[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ VII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ II     Розділ VII     Наступна

ЯРОСЛАВ — ЙОГО ХАРАКТЕР І СТАНОВИЩЕ, ВІДНОСИНИ ДО ІЗЯСЛАВА Й КАМПАНЇЯ 1154 Р., ПЕРЕМІНИ В ГАЛИЦЬКІЙ ПОЛЇТИЦЇ СУПРОТИ ВОЛИНИ; СПРАВА ІВАНА БЕРЛАДНИКА, ЙОГО ПОХІД НА ПОНИЗЄ Й КІНЕЦЬ; ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ Й ВІЗАНТИЇ; РОДИННІ СПРАВИ ЯРОСЛАВА, ПОВСТАННЄ ГАЛИЦЬКИХ БОЯР, ДАЛЬШІ ВІДНОСИНИ ЯРОСЛАВА ДО СИНА; СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА. ГАЛИЦЬКА УСОБИЦЯ, ЗНОСИНИ БОЯРСТВА З РОМАНОМ, УТЕЧА ВОЛОДИМИРА, ПЕРШЕ ЗАПАНОВАННЄ РОМАНА В ГАЛИЧУ, УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ, ПОХІД РОСТИСЛАВА БЕРЛАДНИЧИЧА, ПОВОРОТ ВОЛОДИМИРА; ЙОГО СМЕРТЬ; КІНЕЦЬ ДИНАСТИЇ.

Одинокий син Володимирка, Ярослав, дістав по батьку цїлу, неподїльну Галичину і по двох поколїннях, що прожили свій час серед трівоги й боротьби, поставив її на вершинї імпозантної зверхньої могутности.

Не бувши гіршим від батька полїтиком і державним мужем, Ярослав сильно відріжняв ся від нього характером своєї полїтики, цїлою своєю физіономією, імпонуючи сучасникам своєю спокійною силою й повагою так, як його „многлаголивий” батько імпонував викрутами своєї цинїчно-безоглядної полїтики. Було тут чимало впливу зверхнїх полїтичних обставин, що далеко вигіднїйше уложили ся для Галичини в третїй чертвертинї XII в., нїж коли небудь перед тим, так що не вимагали від її полїтиків такої трівоги за свою долю, не накликали до всяких полїтичних штук. Але було тут також може й ще більше впливу особистих прикмет нового князя. Київська лїтопись з нагоди смерти Ярослава характеризує його в таких словах: „Був він князь мудрий, бистрий в слові (рЂченъ языкомъ), богобійний, поважний по всїх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то не ходив він сам з військом, але посилав своїх воєвод. Він привів свою землю до прегарного стану (ростроилъ), роздавав богато милостинї, був ласкавий до бездомних, годував бідних, любив монаший чин і підпомагав його скільки лише міг; у всїм сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку тримав клирос” (епархіальні справи) ¹). І Слово о полку Ігоревім малює пишними фарбами його силу: „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столї, підперши Угорські гори своїми зелїзними полками — заступивши королеви дорогу, зачинивши Дунаю ворота — рядячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!...”

Так поважне становище встиг здобути собі Ярослав дуже вже скоро по своїм першім виступі, бувши досить молодим, і се ми з усякою певностию мусимо покласти на заслугу його особистих здібностей.

Обнявши галицький престіл так несподївано, під прикрим вражіннєм батькової смерти, толкованої як божа кара, він у своїх перших кроках показує впливи пригніченого стану духа під сим прикрим вражіннєм, до котрого прилучила ся безпосередня перспектива нової близької війни на два фронти — з Ізяславом і Ґейзою. На вість про смерть батька він посилає завернути Ізяславового посла і, як бачили ми, висловляє перед ним в обережній, але рішучій формі осуд полїтики свого батька та обіцяє його кривди вирівняти. В словах повних покори він піддаєть ся під протекцію Ізяслава й просить його уважати своїм сином і помічником.

Але се був тільки моментальний упадок духа (простим викрутом я не важив ся-б його уважати). Покірні відносини до Ізяслава ввели-б Ярослава в конфлїкт з його тестем і давнїм батьківським союзником — Юриєм. З другого боку віддати назад Ізяславові городи показало ся мабуть в дїйсности тяжше, нїж Ярослав думав, і він своїх обіцянок не додержав. Натомість він, очевидно, постарав ся перетягнути на свій бік угорського короля. Подробиць, анї навіть виразних звісток про се не маємо, але то факт, що угорський король по всїх тих сьвятих приреченнях Ізяславу підчас останнього походу уже не поміг йому в його походї на Ярослава, і взагалї йогу союз з Ізяславом і його родиною кінчить ся, а в дипльоматичнім посередництві 1158 р. в справі Івана Берладника він манїфестуєть ся вже прихильником Ярослава.

Не діждавши ся сповнення Ярославових обіцянок, Ізяслав вибрав ся на початку 1154 р. новим походом на Галичину. Як я сказав уже, угорський король йому в сїм поході уже не поміг, і Ізяслав мусїв числити тільки на сили свої й иньших своїх союзників. Він постарав ся стягнути їх яко мога більше. Похід уложено подібно як за Всеволода: Ізяслав ішов полудневою границею своїх земель, прилучаючи до своєї армії полки волинських князів. Правдоподібно, підчас сього маршу забрав він собі назад погоринські городи, захоплені Володимирком ²), і потім перейшов у Галичину. На берегах Серета полки Ізяслава зійшли ся з військом Ярослава. Виправивши против нього Чорних Клобуків, аби забавити — „бити ся о рЂку Серет”, сам Ізяслав подав ся під Теребовль, і дійсно поки Ярослав наспів сюди, встиг перейти Серет. Тут прийшло до крівавої битви — одного з дуже сумних епізодів наших давнїх війн. Галицьке військо мало досить слабі надії на перемогу: правдоподібно сили Ізяслава були більші, та й сам він звістний був як першорядний стратеґ. Тож галицькі бояре відіслали свого молодого князя з битви, з тим що по битві до нього мали удати ся останки галицького війська і зачинити ся в Теребовлї. „Галицькі бояре почали говорити свому князю Ярославу:

„ти молодий, поїдь собі на бік і диви ся на нас, як ми будемо голови складати за честь твого батька і твою, за те що твій батько нас кормив і любив! Ти у нас князь оден і як би з тобою що стало ся, щоб ми робили! Їдь но ти до городу, а ми самі будемо бити ся з Ізяславом. А хто з нас буде живий, прибіжимо до тебе і зачинимо ся в городі з тобою”.

