Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ III. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ III     Розділ III     Наступна





Суд — роди суду, суд громадський і його відносини до княжого, суд княжий, судові аґенти, форми процесу — слїдство, роля покривдженого, роля судиї, судові докази, ордалїї, виконаннє судового рішення.



Про орґанїзацію суду знаємо ми дуже мало: наші правні джерела надзвичайно бідні такими відомостями 1).

Суд в сї часи, очевидно, був чотирох родів: суд громадський, суд княжий, суд церковний і суд домінїяльний. Про церковний буде мова в оглядї церковного устрою, про домінїяльний можемо тільки сказати, що княжий суд не мішав ся зовсїм у відносини „господина” до його холопів, значить — не ограничував його суду над своїми невільними підданими нїчим, а над наймитом давав дисциплїнарну власть, звязану з обовязками наймита: признавав за паном право „бити” закупа „про дЂло”, за провину, але зіставляв за закупом право скаржити ся в княжий суд 2).

Про громадські суди наші правні збірки — Руска Правда — не кажуть нїчого, як не кажуть з рештою нїчого й про духовні суди, займаючись тільки княжим судом. Але громадський суд безперечно істнував: суд сїльської громади в меньш важних справах і суд старцїв з більшого округа в важнїйших справах — пізнїйший копний; на се вказує істнованнє таких судів в пізнїйших часах, а натяк маємо і в самій Р. Правдї, бо з неї виходить, що громада може видати або не видати провинника, себто прийняти на себе сплату викупа або нї: таке чи иньше рішеннє громади, очевидно, могло стати ся тільки після оцїнки нею вчинка свого громадянина, а се вже й буде властиво судом.

Щоб зміркувати відносини громадського суду до княжого, не треба спускати з очей історичної перспективи; княжа адмінїстрація, а з нею й княжий суд розгалужував ся поволї: на початках княжі суди були дуже рідкі, в більших тільки центрах, і поволї з'являли ся в меньших. При такій рідкости княжих судів очевидно, що переважна маса справ мусїла рішати ся й кінчати ся в громадських судах; в княжий суд могли переносити ся тільки деякі більш круті справи, де сторони не задоволяли ся громадським присудом. Такі справи могли приносити ся княжим урядникам при їх об'їздах, як приносять скаргу Яну Вишатичу Білозерцї.

По за тим князь полишав громадським судам, мабуть, повну свободу і тільки висилав від часу до часу своїх аґентів — „вирників” або „ємцїв” (від „имати” — збірщиків) зберати вири й продажі, які мали йти до княжого скарбу з провинників. Такий збірщик в своїх об'їздах з'їздив на ґрунт до громади з своїм „отроком” та з писарем — „метальником” і зіставав ся тут на кілька день, збераючи вири; за сей час громада мусїла його годувати з кіньми і з цїлою компанїєю, й се було не малим стимулом для неї — спішити ся з збираннєм грошей. Щоб одначе ограничити надужитя, вже Ярослав обмежив побут збірщика найбільше до тижня і визначив таксу, чого міг він жадати від громади 3). Окрім удержання під час свого побуту в громадї, збірщик діставав певний процент з зібраних грошей від князя (від вири показано в таксї 20%, але правдоподібно процент міняв і залежав від ранґи особи того урядника, що їздив збирати) та певні грошеві плати від громади: „ссадная гривна”, 10 кун „перекладної” вирнику, а писарю — метальнику осібно.

З того що в фундаційній грамотї смоленської катедри дохід від вир князь рахує на певні з гори звістні цифри, висловлений був здогад, що громади, мабуть, відкупали ся певною постійною платою від обовязка давати вири (й продажі) 4), й се дуже можливо, що така практика дїйсно завела ся пізнїйше: нею можна пояснити, що пізнїйші громадські суди (литовсько-польських часів) були вільні від усякого мішання правительства.

Розгалуженнє княжої адмінїстрації в ширшім значінню того слова злучене було з обмеженнєм території громадських судів, хоч завсїди їм іще лишили ся значні простори. Де осїдав княжий аґент з правами суду, очевидно — переставали функціонувати зовсїм або майже зовсїм суди громадські: суджу з того, що в Руській Правдї ми не знаходимо нїяких натяків на координацію або конкуренцію суда княжого з судом громадським; з рештою се зовсїм зрозуміло: того вимагав і матеріальний інтерес княжих судів — не мати конкуренції з иньшими судами, та й люде, як то буває звичайно, мабуть волїли звертати ся по суд до зовсїм стороннього чоловіка.

