Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Примітки. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ III     Примітки     Наступна





ПРИМІТКИ



Лїтература: Галицько-волинської держави XIII-XIV в. Польські й иньші західнї звістки про смерть Романа.Кілька ґенеальоґічних питань.Повішеннє Ігоревичів. Спишська умова й коронація Кольомана. Мстиславові походи на Галичину. Звістки угорських грамот про похід кор. Андрія на Волинь і иньші угорські походи на Галичину. Австрийський епізод полїтики Данила. Традиція про останнї лїта житя Льва і дата його смерти. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша. Грамоти Андрія, Льва і Юрия-Болєслава. Лїтература останнїх десятолїть Галицько-волинської держави. Війна галицько-волинських князїв з Литвою й утрата Берестейсько-дорогичинської землї. Лист Локєтка про останнїх Романовичів. Оповіданнє Івана Вінтертурського. Юрий-Болєслав. Шлюб Любарта. Польсько-угорський союз. Оповіданнє про конфлїкт Юрия-Болєслава з Угорщиною. Звістки про смерть Юрия-Болєслава. Лїтература Болоховцїв і противкнязївського руху. Полїтичний устрій давньої Руси. Лїтература церковного устрою в давній Руси. Галицька і литовська митрополїя. Лїтература суспільного устрою давньої Руси. Ізгої, сябри і закупи. Економічні відносини. Гроші. Лїтература староруського права й його джерел. Питаннє про рецепцію в староруськім праві. Лїтература родинного права. Лїтература староруської штуки. Питаннє про осьвіту в давнїй Руси. Джерела відомостей в ріжних галузях знання. Лїтература перекладеного письменства в старій Руси. Лїтература староруського письменства. Писання Кирила Турівського. Памятники староруської аґіоґрафії. Лїтописи (лїтература їх). Лїтература Слова о полку Ігоревім і Молениє Данила.



І. Лїтература Галицько-волинської держави XIII-XIV в.

Історична лїтература Галицько-волинської держави XIII-XIV в. представляєть ся дуже сумно. Загальні працї про Галичину вичислені в т. II прим. 2 перестаріли ся; новійший огляд Ан. Лєвіцкого: Ruthenische Theilfürstenthümer (Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien) не йде в рахунок, як короткий конспективний (і при тім часто недокладний) перегляд. Працї по історії Волини (вичислені в прим. 7), хоч новійші, обмежають ся лише коротким і часто поверховним переглядом важнїйших подїй. Серед моноґрафічної лїтератури перше місце займає й досї написана перед близько тридцятьма роками моноґрафія Дашкевича: Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЂстіямъ, К., 1873 (відбитка з Университетских ИзвЂстій). Праця написана справдї талановито й основно, але уложена так, що не дає докладного перегляду історії сього часу, а тільки загальний огляд, до котрого долучені нагромаджені в нотках ріжні детайльні замітки й більші екскурси. Се дуже утрудняє користаннє з неї; з рештою й історичного материялу від того часу прибуло богато, а деякі прогалини в заграничних материялах були в нїй від разу (треба знати, що се була студентська робота автора). Заповіджена потім автором і, скільки знаю, навіть написана — ще в 80-х рр. — „моноґрафія по історії Руси в другій половинї XIII в. і в першій половинї XIV (див. його ЗамЂтки по исторіи Литовско-русскаго государства c. 46), на жаль, так і не була видана автором; він надрукував тільки маленьку, але дуже основну моноґрафію по історії зносин Данила з папами (Первая унія югозападной Руси съ католичествомъ — київські Университетскія ИзвЂстія 1884, VIII і осібно).

Так само не появила ся иньша заповіджена моноґрафія — проф. Бузескула про Мстислава Удатного: він надруковав тільки маленьку хронольоґічну замітку О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Журналъ Мин. Нар. Прос. 1881, III), без особливого значіння. Поза тим для історії боротьби за Галич маємо згадану вже моноґрафію Людв. Дроби — Stosunki Leszka Białego z Rusią i Węgrami (Rozprawy wydz. hist.-filozof. XIII, 1881), і ще давнїйші моноґрафії про одного з її пізнїйших героїв, Ростислава: Palacky O ruském knižeti Rostislavovi otci králowny české Kunhuty (Časopis Muzea král. Česk. 1842, I, переклад в московських Чтеніях 1846, III) і Палаузовъ-Ростиславъ Михайловичъ, князь Мачвы (Ж. М. Н. П. ч. LXXI і осібно, Спб., 1851).