Битва була завзята — „ступиша ся полци, и бысть сЂча зла, и биша ся отъ полудне до вечера”. Результат вийшов непевний: Ізяслав збив ту частину галицького війська, що стояла против нього, але волинські полки на инышм місцї пустили ся тїкати від Галичан. Не вважаючи на се Ізяслав лишив ся на побоєвищі, взявши богато Галичан в полон, а ще до того ужив штуки: казав поставити на побоєвищі галицькі корогви, захоплені підчас битви, і масу галицького війська здурено тим, зваблено і половлено. Решта Галичан втїкла до Теребовля і там замкнули ся. З Ізяславом лишило ся дуже мало війська, бо його союзники розтїкли ся так, що годї було завернути чи позбирати. Він зміркував, що йому дуже небезпечно стояти на ворожій землї з такою масою невільників: Галичане могли ударити на нього з Теребовля і знищити чисто. Тодї він счинив нелюдську річ: казав позабивати галицьких невільників, окрім „лутших людей”, що мали якусь вартість для викупу, і пішов з Галичини назад. „Бысть плачь великъ по всей земли ГаличьстЂй”, ляконїчно кінчить сю сумну історію лїтописець ³).

Ізяслав слїдом умер. Волинь перетворила ся в ґрупу кількох осібних князївств, і їх князї не журили ся галицьким князем, звернені фронтом своєї полїтики на Київ. Галичинї вже не було небезпечности зі сходу, і Ярослав міг залишити традиційну галицьку полїтику — робити фронт на Волинь. Пізнїйше, з кінцем 50-х рр., бачимо його навіть у приязних відносинах з волинськими князями.

З заходу він теж забезпечив себе. Про порозуміннє з Угорщиною я вже казав. По смерти Ізяслава наступило порозуміннє і з Польщею, як бачимо з дипльоматичної інтервенції 1158 р. Таким способом полїтична ситуація укладала ся досить добре для Ярослава. Тільки справа галицького претендента Івана Берладника виринула була й занепокоїла його, але й то не на довго.

Ми полишили Івана, коли він по нещасливім походї на Володимирка прибіг в осени 1146 р. до Сьвятослава Ольговича. Сьвятослав тодї сам був у тяжких обставинах, й Іван зістав ся у нього не довго: на початку 1147 р. він відійшов уже від нього, взявши 200 гривен срібла і 12 грив. золота (за службу свого полка?). Він пристав до Ростислава смоленського, що займав тодї в боротьбі Ізяслава з Ольговичами досить нейтральне становище, але і тут теж зістав ся не довго, бо вже лїтом 1149 р. бачимо його в службі Юрия ⁴). Се стало ся ще перед тим, нїм Юрий увійшов у тїсний союз з Володимирком; коли се наступило, Іван опинив ся в дуже прикрім становищу, і коли невважаючи на те ми бачимо його у Юрия й пізнїйше, то здаєть ся, що Юрий держав його у себе силоміць. Я бачу вказівку на се в пізнїйшім докорі Юриєви, що він, присягнувши Іванови, держить його в „толицЂ нужи” ⁵), а з сим згоджуєть ся й та обставина, що від коли Юрий став союзником Володимирка, Іван зовсїм сходить зі сцени — нїчогісїнько про нього не чуємо. Для свого союзника Юрий се дуже легко міг зробити — арештувати Івана, і тут міг лежати теж не согірший мотив сеї енерґії, з якою Володимирко помагав Юрию.

Ярослав, ставши князем, по своїй хвилевій покорі Ізяславу вернув ся слїдом до давнього союза з Юриєм і помагав йому в тих війнах, які вів Юрий з своїми ворогами, засївши на київськім столї по смерти Ізяслава. Як давньому союзнику батька і тестеви ⁶) Ярослав показував Юрию всяку честь; лїтописець, оповідаючи про участь Ярослава в волинській війнї, коли Юрий, засївши в Київі по смерти Ізяслава, забрав ся виганяти з Волини його сина Мстислава, висловляєть ся, що Юрий „повелЂ зати своему Ярославу Галичьскому ити нань” ⁷). Се дає міру покірности Ярослава супроти Юрия. Але за те Ярослав зажадав від свого тестя, аби йому видав Івана. Що дало привід до сього жадання по тім, як Івана цїлі роки не зовсїм було чути, не знаємо; бачимо тільки що в сїм жаданню бачили замір Ярослава зігнати зі сьвіта свого претендента. Юрий згодив ся, й Івана привезено з Суздаля в кайданах, аби видати Ярославовим послам, що приїхали вже по нього „съ многою дружиною”. Але митрополит й ігумени київські обстали за Іваном, закидаючи Юриєви, що він уже нарушив свою присягу Іванови, „держачи його в такій бідї”, в кайданах, а тепер ще хоче видати „на убиство”. Юрий піддав ся сим намовам і відіслав Івана назад в Суздаль, але таки як вязня, в кайданах. На дорозї одначе відбив і забрав Івана до себе тодішнїй чернигівський князь Ізяслав Давидович ⁸).

Сей Ізяслав забирав ся тодї до боротьби з Юриєм за Київ і шукав скрізь союзників. Забираючи до себе Івана, він, правдоподібно, надїяв ся задержати тим в невтральности і взагалї в залежности від себе Ярослава. До війни одначе тодї не прийшло, бо Юрий вмер, і Ізяслав Давидович без бою опанував Київ. Ярослав дїйсно, став його союзником ⁹), але слїдом (1158) повторив своє жаданнє — аби йому видано Івана. Для більшої пресії він притягнув до дипльоматичного посередництва як найбільше сучасних володарів, і сей епізод власне тим інтересний, що показує, який широкий полїтичний вплив розвинути, які звязки навязати встиг Ярослав протягом яких пяти лїт свого пановання. В посередництві взяли участь: чернигівські князї Сьвятослав Ольгович і Сьвятослав Всеволодич, Ростислав смоленський, волинські князї: Мстислав володимирський, Ярослав луцький, Володимир Андрієвич дорогобузький, угорський король і польські князї. Всї вони прислали своїх послів разом із послом Ярослава, з жаданнєм, аби Ізяслав Давидович видав йому Івана.

Ізяслав Давидович одначе не згодив ся на жаданнє Ярослава і з тим всїх тих послів відправив. Відносини були зірвані, й обидві сторони почали готувати ся до війни. Іван задумав новий похід на Галичину. Подавши ся в степи, він запросив собі в поміч Половцїв і з їх ордами, які були на поготові, пішов на Подунавє — свою правдоподібну колишню волость: Подробицї сього походу так інтересні, що варто на них трохи довше затримати ся. Опанувавши Подунавє, видко, без всякого спротивлення, Іван розложив ся в подунайських городах, почав збирати „Берладників”, розбивав „кубари” — кораблї з товарами галицьких купцїв, і грабував галицьких рибалок. Коли прибули більші половецькі орди, а й Берладників зібрало ся значне число — шість тисяч, Іван розпочав похід на галицьке Понизє, в гору Прутом. Його приймали дуже радо: коли прийшов він під Кучелмин — „ради быша єму”. Але в Ушицю поспіла Ярославова залога, і тому люде не могли відчинити Іванови воріт, натомість почали тїкати до нього з міста: „смерди скакаху чересъ заборола къ Иванови, и перебЂже ихъ 300”. Але Ярославова залога „кріпко” боронила міста, і се поставило Івана в трудне становище: Половцї хотїли „взяти” місто — здобути і пограбувати, Іванови-ж було шкода прихильних йому людей, і він не згодив ся на се. Тодї Половцї нагнївали ся й полишили його самого, а з самими Берладниками Іван далї походу вести не міг. Він правдоподібно, вернув ся назад на Подунавє і переславши ся з Ізяславом, вернув ся назад в Київ.

