[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ III     Розділ I     Наступна

Том III.

I. Галицько-волинська держава (XIII-XIV в.).

Загальний погляд. Утвореннє держави. Обставини запановання Романа в Галичу; оповіданнє Кадлубка; його недорічности; відносини до бояр. Діяльність Романа — відносини до руських князїв, походи на Половцїв, союз з Візантиєю і Угорщиною, відносини до Польщі; лєґенда про папське посольство. Внутрішнї відносини, нагінки на бояр; популярність Романа. Похід на Польщу й смерть Романа; традиція про нього.

Оглянувши процес розкладу й упадку Київської держави та розвій і відокремленнє її українських провінцій, ми переходимо тепер до Галицько-волинської держави, що завязавши ся на порозї XIII ст., протягнула в українських землях іще цїле столїтє по упадку Київа в повній силї традиції великодержавної полїтики й житя, князївсько-дружинного режіму, суспільно-полїтичних форм і культури, виробленої Київською державою.

Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-волинська держава стати не подужала, обмежила ся західньою Україною, хоч було кілька моментів, коли заносило ся як не на опанованнє нею цїлої України, то значне розширеннє сфери впливів на сходї. На перешкодї стали ріжні причини й пригоди, але і без них таке розширеннє впливів на Поднїпровє утрудняло ся тим, що підставою держави стала Галичина — західнїй край української території. Хоч завязав Галицько-волинську державу князь волинський, але підставою її стала Галичина, що як ми бачили, протягом XII в. розвинула в собі значні матеріальні сили; доперва пізнїйше в руках галицько-волинських князїв збирають ся волинські волости, і тільки з початком XIV в. злучують ся всї галицько-волинські землї в оден одностайний комплєкс, в руках Юрия. Центр ваги тодї переносить ся на Волинь, скільки можна судити з незвичайно бідних відомостей; їх бідність не дає можливости сконтролювати, чи з перенесеннєм ваги на Волинь не розвинула ся тенденція галицько-волинської полїтики більше на схід, тим часом як протягом цїлого XIII в., поки центр ваги лежав на Галичинї, традиції галицької полїтики звертали полїтику Галицько-волинської держави на захід. Але з другої половини XIII в. лягла забора, що вязала розвій галицько-волинської полїтики на сходї — татарська власть, під котру безпосередно переходять громади Київщини; тому і в першій половинї XIV в. трудно припускати сильний розвій галицько-волинських впливів на Поднїпровю.

Оглянувши історію Галицької-волинської держави, ми потім кинемо оком і на ті обставини, в яких жило українське Поднїпровє та зберемо скупі звістки про його житє з другої половини XIII і першої половини XIV в. ¹).

Вихідним моментом утворення Галицької-волинської держави було друге запанованнє Романа в Галичу, по смерти останнього Ростиславича — Володимира. Але сей — так інтересний з огляду на його дальші наслїдки момент лишаєть ся дуже темним, з браку свійських джерел до сеї подїї. Одиноке сучасне джерело, що оповідає про неї — се краківський біскуп Вінцентий Кадлубек, але його звістки, хоч сучасні (він уродив ся коло 1160 р.), вимагають великої обережности і критики, спеціально — де він оповідає про руські справи. Тому не спускаючи ся на нього, ми мусимо старати ся самостійно розсьвітити собі сей момент, користаючи з цїлої суми наших відомостей, пізнїйших і ранїйших, а щоб виробити собі можливо добрий суд про ті обставини, в яких Галичина злучила ся в руках Романа з Володимирською волостию, і критично оцїнити між иньшим і Кадлубкове оповіданнє, мусимо насамперед глянути на ту полїтичну ситуацію, в котрій стояв Роман в момент смерти Володимира.

Остатнї звістки в київській лїтописи про Романа ми маємо з 1195-6 р., коли інтриґа Всеволода суздальського розсварила Романа з тестем — Рюриком київським і привела його до союзу з чернигівськими Ольговичами. Супроти сього союзу Рюрик ужив против Романа Володимира галицького, і той посилав військо на Романа. По сторонї Рюрика стояли турово-пинські князї. Такі відносини держали ся по всякій правдоподібности і далї, перед переходом Романа в Галич і по нїм; треба додати тільки, що після розриву Всеволода суздальського з Рюриком Роман міг числити також на певну піддержку Всеволода, бодай моральну. Сї відносини до чернигівських князїв і Суздаля невтралїзували Рюрика, і Роман з сього боку міг чути себе зовсїм безпечним ²). З відносин волинських знаємо, що з Ярославичів луцьких Мстислав пересопницький був приятелем Романа ³), натомість відносини його до брата Всеволода белзького († 1195) і його наступників ледви чи буди добрі після конфлїкту за Володимир ⁴).

В відносинах до Польщі останнїй звістний нам факт — се участь Романа в війнї синів Казимира Справедливого з їх стриєм Мєшком, що закінчила ся битвою на Мозґаві (1195). Київська лїтопись каже, що Роман жадав від Казимировичів помочи для боротьби з Рюриком, але ті просили помогти їм наперед, „аби всї Поляки були за одним щитом з тобою і пімстили ся за твої кривди”, і він пішов їм помагати. Перед тим ми бачили Романа в приязни з Мєшком (1188); тепер, видно, наручнїйші були йому Казимиричі. В кріпкій битві на Мозґаві Роман відограв здаєть ся чи не найважнїйшу ролю (таке вражіннє робить оповіданнє про сю битву Кадлубка, що дуже займаєть ся Романом); справа Мєшка, що стратив сина і сам був ранений в сїй битві, була програна, але Роман заплатив за сей усьпіх Казимиричів кровию своєю і своєї дружини, що понесла великі страти ⁵). (Спиняю ся на сїм епізодї, бо він нам придасть ся для орієнтовання в оповіданню про запанованнє Романа в Галичинї).