Княжий суд правив ся або самим князем — такий суд Ізяслава про забитого Дорогобужцями конюха, згаданий в Р. Правдї 5), або його аґентами. Але сї аґенти уважали ся тільки заступниками князя і самостійного значіння не мали: Руська Правда майже не говорить про княжих судїв яко таких, тільки скрізь про князя яко судию, про суд на княжім дворі і т. и. 6). Одинокий раз про „князя і судиїв” іде мова в постанові про права закупа скаржити ся на „господина” 7), натомість в иньших разах очевидно те, що говорить ся про князя, належить розуміти про всякого княжого судию взагалї.

Сьому відповідає брак апеляції: всякий суд був княжим, хоч би й не правив ся самим князем, тому на нього й не можна апелювати. Се не виключає одначе можливости скаржити ся князеви на надужитя княжих аґентів у судї як і в адмінїстрації.

Можливо, що через таке слабе відокремленнє княжого судиї як самостійної інстанції ми й не маємо якоїсь технїчної назви для провінціональних судиїв: „судии” Р. Правди (в згаданім параґрафі) — се такаж загальна, не-технїчна назва, як і „судящии” в чудах Бориса і Глїба. Одинока конкретна згадка про „судию”, яку маємо — се призвище „Судїч” галицького боярина Доброслава з середини XIII в., але й тут питаннє — чи дїйсно ми маємо тут технїчну назву, титул. Хто сидїв в даний момент на „княжім дворі”, в його стольнім містї чи в провінціональнім, той і правив суд.

З оповідань лїтописи виходить, що княжий суд правили „тивуни”, себто частноправні аґенти князя 8). Але вони, певно, не були одинокими особами, що правили княжий суд. З усякою правдоподібністю можна прийняти нпр., що княжий суд мали посадники; маємо таку принагідну звістку з Суздальської землї, і вона має загальнїйше значіннє 9).

Роля княжого судиї на судї в богатьох точках не ясна, за браком відомостей. Правдоподібно, в рішенню справи брали участь поважані громадяне — „старцї”, знавцї звичайового права, як то бачимо в праві ґерманськім і в деяких словянських, але не маємо вказівок на те, аби участь репрезентантів громади мала якийсь орґанїзований і обовязковий характер. Бачимо, що процес був публичний, дїяв се „перед князем і перед людьми” 10), і в дусї тогочасного житя сю присутність людей мусимо уважати не зовсїм пасивною — вона мусїла, прошена чи не прошена, висловляти також свої гадки про шанси сторін й брати певну участь в рішенню, „винаходї права”, як характеристично називало ся се в пізнїйших віках, але далї таких здогадів ми йти не можемо.

Окрім самого судиї Руська Правда згадує ще низших судових аґентів. „Отроки” або „дїтські” висилали ся на ґрунт, нпр. для подїлу спадку (пізнїйше, в русько-литовських судах „дїтський” стає урядником, що відповідав возному польського права), а при судї сповняли ріжні обовязки — нпр. при ордалїях 11). „Мечників” в одній згадцї висилають збирати продажі, в другій звістцї вони разом з дїтськими переводять доказ ордалїями 12). І ті й сї помагали істцю в виконанню засуду 13), а певно — і в иньших потребах, та мусїли пильнувати порядку на судах, що не зовсїм було легко: характеристику пізнїйшої Псковської грамоти, де сторони ідуть у суд з купою приятелїв та силою лїзуть до судового покою, бючи „подверників”, — ми з усякою правдоподібністю можемо перенести й на давнїйшу українську практику. Неясне значіннє „ябетника”, звістного нам з одної лише згадки старшої Р. Правди — дослїдники уважають його чимсь в ролї нинїшнього прокуратора 14). Нарештї і на судї, як при подорожах вирників, грав певну ролю „метальник” або „писець”.

Усї такі низші судові аґенти були в службі судиї, належали до „боярської дружини” його, або виберали ся з молодшої княжої дружини. Вони діставали на свою користь деякі спеціальні оплати від сторін за свої функції, а окрім того плату чи удержаннє або від самого судиї, коли були його дружиною, або з судових доходів, коли були княжими.

