собі помочи: тут окрім оглядів на претензії Бориса 23) могли впливати просто особисті впливи, тим більше, що шлюб Ґейзи з Евфрозиною був скріплений потім іще шлюбом меньшого брата Ізяславового Володимира з донькою Ґейзового вуя бана Уроша, опікуна і дуже впливового дорадника Ґейзи, першої особи по нїм в Угорщинї 24).

Сей союз Ізяслава з Ґейзою звязав боротьбу руських князїв за Київ з полїтичною ситуацією центральної Европи. Кінець 1140-х років і дальші наповнені боротьбою угорського короля Ґейзи з візантийським цїсарем Мануілом за сербські землї. При тім союзником Візантиї був нїмецький цїсар (а властиво король) Конрад і чеський король Володислав, тим часом як Угорщина була в союзї з иньшим ворогом Візантиї — Рожером сицилїйським, а через нього і з ґерманськими Вельфами, ворогами Конрада. Проти Угорщини Мануіл мав союзника в Володимирку галицькім, своїм свояку; є вказівки також на якісь близькі звязки Юрия з двором Мануіла 25). По всякій правдоподобности, війни Мануіла з Ґейзою стояли в певних звязках з кампанїями на Руси, але джерела для історії сеї полїтики дуже бідні, й грецькі історики Кіннам і Никита Хонїят 26) дають тільки натяки на такі звязки, кажучи нпр., що йдучи в похід 1151 р. на Сербію, Мануіл користав з неприсутности Ґейзи, бо Ґейза був саме тодї в Галичинї, і тільки під час самого походу Мануіл довідав ся, що Ґейза, упоравши ся з Володимирком, іде на нього; сучасник Кіннам додає, що Мануіл при тім мав замір укарати Ґейзу за те, що він напав був на Мануілового союзника Володимирка 27). То у всякім разї певно, що походи Мануіла були великою перешкодою замірам Ґейзи — помагати Ізяславу в його справах, і про се нераз згадує виразно наша лїтопись 28).

Так уложили ся сили обох партій. Скільки запамятала історія, старий Київ не був іще сьвідком такої скомплїкованої полїтичної системи, такої безконечної сїти союзів і контр-союзів. Всї майже князївства давньої Київської держави, хоч відокремлені вже, брали діяльну участь в сїй боротьбі за Київ — від Новгорода до Переяслава, від Суздаля до Галича; крім княжих союзів і рахунків входили в гру змагання громад-земель до певних своїх полїтичних цїлей — Київської до замкнення в осібну цїлість, Переяславської — до відокремлення від Київа й Чернигова, Туровської до відокремлення від Київа, і т. и. З поза системи земель давньої Київської держави відограють більше або меньше замітну ролю Польща, Угорщина, Чехія, Візантия, не кажучи вже про Половцїв.

Вертаємо ся до самої боротьби.

Діставши заклик від Сьвятослава, під осїнь 1146 р., Юрий зараз забрав ся до походу, але на разї його задержав рязанський князь, союзник Ізяслава, на його прошеннє ударивши на землї Юрия. Ізяслав з Давидовичами тим часом забрали чернигівські волости Сьвятослава й пограбили, понищили його двори й хутори, збіже й стада і всяке майно. Не можучи їм противустати, Сьвятослав мусїв тїкати у вятицькі лїси, а волости його Ізяслав передав Давидовичам. Але Юрий дуже скоро управив ся з Рязанею і зробивши діверзію з Сьвятославом на Новгород і Смоленськ, аби відвернути молодших Мстиславичів, заразом, на початку 1147 р. післав своє військо на Давидовичів. Сьвятослав разом, без одної битви вернув свої волости: посадники Давидовичів самі повтїкали перед Сьвятославом; Давидовичі настрашились і перейшли до Сьвятослава, а навіть, як казали на них — мали замір зловити Ізяслава або убити 29). Се між иньшим привело до подїї, одинокої в цїлій київській історії: Кияне вбили Ігоря Ольговича.

Ігор, як я згадував, з початку був всаджений до монастирського поруба в Переяславі, потім випросив у Ізяслава, аби йому дозволив постригтись, бо він хорий і не надїєть ся жити. Ізяслав увільнив його, як каже прихильний йому лїтописець — навіть не обовязуючи його дїйсно постригти ся. Ігор, трохи відійшовши, дїйсно постриг ся в схиму в київськім монастири св. Федора, фундованім Мстиславом: може Ізяслав призначив йому сей монастир як свій фамілїйний, найбільше йому певний 30). Тут Ігор перебував до осени 1147 р. Коли Сьвятослав став брати гору над Давидовичами, Ізяслав задумав плян загальної кампанїї: з півночи мали ударити на Юрия з Новгорода і Смоленська, а він з Давидовичами з полудня 31); до участи в сїм походї Ізяслав візвав і київську громаду. Але Киянам ся сварка Мономаховичів між собою була дуже немила супроти претензій Ольговичів на Київ, хоч до Юрия не мали Кияне нїяких симпатій 32), і їх прихильність була вся по сторонї Ізяслава. Тож вони заявили Ізяславу, що на Ольговичів готові йти всї радо „и с дЂтми”, а на Юрия — „Володимире племя” не підуть, й Ізяславу не радять тримати з Давидовичами, а лїпше помирити ся з Юриєм. Ізяслав, діставши сю відмову, закликав до походу тільки охочих, назбиралось їх богато, і він з ними пішов в поміч Давидовичам. Але на дорозї Ізяславу донесли про переміну: Давидовичі уже сприсягли ся з Сьвятославом і на нього змовили ся — зловити або вбити його. Ізяслав зараз перемінив свій плян — постановив перенести всї сили на полудень проти нової коалїції, та покликав до себе брата Ростислава, поручивши йому разом з тим урядити діверзію на Юрия від Новгорода, Смоленська й Рязани, аби здержати його від участи в полудневій кампанїї. При тім він захотів використати недавню заяву Киян про готовність іти на Ольговичів навіть „із дїтьми” — послав сповістити їх про „лесть чернигівських князїв” і завізвати до походу на „Ольговичів” всїх „от мала и до велика”.

В Київі на час своєї неприсутности Ізяслав лишив свого брата Володимира. Отже поручив свому послови звернути ся до Володимира, митрополита Климента і тисяцького Лазаря і попросити їх скликати Киян на віче, аби посел міг їм оповісти зміни, які зайшли в полїтиці Ізяслава, та переказати його порученнє. Кияне зішли ся „отъ мала и до велика” на подвірє київської катедри, св. Софії, і посол Ізяслава передав їм привіт від князя — цЂловалъ вы князь свой”, і його порученнє: „Як вам казав, хотїв я з своїм братом Ростиславом та з Володимиром і Ізяславом Давидовичами іти на свого стрия Юрия і вас із собою закликав, та ви тодї минї сказали: „не можемо зняти рук на Володимирове племя, на Юрия, але на Ольговичів і з дїтьми підемо з тобою”. Отже я вам тепер даю знати: Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодич Сьвятослав, котрому я стільки зробив доброго, цїлували були минї хрест, а тепер потайки від мене цїлували хрест Сьвятославу Ольговичу, посилали до Юрия і лесть зробили супроти мене: хотїли мене зловити або убити за Ігоря, але Бог мене заступив і честний хрест, що вони минї цїлували. Отже, братя Кияне, тепер що сьте хотїли, що минї обіцяли — ідїть зі мною ік Чернигову на Ольговичів, зберайте ся від малого до великого, хто має коня — на конї, хто не має коня — у човнї; бо вони не тільки мене самого хотїли вбити, але й вас викоренити”. Ся пропозиція стрічена була з загальним співчутєм. Кияне сказали: „радіємо, що Бог виратував тебе, брата нашого 33), від великої лести; підемо всї за тобою і з дітьми, як ти собі бажаєш!” Але один чоловік сказав: „за князем нашим підемо раді, але перше про се подумаймо, як то раз були за Ізяслава Ярославича зробили лихі люде: вирубали з поруба Всеслава й поставили собі князем, і богато злого з того було нашому місту. А тепер от Ігор, ворог нашого князя, навіть не в порубі, у св. Федора! Убиймо наперед його, а тодї підемо за нашим князем на Чернигів — кінчити з ними!” Сї слова серед загального роздражнення на Ольговичів упали як на порох. Даремно Володимир втримував людей, представляючи їм, ще убийство Ігоря буде неприємне Ізяславу, даремно умовляли митрополит, тисяцький, — Кияне казали: „то вже ми знаємо, що по доброму не скінчимо з тим племенем (Ольговичами), анї ми, анї ви” і з криком кинули ся до монастиря св. Федора, де був Ігор. Се було поблизу. Володимир кинув ся остеречи Ігоря, але маса народу зайняла міст, що лучив Софійську гору з старим городом, де стояв манастир св. Федора, і він мусїв об'їздити кружною дорогою, а люде тим часом прибігли до монастиря і заставши Ігоря в церкви, під час служби, виволікли відти 34). Володимир наспів, коли його виводили з брами манастиря і накривши його своїм плащем пробував умовити людей, аби не били Ігоря. Люде не слухали й били Ігоря, бючи помилкою й Володимира, що хотїв його заслонити собою, але все таки удало ся вихопити Ігоря з їх рук і умкнути до сусїднього двора вдови кн. Мстислава. Браму зараз замкнено, а Ігоря сховано до сїней. Але люде слїдом наперли, виломили браму Мстиславового двора і побачивши Ігоря, виволікли йото з сїней і на сходах почали бити — били, доки не стратив притомности. Потім обдертого, півголого потягнули за ноги через Бабин торжок на княж двір і тут добили, а потім відвезли тїло возом на подільське торговище й покинули тут 35).

