Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ III. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ II     Розділ III     Наступна





СМЕРТЬ СЬВЯТОСЛАВА, РЮРИК У КИЇВІ; ІНТРИҐА ВСЕВОЛОДА СУЗДАЛЬСЬКОГО; КОНФЛЇКТ РЮРИКА З РОМАНОМ ВОЛИНСЬКИМ І ОЛЬГОВИЧАМИ. РОМАН В ГАЛИЧИНЇ; ПЛЯНИ ОЛЬГОВИЧІВ; ЗМІНИ В ПОЛЇТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ. ПОХІД РОМАНА НА КИЇВ; ДРУГИЙ ПОГРОМ КИЇВА, СМЕРТЬ РОМАНА.



1194 р. (25 липня) умер старий Сьвятослав — дуже поважно і побожно, як описує лїтописець, як слїдує патріарху Руської землї 1). Передчуваючи близьку смерть, він казав себе постригти в чернцї й заразом послав по Рюрика, щоб передати йому київський стіл. Нема сумнїву, що наслїдство Рюрика було умовлено вже заздалегідь між ними і всї уважали його певним наступником по Сьвятославу. Київська людність стріла його як свого: „вийшли до нього з хрестами митрополит, всї ігумени, і Кияне всї від малого до великого; Рюрик же війшовши до св. Софії й поклонивши ся св. Спасу й св. Богородицї, сів на столї свого дїда і батька, з славою й честию великою, і утїшила ся вся Руська земля Рюриковим княженнєм, Кияне, і християне і поганї (Чорні Клобуки), бо всїх приймав з любовию до себе, і християн і поганих, не відгоняв нїкого”, як описує прихильний йому лїтописець. Князї також прийняли се як довершений факт і нїхто не протестував против того, що він зайняв стіл по Сьвятославу.

Правда, Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, „положили на немь старЂшиньство — вся братья во ВолодимерЂ племени” (всї Мономахові потомки). Але відколи вже його старший брат не показав охоти сидїти в Київі й все передавав його ріжним своякам, Всеволода вже й не брали, очевидно, в рахунок між кандидатами на Київ. І він дїйсно не мав найменьшої охоти йти до Київа, але йдучи слїдами брата, бажав відновити свій вплив на Українї, взяти в свою опіку і Київ, і взагалї українських князїв. Для сього треба було тільки нагоди, а що вона не приходила, що відносини на Українї були дуже згідні, і перехід Рюрика на київський стіл теж не викликав нї з відки протесту, — тож Всеволод постарав ся пересварити князїв, і дїйсно зробив се дуже зручно, так що в результатї викликав нові замішання на Українї, а вони привели до нового зруйновання Київа, як і попереднї, викликані Андрієм 2). Всеволод був ще о стільки зручнїйший від свого попередника, що зробив се самою інтриґою, не жертвуючи своїми силами, і мав приємність бачити, як, руйнували Київ самі пересварені ним українські князї. Се була дорога і вигіднїйша, і певнїйша: практика Андрія показала, що на силу війська не завсїди можна числити.

Сївши в Київі, Рюрик закликав брата Давида з Смоленська — порозуміти ся „про Руську землю” і „о ВолодимерЂ племени”, бо вони собі зістали ся тепер „старійші від усїх в Руській землї” (себто в Київщинї, де Давид володїв Вишгородом).

Давид прибув на весну 1195 р., і почали ся з тої нагоди пири. Насамперед запросив до себе на обід Рюрик Давида до Київа „і були в великій любови й великім веселию”; і Рюрик обдарував його великими дарами. Потім запросив його Ростислав Рюрикович до Білгорода на обід, і тут повторило ся теж саме. По тім Давид приймав Рюрика з дітьми у себе в Вишгородї, в своїй волости. Потім Давид запросив до себе на обід „всї монастирі”, „і був з ними веселий, роздав велику милостиню їм і бідним”. „Потім Давид покликав усїх Чорних Клобуків, і попили ся у нього всї Чорні Клобуки, і обдаривши їх великими дарунками, відправив”. Потім „Кияне почали кликати Давида на пири і показували честь велику й дарували богаті дари”. Давид запросив на пир Киян „и ту бысть с ними в весельи мнозЂ и во любви велици”. Заразом серед сих пирів Рюрик з Давидом „ряди всї покінчили — про Руську землю і про братию свою Володимере племя”. Визначено волости декому з ”Володимерового племени”, між ними, правдоподібно, дано волость і Рюриковому зятеви Роману — Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав і Канїв, що відограли слїдом таку важну ролю.