Ярослав збирав ся відвдячити ся походом, в котрім мали взяти участь також і волинські князї. Одначе Ізяслав Давидович задемонстрував супроти того союз свій з чернигівськими князями, що вислали своїх послів в Галичину й на Волинь, і се посередництво повздержало Ярослава від походу. Але відносини зістали ся напруженими, і з Волини приходили вісти, що Ярослав таки приготовляє похід. З другого боку похід Івана на Понизє розбудив противну Ярославови партию в Галичинї, і до Берладника приходили запросини звідти: „тільки ти свої стяги покажеш, ми зараз відступимо від Ярослава”. Супроти того всього Ізяслав задумав похід на Галичину. Але йому не удало ся знайти до того союзників, а Ярослав тим часом змобілїзував своїх волинських союзників, і з ними, випереджаючи Ізяслава, рушив просто на Київ. Перенесена таким чином на київський ґрунт війна закінчила ся вигнаннєм з Київа Ізяслава, що стратив з тим усяке значіннє. Заразом й Іван стратив свою одиноку підпору. Він подав ся за Ізяславом і дїлив його недолю. Його дїлом, мабуть, був напад Берладників на Олеше 1159 р., зроблений в інтересах Ізяслава ¹⁰). Потім нагло читаємо ляконїчну звістку, що Іван 1161 р. умер в Візантиї, в Солунї, і що була поголоска, нїби його струїли ¹¹). Як він опинив ся в Солунї — чи сам подав ся в Грецію, по смерти свого опікуна Ізяслава (що вмер на початку 1161), чи спровадили туди його на засланнє противники, не знати. Останнє я уважав би одначе більш правдоподібним: Візантия була союзником Галичини, і добровільно туди удавати ся для Івана було-б не дуже мудро.

Так чи инакше, сей факт увільнив Ярослава від небезпечности, що висїла над ним. Його становище в заграничній полїтицї було тепер зовсїм спокійне. Конфлїкт з Ізяславом Давидовичем, як ми бачили, зблизив його з Ізяславовими ворогами — волинськими князями, а потім і з київським князем Ростиславом. Сьому союзу він зіставав ся потім вірним до кінця: підтримував Ростислава в ріжних його конфлїктах, потім Мстислава в боротьбі за Київ, але не ходив сам, тільки висилав свої полки, так само і в спільні походи руських князїв на Половцїв. Поважне, впливове становище його в заграничній полїтиці ми бачили з тої дипльоматичної інтервенції 1158 p.; воно не похитнуло ся й пізнїйше.

Відносини Ярослава до Польщі й Угорщини, скільки знаємо, зістали ся і далї добрими. З рештою польські князї мали досить клопоту в себе дома, і в Угорщинї по смерти Ґейзи († 1161) почали ся теж замішання, а потім молодий король Стефан III († 1173) був зайнятий боротьбою з Візантиєю, й Угорщина шукала підпори у Ярослава. На сїм ґрунтї був виник проєкт — оженити молодого короля з Ярославною. Ярослав згодив ся на се, і молоду княжну вислано вже на Угорщину (коло 1164 р.), до нареченого, але потім сей шлюб розійшов ся, і король оженив ся з донькою австрійського герцоґа. Візантийське джерело оповідає, що Ярослава знеохотив до сього шлюбу імператор Мануіл, стараючи ся всякими способами розвести сей ненаручний для нього союз Галичини з Угорщиною ¹²).

На ґрунтї тогож зближення Галичини з ворожою Візантиї Угорщиною став ся иньший звістний епізод: гостина у Ярослава славного своїми авантурами героя романів Андронїка Комнена. Дуже можливо, що він був сином тієї Володарівни, що вийшла за котрогось з Комненів, отже був кузеном Ярослава. 1154 р. його арештовано за державну зраду, десять лїт пізнїйше він втїк в Галичину. Ярослав, як каже Візантийське джерело, прийняв його „отвертими раменами”, і Андронїк перебував у нього в великих ласках, засїдав в його радї й їздив разом з ним на лови (тут, видко, йому особливо заімпонували лови на зубрів, в Візантиї незвістних і візантийський хронїст спеціально на тім спинюєть ся). Він зістав ся, аж поки Мануіл не надумав помирити ся з ним. Наші джерела також згадують про се ласкаве принятє Андронїка в Галичинї — що Ярослав прийняв його „c великою любовью”, дав Андронїку кілька городів „на утЂшенье” і потім відіслав його в Візантию з великою нарадою, в супроводї своїх чільнїйших бояр ¹³).

Та як імпозантне було становище Ярослава в заграничній полїтиці, так не весело укладали ся внутрішнї відносини, заповідаючи ті тяжкі замішання, що так дали себе знати потім, по смерти Романа. На часи Володимирка і Ярослава припадає зріст незвичайної сили галицького боярства, і воно вже за часів Ярослава почало показувати роги. Привід до того дали родинні справи Ярослава.

Ярослав не мав щастя в родиннім житю. Княгиня Ольга Юриївна, з котрою його оженено з полїтичних мотивів, очевидно не вміла здобути серця свого чоловіка. Опанувала його якась „Настаська”, як зневажливо називали її бояре. Подробиць про неї нїяких не маємо. Лише з одного натяку, що історію Настасиї ставить ся в звязок з якимись „приятелями” Ярослава — „Чарговою чадию” — можна здогадувати ся, що вона була з боярської родини Чагрів, і що її відносини до Ярослава зблизили його з сею родиною та дали її вплив на дворі, мабуть обставина ся й привела потім до загибели саму Настасию. Судячи по лїтописним похвалам моральности Ярослава, ми не можемо поясняти його відносин до Настасиї як простий вибрик, та й його любов до її сина Олега показує, що маємо до дїла тут з зовсїм поважним почутєм. Так само неможливо припустити, аби се нешлюбне пожитє Ярослава дражнило моральні почутя суспільности — такого риґоризму у неї не можна абсолютно підозрівати в тодїшнїх часах. Очевидно, Бояр підняв против неї вплив, який здобули через Настасию Чарговичі, на дворі Ярослава. На чолї сеї боярської фронди стояв між иньшими Константин Сїрославич, давній і впливовий боярин Ярослава і якийсь служебний князь Сьвятополк. Сї бояре стають по стороні княгинї Ольги і її сина Володимира та підтримують їх проти Ярослава.