Судиї, себто урядники з юрисдикцією ріжних катеґорій, мусїли діставати певну частину з судових оплат, а мабуть де що й від сторін. Той процент з вир, що Р. Правда вказує для вирників, дає певне понятє про участь судей в судових доходах (самі терміни вирника і ємця мають такий же загальний характер як і „судия”, і можуть себе з ним посполу покривати).

Далеко більше нїж про орґанїзацію суда дає нам відомостей Руська Правда про орґанїзацію й порядок процесу; хоч і тут де що зістаєть ся неясним або й зовсїм не відомим.

Що мусимо піднести на вступі як загальну прикмету — се більша пасивність, далеко меньша роля судиї в процесї взагалї, в порівнанню з теперішнїм.

І так слїдство переводила інтересована сторона сама, своїми силами: покривджений збирав сьвідків 15), сам шукав провинника або покрадених річей, сам провадив такі правні процеси, як „заклич на торгу”, „гоненнє слїда”, і „свод”. Правительственні аґенти й громади повинні були тільки давати йому певну поміч: посадник був обовязаний дати своїх отроків у поміч господину, що „сочив” або „гнав” свого холопа-утїкача 16); громада (вервь) обовязана була помагати гнати слїд на її території, коли не хотїла приймати вини на себе, і шукати злодїя або убийцю, коли слїди злочинця вели на її територію 17).

„Слїд гнали” тодї, коли в обставинах злочину були такі подробицї, що по ним можна було зараз таки „сочити” злочинця. „Гонить слїд” інтересований разом з сьвідками — „съ чюжими людьми и съ послухы”. Коли слїд губив ся на порожнїм місцї, „де нема анї села, анї людей”, справа пропадала; коли ж слїд провадив до оселї (села) або табору чи становища (товару), то вже сї люди, до котрих підійшов слїд, були обовязані взяти участь в розслїдї: або знайти злочинця, або відвести від себе слїд (отсочать отъ себя слЂду). Коли ж би вони не взяли участи в розслїдї, або силоміць прогнали від себе покривдженого, то вина спадала на них: вони мусїли дати відшкодованнє покривдженому і заплатити кару (продажу). Сей процес описаний в Правдї XII в. 18) в головних основах практикував ся на Україні ще в XVI-XVII в.

Коли щось було згублено або вкрадено так, що властитель не мав слїду злодія, він „закликав” або „заповідав” про свою страту на торгу „города”. Коли його страта не була вернена до трох днїв, той у кого страчена річ буде знайдена пізнїйше — хоч би він її купив, або виміняв, — не тільки був обовязаний її віддати, але платив кару 3 гривни (як за крадіж). Одначе заповідь мала силу тільки в границях округа того „города”, де вона була зроблена 19).

Коли властитель украденої або згубленої річи знаходив її у кого небудь, не зробивши заповіди, тодї наступав „сводъ” : „коли хто небудь пізнає загублене або украдене у нього: коня, одежу або худобу”, каже Р. Правда, „то не кажи: „се моє”, але: „поди на сводъ, гдЂ єси взялъ”, себто покажи, від кого ти се маєш. Коли таким чином дійдуть до винуватого, то той має відповісти й за иньші річи, що були покрадені або загублені разом з знайденими. Але таке слїдство аж до провинника вимагаєть ся тільки в самім містї; коли „свод” виведе слїдство за місто, „по землям”, то покривджений обовязаний вести його тільки „до трехъ сводовъ”: дійшовши до третього посїдача своєї річи, він має право зажадати від нього відшкодовання за неї, а той третїй має право вести слїдство до кінця, і тодї віднайдений провинник платить покривдженому за иньші страчені річи, третьому — заплачене відшкодованнє, а власти — кару. Коли шукають украденого челядина, то таке ограниченнє слїдства третїм сводом має місце однаково чи поза городом, чи в городї. Очевидно, що провинником признавав ся всякий, хто не міг повести свода далї — вказати від кого він здобув річ. Але як би такий, не знаючи від кого купив, мав сьвідків, що він купив то явно, „на торгу” — вивів митника або двох свобідних сьвідків, то він не уважаєть ся „татем”, не відповідає за иньше украдене, а тільки тратить гроші, заплачені за річ. За границї землї свод не переходив: коли свод доходив до границї землї, тут повторяло ся теж саме, як коли чоловік, довівши законність купна, не міг назвати продавця 21).