Для галицько-польських відносин, особливо для династичних звязків цїнні екскурси у Бальцера Genealogia Piastów. Сюди ж належить згадана розвідка Дроби. Моноґрафія Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte, 1872, цїнна головно для русько-угорських відносин за Данила, окрім того займаєть ся по части й русько-польськими відносинами та хронольоґією Галицько-волинської лїтописи. До угорських відносин 1-ої пол. XIII в. спеціальна розвідка Каляя про коронацію Кольомана — див. в прим. 5 і замітки про угорські й австрійські справи Данила — див. прим. 8. Моноґрафія Вертнера (Moritz Wertner) Die Regierung Béla des IV nach urkundlichen Quellen bearbeitet (Ungarische Revue (1893) для угорсько-руських відносин дає дуже мало. Автор не орієнтував ся в руських справах і дальше цитат документів не пішов. Для історії зносин Данила з Римом окрім згаданої вже статї проф. Дашкевича згадаю ще давнїйшу статю Мурковского Даніилъ Романовичъ Галицкій въ сношеніи съ Римомъ (Кіевскія епархіальныя вЂдомости 1873) і Петрушевита Тайные переговоры кн. Даніила Романовича съ римскимъ престоломъ и коронація тогоже на Галицкого короля, в його книжцї: Ист. извЂстіе о церкви св. Панталеймона близъ Галича, 1881, з новійшого — працю Абрагама Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi, що дотикає також і иньших справ, в звязку в церковними відносинами. Русько-литовські відносини середини XIII в. оглядає солїдна праця Лятковского Mendog, Краків, 1892 (відб. в Rozprawy wydz. hist.-filozoficznego, XXVIII). Для часу від смерти Данила і кінчаючи початком XIV в. нема в науковій лїтературі нїчого спеціального, окрім справи засновання галицької митрополїї (про неї в IV главі); аж для остатнїх десятолїть Галицько-волинської держави маємо богату моноґрафічну лїтературу, вказану в прим. 12.

Для хронольоґії подїй XIII в., що робить великі трудности (бо головне джерело, для маси фактів одиноке — Галицько-волинська лїтопись не має хронольоґії, а та що per nefas виставляєть ся в текстї її видавцями, зроблена пізнїйшим переписувачем, зовсїм довільно, і нїчого не варта), див. мою спеціальну працю: Хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи, 1901 (з Записок Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLI); там вказана і иньша лїтература хронольоґічних часів.

2. Польські й иньші західнї звістки про смерть Романа (до с. 16).

Звістки польських річників про смерть Романа див. в Monumenta Pol. hist. — т. II c. 836 (місце і дата смерти), 876, т. III c. 46 (неважне, з Великопольської хронїки), 70,162-3, 171 (подробиця про погоню до Володимира), 206, 305, 353 (тут про червону воду Висли), 715.

Кадлубек також заповів оповіданнє про смерть Романа (М. Р. h. II. 440), але в теперішнїх кодексах сього оповіданая нема. Бєльовский (ibidem) догадував ся, що се Кадлубкове оповіданнє маємо в однім, з пізнїйших цитованих мною вище краківських річників, але Кадлубек певно, потрапив би більше оповісти про се, нїж та записка річника. Великопольська хронїка (М. Р. h. II. 553) дає дуже скупу звістку: по за риторикою або такими поясненнями, що Роман potentissimus princeps Ruthenorum duci Lestkoni tributa denegat, маємо тут тільки подробицю, що в битві богато Русинів потонуло в Вислї. Длуґош переписав її оповіданнє з ріжними додатками й прикрасами під 1204 р., додавши ще про часті набіги Романа на Сендомирську землю Лєшка (бо Лєшко у нього ще не сидить в Кракові, аж до р. 1206), а під р. 1205 дає широке оповіданнє про смерть Романа. Коротку аналїзу його оповідання дав Семкович Krytyczny rozbiór dziejów Długosza с. 205-6, і справедливо вказавши на те, що Длуґош окрім використаних ним річників черпав тут з якихось пісень і устних традиций, припускав, що й ті подробицї, яких ми не знаходимо в річниках, не були вигадкою Длуґоша.