Напружені відносини закінчили ся отвертим конфлїктом. Княгиня Ольга з сином і численними боярами, на чолї котрих стояв той Константин, утїкли з Галича в Польщу. Відси потім перейшли в Червен, за порозуміннєм з місцевим князем: звідти Володимир хотїв вести зносини свої з партизанами, що лишили ся в Галичи. На чолї їх стояв той Сьвятополк. Вони замишляли вхопити Ярослава, і се дїйсно їм удало ся, як саме, лїтопись не каже: чи то було отверте повстаннє, чи бояре зробили якусь засїдку на князя. Досить що вони прийшли до певної власти над князем: Чарговичів побили всїх, нещасливу Настасию спалили на огнї, її сина Олега заслали в засланнє, а Ярослава заприсягли, що він буде добре жити з княгинею, а заразом, розумієть ся — дасть відповідне місце впливам сих бояр-фрондерів. З сими вістями вислано гінцїв до еміґрантів, Ольга з сином вернула ся — „и тако уладиша ся”  ¹⁴).

Незвичайний сей контраст поваги Ярослава в заграничній полїтицї з повною безрадністю перед боярською самоволею у внутрішнїх відносинах, і приходить ся незмірно жалувати, що коротка лїтописна звістка не дає нїяких майже подробиць про боярські змагання і їх революцію. Тільки з анальоґії пізнїйших подїй можемо розуміти се так, що тут зі сторони виднїйших бояр ішла боротьба про задержаннє свого впливу на державні справи, котрий відберали у неї нові приятелї Ярослава — Чарговичі, отже що боярська олїґархія уже тодї — в 60-х рр. XII в., змогла ся та сформувала ся о стільки, що сьвідомо йшла до того, аби під покривалом княжої власти тримати управу в своїх руках.

Що підклад цїлої історії був чисто полїтичний і що боярство тільки використовувало родинні обставини Ярослава — з таким поясненнєм найліпше згоджуєть ся той факт, що в дальших родинних пригодах Ярослава боярство вже не бере участи: вони вже йому не були потрібні. Чи припустити, що Ярослав по революції 1170 р. встиг придушити боярську фронду? Супроти пізнїйшої сили боярства, яку бачимо зараз по його смерти, се не дуже правдоподібно; скорше, бояре осягнули своє і тому не журили ся вже анї княгинею Ольгою, анї її сином.

Відносини Ярослава до його шлюбної жінки не полїпшили ся від спалення його улюбленої Настасиї. На другий рік (1171) Володимир з матірю знову тїкають з Галича, — тільки вже про бояр галицьких не чуємо, аби котрий з ними тїкав. Збігцї подали ся до Ярослава луцького, бо мали вже перед тим з ним зносини: він обіцяв Володимиру „шукати йому волости”. Правдоподібно, вони надїяли ся змусити Ярослава галицького, щоб дав синови ще за житя якусь волость в Галичинї, аби мав самостійне становище. Але надїї були марні. Ярослав, не маючи тепер против себе бояр, плянами свого сина не журив ся: він найняв за три тисячі гривен польське військо і вислав на Луцьку волость, а по сїй „першій пересторозї” зажадав від Ярослава луцького, аби відіслав від себе Володимира. Инакше загрозив йому походом, і Ярослав луцький, бачучи що не жарти, відіслав Володимира з матїрю до її брата Михалка в Торчеськ. Відти поїхали вони в Чернигів; потім Ольга тодї ж таки подала ся в Володимир суздальський, до родини, й там умерла десять лїт пізнїйше, постригши ся в черницї перед смертию. Володимир же помирив ся якось з батьком і вернув ся ¹⁵).

Але відносини між ними таки не поправили ся. Десь в р. 1182-3 Ярослав вигнав сина. Знову нїчого не чувати, аби бояре галицькі чимсь піддержали Володимира. З сусїднїх князїв теж нїхто не хотїв прийняти його до себе, боячи ся його батька по тім прецеденсї з Ярославом луцьким: анї Роман володимирський, анї Інгвар Ярославич дорогобузький, анї Сьвятополк туровський. Аж у свого зятя — славного Ігоря Сьвятославича, в Путивлю знайшов Володимир пристановище і пробув тут два роки, поки Ігореви не удало ся помирити з ним Ярослава ¹⁶).

По за тим з внутрішнїх відносин Галичини за Ярослава знаємо дуже мало. Лїтопись каже, що він „ростроилъ” землю свою — привів її до прегарного стану. Але в чім було те строєннє, вона не поясняє — чи означає се добру управу, справедливість, суд, чи належить до зверхнього вигляду її — нпр. ріжних церковних будовань. Останнє близше б відповідало загальному тону сеї характеристики. Надмірний розвій боярської сили не міг причинити ся до особливої справедливости в управі. Сам Ярослав підносив перед смертию, що він „одиною худою своею головою ходя” задержав при собі всю землю Галицьку; він говорив тут, очевидно, про свою зверхню одновластність, — що не давав за житя своїм синам волостей, але все ж таки сї слова звучать іронїчно супротив тої безрадности, яку показав він супротив боярської олїґархії і яка виразно показала, що Галичиною править не „одна худа голова” князївська, а многоголове боярство.

Що правда на зверх та боярська революція Ярославового престіжа не понизила, і його посмертна характеристика, як ми бачили, підносить не тільки його мудрість й честь, яку він мав по чужих землях. Особливо в ґран-сеньєрстві Ярослава ударяло те, що він сам не ходив у походи, як иньші руські князї, тільки виручав себе воєводами, або й наймав полки у сусїдів (як польські полки в епізодї 1171 р.).

Ярослав умер 1 жовтня 1187 р. По словам лїтописи він, почувши себе смертельно хорим, скликав до себе на двір боярство, духовенство — „зборы вся и монастыря”, „и нищая, и силныя и худыя” — „усю Галицьку землю”, і протягом трох днїв гостив їх, роздаючи милостинню монахам і бідним та просячи всїх, аби пробачили йому всї його вини. Така християнська покора, очевидно, дуже розчулила лїтописця, а не меньше заімпонувала княжа щедрість: три днї роздавали по всьому Галичу княжу милостиню й не могли роздати всїх грошей, призначених на се князем. Свій полїтичний тестамент натомість Ярослав звертає не до всеї галицької людности, лише до самих бояр. „І так говорив він своїм мужам: за свого житя я один тримав цїлу Галицьку землю, а по смерти віддаю свій стіл Олегови, моєму меньшому синови, а Володимиру даю Перемишль”. „Олег був син Настасиї, поясняє лїтописець, і Ярослав любив його, а Володимир не слухав ся його, і тому не дав йому Галича”. Віддаючи Володимирови, старшому сину, Перемишль, стіл по старим традиціям старший від Галича, Ярослав може хотїв тим бодай з формального боку заховати decorum. Володимиру він казав присягнути, що не буде шукати Галицької волости, і на тім же заприсяг бояр. Другого дня по смерти поховали Ярослава в галицькій катедрі Богородицї ¹⁷).

