Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ III     Розділ I     Наступна





Темні часи; спадщина Мстислава; сполученнє Галицько-волинської держави за Юрия Львовича; полїтична ситуація в перших роках XIV в.; утвореннє галицької митрополїї; королївський титул Юрия; смерть Юрия. Лев і Андрій Юриєвичі, їх полїтика і союз з Прусією і відносини до Татар, литовські відносини; участь в угорських справах; руські землї й партизани за Карпатами; кінець Юриєвичів. Безкняжий час; претенденти; Юрий-Болєслав, початок його князювання; його загранична полїтика: союз з Прусією й становище супроти Польщі, союз з Литвою, польсько-угорський союз і порозуміннє в справі Галичини; традиції угорської полїтики; відносини до Угорщини Юрия-Болєслава. Внутрішнї відносини — звістки про них, релїґійна справа, протеґованнє нїмецької кольонїзації, відносини до боярства; смерть Юрия Болєслава; кандидатура Любарта, його роля. Любарт князем галицько-волинським.



На вступних роспорядженнях Мстислава та на звістцї про з'їзд Льва з Вацлавом уриваєть ся Галицько-волинська лїтопись. З тим „кімерійська пітьма” спадає на історію Галицько-волинських земель, бо якої небудь української лїтописи з сих часів не маємо, а північні лїтописи давно перестали подавати які небудь звістки про українські справи: полїтичне й суспільне житє колишнїх складових частин Руської держави розійшло ся зовсїм далеко. Скупих звісток, які можна визберати в чужих джерелах, та грамот галицько-волинських князїв, що переховали ся в чужих архивах (таких грамот до тепер звістно вісїм з р. 1316-1339) 1), ледви вистає на те, аби лише уставити ряд галицько-волинських князїв та бодай якось в приближенню означити часи їх князювання. Тільки про останнього галицько-волинського князя Юрия-Болеслава знаємо трошечки більше.

Галицько-волинська лїтопись полишає нас в р. 1290, коли на Волини сидїв Мстислав, в Галичинї Лев, а син Льва Юрий мав Белзько-холмське князївство. Як довго ще потім княжив старий Лев, ми не знаємо. В науковій лїтературі XIX в. широко розповсюднена дата 1301 р., як рік його смерти, але доказів автентичности її нема нїяких, хоч треба признати, що сама по собі вона можлива: Лев мусїв мати сїмдесять лїт уже десь коло 1295 р. і не міг далеко перетягнути за границю XIII в. З поміж написаних його іменем грамот декотрі датовані останнїми роками XIII і першими XIV в., але з сих „Львових грамот” нема анї одної певної (хоч звістно їх in extenso кільканадцять) 2). Одинока документальна звістка про нього з сих часів, яку досї удало ся видобути — се той документ Григория наджупана бережського, що називає себе урядником Льва в 1299 р. 3). Подробиць про останнї лїта житя Льва взагалї не маємо нїяких, окрім дуже пізньої і нїчим не задокументованої традиції, що перед смертию він постриг ся в монахи і дуже змінив свій суворий давнїйше характер 4).

Не знаємо, чи пережив Льва Мстислав, про котрого з кінцем Волинської лїтописи нїчого не чуємо, і навіть пізнїйших традицій не маємо нїяких 5). Не знаємо також, чи лишив він по собі наступників. В волинській лїтописи ще 1280/1 р. згадуєть ся його син Данило, тодї вже, видко, дорослий, але більше ми про сього Данила не знаємо нїчого — чи пережив він батька, чи мав потомство.

До недавна була гадка, що потомки Мстислава княжили ще в 2-ій половинї XIV в. в Холмській землї. Ся гадка вийшла з одної записи на евангелїю з датою 1376 р., де якийсь князь Юрий холмський, „син Даниліа холмского” надає чотири села холмській катедрі 6). Сього Данила признано тим Данилом Мстиславичом, хоч при тім зіставало ся невиясненим, як опинив ся він у Холмі. Але в дїйсности не можна припустити, аби в другій чверти XIV в. або пізнїйше були які небудь мужеські потомки Романової династиї, й тепер в науцї загально запановало переконаннє, що той Юрий Холмський, хоч би навіть признати ту грамоту автентичною (против автентичности її теж піднесено закиди), у всякім разї не може уважати ся потомком Мстислава 7).

Треба думати, що коли по смерти Мстислава й зістали ся якісь мужеські потомки, вони недовго пережили його; бо колишнї Романові землї всї зібрали ся в руках Юрия Львовича, і він перенїс свою столицю до Володимира. Се, що Юрий злучив в своїх руках і спадщину свого батька, і спадщину Володимира Васильковича, знаємо зовсїм певно: сьвідчить про се захована до наших часів Юриєва печатка, де він титулує себе rex Russie princeps Ladimerie, а потверджує се і той факт, що сини його таки дїйсно володїли Волинею. Припустити, що Юрий здобув її силоміць, тяжко, бо при тодїшнїх відносинах Мстислав чи його потомки могли найти поміч і у Татар, і у Литви, так що неминуче розгоріла ся б велика війна, яка б не проминула безслїдно в наших джерелах. Як зараз побачимо, захована для нас характеристика Юриєвого князювання підносить спокій, в якім жила за його часів Руська земля, отже якусь усобицю за Волинь і з огляду на те тяжко припустити. Тому треба таки думати, що Волинь дістала ся спадщиною Юриєви, або може й його батькови ще, коли вимерла родина Мстислава. З тим — чи зараз, чи згодом, Володимир став столицею цїлої держави, і зістаєть ся такою потім при наступниках Юрия. Для його часів на таке перенесеннє центра ваги з Галичини на Волинь дає натяки знову таки його печатка, де Юрий титулуєть ся спеціально princeps Ladimerie, і на печатцї виднїєть ся герб, що був заразом гербом м. Володимира — уоружений їздець. Обставини й мотиви такого піднесення Волини й Володимира лишають ся нам незвістними.

Не можучи поставити докладної границї між князюваннєм Льва й його сина, згадаємо звістні нам подїї з початку XIV в., не привязуючи їх до котрогось із сих князїв спеціально. На жаль тільки, звістно тих самих фактів дуже мало.

Одним була втрата Люблинської землї. Факт сей стояв у звязку з тодїшнїми польсько-руськими відносинами взагалї.

Ми бачили вище, що Лев в боротьбі за краківський стіл був союзником польських князїв з молодшої лїнїї: Болєслава мазовецького (Земовитовича) і Володислава Локєтка (куявського), але заразом був також приятелем Вацлава чеського (Другого). Коли слїдом по уступленню Болєслава Вацлав виступив претендентом на Краків і опановав Малопольщу, Лев, здаєть ся, зістав ся його приятелем, і як здогадуємо ся, під час його боротьби за краківський стіл здобув собі Люблинщину. Потім, в перших роках XIV в. бачимо ми Русинів союзниками Локєтка против Вацлава; здаєть ся, таке значіннє має вже звістка польських записок під 1300 р., що по тім як Вацлав опанував „усю Польщу”, Русини напали на Сендомирську землю і попустошили місто Новий Корчин. Виразнїйшу звістку маємо з 1302 р., коли Локєтек пустошив Сендомирську землю Вацлава „з Татарами й Русинами” 8). Може смерть Льва вплинула на певну зміну в полїтицї супроти Польщі.

Правдоподібно, в звязку в сим полїтичним союзом галицької династиї з куявською був шлюб Юрия Львовича з донькою Казимира куявського Евфемією, внучкою Конрада мазовецького, сестрою Локєтка 9).

Але сей союз не приніс з собою особливого щастя Галицько-волинській державі. Володислав більше сам потрібував їх, анїж їм міг бути помічним, і може бути, що як раз се перехиленнє галицько-волинських князїв в сторону Володислава коштувало їм Люблинщини: тогож 1302 року, як оповідають польські записки, шляхта краківська й сендомирська — мабуть зачувши про той напад Русинів на Сендомирську землю), вирушила їм на зустріч, а заразом напала на Люблин; русько-татарські війська прогнано, і після того руська залога уступила ся з Люблина 10). Але союз галицьких князїв з Локєтком трівав і дальше, й по смерти Юрия бачимо в союзї з Локєтком його синів 11).

З полїтики сих часів окрім згаданого вже союза з Локєтком можемо піднести ще союз Галицько-волинської держави з пруським хрестоносним рицарством. В пізнїйших грамотах галицько-волинських князїв сї князї, відновляючи союз з пруським рицарством, згадують, що сей союз держали Данило, Лев і Юрий. Обчислений він був передовсїм, як то ми бачили вже за Данила, головно против в. кн. Литовського, що по чвертьвіковім підупадї по смерти Мендовга починає незвичайно зміцняти ся з кінцем XIII в. під новою династиєю і стає дуже небезпечним сусїдом для Галицько-волинської держави; пізнїйше звертаєть ся він також і проти Польщі. Поважнїйші конфлїкти Галицько-волинської держави з Литвою, що як побачимо — з певною правдоподібністю припускають ся в сучасній науковій лїтературі, одначе треба мабуть класти вже по князюванню Юрия.

Про натяки на участь в угорських справах говорю трохи низше.

З внутрішньої історії Галицько-волинської держави маємо занотувати передовсїм: уставленнє осібного митрополита в галицько-волинських землях, що стало ся коло 1303 р. Про сю подїю я буду говорити ще низше 12), а тут тільки зазначу, що при візантийськім консерватизмі в церковних справах такий факт мусїв для свого довершення вимагати довших попереднїх переговорів, так що трактовання в сїй справі мусїли почати ся значно скорше.

Цїкавим і досї загадкових явищем з князювання Юрия зістаєть ся його королївський титул: „король руський”, rex Russie, як титулуєть ся він на своїй печатцї, тим часом як його наступники: Андрій, Лев, Юрий, всї титулують себе в своїх грамотах тільки князями, dux. Чи не зістала ся отся печатка, що потім, як інсіґнїя, уживала ся його наступниками на володимирськім столї (Андрієм і Юриєм-Болеславом) одиноким слїдом коронації Юрия на короля, прикладом його дїда? Юрий представлений на нїй „в маєстатї”, на тронї, в зубчатій коронї і з скиптром в руках; він має довгу бороду й волосє. На около напись: s(igillum) domini georgi regis russie; на другім боцї печатки оружний їздець зі щитом і наоколо напись: s. domini georgi principis ladimerie 13). Завважу, що ся печатка Юрия (звістна нам з грамот його наступників, що тої печатки уживали), становить найранїйший документальний слїд західноевропейських культурних впливів на княжім дворі, в княжій канцелярії Галицько-волинської держави, — впливів, задокументованих ще докладнїйше грамотами наступників Юрия.

Королївський титул в Галичинї появляв ся дотепер в звязку з церковною унїєю: в такій ситуації став „королем руським” Кольоман, потім Данило. Маємо і з часів Юрия звістку про унїонні переговори: Длуґош переказує зміст папської булї, близше нам не звістної — папа пригадував якомусь rex Ruthenorum його обіцянку, переказану папі в листах і через послів — прийняти унїю з Римом і признати власть папи; Длуґош додав, мабуть уже з власної комбінації, що сї намови папи не зробили вражіння на того „руського короля” і він зістав ся при грецькій вірі 14). Чи був то дїйсно Юрий, і чи стояли сї переговори з папою в якімсь звязку з його королївським титулом, годї сказати напевно.

Як довго княжив Юрий, не знаємо, бо не тільки не знаємо року смерти його батька, але й дата смерти його самого не зовсїм певна. Записка, перехована у Длуґоша, каже, що він умер 1308 р., в день св. Юрия, так само як в день Юрия родив ся і був охрещений, і пережив лише кількома тижнями свою жінку 15). Хоч нїщо не противить ся сїй датї, але дати руських подїй у Длуґоша так часто бувають непевні, що й сю його дату належить приймати з певною обережністю.