Треба признати, що Длуґош дїйсно мав спеціальні причини інтересувати ся битвою під Завихостом. До нього належав патронат тієї памяткової фундації олтаря Ґервасия і Протасия (про лихий стан сеї фундації згадує він при кінцї свого оповідання — II c. 176), тож він вправдї міг зібрати деякі перекази про сю битву; але як то дуже часто буває у нього, і тут дуже тяжко відріжнити, що він дїйсно узяв з своїх джерел, а що додав від себе. Можна прийняти, що епізод з віщим сном Романа (купа щігликів, налетївши від Сендомира, поїдає купу горобцїв), епізод останньої боротьби, де Роман перепливає Віслу на equa effoeta (Длуґош сам додає при тім — ut fertur), не видумані Длуґошом; може бути, і епізод з володимирським епископом, що відмовляє свого благословенства Романови, Длуґош звідкись узяв, хоч се вже не певне; так само вже досить підозріла цїла історія про претенсії Романа на Люблин і остру відмову Лєшка. Що Романа похоронено в Володимирі — се мабуть таки здогад (хибний) самого Длуґоша (неб. Дроба з сеї звістки пробував робити дальші виводи — c. 376) (натомість у Бєльского, с. 234 вид. Туровского, Романа ховають у Київі „між богатирями”). Але однаково, Длуґош що вигадав, чи зачерпнув з устної традиції, — і того і другого не можна уважати за історію. З руських джерел на Длуґошовім оповіданню (посередно) оперла ся Густинська лїтопись, а й записка видана в старім виданню Радивилівської лїтописи (Библ. рос. историч. c. 300), котру Зубрицький ужив як самостійну (III c. 28), безперечно, має в своїй основі теж Длуґошеве, тільки більше змодифіковане оповіданнє.

Зовсїм одиноко стоїть звістка про смерть Романа французького хронїста середини XIII в. Оберіка з Trois Fontaines: Rex Russie Romanus nomine a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens in Saxoniam et ecclesias destruere volens... a duobus fratribus Polonie ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur et omnes, quos secum aggregaverat, aut disperguntur aut interficiuntur. (Alberici Trium foncium Chron. — Mon. Germ. hist. Scr. XXIII c. 885, про хронїку Wattenbach II c. 441-2). Як бачимо, звістка досить докладна, але при тім Романів похід має метою Саксонїю) і він тільки переходив через Польщу, Недавно проф. Абрагам на підставі сеї звістки здогадував ся, що „завихостська траґедія відограла ся не на тлї граничних спорів Польщі з Русию про Люблин, а на далеко ширшім тлї — боротьби за цїсарську корону в Нїмеччинї” (Powstanie org. kościoła łac. c. 98-9), і що посольство папи до Романа могло також стояти в звязку в участию Романа в сїй боротьбі 1). Здогад як здогад, його анї довести анї заперечити підстав не маємо. Але що до кампанїї 1205 р., то Суздальська і Галицька лїтопись, від себе незалежні, як ми вже бачили, представляють сю кампанїю на тлї відносин польських: що Романа з Лєшком розсварив Володислав, і Роман здобував якісь польські городи. Супроти того представленнє Альберіка, що Роман тільки йшов через Польщу, богато тратить на певности.

3. Кілька ґенеальоґічних питань (до c. 23-4).