Ся гармонїя князїв і землї, се патріархальне пированнє послужило одначе вступом до подїй дуже сумних для сих князїв і для цїлої землї. Порядкуючи справи „Руської землї і Володимеря племени”, Рюрик з Давидом зовсїм призабули Всеволода, але той зараз запротестував проти такої самостійности. Прислав своїх послів і заявив, що коли Рюрик, сївши в Київі, забув про нього, признаного „старійшого”, і роздаючи волости молодшим, не „учинив части в Руській землї” йому, то нехай же він далї не сподїєть ся помочи від нього і сам пильнує Київа і Руської землї з тими молодшими, „а я побачу, як ти з ними їх удержиш”. Ся заява дуже занепокоїла Рюрика: Всеволод дїйсно показував йому протекцію в дотеперішнїх відносинах з Ольговичами, і „без нього, як казав Рюрик, йому не можна було бути”, — з огляду на його права на Київ, як старшого. Щоб його заспокоїти, Рюрик був готов на всякі уступки — дати йому волость, яку схоче. Але тут доперва вийшов клопіт: Всеволод не хотїв нїякої иньшої волости, а як раз тої, що дістав від Рюрика Роман, і про яку Рюрик був присяг Роману, що в нього її не відбере. Даремно він давав Всеволоду вибрати иньшу волость, той обставав при своїм, маючи очевидний намір посварити Рюрика з Романом. Рюрик не хотїв сварити ся з зятем, але бояв ся і Всеволода, і вкінцї, коли Всеволод став грозити повним розривом 3), здав справу на митрополита, а той, уважаючи своїм обовязком запобігти війнї, розгрішив його з присяги Роману й радив віддати його волость Всеволоду 4). Рюрик постановив так і зробити, та тут щастє ще послужило йому, і се нарушеннє присяги Роману не привело до розриву з ним. Роман показав ся дуже лагідним і заявив, що не хоче, аби Рюрик через нього сварив ся з Всеволодом: „Отче! переказує лїтописець його відповідь, деж би тобі через мене не жити з своїм сватом (Всеволодом) і не війти з ним в любов! минї ти даси натомість иньшу волость, або кунами (грошими) за неї даси, скільки вона варта”. Справа таким способом розвязувала ся вповнї щасливо. Рюрик поспішив ся повідомити Всеволода, що він вдоволяє його бажаннє, дає йому Романову волость, і Всеволод мусїв удати задоволеного — „утвердила ся крестомъ честнымъ на всей любви своєй”.

Але в дїйсности він не полишив сього свого злобного наміру — посварити українських князїв, і коли не трісла попередня бомба, пустив нову. Діставши ті відібрані від Романа городи, він найважнїйший — Торчеськ віддав свому зятю, Рюриковичу Ростиславу, а иньші лишив собі.

На сей раз він влучив добре. Роман прийшов до переконаня, що се Рюрик зробив тільки комедію з Всеволодом, аби відібрати Торчеськ від нього, Романа, для свого сина, і зненавидівши з цїлої сили тестя, з котрим так добре жив досї, постановив пімстити ся. Свою жінку — Рюрикову доньку почав він обиджати, примушував постригтись, а на Рюрика завів зносини з Ольговичами, підмовляючи Ярослава Всеволодовича, аби вигнав Рюрика з Київа. Але Ольговичі не мали охоти розпочинати з Рюриком боротьби. Тодї Роман попробував знайти поміч у Польщі, але сини Казимира Справедливого, до котрих він звернув ся, зайняті були війною з своїм стриєм — Мєшком Старим; Роман прилучивсь до сеї боротьби, але Мєшко побив своїх противників, і самого Романа ранено в битві 5). По сих неудачах він не бачив иньшого виходу як тільки помирити ся з Рюриком. За посередництвом митрополита удав ся він до Рюрика з перепросинами, вислав до нього посла, „кланяя ся и моля ся и покладывая на собЂ всю вину свою”, і Рюрик прийняв сї перепросини, заприсяг його „на всїй волї своїй” і дав волость у Київщинї. З пізнїйшої звістки довідуємось, що Роман при тім з'обовязав ся розірвати союз з Ольговичами і тримати ся Рюрика, „въ єго воли быти и зрЂти нань” 6). Та щирих відносин уже не було — вони вже були попсовані безповоротно 7).