Сей нечуваний факт, довершений в горячцї незвичайного роздражнення, зробив велике вражіннє. Зараз наступила реакція. Ігоря признавали сьвятим, мучеником. Уже коли він лежав на подільськім торзї, „человЂци благовЂрнии” брали собі його кров і кусники одїжи, як релїквії; оповідали про чуда над його тїлом, а слїдом його смерть описано вже звичайним аґіоґрафічним, шабльоновим способом (в лїтописях ми маємо вже слїди двох таких оповідань) 36). Ізяслав дуже був незадоволений сею подїєю й супроти можливих обвинувачень заявляв свою неповинність в смерти Ігоря. Неповинність його дїйсно не підлягає сумнїву, але побоювання обвинувачувань не були даремні: дїйсно, Ольгович Сьвятослав називав потім Ізяслава убійником його брата 37).

Ся несподївана подїя перебила, здаєть ся, той уплянований похід Киян. Ізяслав, діждавшись брата Ростислава з Смоленська, в осени попустошив полудневу Чернигівщину, а зимою вибрав ся знову й попалив наднїпрянські околицї Любеча, де була „вся жизнь” чернигівських князїв. Давидовичі і Ольговичі не відважили ся виступити проти нього, кликали Юрия в поміч, та даремно. Юрий вислав тільки сина Глїба, і той опанував Посемє та пробував кілька разїв опанувати Переяслав, де Юрий мав прихильників, але проби сї не удали ся. Сам Юрий не пішов — може зайнятий новгородською діверзією. Давидовичі й Ольговичі вкінцї зневірили ся в своїй справі й розпочали переговори з Ізяславом, „післали своїх послів до Ізяслава Сьвятославича, просячи мира і так кажучи: „так було за наших дїдів і батьків наших — миръ стоить до рати, а рать до мира (очевидно — приповідка), а тепер до нас не май жалю, що ми були встали на рать (зачали війну): шкода нам було нашого брата Ігоря й ми до того змагали, аби ти пустив нашого брата, а що вже нашого брата убито — пішов до Бога, де й усїм нам бути і Богови нас судити, то доки вже нам губити Руську землю? лїпше б нам уладити ся”. Ізяслав і його союзники прийняли сю пропозицію прихильно. В осени 1148 р. уложено згоду: Сьвятославичі зобовязали ся забути справу Ігоря й нїчим не ворогувати на Ізяслава. По тім відбув ся з'їзд князїв під Київом у Городку, але приїхали тільки Давидовичі, Сьвятославів обох не було.

За те був тут син Юрия — Ростислав. Ізяслав пильнував перетягати до себе Юриєвих синів, котрих він посилав проти нього. Чи хотїв він тим ослабити стрия, чи піддобрити ся до нього, давши волости в „Руській землї” його синам — не знати; досить, що він закликав до себе Глїба Юриєвича 38), а тепер не знати, чи на його заклик 39), чи з власної інїціативи, прибув до нього старший Юриєвич — Ростислав 40), Ізяслав прийняв Ростислава ласкаво, дав йому волость на Побожу, що мав перед тим иньший анальоґічний своячок — Всеволод Ольгович, а виряжаючись потім в похід на Юрия, лишив його „стерегти Руської землї”. Але потім казали, що Ростислав використав свій побут для збирання партиї свому батьку.

Упоравшись із Сьвятославичами, Ізяслав задумав докінчити свій тріумф і упорати ся з Юриєм, тим більше, що той „обиджав” Новгород, де тодї сидїв другий Ізяславів син Ярослав. На згаданім з'їзді в Городку було умовлено, що зимою Сьвятославичі наспіють з полудня, а Ізяслав з Новгороду, брат його Ростислав із Смоленська, і стрінувши ся на Поволжу рушать разом на Юрия. Ізяслав дїйсно виконав сей плян, але Сьвятославичі не додержали обіцянки: їх капітуляція перед Ізяславом не була щира і тепер вони чекали, чим скінчить ся війна Ізяслава з Юриєм, щоб відповідно до її результату прилучитись до сього чи до того. Ізяслав з братом Ростиславом тільки попустошили верхнє Поволже і більше нїчого не доказали.

Коли Ізяслав по тім вернув ся до дому, йому донесли, що Ростислав Юриєвич копає під ним, підмовляє на нього Чорних Клобуків і Киян. Ізяслав закликав його до себе й переказав, що чув. Ростислав жадав суду, але Ізяслав побачив тут скритий намір дальшої інтриґи — „хоче мене пересварити з християнами (суспільністю київською) або з поганами (Чорними Клобуками)” („хотя мя заворожити зъ хрестьяными или погаными”), і без суду, з безчестєм виправив Ростислава до батька, відібравши дану йому волость й арештувавши дружину його і майно. Суздальська лїтопись уважає поголоску на Ростислава неправдивою 41), але той факт, що Ростислав, прибувши до батька, дїйсно зараз похвалив ся перед ним, що Юрия „хоче вся Руська земля і Чорні Клобуки”, піддає гадку, що Ростислав може й не був тільки пасивним слухачем сих заяв прихильности до Юрия. У всякім разї ся вість рішучо вплинула на Юрия: знаючи, що він має прихильників в Переяславщинї, де коло того попрацював другий Юриєвич — Глїб, і в самій Київщинї, а мавши знову доказ, як Сьвятославичі невірно тримають ся Ізяслава, чекають лише зміни ситуації, він рішив ся виступити з усею енерґією з своїми претензіями на київський стіл.

Тепер наступає найбільш інтензивна стадія сеї боротьби, що з своїм широким розмахом не має собі пари в історії давньої Руси. Не рахуючи навіть тих звязків, які лучили її з европейською полїтикою, ся напружена боротьба князїв з участию всїх земель Руської держави, з виїмком хиба Полоччини, і з великою активністю земських громад, зістаєть ся памятним явищем.

Юрий рушив зараз, при кінцї липня 1149 р., закликавши в поміч Половцїв. Він пішов звичайною дорогою, через землю Вятичів на Переяслав. Давидовичі зістали ся на сей раз при Ізяславі. Ольговичі зараз прилучили ся до Юрия; Сьвятослав на вість про похід Юрия вислав до нього посла, питаючи ся, чи серіозно воює, і діставши відповідь, що Юрий за повойованнє своєї землї й безчестє свого сина хоче мстити ся до кінця — з тим щоб або честь свою вернути, або голову зложити 42), виступив з свого союза з Ізяславом. Не вважаючи одначе на такі рішучі запевнення, Юрий не мав охоти доводити до війни й надїяв ся, що Ізяслав піде на компроміси; він хотїв дістати від нього Переяслав відступного, але Ізяслав на компроміси йти був не охочий, хоч Юрий своїм походом захопив його досить неприготованим: брат Ростислав ще не наспів до нього з свого Смоленська,а Кияне, як ми знаємо вже, не хотїли брати активної участи в сїй боротьбі Мономаховичів між собою. Ізяслав толкував ся перед ними, що він помирив ся б із Юриєм, як би той ішов сам. Коли ж бо йде з Половцями й Ольговичами; але даремно порушував він такими арґументами найдражливші струни Киян, вони повторяли: „мирись, княже, ми не підем”. Тільки запевнивши, що йому треба війська лише на те, аби заімпонувати ворогови й привести до доброї згоди, що до війни не прийде, і він в Юриєм помирить ся, — нахилив Ізяслав на рештї Киян до того, що вони пішли з ним у похід.