З особою Олександра белзького вяжуть ся деякі питання. А. Лонґінов (Грамоты Юрія II — Чтенія московські 1887, II c. 49) справедливо зауважив, що лїтопись зве Олександра часом братом Данила (Іпат. c. 497, 498, 513, пор. с. 482, де він зветь ся синовцем Романа), часом братучадом (c. 508). З того Лонґінов зробив такі виводи: було двох Олександрів, оден син, другий внук Всеволода; уже від 1204 р. іпатської хронольоґії маємо до дїла з тими двома Олександрами. Відповідно до того Льонґінов уміщує в своїй ґенеальоґічній таблицї й двох Всеволодів — братів сих двох Олександрів. На доказ своєї гадки (котру Линниченко в своїй рецензії-Ж. М. Н. П. 1891, V переказав, повздержавши ся від свого осуду), він вказує на лїтописне оповіданнє під 1210 р.: „Приде Лестько к Белзу убЂженъ Александромъ, Олександеръ же не прияше, хотя зла Романовичемь, и прия Белзъ, и да Александрови”: він думав, що тут Олександер — senior дає Белз Олександрови-juniori. В дїйсности однак се ”прия” належить до ”Лестька”. Взагалї припустити, що лїтописець завів таке сьвідоме баламуцтво і говорить про двох Олександрів, не розріжняючи їx нїчим, дуже тяжко і, по моєму, лекше прийняти в оповіданою під 1230 р., де тільки й зветь ся Олександер „братучадом” Данила, просту помилку. У всякім разї думати, що вже від 1204 р. лїтопись в суміш говорить про двох Олександрів — абсолютно неможливо (через те і двох Всеволодів у всякім разї нема причини приймати): можна вагати ся тільки для подїй між 1230 і 1234 рр. іпатської хронольоґії, але що і в сїй части, під рр. 1231-4 про Олександра говорить ся без близших пояснень, тож і тут дуже трудно думати, що лїтописець говорив про двох Олександрів.

Неясні його фамілїйні відносини з польською династиєю. Галицька лїтопись виразно навиває Олександра „сродникомъ” Казимировичів (Іпат. c. 482). Припустити, ніби тут іде мова про посвояченнє Олександра з Казимировичами через дїда — Мстислава Ізяславича, що був, як новійшими часами правдоподібно приймають, оженений з сестрою Казимира, ледво чи можна — занадто се далеке свояцтво. Звістку Длуґоша (II c. 73), що мати Лєшка Олена була сестрою Олександра, справедливо признали неможливою новійші дослїдникиó (Линниченко Взаим. отнош. c. 64, Górski Stosunki Kazimierza c. 27, Balzer Genealogia c. 185), але рід Олени зістаєть ся невиясненим (гіпотези Линниченка, що уважав її донькою Мстислава Ізяславича, і Бальцера, що уважав її донькою Ростислава київського, не мають певности), так само і те, яке посвояченнє було між Олександром і Лєшком. Тим посвояченнєм у всякім разї треба мабуть пояснити готовість Лєшка помагати Олександру.

Жінка Лєшка зветь ся в польських річниках Гремиславою, Русинкою. З документів і річників виходить, що вона до смерти зіставала ся в Кракові й умерла р. 1258 (Balzer Genealogia c. 263-6). Тим часом Галицька лїтопись каже: ”поя у него (Інгвара) Лестько дщерь и пусти (вар.: пусти и), иде же ко Орельску”. Сю не зовсїм ясну фразу, тримаючи ся близшого значіння, треба б зрозуміти так, що Лєшко, оженивши ся з Інгварівною, потім відправив її до дому. Супроти того або треба припустити, що Лєшко розвів ся був з Інгварівною (а потім зійшов ся, чи що), або прийняти в лїтописи якусь прогалину. Перше досить тяжко припустити, скорше приходить ся думати про прогалину, дїйсно, в сїм місцї текст лїтописи однаково мусить мати пропуск або перекрученнє коло слів: ”бЂ бо Инъгваръ с Ляхы”.

До річи зауважу, що шлюб Лєшка з Інгварівною, коли тримати ся тексту Галицької лїтописи, треба класти не на 1207 р., як робив Дроба (c. 384), д. Бальцер (с. 265), а трохи пізнїйше, в р. 1208-9; що правда, можна не тримати ся так близько тексту і припускати, що і тут лїтописець не держить ся дїйсного порядку подїй, але тодї ми тратимо всяку хронольоґічну підставу для датовання сього шлюбу.

4. Повішеннє Ігоревичів (до c. 28).