Та Всеволод ще не заспокоїв ся, а постарав ся також пересварити Рюрика з Ольговичами. Його рука в сїй справі видна ясно: Рюрик, нарікаючи потім на Всеволода, виразно каже, що він розпочав з Ольговичами війну тільки через Всеволода, що Всеволод мав з ними якісь рахунки, а сам Рюрик від Ольговичів не мав нїякої прикрости 8). Ольговичі теж казали, що у них „не було нїякого лиха” з Рюриком 9) і ми дїйсно бачили, що вони не хотїли підтримати Романа против Рюрика. Які мав рахунки Всеволод з Ольговичами, не знати; знаємо, що вони бороли ся за Новгород, може були ще якісь спірні справи — нпр. на вятицькім пограничу або що. Але причиною для конфлїкту Всеволод висунув київську справу: в осени 1195 р. Ростиславичі з Всеволодом поставили Ольговичам постулят, аби вони вирікли ся на завсїди всяких претензій на Київ і Смоленськ: „послали мужів своїх до Ярослава (чернигівського) і всїх Ольговичів і сказали йому: „цїлуй до нас усіх хрест зі всею своєю братиєю, що ви не будете старати ся відібрати собі нашої отчини, Київа і Смоленська, анї від нас, анї від наших дїтей, анї від усього нашого Володимирового племени: нехай так буде, як роздїлив нас Ярослав — по Днїпро, а до Київа ви аби нїчого не мали”. Головна вага сього постуляту лежала, очевидно, в Київі, і Смоленськ фіґурує тут більше як декорація, і розумієть ся таке жаданнє було чистою провокацією, після того як два поколїння Ольговичів сидїли на київськім столї, і спеціяльно в устах Ростиславичів, що самі були авторами кількох компромісів з Сьвятославом, було б воно занадто дивним. Нема найменьшого сумнїву, що до сього жадання підбив їх Всеволод, приобіцявши свою поміч на Ольговичів, — що він був його властивим інїціатором і автором 10), і що робив він те сьвідомо, аби спровокувати Ольговичів на Рюрика і заплутати його в війну з ними.

Як треба було надїяти ся Ольговичі, розумієть ся, постуляту не прийняли, і Ростиславичі умовились з Всеволодом на Різдво іти всїм походом на Чернигів. Рюрик зібрав „братию” й спровадив „Диких Половцїв”. Але Ольговичі постарали ся розвести союзників. Вони зробили всякі уступки Всеволоду в тих якихось інтересних для нього справах („ємлючися єму по всю волю єго”) і він не пішов у похід. Заразом Ольговичі зробили Рюрику пропозицію перемиря — не воювати ся, поки вони будуть вести переговори з Всеволодом і Рюриковим братом Давидом Смоленським: „брате, ми з тобою не мали нїякої кривди! хоч ми не прийшли до угоди з Всеволодом, і з тобою, і з братом твоїм Давидом, але ми з тобою сусїди — поцїлуємо собі хрест, що ти з нами не будеш воювати, поки ми з Всеволодом прийдемо до згоди, або не прийдемо!” Рюрик, не маючи помочи від Всеволода, а не знаючи ще про його сепаратну умову з Ольговичами, пристав на перемирє і розпустив військо. Таким чином не примиреним на разї з Ольговичами зістав ся тільки Давид. З смоленськими князями Ольговичі мали вже від давна, від часів Ростиславичів якусь давню „тяжу”, котрої близше не знаємо, але бачимо, що вона виявляла ся, бодай між иньшим, в боротьбі за полїтичні впливи в сусїднїй Полоцькій землї. Рюрик хотїв посередничити між ними у сїй справі, але Ольговичі скориставши з такої наручної ситуації, з початком 1196 р. розпочали війну з Давидом, щоб силою відібрати від нього Витебськ (одну з полоцьких волостей). Рюрик признав се нарушеннєм умови й завізвав Всеволода, аби взяв участь у сїй війнї. Всеволод казав йому починати війну, обіцяючи взяти в нїй участь. Покладаючи ся на се, Рюрик спровадив знову Половцїв і розпочав війну з Ольговичами. Ярослав чернигівський просив Рюрика дати йому спокій, помирити його з Давидом і обіцяв всяку сатисфакцію, запевняв, що не має нїяких замислів против нього 11). Але Рюрик, розпочавши кампанїю за порозуміннєм з Всеволодом, не хотїв без нього мирити ся з Ольговичами, й жадав, аби вони пустили його послів до Всеволода і до Давида для порозуміння, ті ж бояли ся, що Рюрик хоче підняти на них Всеволода і Давида і послів не пускали, „заяли бо бяхуть Ольговичи вси пути”  12).

Тим часом Роман, побачивши таку ситуацію, задумав і собі пімстити ся над Рюриком, відновив союз з Ольговичами і почав воювати Київщину. Рюрик одначе відчепив ся від Романа, наславши на нього Володимира галицького. Сам же він все лїто вів дрібну війну з Ольговичами, чекаючи Всеволодового походу. Нарештї Всеволод, перепустивши цїле лїто, в осени з Давидом разом напали на Чернигівську землю й почали пустошити Вятицькі городи. Але радість Рюрика була не довга: Всеволод зараз же на першу пропозицію розпочав переговори з Ольговичами, та почав укладати з ними згоду. Даремно противив ся тому, доказуючи, що така сепаратна умова була б в високій мірі не льояльною супроти Рюрика, що покладаючи ся на приречення Всеволода розпочав війну з Ольговичами, що Рюрик такої умови не прийме, і т. д., Всеволод, таки вів далї переговори й поставив Ольговичам такі умови: аби вони розірвали союз із Романом, випустили взятого в неволю братанича Ростиславичів, котрого вони і так давно вже готові були пустити, і видали претендента на ростово-суздальське князївство Ярополка. Першої — найважнїйшої для Рюрика умови Ольговичі не прийняли; дві иньші прийняли, і Всеволод уложив з ними згоду на тім, що Ольговичі не будуть претендувати на Київ за житя Рюрика, на Смоленськ за житя Давида, а на волости Всеволода — нїколи, анї за дїтей його. Осягнувши такі незвичайно користні результати, Всеволод поспішив ся потїшити ними Рюрика — що він помирив ся з Ольговичами, з'обовязавши їх не претендувати на Київ і Смоленськ за житя Рюрика й Давида 13).