Діждавши ся Ростислава і Давидовича Ізяслава, Ізяслав пішов з ними під Переяслав, де стояв Юрий. Перед битвою Юрий запропонував, щоб Ізяслав відступив Переяслав його сину, то він лишить Ізяславу Київ: „от, брате, ти на мене приходив і землю мою повоював, і старійшинство з мене зняв (відтиснув від Київа)! але, брате і сину, — для Руської землї і для християнства — не проливаймо християнської крови... Дай минї Переяслав, нехай я посажу сина в Переяславі, а ти сиди, „царствуй” у Київі! Як же не хочеш того минї зробити, то нехай Бог то рішить”... Ізяслав не згодив ся й не схотів входити в нїякі переговори, не услухав і епископа переяславського, що сповняючи обовязок духовенства — стримувати від кровопролитя, з слїзми просив його помирити ся з Юриєм. „Надїяв ся, каже лїтописець, на множество свого війська і казав: „добув я своєю головою Київа і Переяслава” (в значінню: нїхто до того не має права). Воно й справдї відступати Переяслав і сажати собі під бік Юриєвича, не маючи довіря до миролюбности і словности Юрия, було трудно. Юрий одначе далї оминав битви, і думали вже, що він без битви відступить від Переяслава. Ізяслав надїючи ся на свої сили, рішив не дати йому відійти й перейшовши за Трубеж, приступив до його табору. Під той час якийсь дизертир (перескокъ) утік з Юриєвого табору, Юриєві вояки погнали за ним, а Ізяславові чати прийняли се за рух Юриєвого війська й дали алярмові крики (рекуче: „рать” !). Обидва війська вийшли против себе, але Юрий не атакував, і простоявши до вечера, став відступати назад до свого табору. Та Ізяслав, заохочений сею нерішучістю, пішов за ним слїдом. Спровокований Юрий прийняв битву 43). Та тут показали ся результати роботи Юриєвичів на Українї. Коли наблизилось військо Юрия, Переяславцї перейшли до нього, кажучи: „Юрий нам князь, свій, його варто було пошукати далеко!” Се відняло дух у київських полків, тим більше, що і тут, як ми бачили, не було теж охоти до війни з Юриєм, а Ізяслав попросту здурив Киян.

Перші пустили ся тїкати Поршане, серед котрих пробував і котрих мав бунтовати син Юрия Ростислав. За ними пішли в ростіч Кияне і тим змусили й Ізяслава відступити. Юрий зараз зайняв Переяслав, а звідти рушив на Київ і став за Днїпром під містом. Ізяслав, наче добрий, запитав Киян, чи будуть вони його боронити, але Кияне упросили його, аби не втягав їх у дальшу війну, не маючи сил, і тим часом полишив Київ, а при першій нагодї знову обіцяли стати по його сторонї. Їх слова перейняті гіркою резіґнацією: „Панове наші князї, сказали вони Ізяславу й брату його Ростиславу, не погубіть нас до решти. Наші батьки й брати тепер на побойовищі — одні взяті в неволю, иньші побиті, і зброю знято. Їдьте ви в свої волости тепер, аби нас усїх не побрали в неволю. Знаєте самі, що ми з Юриєм не будемо добрі; як пізнїйше де побачимо ваші корогви, зараз при вас станемо”.

Ізяслав послухав і подав ся на Волинь, а Юрий вступив у Київ. „Множество народа” стрінуло його, правдоподібно — щоб відвернути звичайні наслїдки неудачі — грабованнє города, і навіть показувало „радость велику”. Юрий сїв „на столї свого батька”, роздавши київські пригороди своїм синам, а старшого — Ростислава посадивши в Переяславі 44). Він, як каже київська лїтопись, думав, що як опанував Київ, то вже й усе на тім скінчило ся 45).

Тим часом і Ізяслав, і Кияне уважали побіду Юрия тільки хвилевим нещастєм. Ізяслав звернув ся зараз до свояків — до угорського короля Ґейзи, до польського в. кн. Болеслава, до чеського князя Володислава. Чеський король пообіцяв, але, здаєть ся, на обіцянцї й скінчилось; з Угорщини і Польщі Ізяслав дістав поміч, а Ґейза окрім того обіцяв задержати Юриєвого союзника — галицького князя Володимирка. Крім того Ізяслав, мудрий по шкодї, для збільшення своїх шансів хотїв поновити свій компроміс із Вячеславом. Але хоч Вячеслав з біди помагав йому, поки він сидів у Київі 46), тепер рішучо спротививсь і кликав у поміч Юрия, що йому теж подавав надїю на Київ 47). На заклик Вячеслава Юрий дїйсно наспів на Волинь, а з Галичини підійшов Володимирко. Ізяславові союзники супроти таких сил стратили охоту до активної помочи в боротьбі й обмежили ся посередництвом; „убояша ся Ляхове і Угре”. Юрий за посередництво подякував, але прийняти не прийняв, зажадав, аби Ізяславові союзники йшли до дому і полишили переговори їм самим. Союзники поспішили ся се сповнити. Ізяслав пристав на таку згоду, що забезпечала йому Волинь і Новгород із усїми його данями (що повідбирав був Юрий). Але Юрий, підождавши, поки союзники Ізяслава забрались, розірвав переговори й на ново розпочав війну, сподіючись відібрати від Ізяслава Волинь. Одначе облога Луцька не пішла йому добре, а й союзники Юрия не радо бачили дальшу війну і радили йому мирити ся. Вячеслав бояв ся, що як Юрий, не довівши до згоди, піде до дому, то буде йому ще гіркий сьвіт від Ізяслава, а Володимирку, як звичайно, не хотїло ся, щоб Волинь опинилась у Юрия.

Все се й привело нарештї до згоди на проєктованих ранїйше умовах; уложено її десь на початку весни 1150 р. Вячеслава Юрий закликав до Київа; лїтопись каже, що він хотїв його посадити в Київі, але бояре відрадили, що мовляв Вячеслав однаково не вдержить Київа, не буде анї тобі анї йому”. В результатї Юрий посадив його в Вишгородї, а його Погоринську волость узяв собі і посадив там сина. Чи мав одначе Юрий дїйсно щирий замір передати Київ свойому нездарному брату, — хоч би в ролї соправителя, річ не певна; чи не викрутив ся він тільки тою мудрою радою бояр в дїйсности. У всякім разї Вячеслав таким його вчинком був дуже ображений і пізнїйше пригадував Юрию, як він обіцяв дати йому Київ, ідучи під Переяслав, а потім і Погорину відібрав 48),

Таким чином Ізяслав увільнив ся від находу ворогів. Того лише й треба йому було на разї. Згоду переступив слїдом сам Юрий, не дозволивши Ізяславови відшукувати річей заграблених по переяславській битві його вояками, а се було йому забезпечено умовою. Ізяслав заявив стриям, що признає тим умову скасованою 49). З Київщини тим часом приходили до нього заклики, аби прибував 50). Зложивши з себе отсею заявою „хрестноє цЂлованіє”, присягу попереднїй умові, він не гаючи ся, несподїваним нападом захопив Погорину, звідти пройшов в полудневу Київщину „в Черныя Клобуки”, і Чорний Клобук зараз пристав до нього „з великою радістю, із всїма полками”. Юрий нїчого не підозрівав і довідав ся про похід Ізяслава тодї, як вже пізно було щось робити для оборони, й утїк за Днїпро в свій „Остерський городок”, теп. Остер, що був його старим гнїздом на Українї.

У Київі Ізяслав застав Вячеслава: як Юрий тікав з Київа, він приїхав сюди з свого Вишгорода й сїв на Ярославовім дворі, як князь. Кияне, вийшовши в великім числї на зустріч і повитаннє Ізяслава, дали йому знати про сей вчинок Вячеслава і заявляли, що Вячеслава не хочуть, а хочуть Ізяслава: „ти наш князь! їдь до святої Софії, сядь на столї свого батька і дїда”. Ізяслав зажадав від Вячеслава, аби вийшов із Київа: „я тебе кликав сїсти в Київі, а ти не схотїв, а тепер може хочеш скористати з того, що твій брат (Юрий) виїхав, то сїдаєш в Київі? Їдь но до свого Вишгорода”. Вячеслав попробував геройствувати, відповів Ізяславу, що не поїде з Київа, може він його убити, коли хоче, на місцї. Заносило ся нїби на траґедію, але в Вячеславі не було нїчого траґічного з роду. Коли Ізяслав, „поклонивши ся св. Софії” й сповнивши церковну частину звичайної церемонії „вокняжения”, поїхав на Ярославів двір, він застав Вячеслава на сїнях двора — старий держав позицію. Серед Киян, що великими турмами окружали Ізяслава, вже почали підносити ся ради — вхопити Вячеслава, підрубати сїни під ним і т. и., але Ізяслав повів справу добром — пішов сам на сїни до Вячеслава, поклонив ся й просив, аби не дражнив людей і не доводив до лиха, а відложив переговори на пізнїйше. Вячеслав від разу розмяк, признав, що він сам відкинув пропозицію Ізяслава й не може претендувати на Київ, й уступивши ся з двора, поїхав назад до Вишгорода 51).