Сей сензаційний епізод в наших джерелах згаданий лише коротко, і з ним вяжуть ся ріжні трудности. І так задає трудність питаннє — скільки князїв було повішено тодї. Новгородська лїтопись каже виразно, що в Галичу повішено двох Ігоревичів (”брата моя — два князя”, каже Всеволод). Тим часом в Галицькій лїтописи згадано трох взятих в неволю князїв — Романа, Сьвятослава і Ростислава, і з контексту виходило б, нїби повісили їx усїх трох. Воскресенська лїтопись також говорить, що Галичане „изъимаша князя своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ повЂсиша ихъ”. Отже маємо дві катеґоричні і з собою суперечні звістки, і між ними вибирати досить трудно. Думаю одначе, що ми скорше повинні тримати ся слів Новгородської літ. Вправдї можна-б толкувати, що Ростислав був братанич, а не брат, але трудно думати, щоб Всеволод мав охоту згадувати тільки про братів і замовчав братанича, тим більше, що мова іде про братів в третїх, отже слово „брата” треба розуміти в загальнїйшім значінню — свояків. Коли додати ще, що Галицька лїтопись, вичисляючи всїх Ізяславичів по їх поворотї до Галичини (c. 484), не згадує між ними Ростислава і знає тільки трох братів Ігоревичів, з котрих Володимир в руки бояр не дістав ся, то з того всього я б уважав найбільш правдоподібним такий вивід, що Ростислав був якийсь стороннїй князь, союзник Ігоревичів, і хоч був узятий в неволю, повішений не був, а звістка Воскресенської лїтоп., знавши трох Ігоревичів у Галичинї, уважали всїх трох їх повішеними, але хибно.

Другу трудність задає хронольоґія сеї подїї. Давнїйше я виходив з дати походу Ростиславичів на Київ, приймаючи 1214 р. 1 Новгор. лїтописи (Исторія Кіев. з. c. 274, Історія України-Руси II c. 180-1 і 344), але датованнє Новгородської лїт. не певне (1 сїчня сиропустна недїля не була в сих роках), а розважаючи галицькі подїї, бачу, що повішеннє Ігоревичів тяжко виносити далї за осїнь 1211 р., і тому дата походу Ростиславичів на Київ в Воскресенській лїтописи — 1212 р., набирає важного значіння.

Окрім руських джерел згадують про сю подїю катальоґ краківських біскупів — Monum. Роl. hist. III c. 353 і Длуґош II c. 191. Семкович зачисляє се Длуґошове оповіданнє до катеґорії зачерпнених з незвістних нам руських лїтописей (Krytyczny rozbiór c. 53), але сим разом помиляєть ся: Длуґош опирав ся тут на тій же звістцї, яку стрічаємо ми в згаданім катальоґу (т. зв. V, про відносини його до тексту Длуґоша Семкович приймав погляд Кентжиньского — ор. c. с. 37-8). Вона звучить: post hec Sulislaus castellanus sandomiriensis secundum ducis Lestkonis mandatum cum exercitu Polonorum Russiam intrat et Swyantoslaum ducem patrem vxoris Conradi (мазовецького) cum aliis quatuor ducibus captos in eculeo miserabiliter suspendit, quoniam ita dux Lesthko iusserat. До сього короткого оповідання приробив Длуґош загальний вступ і змінив оповіданнє о стільки, що у нього тих князїв Сулїслав забирає в Польщу, а Лєшко потім випускає їх на волю. Що маємо тут до роботи з комбінаціями Длуґоша, показують імена тих чотирох князїв, яких нїби то Сулїслав узяв в неволю: Длуґош перенїс їх з свого оповідання під р. 1206 (замість 1216), наслїдком помилки, бо вичитавши про боротьбу 1216 р., він помішав Володимир суздальський з Володимиром волинським, суздальських князїв з волинськими, і подумав, що то йде мова про волинських князїв.

Що до самої звістки катальоґу, то вона служить досить покрученим відгомоном участи Сулїслава, або як його зве Галицька лїтопись — Судислава Бернатовича (Іпат. c. 485) в кампанїї, що закінчила ся повішеннєм Ігоревичів; з них оден був тестем польського князя — звідти заінтересованнє сим фактом. З огляду на такий характер сеї звістки брати серіозно подробицї, що повішено було тодї пять князїв, не можна. Проф. Бальцер, що в своїй Ґенеальоґії (c. 270-3) перевів докладну критичну аналїзу сеї звістки, припускає, що в нїй злучено до купи два факти: похід Сулїслава на Володимир, що закінчив ся неволею Сьвятослава (Іпат. c. 482, участь Сулїслава в сїм походї, розумієть ся, тільки гіпотетична) і участь його в Кампанїї проти галицьких Ігоревичів. Але для такого припущення нема властиво потреби.

5. Спишська умова й коронація Кольомана (до c. 31-3).