Рюрик тим був роздражнений до останнього! Він пригадав Всеволоду, як він старав ся сповнити всї його бажання, і через нього пересварив ся з Романом та з Ольговичами, що й не думали претендувати на Київ, і як тепер Всеволод поступив собі проти всяких обіцянок і з'обовязань 14). Він відібрав ті волости, що був дав Всеволодови, але се була слаба потіха. Всеволоду вони послужили лише до інтриґи, й він вповнї осягнув, чого хотїв: Рюрик тепер пересварений на два фронти — з Ольговичами й Романом, і між сими ворогами істнує союз, признаний і Всеволодом. Сам Всеволод після того, як Рюрик відібрав від нього волость, міг уважати себе ображеним і увільненим з всяких обовязків до нього. Йому треба було тільки трохи почекати, щоб посїяна ним ворожнеча розвинулась на добре і дала свої овочі. І се прийшло дуже скоро — Роман незабаром став о стільки сильним, що міг помстити ся над тестем.

Небавом умер останнїй з галицької династиї Володимир Ярославич. Роман, що здавна, як ми знаємо, вів зносини з галицькими боярами і раз уже пробував сїсти на галицькім столї, знову здобув Галич і сим разом задержав Галичину в своїх руках 15). Близші обставини сеї події нам зовсїм невідомі, бо маємо тут семилїтню перерву в українськім лїтописанню, від 1198 р. і до смерти Романа — 1205. Се тим більша шкода, що сї роки у нашій історії мають дуже важне значіннє: здобувши Галичину, Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнїйшим, а при своїх здібностях і енерґії — і найвизначнїйшим з українських князїв. Подібно як ростово- суздальські князї, він при тім теж не ласить ся на Київ, і на крайнїм заходї українських земель з'являєть ся таким чином новий полїтичний центр, значнїйший від Київа, що й дає на далї тон українській полїтицї. Правда, скора смерть Романа робить перерву, і нове значіннє галицько-волинського стола відновляєть ся вповнї тільки тридцять лїт пізнїйше. Але галицькі подїї вже від кінця XII в. стають центром української полїтики, більше від київських. Київ, переставши бути полїтичним центром для всеї системи земель Руської держави, і зійшовши на друге місце поруч суздальського Володимира, від тепер перестав поволї бути центром і українських земель та сходить на другий плян поруч Волини-Галичини.

Як сформованнє нової полїтичної сили на півночи, в ростовсько-суздальських землях, дало себе знати Київу страшним погромом 1169 р., так і поява нової полїтичної сили на заходї знаменуєть ся новим погромом Київа, що становить центр сього другого періода замішань. Одначе сей другий удар не вийшов від галицько-волинського князя, а властиво виплинув з того ж джерела що й перший: був приготований інтригою ростово-суздальської полїтики. Зі сторони галицько-волинських князїв ми не бачимо такого систематичного, вирахованого вороговання до Київа, як зі сторони князїв ростово-суздальських, що в сїй своїй полїтицї дають перший історичний прояв емуляції молодшої, великоруської народности, котру вони репрезентують, з її старшою, полудневою сестрою, котрій дає вона вперше відчути свою силу.

Перше нїж перейти одначе до сеї нової київської катастрофи, насамперед треба згадати за деякі переміни в полїтичній ситуації, серед котрої вона зайшла.

Смоленський князь Давид Ростиславич, вірний союзник Рюрика вмер 1197 р., передавши Смоленськ свому братаничу Мстиславу Романовичу. Се не перемінило відносин вповнї, бо взагалї Ростиславові не тільки сини, але й унуки визначали ся своєю солїдарністю; але нова ґенерація не бере вже в справах Рюрика такої дїяльної участи, як Давид, не підтримує його так дїяльно.

Переяслав з кінцем XII в. перейшов вповнї під вплив Всеволода, і по смерти свого братанича Ярослава Мстиславича, що сидїв тут, посадив він свого сина Ярослава 16).

В Чернигові вмер Ярослав (1199), за ним слїдом Ігор (1201), що перейшов був по нїм в.Чернигів, і на чернигівськім столї засїв Всеволод Сьвятославич, призвищем Чермний, внук Всеволода Ольговича. Син недавнього київського князя, він і сам нетерпеливо чекав київського стола, тим часом як його попередники на чернигівськім столї, здаєть ся, не були особливо заінтересовані київським столом.

