[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ III. Стор. 12.]

Попередня     ТОМ III     Розділ III     Наступна

Церковні люде; початки і розвій сьвященичої верстви, її дїдичність, вимоги для сьвященства; чернцї й иньші катеґорії церковних людей.

Про церковних людий не багато можу додати до сказаного вище при оглядї церковного устрою. Як ми бачили вже з сказаного там, ся катеґорія складала ся: з білого духовенства і церковників, з чернцїв, з людей, що властиво не бувши церковними, стояли під опікою й присудом церковним (вони власне й називали ся „церковними людьми”, в тїснїйшім значінню) й нарештї — з півсвобідних і несвобідних людей, що сидїли на церковних землях і залежали від церковних властей так само як і від кождого приватного „господина” — про них отже й нема що говорити тут осібно.

Число сьвітського духовенства зростало, очевидно, поволї. Перші кадри його дало при охрещенню Руси те духовенство, що було давнїйше на Руси, й грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитами — й те й друге не могло бути численне. По всякій правдоподібности, для помноження його числа ужито той сам спосіб, що й для розповсюднення осьвіти серед вищих верств ¹): Володимир „пославъ нача поимати дЂти и даяти на учениє книжно”, силоміць, невважаючи на неохоту батьків — „матери ж плакали по дїтях, наче по мертвих, бо ще не утвердили ся в вірі” ²). Правдоподібно, така-ж дитяча конскріпція мала місце й за Ярослава, що теж старав ся про помноженнє церков і по новгородським звісткам теж набирав дїтей у науку „отъ старость и поповыхъ дЂтей 300 — учити книгамъ”; велике число зібраних, а також що мова йде вже не про „нарочиту чадь” — місцеву аристократию, робить правдоподібним, що тут мова йде головно про приготовленнє сьвящеників.

Завдяки сим заходам з першої половини XI в. число сьвящеників зросло дуже значно, так що їх уже в другій половинї XI в. не бракувало. Нпр. про Ярослава оповідаєть ся, що він при своїм дворі на Берестовім тримав „попы многы”, а між боярством, очевидно, розповсюднюєть ся звичай мати свої домові церкви й своїх прибічних сьвящеників: так бачимо, що Ян Вишатич в своїх подорожах з дружиною має при собі сьвященика, а звістка про сотки церков у Київі з початку XII в. вказує на перенесеннє на Русь візантийського звичаю домових церков. Із згаданої вище ³) патріаршої грамоти бачимо, що бояри на Руси, бажаючи мати свого сьвященика, часто давали в науку своїх рабів, і вони потім сьвятили ся й були сьвящениками, часом не діставши свободи, противно канонїчним постановам (з рештою, се практикувало ся й на заходї в сї часи). Що така практика не зникла й по тій патріаршій заборонї, видко з пізнїйших соборних актів, де поручаєть ся не сьвятити рабів инакше, аж викажуть ся письменною грамотою увільнення, з означенєм численних сьвідків, аби потім господин знов не повернув такого сьвященика в неволю ⁴).

Значне намноженнє духовенства поясняєть ся тим, що вимоги до науки й осьвіти ставили ся невеликі — тільки аби кандидат був письменний. На се вказує наведена уже звістка Всеволодової устави, що попів син, не навчивши ся грамоти, ставав ізгоєм: значить, йому треба було тільки уміти грамоти, не більше, аби зістати ся в попівськім станї. Акти володимирського собору 1274 р., що висловляють дезідерати тодїшньої єрархії, також вимагають від кандидатів сьвященичого стану, окрім моральности, тільки доказів ”аще грамоту добрЂ свЂдять”. З рештою і в тодїшній Візантиї від сьвященика вимагало ся не більше.

Згадана-ж звістка устави інтересна ще й тим, що показує, як уже тодї духовне зайнятє передавало ся від батька до сина, ставало дїдичним: устава приймає, що попів син не має иньшої цїли перед собою, як стати теж попом, і коли він сього не осягнув, то тим самим попадає в катеґорію неприкаянних людий — ізгоїв. По анальоґії пізнїйшої української практики, що дожила аж до початків сього столїтя, ми можемо з усякою правдоподібністю прийняти, що й тодї попові дїти, підростаючи, поволї вправляли ся, переходячи ріжні функції при церкві: паламара, дяка, і нарештї — сьвященика ⁵). Дуже часто попова родина могла займати всї церковні посади своєї парафії: тим часом як батько був сьвящеником, один син був паламарем, другий дяком, а хтось з попівської родини сповняв обовязки проскурницї; так бувало мабуть часто по сїльських парафіях.