Його смерть була початком замішань, що привели Галицьку землю, таку славну й імпозантну за часів Ярослава, на край полїтичної смерти, та зробили з неї приману для ріжних претендентів. Ферментом послужили полїтичні змагання боярства, що так недвозначно показало свою силу вже за Ярослава.

Хоч боярство присягнуло Ярославу сповнити його тестамент, але мати князем сина спаленої ними на стосї Настасиї, галицьким боярам було дуже ненаручно. Володимир, мабуть, теж не мав охоти задоволити ся другорядною волостию, тож зовсїм природно, що зараз же по смерти Ярослава, як каже лїтопись „бысть мятежь великъ в Галичкой земли”. Галицькі бояре увійшли в порозуміннє з Володимиром і вигнали з Галича Олега. Той подав ся до Рюрика, а Володимир „сїв у Галичу, на столї дїда свого й батька свого”, зазначає лїтописець, виявляючи тим певне співчутє побідї законного наступника над нешлюбним княжичом ¹⁸).

Київська лїтопись на тім уриває своє оповіданнє; вона нїчого не згадує про дальшу долю Олега і вертаєть ся до Володимира уже з тим, аби оповісти про боярську конспірацію против нього. Але єсть одно оповіданнє у польського сучасного хронїста Кадлубка, толковане ріжними способами, але по всякій правдоподібности сюди приналежне: а хоч є в нїм ріжні помилки й непевности, поминути його з легким серцем трудно. Оповіданнє се, по вилущенню його з усяких помилок, говорило б нам, що Олег, не знайшовши помочи у Рюрика, удав ся в Польщу, до Казимира Справедливого, і той в поміч вибрав ся походом на Володимира. Невважаючи на поміч волинських князїв — Романа і Всеволода, Володимир мусїв уступити ся з Галича, і Олега осаджено тут на ново. Але по дуже короткім часї ¹⁹) Олега струїли „свої” і Володимир засїв у Галичу на ново, а за поміч дану Поляками Олегу віддячив їм нападом на Польщу і позабирав звідти в неволю між иньшими кілька значних жінок ²⁰).

Висаджуючи на галицький стіл Володимира, бояре могли числити на те, що він, завдячуючи їм свій стіл, буде тим більше готовим до всяких уступок для них. Але перечислили ся: Володимирови боярська олїґархія зовсїм не була симпатична, і він старав ся відсувати її від впливу на державні справи, як каже лїтопись: „думы не любяшеть с мужми своими”, себ то не любив радити ся в державних справах з всїми старшими своїми боярами, а обмежав ся тїснїйшим кружком своїх „приятелїв” ²¹). Се поставило бояр у ворожі відносини до нього.

На своє нещастє, Володимир при тім був дуже непоправним в своїм приватнім житю й тим додав богато поводів нарікати або й аґітувати против нього. Лїтопись, служачи, правдоподібно, відгомоном таких боярських аґітаций против Володимира, каже, що він був великий піяк — „бЂ любезнивъ питию многому”, і розпустник: „коли подобала ся йому чия жінка або донька, він силоміць забирав до себе”. Безперечно, що в тім де що побільшено. Насамперед такі прикрі прикмети не могли з'явити ся у Володимира від разу, скоро настав князем: мусїли його вдачу знати й перед тим, і коли се не перешкодило боярам порушити за для нього присягу Ярославу, видко, що Володимир не був уже такий страшний ледащо, принаймнї — його вдача не шкодила його популярности. Ті подробицї, які лїтописець подає про розпустний спосіб його житя, знов таки зовсїм не годять ся з вище поданою характеристикою: він каже, що Володимир жив з якоюсь попадею як з жінкою: „поя у попа жену и постави себЂ жену”. Що стало ся з Володимировою шлюбною жінкою Болеславою, донькою Сьвятослава Всеволодича, з котрою оженив його батько в 1166 р., не знаємо, але видко, що підчас конфлїкту Володимира з боярами її не було на сьвітї, бо бояре заявляють свою готовість знайти йому жінку, яку собі схоче. Мав від неї синів, котрих тримав як би шлюбних синів, і коли бояре зажадали від нього, аби видав їм сю попадю на смерть, волїв тїкати з Галичини, нїж се зробити. Очевидно, се все зовсїм не годить ся з характеристикою такої крайньої розпусти, якою мотивує лїтописець ворогованнє бояр до нього: „увЂдавъ Романъ, ажь мужи галичькии не добре живуть с княземь своимь про его насильа, зане гдЂ улюбивъ жену или чью дочь, поимашеть насильємь”. Правдоподібно, бояре і тепер мало журили ся моральністю свого князя, а гнївали ся на його старання поминути їх в полїтичних справах, в тій „думі”, і тільки покривали се отим нїби то подражненнєм від неморальних учинків князя.

Се подражненнє бояр на Володимира задумав використати володимирський князь Роман. Як близький сусїд, він від давна слїдив за галицькими справами. До нього, як ми бачили, утїкав Володимир, вигнаний батьком, тільки Роман тодї його не прийняв, боячи ся Ярослава. Пізнїйше він посвоячив ся з Володимиром, видавши доньку Федору за його старшого сина (від тієї попадї?) ²²). Тепер Роман задумав використати боярське роздражненнє, аби висадити свого свата з волости. Він, як каже лїтопись, розпочав зносини з галицькими боярами, „без опаса” — не дуже й криючи ся, та намовляв їх, аби вигнали Володимира, а його взяли князем.

Така поміч з за границї для галицьких бояр була дуже наручна. Вони звязали ся з Романом в конспірацію, присягли одні одним на вірність і „зібравши свої полки”, ладили ся до повстання з тим, щоб або зловити Володимира, як зробили з його батьком, або й убити; так принаймнї представляє се собі лїтописець. Але їм не удало ся притягнути до себе всього боярства. „Володимирові приятелї” — ота частина боярства, яку він приблизив до себе, усуваючи ся від иньших олїґархів, тримали ся по його сторонї й далї, й супроти сього Володимирові вороги не відважали ся на отверте повстаннє. Тож задумали вони змусити свого князя, аби втїк з Галичини — хоч се мусїли уважати далеко меньше певним усьпіхом для своєї революції. Як і за Ярослава, вони причепили ся й тепер до родинних справ князя. Урядивши якусь демонстрацію, заявили князю: „княже, ми не на тебе підняли ся, але не хочемо кланяти ся попадї — хочемо її вбити, а тобі жінку знайдемо яку схочеш”. „Сеж вони казали, поясняє лїтописець, аби його настрашити й змусити до утечі, знаючи, що він попадї від себе не пустить”.