Найзначнїйшою переміною в полїтиці України одначе була злука Володимирської волости з Галичиною в руках Романа; як я вже сказав, він став тепер найбільшою полїтичною силою на Українї. При тих ворожих відносинах, які істнували між ним і Рюриком, се Рюрику було дуже прикро, тим більше, що Роман увійшов у приязні відносини і з Всеволодом; коли саме се наступило, не знати, та се могло стати ся коли небудь, відколи Рюрик посварив ся з Всеволодом. З другого боку перехід Галичини до Романа зблизив Рюрика до Ольговичів. Ми бачили, що ще Сьвятослав Всеволодович, за угорської окупації, мав пляни на Галичину. У Ольговичів там була партія, що хотїла висадити на галицький стіл Ігоревичів — синів звістного Ігоря Сьвятославича. Супроти ворожих відносин Рюрика до Романа, Ольговичі надїють ся здобути Галичину за помочію Рюрика і стають його союзниками. Що до Рюрика, то він досї в відносинах до Романа був пасивною стороною: Роман гнївав ся на нього й силкував ся пошкодити чим небудь, Рюрик старавсь помирити ся з ним. Коли тепер він не тільки лучить ся з Ольговичами, але й переходить до аґресії на Романа, то можна гадати майже напевно, що до того примусив його знову сам Роман, шкодячи йому й далї. В Густинській компіляції ми маємо звістку, що Роман „богато нашкодив Рюрику”, гнїваючи ся за ту давню кривду, що він числив за ним 17). Ся звістка не авторитетна і може бути простим здогадом компілятора, але вона вповнї відповідає відомим нам фактам. Правдоподібно, Роман, придбавши нову силу, не залишив дати себе в знаки Рюрику, тим більше, що мав вільні руки й добре стояв. І се мабуть було причиною, що Рюрик разом з Ольговичами забрав ся до аґресивного кроку — до походу на Романа, на Галичину, десь 1200 чи 1201 р.

Але поки Рюрик з Ольговичами збирали ся до походу на Галичину, Роман їх випередив і кинув ся на Київщину. Все покинуло Рюрика й перейшло до Романа: і сини Володимира Мстиславича, що сидїли в дрібних волостях Київщини, і Чорні Клобуки, і з ріжних городів Київщини люде посьпішили ся до нього. Роман не гаючи ся подав ся до Київа, де був Рюрик з Ольговичами, що прибули до нього для спільного походу на Галичину. Коли він зблизив ся до Київа, Кияне самі відчинили йому ворота й пустили до міста. Вони надїяли ся, очевидно, що Роман, взявши в свої сильні руки Київську землю, забезпечить її спокій і силу. Що більше, — поділяючи те загальне одушевленнє для енерґії, сили і здібностей Романа, що відбило ся в слабих останках Романової лєґенди, які долинули до нас, вони мусїли бачити в нїм чоловіка, покликаного вернути київському золотому столу, його давнїй блеск і славу, вирвати Київ і Київщину з тої дрібної провінціональної полїтики, в якій заснїтила ся вона протягом останнього півстолїтя, і своєю енерґією й полїтичними силами видвигнути її на утрачене становище полїтичного центра України. Але сї надїї їх були даремні. Часи Київщини минули безповоротно. В очах князїв здібнїйших, з ширшими полїтичними плянами, ширшим сьвітоглядом вона була ареною невідповідною, безнадїйно пережитою — занадто ослаблена, розбита, безвихідно замотана в полїтицї, і вони не хотїли брати її, а тільки пильнували, аби в чужих руках вона не зміцнила ся о стільки, аби бути для них небезпечною...

Перехід Киян на сторону Романа рішив кампанїю. Рюрик з Ольговичами сидїли на „горі”. Бороти ся їм не було що й думати, мусїли капітулювати. Роман уложив з ними умову: Рюрик зрікав ся Київа й діставав свої київські волости по давньому, Ольговичі — не знаємо що: може вирікали ся претензій на Галичину. Умовившись і заприсягши їх, Роман пустив їх до дому. Сам він у Київі не сїв, а посадив тут одного з другорядних князїв — свого стриєчного брата, Інгвара, князя луцького, сина Ярослава Ізяславича.