Одна згадка лїтописи, про побут Ізяслава в Новгородї 1149 р., кидає сьвітло на практику ставлення: вона говорить про дяків „з простриженим гуменцем (тонзурою), але ще не поставлених”, що перебували в Новгородї й по ухвалї віча мали взяти участь в походї ⁶). Очевидно, такі кандидати перебували певний час при катедрі, показуючи свої знання, та привчаючи ся до порядку, поки їх не поставляли. Часто цитовані нами акти володимирського собору, що обовязували всї тодїшнї руські епархії, уставляють такий порядок (очевидно — в значній мірі опертий на давнїйшій практицї): кандидат на сьвященство або дияконство, зголошуючи ся до сьвящення, має насамперед доказати свою особисту свободу і добру славу, бездоганну моральність і брак яких небудь перешкод до посьвящення: в тім давали за нього поруку його духовник і иньші сьвященики й сьвідки (акти вимагають їх сїм). Окрім того мав він виказати ся добрим знаннєм грамоти (читання). Тодї його благословляли в причетники (анаґности — четцї церковні), й він під проводом якогось ”старійшого” мав учащати з дяками катедри на службу, аби вивчити устав — ”да канорхаєть и чтетъ, дондеже изумЂетъ все”. Тодї „по мнозЂхъ дьнехъ” мали сьвятити його на диякона, потім очевидно — на сьвященика ⁷).

Натиск, який акти собору кладуть на потребу епископам бути обережними з сьвященнєм і не спішити ся з ним, дає нам розуміти, що в житю сей приписаний порядок не додержував ся, й епископи часом сьвятили першого лїпшого, хто зголошував ся, без великих церемонїй. Се тим більше зрозуміле, що сьвященнє було для катедр джерелом не малого доходу (такси визначені собором несли для сьвященика разом поважну суму 7 грив., а в дїйсности певно платило ся й далеко більше), отже в інтересї епископа було сьвятити як найбільше, множити число духовних. Против звістного вже нам еп. суздальського Леона, як його скидали першим разом, піднесено було як обвинуваченнє, що він безпотрібно множив число парафій, аби тим побільшати свої доходи: „умножилъ бяше церковь грабя попы” ⁸).

Що до розміщення духовенства, то в перших столїтях по охрещенню воно мусїло головно концентрувати ся по містах: по селах християнство мусїло розповсюднювати ся дуже повільно, а ще повільнїйше творили ся сїльські парафії.

Розмноженнє чернцїв лїтопись наша веде від часів Ярослава; в другій половинї XI в. вже було досить монастирів, але правдоподібно — се були монастирі не великі, й тільки один Печерський монастир незвичайно розріс ся, так що при кінцї XI в. числив до 180 братиї ⁹). Він і пізнїйше зіставав ся виїмковим явищем між монастирями. Але незвичайно високе поважаннє до монашества з одного боку, з другого — тяжкі економічні й взагалї побутові обставини в громадї, а забезпечене становище чернцїв, завдяки жертвам на користь монастирів, — дуже сильно впливали на дальше помноженнє числа чернцїв і черниць. Одначе воно розвивало ся не однаково, й головним огнищем монашества у нас на Українї-Руси за весь час зістав ся Київ: тут число монахів у XII-XIII в. могло сягати кільканадцяти або й кількадесяти соток.

Склад третьої катеґорії „церковних людей” ми вже бачили. З них найбільш численні мусїли бути катеґорії старцїв, що годували ся при церквах: християнський погляд на милостиню як на одну з кардинальних чеснот, особливо тим убогим, що стоять під опікою церкви, мусїв вплинути на розмноженнє сеї катеґорії церковних людей. В постановах володимирського синоду 1274 р. згадуєть ся, що епископи змушували старцїв (нищихъ) до ріжних робіт на церковних землях — жати, косити і т. и. Се вказує, що сї старцї стояли в дуже тїсній залежности від духовенства, можливо — що вони й мешкали при церквах, на церковних землях ¹⁰).

Се зближає старцїв з катеґорією ізгоїв, що теж сидїли на церковних землях, на близше нам не звістних умовах ¹¹). З ріжних катеґорій ізгоїв, як я вже згадував, найбільш численною мусїла бути катеґорія пущених на волю й викуплених холопів: християнство впливало на розвій таких відпущень за душу і полекші для викупу з неволї взагалї, й „ізгойство”, як ми вже бачили, стає навіть терміном для означення викупу холопа на свободу.

Примітки

¹) Див. т. I с. 461.

²) Іпат. c. 81.

³) Див. c. 277-8.

⁴) Рус. ист. библ. VI с. 80.

⁵) Див, в т. V c. 285-7

⁶) Іпат. c. 259.

⁷) Рус. ист. библ VI з. 90-2.

⁸) Лавр. с. 331.

⁹) Патерик c. 130 — се оповіданнє, судячи з деяких подробиць історії Никити, належить до останньої чверти XI в.

¹⁰) Русская ист. библ. VI с. 92.

¹¹) Пор. ізгоїв новгородського епископа, з котрими він обовязаний до мостової повинности — Р. Правда Кар. 134 (екстраваґ.).

Попередня     ТОМ III     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ III. Стор. 12.]