Що до угоди Андрія з Лєшком і проєкта подїлу Романової спадщини головним джерелом служить Галицька лїтопись, і против її оповідання нїчого не можна закинути, окрім одної подробицї, котру одначе я скорше б пояснив зіпсованнєм тексту: оповіданнє її про порозуміннє Лєшка з Андрієм розпочинаєть ся словами: ”Потом же король поиде на Лестька” — себто нїби походом. В дїйсности в иньших джерелах не знаходимо нїяких слїдів війни між Угорщиною й Польщею, та й у самім оповіданню сей безпосереднїй перехід від походу до пропозиції Лєшка виглядає дуже дивно; думаю, що маємо тут попсований текст, які кількома рядками вище: „Мстислав пересопницкый, посадивъ Лестька, поиде в Галичь” (можна б було сподївати ся повабивъ, або щось таке). Взагалї не тільки про війну, але й про якесь „напруженнє” між Угорщиною і Польщею перед Спишською угодою, яке приймають декотрі новійші дослїдники (Дроба op. cit. c. 399, за ним Бальцер Genealogia c. 276) в сїм часї нема нїякої підстави говорити.

Дроба, виходячи з звістки Галицької лїтописи (хоч сам признавав, що її звістку не можна розуміти буквально — про війну між Угорщиною й Польщею), припускав, що похід Лєшка на Володислава ”подражнив” Андрія і викликав погрози війни, і з того виводив, що Андрій уважав Володислава своїм васалєм або намісником; проєкт Лєшка, мовляв, був способом задобрити Андрія й відвернути війну; тав дивить ся і Бальцер. Що до першого, що Володислав сидїв у Галичу яко підручник угорського короля, то я й сам тримав ся такого погляду давнїйше (в розвідцї про галицьке боярство, c. 15 і в першім вид. Історії т. II с. 172), але близше розважаючи галицькі справи, прихожу до переконання, що властиво нема підстави припускати солїдарність угорського короля з Володиславом. Оповіданнє не дає на се виразних вказівок, хиба тільки та подробиця, що у Володислава були Угри і Чехи; але сї Угри були, очевидно, простими наємниками, як і Чехи. Противно, ряд арґументів промовляє минї против гадки про солїдарність короля з Володиславом: досї Андрій нїчим не виходить зі своєї ролї — опікуна Романовичів; по друге — коли б запанованнє Володислава означало перехід Угорщини під безпосередню залежність від Угорщини, по щоб Андрій потім схотїв дїлити ся з Польщею Галичиною, котру й перед тим мав так як у своїх руках? Яке значіннє нарештї мав би його великий похід 1213 р., коли б метою угорського короля було — передати Галичину Володиславу? Не признаючи солїдарности у Андрія з Володиславом, нема підстави думати і про напружені відносини між Андрієм і Лєшком, що виступав в походї на Володислава як союзник Романовичів. Противно, аж до Спишського з'їзду тримаючи Романовичів нїби в своїй опіцї, Андрій і Лєшко стояли тим самим на однаковім становищу до галицької справи.

Друга подробиця оповідання Галицької лїтописи, про котру треба минї тут іще сказати кілька слів — се розпорядження Лєшка на Волини. Оповіданнє Галицької лїтописи стилїзоване так, що виглядає, нїби сї розпорядження не стояли в звязку в спишським порозуміннєм і подїлом Галичини. В дїйсности вони мусїли стояти в такім звязку: покидаючи Данила, що як раз під час тих пертрактацій Лєшка з Андрієм перебував на дворі Лєшка, Лєшко мусїв застановити ся над гадкою — щож зробити з Романовичами, і гадка — дати їм бодай Володимир, коли відбераєть ся від них Галичина, зовсїм природно тодї могла з'явити ся. Не зовсїм ясно лише, чи тодїж таки Лєшко забрав собі побужські землї (Берестє й північне Забуже). Лїтопись не згадує тут про се, і ми бачимо їх в руках Лєшка доперва пізнїйше, коло 1219 р. (Іпат. 490). Берестейщину міг би Лєшко забрати ще перед тим, коли переводив Василька з Берестя в Белз; Забуже мусїв узяти хиба дуже незадовго перед спишською угодою, коли відберав Белз від Романовичів. Але ще більш принагідним моментом для тої окупації треба признати таки 1214 р., разом з тими загальними розпорядженнями про Романову спадщину, особливо коли будемо тримати ся тексту Галицької лїтописи, що Олександр не віддав Володимирської волости добровільно. Значить Лєшко мусив силоміць відберати Володимирську волость від Олександра, отже при тім дуже легко міг собі забрати Берестейщину й Забуже. (Мушу одначе признати ся, що в контекстї: „оному же не давшю, Лестько же посади Романовича в Володимери” се не виглядає минї досить підозріло — чи се не помилка?). Про сю справу див. іще Шараневич Hyp.-Chronik c. 45, Droba op. cit. e. 396-7, Андріяшевъ op. cit. c. 169.