Суздальська лїтопись, що служить нашим одиноким джерелом для сього епізоду, каже, що Інгвара посадили „великий князь Всеволод і Роман”, але вона в сїй части особливо дбає про побільшеннє поваги свого князя, і Всеволод по всякій правдоподібности не мав тут такої ролї, яку вона йому надає. Що найбільше — Роман міг запитати його про згоду на свій плян, з огляду на його претензії на старшинство „у Володимері племени”, до котрого належав і Роман, та на його претензії до курателї над Київом. Я думаю, що перспектива сеї курателї Всеволода, котрій піддавати ся Роман не мав охоти, головно і вплинула на те, що Роман сам не сїв у Київі. Окрім того Київ, сам оден, без Київської землї, переданої Рюрику, був досить ненаручною столицею для Романа, що головну вагу покладав на Галичину, де всякими способами старав ся зміцнити й побільшити свою власть. Тому він посадив у Київі свого свояка, але тільки як номінального, підручного князя, з тим щоб бути тут самому властивим володарем. Тим пояснюють ся походи Романа на Половцїв, що слїдом він робить: вони ж мали значіннє для нього тільки з огляду на інтереси Київа і видко, що сї інтереси уважав він своїми інтересами. Цїкаво, що Густинська компіляція 18) і тут дуже зручно попадає в тон, називаючи Інгвара „намістником Романа”.

Зимою — десь при кінцї 1200 чи 1201 р. — Роман ходив на Половцїв, пограбив їх кочовища і взяв богато здобичи. Сучасний візантийський історик Никита Хонїят, згадуючи про сей похід (бо він примусив Половцїв залишити грабованнє візантийських земель), каже, що окрім половецьких нападів Романа до сього походу спонукав ще вплив митрополита 19), але вартість сеї звістки досить сумнївна. Закінчивши сим подвигом свій побут в Київщинї, Роман вернув ся в свої західнї волости.

Тодї Рюрик віджив. Він відновив свої зносини з Ольговичами, післав по Половцїв і на самім початку 1203 р. 20) напав з Ольговичами і „всею Половецькою землею” на Київ. Чи був тодї в Київі Інгвар і чи пробував він боронитись, лїтописи не кажуть; в них згадуєть ся тільки один з Володимиричів Мстислав, що дїйсно міг мати від Інгвара або й Романа порученнє „стерегти” Київа. Але розумієть ся, він не мав сил оборонити його, і Київ взято без клопоту.

Місто пограблено без милосердя: і Поділ, і Гору, церкви й монастирі. Половцї забирали в неволю людей. З чужоземних купцїв взяли тільки контрибуцію; за те церквам не було помилування: обдирали ікони, забирали посуду, одежі й книги. Суздальська лїтопись навіть дає розуміти, що ся руїна була гірша як 1169 р., бо каже, що такого нещастя і „взятя” не було в Київі, від коли охрещено Русь; але се правдоподібно фраза, бо в обох разах руйновано Київ без помилування, однаково з участию Половцїв, і навіть сама руїна описуєть ся в подібних словах. Цїкава тільки одна відміна: на сей раз повели Половцїв грабувати Київ Рюрик і Ольговичі, ті самі, що так завзято бороли ся з ними тому кілька лїт, і на чолї Половцїв, що грабували разом з ними Київ, стояв той самий окаянний Кончак і Данило Кобякович 21).

Се була пімста Рюрика Киянам за їх „зраду” — що покинули його й перейшли до Романа. Собі задержати Київ супроти сил Романа й його союза з Всеволодом та й супроти настрою Киян до нього Рюрик не міг надїятись, і не знати навіть, чи лишив ся він у Київі по сїм погромі, бо слїдом бачимо його „дома”, в Овручу. Дїйсним, властивим автором сього другого київського погрому був Всеволод, зручно посваривши Романа з Рюриком. Нема нїчого дивного, що він, як каже Суздальська лїтопись, „бувши боголюбивим і милосердним”, дуже легко пробачив Рюрику сю руїну Руської землї: прецїнь власне його метою й було понижати Київ і ослабляти.

На вість про київську руїну Роман поспішив ся в Київщину. Відновлений союз Рюрика з Ольговичами й Половцями був для нього небезпечним, та й Київ він хотїв держати в залежности від себе. Самим Київом для себе, ж ми вже бачили, він не інтересував ся. „Руська земля”, що з таким одушевлевнєм і довірєм була піддержала його в боротьбі з Рюриком, мусїла розчарувати ся гірко і пожаловати даремної руїни, яку накликала вона останнїм проявом своєї полїтичної активности.

Приступивши до Овруча, де тодї сидїв Рюрик, Роман пообіцяв передати йому Київ з тим, аби він відстав від Ольговичів і Половцїв і присягнув на союз з Романом і його тодїшнім союзником Всеволодом. Рюрик пристав на се, й дістав назад Київ. На се згодив ся і Всеволод. Від тепер Київ мав зіставати ся під подвійною опікою нових полїтичних центрів і їх репрезентантів — Романа і Всеволода. Так треба розуміти тенденційне оповіданнє Суздальської лїтописи, де Роман каже Рюрику присягати Всеволоду й його синам і просити у нього Київа, а від себе обіцяв „молити” Всеволода про те ж; з рештою в тих переборщеннях значіння суздальського князя і раболїпности иньших князїв, перед ним проявляєть ся все той же „суздальський стиль” північного лїтописання.