Ся процедура своду й ріжнородні казуси його, вияснені в Р. Правдї, служать характерним прикладом дуже значного розвою правної практики в ті часи.

Так само як покривджений сам переводив слїдство, його ж річею було умовити ся з противною стороною про форум і речінець суду, або відставити на суд свого противника силоміць. Правдоподібно, й тут він мав право жадати від власти помочи: в смоленській умові з Нїмцями інтересований має право взяти від тивуна дїтського для відставлення до суду обжалованого силоміць 22). Але завсїди се арештованнє противника зіставало ся на відповідальности інтересованого і мало в собі значне ризико: коли він не довів справи, мусїв платити значну кару — 3 грив. за арештованнє „смерда”, 12 грив. за княжого боярина 23). Правдоподібно, що вже тодї арешт можна було заступити порукою, що згадуєть ся одначе тільки в смоленській умові 24).

Чи роспочинала коли процес в карних справах і переводила слїдство сама власть, се не зовсїм ясно, але деякі факти вказують, що так дїйсно бувало. Так у звістній історії з волхвами княжий боярин сам роспочинає справу, змушує громаду видати провиників-волхвів, переводить допит і навіть при тім каже їх мучити (каже бити, потім дерти їм бороду, потім вложити „рубля в уста” і привязати в човнї „ко упругам”) — бо вони противили ся його суду і жадали суду княжого; потім, засудивши, він видає їх покривдженим на пімсту 25). Другий епізод маємо в Печерським Патерику: коли Григорий печерський, знайшовши у себе злодїїв, пустив їх, „градскій властелинъ” якийсь (се було в Київі, але стиль Патерика, подібно до візантийських прововзорів, не любить докладности в детайлях), довідавши ся про се, казав зловити тих злодїїв і почав їх „мучити”, так що св. Григорий продав книги, аби їх викупити (епізод представляє се, як прояв користолюбности „властелина”) 26).

В звичайних процесах судия і в самій процедурі мав досить пасивну ролю: проводили перед ним процес самі сторони (обидві вони звуть ся в Правдї „истцами” й спеціальних означінь для сторін нема, що вказує на їх рівноправність в процесї). Процес має сильно виражений формальний характер. Кари були означені докладно в самім праві, так що субєктивнїй оцїнцї судиї лишав ся дуже незначний простір, і він мав властиво лише сконстатувати докази, які вимагали ся правом в певній справі. Справедливо піднесено, що сей формалїзм, виражений між иньшого й численними формулами, переказаними Руською Правдою 27), мав служити проти надужить судиї силою й властию, дуже легких в тодїшнїй, іще слабо (розмірно) орґанїзованій суспільности 28) Крім того не треба було забувати, що судили суд дуже часто приватні заступники князя чи його намістника, слуги, навіть несвобідні, отже особи, що самі по собі не мали ваги в очах сторін, так що їм і не можна було дати якоїсь самостійної ролї.

Судовими доказами були: признаннє обвинуваченого, знаки на тїлї покривдженого, сьвідки (ріжних катеґорій), присяга й ріжні форми божого суду. Про акти як судовий доказ Р. Правда не згадує нїде: очевидно, в тім часї (кінчаючи першою половиною XII в.) писаннє актів ще не практикувало ся ширше, а всякого рода умови стверджували ся сьвідками.

Признаннє обвинуваченого, розумієть ся, від разу рішало в усякого рода справах, а в справах про побитє або скалїченнє — так само знаки на покривдженім. В процесах про побитє й скалїченнє не жадало ся в такім разї сьвідків; обжалований міг увільнити ся, тільки вивівши сьвідків на доказ, що не він, а його противник роспочав бійку 29).

В иньших справах покривджений доказував сьвідками. Для них є дві назви в Р. Правдї: ”видоки” і „послухи”. „Видоки”, очевидно, були сьвідками, що на власні очі бачили: або бачили обставини злочина, або брали участь в слїдстві: закличи, гоненню слїду, сводї. Не так ясно, що означають „послухи”; часом вони, безперечно, означають теж саме що видоки — сьвідків, як нпр. послухи при гоненню слїду 30); але часом вони виступають в иньшім значінню: сьвідків доброї слави і чести обжалованого (як ґерманські conjuratores) — нпр. в поклепнім процесї; таке толкованнє, хоч не всїма признане, здаєть ся минї вповнї правдоподібним.