Таж записка, зачерпнена певно з якоїсь руської лїтописи, подає інтересну характеристику Юрия: „був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшила ся спокоєм і славила ся своїм богацтвом”. Сї остатнї слова сходять ся з иньшим, пізнїйшим жерелом — житиєм Петра митрополита, Юриєвого вибранця, писаним митрополитом Кипріяном при кінцї XIV в. Оповідаючи про часи Юрия, се житиє каже: „тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волынская (так зветь ся тут взагалї держава Юрия), всякимь обиліємъ и славою преимуща, аще нынЂ по многихъ ратяхъ и не такова” 16). Очевидно, князюваннє Юрия було часами розцьвіту і сили Галицько-волинської держави, так що про упадок „блискучої” Данилової держави не було ще й мови, і територіальні страти її, про котрі будемо говорити слїдом, наступили, мабуть, уже по смерти Юрия.

Юрий полишив двох синів: Андрія і Льва, що перейняли на себе батьківщину. Першу звістку про них ми маємо в грамотї Володислава Локєтка з 27 червня 1315 р. 17). Укладаючи сею грамотою союз з скандинавськими і поморськими князями против бранденбурґських маркґрафів, Локєтек ростягає його на своїх свояків — князїв польських, на угорського короля й на „своїх племенників, руських князїв” 18), що й вони будуть тримати ся сього союза. Після всього сказаного вище про відносини, які були між династиєю Льва й Локєтком, не може бути непевности, що мова тут іде про Юриєвих синів. З 9 серпня 1316 р. маємо грамоту видану вже самими Юриєвичами, що називають в нїй себе Dei gracia duces tocius terre Russie — Galicie et Lademirie, й відновляють союз з пруськими рицарями.

Судячи по лїтам Юрия й звістцї про шлюб Юриєвої доньки (про сей шлюб низше), Юриєвичі могли зістати ся по смерти батька вже дорослими і від разу сьвідомо й самостійно правити землею. Що в 1316 р. вони були такими самостійними, дїйсними правителями, се не підлягає сумнїву з огляду на те, що в тій їх грамотї нема анї натяку на якусь опіку, реґентську раду, або що небудь таке (навіть взагалї нема згадки про раду бояр, як нпр. в пізнїйших грамотах Андрія). Але як правили вони батьківськими землями — чи спільно, чи подїливши, і як саме подїлили, се дуже трудне питаннє, на котре пробовано ріжним способом відповісти 19).

Як бачимо, в грамотї 1316 р. брати виступають спільно під одним спільним титулом. Се могло б насувати гадку про нероздїльне князюваннє, хоч такі факти в нашій історії незвичайно рідкі. Потім, з 1320 р. ми маємо дві грамоти самого Андрія, видані в Володимирі, і він зве себе dux ladimirie et dominus Russie (в другій — dux ladomiriensis et dominus terre Russie), отже Галичини в титулї нема, як в грамотї братів 1316 р.; з сього б найбільше простий був вивід, що Андрій як старший дістав Волинь, а Лев — Галичину 20). Ся, як я кажу, найбільше проста і природна гадка, стрічаєть ся одначе з традицією про „Льва луцького” в ширшій русько-литовській лїтописи (XVI віка), і вона, разом з деякими другорядними обставинами, піддала гадку (досить росповсюднену в лїтературі), що Лев був князем луцьким 21). Але традиція ся, як побачимо ще низше, взагалї дуже баламутна, а такий подїл, що Луцьке князївство дістало ся одному брату, а решта Волини й цїла Галичина другому, виглядає не дуже правдоподібно. Тому таки правдоподібнїйшою зістаєть ся перша гадка.

Дві згадані грамоти — Володислава Локєтка 1315 і Андрія та Льва 1316 р. — кидають сьвітло на полїтику Юриєвих синів. Бачимо, що вони, як і їх батько, стояли з одного боку в союзї з Локєтком (котрого становище значно поправило ся, особливо від коли він здусив краківське повстаннє 1312 р.), з другого боку — з Прусією. В грамотї 1316 р. Юриєвичі згадують, що зі сторони Прусії переговори з ними вів їх свояк комтур ґравденцький ґраф Зіґегард Шварцбурґ 22), і вони постановили відновити давнїй союз своїх попередників на умовах ширше списаних в інструкціях і паперах того Зіґегарда, на котрі вони й покликують ся; в самій же грамотї вони тільки обіцюють рицарям боронити їх від Татар, скоро йно довідають ся про їх ворожі замисли 23), і „від всякого ворожого напастника”. Сей остатнїй, занадто загальний вираз будить певні підозріння, що тут щось замовчано, і що Татар, котрих напади не були так дуже страшні пруським рицарям, висунено в сїм договорі навмисно наперед. В тім часї пруські рицарі як раз вели завзяту боротьбу з Литвою і дуже правдоподібно, що властиво умова була уложена против сього „ворожого напастника”, небезпечного й для Галицько-волинської держави, та що гроза з сторони Литви змушувала галицько-волинських князїв шукати опори в союзї з ворогами її.

Як я вже згадував, в новійшій науковій лїтературі широко росповсюднений погляд, що в другім десятолїтю) XIV в. прийшло до поважних конфлїктів між Галицько-волинською державою й Литвою, і вони закінчили ся побідами Литви й відірваннєм значної частини галицько-волинської території — Дорогичинської й Берестейської землї. Сей погляд опираєть ся на однім дїйсно важнім фактї, що Дорогичинсько-Берестейська земля не входила в склад Волинської волости Любарта Гедиминовича, а увійшла в склад волостей Кейстута, очевидно — була відірвана від Волини ще перше, нїж вона дістала ся Любартови (близше час того відірвання годї означити). З сим звязуєть ся кілька вже меньше важних переказів пізнїйших хронїк (XVI в.): вони говорять про боротьбу Гедимина з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию обох князїв (вони звуть ся тут Володимиром володимирським і Львом луцьким) та прилученнєм Волини до Литви. Відкидаючи, розумієть ся, сю звістку про прилученнє цїлої Волини, дослїдники часто приймають (з ріжними відмінами в своїх виводах), що обидва Юриєвичі дїйсно наложили головою в боротьбі з Гедимином, чи разом, чи оден по другім, на початку 1320-х рр., і понесли певні територіальні страти на користь Литви 24).

Я думаю, що оповіданнє про боротьбу волинських князїв з Гедимином о стільки баламутне, що на нїм трудно будувати які небудь виводи і брати з них не оперті на иньших, певнїйших джерелах звістки (така звістка про смерть обох волинських князїв у боротьбі з Гедимином). Натомість здогад, що Гедимин десь в другім чи третїм десятолїтю XIV в. відірвав Берестейсько-дорогичинську землю від Галицько-волинської держави, можна прийняти; але се могло так само добре стати ся за житя Юриєвичів, як і по смерти, під час галицько-волинського interregnum, тодї навіть ще й лекше 25).

Таж умова 1316 р. дає деяку підставу судити про відносини Галицько-волинської держави до Татар. Як бачимо, в нїй Юриєвичі беруть ся боронити від них пруських рицарів; з сим треба дорівняти слова Локєтка в листї 1323 р., де він, жалуючи смерти Юриєвичів, каже, що вони служили для Польщі „за необорний щит” (pro scuto inexpugnabili) против Татар. Очевидно, хоч галицько-волинські князї далї уважали ся підручниками Орди, але становище їх супроти неї було досить самостійне. Що вони уживали часом Татар в своїх інтересах, остатнїй факт того рода бачили сьмо в війнї з Вацлавом 1302 р.

Деякі, дуже побіжні й неясні, загадкові звістки маємо ще про відносини до Угорщини. Вони досї не звертали на себе уваги дослїдників нашої історії, і в них богато лишаєть ся до прояснення. Те, що маємо дотепер, походить з часів пізнїйших і кидає лише деякі ретроспективні вказівки на властиві подїї, а їх початок і розвій лишаєть ся незвістним.

Річ іде про участь галицьких князїв в угорських замішаннях, що наступили з кінцем старої династиї. Угорщина перейшла довгий період роскладу й внутрішньої боротьби, поки одному з кандидатів на корону Каролеви Анжу удало ся взяти державу в свої руки; поконавши иньших претендентів, він довго ще мусїв бороти ся з ріжними маґнатами, що користаючи з замішання займали майже незалежне становище в державі, відмовляючи Каролеви послушности, або виставляючи против нього ріжних претендентів. В таких обставинах навіть не можна собі припустити, щоб галицькі князї, при загально екстензивній полїтицї, по недавнїх пробах Льва до окупації угорських земель, зістали ся пасивними сьвідками угорських замішань і не пробували їх використати для себе.

Перший, дуже легенький натяк маємо в згадцї про утечу одного з претендентів на угорську корону, Отона баварського, до дому з Семигорода, де були його, зловивши, держали у вязницї. Тїкав він через Русь 26) і по словам деяких хронїк можність утечи дав йому Юрий, „король руський”, котрому передав Отона воєвода семигородський 27). Було се в р. 1308.

Як бачимо вказівка сама по собі досить пуста, і тільки в звязку з давнїйшим і пізнїйшим наберає деякого значіння. Лїпші відомости маємо з рр. 1315-1322. Оден з угорських маґнатів-ворохобників Петро син Петне, що брав участь в рухах против кор. Кароля иньших маґнатів, як палятин Капос, Мойс, Матїй Чак й ин., задумав втягнути в сю боротьбу галицького князя й противставити його Каролеви, окликавши угорським королем. Сам він володїв великими маєтностями в західній части Угорської Руси, при галицькій границї, заразом був наджупаном землинським, якийсь час також і наджупаном ужським 28), мав в сих сторонах великі впливи й засоби, і по тих недавнїх пробах галицьких князїв до розширення своєї держави за угорську границю такий зворот до галицького князя був з його сторони вповнї природним. Першу звістку про се знаходимо в грамотї Кароля з перших днїв 1317 р.; в нїй читаємо, що згаданий Петро, піднявши повстаннє разом з палят. Капосом (отже десь коло р. 1315), шукав помочи „заграничного володаря і чужого пана, хотячи лукавими намовами і хитрими способами навести на нас і нашу державу чужосторонню силу” 29). Що то був за заграничний володар, довідуємо ся з пізнїйшої грамоти Кароля (1321); між ріжними провинами Петра він згадує особливо той, що він їздив на Русь і пробував подвигнути руського князя на Кароля — аби він прийняв угорську корону і виступив против Кароля 30). З сього великого хісна для Петра одначе не вийшло, і документи говорять про сей його замисел як пробу невдалу. Не ясно, чи галицький князь таки не схотїв мішати ся в угорські справи, чи поміч, яку він дав Петрови, не була досить значна. Петро держав ся одначе кілька років, і в 1320 р. поновив повстаннє, скликаючи своїх партизанів до повстання на Кароля 31. Доперва десь 1321 р. удало ся вибити його з замків і маєтностей його при руській границї 32. Можливо, що він знаходив певну опору в пограничних галицьких замках; так Кароль в иньшій грамотї того часу (1322) згадує, що з того звісного вже нам замку Machk, володїння галицького князя, чинили ся на угорські землї немилосердні напади й спустошення, так що він вкінцї був змушений йти походом відберати сей замок 33). Виразнїйших вказівок на ролю галицького князя в сїм епізодї не маємо, і він взагалї лишаєть ся, як бачимо, дуже неясним 34).

В 1323 р. обох Юриєвичів уже не було на сьвітї: з місяця мая того року маємо лист Володислава Локєтка до папи, де він „з жалем доносить папі, що два остатнї руські князї-схизматики, котрі були йому за необорний щит від Татар, зійшли з сьвіта, і з їх смертию приходить явна небезпечність для нього й його земель від близькости Татар: вони певно загорнуть тепер сусїдню з ним землю Руську, бо з неї звичайно поберали всякі дани” 35). Близшої дати їх смерти не маємо, мусимо її уміщати в р. 1321-3, бо ще в серпнї 1320 р. обидва брати жили, як можна то бачити з грамот Андрія тієї дати для краківських і торунських купцїв, де він титулує себе тільки волинським князем 36·).

В слові interitus, що ужив про Юриєвичів Локєтек, добачають декотрі натяк, що князї загинули не своєю смертию. Але середновічна латина занадто непевна, аби на її стилїзацію можна було спускати ся, а до того можна надїяти ся, що Локєтек не позбув би сеї звістки сухим: „зійшли зі сьвіта” (decesserunt ex hac luce), коли б у смерти останнїх галицько-волинськнх князїв було щось трагічне. Правда, швайцарський хронїст Іван Вінтертурський каже про них, що їх одного по другім струїли Русини 37), але се по всїй очевидности фальшива чутка, навіяна пізнїйшим фактом — отроєннєм Юрия-Болєслава; спокійна згадка Локєтка дає більше право припускати, що Юриєвичі умерли собі звичайною смертию, один по другім в тих роках.