Але Ізяслав захопив Київ з невеликими силами, завдяки лише свому несподїваному нападу. Юрий же почав зараз стягати на нього союзників — з одного боку галицького Володимирка, з другого — Ольговичів і Давидовичів, що тримали також з Юриєм, від коли він опанував Київ; покликав і Половцїв до помочи. Ізяслав згадав тодї за Вячеслава і за колишнїй компроміс: Вячеслав мав добрий полк дружини, а крім того міг лєґалїзувати його становище в Київській землї, як найстарший з Мономаховичів, супроти молодшого — Юрия. З боярами поїхав Ізяслав до Вячеслава у Вишгород і закликав до Київа — сїсти в Київі самому, а йому — Ізяславу дати якусь київську волость. „Ти минї як батько, от тобі Київ, от і волость (київська), що тобі подобаєть ся візьми собі, а иньше минї дай”. Вячеслав почав від того, що знову розсердив ся: „чому ти тодї не дав (як Вячеслав був сїв у Київі), і я з великим соромом мусїв їхати з Київа? а тепер як одна рать іде з Галича, а друга від Чернигова, то ти минї даєш Київ”. Але Ізяслав знову пригадав, як він сам давав йому Київ, а Вячеслав не взяв, і тепер знову дає: „люблю тебе як батька, і кажу тобі тепер: ти минї батько, а Київ твій, їдь до Київа”. Вячеслав змяк від сих слів і уложив умову з Ізяславом, заприсяжену цїлованнєм хреста на гробах Бориса і Глїба, що стояли в Вишгородї: „Ізяславу мати Вячеслава за батька, а Вячеславу Ізяслава за сина”. Бояре обох князїв присягли на тім, щоб їх не сварити, а „добра хотїти” обом. Після сього Вячеслав передав свій полк Ізяславу.

Ізяслав по тім зараз, зібравши Киян, з невеликими помічними полками Угрів і Поляків, що мав з собою, пішов борше на Володимирка, бо той вже наближав ся до Київа. За Стугною він стрів його і хотїв дати битву, не діждавшись навіть Вячеславового полку. Але його сили були за малі, Чорні Клобуки, побачивши велике військо Володимирка, настрашили ся й почали умовляти Ізяслава, аби дав спокій і уступив ся: „княже, сила його велика, а у тебе мало дружини, не погуби себе і нас! ти наш князь! як будеш мати силу, ми з тобою будемо, а тепер не твій час, їдь собі геть”. Ізяслав не хотїв, пробував взяти їх на рицарські почутя: „лїпше, братя, умремо тут, анїж узяти на себе такий сором!” Але дарма. Кияне також казали Ізяславу відступити, а коли він не услухав, почали тїкати, Чорні Клобуки також, й Ізяслав мусїв тїкати також. Ся несподївана втїкачка так здивувала Володимирка, що він підозрівав тут якийсь підступ і не відважив ся гонити.

Вячеслав тим часом встиг спровадити ся на Ярославів двір — принаймнї встиг тут пообідати з Ізяславом. Поки вони обідали, надійшов над Днїпро з лївого боку Юрий з військом. Кияне, бажаючи, аби він скорше опанував Київ і не дав пограбити місто Володимирковому війську 52), кинули ся на човнах („насадах”) перевозити Юрия і його дружину на Поділ. Побачивши, з Ярославового двору сю процесію, Вячеслав з Ізяславом сконстатували, з тою холоднокровністю, яку виробляли собі князї в сих вічних війнах, що тепер „не їх час”. „Їдь собі, батьку, у свій Вишгород, а я поїду у свій Володимир, а по тім — як Бог дасть”, і поїхали.

Другого дня прийшов Володимирко. Юрий стрів його під містом і прийняв з великою гостинністю. Київа Володимирко дїйсно не рушив, як волости союзника, поїздив по церквах і монастирях, поклонив ся; з Юриєм „сотвориста любовь велику”, і з тим поїхав до дому. Але вертаючи ся, Володимирко побрав міста в полудневій Волини. Попробував взяти й Луцьк, але се не удалось, і він пішов в Галичину. Цїла ся історія відограла ся в дуже короткім часї: на початку весни Ізяслав уложив свою згоду з Юриєм, а не дальше як в перших днях вересня Юрий уже знову був у Київі: Половцї, покликані ним у поміч, по вигнанню з Київа, прийшовши десь на початку вересня, застали вже по скінченій війнї 53).

На другий рік Ізяслав повторив свій похід на Київ, але більш обережно. Він почав від походу на Володимирка, найбільш небезпечного Юриєвого союзника. Наперед змовив ся він з Ґейзою, щоб ударити на Володимирка з двох боків, і Ґейза напав на західню Галичину (в тодїшнїм, не теперішнїм розумінню). Узяв Сянік і почав пустошити околицї Перемишля. Але Володимирко задарив королевих дорадників, і вони умовили короля вернутись. За те Ґейза пообіцяв Ізяславу прислати поміч на Юрия, сам він мав війну з Візантиєю, й не міг іти особисто в похід. Власне тодї союз Ґейзи з Ізяславом був зміцнений новим шлюбом: Володимир Мстиславич оженив ся з донькою угорського бана 54).

На початку весни (1151 року) 55) прийшло 10-тисячне помічне військо з Угорщини до Ізяслава. З Київщини знову приходили до нього заклики — від Киян і Чорних Клобуків, і від Вячеславових бояр — аби приходив. Ізяслав почав від нападу на Погорину, але його пильнували, і не встиг він рушити, як дістав вість, що Володимирко вже виступив на нього походом. Ізяслав одначе того не злякав ся, хоч дружина й не радила йому пускати ся в такий ризиковний похід. Він уважав потрібним заризикувати, щоб скінчити ту безконечну боротьбу 56) — пішов проломом: лишив брата Сьвятополка в Володимирі, „Володимира блюсти”, а сам, поки наспівав Володимир, опанував Погорину, потім, задержавши Володимирка фальшивими огнями над Ушею, поспішив ся лїсовою дорогою на Тетерев і відти як борше „в Київський полк”, щоб чим скорше попасти на прихильну йому полянську або чорноклобуцьку територію.

Незвичайно відважний і зручний плян сей удав ся зовсїм. Ізяслав не стрів нїде опору, скрізь стрічали його як свого, улюбленого князя — може не всї з щирої радости, а декотрі і з страху перед його військом — то вже иньша річ 57). Починаючи від Тетерева почала прибувати до нього його дружина, що лишила ся в Київщинї, витаючи його окриками: „ти наш князь!” Несподїваним нападом удало ся захопити Білгород, сей ключ Київа. Лїтописець згадує не без сарказму, що Борис Юриєвич, посаджений батьком в Білгородї, піячив тодї — „пив у себе на сїнях з дружиною і з попами білгородськими”. „Як би митник не спостеріг і не розвів мосту, то вхопили б Бориса” Ізяславові вояки, а так полки його, прийшовши до мосту, крикнули й затрубили в труби, Борис, почувши то, втік з Білгорода, а Білгородцї побігли до мосту, кланяли ся й казали: „їдь, княже, Борис утїк”, і на борзї помостили міст. Володимир, Ізяславів брат, висланий з передовим полком на Білгород, зараз дав знати про се Ізяславу, що стояв коло Звижденя, — готовий в разї опору кинути ся на полудень, в осади Чорних Клобуків, щоб зміцнити їх полками свої сили до боротьби. Діставши вість, що дорога на Київ свобідна, Ізяслав лишив в Білгородї Володимира з полком, аби задержати там Володимирка Галицького, як би той наспів, а сам поспішив ся просто на Київ. Юрий, що сидїв собі за містом — на „Краснім дворі” під Київом, зовсїм несподївано був заскочений вістею про похід Ізяслава, принесеною з Білгорода тим утїкачем Борисом, і нїчого не міг зробити иньшого, як сївши в човен утїкти за Днїпро. Кияне поспішили ся стрічати „с радостию” Ізяслава. Богато з Юриєвої дружини, що не встигли утечи з Київа, поарештовано. Ізяслав поїхав просто до Сьвятої Софії і „засїв на столї дїда свого і батька, з великою честию”, звідти поїхав на Ярославів двір і тут урядив баль — приймав Угрів і Киян, окрім своїх бояр, і були „в великій веселости”. Угорські їздцї, в великім числї, доказували ріжних штук на своїх конях, а Кияне дивували ся великому числу угорського війська, приведеного Ізяславом, їх воякам і коням.

Володимирко, що так пильно слїдив за Ізяславом і йшов цїлий час слїдом за ним, щоб узяти його в два огнї з Юриєм, зовсїм несподївано, стоячи над Тетеревом, довідав ся, що Юрий уже за Днїпром, а Ізяслав у Київі, і міг тільки висварити ся перед Юриєвим сином, славним пізнїйше Андрієм, що був з ним: „то таке княженнє мого свата — військо іде на нього з Володимира, а він не знає? оден син його сидить у Пересопницї, а другий в Білгородї, й не можуть його остерегти? як ви так з вашим батьком княжите, то правуйте ся самі, а я сам оден на Ізяслава не можу йти! Ізяслав хотїв іще вчора зо мною бити ся, на вашого батька йдучи, а до мене обертаючи ся та хапаючи мене до битви, а як він тепер дістав ся до всеї Руської землї, я не можу оден іти на нього”. І вернув ся назад в Галичину, а серце зірвав на придорожнїх київських і волинських містах, сказавши дати собі контрибуцію 58). Се було при кінцї марта.