Але кінець кінцем Роман з Рюриком таки не помирили ся. Зимою Роман вчинив похід на Половцїв знову. З ним ходив Рюрик, Ярослав Всеволодич, що сидїв у Переяславі, і ще деякі князї. Похід дуже удав ся, і князї забрали богато невільників, худоби, але закінчив ся він зовсїм несподївано. Вертаючи ся Роман з Рюриком мали якісь переговори в Треполю, мали „дати порядок з волостями, відповідно до заслуг кождого для Руської землї”, як каже лїтопись 22), a скінчило ся воно тим, що Роман ухопив Рюрика, відіслав з своїм боярином в Київ і казав його силоміць постригти в черцї. Казав також постригти його жінку й доньку — свою жінку, а синів — Ростислава й Володимира забрав з собою в Галичину 23). Чи посадив він кого в Київі, чи зіставив його просто собі, лїтопись не каже 24). Але Всеволод, що, розумієть ся, нерадо бачив таку самовластність Романа, і зріст полїтичного значіння його, уступив ся за своїм зятем Ростиславом, а заразом, правдоподібно, упімнув ся, чи посередно чи безпосередно за свої права теж розпоряджати Київом. Наслїдком того Роман випустив Ростислава з братом з неволї й посадив Ростислава в Київі. Але вплив Романа був і далї о стілько сильний в Київщинї, що Рюрик до смерти Романа не відважив ся скинути з себе накиненого чернецтва, хоч у Київі й сидїв його власний син. Разом з тим Роман упорядкував свої відносини й до Ольговичів: вони присягли на союз з Романом і Всеволодом.

Таким чином дві тодїшнї головні полїтичнї сили — Роман і Всеволод поставили під свою спільну опіку й впливи князїв середнього Поднїпровя. Тим самим уставляла ся нова система полїтичної рівноваги. Роман в нїй мав ту вигоду, що віддавав під догляд Всеволода своїх ворогів на сходї й мав вільні руки для своєї західньої полїтики. Від Ольговичів він, певно, виміг, що вони зрікли ся своїх плянів на Галичину, а Київщину поставив у певну залежність від себе. Але простояла ся нова система дуже недовго. Лїтом 1205 року Роман пішов походом на Польщу, з невідомих нам близше причин, і наложив головою під Завихостом, в червнї 1205 25). Все змінило ся від разу.








Примітки


1) Є в тім оповіданню певні характеристичні подробицї житя. Вернувши ся до Київа хорий, він об'їздить фамілїйні сьвятощі — поїхав до Вишгорода, на гріб свого батька, потім до фамілїйного монастиря св. Кирила, і вже потім не міг виїхати з двору через слабість. Діставши вість, що ідуть до нього свати з Царгорода по внуку його Офімію, він післав на стрічу київських бояр. Сили його упадали все гірше, і язик „отемнївав”. В сьвітлїйшій хвилї спитав він княгинї, коли буде Маковеїв, коли ”пішов до Бога” його батько. Княгиня сказала, що в понедїлок, і він відповів: „о, не діжду я вже того”. „Княгиня, думаючи, що він бачив якесь видїннє, стала розпитувати його, але він не відповів, сказав тільки: я вірую в одного Бога”, і казав себе постригти в чернці та післати по свата Рюрика”. Був, характеризує при тім лїтописець, „князь Святославъ мудръ, в заповЂдехь Божнихъ ходя и чистоту телесную свещева, и черноризскій чинъ и ерЂйскій любя, и нищая милуя” — Іпат. с. 457.

2) Що Всеволодове поступованнє по смерти Сьвятослава було інтриґою, се зрозуміли вже давнїйші дослїдники (Карамзїн II с. 61, Соловйов II с. 542, Бєляєв Разсказы І с. 262, Іловайский I с. 277), хоч і не пробували осьвітити його в цїлости. Так і в Никоновській компіляції (II с. 23) воно представлено інтріґою: „сія же глаголя Всеволодъ и извЂтъ творя”; коли се додаток компілятора, то і в такім разї він інтересний як доказ його розуміння Всеволодової полїтики. В своїй Історії Київщини (с. 256 і далї) я дав деталїчну аналїзу полїтики Всеволода, і тут відповідно до неї оповідаю сї факти.

3) „И бысть межи ними распря велика, и рЂчи, и хотЂша межи собою востати на рать”.

4) „Рече митрополить Рюрикови: „княже! мы єсмы приставлены в Руской землЂ от Бога востягавати васъ отъ кровопролитья! аже про се ся прольєть крови крестьянской в Руской землЂ, ажь єси далъ волость моложьшему во блазнЂ предъ старЂйшимъ я крестъ єси к нему целовалъ, а нынЂ азъ снимаю с тебе крестноє цЂлованнє и взимаю на ся, а ты послушай мене: возма волость у зятя у своєго, дай старйшому, а Романови даси иную в тоє мЂсто”. Іпат. с. 460.