Володислав, як ми бачили, каже про них, що вони були останнїми, отже мужеського потомства не лишили. Незвістно взагалї, чи полишили яке небудь потомство 38). Династия Данила урвала ся, й якийсь час Галицько-волинська держава зіставала ся без князя. Очевидно про такий безкняжий стан держави й говорить Володислав, побоюючи ся, що Татари заберуть сю відумерщину в свою безпосередню власть, та просячи папу оголосити хрестоносний похід на Татар. Не знати, чи се побоюваннє було тільки теоретичне, основане на тім, що татарська орда, як зверхник, може опанувати безкняжу Русь, чи дїйсно щось фактично стало ся в напрямі близшого мішання Татар в галицькі справи. Та обставина, що лїтом 1325 р., папа дїйсно голосив на прошеннє Володислава (і то аж кількома грамотами) хрестоносний похід против Татар і схизматиків 39), підсуває гадку, що Володислав і потім далї алярмував папу, та що дїйсно показувало ся якесь зближеннє між „схизматиками”, себто Русинами, й Татарами; але дуже обставати при тім здогадї не можна, бо тодї як папа оголошував свої грамоти про похід на Татар, в Галицько-волинських землях мабуть уже був новий князь 40). Само по собі можна без великих натягань припустити (хоч виразних вказівок на се не має), що коли перервала ся династия, мiж галицько-волинським боярством зарисувала ся партия чи напрям дюдей, що хотїли задержати землї в руках боярської управи, опираючи ся на татарських силах у безпосереднїй залежности від Орди 41). Але сей напрям не устояв ся, перемогли більш консервативні елєменти, що привели до покликання на галицько-волинський престіл одного з свояків старої династиї, мазовецького князя Болєслава.

Претендентів на галицько-волинську відумерщину було, певно, богато. Припадком довідуємо ся нпр., що Генрих глоговський (на Шлезку) і його брат Ян титулували себе в 1324-5 р. князями Галичини і Лодомерії, і сї титули признавав за ними папа 42). Можливо, що і з ріжних руських династий, посвоячених з династиєю Данила, заявляли ся кандидатури (нам незвістні). Але те, що бояре поминули руську династию (не залежно від того навіть, чи виступали з неї які кандидати) й узяли собі на стіл мазовецького княжича — факт дуже характеристичний: він вказує на глубоке відокремленнє, відчуженнє Галицько-волинської Руси від решти земель колишньої Київської держави, — відчуженнє, сотворене головно клином литовських анексів і безпосередно залежних від Татар територій: сї литовські анекси й татарські території в. ті часи могли майже зовсїм стикати ся з собою й відтинати Галицько-волинську державу від східнїх земель.

Як виразно говорить польський хронїст Ян з Чарнкова, і як воно само собою правдоподібно, бояре самі вибрали собі князем княжича Болєслава, він не був їм накинений якоюсь сторонньою силою 43). Він був сином Марії, сестри Юриєвичів, виданої за князя мазовецького Тройдена, одним з старших, а мабуть таки й найстаршим з його синів 44). Як великий був він тодї, не знати, але той факт, що в грамотї 1325 р. виданій ним уже мабуть в Володимирі, нема вказівок на якусь опіку, міг би вказувати на те, що князь дуже молодим тодї не був 45). Хрещений на католика, з іменем Болєслава, він потім, очевидно — в звязку з своєю кандидатурою на галицько-волинський стіл, перейшов на православну віру і прийняв імя Юрия, з котрим потім усе виступає яко руський князь. Правдоподібно, сей перехід став ся вже по смерти його вуїв, чи з власної його охоти, чи на жаданнє галицько-волинських бояр — не знати 46). Подвійне його імя — Болєслава-Юрия наробило баламуцтва в науцї: до недавна відріжняли Юрия II, уважаючи його останнїм Даниловичом — сином Андрія чи Льва, від Болєслава Тройденовича, що нїби то вже по смерти його зайняв галицько-волинський стіл. Ся помилка тепер вже висьвітлена вповнї — в Юрию ми маємо друге, руське імя Болєслава Тройденовича, що став галицько-волинським князем, по короткім безкоролївю, по своїх вуях Андрію й Льві 47).

В 1325 р. Юрий-Болєслав видає вже грамоту, титулуючи себе dux Russie. Означення місця на нїй бракує. Привішена до грамоти маєстатична печатка Юрия Львовича, котрої й пізнїйше уживає Юрий-Болєслав, показує, що Юрий-Болєслав тодї мав в руках інсіґнїї галицько-волинських князїв. Скромний його титул на сїй грамотї, в порівнянню з грамотою 1327 р. де він титулує себе dux terre Russie, Galicie et Ladimerie, може піддавати здогад, що він тодї ставив свої перші кроки як галицько-волинський князь 48). З рештою нїяких подробиць про його прихід на галицько-волинський стіл не маємо 49). Звістний уже нам Іван Вінтертурський говорить про Юрия-Болєслава, що його поставив руським князем татарський хан 50), і се б можна розуміти як відгомон затвердження його татарським ханом, але що хронїст сей виходить взагалї від погляду про дуже тїсну залежність Галицько-волинської держави від Татар (так що у нього й остатнї Юриєвичі виступають татарськими намістниками), тож і на се покладати ся не можна, тим більше, що практика затвердження князїв Татарами в Галицько-волинській Руси нам незвістна 51). Здогад декотрих новійших дослїдників, що Юрий-Болєслав з початку опанував тільки якусь частину Галицько-волинської держави і тільки згодом розширив свою власть на цїлу 52), не має нїякої підстави в джерелах.

Для часів сього цїкавого руського князя з польської династиї ми маємо троха більше відомостей нїж за його попередників — і що до заграничної полїтики і що до внутрішнїх відносин.

В заграничній полїтицї передовсїм звертають до себе нашу увагу численні, аж чотири, трактати Юрия-Болєслава з пруськими рицарями 53). Що до першої грамоти, 1325 р., як я що йно зазначив, є можливість, що він видав її ще як пів-претендент на галицько-волинський стіл. Грамота 1327 р. містить у собі буквальне повтореннє грамоти Андрія й Льва з 1316 р. — по просту відписана з неї 54); вона могла бути виставлена як потвердженнє грамоти 1325 р., після того як Юрий-Болєслав засїв уже міцно „в своїм стольнім містї Володимирі”, як називає він його тут 55). Але при тім інтересне те, що виданнє сеї грамоти припадає як раз на час, коли між Прусією й Локєтком зачинала ся завзята війна. Прусія в сїй війнї мала по своїй сторонї Шлезк, Мазовію, Литву, тим часом як князї куявські тримали ся більш невтрально; грамота Юрия-Болєслава 1327 р. має значіннє забезпечення невтральности і з його боку супроти війни Прусії з Локєтком, а може й більш прихильного для Прусії становища.

На такім становищу Юрий зістав ся протягом усеї національної польської боротьби з Нїмцями за Локєтка, бо в грамотї 1334 р. він згадує про приязнь з Прусією, що зіставала ся ненарушеною від часів Романа. На причину дипльоматарного відновлення сеї приязни в 1334 р. мабуть вказує кінцева фраза її, де Юрий каже, що уважав потрібним відновити її для того, аби „замкнути роти тим, що виють і брешуть на сей союз та силкують ся його розірвати”. Найправдоподібнїйше, такі старання до розірвання союзу Юрия з Прусією виходили зі сторони молодого польського короля Казимира, і з сього погляду замітне знову те, що ся грамота була видана тодї, коли зближав ся кінець перемиря Прусії й Польщі (кінчило ся на зелені сьвята 1334 р.), і обидві сторони мусїли оглядати ся за союзниками до можливої нової боротьби. Юрий зістав ся союзником Прусії, й півтора року пізнїйше, правдоподібно — з нагоди переміни на урядї великого маґістра, видав нову грамоту, де потверджував давнїй союз з пруськими рицарями.

Безперечно, в сих частих відновленнях союзу інїціатива мусїла виходити від пруських рицарів, котрим дуже важно було під час своєї боротьби з Польщею задержати в невтральности такого сильного князя як Юрий-Болєслав. Юрий, як бачимо, супроти польського короля вповнї задержав собі полїтику вільної руки. Здаєть ся навіть, що потім відносини між Юриєм-Болєславом і польським королем ще погіршили ся, судячи зі звістки (на жаль дуже скупої), що 1337 р. Татари разом з Русинами напали на Люблинську землю і попустошили її, а самий Люблин тримали в облозї 12 днїв і тільки як татарського воєводу забито стрілою, покинули облогу 56). Той факт, що виступає тут Люблин, предмет давнїх аспірацій галицьких князїв, піддає гадку, що сей похід міг бути дїлом Юрия-Болєслава.

Натомість наступило очевидне зближеннє між Галицько-волинською державою й Литвою. Окрім того, що не маємо в джерелах нїякого слїду конфлїктів між ними, маємо вказівку на се зближеннє у шлюбі Юрия з донькою Гедимина: 1331 р. він оженив ся з нею в Плоцьку, вихрестивши її наперед; при хрестї вона дістала імя Евфемії, а в ґенеальоґіях зветь ся скорочено Офкою 57). Я уважав би правдоподібним, що сей шлюб був тільки початком ще тїснїйшого зближення Юрия-Болєслава до Литви; жінка Любарта — котру звичайно уважають донькою котрогось з Юриєвичів, в дїйсности була може донькою Юрия-Болєслава 58), і що не маючи синів Юрий в якійсь мірі признав Любарта своїм евентуальним спадкоємцем, як оповідає найдавнїйша русько-литовська лїтопись: „а Люборта принялъ володимерский князь к дотце во Володимеръ и в Луческъ и во всю землю Волынскую” 59).

Так вирисовувала ся поволї та ситуація, яка потім з цїлою виразністю зазначила ся по смерти Юрия-Болєслава. Особливо полїтика Юрия-Болєслава супроти Польщі дуже інтересна: в нїй можуть крити ся завязки пізнїйших епохальних подїй — походу Польщі на Русь. Вступом до нього послужила польсько-угорська угода в справі Руси, викликана мабуть сею полїтикою Юрия-Болєслава. Справа се дуже темна, і для її зрозуміння ми мусимо кинути погляд на становище інтересованих держав.

Польща тодї що йно виходила з страшного розбитя й занепаду, що не минув безслїдно потім для всеї її пізнїйшої історії, не вважаючи на періоди могутности й блеску. Державна криза, приготовлена уже попереднїм, розвинула ся в усїй страшнїй своїй силї з кінцем XIII в.; Польща розбита на кілька нїчим не звязаних ґруп князївств; на великокняжім престолї чеський король; міста в руках чужого, нїмецького міщанства, що творило державу в державі з своєю осібною орґанїзацією; поруч нього такаж друга небезпечна держава церква; а на півночи, засївши дорогу до моря, закоренило ся пруське рицарське брацтво, вдираючи ся в польські землї. В такім станї, розумієть ся, пішли в непамять старі традиції Польщі про боротьбу з Русію за пограничні — побужські й карпатські землї. Перевага рішучо лежала по сторонї Руси, й Польщі приходило ся тримати ся на оборонній стопі (боротьба за Люблин, пляни Льва на краківський стіл).

Подвигненнє Польщі з сього занепаду з незвичайною зручністю й енерґією розпочав Володислав Локєтек; але смерть забрала його в половинї роботи, коли перед ним заблисли тільки перші прояви лїпшого (приборканнє нїмецького міщанства та духовенства, побіда над пруськими рицарями). Син його Казимир, що заступив місце батька 1333 р., різко розірвав з батьківською полїтикою збирання польських земель. 1336 р. укладає він угоду з Чехією і за виреченнє чеського короля з претензій на польську корону вирікаєть ся на користь Чехії всяких прав на Шлезк. Разом з тим уложено провізоричну угоду з пруськими рицарями (остаточно потверджену в р. 1343): Казимир відступав їм Поморє (Померанію), землю Хелминську й Михаловську з сусїднїми польськими округами, і таким чином вповнї відгорожував Польщу від моря.