На сей раз Ізяслав не здурив уже старого Вячеслава. Увійшовши в Київ, другого дня післав він до нього, заявляючи, що передає йому Київ. Вячеслав приїхав у Київ і „сїв на столї свого дїда й батька”, а Ізяслава зробив своїм соправителем і передав йому дійсну управу, — як то стилїзує лїтопись: „я вже старий, і всїх справ не можу порядкувати, тож будемо оба в Київі: коли буде яка справа з християнами або з поганами, то будемо ходити разом, а моя дружина і полк будуть нам обом, і ти нею розпоряджай ся: де можна буде нам обом поїхати, поїдемо, а як нї — то ти підеш із моїм полком і з своїм” 59).

Ся умова трівала до смерти Ізяслава, а по його смерти, на жаданнє Киян, була відновлена Ростиславом. Цїкаво власне, що Кияне так тримали ся її, хоч і не любили Вячеслава. Вона могла бути пожадана їм тим, що лєґалїзувала становище Ізяслава, а потім Ростислава перед родинними рахунками князїв (хоч, як побачимо, не оборонила від претензій Юрия), а друге — збільшала сили Ізяслава значним полком Вячеслава.

На сей раз Ізяслав сїв міцно в Київі й досидїв ся до смерти — правда, що недалекої. Заразом добігала до свого кінця й ся найбільш інтензивна стадія боротьби за Київ. Юрий, правда, не залишив своїх заходів здобути київський стіл, але вони були даремні. Земля і Чорні Клобуки прийняли Ізяслава дуже радо, і він міг на них числити 60). Окрім того супроти заходів Юрия він пошукав і иньших сил: відправляючи Угрів, просив Ґейзу супроти заходів Юрия прислати нову поміч сеїж весни, а з Смоленська прикликав Ростислава. З Давидовичів один — Ізяслав теж прилучив ся до Ізяслава, тим часом як старший — Володимир зістав ся по стороні Юрия (може се обережні Давидовичі вчинили певного рода асекурацію на всякий випадок: оден став по одній сторонї, другий по другій).

При кінцї квітня противники вже змобілїзували ся. Юрий з Сьвятославичами приступив із свого Остерського городка під Київ і злучивши ся тут з найнятими до помочи Половцями 61), попрубував перейти Днїпро. Але Ізяслав боронив переходу: „исхитрилъ лодьи дивно”, поставив на ріцї човни з помостом, на котрім стояли вояки, а прироблені з двох боків керми давали сим човнам можливість ходити в обидва боки. Тим оборонено київський перевіз, і Юрию удало ся перейти Днїпро тільки під Зарубом, зробивши діверзію під Витечев для відтягнення уваги: тут Юриєві вояки зачали бити ся на човнах, шукаючи броду, а тим часом головне військо перейшло Днїпро понизше, під Зарубом. Зарубський брід мав теж сторожу, але тут не було князя, поясняє лїтопись, „а боярина не всї слухають”, і Юрию удалось перейти. Довідавши ся про се, Ізяслав хотїв іти на нього від разу, але Кияне і Чорні Клобуки відрадили, боячи ся, щоб Юрий не скрутив на Поросє й там не почав нищити безборонні оселї й кочовища. Ізяслав послухав ся. Ухвалено отаборити ся під Київом, Чорні Клобуки пустились забрати свої кочовища і все майно під Київ, і зробили се моментально: до вечера вони були під Київом з усїм своїм добром; така кочовнича рухливість! Невиданий табор обступив Київ — дружинні полки князїв, київська мілїція — кінна і піша, і Чорні Клобуки із своїми шатрами і стадами заняли цїлу лїнїю від Днїпра до „Копиревого кінця”, і дали ся сильно в знаки передміськім городам і дворам 62),

Загороджено таким чином Київ — по тодїшньому дуже сильно, й Ізяслав надїяв ся сим разом рішучо поміряти ся силами з Юриєм. Наперед одначе Вячеслав схотїв попробувати компромісу з ІОриєм і післав до нього послів: покликав ся на своє старшинство, що він мав бороду, коли Юрий що йно родив ся („азъ уже бородатъ, а ты ся еси родилъ”), жадав, аби Юрий відступив від своїх претензій на Київ, а за те давав йому Переяслав (як то жадав Юрий в своїм часї). Але Юрий тепер на се не приставав, жадав виключення Мстиславичів із сих пересправ, і на тім скінчилось. Юрий попробував приступити до Ізяславових позицій, але діставши вість, що вже наспіває йому в поміч Володимирко, відступив, щоб зачекати його. Попробував він тим часом приступити до Білгорода, але Білгородцї відповіли, що признають князем того, кого Кияне, і Юрий відступив на полудень — щоб злучитись з Володимирком.

Але Ізяслав постановив власне не дати їм злучитись і для того пішов на Юрия зараз, щоб змусити його до бою. Кияне на сей раз, видячи, що Ізяслав має шанси перемогти ворога, постановили взяти як найенерґічнїйшу участь у війнї: „нехай іде кождий, сказали вони Ізяславу, хто може взяти хоч палицю в руки, а як би хто не пішов, дай його нам: ми його самі забємо”. „І пішли всї радо, оден від одного не відстаючи, за своїми князями, і на конях і піші, в великім числї”. В дорозї Ізяслав дістав вість від сина, що угорський король вислав йому в поміч велике військо, якого ще не бувало, і воно вже перейшло „гору” (Карпати), але Ізяслав рішив не зміняти свого пляну, й пішов на Юрия. Підночувавши за Стугною військо Ізяслава перейшло тутешнїй вал і зійшло ся з військом Юрия коло Перепетових могил. Ще раз почали ся переговори, але, розумієть ся, з них нїчого не вийшло. Лїтописець каже, що Ольговичі й Половцї перли до війни, бо „скори бяху на кровопролитьє”. Одначе Юрий ухиляв ся від битви й хотїв, зайнявши вигідну позицію, чекати Володимирка; Ізяслав старав ся примусити його бити ся. Кілька день пройшло в такім маневруванню: Юрий відступав, Ізяслав старав ся обійти його й примусити до битви. Нарештї йому удало ся перебити Юрию марш за р. Рут, що тут бере свій початок, і піславши йому в тил легку кінноту — Чорних Клобуків і стрільців, змусив його завернути ся й прийняти битву 63). Ізяслав їхав сам оден попереду своїх полків і перший ударив на ворожу лаву; спис йому зломив ся й діставши кілька ран, він злетїв з коня. Се не здержало одначе атаки його війська, і по короткій, але „кріпкій сїчі”, воно змусило Юриєве військо тїкати. Перші кинули ся тїкати Половцї, „не пустивши навіть і по одній стрілї”, за ними Ольговичі, вкінцї сам Юрий з своїми дїтьми. Бредучи через болотнистий Рут, богато їх загрузло, стало ся замішаннє, й серед нього вбито Володимира Давидовича, чернигівського князя. Ізяслав також був недалеко від смерти; коли він став підводити ся, Кияне, що трапили ся там, прийняли його за ворога й хотїли убити. Ізяслав крикнув: „я князь”, але оден з вояків на се відказав: „тебе нам і треба”, і почав валити його мечем по голові, так що прогнув шолом до самого чола. Та Ізяславу вдало ся зняти з себе шолом, і вояки пізнали його — підхопили на руки з радости, „яко царя і князя свого”, „і крикнули всї полки: кіріе елеїсон, тїшачи ся, що ворогів побіджено, а князя свого бачать живим” 64).

Знеможений ранами й сильним упливом крови, Ізяслав одначе зараз зайняв ся справою чернигівського стола, опорожненого наслїдком смерти Володимира Давидовича. Його посадили на коня й він проїхав до трупа Володимира, коло котрого плакав його брат Ізяслав Давидович. Поплакавши й собі, Ізяслав звернув його увагу на небезпечність проволоки: вороги можуть захопити Чернигів, Ізяславу треба спішитися — він дасть йому коней, і на вечер Ізяслав Давидович може бути в Вишгородї, на чернигівськім перевозї. Ізяслав Давидович так і зробив, і вже рано був у Чернигові, з трупом свого брата. Поховавши його, сїв він на чернигівськім столї. Тим часом туди ж сьпішив ся й Сьвятослав Ольгович, але бувши грубим з себе, не міг доїхати одним тягом і післав наперед себе свого братанича, аби захопив йому Чернигів. Та той, пригнавши на перевіз на Деснї, довідав ся, що Ізяслав Давидович уже сидить в Чернигові, й вернув ся нї з чим. Сьвятослав поїхав в Новгород (сїверській). Юрий втік до Переяслава, Половцї в степи.