Відносини Романа до Угорщини близше не звістні; зрештою по смерти Белї III († 1196) в Угорщинї почала ся внутрішня боротьба, між синами Белї Емериком і Андрієм, що вповнї опанувала увагу угорських правительственних кругів і відвела їх від активнїйшої участи в галицьких справах.

Дуже інтересно знати, в яких відносинах стояв Роман до галицького боярства, що з смертию Володимира мусїло взяти в свої руки зверхню управу Галичини. Пізнїйше ми маємо безперечні вказівки на сильне знеохоченнє боярства до Романа; питаємо ся отже, від коли з'явило ся воно? З оповідання Кадлубка виходило б, що вже в момент смерти Володимирка галицьке боярство було дуже нераде Романови і всякими способами випрошувало ся від нього. Але ся звістка виглядає непевно; ми знаємо, що Роман, зайнявши першим разом галицький стіл за порозуміннєм з галицьким боярством, сидїв в Галичинї дуже коротко (кілька місяців що найдовше), отже не мав часу так сильно зразити собі своїх прихильників; що більше, уже по тім як Угри вигнали Романа з Галича, приходили до нього запросини „від Галичан”, і мова. тут іде, очевидно, таки про бояр ⁶). Супроти сього говорити про неприхильність цїлого галицького боярства до Романа в момент смерти Володимира буде передчасно. Що найбільше — число сторонників Романа між галицьким боярством за се десятолїтє, що минуло від часу, коли бояре вперше кликали Романа до Галича, могло зменьшити ся, симпатії до нього могли простигнути; хоч з другого боку можна думати, що такий оборотний чоловік як Роман, маючи око на Галичину, вмів і походити коло своєї справи та далї удержувати собі партію між тутешнїм боярством.

По сих оріентаційних замітках перейдїм до оповідання Кадлубка. Він каже, що коли вмер Володимир, „не полишивши нїякого законного наступника”, ріжні руські князї старали ся захопити його спадщину, між ними й Роман. Але що він уважав себе слабшим від иньших претендентів, тож звернув ся до Лєшка т. зв. Білого, старшого сина Казимира Справедливого, і просив, аби той настановив його не князем, а своїм намістником в Галичинї, а йому за те обіцював вічну службу і свою поміч до того, аби Казимир міг і иньших руських князїв взяти собі під руку. Декотрі Лєшкові дорадники спротивляли ся сьому, уважаючи користнїйшим безпосередно прилучити Галичину до Польщі, або вказували на те, що не годить ся Лєшкови винести сього васаля (таким нїби то мав бути Роман) на рівне з собою становище ⁷). Але иньші вказували, що Роман для Поляків не чужий, як свояк їх князя і як вірний помічник і опікун ⁸) їх держави. Супроти сього Лєшко рішив ся помочи Роману і рушив на Галичину. Але ще не дійшов він границь Галичини, як стріло його посольство галицьких бояр; вони заявляли, що лїпше хочуть мати своїм володарем Лєшка і обіцюють йому послушність і вірність, аби тільки не віддавав Галичини Романови, та й взагалї заявляють неохоту до руських князїв через їх вічні усобицї. Та ся покора бояр була нещира: на дїлї вони хотїли боронити ся оружно від Лєшка, і тільки битва під Галичом, де Поляки здобувають рішучу побіду, змушує їх звернути ся уже з щирою покорою до Лєшка і просити, аби їм дав князя з своєї руки. Лєшко і його дорадники стоять при Романї; даремно бояре, що знавши Романа по сусїдству, бояли ся його тиранства, підступности й дражливости, „як блискавицї”, всякими способами пробували відмовити Поляків, обіцюючи їм великі суми грошей і всякі дорогоцїнности, — Лєшко таки посадив їм князем Романа, а той зараз по виходї Лєшка, розпочав свої страшні переслїдування боярства ⁹).

Се бомбастичне і повне очевидних переборщень оповіданнє має, з одного боку, дати контраст великих добродїйств зроблених Поляками Роману і його пізнїйшої невдячности, а з другого боку, як зазначує автор на початку свого оповідання, має воно ілюструвати славу Лєшка: як то він, „хоч іще молодший, як яке сонце заблис вище над усїх руських князїв”. Щоб представити славу свого героя, автор, видно, не пожалував фарб фантазії, і його образ має тільки досить далекі і непевні відгомони дїйсних фактів. Не кажучи вже, що автор тільки за помочию своєї фантазії міг зробити з Романа „слугу” польського князя, він спустив зовсїм з ока, що Роман тодї був далеко сильнїйшим і імпозантнїйшим володарем, нїж молодий Лєшко, що так слабко сидїв на своїм краківськім столї і відогравав досить сумну ролю в руках своїх всевластних баронів; що Роман, котрого дїйсно можна було назвати ”Педаґоґом” молодих княжат-Казимировичів, мав усяке моральне право не випрошувати собі від Лєшка помочи, тільки жадати її за недавно дану їм свою поміч, так важну для них, а з рештою був потрібним польським княжатам і на далї з огляду на їх непевне становище. Про прилученнє Галичини до Польщі анї мови не могло бути тодї анї в польських анї в галицьких боярських кругах, і се представленнє річей у Кадлубка ми що найбільше — можемо толкувати антіципацією подїй по смерти Романа, так само як і описаний ним так сильно страх бояр перед Романом і його „тиранством”. Таким чином з просторого й детайлїчного оповідання Кадлубка у нас властиво лишаєть ся оден тільки голий факт, що Роман, опановуючи вдруге Галичину, мав при собі поміч від Лєшка; бо навіть і такі подробицї Кадлубкового оповідання як те, що разом з Романом старали ся здобути галицький стіл й иньші руські князї, що бояре пробували боронити ся, що Галич обложено, і тільки битва, нещаслива для бояр, змусила їх до покори — навіть, кажу, сї подробицї не певні й дуже легко можуть бути фантастичними ¹⁰).