Сї трактати вповнї зрозумілі — їх диктувало бажаннє спокою, чим би не толкували сього бажання: чи глубокими плянами внутрішнїх реформ Польщі, чи легкодушним змаганнєм позбути ся за всяку цїну тяжких клопотів. Та слїдом за ними пішов трактат далеко більше загадковий: на з'їздї в Вишгородї в 1339 р. Казимир укладає з своїм зятем Каролем Робертом королем угорським угоду, і в нїй було постановлено, що як Казимир не буде мати синів, то по смерти його польська корона, поминаючи Пястовичів, має перейти до угорського королевича Людовика, сина Кароля й Казимирової сестри Єлисавети, угорського престолонаслїдника 60).

На жаль, самого трактату ми не маємо, й не знаємо, чим в нїм мотивував Казимир таке своє рішеннє, що стає справдешньою загадкою для сучасних дослїдників. Що правда, угорський король був старинним і дуже важним союзником Локєтка й Казимира в їх загроженій позиції, а нинїшня ідея національної держави, що виключає подібні династичні дарунки, була в тодїшнїх часах незнана. Але все таки сей дарунок анжуйській (андеґавенській) династиї Кароля зі сторони Казимира виглядає дуже дивно, особливо після того як Казимир такими тяжкими жертвами забезпечив уже Польщі спокій від сусїдів, отже потрібував угорського союзу меньше нїж перед тим.

Ріжними способами, дуже хитрими й далекими об'ясненнями пробувано пояснити сю резіґнацію Казимира, але одиноке можливе об'ясненнє те, що Казимир цїною сеї резіґнації діставав якісь уступки чи приречення від угорського короля, отже що се не був дарунок з його боку. Таку уступку з угорської сторони мусимо шукати власне в руській справі.

Ми маємо натяки (як побачимо потім), що вже в 1340 р. угорський король супроти Галичини поступав солїдарно з польським; виразно ж бачимо їх союзниками в пізнїйшій акції, в р. 1349-50. В умові кор. Людовика з Казимиром з 1350 р. знаходимо виразний відклик до якоїсь угоди в руській справі: уложеної з Казимиром за кор. Кароля, що вмер р. 1342; оружні виступи Польщі й Угорщини зараз на першу вість про смерть Юрия-Болєслава, коли ще не було часу їм порозуміти ся в сїй справі, дають дорозумівати ся, що таке порозуміннє наступило ще за житя Юрия-Болєслава. Дуже правдоподібно отже, що вже під час пертрактацій за престолонаслїдство наступила угода в руській справі між угорським і польським королем, і що зроблені в нїй уступки в руській справі з угорського боку були власне компензатою за спадщинне право на польську корону, признане угорському королевичу 61).

Ся угорсько-польська угода 1339 р. в такім разї була повтореннєм, з певними змінами, звістної Спішської умови 1214 р., що так само робила компроміс претензій Угорщини й Польщі до Галичини. Як тодї, так мабуть і тепер, початок до сього компромісу вийшов від польської сторони. Угорщина числила за собою традиційні права на Галицько-володимирську державу й не мала причини кликати Польщу, аби з нею дїлити ся тими правами.

Ми знаємо, що Угорщина вже при кінцї XI в. почала простягати руку по галицькі землї. Катастрофа 1099 р. вправдї перебила сї аспірації, й угорські пляни на Галичину відновляють аж столїтє пізнїйше — в 80-х рр. XII в., підчас галицьких замішань. Угорщина вперше приходить тодї до окупації Галичини, хоч і не довгої. З смертию Романа угорський король бере на себе з ролею опікуна його сиріт і ролю зверхника Галицько-волинської держави. Від тодї „король Галичини й Волини”, Galiciae Lodomeriaeque rex — стає постійним титулом угорських королїв, і вони задержують його й тодї, коли по кількох, досить ефемеричних пробах окупації Галичини тратять всякий реальний вплив на неї — зі зміцненнєм становища Данила 62). Вправдї не знаємо, о скільки якісь зверхничі права чи сенїорат угорського короля признавав ся коли небудь галицькими князями; коли з кінцем XIII в. ми бачимо слїди аґресивної полїтики галицьких князїв супроти Угорщини, розумієть ся, трудно думати про яке небудь признаннє старшинства угорського короля. Але зі зміцненнєм становища угорського короля в дальших десятолїтях XIV в. могли віджити старі традиції про права Угорщини на галицьку Русь, і польський король мусїв числити ся з сими претензіями Угорщини: коли він ставив якісь пляни на Русь, то щоб не попсувати приязних відносин з Угорщиною, не накликати конфлїкту з нею, мусїв постарати ся про компроміс. Обидві держави мусїли вже при сїм першім пактованню стояти на тих самих становищах, на яких бачимо їх в угодї 1350 р.: угорський король признавав Галицьку державу власністю угорських королїв, своїх попередників, отже і своєю (regnum Russie predecessorum nostrorum regum Hungarie fore dignoscebatur et per consequens nostrum fore dignoscitur), так що коли дїлив ся правами на неї з польським королем, то робив се з ласки, як уступку 63). Такою уступкою і заплатив мабуть кор. Кароль за право спадку в Польщі для свого сина, а що Польща шукала тут його згоди на компроміс, се відбило ся й на їх умовах. Як то звичайно буває, що хто чогось добиваєть ся, то при компромісі робить і більші уступки, так і Казимир мусїв прийняти всякі застереження дальших прав угорського короля на Галичину. Пізнїйша умова 1350 р., що реґулювала відносини обох держав до Галичини після того, як її здобуто, мабуть і тут стояла на тім же становищі, що й пактовання 1330-х рр. По умові 1350 р. Галичина мала зіставати ся й далї приналежністю угорської корони, і Казимир тільки за свого житя міг її уживати. Так воно, кажу, було мабуть і в умові з Каролем. Коли може стилїзація умови була инакша, принціп мусїв бути той самий.

Ставлячи такі здогади (бо за браком докладнїйших сучасних відомостей для непевностей зістаєть ся тут богато місця, і більше як здогадом я сього й сам не назву), мусимо відповісти на питаннє: що могли викликати такі пляни Польщі на Галицьку Русь? На се питаннє зовсїм певної відповіди, розумієть ся, не може бути. Сучасні письменники підсувають далекосяглі пляни Казимиру — що він тратячи одно море для Польщі, хотїв пробити її дорогу до другого; але при трезвійшім поглядї на обставини XIV в. таких здогадів нїяк не можна ставити. Лїпше зістати ся при далеко простїйших мотивах, і власне неприхильне становище Юрия-Болєслава супроти Казимира, що з кінцем 1330-х рр. могло ще погіршити ся й перейти просто в вороже (пор. звістку про той похід Татар і Русинів в 1337 р. на Люблинську землю) могло послужити першим імпульсом до того. Заразом показували ся все виразнійші симптоми непевного становища Юрия-Болєслава на галицько-волинськім столї в його відносинах до боярства, може ще які иньші користні для Польщі обставини, і у Казимира легко могла виникнути гадка — зігнати з галицького стола свого кузена, або користаючи з замішань забрати собі його землї. (Могла тут вплинути память про полїтику Лєшка Білого, з початків XIII в., супроти Романової спадщини, й традиції про давнїйшу боротьбу за західню Русь, але то вже меньше правдоподібно). Треба було лише порозуміти ся з Угорщиною, і се було зроблене.

Супроти такого значіння сього моменту в пізнїйшій історії України було б дуже інтересно здати собі справу з відносин Юрия-Болєслава до Угорщини. На жаль, джерела тут не дають зовсїм нїчого позитивного. По тих натяках про участь галицьких князїв у внутрішнїх війнах Угорщини, про які я згадував, маємо здогади про пляни походу кор. Кароля на Русинів в 1330-х рр. — здогади оперті одначе лише на досить неправдоподібнім толкованню одної булї 64), і потім одну лїтописну звістку, досить стару, але змістом своїм зовсїм загадкову. „Року божого 1338 коло сьвята Петра і Павла, читаємо в угорських хронїках, прийшов князь руський Лотка (вар.: Лочка) з вибраним полком своїх вояків до Вишгороду, до короля угорського Кароля, обіцюючи йому всяку приязнь” 65). Стилїзація звістки вказувала б, що тут іде мова не про якогось галицького боярина, як думали часом, а таки князя. Чому він називаєть ся „Лотка”, Аллах знає, але коли се руський князь, то найприроднїйше приходить ся бачити тут Юрия-Болєслава 66). В такім разї ся звістка говорила б нам, що разом з тим як укладало ся порозуміннє між Польщею й Угорщиною в справі Галицької Руси, Юрий-Болєслав — може прочувши про сї звернені против нього переговори, попробував перебити їх й перетягнути на свій бік угорського короля, зложивши йому парадну візиту, але сей маневр йому не удав ся, й угорський король зістав ся союзником Польщі й став по її сторонї в справі Галицької Руси.

З внутрішнїх відносин часів Юрия-Болєслава особливо важне значіннє мав конфлїкт, що вийшов між Юриєм і його боярами і мав великий вплив на полїтичну ситуацію того часу, остаточно закінчивши ся трагічною смертию сього князя. Ті об'яснення, які дають сьому конфлїкту джерела, кидають де що сьвітла на внутрішнї відносини взагалї. Іван Вінтертурський, переказуючи поголоски, які дійшли до нього, каже, що Юрия-Болєслава струїли „по довгих лїтах доброї управи за те, що він став розмножати число латинників і їх віру”. Ширше оповідав про се иньший сучасник — пражський крилошанин Франтішок: „сей князь, ревний до правої віри, спроваджував з ріжних країв католицьких сьвящеників і богословів, бажаючи защепити правдиву віру у Русинів і викоренити їх схизму, ті ж, жалуючи своєї віри, струїли князя і богатьох католиків позабивали ріжними способами”. Подібне каже й пізнїйший дещо Ян з Чарнкова: вбили Юрия за те, що він „хотїв перемінити їх закон і віру”. Инакші поголоски переказують записки т. зв. Траски: що Юрий „був дуже неповздержний в відносинах до своїх підданих: вязнив їх і вимагав від них грошей, відберав у них доньок і жінок та безчестив, й наводив на них иньші народности — Чехів і Нїмцїв; здаєть ся, що через такі кривди вони йому й смерть заподїяли” 67). Отже сї поголоски, написані незалежно від себе кількома авторами, підносять такі причини незадоволення на Юрия-Болєслава: він протеґував латинство; він старав ся змінити порядки (legem) землї; він протеґував чужинцїв, Чехів і Нїмцїв, запрудивши ними землю; нарештї — він чинив насильства над людьми й жив роспустно.

Полишивши на боцї сю остатню поголоску, підозрілу своєю банальністю, та й не піддержану иньшими джерелами (Іван Вінтертурський як раз противно каже, що Юрий правив добре) — ми властиво можемо звести иньші поголоски до одної характеристики: Юрий-Болєслав роздражнив своїх підданих тим, що бувши по свому вихованню латинником і прихильником польсько-нїмецького укладу, занадто необережно став накидати латинство і нїмецькі порядки Русинам, і се привело до конспірації. Се було-б вповнї правдоподібно, а натяки на щось таке ми знаходимо і в сучасних урядових актах. Папа згадує в однім своїм листї з 1341 р. про реляцію Казимира, де той писав йому, що „схизматицький нарід руський отруїв князя руського Болєслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав иньших католиків, які були прихильні до того князя за його житя”. Як бачимо, і тут повстанню на Болєслава надаєть ся релїґійна закраска, а окрім самого Болєслава рух сей звертаєть ся й на його прихильників-католиків, по всякій очевидности — чужинцїв.