Ізяслав вернув ся по побідї до Київа. Можливо, що він хотїв зачекати Угрів, але дістав вість, що їх на дорозї підступом винищив Володимирко і по сїм вернув ся в Галичину, довідавши ся, що Юрий програв свою справу. Тим самим Ізяслав вже не мав чого бояти ся нападу звідти й пішов виганяти Юрия з Переяслава. Полишений союзниками і розбитий, Юрий був о стільки слабий, що Ізяслав пустив до дому брата Ростислава і пішов на Переяслав тільки з Вячеславом. Юрий справдї не мав чим бороти ся, але Ізяслав не хотїв добивати його — волїв використати сю ситуацію, щоб прийти раз до якоїсь трівкої згоди. По двох днях дрібної війни під Переяславом з Юриєм уложено згоду, що Переяслав лишить ся йому, він посадить тут сина, а сам вернеть ся в Суздаль: „не можемо тут бути з тобою, казали йому, наведеш на нас знову Половцїв” 65). Ольговичів у сю угоду не принято, але вони помирили ся з Ізяславом Давидовичом на принціпі отчин: Ізяслав узяв собі володїннє „батька свого — Давидове”, себто Чернигівський стіл і волости, а колишнї волости Олега передав Ольговичам.

Тим часом Юрий нїяк не міг попрощати ся з Україною і з своїми плянами. Йому мусїли пригадувати, аби забрав ся з Переяслава; нарештї він пішов звідти, але зайшов тільки до свого Остерського городка і тут лишив ся. Дали йому місяць часу вийти звідси — він не пішов. Нарештї обложили військом, почали облогу, й Юрий знову присяг, що забереть ся до Суздаля, і дїйсно пішов — десь уже зимою, а Ізяслав слїдом зруйнував і спалив його гнїздо — Остерський городок. За се недодержаннє умови у Юрия відібрали Переяслав — там Ізяслав посадив старшого свого сина Мстислава 66).

З тим всїм, розумієть ся, зникла надїя на якесь помиреннє Ізяслава з Юриєм. Київська лїтопись каже, що Юрий, довідавши ся про зруйнованнє Остерського городка, постановив пімститись і став збирати військо. Але се міг бути хиба тільки претекст: певне, і без того Юрий не мав нїякого заміру капітулювати, і тому так не хотїв іти з України.

Та поки він збирав ся, Ізяслав хотїв обрахуватись із його союзником Володимирком — за забрані міста й побитих Угрів. Він ходив на нього двічи походом, але без особливого успіха, як побачимо. Довідавши ся про приготовання Юрия, він умовив ся з Ростиславом боронитись спільно, куди б Юрий не пішов — чи на Новгород або Смоленськ, чи на Київ. Юрий пішов на Київ, в осени 1152 р. З ним були Половцї — „уся Половецька земля від Днїпра до Волги”, і рязанські князї; Сьвятослав Ольгович, хоч опинив ся в дуже крутій ситуації, пристав вкінцї теж до нього. Разом з тим пішов був з Галичини й Володимирко; але Ізяслав мав час виступити йому на зустріч, і Володимирко вернувсь. Юрий приступив під Чернигів, де сидїв Ізяслав Давидович, але до нього вже прийшли в поміч Ростислав із Смоленська і Сьвятослав Всеволодич, а слїдом тягнув Ізяслав. Юрий залишив облогу й пішов назад — до дому. Все окошилось на його союзнику — Сьвятославу: його волости сильно потерпіли від переходу війська, а тепер ще й Ізяслав обложив його в Новгородї; тільки невигідний час — бо заходила весна, роздороже, змусїв Ізяслава покинути сю кампанію й приняти згоду. Він пімстивсь і на другім союзнику Юрия — Половецькій землї; вирядив сина Мстислава з Чорними Клобуками й той поруйновав їх кочовища на Орелї (Углї) й Самарі, взявши богато добичи й увільнивши невільників 67).

За рік Юрий вибрав ся знову походом на Київ 68). Але сей похід зовсїм не удав ся: в війську Юрия почала ся сильна хороба, а й Половцї прийшли в малім числї в поміч — може то був наслїдок Мстиславового погрому. Юрий післав з ними сина Глїба — пустошити Переяславщину, а сам вернув ся. Се було вже саме перед смертию Ізяслава.

Сї останнї роки окрім Юрия Ізяслав, як я згадував обраховував ся з Галичиною. Під час своїх походів в поміч Юрию, Володимирко зайняв кілька міст на полудневій границї Волини й Київщини, в полудневій части Погорини і на Побожу: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнійницю 69). Осївшись у Київі, Ізяслав захотїв вернути сї міста. Ще зимою 1151/2 р. був вибрав ся він у похід, але вернув ся з дороги 70). На весну змовив ся з угорським королем, аби знову вдарити на Володимирка з двох боків; закликано до помочи й Ляхів, але вони не прибули. Угри прийшли в Галичину скорше, нїж Ізяслав; він зійшов ся з ними коло Ярослава, а Володимирко стояв по другий бік Сяна, коло Перемишля, „не даючи війти рати в його землю”. Союзники перейшли Сян і знищили його військо; Володимирко втїк до Перемишля і звернув ся до Ґейзи, просячи „не видати Ізяславу”, та закупив знову його дорадників. Ґейза дїйсно став умовляти Ізяслава, аби пожалував Володимирка, нїби то тяжко покалїченого в битві, й Ізяслав, хоч як не хотїв, мусїв погодити ся з Володимирком на тім, що Володимирко верне йому забрані міста й буде на далї союзником Ізяслава 71). На тім Володимирко присягнув, але Ізяслав не вірив тій присязї анї трошки і дуже нарікав на легковірність короля.

Дїйсно, коли Ізяслав післав слїдом своїх посадників в ті міста, що Володимирко присяг звернути, — Володимирко сих міст не вернув. Перспектива війни з Юриєм не дала Ізяславу спроможности упімнути ся за них більш реально, і він вислав при кінцї року тільки свого боярина до Володимирка, аби ще paз зажадати тих міст і „зложити хресну грамоту” — оголосити присягу за нарушену й виповісти війну, тим більше, що Володимирко знов виступив у останнїй війнї з Юриєм як його союзник. Володимирко тільки насьміяв ся з своєї присяги й претензій Ізяслава, але тоїж ночи нагло умер 72). Се зробило вражіннє — смерть, очевидно, уважали божою карою. Син Володимирка Ярослав засипав усякими комплїментами Ізяслава, просив, аби уважав його своїм сином, обіцяв всяку поміч і послушність. Але міст тих, очевидно, не звернув і він, бо по тих всїх його комплїментах Ізяслав на початку 1154 р. 73) пішов знову на Галичину. Похід сей закінчив ся дуже сумно: в битві під Теребовлем Галичан побито і взято богато в неволю, але Ізяславове військо наполошивши ся, розбіглось, і він лишив ся з такими незначними силами, що боячи ся своїх невільників, казав їх побити і з тим вернув ся назад 74). Одначе при тім він, здаєть ся, вернув собі ті спірні міста, бо про них більш не чуємо, а пізнїйше бачимо їх разом із Погориною в складї Волинського князївства.

Се був останнїй похід Ізяслава. В осени 1154 р. — в ночи під 14 падолиста — він вмер, ще в повних силах і не старий: не мав ще певно 60 лїт, і ще того року оженив ся знову, взявши собі жінкою грузинську царівну, „изъ Обезъ цареву дщерь”. Київська лїтопись дуже жалує за ним, титулуючи чесним, благовірним, христолюбивим, славним і великим князем (для середини XII в. „великий князь” — се не урядовий титул, а почесний епітет). Каже, що за ним плакала вся „Руська земля” (київська) і всї Чорні Клобуки, не тільки як по своїм „царю й господинї”, а радше як по батьку 75) (цар — се знов почесний титул для князя в тих часах).

І дїйсно, не залежно від особистих прикмет; що здобули Ізяславу такі симпатії київської людности, його смерть була для Київщини великою втратою. Він умер як раз тодї, як встиг рішучо побороти свого ворога й зміцнити своє становище. Хоч Юрий не покинув і певно не покинув би ще й далї своїх претензій на київський стіл, але ледво аби вони могли мати усьпіх. Вірного союзника Юриєвого — Володимирка вже не було; Сьвятослав Ольгович був знеохочений еґоїстичною полїтикою Юрия; Половцї настрашені погромом Мстислава. Як би Ізяслав прожив пять років довше — пережив би Вячеслава й Юрия, він зістав ся б повним паном ситуації, тяжка боротьба за київський стіл перервалась би на якийсь час, і аґонїя київського стола протягнулась би — може й на кількадесять лїт. Тепер же смерть Ізяслава послужила знаком для відновлення сеї завзятої боротьби, страшно шкідливої для Київа.