З поданого вище огляду полїтичної ситуації в момент смерти Володимира виходить, що Роман серед руських князїв не міг, по всякій правдоподібности, знайти значної помочи, але не міг стрінути й значної перешкоди в своїх плянах на Галичину. Зрештою як найблизший сусїд Галичини, що в кілька день міг наспіти з свого Володимира під Галич, Роман мав повну спромогу випередити всякого иньшого конкурента. Угорщина була вповнї спаралїжована тою внутрішньою війною — короля Емерика і його брата Андрія, пізнїйшого короля, що ярила ся в 1197-8 р.; перемирє, що зайшло між ними 1198 р., зовсїм не привело до згоди, й обидві партії стояли на поготові, очевидно — зовсїм не маючи часу для якихось заграничних авантур. Говорити про якісь польські пляни на Галичину в сїм часї було-б чистим анахронїзмом. Серед галицького боярства Роман мусїв мати свою партію прихильників, хоч з другого боку той факт, що він уважав потрібним вибрати ся на Галичину з більшими силами і стягнув поміч від Поляків, наводить на гадку, що між боярами була й неприхильна йому партія, яку мусїв він коли не поборювати силоміць, то принаймнї заімпонувати її значними силами. Про партизанів польських (як у Кадлубка) або угорських (як припускають декотрі сучасні історики) при тім одначе нема що думати: угорська партія творить ся між галицьким боярством, як знаємо, кільканадцять лїт пізнїйше, під впливом повного роздражнення на руських князїв, а польської там не було зовсїм і потім; можна думати хиба про партизанів якихось руських князїв.

Пізнїйше, за пановання Романа в Галичу, ми знаємо між боярами партію Ігоревичів, на чолї котрої стояли Володислав з братом, близькі покійному Володимиру як сини його „кормильця” — пістуна ¹¹). В момент смерти Володимира живий ще був їх батько звістний Ігор Сьвятославич († 1202), і кандидатура його як близького свояка покійного Володимира галицького (Ігор був оженений з його сестрою, донькою Ярослава) і взагалї близького йому чоловіка, була зовсїм натуральна: у Ігоря довго жив Володимир, ще за житя батька, вигнаний ним з Галича (1182-3), і звязки близших бояр Володимира з Ігорем і його двором могли йти ще з тих часів. І коли прихильників Романа ми, по традиції, найскорше можемо припустити між тими боярами, що накладали з ним в 1188 р., або їх синами, то знову й його неприхильниками могли бути „Володимирові приятелї”, що 1188 р. мусїли тїкати з ним разом з Галичини, завдяки конспірації бояр з Романом.

Але сї противники Романа мусїли притихнути — він опанував Галич. Чи дійшло при тім до битви з противною партією (як оповідає Кадлубек), чи обійшло ся без конфлїкту, сього не можемо сказати, так само як не можемо й означити близше дату запановання Романа в Галичу (найправдоподібнїйше 1199 р.) ¹²).

З якими-б близшими подробицями не стало ся запанованнє Романа в Галичу, очевидно у всякім разї, що він сїв тут міцно. Що становище своє уважав він певним і в своїй державі і на зверх, показує розпочата ним сувора боротьба з боярством й його інтензивна загранична полїтика. Очевидно, партія противна йому в Галичинї не була так сильна, коли він так рішучо взяв ся до неї й до боярства взагалї, а той факт, що Роман не вагав ся зірвати слїдом відносини з Лєшком, котрому нїби то завдячав свій галицький стіл (як представляє Кадлубек), показує, що Роман зовсїм не потрібував так дуже Лєшка і взагалї сторонньої підпори.

Про відносини Романа до руських князїв — про його конфлїкт з Рюриком, що порозумівши ся з Ольговичами задумав відібрати Галичину від Романа, але натомісь стратив Київщину, відібрану Романом, оповів я на иньшім місцї ¹³). Я висловив там гадку, що Роман мабуть сам дав початок до сього конфлїкту, завзявши ся від кількох років на Рюрика, і Рюрик супроти його ворожої постави злучив ся з Ольговичами, що мали пляни на Галичину від давна і тепер могли числити на ту партію Ігоря і Ігоревичів, про котру я що йно говорив. Роман упередив їх похід на Галичину, рушивши сам на Київ ¹⁴), і супроти того, що Київська земля стала по його сторонї, від разу опанував Київщину, а хоч не лишив Київа собі, як надїяли ся Кияне, зіставив Київщину в залежности від себе, посадивши тут свого брата в перших, Інгвара Ярославича. Коли Рюрик потім, скориставши з неприсутности Романа, пограбив Київ, на пімсту Киянам, — Роман рушив знову в Київщину, і його короводи з Рюриком скінчили ся на тім, що він постриг Рюрика з родиною в чернцї і позаберав і ті київські волости, які лишив був йому по першій кампанїї. За прошеннєм Всеволода він посадив у Київі Рюрикового сина, а Всеволодового зятя Ростислава, але чи дав йому усї волости його батька, не певно. В кождім разї сам Київ стояв у такій тїсній залежности від Романа, що Рюрик не відважав ся аж до смерти Романа скинути свого чернецтва, хоч у Київі (де його пострижено) княжив його син.