Що Юрий-Болєслав, перейшовши на православну віру, зіставав ся прихильником католицтва, в тім трудно сумнївати ся. Чутки про його прихильність до латинства були причиною, що вже дуже скоро по його приходї на володимирський стіл папа заходив ся навертати його на католицтво. Ми маємо папські листи з червня 1327 р., де він пише, що з великою утїхою довідав ся про замір Болєслава, руського князя, перейти від схизматицького грецького обряду до римської церкви, і намовляє Болєслава, аби таки дїйсно „звернув ся спасенно до сьвіта правди”, а в осібнім листї до Локєтка просить його, аби впливав на Болєслава своїми батьківськими намовами в сїм напрямі 68). Часто висловлювано гадку, що сї листи папи були відповідею на висловлене Юриєм-Болєславом на адресу папи бажаннє перейти на латинство; але зміст папських листів на се нїчим не вказує. Так само загально прийнятий погляд, що Юрий дїйсно слїдом таки вернув ся до католицтва, уважаю безпідставним: в зацитованім вище листї 1341 р. папа, говорячи про побитих Русинами латинників 69) — слуг Юрия, його самого зве тільки сином батьків-католиків 70): з сього очевидно, що Юрий умер таки православним, на латинство сам не перейшов. Але звістки про його прихильність латинству через те своєї ваги не тратять 71). Інтересна з сього погляду звістка, що Юрий женячи ся з донькою Гедимина, охрестив її й весїлє справив в Плоцьку, на Мазовшу 72); очевидно, він зробив се не у себе, в Володимирі, хиба з якихось спеціальних причин, і справедливо здогадують ся, що се зроблено було для того, аби вихрестити жінку не на грецьку, а на латинську віру.

В чім могли проявляти ся змагання Юрия-Болєслава „викорінити схизму” 73), „змінити віру” 74), своїх підданих, тяжко сказати, і се обвинуваченнє мабуть скорше треба вважати аґітаційним мотивом 75). Коли сам Юрий, як ми бачимо, зістав ся при православній вірі, тим меньше міг брати ся до якихось острих способів ширення латинства; та й за слабе його становище було на се. В дїйсности мабуть се ширеннє латинства обмежало ся тим, що Юрий давав легкий приступ на Русь латинському духовенству й латинникам; з його прихильности могли користати католицькі місії, сьвященики й монахи, і католицькі кольонїсти Руси, а можливо — що він і сам спроваджував їх.

Що до протеґовання чужоземної, латинської кольонїзації на Руси, то памяткою заходів Юрия коло неї зістала ся його грамота м. Сяноку на нїмецьке право, видана в Володимирі 1339 р. 76). В нїй надає він війтівство в Сяноку свому слузї Бартку з Сендомира, з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією і з иньшими вигодами звичаєм подібних надань (грамота взагалї уложена в формі звичайного надання маґдебурського права); міщанам сеї нової громади даєть ся 15 лїт свободи від податків, а ті національности, з котрих Юрий сподївав ся осадників новій громадї, вичислені так: „чи то буде Нїмець, чи Поляк, чи Угрин, чи Русин”.

В сих словах часом добачали доказ того погорджування Русинами, на котре натякають звістки про Юрия, але властиво сї слова тільки показують, що ті осади з нїмецьким правом були передовсїм обчислені на заграничних кольонїстів. Що сьвідками на грамотї бачимо двох війтів нїмецького права — з Бохнї і de Warsov 77), та ще одного або двох Нїмцїв — се також зовсїм природне явище при наданню грамоти на нїмецьке право 78). Може бути, що Юрий показував особливу прихильність до нїмецької кольонїзації та до орґанїзації громад нїмецького права, і се дало потім причину до того обвинувачення, що він „понаводив” на Русь чужинцїв. Але нїмецьку кольонїзацію й орґанїзацію на нїмецькім праві бачимо ми на Волини й Галичинї ще в XIII і початках XIV в., і прихильність та зажилість з нїмецькими осадниками показують старші князї, як Василько, Лев й ин. (пор. вищенаведений епізод обіда у Маркольта Нїмчина 79).

В складї вищих урядників Юрия-Болєслава, як він представляєть ся сьвідками його грамот 1334 і 1335 р., пробувано теж знайти доказ, що він обсаджував вищі уряди чужинцями 80). Але імена сих сьвідків говорять противне — в переважній масї се імена чисто руські, не-руських не можна на певно вказати, нїмецьких або польських рішучо нема анї одного. На чолї їх стоїть епископ, між боярством перше місце займає Дмитро Дедько, голова боярства і управитель Галичини по смерти Юрия-Болєслава: його вже певно нїяк не можна уважати креатурою Юрия.

Таким чином звістки, які нам удало ся зібрати про Юрия з фактів його князювання, вказують, що коли поводи до тих закидів против нього, переказаних поголосками, і дїйсно були, то якихось крайностей в його поступованню ми не можемо сконстатувати. Чи треба се пояснити скупим запасом сих відомостей, чи тим, що в поступованню Юрия були дїйсно тільки поводи, які були ужиті до аґітації против нього його противниками серед боярства, так що в тих посмертних поголосках ми маємо відгомін лише сих аґітацій, які побільшали факти й надавали їм хибне осьвітленнє? Сього питання не розвяже нам тепер мабуть нїхто.

Той факт, що на перших грамотах Юрия ми не стрічаємо згадки про боярську раду, тим часом як грамоти 1334 і 1335 р. видають ся з участию боярства, дав деяким новійшим дослїдникам підставу до здогаду, що Юрий в перших роках правив незалежно від боярства, але пізнїйше боярство його опанувало, і на ґрунтї напружених відносин між ним і Юриєм прийшло потім до траґічного конфлїкту 81).

Сей погляд вимагає у всякім разї деяких поправок. На відмінах тих грамот від попереднїх взагалї тяжко будувати які небудь виводи, бо як було вказано, грамота 1325 р. не знати ще в яких обставинах видана була, а грамота 1327 р. буквально і невільничо відписана з грамоти 1316 р., отже має дуже малу вартість для нас. Через те й говорити про відмінне становище Юрия на початках і при кінцї його князювання ми не маємо нїякої підстави.

Приймаючи на підставі жерел, що Юрий не був накинений галицькому боярству, а закликаний самим боярством, або певною (переважною) партією серед нього, ми мусимо припускати, що боярство мало велику силу й великий вплив на управу протягом всього його пановання. Грамоти 1334 і 1335 р., де вищі двірські урядники і воєводи виступають не як прості сьвідки, а участники княжої умови й поруч княжої печати вішають свої печатки, служать виразним проявом такого великого впливу. Дуже правдоподібно, що сей вплив, ся боярська опіка докучала Юрию; його титул на грамотах 1334-9 р.: ”з Божої ласки прирожденний князь” 82) міг бути протестом князя против сеї опіки: він хотїв уважати себе князем прирожденним, а не з ласки боярської посадженим. З рештою ж не можемо сказати, чи брав ся Юрий на якісь способи боротьби з боярством. В його становищу се було дуже небезпечне; що найбільше — опираючи ся на сильнїйшу партию, міг він якийсь час поборювати слабші.

При напружених відносинах між Юриєм і боярством, при істнованню між боярами сильних противників, прихильність Юрия до латинства, до латинсько-нїмецьких культурних і суспільних форм легко могла послужити аґітаційним мотивом, хоч Галичина й Волинь зовсїм не визначали ся якоюсь відчуженністю від заходу, а й Юрий, судячи по його самостійній полїтицї супроти Польщі, ледво чи був простим невільником тих взірцїв, на яких сам був вихований 83).

Опираючи ся на незадоволеннє народа, може бути — в значній мірі приготоване самою їх аґітацією, вороги Юрия відважили ся позбути ся його. Утворила ся конспірація, і вона привела до його убийства. Його отроєно 7 цьвітня 1340 р., як каже одна ґенеальоґічна записка — в Володимирі 84). Іван Вінтертурський переповідає поголоску, що отрута була така сильна, аж тїло розлетїло ся на куснї (siс!). Франтішок пражський називає се виразно дїлом бояр. Разом з тим по ріжних містах держави побивано головнїйших, найбільше зненавиджених прихильників Юрия — чужинцїв, котрими він себе окружав, і взагалї латинників 85).

Се дає понятє, під якими окликами вела ся аґітація против Юрия-Болєслава. Про властиві мотиви провідників конспірації можемо лише здогадувати ся. Укладаючи її, провідники мусїли водити ся, судячи з цїлої обстанови, чимсь більшим нїж простою злобою до Юрия. Кільковікова історія галицько-волинського боярства каже шукати і в сїй подїї прояву боярських змагань до власти і впливів.

Урядити боярську олїґархічну републїку воно не відважило ся кільканадцять лїт перед тим, перед покликаннєм Болєслава Тройденовича, коли мало управу фактично в своїх руках, не відважало ся й тепер. Нї в самім собі, нї в иньших чинниках воно не знаходило на те опертя. Народнї маси воно може й потрапило підняти на Юрия, але шукати в народї опори — було не в традиціях боярства. Бачимо слїдом його союзниками Татар, але цїловікова історія татарської зверхности мусїла научити, що на Татар, як на якийсь постійний помічний чинник не можна числити в полїтицї: сею елєментарною силою нїколи не можна було правити, анї докладно на неї числити. Треба було щось більше конкретне.

Увага боярства спинила ся на Любартї. Член могутної династії, репрезентант держави, що й тодї вже була руською більше як литовською, чоловік молодий і в галицько-волинських справах новик, без усяких традицій, надавав ся він дуже добре для княжої фірми, під котрою боярство могло надїяти ся правити землею. Ще лекше насувала ся його кандидатура, коли припустити (а се зовсїм можливо) 86), що Юрий прийняв молодого князя „на ґрунт”, давши йому до управи котрусь з волинських волостей. В такім разї кандидат був під рукою, й кандидатура його була так природною, як тільки взагалї могла бути.

Та незвичайна легкість, з якою по смерти Юрия Любарт опанував Галицько-волинські землї й значна сила й витрівалість, з котрими сї землї потім його тримали ся, піддають здогад, що мабуть уже за житя Юрия була сильна партия Любарта між галицько-волинським боярством, і вороги Юрия, зводячи його зо сьвіта, вперед оглядали ся на Любарта, як на будущого його наступника.

Припускати одначе, що Любарт особисто був вмішаний в боярську революцію, нема підстави. Пізнїйша пів-урядова чи урядова традиція, переказана давнїйшою русько-литовською лїтописею, що Любарт дістав галицько-волинські землї спадщиною, з рукою доньки остатнього волинського князя 87), не годить ся з таким припущеннєм, особливо коли прийняти, що тестем Любарта був сам Юрий-Болєслав. З рештою і в численних оповіданнях сучасників, які ми маємо про смерть Юрия, тодї не була б промовчана роля Любарта, тим більше, що се давало зовсїм инакше осьвітленнє пізнїйшій боротьбі Казимира з Литвою.

Се припущеннє, що в боярських кругах Любарт був вперед признаним наступником по Юрию-Болєславі, і боярська революція мала в плянї висадити Любарта на княжий стіл, потверджуєть ся дальшим всїм, що знаємо про становище Любарта в галицько-волинських землях.

Передовсїм очевидно, що Галицько-волинські землї, себ то галицько-волинське боярство (бо воно стояло на чолї їх і фактично держало в своїх руках) добровільно признало Любарта своїм князем і тримало ся його далї, не вважаючи на ту боротьбу, яку приходило ся витримувати з иньшими претендентами, і досить слабку й доривочну поміч з боку литовських князїв. Сотні нагоди мало воно позбути ся сього князя, коли б він був накинений йому силоміць, особливо в перших роках, коли з смертию Гедимина (1341) роздїлила ся його держава й стратила всяку одність і силу. Вистало б напустити на Любарта Татар з кінцем 1340 р., як напустили їх бояре на Польщу й Угорщину, і було б від разу по нїм. Але боярство сього не зробило, противно — міцно його тримало ся. Очевидно, Любарт був висаджений на галицько-волинський стіл самими боярами, вперед ними назначений собі князь.

При тім його признало наступником Юрия-Болєслава боярство всїх земель, які до Галицько-волинської держави в момент смерти Юрия належали, безпосередно зараз по смерти Юрия.