І дїйсно вони не помилили ся. Володимир, памятаючи історію Настасиї, злякав ся за свою жінку, а не надїючи ся, видко, оборонити ся від бояр, постановив шукати захисту й помочи за границею. Забравши жінку й синів (невістку — Романівну Федору бояре відібрали від нього, аби не була в його руках закладницею проти Романа) та своїх приятелїв бояр і свої скарби, він утїк до угорського короля. Виберати богато не мав, супроти ворожнечі Романа та тїсного союза його з польськими князями. І угорський король заявив повну охоту заопікувати ся Володимиром, присягнув йому помогти і зібравши військо пішов з ним на Галичину, нїби то — вертати престіл вигнаному.

Тимчасом бояре так легко вигнавши Володимира, зараз же післали по Романа, а той з легким серцем віддав свою Володимирську волость брату Всеволоду і навіть присягнув, що не буде її жадати назад. „Більше минї того Володимира не потрібно”, казав він супроти перспективи галицького столу, і без великих заходів поспішив ся в Галич. Там його прийняли й князем оголосили, але слїдом прийшла вість, що Володимир з угорською помочию зближаєть ся — вже перейшов гори. Ся вість застала Романа зовсїм не приготованим, і він нїчого лїпшого не надумав, як те щоб забрати Володимирове майно, яке ще лишило ся, і з своїми галицькими партизанами тїкати з Галичини. Угорський король без усякої перешкоди війшов у Галич, але повна безрадність Галичан осьмілила його до зовсїм несподїваного кроку. Замість аби посадити Володимира „на столї його батька і дїда”, він арештував його, а посадив у Галичу свого молодшого сина Андрія. Управу дав галицьким боярам, але для забезпечення їх вірности позабирав від них закладнїв з собою в Угорщину. Володимира з жінкою теж відвезено на Угорщину і там всаджено до вежі.

Аж тепер був сповнений заповіт Кольомана — пімстити ся на галицьких Ростиславичах за страшну перемишльську катастрофу. Мета, поставлена угорською полїтикою мабуть іще перед столїтєм — опанувати обидва боки Карпатів, здавало ся, вже сповняла ся, й ми маємо з сього часу (1189) документ, де угорський король титулуєть ся „королем Галичини” (rex Galaciae) ²³).

Тимчасом Роман мусїв відпокутовувати свою легкодушність. Подав ся він до Володимиру — брат Всеволод зачинив перед ним ворота і не пустив. Подав ся за помочию в Польщу — потїхи не знайшов і там. Аж у тестя — Рюрика знайшов він нарештї пристановище з своїми Галичанами і покликуючи ся на вісти — запросини, які приходили до нього з Галичини, намовив дати йому поміч — іти здобувати назад галицький стіл. Але надїї Романа на прихильність Галичан були марні. Галичина не рушила ся, коли передовий полк його перейшов галицьку границю й захопив пограничний Плїсниськ. Галицькі бояре разом з угорським військом пішли на нього й вибили з Плїсниська. Супроти того Роман з своїми незначними силами не відважив ся йти далї на Галичину, й відіславши назад Рюрикову поміч, пішов знов у Польщу. На сей раз Мешко Старий взяв ся йому помагати і за його помочию Роман попробував відібрати собі від брата Володимир. Але видко таки ся поміч не була значна — Всеволод не піддав ся. Аж Нарештї Рюрик, до котрого знову удав ся Роман, уступив ся за своїм зятем: „насла с грозою на Всеволода” і той віддав Романови Володимир. На тім ся Романова одісея скінчила ся ²⁴).

Судячи по тій пробі Романа, можна-б було думати, що панованнє Угрів у Галичинї стоїть міцно. Боярство, маючи цїлу управу в своїх руках, отже формальну олїґархію під номінальною зверхністю угорського королевича, могли-б уважати такий стан річей дуже користним для себе. Проба Романа розбила ся о солїдарний опір угорської залоги і галицьких полків. Але чужоземна окупація мала против себе глуху опозицію в краю і поза краєм. Київський митрополит підбивав київських князїв, аби постарались вернути Галичину; „се чужеплеменники відібрали вашу отчину, варто-б вам заходити ся коло того”, казав він їм, і голос його певне був не одинокий. Може знаючи щось таке, або бодай передчуваючи, угорський король старав ся притягнути на свою сторону Сьвятослава київського — старшину, бодай номінального, руських князїв; просив прислати до нього сина, надавав при тім ріжних обіцянок — мабуть обіцяв тому сину волость у Галичинї. Але Сьвятослава стримав від того Рюрик, і натомість рішили вони йти разом — відбирати Галичину. Лише не прийшли до згоди в тім, як потім собі Галичину подїлити, і на тім все скінчило ся ²⁵).

З Галичини, як ми бачили, з початку виходили зазиви до Романа, „ведуть мя Галичане к собЂ на княжениє”, казав він Рюрику. Потім — коли сили Романа показали ся за малі, „Галичани мужи” вислали вістку до сина нещасливого Івана Ростиславича, Ростислава Берладничича, що перебував тодї в Смоленську, і звали його до себе „на княжениє”. Ростислав дуже утїшив ся сим і вибрав ся, з чим мав, походом на Галичину. Він розпочав його від „україни галицької”, не знати котрої, можливо — що від Понизя, як і його батько в 1158 р. Тут він узяв два пограничні городи й не протягаючи часу рушив з своїм маленьким полком, як йому радили Галичане, просто на Галич і покладав ся на обіцянку галицьких бояр, що зараз приступлять до нього, скоро з'явить ся його полк. Кілька бояр справдї прилучило ся до нього, з своїми дружинами, в походї, але коли прийшло до рішучої битви, галицькі бояре знову змикитили. Королевич роспоряджав великими силами, бо король з огляду на поголоски про похід руських князїв на Галич прислав нові сили, а частина галицьких бояр, котрих свояки були закладниками в руках угорського короля, не годили ся відступити від Угрів — „держахуть ся крЂпко по королевичи”. При тім же зносини галицьких бояр з Ростиславом не зістали ся для королевича в секретї, і він пильнував їх. Лїтопись згадує, що він наново заприсяг їх підчас походу Ростислава, але мабуть такими моральними заходами він не обмежив ся для свого забезпечення.

З того всього галицькі бояре не відважили ся приступити до Ростислава, коли він прийшов під Галич, і зовсїм льояльно ударили на його бідний полк разом з Уграми. Навіть і тих кілька бояр, що приступили перед тим до Ростислава, побачивши „лесть братиї своєї”, відступили від нього перед битвою. Побачивши се, дружина радила Ростиславу тїкати, але він з резіґнацією постановив довести справу до кінця: „Братя, переповідає лїтописець його слова до дружини, — ви знаєте, в чім вони минї присягли; отже коли вони тепер настають на мою голову (ловять головы моєя), то нехай їм Бог судить і той хрест, що вони його минї цїлували; а я не хочу блудити по чужій землї, волю положити свою голову в своїй отчинї!” В битві Ростислава збито з коня і раненого взято в неволю. Коли його ледви живого привезено в Галич, вість про се і жалість по княжичу, котрого ще батька колись кликано до Галича на стіл, розбурхала людей. Місто підняло ся, щоб відбити його від Угрів і оголосити князем. Тодї угорські воєводи, як оповідає лїтописець, аби перебити се повстаннє, „приложили смертельне зїлє до його ран”, і він зараз умер. На тім повстаннє й скінчило ся.