З Рюриковими союзниками Ольговичами Роман уставив добрі відносини, правдоподібно — змусивши їх вирікти ся усяких претензій на Галичину, а з Всеволодом суздальським, що претендував на ролю сенїора українських князїв, прийшов до близшого порозуміння. Порядкуючи українські справи за порозуміннєм з ним, Роман дуже зручно віддавав своїх противників під догляд Всеволода і заручав ся його помочию до піддержання порядку уставленого на Українї — своїх впливів там. Як я вже сказав, Роман, мабуть з огляду на Всеволода, на його претензії на старшинство над Київом, і не лишив Київщини собі: не хотячи анї накликати конфлїкту з Всеволодом, анї підпорядкувати себе його претензіям на старшинство, він задоволив ся ролею фактичного господаря на всїй правобічній Україні, а своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рівнї в ним, так що в полїтичній системі земель давньої Руської держави над старим, бідним Київом підіймали ся тепер два нові полїтичні центри: полудневий Галич і північний Володимир суздальський, в союзних відносинах між собою. По сьвіжім опанованню Галичини, що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, сї київські війни 1201-4 р. були новим тріумфом Романа, що зробили його не першим між рівними, а зверхником українських земель. Під впливом сих фактів утворив ся в його титул, з яким виступає він в лїтописи — „самодержець всеї Руси” ¹⁵).

В звязку з сими київськими кампанїями Романа стояли його походи на Половцїв, що теж дуже причинили ся до його престіжу (як взагалї всяка війна з Половцями була популярна в українській суспільности). Половцї були союзниками Рюрика, отже мотивом Романових походів могло бути укараннє їх за сей союз і пустошеннє Київської землї, але також і оборона від них Київщини на далї, бо Роман брав Київщину нїби в фактичну свою опіку. Окрім того тут могли входити в гру дипльоматичні зносини Романа з Візантиєю. Першу звістку про них ми маємо з 1200 р. Не знати, чи вони тодї на ново були навязані, чи почали ся ще як Роман сидїв у Володимирі; досить, що в маю 1200 р. в Царгородї було посольство від Романа, на чолї котрого стояв Твердята Остромирич; про нього згадує царгородський паломник Новгородець Добриня ¹⁶). Оповідаючи про похід Романа на Половцїв (перший з ряду), сучасний візантийський письменник Никита Хонїат з великим признаннєм підносить, що сей похід Романа змусив Половцїв забрати ся з візантийських земель, де вони були небезпечні уже й Царгороду; він мотивує сей похід симпатіями Романа до Візантиї та жалем за нещасливою її людностию, нищеною сими частими половецькими набігами; сї симпатії він признає по части самому Роману, „по части впливам його архипастиря” — митрополита або може й патріарха, що міг посередничити в сих переговорах ¹⁷).

Обидва походи були вчинені зимою (1201/2 чи 1202/3, і 1203/4) і були для Половцїв дуже шкідливі: було взято богато невільників і здобичи і визволено з неволї богато Русинів, а „Половецьку землю без перешкод зруйновано і знищено”, як каже Хонїат. Походи зробили сильне вражіннє у сучасників, і посмертна похвала Роману в Галицькій лїтописи спеціально спиняєть ся на його походах на „поганих” — що він, „ідучи слїдом дїда свого Мономаха, кинув ся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодиль, переходив їх землю як орел, бо був хоробрий як тур”. Здаєть ся, що були й спеціальні піснї про сї походи Романа на Половцїв ¹⁸).

Не знати коли, Роман увійшов також в дуже приязні відносини з новим угорським королем Андрієм. Як я згадував вище, Андрій вів війну з своїм братом королем Емериком, і з кінцем 1204 р., по його смерти, захопив у свої руки власть над Угорщиною, з початку як опікун свого малого братанича Володислава, а по його смерти став королем титулованим ¹⁹). Які саме звязки вязали його з Романом, не знати; нема нїчого неможливого, що ще підчас своєї боротьби з Емериком Андрій навязав зносини з Романом. З пізнїйшого довідуємо ся, що вони навіть посвоячилися: вдову Романа Андрій звав „ятрівкою”, отже Роман був йому якимсь кузеном, але близше про се свояцтво нїчого не знаємо ²⁰). У всякім разї між ними був тїсний союз і фамілїйна умова: коли котрий з них умре скорше, другий має заопікувати ся його дїтьми, і потім Лєшко в Галицькій лїтописи каже Андрію: „тебЂ бо другъ бЂ, кляла ся бо бЂста, яко оставшю в животЂ племени єго любовь имЂти ²¹).