Примітки


1) Аналїзу лїтописних звісток див. в моїй Історії Київщини с. 166 і далї. В оповіданню про боротьбу Ізяслава з Ольговичами ми маємо коміпіляцію в двох верзий — прихильної Ізяславу й прихильної Ольговичам (про сю контамінацію див. у Бестужева-Рюміна О соста†рус. лЂтоп. с. 80 і далї). Ся нпр. увага про ”лесть” Киян належить, очевидно, партизану Ольговичів.

2) Тут є знову ріжниця в днї: в Іпат. 1 серпня, в Лавр. 30 липня (в кодексах Кеніґсб. і Академ. 1 липня, але се, очевидно, хиба поправка — поправлено день, а місяць лишив ся). Певну дату дає пізнїйше оповіданнє Київ. л., с. 457.

3) Незвичайно інтересний діальоґ Киян з Сьвятославом в Київський лїтописи переданий дуже коротко і не зовсїм ясно, — ширше і з всякими признаками певности в Воскресен. І с. 35. Кияне по своїй скарзї ва тивунів жадають від Ігоря: аще кому насъ будеть обида, то ты правы” (Воскр.: аще кому до насъ дЂло какоє да сами насъ судите) — тут, очевидно жадаєть ся від князїв, властиво від Ігоря — аби вони судили особисто. Се жаданнє громади поясняють слова Сьвятослава Ігорю в Воскр.: „азъ, брате, цЂловалъ крестъ на томъ Кіяномь, яко быти тебЂ княземъ во правду, а людемъ, кому до кого обида будетъ, ино ти ихъ судити во правду самому, иди мнЂ, а тіуномъ ихъ не судити, ни продавати (накладати грошеві кари); а что были тивуни брата нашего Ратша и Тудоръ, а тЂмъ не быти, а коимъ будетъ быти, ино имъ имати съ суда урокомъ, а въ свою волю имъ людей не продавати”. Отже, тивуни мали би побирати тільки кошти і кари при княжім судъ відповідно до такси, а самі не судити.

Сьвятославъ заповів Киянам, що кривд не буде, і додає: „я се вамъ (вар.; вы) и тивунъ, а по вашей воли” (Київ.; в Воскр.: „а тивуны вамъ по вашей воли”): я думаю, що тут треба виходити з Київ. л. як lectio difficilior, і по довгих роздумуваннях над сим текстом, міркую, що тут віддавали ся, провинники — тивуни народу на кару, і нарід потім дїйсно напав на дім Ратші; Ігор послав утихомирювати розрух мабуть тому лише, що він за далеко вже пішов. Татіщев (11 с. 282) розумів се так, що князь передавав вибір тивунів громадї. Я давнїйше в своїй Історії Київщини (с. 167) висловив дужку, що Сьвятослав обіцяв особисто судити апеляції на тивунів.

4) Тому я й спинив ся коло неї ширше.

5) „И не поча по тому чинити, якоже людіє хотяху” — Воскр. І с. 35.

6) Натяк на се ми бачили вище — с. 144.

7) Іпат. 230.

8) Ольговичевъ (вар.: а у Волговичъ) не хочемъ быти акы в задничи.

9) Іпат. 229-33.

10) Історія тих несповна шіснадпяти лїт (серпень 1146 — март 1162 р.) становить як раз половину Київської лїтописи, що обіймає 90 лїт (127 сторін з 259 сторін, що займає вона цїла в виданню 1871 р.), а ще Київська лїтопись найбільш докладна з циклю наших давнїх лїтописей.

11) Іпат. с. 297.

12) ib. 289.

13) Лавр. с. 298.

14) Вячеслав, як він каже, був уже бородатим, ком Юрий родивсь, а Юрий 1149 р. мав уже кількох дорослих синів (Іпат. 268), мусїв отже мати більше як сорок лїт, a мав мабуть і цїлих пятьдесять, коли його молодший ло всякій імовірности брат Андрій родив ся 1102 р. (Іпат. с. 182 і близше Твер. с. 138), і дїйсно вже в 1119 р. Мономах посилав його на дуже небезпечну позицію — у Володимир (Іпат. 205). Старший Мономахович Мстислав родивсь 1076 р. (Лавр. с. 238), но нїм був ще Ярополк, Вячеслав значить не міг скорше родити ся як 1079-1080 р., але не дуже й пізнїйше. 1146 р. Вячеслав мусїв мати вже 60 лїт. Що був з нього не дурень випити, показує сама його смерть: з вечера перед смертию він „був веселий” з дружиною і в тім похмілю віддав Богу духа (Іпат. 325).

15) Старшого свого сина Мстислава Ізяслав посадив у Переяславі, а Волинь тим часом віддав молодшому брату Сьвятополку.

16) Іпат. с. 224.

17) Інат. с. 234 і 236.

18) Іпат. с. 242.

19) Се видко а того, що перед 1149 р. Вододимирко не мішаєть ся в боротьбу Юрия з Ізяславом.

20) Іпат. с. 275.

21) З молодшої лїнїї Сьвятослава чернигівського (потомство Ярослава Сьвятославича).

22) До посвоячення сього причинив ся мабуть князь Отон оломуцький, тїточний брат згаданого чеського короля Володислава, що перебував в 1130-х рр. на Руси до 1141 р.; правдоподібно, за його посередництвом Сьвятополк оженивсь в 1144 р. з якоюсь його своячкою, може сестрою і се дало початок до зносин Ізяслава з чеським королем. Див. 1 Новг. 135, Іпат. 268, Monum. Germ. hist. Scr. XVII, 651, 659, 663. Про сї чесько-руські зносини див. Ґрота Изъ исторіи Угріи и славянства с. 80 і далї, 139 і далї; д. Ґрот висловляє здогад, що сьвятополк оженив ся з сестрою згаданого Отона Евфемією.

23) Див. вище с. 117.

24) Іпат. с. 283 (1150). Про бана Уроша див. у Ґрота op. c. с. 39 і далї.

25) На се вказує факт, що вдова Юрия з його молодшими синами пізнїйше удала ся в Візантию, до Мануіла, и той дав Юриєвичам волости на Дунаю — Іпат. 357, Кіннам с. 236. З того здогадували ся, що Юриєва вдова була з роду Грекиня (Карамзїн II пр. 405, Ґрот op. c. с. 180), але се вже слабший здогад.

26) Cinnami р. 115 ed. Bonn., Nicetae Choniatae p. 122 ed. Bonn.

27) άτε παρά γνώμην τήν αυτoύ (Мануіла) Bλαδιμήρω έπιφυέτα, άνδρί όπoςπoνδω 'Pωμαίoις όντι — Кіннам р. 115. Коли Приймати для походу Мануіла 1151 р., як чинить Ґрот, то тут треба розуміти похід на Володимирка 1150 р. (Іпат. 282), не 1152 р., як робить той же самий Ґрот.

28) Іпат. с. 283, 291, р.1150-1

29) Іпат. с. 235-242, Лавр. с. 298, ще Воскр. І с. 36-7, 1 Новг. с. 136-7.

30) Іпат. с. 239, Лавр. с. 298.

31) Див. Іпат. с. 243, пор. 243 і 245, 1 Новг. с. 136.

32) Пор. Іпат. с. 268: „а вы (Ізяслав і Ростислав) вЂдаєта, оже намь (Киянам) съ Гюргемъ не ужити, аже по сихь днехь где узримь стягы ваю, ту мы готовы ваю єсмы”.

33) „братью нашю”.

34) В київській печерській лаврі є образ Божої матери, званої Федорівської, з котрою звязана традиція, що то перед нею молив ся Ігор, коли його вхопили; на постаментї ікони представлено й образ Ігоревої смерти, але образок пізній і нїчого реального в собі не має.

35) Іпат. с. 249-9, Лавр. с. 300-2.

36) Одно — мабуть сильно скорочене, але без стороннїх додатків, маємо в Суздальській лїтописи, друге, вже скомплїковане — в Київській. Останнє має деякі подробицї так близькі до суздальської верзії і в загальнім оповіданню на стільки годить ся з нею, що у них мусить бути спільне джерело, трохи відмінно скорочене в обох сих лїтописях (в Суздальській покорочене більше, в Київській меньше). Але окрім того в Київській лїтописи маємо вставки в звичайнім шабльоновім аґіоґрафічнім стилю, що дуже мало відповідають стисненому, реальному оповіданню; порівняти тільки риторичні мірковання і „возгласи” Ігоря: „Тако толикы страсти и различная смерти на праведники находили суть” і т. д., або: „О окаяньнии! не вЂсте ся что творяше, се бо творите невЂдиньємъ” і т. д., — з простим, живцем ухваленим окриком: ”ох, брате, камо мя ведуть?”, що так мало відповідав попереднїй риторицї. Очевидно, в Київській лїт. ми маємо скороченнє того оповідання, спільного обом лїтописям, доповнене з якоїсь иньшої повісти, написаної вже відповідно вимогам аґіоґрафічної риторики. Див. про се ще у Бестужена-Рюміна 0 соста†84-6, Хрущова О древнерусскихъ повЂстяхъ и сказаніяхь с. 167-172.