Що Любарт по смерти Юрия-Болєслава уважав ся князем не тільки на Волини, але і в Галичинї, на се є кілька вказівок. На першім місцї я таки поставлю звісний святоюрський дзвін, дарма що в новійшій історіоґрафії його мало гоноровано. Дзвін сей має напись: „въ лЂт. 6849 сольянъ бы(сть) колок(о)лъ сиі стому Юрью при князи Димитриі игуменомь Євъфимьємь” 88). Імя Дмитра мав Любарт і тільки про нього й можна тут думати (на Дмитра Дедька, управителя Галичини, думати не можна, бо анї в своїй власній грамотї, анї в иньших звістках він князем не титулуєть ся). Припускати, що дзвін сей був звідкись инде (нпр. з Волини) до Львова принесений 89), трудно з огляду на те, що в написи він таки призначаєть ся для св. Юра: дуже дивного треба б на се вимагати припадку, аби первісно призначений для якогось монастиря св. Юрия на Волини, дзвін сей трапив до монастиря св. Юрия ж у Львові. Очевидно, у Львові в 1341 р. князем признавали Любарта-Дмитра.

З сим згоджують ся й иньші вказівки. Так Ян з Чарнкова каже, що по смерти Болєслава Тройденовича володїв його Руським князївством Любарт Гедиминович аж до 1349 р., коли Казимир відібрав те князївство від нього 90). Давнїйша русько-литовська лїтопись каже, що Любарт дістав у спадщину по володимирськім князю „всю землю Волынскую”, що по термінольоґії XIII-XIV в. означало всю Галицько-волинську державу 91). (Так Волинська лїтопись зве волинськими князями й галицьких, а реєстр „руських городів” з початку XV в. зве волинськими городами й Галичину) 92). Длуґош, парафразуючи оповіданнє русько-литовської лїтописи, теж каже без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька нїякої волости, бо з рукою жінки йому дістали ся „князївства Львівське й Володимирське” 93). Нарештї з 1347 р. ми маємо грамоту візантийського цїсаря, адресовану “володимирському королеви Дмитрию Любарту, в справі галицької митрополїї, де імператор поручає Любарту відставити „галицького архиєрея” на патріарший суд в Царгород 94); очевидно галицька катедра була в тодїшнїх Любартових волостях 95).

З сих звісток оповіданнє Яна інтересне і тим, бо дає розуміти, що Любарт запанував над Волинею й Галичиною зараз таки, безпосередно по смерти Юрия Болєслава. Се зрештою само собою треба б припустити, але як потвердженнє такого виводу a priori, звістка Яна має свій інтерес.

Сам по собі вибір на галицько-волинський стіл боярами такого вповнї зрущеного князя як Дмитро-Любарт так само мало або й ще меньше міг би робити перелом в житю сеї землї як і попереднїй вибір — Юрия-Болєслава. Але він був заразом лише одним епізодом в широкій окупаційній полїтицї литовських князїв, зверненій на збираннє земель давньої Руської держави і вводив галицько-волинські землї в еволюцію нової Литовсько-руської держави, а се вело за собою важні переміни в полїтичнім становищі і у внутрішнїх відносинах землї. З другого боку смерть Юрия і посадженнє Любарта послужило вихідною точкою до ряду польських походів, які відкривають собою той процес окупації Польщею українсько-руських земель, що потягнувши ся на кілька столїть, закінчив ся інкорпорацією Польщею майже всеї українсько-руської території.

Замикаючи собою ряд галицько-волинських князїв, Любарт відкриває отже собою нову добу — переходу українсько-руських земель під власть Литви й Польщі, боротьби Литви й Польщі за галицько-волинські землї й інкорпорації українських земель Польщею. Історія сього процесу буде предметом уже дальшого тому.








Примітки


1) Вони вичислені в прим. 11.

2) Про сї Львові грамоти моя розвідка: Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва? в т. XLV Записок Наук. тов. ім. Ш.; критика моїх поглядів у Линниченка Грамоты галицкаго князя Льва, в ИзвЂстіях отд. рус. языка 1904, І і тамже (1904, IV) моя відповідь п. т.: Еще о грамотахь кн. Льва Галицкаго.

3) Див. вище c. 99.

4) Про сю традицію й дату смерти Льва див. прим. 9.

5) В кінцевих дописках Гал-волинської лїтописи в Ермолаєвськім кодексї під р. 1300 читаємо: „КнязЂ руськіеЛевъ, Мстиславъ ДаниловичЂ и иные княжата собрали войско великоє” і т. д., але ся звістка операєть ся на Длуґошу (III c. 4), а там сказано взагалї principes Ruthenorum, так що імена Льва й Мстислава — здогад пізнїйшого компілятора. Так що коли нпр. Іловайский каже (II c. 512), що Мстислав умер „коло тогож часу, що й Юрий”, то се може бути хиба прикладом довільности в трактованню сього періода.

6) Запись надрукована була в Описанії рукописей Румянцевскаго музеума, 1842, потім хромолїтоґрафоване факсимиле її дано в VIII т. Памятників старины въ западныхъ губерніяхъ. Перший звернув увагу на сю запись і звязав її з династиєю Мстислава Даниловича Зубрицький (Исторія III с. 266-7); за ним пішли Шараневич, Стаднїцкий, Смірнов, Андріяшів.

7) Для об'яснення, яким способом Юрий міг опинити ся в Холмі, Зубрицький (c. 267) виставив здогад, що сей Юрий зістав ся малолїтнїм сиротою по смерти дїда і батька, в перших роках XIV в., і таким чином замість Волини, захопленої родиною Льва, дістав потім тільки Холм. Але се об'ясненнє не помагає нїчого, бо з записи 1376 р. виходить, що вже Данило був князем холмським, а він прецїнь на початку XIV в. був давно повнолїтнїм (Смірнов уже зовсїм необережно здогадував ся, що Данило лишив ся по батьку малолїтнїм — укр. перекладу c. 22). Ржежабек у своїй розвідцї виставив ще цїлий ряд арґументів против гіпотези про холмських князїв-Романовичів, а заразом признав і саму запись фальсіфікатом, що хотїв говорити про Юрия Наримунтовича і тільки помилкою назвав його Даниловичом (Časopis c. 126 і далї). Доводи Ржежабка против автентичности записи не були приняті всїма (вони, дїйсно, слабші), але арґументацію против гіпотези про холмських князїв-Мстиславичів приймають всї дослїдники, що писали по нїм — Линниченко (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1891,V с. 152, в „Дополненіях” теж признав запись фальсіфікатом), Лонґінов (Грамоты Юрія II c. 38-9), Іванов (ор. c. c. 189).

8) Monum. Pol. hist. III c. 186-7.

9) Про сей шлюб див. прим. 10.

10) Monumenta Poloniae hist. II. с. 853 і 879, III c. 188-9, 309, Длуґош III c. 39. Бєльский, оповідаючи про сю війну на підставі Длуґоша, додає одну подробицю: він каже, що руським воєводою був Петро Галько, „jako tego Ioannes Birgierus dokłada”. Сеї цитати я не міг досї розвязати; проф. Нерінґ в своїй розвідцї про Бєльского між його джерелами не зауважив сього. Бєльский додає, що потомки того Галька досї живуть на Руси й мають герб „Салава”: три золоті хрести в блакітнім полю (вид. 1597 р. c. 205, вид. Туровского c. 353). Густинська лїтопись переповідаючи сю звістку зве того воєводу Петром Галкою. (c. 348).

11) Пор. згадку Kod. Małop. II ч. 547, що Володислав в 1308 р. навів paganos et scismaticos. Абрагам, опираючи ся на звістцї, що в 1308 р., коли пруські рицарі захопили Ґданськ, Локєтек воював з схизматиками: rege, tunc duce, in remotis agente et contra scismaticos pugnante (Lites et res gestae inter Polonos ordinemque Cruciferorum I c. 19), ставить навіть здогад, що по смерти Юрия Локєтек ходив на Русь і взяв її в свою фактичну опіку (с. 172). Здогад, як бачимо, досить довільний.

12) В гл. III.

13) Печатка ся заховала ся в фраґментах на грамотї 1316 р. і 1325 р., майже цїла на грамотї 1327, зовсїм цїла на грамотах 1334 і 1335 (про сї грамоти див. прим. 11). Фотоґрафічне факсімілє всїх їх, разом з грамотами, має вийти в збірнику петерб. академії. Печатка з грам. 1335 р. була видана в Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien, і у Пєкосїньского Pieczęcie polskie wieków średnich (Sprawozdania komisyi do hist. sztuki т. V) яко печатка Юрия-Болєслава. Було б пожадано, аби на підставі тих кількох відтисків, більше або меньше збитих, хтось задав собі труду з можливою докладністю відреставрувати так сказати б ідеальний рисунок Юрия та вказав його залежність від західнїх взірцїв і індівідуальні відміни; се могло б дати нам цїкавий культурний документ.

14) Длуґош III c. 43; Длуґош умістив сю звістку під р. 1309, а смерть Юрия у нього стоїть під р. 1308. Се одначе це не перешкода: в сїй другій, а так само і в першій датї могла бути помилка; могла буля бути вислана й за пізно — коли Юрий уже вмер, а папа ще того не знав. Імя адресата упущено — так могло бути і в копії тої булї, яку мав Длуґош.

15) Про сю записку в прим. 10.

16) Житиє Петра митрополита в Степенній Книзї І. 410. На сю характеристику звертаю особливу увагу читача супроти досить розповсюдненого в польській лїтературі погляду, що Казимир вивів Галичину з тяжкої кормиги й занепаду під татарською зверхністю та „podniósł jej znaczenieę do tego stanowiska, na jakiem się na długie wieki przed tym, nawet za największego blasku swej samoistności nie znajdowała (Прохаска).

17) Грамота ся теж не використана відповідно в дотеперішнїй науковій лїтературі Галичини; ориґінальний текст її видрукований був в Codex diplomaticus Brandenburgensis, ed. Riedel, I (1838), потім в Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski II ч. 976, реґеста її подана була ще в Описанію рукописей Румянцевскаго музеума c. 801.

18) pro nostrisque nepotibus Russie principibus.

19) Лїтературу див. в прим. 12.

20) Ся ріжниця в титулї має своє значіннє — так Юрий-Болєслав титулуєть ся все або князем Руси або і волинським і галицьким, нїколи — самим волинським. Що правда, на печатцї Юрия Львовича ми читали титули короля Руси і князя волинського, але в сїй ріжницї титулів короля і князя мабуть і лежить причина такого титуловання.

21) В новійшій науковій лїтературі уважали Льва луцьким князем нпр. Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, таблиця до с. 5), Андріяшів (c. 201), Дашкевич (ЗамЂтки с. 46), Ґолубінский II с. 154; сей погляд підпирано тим, що мовляв Луцьк був пізнїйше нїби спеціальною волостию Любарта (а Любарт, по сьому погляду, оженив ся з донькою Льва й дістав Луцьк у спадщину — так думає й Антонович, с.77). Одначе виразних вказівок на те, аби Любарт мав спеціальні спадщинні права на якусь волинську волость нема, а давнїйша русько-литовська лїтопись противно — підносить спадщинні права його на цїлу Галицько-волинську державу. Зрештою, як побачимо низше, Любарт міг бути в дїйсности зятем Юрия-Болєслава.

22) Яким способом граф Шварцбурґ був свояком наших князїв, зістаєть ся неясним. Ще Данилович вказав (Skarbiec І ч. 281), що Зіґегардового брата Ґунтера так сам зве свояком Зємовит добринський в 1306 р. Бальцер, ширше застановляючи ся над сею справою (Genealogia c. 345-6), висловляє оправдану гадку, що з огляду на докладнїшій відомости про шлюбні відносини, які є для куявської династиї, лекше припустити, що з графами Шварцбурґами були споріднені галицькі князї, а тільки посередно через них — куявські. Що до Шварцбурґів Бальцер висловляє здогад, цїлком гіпотетично тільки, що може бабка сих Ґунгера і Зіґегарда, Олена, незвістного роду, була руською княжною. Самого Зємовита Бальцер уважав зятем Льва, але й поза тим він був свояком волинських князїв, через сестру Евфемію, жінку Юрия Львовича.

23) Ся фраза, повторена і в грамоті Юрия-Болєслава 1327 р. — premunire curabimus pre Tataris, dummodo nobis constiterit — толкуєть ся хибно: „скільки буде нашої сили”, і з того роблять ся часом безпідставні виводи — нпр. Линниченко ЗамЂчанія c. 95.

24) Про се див. прим. 13.