Натомість відносини Романа до Лєшка скоро, як я вже згадував, попсували ся. Галицька лїтопись каже, що їх розсварив син Мєшка Володислав Тонконогий, „льстячи межи ними и завидуючи їх любви”  ²²). Межи Лєшком і Володиславом була емуляція за краківський стіл: Лєшко вибив з Кракова Володислава, і Володиславу було наручно перетягнути на свою сторону такого сильного сусїда як Роман. Хронольоґія сих років польської історії взагалї дуже слабка: новійші дослїдники пересувають вигнаннє Володислава з Кракова вже на 1202 р. ²³), отже від тодї можна-б датувати й початки розмиря між Романом і Лєшком. На якім ґрунтї став ся потім конфлїкт між Романом і Лєшком, не знаємо. Сучасні джерела нїчого не кажуть про причини походу Романа на Польщу, що закінчив ся його смертию, аж Длуґош доперва оповідає, що Роман хотїв здобути Люблинську землю: об'ясненнє як з одного боку дуже правдоподібне, супроти пізнїйших війн XIII-XIV в. за Люблин, так власне тим і підозріле, що могло бути викомбіноване Длуґошом по анальоґії пізнїйших подїй.

У одного західнього хронїста, маємо звістку, що натякає на участь Романа в сучасній боротьбі в Нїмеччинї; звістка ся говорить про замір Романа іти походом на Саксонїю перед смертию, але вона стоїть так одиноко й походить з такого далекого джерела, що трудно на нїй що небудь далї будувати ²⁴). Так само неясною зістаєть ся справа Романових зносин з папою, переказаних досить популярним в новійшій історіоґрафії пізнїйшим оповіданнєм ²⁵). Воно оповідає се так: папа, почувши, що Роман переміг Угрів і Ляхів і підбив собі усю Русь, присилав послів до Романа, намовляючи його на латинство та обіцяв йому королївський вінець і поміч меча св. Петра для дальших завойовань. Але Роман повів з послами діспуту против латинства „отъ писма”, а на обіцянку помочи вийняв свій меч і запитав: „чи такий меч має папа, що береть ся йому помагати в завойованнях? доки він — Роман — має свій, не хоче купувати володїнь иньшою цїною, як тільки війною (кровию), „якоже отцы и дЂды наши розмножили землю Рускую”. Се оповіданнє має вже виразні слїди Романової лєґенди (образ грізного Романа), з другого — слїди пізнїйшої емуляції з латинством, і в сїй формі його треба трактувати рішучо як лєґенду ²⁶). Лишаєть ся тільки питаннє, чи в основі її лежить память про дїйсний факт: посольство папи до Романа і відмовну відповідь Романа, чи на Романа перенесено попросту память пізнїйших унїонних пересправ. Треба признати, що панованнє сучасного Романови папи Інокентия III, взагалї дуже рухливого та в роздаванню королївських титулів щедрого, досить відповідає сїй звістцї про посольство, а сьвіже опанованнє латинниками Візантиї, що відкривало римській курії горизонти дальшого здобування східних схизматиків, і голосна слава Романа — все се обставини, що дуже надавали ся до такого посольства до нього; але дальше правдоподібности йти не можемо, не маючи нїяких документальних звісток про се. Лєґенда в кождім разї має виразний характер пізнїйшого лїтературного оброблення і висуває фіґуру непримереного Романа в докір пізнїйшим слабодухам, що йшли на заклики Риму ²⁷).

З внутрішньої дїяльности Романа по його переходї в Галичину сучасники оповіли тільки про його гостру боротьбу з боярством. В галицькій лїтописї маємо тільки глуху, принагідну згадку, що Роман вигнав з Галичини „Кормильчичів” — проводирів противної йому партії Ігоревичів ²⁸). Натомість богато (аж за богато!) оповідає про се сучасник Кадлубек. Ми бачили, що у нього галицькі бояре уже по смерти Володимира страшно боять ся кандидатури Романа, знаючи його вирафіноване тиранство ²⁹). І Роман дїйсно зараз справджує боярські страхи: „скоро тільки Лєшко відійшов із своїми, Роман захоплює несподївано (!) визначнїйших галицьких бояр ³⁰) і вбиває: одних живими закопує в землю, других розрубує на куснї, з иньших лупить шкіру, иньших розстрілює стрілами, иньших живих потрошить — всякі способи кари вишукує, тяжким ворогом ставши для своїх підданих, мов для ворогів. Кого не міг він вхопити явно (бо майже всї розбігли ся по чужих краях), — зваблює дарунками, обіцянками, і якими тільки міг способами; приймає їх приязно, засипує гонорами, вивисшає, потім видумавши яку небудь вину — увязнює та губить їх нечуваними муками, чи з тим аби забрати собі майно скараних, чи щоб иньшим нагнати страху, чи щоб безпечнїйше панувати, вигубивши найбільше сильних. Звичайними прислівями його було: не можна безпечно їсти меду, не винищивши роя; не буде пахнути коріннє, поки його не потовчеш”  ³¹).

Безперечно Кадлубек, взагалї звістний своїм риторизмом і повною свободою в детайлях, дав собі духу і в сїм оповіданню. Буквально брати його оповідання неможливо (правдоподібно — воно цїле навіяне якимсь лїтературним джерелом), але мусимо прийняти основу — остру боротьбу Романа з боярством, хоч певне без тих драстичних крайностей, про які оповідає Кадлубек. Коли б вони були в дїйсности ми певне-б почули їх відгомони і в наших джерелах, бодай в пізнїйших згадках; тим часом оповідаючи про таких визначних ворогів Романа, як Кормильчичі, лїтопись каже тільки, що Роман „загнав їх”.

Які мотиви водили Романом у сїй боротьбі? Чи нищив він партію своїх противників, чи хотїв обломити роги боярським претензіям на широкі впливи, їх охоту правити самим іменем свого князя? Правдоподібно, і одно і друге. Про репресії Романа на полїтичних противників говорить лїтописна згадка; само собою зовсїм правдоподібно і те, що Роман не вмів помирити ся з широкими претензіями галицьких бояр, тим більше, що мусїв привести з собою з Володимира своїх старих і вірних бояр, котрим вірити мав далеко більше причини, нїж галицьким олїґархам, і тим мусїв подражнити і так дражливих на пунктї своїх впливів бояр галицьких.