5) Певно в великій битві на Мозґаві в вереснї 1195 р.

6) Се мусїло стати ся десь при кінцї 1195 р. Хронольоґія сих років Іпатської лїтописи певна, бо крім дат під 1194 р. (в оповіданню про смерть Сьвятослава), що дають можливість перевірки, вона стоїть у повній згодї з 1 Новг. і польськими хронїками (боротьба з Мєшком — Monum. Pol. hist. II с. 800, 835 й ин.).

7) Іпат. с. 459-461, 467-8.

8) Іпат. с. 469

9) Іпат. с. 463.

10) До Всеволода і звергають ся Ольговичі з відповідю на сей постулят.

11) ”Чему єси, брате, почалъ волость мою воєвати, а поганымъ руцЂ полнишь? а мене с тобою ничтоже росчло, ни язъ подъ тобою Києва ищю”.

12) Іпат. c. 465-7.

13) Іпат. с. 468-470. В Лавр. с. 392-3, справа представлена з становища Всеволода.

14) Прихильний Рюрику лїтописець широко переказує сї жалї його: „Свате! ти цїловав минї хрест на тім, що хто минї ворог, той і тобі ворог! Просив єси у мене волости в Руській землї, і я дав тобі, хоч і не мав їх забогато (не от обилия), а відібравши задля тебе від своєї братиї і мого зятя Романа. Він минї тепер став ворогом не через кого, а тільки через тебе! І ти як минї обіцяв ? — всїсти на коня і помогти минї. Натомість ти перевів те лїто и зиму, а тепер хоч і всїв, то як ти минї поміг і свою умову сповнив?... А минї з Ольговичами хиба була яка кривда? Вони не шукали підо мною Київа, але що ти був до них недобрий, то я був недобрий і воював ся з ними, і волость свою запалив (наразив на спустошення). А ти на чім був зі мною умовив ся, і хрест до мене цїував, того всього не додержав”... Іпат. с. 470.

15) Ширше в гл. VII.

16) Про се див. в гл. V.

17) Полн. собр. лЂтописей II c. 326.

18) С. 328.

19) Бонн. вид. с. 691.

20) Першого сїчня по новгородській лїтописи, другого в компіляціях володимиро-суздадьських, що опирають ся на незвістнїм нам архетипі з серією українських звісток початку XII в. (Здогади про сей архетип у Шахматова Общер. лЂтоп. своды гл. IV с. 152 — тут і про сю дату).

21) Лавр. с. 397-8, 1 Новг. с. 179.

22) „Мироположениє въ волостехъ (Воскр.: и ту было имъ и рядъ положити), кто како терпелъ за Рускую землю”.

23) 3 хронольоґією сих подїй знову маємо клопіт: в Суздальській лїтописи другий похід Романа на Половцїв і постриженнє Рюрика маємо під 1205 р., в Новгородській (2-ої ред.) — під 1203 р.; звістка про помиреннє Романа з Ольговичами (властиво — про їх присягу Всеволоду) в Суздальській повторена — під 1204 і 1205 р., і рішити, котра з сих звісток стоїть на відповіднім місцї, дуже трудно. Новгородська має тут теж плутанину (наслїдком мабуть вставленої під 1204 р. повісти про Царгород) і деякі звістки повторено, як нпр. про війну Ольговичів з Литвою — 1 Новг. 179 і 188. Таким чином виходить для сих подїй ваганнє між 1203 і 1204 р., і знайти між ними правдиву дату вдаєть ся минї неможливим, власне через те, що хронольоґія обох джерел непевна; порівнюючи звістку про війну Ольговичів з Литвою — 1 Новг. (1-ої ред., с. 179) з Суздальською (Рад. і Акад. код.), маємо ріжницю на 2 роки. Можна б прийняти 1203 р., здавши ся на новгородську, колиж бо її подвійні звістки не дозволяють вповнї на неї покласти ся.

24) Длуґош II с. 177 (під р. 1205), в сїй части взагалї богатий цїнними подробицями, зачерпненими з якихось руських, для нас страчених джерел, каже, що опорожнений київський стіл захопив Сьвятослав Мстиславич, але Роман не дав йому Київа, а посадив Ростислава. Дїйсно, у Мстислава Романовича був син Сьвятослав, хоч виступає він пізнїйше — був новгородським князем 1218 р. (1 Новг. с. 206-209); в Київщинї про нього не чуємо нїчого. Отже оповіджене у Длуґоша можливе, хоч і не зовсїм певне. Татїщев (III. 338) каже, що Роман посадив у Київі Інґвара, але се, правдоподібно, тільки здогад (досить правдоподібний) по анальоґії з попереднім.

25) Дата в польських хронїках — Monumenta Polon, hist. II. с. 800, 836, etc.. Лавр. с. 404-5 (під 1206 р.).











Попередня     ТОМ II     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ III. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.