25) На часи Юрия-Болєслава класти се вже тяжше супроти його добрих відносин до Литви (шлюб з Гедиминівною). Брак берестейсько-дорогичинських воєвод між сьвідками Юриєвих грамот 1334 і 1335 р. теж до певної міри може підперати здогад, що вже перед тим Берестейщину відірвано.

26) Böhmer Fontes rerum germanicarum I c. 137-8, IV c. 173 (замість Russiam — Prussiam), Monum. Germ. hist. scr. IX c. 672 і 734, XVII c. 555 (тут Prusciam et Rusciam).

27) Cont. Sancruc. III (Monum, Germ. scr. IX c. 734): dimissus a rege Ruscie cui antea a duce transilvano commissus fuerat. Ширше описує сей епізод римована хронїка Отокара (Deutsche Chroniken. V 2 c. 1154), називаючи Юрия по імени Kunic Goörg або Geor von Riuzen (Отокар уважає його вуєм Отона).

28) Наджупаном землинським і ужським (comes de Zemlyn et de Ungh) зветь ся він в своїм зазивнім листї з 1320 р. у Сірмая Not. hist. comitatus Zemplén. c. 13.

29) Codex Andegavensis I c. 412 (2/1 1317), пор. III c. 154.

30) in hoc presertim, quod in regnum nostrum Rutenorum ad detrimentum regii honoris nostri et serenissimi culminis de possessione (y Kaтони: derpessionem) proficiscens, ducem, qui nobis viventibus nostro regio diademate insigniretur, in nos superducere, quamuis minime valuerit (у Катони: voluerit), nitebatur — Fejér VIII c. 293, вперше у Катони VIII c. 431.

31) Уривок зазивного листу його з 1320 р. у Сірмая ор. c. c. 13.

32) Конфіската маєтностей Петра була проголошена королем уже в р. 1316/7 — Codex Andegav. І c. 412, але вибити його відти, здаєть ся, не годні були: він, як каже пізнїйша грамота (ib. IV c. 264, з 1342 року), in quibusdam castris tamquam insaciabilis bestia in irrogacione malorum factorum et indicibilium spoliacionum ac devastacionum possessionum bonorum regnicolarum regni Hungarie non cessavit, і лише пізнїйше de castris predictis contra voluntatem dicti patris nostri (себто кор.Кароля) per ipsum servatis вибив його наджупан шариський Mychk, котрому Кароль наперед дав ті сконфісковані землї: Strachynna, Keekmezey, Nogdamasa, Kyusdamasa et Geregynne. По тім фактичнім упадку Петра були забрані иньші його землї — замок Purusthian, Gálszécs, і ряд сїл (Sceech, Bocskow, Kereplye, Vysnou, Polyanka й ин.) — Fejér VIII. 2 c. 294.

33) de quo castro in regnum tyrannicae et hostiles incessanter fiebant vastitates — Fejér VIII. 2 c. 325. Облога сього замку, як видко з сього документу, входила в склад кампанїї з наджупаном Петром — пор. ibid. с. 293 і Cod. Andegav. І c. 412.

34) Епізод сей дуже мало оброблений. Див. Engel Geschichte des ungarischen Reichs II c. 15-6, Szalay Geschichte Ungarns II c. 185, Fessler-Klein Geschichte von Ungarn II c. 37, і т. и.; новійше: Pór Magyar-ruthén-erintkezések c. 939.

35) Про сей лист див. прим. 14.

36) Декотрі історики як Репель (Verbreitung des Magdeb. Stadtrechts c. 260), за ним Каро, Шараневич з того, що грамоту 1320 р. видає сам оден Андрій, виводили, що Льва вже тодї не було на сьвітї; але вже Зубрицький (III c. 250) дав сьому справедливе об'ясненнє — що Андрій був волинським, а Лев галицьким князем (сей погляд потім прийняли Ржежабек, Филевич, Іванів). Линниченко (Дополненія c. 108) хоче бачити в титулї Андрія доказ того, що він був паном цїлої Галицько-волинської держави, а Льва вже не було. Пор. сказане вище про титули — c. 115.

37) Див. прим. 15.

38) Припускають здавна, що донькою котрогось з Юриєвичів була жінка Любарта, але се тільки комбінація, і може скорше її треба уважати донькою Юрия-Болєслава (див. прим. 17 і прим. до ґенеальоґ. таблицї). Що мужеського потомства по руських князях не лишило ся, каже й Казимир в листї до патріарха 1370 р. — Acta patriarchatus I c. 577.

39) Theiner Monumenta Poloniae I ч. 316, 334, 338.

40) Можливо з рештою й таке, що сї ”схизматики” були зовсїм не з галицько-волинських земель; можна нпр. гадати, що то якийсь претендент з руських князїв за помочию Татар заберав ся до походу — але се вже буде гіпотеза чистої води.

41) Підношу сей брак виразних вказівок особливо супроти здогадів Прохаски (W sprawie c. 9), що галицько-волинське боярство стояло в союзї з Татарами і на нїм операючи ся, старало ся тримати в своїх руках Юрия-Болєслава. Линниченко знов припускає, що Галичиною і Волинею перед приходом Болєслава правили якийсь час татарські баскаки з боярською думою, „як то бачимо пізнїйше, по смерти Болєслава і перед опанованнєм Руси Казимиром”. Та власне як раз тодї не бачимо ми слїду якогось татарського намістника на Руси, й се саме промовляє дуже против гіпотези про баскаків перед Болєславом.

42) Raynaldi Annales ecclesiastici ab anno quo desinit Baronius XV c. 295 (Henricus dux Haleciae, haeres rex regni Poloniae, dux. Glogoviae et Poshnaniae — лист до папи в справі денарія св. Петра) і c. 299 (замітки, що против Людвика баварського папа звертав ся з листами до Slaviae, Glogoviae, Longomeriae duces). Kapo (Geschichte Polens II. 225) на сїй підставі припускав, що по смерти Юриєвичів бояре покликали на князїв сих шлезьких княжат, але для такої гіпотези нема нїякої підстави; з рештою сам Каро реального пановання їх на Руси не припускав.

Дуже штучне об'ясненнє дав недавно Абрагам (ор. c. 174); що Локєтек по смерти Юриєвичів задумав захопити їх спадщину (для того і накликав папу до хрестоносного походу) і розпочав сю окупацію, а наслїдком того князї глоговські, бувши претендентами на Польщу, прибрали й титул князїв галицьких.

43) Янко каже про Юрия-Болєслава: quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt (Monumenta Poloniae II c. 629). Супроти сього неправдоподібним здають ся здогади нпр. Линниченка, що Болєслава накинули Русинам Татари і він операючи ся на них, старав ся укоротити боярські впливи (ЗамЂчанія c. 90). Прохаска (W sprawie c. 6) думає, що Болєслав мав галицький стіл завдячати підпорі Володислава. Таку підпору припускає й Линниченко (c. 90-1), і вона можлива, але теж дуже на сю можливість налягати не можна супроти, двозначного становища Болєслава супроти Локєтка й його сина, яке показують нам пізнїйші Болєславові грамоти.

44) Сам Юрий-Болєслав зве Юрия своїм дїдом (avus, в грамотї 1325 р.), очевидно — по матери. Янко з Чарнкова зве його попередника на галицько-волинськім столї, остатнього Юриєвича, його вуєм (avunculus — c. 621); очевидно, Болєславова мати була донькою Юрия Львовича (natione Ruthena зве її Длуґош III c. 202). Імя її — Марія, подають записки познанські — Monumenta Poloniae V c. 681, див. також иньші джерела вказані у Бальцера Genealogia c. 438. В лїтературі звуть її часом хибно внучкою Юрия Львовича (нпр. Антонович Монографіи І c. 51, Линниченко ЗамЂчанія c. 85).

45) Здогади що до часу уродження Юрия-Болєслава Balzer c. 453. З його виводів виходило б, що Юрий-Болєслав міг мати тодї не меньше 12 і не більше 19 лїт, але сї виводи досить гіпотетичні. Линниченко зовсїм безпідставно (опираючи ся на термінах non post Бальцера) твердить, що в момент смерти Юрий-Болєслав не міг мати й 30 лїт (Дополненія с. 112). В звязку з його лїтами стоїть питаннє — як розуміти призвище проводиря галицького боярства Дмитра Дедька. Почавши: від Карамзїна (IV с. 130) і кінчаючи Линниченком (Критическій обзоръ c. 158), його часто толкують як ”дядько” — Болєслава б то. До сеї справи я ще верну ся (в т. IV гл. 1), тепер зазначу тільки, що се толкованнє уважаю добрим.

46) Що до релїґії Болєслава, то припустити, як то зробив Лонґінов (Грамоты Юрія II c. 13), що його від дитинства виховано православним, дуже тяжко особливо коли він (а се правдоподібно) був старшим сином Тройдена; зрештою предвидїти тодї, що вуйки Болєслава повмерають безпотомно, і він буде кандидувати на їх стіл, було трудно. Можна вказати ще на вираз папського листу про замір Болєслава перейти на католїцизм: ad unitatem ipsius ecclesie redeundi (Theiner Monumenta Poloniae I c. 383), але покладати ся на докладність сього слова redeundi небезпечно.

47) Див. прим. 16.

48) Може й не вступив іще на галицько-волинську землю — нпр. інсіґнїї могли бути йому прислані сторонниками. Висловляю се одначе, яко просту можливість.

49) Зиморович в своїй Хронїцї Львова дає таке оповіданнє: по смерти Льва (Даниловича!) Литвини забрали Волинь, Мазовшане — Поділє і Покутє без перешкоди. ”Оден тільки Львів, мужно оборонюваний дружиною Льва, Татарами, Сараценами, Вірменами й иньшими княжими (розум. Львовими) вояками, замкнув ворота перед узурпаторами і відчинив їх (1327 р.) тільки на таких умовах: що Болєслав, прийнявши титул руського князя, позволить міській громадї спокійно й свобідно жити по своїм законам і звичаям; князївського скарба, яко річи сьвятої, він не рушить і нїчого в публїчних справах не буде робити без загальних зборів (sine comitiis сеnturiatis) — Zimorowicz Opera c. 59. На жаль се оповіданнє по всякій правдоподібности цїле було тільки фантазією львівського патриція XVII в., що переносив і на XIV в. обставини reipublicae Leopoliensis.

50) Текст в прим. 15.

51) Див. вище c. 103.

52) Таку гадку висловив Лонґінов (Грамоты c. 10-1): він думає, що по смерти Юриєвичів зіставали ся в галицько-волинській землї дрібнїйші князї, і з початку Юрий опанував тільки Володимирську волость. Його погляд приймає й Линниченко з тою ріжницею, що припускав боротьбу Юрия не з руськими князями, а з сепаратистичними змаганцями поодиноких округів (Критическій обзоръ c. 153). Але сї гіпотези не мають опертя в джерелах; Лонґінов шукає підпори для свого погляду в ріжницї титулу Юрия в його грамотах, але нестійність його арґументації збив уже Линниченко (1. c.). Оповіданнє Зиморовича про Львовян, на котре покликуєть ся також Лонґінов, не має нїякої певности, як я вже сказав.

53) Про них див. в прим. 11.

54) Тут повторено також і фразу про посередництво „свояка” Зіґегарда Шварцбурґа та його instrumenta et pactiones: се мабуть зовсїм безпотрібно відписано з грамоти 1316 р. Так само відписана і для того не має нїякого значіння фраза про оборону від Татар, котрій надає в своїх міркованнях велику вагу Прохаска (W sprawie c. 9), здогадуючи ся, що сї слова в пізнїйших грамотах Юрия мусїв упустити під пресією бояр, що тримали ся Орди.

55) in Ladimiria nostra civitate capitali.

56) Monumenta Poloniae III c. 78 — Śrocznik Świętokrzyski, і в иньшій верзії, не знати звідки взятій, — Poczet królów polskich ibid. c. 295.

57) Длуґош II c. 155; його звістка має дуже правдоподібний вигляд і потверджуєть ся словами Івана Вінтертурського, що жінки Болєслава й короля Казимира (теж жонатого з Гедиминівною) були сестри. Імя її дає невидана мазовецька ґенеальоґія — про неї див. Бальцер Genealogia c. 488. Нарбут, покликуючи ся на напись на гробі Офки, зве її Офкою, в християнстві Марією, але се друге імя додав він сам хибно, як добре вияснив Бальцер 1. c.