В народнїх масах Роман був безперечно популярний, і його боротьба з боярством, як я зазначив уже, могла хиба ще причинити ся до сеї популярности. Про популярність в Галичинї можемо судити з пізнїйшої прихильности галицької громади до Данила  ³²); про популярність Романа на Волини ми маємо цїлий ряд виразних вказівок, вичислених в своїм місцї ³³) — тепер пригадаємо тільки одну, цїкаву тим, що вона показує популярність Романа і між волинською аристократією (може й земською, але найскорше — таки всякою, земською й служебною): на похоронах його внука Володимира Васильковича лїтописець так каже плакати ся по нїм „лїпшим мужом володимирським”: „добре було-б нам умерти з тобою, господине!- зробив ти нам таку свободу як дїд твій Роман: той був оборонив нас від усяких кривд, а ти пішов був слїдом свого дїда” ³⁴).

Тим вичерпують ся наші відомости про дїяльність Романа в ролї фундатора й володаря Галицько-волинської держави. Навіть з сих скупих відомостей імпонує нам ся фіґура, його сьмілість, певність. Протягом такого короткого часу, кількома сильними ударами збив він до купи велику, поважну державу і засїв у нїй певно і міцно, піднявши високо своє імя у сучасників. Сучасний новгородський подорожник титулує його ”великим князем”, без нїякого на те прецеденту. Польський сучасник Кадлубек, описавши „тиранство” Романа, каже, що він „за короткий час незмірно підняв ся, так що правив майже всїми землями й князями Руси” ³⁵). Дїйсно, галицький лїтописець, як ми бачили, зве його „самодержцем всеї Руси”, а з нагоди пізнїйшої подорожі Данила в орду, описуючи контраст сили й могутности Романа з тим пониженнєм Данила, зве Романа царем, означаючи, як звичайно, титулом царя верх сили й власти: „єгоже отець бЂ царь в Руской земли, иже покори Половецькую землю и воєва на иныє страны вси” ³⁶). Коли б Романови з його енерґією й зручністю удало ся використати свої сили протягом довшого часу й зміцнити свою державу, — полїтична й культурна історія України могла-б уложити ся инакше, нїж уложила ся наслїдком його передчасної смерти і дальшого періоду анархії, та тої обставини, що наступники Романа, видко, не дорівняли йому здібностями.

Подробицї останнього походу Романа звістні з сучасних джерел дуже мало. Суздальська лїтопись оповідає, не поясняючи причин сього походу, що Роман пішов на Ляхів і взяв два лядські городи, але підчас коли його військо стояло табором над Вислою, він відлучив ся з малим окруженнєм від табора (Ђха самъ въ малЂ дружинЂ отъ полку своєго), і Ляхи, наїхавши на нього несподївано, вбили його разом з тою малою дружиною; довідавши ся про се, його військо забрало труп Романа та вернуло ся з ним у Галич, і його поховано в Галичи в церкві Богородицї ³⁷). Се оповіданнє джерела сучасного, в сїй части взагалї богатого дуже докладними звістками про Україну й Галичину, варте повного нашого довіря, і з нього виходить, що Романа вбито підчас якогось більшого походу на Польщу, одначе не в битві, а зовсїм припадково, на розвідинах мабуть.

В старших польських річниках не знаходимо нїяких подробиць сього походу, окрім докладного означення дня і місяця Романової смерти: його вбито на св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 р., в Завихостї на Вислї. До сього пізнїйше прилучають ся ріжні подробицї — що битва була так страшна, аж Висла почервонїла від крови Русинів; що богато їх потонуло в ріцї; що останки Романового війська Поляки гнали аж до Володимира; що Романа поховали Поляки в Сендомирі і потім видали його тїло Русинам в заміну за невільників. Нарештї Длуґош, використавши сї наростки і доповнивши їх з пісень і переказів, дав широке оповіданнє, котре тїшить ся досить значною популярністю в науковій лїтературі й досї, але належить, так само як і ті пізнїйші наростки польських річників, до Романової лєґенди, а не історії. Ми мусимо тримати ся вище наведеного лїтописного оповідання, a з польських джерел можемо виробити собі лише суд про сильне вражіннє, яке зробила в Польщі смерть Романа. Про нього сьвідчать такі факти, як спеціальна фундація, вчинена з сього поводу Лєшком в Кракові — він фундував каплицю на честь св. Гервасія і Протасія, в день котрих убито Романа, як широке розповсюдненнє звістки про його смерть в польських річниках, і ті ріжні лєґендарні наростки. Комбінуючи се все з лїтописним оповіданнєм, знаходимо тут потвердженнє гадки, що Роман вибрав ся був на Польщу з дуже серіозними замірами, і його несподївана смерть увільнила Польщу від великого страху: відти таке сильне вражіннє від смерти сього руського князя в Польщі ³⁸).