Але зносини бояр з Ростиславом і се повстаннє ще збільшило підозріливість Угрів і озлобило їх на Галичан — „знали вони лесть галицьку, що Галичане шукають собі князя руського”. Се озлобленнє приводило чим далї до більшого обопільного незадоволення, тим більше що зі сторони дуже ще малокультурних Угрів воно виявляло ся часом в досить драстичних формах. Лїтопись, може бути — побільшуючи, оповідає поголоски, що Угри почали „насильє дЂяти во всемь”: почали забирати собі жінок і доньок галицьких, ставити своїх коней по церквах і по хатах і т. и.

Серед такого загального незадоводення на Угрів у Галичинї несподївано з'явив ся тут Володимир. Він викрав ся з вежі, де його замкнули разом з жінкою й синами, підкупивши собі сторожів; лїтопись каже, що він звив собі шнури з нарізаних смуг полотна, і спустив ся ними з вежі, і втїк з сими сторожами до Нїмеччини. Удавши ся на двір цїсаря — до старого Фридриха Барбароси, перед самим хрестоносним походом, отже десь на початку 1189 р., Володимир просив його помогти йому вернути ся в Галич, а за те прирік йому давати річно дві тисячі гривен срібла — отже піддавав ся під його зверхність. Лїтопись каже, що цїсар особливо заінтересував ся ним, довідавши ся, що Володимир свояк Всеволода суздальського. Та припустивши навіть, що імя Всеволода мало дїйсно таку славу в Нїмечинї ²⁶), прийдеть ся признати, що анї посвояченнє Володимира з ним, анї обіцянка богатої данини не подвигнула цїсаря, зайнятого хрестоносним походом, до якоїсь енерґічнїйшої участи в справі Володимира. Лїтопись каже, що він лише вислав Володимира з якимсь своїм мужем до польського князя Казимира Справедливого, й поручив йому як свому васалю, помогти Володимирови вернути собі Галич. Казимир дїйсно вислав з Володимиром військо під проводом звістного в польській історії воєводи Миколая, і Володимир з'явив ся з польським військом в Галичинї.

Судячи по оповіданню лїтописи, Володимиру без особливого труду удало ся вернути собі стіл. „Галицькі мужі, каже вона, стріли з великою радістю свого князя й дїдича, а королевича прогнали з своєї землї”. Може бути, що супроти загальних симпатий для Володимира сама ся несподївана поява його відібрала у Угрів всяку енерґію до опору, бо вислане Казимиром військо само по собі ледви аби було дуже значне. В Спасів день — в серпни 1189 р. Володимир засїв знову на батьківськім престолї ²⁷).

„Володимир же утвердив ся в Галичу і від того часу нїхто не наставав на нього”, кінчить оповіданнє Київська лїтопись. Такому катеґоричному висказу можна вірити — принаймнї коли не що до цїлого дальшого князювання Володимира (бо не знати чи писано се вже по смерти його, і я-б скорше думав противно), то що до кількох лїт по його поворотї. Лїтописець поясняє се тим, що Володимир, вернувши ся в Галичину, піддав ся під протекцію Всеволода суздальського: „післав до Всеволода, вуя свого, в Суздаль, просячи його: отче й господине! затримай при минї Галич, а я буду божий і твій, з усїм Галичом, завсїди в твоїй волї”. Всеволод прийняв його в свою оборону і вислав своїх послів до всїх князїв, до короля угорського і в Польщу ²⁸), повідомляючи про свою протекцію над Володимиром та кажучи їх присягнути, що не будуть старати ся відібрати Галичини від його сестричича. Хоч в сих словах відбила ся таж надмірна віра в силу і впливи Всеволода, зазначена вже вище в сїм епізодї, але протекція Всеволода, що тодї мав великий вплив між українськими князями, дїйсно могла до певної міри зміцнити становище Володимира; Всеволодови-ж теж наручно було мати вірного союзника на Українї. Окрім Всеволода бачимо Володимира в союзї з Рюриком: підчас конфлїкту Рюрика з Романом (1196) Володимир помагав йому на Романа ²⁹). Але найбільшою підвалиною сили Володимира треба уважати привязаннє до нього галицької людности, по реакції недавнїх пригод угорської окупації, і тим привязаннєм головно треба толкувати, що Володимир спокійно просидїв ті десять рік, що віддїляли його поворот в Галичину від смерти.

Десь 1198, чи правдоподібнїйше може — 1199 р. умер Володимир ³⁰). Близших подробиць нїяких не маємо. Знаємо, що він мав двох синів від тієї нешлюбної своєї жінки, але вони разом з нею зістали ся в Угорщинї, коли Володимир утїк звідти, і що з ними стало ся, напевно не знаємо. В одній папській грамотї 1218 р. згадують ся „руські королї з Галичини Василько й Володимир-Іван”, як жертводавцї одного монастиря в полудневій Угорщинї, і дуже можливо, що се були Володимирові сини; вони могли дістати якісь уряди в словянських землях Угорщини, як пізнїйше се було з галицьким претендентом Ростиславом ³¹). У всякім разї нї їх, нї якогось иньшого (признаного) мужеського потомства Володимира в момент його смерти в Галичинї по всякій правдоподібности не було, а й пізнїйше в галицьких справах їх зовсїм не чути. Династия Ростиславичів, коли не фактично, то бодай формально перервала ся, а з тим кінчить ся і відокремлене житє Галичини, що завдячала свій полїтичний і культурний зріст сїй династиї. В руках нової династиї вона стала підставою ширшої держави, котрої історію оглянемо в дальшім томі. Тепер же зберемо відомости про територію, осади й внутрішнє житє Галичини в XI-XIII в.

Примітки

¹) Іпат. с. 441.

²) Від тепер нема про них мови. Пор. вице с. 259.

³) Іпат. с. 321-3, Лавр. с. 322-3. Обидві лїтописи оповідають сю історію зовсїм згідно, бо в Суздальській маємо тільки скороченнє того оповідання, яке маємо в Київській. Ся остатня має одну неясність, котру не пояснює нам Суздальська л.: вона каже, що Ізяслав ішов з Київа на Тихомль, де прилучив ся до нього полк з Дорогобужа; далї сказано про прилученнє з Володимира Сьвятополка і з Берестя Володимира Андрієвича, і потім: „и тако скупяся всЂ (вар. весь, ліпший) у Володимира и поиде къ Станкову”. Виходило б, що Ізяслав пішов з під Тихомля під Володимир і звідси на лївий берег Серета, але се зовсїм не правдоподібно (з Київа на Володимир ішов би Ізяслав на Дорогобуж, а з Володимира б пішов на Звенигород галицький або на Бужськ). Правдоподібно, сї слова: „скупяся у Володимира” належать до полків Сьвятополка і Володимира Андрієвича, і тільки при редакції лїтописи вийшла теперішня неясність тексту.