58) Див. в прим. 17.

59) Русько-литовська лїтопись в І т. Учених Записок II отд. академіи с. 27. Звістку сю декотрі дослїдники приймають скептично, уважаючи її тенденційною (нпр. Дашкевич ЗамЂтки c. 46, пор. Линниченко ЗамЂчанія с. 85). Я думаю, що се оповіданнє укладало ся тодї, коли вже Волинь не була objectum litis, а й окрім того не припускаю такого отвертого видумання факта; той факт, що Любарт так легко дістав Волинь і Галичину по смерти Юрия, до певної міри потверджує, що він дїйсно уважав ся спадкоємцем ще за його житя.

Линниченко в своїх Дополненіях по поводу сеї замітки моєї зазначує, що не розуміє її, бо спір за Волинь почав ся ще в XIV в. (c. 112). Ну, я думав, що читач догадаєть ся, що я говорю про спір за Волинь (а не Галицько-волинські землї), що розгорів ся між Литвою й Польщею в 1440-1450-х рр.

60) Chronicon Budense c. 254, Дубницька хронїка Hist. Hung. scr. III c. 129, Турову II гл. 98, Янко з Чарнкова — Monum. Pol. hist. II c. 637-8.

61) Лїтературу й перегляд ріжних поглядів див. в прим. 18.

62) Див. т. II c. 413-5, 449-452, і т. III c. 18 і далї.

63) Текст умови з 1350 р. в урядовій копії 1357 р., видав Прохаска ор. c. дод. II.

64) Див. прим. 18.

65) d. Lothka dux Ruthenorum venit in Wisegrad cum electo populo militum suorum ad regem Karolum Hungariae, promittens ei omnis аmісісіе incrementum — Дубницька хронїка у Flоrіаnі Hungariae fontes domestici III c. 128, Туровц гл. 98 (у нього імя читаєть ся: Lochka); звістка ся походить з старої, сучасної угорської хронїки, доведеної до р. 1342 — див. Кайндля в Archiv für öst. Gesch. т. 88 c. 455.

66) Галицьким боярином уважав Лотку Шараневич: (Исторія Гал.-волод. Руси с. 150), Ржежабек (ор. с. с. 217), Линниченко (ЗамЂчанія с. 102), і сей погляд приймав і я в першім виданню сеї книги, бачучи в сїй звістцї симптом боротьби Юрия-Болєслава з галицьким боярством. Але тепер думаю, що вірнїйші стилїзації звістки були погляди угорських письменників, що бачили тут галицького князя (як іще Прай — див. прим. 19, новійше Повр — Magyar-ruten érintkezések c. 940).

67) Івана Вінтертурського оповіданнє див. в прим. 15, иньші тексти в прим. 20.

68) Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 і 384. Оден з новійших дослїдників др. Прохаска добачає в тім великий полїтичний плян Юрия: Русь могла зайняти самостійне становище, тільки здобувши санкцію одної z władz naczelnych świata — а то папи: тільки се могло увільнити її від претензій сусїдів, від татарської неволї, отже Bolesław Jerzy II rozpoczął akt przyjęcia wiary katolickiej od siebie, liczył na ludność, katolicką w wielkich centrach, na kolonistów zachodu w miastach zaludnionych przeważnie Czechami i Niemcami, na których jako na trwałej podstawіе opierał i dodrobyt kraju — W sprawie c. 11. Проф. Линниченку сї здогади Прохаски здають ся „дуже імовірними” (Суспільні верстви Гал. Руси c. 2), минї навпаки — дуже штучними.

69) Christi fideles.

70) de fidelibus procreatus parentibus.

71) Ржежабек, за ним Філєвич, з переходом Юрия на латинство й заходами коло ширення латинства звязували часті приїзди м. Теоґноста на Волинь; в з'їздах епископів до Теоґноста Філєвич бачить (c. 136) православні собори ad hoc. В дїйсности частий побут Теоґноста на Волини поясняєть ся справою галицької митрополїї, що тягнула ся від часів Юрия Львовича, а собори епископів, практиковані за Теоґноста при сьвященню нових епископів скрізь, були тільки загальною реформою церковних порядків руської митрополїї --див. про се в гл. 3.

72) Вона переказана тільки у Длуґоша III. 155, але має всякі вигляди правдоподібности.

73) extirpare schismaticum errorem.

74) fidem immutare.

75) Ржежабек (c. 215), Іванів (c. 224) приймають en toutes lettres звістку про утиск православія Юриєм, але вже Линниченко (ЗамЂчанія c. 94, 102) висловив гадку що звістки про прозелитизм Юрия могли бути побільшені його ворогами, хоч і прийняв гадку про новий перехід Юрия на латинство.

76) Див. в прим. 11.

77) Adalberti aduocati de Bochna (давнїйше читано: de Bahna, але фототипічне виданнє не лишає сумнїву) — в Бохнї дїйсно був тодї такий — Kodeks Małop. I c. 208, 262. Warssou — декотрі уважають за Варшаву, але се не дуже правдоподібно.

78) В підписах сьвідків сеї грамоти добачає Іванов доказ того, що Болєслав окружав себе Нїмцями (c. 224). Але такого виводу з того не можна робити: справедливо зауважено вже давнїйше, що сьвідками на сїй грамотї виступають Нїмцїі, і особливо війти — як знавцї річи. Прибічної своєї ради Юрий певно не складав би з війтів, і то чужих громад (Бохня).

79) Див. вище c. 94.

80) Линниченко (ЗамЂчанія c. 98, Сусп. верстви c. 62, пор. 15) з поміж Юриєвих бояр уважає Михайла Єлизаровича, Бориса Кракулу і Олександра Молдаовича Волохами, а Ходора Отека і здаєть ся — Ходка Яромировича — Чехами, напевно за Русина має тільки Дмитра Дедька. Я думаю, що Михайло Єлизарович не може будити нїяких підозрінь, так само як і Григорий Косачович і Грицько Кудринович. Імя Кракули — Борис, думаю, теж досить документує в нїм Русина, або що найбільше зрущеного Волоха. Зрештою присутність численних Волохів на дворі руського князя в ті часи була б фактом, котрий ледво чи хто потрапив би витолкувати (окрім хиба о.Петрушевича з його все-волоською теорією). Олександр Молдаович міг бути так само Русином з Подунавя як і Волохом, або ще й скорше. Імя Ходка Яромировича дїйсно звучить по чеськи, хоч не можна сказати, щоб і воно не могло бути руське, як і імя Ходора Отека. Georgius Calvus не має нїяких познак, з котрих можна б пізнавати його національність.

81) Ржежабек c. 216-7, Линниченко ЗамЂчанія c. 101, Сусп. вер. с. 62, Прохаска с. 8-10. О скілько хисткі всї здогади про переміну в становищу Юрия супроти боярства, показує порівняннє поглядів дд. Линниченка й Прохаски: перший думав, що своє сильне становище в початках князювання завдячав Юрий підпорі Татар, другий — що боярство опирало ся на Татарах против нього.

82) ex dono Dei natus dux et dominus Russie; Dei gratia natus dux tocius Russie Mynoris; Dei gratia dux et heres Russie.

83) Сама собою насуваєть ся анальоґія Юрия-Болєслава з другим пізнїйшим вихованцем західної культури в ролї православного володаря — Дмитром, чи т. зв. Лжедимитриєм московським. Новійші дослїди показали виразно, що західнє вихованнє Дмитра не перешкоджало йому бути вірним опікуном своєї держави та орієнтувати ся її інтересами. Між Москвою XVII в. і Галицько-волинською державою XIV в., що сама від віків зближала ся до заходу й не була анї трошки скандалїзована унією Данила кількадесять лїт перед тим була, розумієть ся, велика ріжниця, але при всїм тім дуже можливо, що католицькі й польсько-нїмецькі симпатії Юрия лише per nefas відіграли таку ж траґічну ролю в його житю, послуживши лише підставою аґітації против нього, як то було з Дмитром.

84) Ми маємо дві дати смерти Юрия. В записках Траски і в Малопольських записках маємо circa festum annunciacionis beate Marie (l. c.) отже дата приблизна, але Длуґошом повторена в катеґоричній формі — in die annuntiationis Sanctae Mariae, alias nono calendas Aprilis (III. 196). B сїй катеґоричній формі перейшла вона переважно в новійшу лїтературу. Докладну дату дають вище згадані познанські записки (Monumenta Poloniae V. 880) — VII idus Aprilis (7 цьвітня). Ся дата, як бачимо, не противить ся датї Траски и має повне право на наше довірє. Що до того, де отроєно Юрия, то одиноку вказівку дає ґенеальоґія польських князїв з XV в. (Monum. Poloniae III. 284) — на Володимир. Декотрі думали на Львів, на підставі згадки про рух у Львові против нїмецьких купцїв по смерти Юрия (див. низше), але такий рух міг мати місце не тільки там де убито Юрия, а і по иньших більших містах.

85) Про се побиваннє слуг і прихильників Юрия згадує цитований в прим. 20 лист папи 1341 р., а в листї Дедька до м. Торуня згадують ся шкоди починені Львовянами торунським купцям post obitum domini nostris felicis memoriae ducis Russie — у Фойґта III ч. 61.

З сим рухом звязуєть ся й звістка про смерть Юриєвої жінки Офки: Нарбут, покликуючи ся на напись її гроба в Завихостї, пише: żyć przestała 1342 lutego 5 dnia, wrzucona przez Rusinów pod lód na Wiśle pod Zawichostem (Pomniejsze pisma c. 296), і сю звістку приймають декотрі дослїдники — Прохаска c. 11, Бальцер c. 457. Аде вона дуже підозріла (чому аж у Завихостї, й чому Русини??). Провірити її вже не можна, бо того Офчиного гроба в завихостськім костелї нема тепер.

86) Одначе тільки можливо, бо коли більш катеґоричні виводи роблять ся на підставі Любартової грамоти луцькій катедрі, то роблять ся неоправдано (див. прим. 17).

87) Вище с. 127.

88) Про сей дзвін у Зубрицького ПовЂсть врем. лЂть c. 78, і новійше в збірнику петерб. акад. c. 79; Дедькови признавав його недавно Линниченко — Крит. обзоръ c. 160.

89) Як припускав нпр. Філєвіч Борьба с. 82.

90) Boleslao filio Troyden. . interempto, Lubardus filius Gedimini ducis Litwanorum eundem ducatum Russiae possidebat, quem Kazimirus anno D. 1349 obtinuit ex integro — Monum. Poloniae II c. 629.

91) Ученыя записки II отд. с. 27.

92) Іпат. c. 588 — тут розріжняють з українських князїв тільки ”заднЂпрЂйских и волиньских”, Кипріанове житиє м. Петра — див. цитату на c. 114, реєстр городів — Воскрес. л. І c. 420.

93) III c. 404 — звідси взяте, очевидно, й поясненнє в ґенеальоґічних примітках в збірцї Пісторія Polonicae historiae corpus III c. 166 — тому воно й не має самостійного значіння, яке йому надає Філєвіч Борьба с. 43.

94) Acta patriarchatus constantinopolitani, ed. Miklorich et Müller I с. 265 = Руск. истор. библ. VI дод. 6.

95) Заслуга вияснення того факта, що Любарт признавав ся князем і в Галичинї, не тільки на Волини, належить Філєвічу (Борьба с. 48, 81-2, Къ вопросу с. 326), хоч він і не роспоряджав всїми фактами, які маємо. Перед тим ся обставина не звертала на себе близшої уваги. Против виводів Філєвіча виступали Линниченко (Крит. обзоръ c. 164), Терлецький (Полїтичні подїї на Гал. Руси в 1340 р. — Записки Наук. Тов. ім. Ш. т. XII c. 25), але підстав для погляду про власть Любарта в Галичинї вони не збили (в оцїнцї сих підстав я одначе з Філєвічом не зовсїм годжу ся). Що Галичина в тім часї не належала анї до Польщі анї до Угорщини, на се будуть дані докази в т. IV.











Попередня     ТОМ III     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.