Взагалї Роман полишив по собі глубокій слїд в народнїй памяти і сильно відбив ся в народнїй фантазиї: його з сього погляду треба поставити на рівнї з Володимиром Вел. і Мономахом, з тим тільки що індівідуальність Романа в народнїй і книжній традиції зазначила ся далеко визначнїйше нїж тих двох героїв. При иньшій нагодї ³⁹) я навів уже останки пісень про Романа і його дїтей (сї останнї, очевидно, займали народню фантазію власне як Романові дїти) в народнїй поезиї українській і великоросийській, як українська гра „воротар”, великоросийська билина, про війну Романа з литовськими королевичами, а може — і про те як Роман карав свою жінку. Мусїли бути спеціальні піснї й про боротьбу Романа з Половцями; здаєть ся, їх відгомін маємо в наведенім вище ⁴⁰) місцї Галицької лїтописи, де лїтописець, згадавши про піснї, які сьпівано з нагоди щасливого походу Данила на Ятвягів, пригадує Романа — що він „був нищив поган як лев, аж Половцї страшили ним своїх дїтей”: се звучить як ремінїсценція піснї. Про якісь піснї про Романа у Поляків згадує Длуґош ⁴¹). Нарештї у пізнїйшого хронїста Стрийковского (XVI в.) знаходимо слїди якихось переказів (або й пісень) про побіди Романа над Литвою: гнїваючи ся на їх бунти (так представляє то він), Роман уживав литовських невільників до тяжких робіт, замість худоби: він казав їх скованих запрягати в плуги та орати ними, замісь волів, переорювати „старини”, корчувати „ляди”, „і звідти вийшла приказка, як котрийсь (невільник) Литвин, научивши ся руської мови, сказав, тягнучи плуг: Ой Романе, Романе, лихим живеш — Литвою ореш!” ⁴²) Сю приказку пробувано толкувати як перекручений відгомін цівілїзаційних заходів Романа коло Литви — що він силоміць змушував їх до хлїборобства ⁴³), але такі заходи досить сумнївні, скорше вже можна припускати тут память про тяжкі роботи, на які уживано невільників.

Але нам цїкавий тут сей традиційний образ Романа — скрізь він виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним ⁴⁴).

Примітки

¹) Лїтературу Галицько-волинської держави XIII-XIVв. див. в прим. 1.

²) Про сю ситуацію див. в т. II c. 217-222.

³) БЂ бо любовь велику имЂя ко отцу єго (Данила) — Іпат. c. 497.

⁴) Іпат. c. 445-6.

⁵) Іпат. с. 461-2, Кадлубек в Monumenta Pol. hist. II c. 433-6.

⁶) Се видно з контексту: в сїм же оповіданню, кілька рядків вище говорить ся, що угорський король, опанувавши Галичину, „даде весь нарадъ Галичанамъ” — Іпат. c. 445.

⁷) Тут уже, як бачимо, оповіданнє само собі противить ся: Роман перед тим просить дати йому Галичину як намістнику — non principem Galiciae, sed procuratorem ibi suum constituat, а тепер виходить, що Галичину має він дістати як вповнї самостійний князь, рівний Лєшкови. Низше Роман знову уважаєть ся тільки польським намістником in spe-in vestri persona nobis imperare velitis an in substituta, кажуть бояре Лєшкови. Васалем Польщі, властиво навіть служебником — famulus, по Кадлубку, Роман мав стати, коли дістав від Казимира ту неназвану на імя волость (IV гл. 14), котру, як я доводив (II пр. 11), треба уважати Галичиною — отже коли вперве засїв на галицькім столї.

⁸) et quasi quidam paedagogus.

⁹) Кадлубек IV. 24. З иньших польських джерел: хронїка Великопольська повторяє буквально Кадлубка (Monum. Pol. hist. II 544-7), Длуґош (II с. 149-152) розмальовує його. З додатків Длуґоша більш інтересні отсї: на підставі умови зробленої Казимиром Справедливим з Володимиром, коли він вернув його на галицький стіл, Галичина по смерти Володимира мала перейти до Польщі, і галицькі бояре на те зложили присягу (очевидно, се викомбінував Длуґош з Кадлубкового оповідання, що Галичину хотїли прилучити до Польщі); друге доповненнє (як дальша консеквенція з Кадлубкової історії): Роман, діставши Галичину, складає присягу на вірність Польщі. В руських джерелах Длуґошеве оповіданнє, через Кромера і Бельского, перейшло в Густинську лїтопись (c. 326). Також і оповіданнє Татїщева, очевидно, й тут стоїть в залежности від Длуґоша (посереднїй); тільки він дає знов цїлий ряд самостійних додатків, по всякій правдоподібности — з власних здогадів: що галицькі бояре звертали ся за порадою до Рюрика, кого їм взяти князем, і спиняли ся гадкою на Ростиславі Рюриковичу; що Роман шукав протекції в галицькій справі у Рюрика, і тільки як тут йому не удало ся, звернув ся до Поляків; що разом з походом Поляків Угри теж приступили до галицьких границь, і се змусило бояр прийняти Романа.

¹⁰) Над оповіданнєм Кадлубка я спинив ся тому, що воно досї не було розібране докладно і знайшло широке довірє, почавши від Карамзїна (III 64-5): з нього користав Зубрицький (1. c.), Шараневич (Исторія c. 64), Іловайский (1. с.). Меньше мали щастя екстраваґанції Длуґоша й Татїщева. Навіть Соловйов, взагалї повний довіря до Татїщева, не використав їх (І c. 549); тільки Зубрицький (Исторія III с. 18) скористав з звістки про угорський похід і здаєть ся під її впливом розповів про істнованнє в Галичу угорської партії, а його погляди повторив Іловайский (II, 39).

¹¹) Іпат. c. 481.

¹²) Див. т. II с. 454.

¹³) Т. II c. 224-5.