Перша верзія — як у Суздальській має виразну тенденцію — виправдати в сїй історії Ізяслава. Се могло бути й першою причиною до написання сього оповідання про убийство Ігоря. Тенденція проступає дуже сильно: Кияне заявляють в нїм без всякої льоґічної потреби, що вони знають про неохоту Ізяслава до сьою убийства; дуже піднесені заходи Володимира виратувати Ігоря; Ізяслав заявляє свій жаль на Киян. В верзії Київської лїтописи перший момент пропав, але другий розвинено ще більше (с. 250).

37) Іпат. с. 264.

38) Іпат. с. 253.

39) Як каже Никонівська компіляція — І. 178.

40) Суздальська лїтопись каже, що батько його послав у поміч Ольговичам, але він натомість надумав пристати до Ізяслава: воно не було що й надумувати, бо Ольговичі тодї уложили згоду з Ізяславом.

41) Лавр. с. 304; Київська лїтопись переповідає сад факт (с. 261-2).Погляди дослїдників двоять ся, найдальше йдуть ті, що приймають звістку Татіщева (II пр. 423 і 432), мов би Юрий спеціально з тим і вислав був Ростислава, аби йому збирав партію на Руси.

42) „Любо соромъ свой сложю и земли своєй мьщю любо честь свою, налЂзу, пакы ли — а голову свою сложю” — перша половина фрази зложена з повторення того самого в двох відмінних верзіях.

43) 23 серпня 1149 р.

44) Іпат. с. 268.

45) Іпат. с. 276.

46) Іпат.с. 251.

47) Іпат. с. 297.

48) Іпат. с. 297.

49) Іпат. с. 275.

50) „Приде Изяславъ вмалЂ изъ Володимеря Кыеву, хотящимъ его Кыяномъ” — Лавр. с. 309.

51) Як бачимо, і Ізяслав, і Вячеслав оба сходять ся на тім (принаймнї в оповіданню лїтописця), що Ізяслав кликав Вячеслава на київський, стіл, а той не пішов. Вячеслав додає, що був звязаний присягою даною Юрию. Чи іде мова тут іще про Ізяславову пропозицію компромісу, по першім вигнанню його з Київа, не прийняту Вячеславом, чи може окрім того Ізяслав ще перед походом на Київ знову мав зносини з Вячеславом, як той погнївав ся з Юриєм, і хотїв перетягти його до себе, й притім міг йому показувати перспективу Київа, та Вячеслав побояв ся виступити проти Юрия? Пізнїйше Ізяслав признавав, що він два рази скривдив Вячеслава — і власне другий раз під час сеї другої війни за Київ, а Вячеслав теж рахував, що Ізяслав „двічи відступив від свого слова” (Іпат. 298). Слова Ізяслава одначе не зовсїм ясні: перший раз він „не положив чести” на Вячеславі як воював з Ігорем, „а потомъ коли у ТуяЯмаща” (Іпат. 288). „У Тумаща” означає похід против Володимирка в сїм другім побутї Ізяслава в Київі, але в момент того походу Ізяслав уже був у згодї з Вячеславом і міг скривдити його хиба перед тим — займаючи вдруге Київ (се правдоподібнїйше) або „ладячи ся” потім із Вячеславом. Ізяслав мав за собою те, що опанував Київ силою, без помочі Вячеслава, і Вячеслав своїми словами, що він присягав Юрию, правдоподібно толкуєть ся, чому він не поміг Ізяславу на Юрия („ты мя єси, сыну, самъ позывалъ Кыеву, а язъ есмь бытъ цЂловалъ хресть къ брату своему Дюргеви” — Іпат. 277). Я спинивсь на сїм тому, що давнїйше уважав згадки Вячеслава про якісь покликування його до Київа Ізяславом за вигадку (Іст. Київщини с. 187). Але мова могла іти про ті пропозиції, що хоч не вязали Ізяслава, бо не були прийняті Вячеславом, але дїйсно містили в собі заклики — „сїсти в Київі”.

52) Іпат.с. 280.

53) Іпат. с. 281.

54) Іпат. с. 282-3.

55) В Лавр. с. 312: „на туже весну придоша к нему Угри, и поиде к Кыеву”. Але при кінцї марта Ізяслав був уже в Київі, і 2 квітня, в великий понедїлок Сьвятослав Ольгович ішов на поміч вже вигнаному Юрию (Іпат. 292); порівняти похорон Ростислава в Переяславі 6/IV, в присутности иньших Юриєвичів, що вже повтїкали перед Ізяславом з своїх волостей за Днїпро — Іпат. с. 289 і 290.

56) Лїтописець так переказує його відповідь дружинї: „ви вийшли за мною з Руської землї, позбавивши себе своїх сїл і свого майна („своихъ жизний”), і я теж не можу зректи ся своєї дїдївщини і батьківщини — або голову положу, або здобуду свою отчину і ваші маєтки! Коди мене дожене Володимир а своїм військом, побачу божий суд — як мене Бог з ним розсудить; коли стріне Юрий — побачу божий суд з ними — як мене з ними Бог розсудить” (Іпат. с. 284-5). Прихильний Ізяславу лїтописець, очевидно, любуєть ся такими рицарськими висловами свого героя.

57) Під Дорогобужом нпр. стріли Ізяслава Дорогобужцї з процесією („съ кресты”) й поклонили ся, а заразом зауважили: „се, княже, з тобою чужоземцї — Угри, коби не зробили нашому місту якого лиха”. Ізяслав відповів їм: „я вожу з собою Угрів і всякого народу вояків, але не на своїх людей, а на ворогів, а ви не бійте ся нїчого”, і так „цїлувавши їх (звитавши ся з ними), відправив їх до дому. Іпат. с. 285.

58) Лїтописець при тім дає досить характеристичний образок такої контрибуції — звичайної приналежности тодїшнїх війн: „І сказав Мичанам (людям з Мичська, на Тетереві, теп. Радомисль): „дайте минї серебра, скільки вам кажу, инакше візьму вас на щит” (дам ваше місто війську на пограбленнє). Вони не мали дати стільки, скільки він казав, позберали серебро з ух і ший (нашийники і ковтки), потопили і дали Володимирку. Володимирко узяв серебро і пішов, беручи серебро во всїх містах, аж до своєї землї”. Іпат. с. 289.

59) Іпат. с. 290.

60) Іпат. с. 292.

61) Половци дикЂи с нимъ, а и тым золотомъ узводить.

62) ”велику пакость сотвориху: оно ратнии (вороги), а оно свои, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды всЂ посЂкоша”.

63) Лїтописи означають день битви — пяток (у Київській лїтописи похибкою двічи виходить пяток, Воскр. і Лавр. виразно кажуть, що в пяток була битва), але не кажуть дати; найправдоподібнїйше се було 6 липня у всякім разї — в першій половинї липня.

64) Іпат. с. 305.

65) Се було десь коло 20 липня: в 1 Новг. дата битви під Переяславом 17 липня, а Київська лїтопись каже, що били ся два днї.

66) Іпат. с. 306, Лавр. с. 310, 1 Новг, с. 139.

67) Іпат. с. 314-8, Лавр. с. 320-2.

68) Десь на осїнь 1154 р. Виходить се з того, що висланий ним Глїб прийшов під Переяслав уже по смерти Ізяслава.

69) Сї міста належали до суперечної териториї Волини і Київщини — Погорини, як побачимо. Найбільш виразні вказівки на якісь забрані міста маємо в походї 1150 р., коли Володимирко вертаючи з походу під Київ, ”отъя городы всЂ ида” (Іпат. с. 281), і слїдом Ізяслав скаржив ся: „Володиміеръ... волость мою взялъ”. Але не можемо сказати, чи всї ті погоринскі міста були як раз тодї забрані.

70) Лавр. с. 319.

71) Іпат. с. 308-313, Лавр. с. 319-20; ширше в гл. VII.

72) Десь при кінцї 1152 чи на початку 1153 р., подробицї див. в т. VII.

73) Що се був початок 1154, а не 1153 р., видно в Лавр. — похід наступає по осени 1153 року. Ізяслав вийшов три тижнї перед мясопустом — се будо 17 сїчня.

74) Іпат. с. 321-2, Лавр. с. 322-3.

75) Іпат. с. 323.











Попередня     ТОМ II     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ III. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.