⁴) Іпат. с. 239, 1 Новг. 138.

⁵) Іпат. с. 335.

⁶) Правда подруже се було нещасливе, і якісь особливі родинні почутя до Юрия у Ярослава досить тяжко припустити.

⁷) Іпат. с. 330, 331, 334.

⁸) Іпат. с. 335.

⁹) Іпат. с. 337.

¹⁰) Звістки Іпат. під 1160 = 1159, с. 346 і 348.

¹¹) Іпат. с. 355.

¹²) Кіннам (бонський Corpusist. hist. Byz.) c. 235 i 262.Про сей шлюб див. іще Ґрота Изъ Исторіи Угріи и Славянства с. 331 і 363.

 ¹³) Іпат. c. 359, Кіннам c. 232-4, Нїкита Хонїят c. 158-173, пор. 433. Про дату утечі див. Кунїка ИзвЂстія ан-Бекри II c. 20.

Недавно висловлено гадку, що до Ярослава належить звістка про якогось руського князя, що прибув з чеським королем на віденський з'їзд 1165 р. і зложив на нїм субмісію цїсарю Фридриху (rex Bohemie quendam de regalis Ruthenorum tus presencie obtulit eiusque illum ditioni subiecit — Monum. Germ. Scr. XX c. 492). Полїтичні відносини досить тому відповідають, бо Ярослав тодї зблизив ся вже до Угорщини, а чеський король і цїсар Фридрих були союзниками угорського короля; вказують також на те, що син Ярослава потім шукав помочи у Фридриха. Се все одначе вказівки занадто загальні, а можна думати, що галицького Ярослава не означено б такими неясними і малозначними словами як quidam regulus Ruthenorum. Тому гадка ся (висловлена проф. Абрагамом, Powstanie kosc. lacin, c. 90) зістаєть ся гіпотетичною.

¹⁴) Іпат. c. 384.

¹⁵) Іпат. с. 388-9, 422.

¹⁶) Іпат. с. 428.

¹⁷) Іпат. с. 441.

¹⁸) Іпат. с. 442.

¹⁹) modico tempusculi interiecto.

²⁰) Подаючи докладний розбір сеї крутої справи в прим. 11, я тут зазначаю тільки, що в сїй формі се оповіданнє має право на довірє, хоч з огляду на трудности, які з ним заходять, все таки треба його брати з певною резервою.

²¹) Іпат. с. 444.

²²) 3 контексту лїтописи с. 444-5 виходить зовсїм виразно, що йде мова все про тих синів від попадї.

²³) Що правда, одинокість документа робить сю справу не зовсїм певною, тим більше, що се документ не самого короля, а епископський — Fejér II с. 247 (2/V 1189). Перед тим маємо такий титул на одній грамотї 1124 р. — кор. Стефана (fejér II с. 67), але сей титул (Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Gallitiae Bulgariaeque etc. rex) власне робить сю грамоту зовсїм підозрілою.

²⁴) Іпат. с. 445.

²⁵) Іпат. с. 446.

²⁶) Сей епізод лїтописи взагалї визначаєть ся вірою в незвичайне полїтичне значіннє Всеволода і мусїв вийти від якого небудь його прихильника.

²⁷) Наше головне джерело про сї подїї — Київська лїтопись (Іпат. с. 447-8) оповідає про сї подїї під р. 1188-1190, але мабуть трохи спішить ся (хоч взагалї її хронольоґія в сих роках досить правильна -див. вище с. 219): оповіданнє про третїй хрестоносний похід, що розпочав ся в маю 1189 р., стоїть у нїй під 1190 р. (в се же лЂто иде царь немЂцкый...). Воно іде безпосередно по оповіданню про Володимира, вступні слова: „въ то же лЂто”, очевидно, належать до року володимирової утечі. Супроти тото Володимир міг бути у цїсаря найпізнїйше весною 1189 р. Припустити, що тут іде мова не про Фридриха, а про його сина Генриха VI, що заступав батька підчас того походу в рр. 1189-90, трудно: лїтописець, певно, не назвав би його „царем”.

Окрім того оповідає про сей епізод Кадлубек (с. 512-5), за ним, з ріжними довільними змінами, Боґухвал (с. 535) і Длуґош (II с. 121). Але тут Володимира виганяє Казимир за його напад на Польщу; посередництво цїсаря в сїй справі не згадуєть ся, й Казимирова поміч виходить актом крайньої і несподіваної великодушности з його боку, що обудила незадоволеннє серед польських панів.

²⁸) В лїтописи: и ко королеви в Ляхы (Іпат. 449), але, очевидно, треба читати: ”и в Ляхы”, бо короля там не було.

²⁹) Іпат. с. 468.

³⁰) В руських джерелах нема дати смерти Володимира, в останнє Володимир згадуєть ся, як ми бачили, в осени 1196 р. (Іпат. с. 468), про Романа ж у Галичинї чуємо 1201 р. (під 1202 р. в Лаврентиєвській, що тут спізнюєть ся о оден рік). Дату 1198 р. дав Длуґош. Його хронольоґія руських подїй взагалї дуже кулява, він то спізнюєть ся, то спішить ся незвичайно, але на сей раз може він і мав перед очима якусь записку — пор. його приписку в Monumenta Pol. hist. II. 800. Я одначе скорше був би за трохи пізнїйшою датою — нпр. 1199 р., виходячи от з чого: Київська лїтопись, що тут досить інтересуєть ся галицькими подїями і повинна б згадати про смерть Володимира, а знов у хронольоґії сих років акуратно кінчить ся 1198 р. (1199 і 1200 зайняті похвалою Рюрикови), — про смерть його не згадує; через те правдоподібнїйше, що він умер не 1198 р., а 1199 наприклад. Мабуть такими самими міркуваннями прийшов до такої дати й густинський компілятор (с. 327), бо у Кромера і Бєльского, котрих він цитує, сеї дати він не мав.

³¹) Theineri Monumenta Hungariae І с. 10: annuum cere redditum tredecim cantariorum a Basilica et Iohanne Blandemero Rusorum regibus apud Galizam vobis (монастирю in Laberria, коло p. Сави) concessum. Думати про справдешнїх галицьких князїв — Василька Ростиславича і Володимира Володаревича тут трудно. Не можна думати й про Володимира Ярославича з огляду на се імя Василька, отже се якісь иньші княжата з галицької династиї, а з тим apud Galizam скорше треба розуміти як їх титул, нїж як місце, з котрого мали йти ті надані ними монастиреви доходи. В лїтературі предмету, скільки знаю, вперше на тих князїв звернув увагу і відгадав їх пок. Шараневич в Hypatios-Chronik с. 117-8.

Попередня     ТОМ II     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ VII. Стор. 3.]