¹⁴) Про хронольоґію його див. т. II пр. 4.

¹⁵) Іпат. c. 479.

¹⁶) Хожденіе арі. Антонія вид. Лопарьова c. 15 (Палестинскій сборникъ т. 51). Иньші посли Романа окрім Твердяти у Антонїя названі такі: Недан, Домажир (імя звістне між галицькими боярами), Дмитрий і Негвар (вар. Несвар).

¹⁷) Бонське вид. c. 691-2. Хоч Никита при тім підносить, що Романова поміч прийшла несподївано (άνυπoνόητoς καί άσυλλόγιστoς), але сї слова можуть розуміти ся в загальнїйшім значінню — що тяжко було б сподївати ся помочи з Руси, і не противлять ся гадцї, що Роман вчинив свій похід за порозуміннєм з Візантиєю: хронольоґічна близькість сього походу до звістки про посольство Романа дуже на се вказує.

¹⁸) Лавр. c. 397, 399, Іпат. c. 490, пор. 540 — тут, правдоподібно, маємо ремінїсценцію з такої піснї: „иже бЂ изострил ся на поганыя яко левъ, имже Половци дЂти страшаху”. В т. II Полного собранія лЂтописей (c. 187) подано дописку Єрмолаєвського кодексу (очевидно українську), як то Половцї ним страшили дїтей: „Романъ, Романь! албо Русъ, Русъ!”

¹⁹) 1205 р., 29/V.

²⁰) Проф. Шараневич (Die Hypatios-Chronik c. 42) висловив здогад, що Андрія через свою жінку Ґертруду, доньку майсенської княжни, міг бути спорідненим з польською династиєю, а через неї з Романом; але се було б безконечно далеке свояцтво.

²¹) Іпат. c. 482.

²²) Іпат. c. 481.

²³) О. Balzer Walka о tron krakowski w latach 1202 i 1210/11 (Rozprawy wydz. histor.-filozof. XXX) — він відкидає загально прийняту дату і приймає р. 1202.

²⁴) Про неї див. в прим. 2.

²⁵) Библіотека россійская историческая, т. I, 1767, c. 300; оповіданнє се належить до редакційних додатків, в текстї Радивилівського кодексу сеї записки нема, див. фототипічне виданнє його, 1902 р.

²⁶) В історичній лїтературі, почавши від Карамзїна (III, c. 68) і досї се оповіданнє часто повторяєть ся, часом навіть en toutes lettres — див. нпр. Іловайский II. 41, Петрушевич — Ист. изв. о церкви св. Пантелеймона c. 47, Філєвич Борьба c. 122, Ждановъ Рус. былевой эпосъ с. 430, Абрагам Powstanie c. 98. Але навіть признаючи правдоподібність самого факту посольства, належить віддїляти від того його лїтературне обробленнє. Було б інтересно уставити час сього оброблення. Може початки його сягають ще часів Данила, як докір за його унїю (хоч нинїшня форма значно пізнїйша).

²⁷) Правдоподібно, на простім тільки непорозумінню компілятора опираєть ся звістка Густинської лїтописи, що коли Царгород узято (1204 р.), цїсар Олексїй Анґел утїк „въ Русскую землю, ко Роману Мстиславичу, въ Галичъ” (c. 327); але я не міг дійти, яким способом з'явила ся така гадка.

²⁸) Иже загналъ Романъ невЂры ради — славаху бо Игоревича, Іпат. c. 481.

²⁹) Ingeniosam tyrannidem.

³⁰) Satrapos et eubagiones.

³¹) Monum. Pol. hist. II. 440-1. Давно уже зауважено подібність першого з наведених нїби Романових прислів до лїтописних слів соцького Микули, сказаних з нагоди походу Данила на бояр (1231): „не погнетши пчелъ, меду не Ђдать” (Іпат. c. 509). Міг би Микула згадати при тів Романа, коли б се було таке його клясичне прислівє, як представляв Кадлубек.

³²) Див. т. II c. 475-6.

³³) Ibid. c. 405-6.

³⁴) Іпат. c. 605.

³⁵) Хожденіе арх. Антонія c. 15, Monum. Pol. hist. II. 441. Для повности сучасних відзивів про Романа наведу ще характеристику Хонїата (с. 692): Роман чоловік сильний і енерґічний (властиво — тїлом кріпкий і руками дїяльний — τάς χείρας δραστήριoς).

³⁶) Іпат. с. 479, 536.

³⁷) Лавр. c. 404-5.

³⁸) Про польські й иньші західнї звістки про смерть Романа див. прим. 2.

³⁹) Т. II c. 405-6.

⁴⁰) С. 10.

⁴¹) carminibus, quae et in hanc diem саnorа voce in theatris audimus promulgari — II c. 175.

⁴²) Стрийковский І c. 202; се оповіданнє у нього хибно привязано до Романа Ростиславича, — що се проста похибка, видко з порівнання його повторення на c. 211.

⁴³) Соловйов І c. 554.

⁴⁴) В билинї про війну Романа з литовськими королевичами його дружина так карає тих королевичів:

большему князю глаза выкопали,

а меньшому брату ноги выломали,

и посадили меньшаго на большаго

и послали къ дядюшкЂ......

Можна порівняти се з оповіданнєм Кадлубка про Романове тиранство і Стрийковского — про тих литовських невільників: традиція показуєть ся скрізь вірною собі, хоч се не перешкоджає нам бачити в нїй побільшеннє — в традиції взагалї дуже часте.

Попередня     ТОМ III     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 1.]