В звичайних справах виставало двох сьвідків-видоків; тільки в процесах проти чужинців вимагало ся їх більше („повне число”, але яке — не знати) 31). Сьвідки мусїли бути свобідними людьми; тільки з біди могло бути приняте сьвідоцтво вищих катеґорій холопів — тивунів, а в меньших справах — сьвідоцтво закупів 32). Заяви сьвідків мусїли вповнї згоджувати ся з заявою сторони: „слово противу слова”, инакше не мали значіння 33).

Коли покривджений не міг відповідно підперти своєї справи сьвідками: нпр. як сьвідки були холопи, а не свобідні, або вони не сьвідчили безпосередно, а підносили тільки підозріннє („запа”) або підозрілі другорядні обставини, як „прохоженіє нощноє”, — покривджений міг обвинуватити противника „в поклепі”, себто виставивши свої докази чи підозріння, він мав право жадати, аби той очистив себе з них. Обвинувачений міг очистити себе, поставивши сїмох „послухів” своєї доброї слави (а чужоземець — тільки двох), а коли сього не міг зробити, мусїв оправдати себе божим судом (ордалїями). Рід доказу залежав від цїнности процесу — в справах менше двох гривен обжалований виправдував себе присягою, в справах від двох гривен срібла до пів гривни золота (коло 6 гривен срібла) обвинувачений підпадав пробі водою, в справах вище пів гривни золота — „ісправі” зелїзом 34).

Як робила ся проба водою, описує нам проповідник XIII в. Серапіон (київський монах, потім епископ Володимира суздальського). З його оповідання видко, що обвинуваченого кидали в воду, і коли він потопав, уважав ся неповинним, коли плив — винним (се опирало ся, очевидно, на поглядї на воду, як на чисту стихию, що не хоче приймати нечистого — винуватого). Отже се той самий спосіб, що заховав ся у нас в процесах про чарівництво до кінця XVIII в. (Серапіон теж говорить спеціально про розслїди „волхвовання”). Що до суду зелїзом, то ми не знаємо близше способу його (у иньших народів ходили по розпеченому зелїзу, або несли його в руках); очевидно тільки, що тут справа обертала ся коло того — чи будуть по сїй пробі у обвинуваченого по якімсь часї знаки від зелїза чи нї — „оже не ожет ся”: в сїм разї він признавав ся неповинним. За сю процедуру божого суду платив покривджений, а також і обжалований — коли очищав ся; обжалованому істець платив за муку гривну тільки в тім разї, коли „ял” його на підставі сьвідоцтва холопа і не довів свого.

Невиясненим зістаєть ся, чи були в уживанню у нас в XI-XII в. судові поєдинки, як форма божого суду. З X в. маємо про них сьвідоцтва ібн-Даста; потім смоленська умова з Нїмцями 35) згадує, як про звичайну процесову форму поєдинок „мечем а любо деревом”; в лїтературі найранїйша згадка про поєдинок („поле”) — в т. зв. Поученію м. Петра, непевнім що до свого часу (XIV або XV в.) 36). По анальоґії широкого росповсюднення поєдинку на заходї, припускають його істнованнє і у нас під назвою „роти”, що означає „битву” по перекладу Беринди (XVII в.), але справа ся зістаєть ся, кажу, непевною 37).

Присяга окрім поклепного процесу служила судовим доказом в таких справах при позичках, де не вимагало ся сьвідків, і про поклажу (депозит). Покривджені чужоземцї („Варяги і Колбяги”) присягою підпирали, замість „видоків”, свої скарги на побитє 38). Взагалї полекші, які право робить чужоземцям в процесї, з огляду на їх трудне становище в чужій землї, уважати треба дуже цїкавою культурною прикметою.

Близших подробиць, як оголошував ся засуд, Р. Правда й иньші джерела нам не дають. Переводила засуд сама інтересована сторона: кредитори самі ведуть довжника на торг і продають його; ударений холопом сам бє його. І тут сторона тільки в разї потреби звертаєть ся за „помічю” до власти 39). Тільки „потокъ и розграбленіє” — засланнє й конфіскація майна, найвища кара за деякі вчинки, мусїла переводити ся властию самою.








Примітки


1) Лїтературу див. в прим. 28, де подана взагалї лїтература давнього руського права. Тут про судівництво я говорю, як про частину орґанїзації землї.

2) Р. Правда Кар. 73.

3) Р. Правда Ак. 41 (ємець) і 42 (вирник), Кар. 7, 8, 85.

4) Христоматія В.-Буданова І c. 244, примітка 25.

5) Р. Правда Ак. 20.

6) Ак. 38, Кар. 37, 89, 117.

7) Kap. 70.

8) Спеціальні розвідки про тивунів і мечників у Мрочек-Дроздовского ИзслЂд. о Р. ПравдЂ, II дод. XI і XV.

9) Про тивунів — Іпат. c. 151, пор. 229 і варіанти в т. II c. 147, про посадників — Іпат. c. 407: Ростиславичі, прийшовши з „Руси” (Чернигівщини) в Суздальщину, „роздала бЂста посадничьства рускымъ дЂцькымь, они же многу тяготу людемъ симъ створиша продажами и вирами”, — отже судили.

10) Вопрошаниє Кириково-Рус. ист. библ.VI с.46.

11) Кар. 100,117.

12) Ак. 41, 100, пор. Іпат. с. 230, 402.

13) Kap. 118.

14) Христоматія В. Буданова І c. 23, Мрочекъ-Дроздовскій О древне-русскихъ ябетникахъ (Чтенія московські 1884, І). Слово звязують з норманським embaetti (нїм. Amt з ambt) — уряд, служба.

15) „Видока єму (собто покривдженому) не искати”, говорить Руська Правда, коли сьвідків не вимагало ся — Ак. 2, Кар. 24.

16) Кар. 125.

17) Кар. 3, 78, 88.

18) Кар. 88.

19) Кар. 27, 29, 123.

20) Кар. 30.

21) Ак. 15, Кар. 30, 32, 33, 36.

22) § 21.

23) „Оже мучитъ смердъ смерда безъ княжа слова” — Кар. 89, порівняннє сього параґрафа з 135 і з умовою Новгородцїв з Нїмцями (§ 4: А оже мужа свяжуть безъ вины, то 12 гривенъ за соромъ старыхъ кунъ) дає розуміти, що тут іде мова про самовільний і неоправданий арешт і всяке насильство взагалї.

24) 1. c.

25) Іпат. c. 123-5.

26) Патерик c. 137.

27) Нпр. при сводах: „Поиди на сводъ, гдЂ єси взялъ”, „вдай ты мнЂ свой челядинъ, а ты своєго скота ищи при видоцЂ” — Ак. 15, 30; при процесї на підставі заяви холопа: „по сего рЂчи азъ ємлю тя, а не холопъ” — Ак. 15, Кар. 30, 100. Такий же формалїстичний характер мало докладне означеннє числа сьвідків, вимога, щоб їх посьвідчення сходили ся буквально, або такі формальні жадання як нпр., щоб при продажі холопа гроші дано при нїм самім, і т. и.

28) Про формалїзм у Руській Правдї див. особливо П. Бєляєва Очерки права и процеса къ эпоху Р. Правди; він справедливо поясняє й причину його.

29) Ак. 2, 28, Kap. 24.

30) Kap. 88.

31) Ак. 9, Kap. 26, 33.

32) Kap. 77.

33) Kap. 24.

34) Кар. 15-17, 100-1.

35) § 15-16.

36) Поученіє м. Петра — Памятники стар. рус. литературы IV с. 187: „аще который человЂкь позовет ся на поле, приідетъ коєму попу да восхощеть причастити ся, а вы єму причастья не давайте” і т. д. Ся частина поучення зовсїм однакова з поученнєм м. Фотия, так що, можливо, маємо тут контамінацію, зроблену якимось пізнїйшим книжником. Див. про се Ґолубінский II c. 119.

37) Про се нпр. Буданов Обзор 526, Серґєєвіч Лекціи c. 579-80. Ключевский (Курсъ I с. 282-3) уважає се сьвідомим пропущеннєм в Рус. Правдї, і в поминенню сього несимпатичного духовенству інституту бачить доказ того, що Р. Правда укладала ся в духовних кругах.

38) Акад. 9.

39) Карамз. 68, 76, 118.











Попередня     ТОМ III     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ III. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.