В справі коронації Кольомана маємо два листи Андрія до папи. В першім (друкованім у Тайнера Monumenta Ungariam illustrantia ч. l) Андрій повідомляючи, що Galicie principes et populus nostre dictioni subiecti humiliter postularunt, ut filium nostrum Colomanum ipsis in regem proficeremus і годять ся на тім на унїю, просять, аби папа позволив коронувати Кольомана прімасу, аби справа не притягала ся: ne tam expediens nobis et vobis illorum propositum ex dilatione sustineat impedimentum, quod quidem multis de causis accidere posse constat, si legatum ad hoc exequendum a latere vestro destinatum prestolamur, a sanctitate vestra postulamus, quatenus venerabili in Christo patri nostro I. Strigoniensi archiepiscopo datis in mandatis, ut apostolica fretus auctoritate dictum filium nostrum eis in regem inungat et sacramentum super obedientie sacrosancte Rom. ecclesie exhibenda ab eodem recipiat. В другім (друкованім в Codex Arpadianus VI ч. 227) кор. Андрій, дякуючи папі за сповненнє бажання що до коронації Кольомана (postulatio nostra super coronando filio nostro in regem Galicie ad mandatum apostolicum optatum consecuta est effectum), просить, аби папа прислав і корону: supplicamus insuper sanctitati vestre, quatinus coronam auream, regie dignitati congruentem, filio nostro conferre et per latorem presentium, fidelem nostrum, in proximo transmittere dignemini, ut sicut unctionem regalem a sede apostolica, ita et coronam a liberalitate vestra so recepisse gaudeat, ac per hoc magis favorabilem se suis efficiat et convicinis regni sui perpetuam stabilitatem pretendat. Крім того маємо згадку в пізнїйшій грамотї Андрія (з 1234 р.) Кольоманову пістуну маґістру Дмитру, що по коронації Кольомана був при тім стольником: cum eciam eundem sepedictum filium nostrum, optento ex indulgentia sedis apostolice dyademate, illustrem regem Gallicie feliciter inunctum fecissemus inclite coronari (Cod. Arpad. VI c. 546).

Як бачимо, стилїзація сих грамот не так ясна; супроти того, що unctio і coronatio в них відріжняють ся, виходить, що Андрій, діставши згоду папи поручив архіепископу помазати Кольомана, а головну параду відложив до прислання корони, так що властива коронація відбула ся вже по другім листї. Таке толкованнє дав я в першім виданню книги і до таких же виводів прийшов угорськийá історик Каляй, в розвідцї писаній по моїй книзї, але незалежно від неї: Kállay Ubul Mikor koronázták meg Kálmánt, Halics felkenát kiralyát, a pápátol küöldött koronával (Századok, 1903). Така стріча поглядів зміцняє мої гадки й я висловляю їх тепер з тим більшою певністю.

Коронував Кольомана, як то просив Андрій від разу, арх. ґранський Іоан, про се довідуєво ся з пізнїйшої булї папи Гонорія до кор. Андрія (1222, Theiner І ч. 65): nato tuo secundo genito ad regnum Galetie, sibi datum, per venerabilem fratrem nostrum... strigoniensem archiepum auctoritate sedis apostolice coronato in regem. Супроти сього відпадає оповіданнє Длуґоша II c. 183 — нїби Кольомана вінчали на королївство польські епіскопи (хиба асистували?).

Що до хронольоґії сього факту, то terminus non ante дав другий лист Андрія до папи Інокентія, писаний ще перед коронацією. Він не має дати, але що в нїм Андрій обіцяє вислати руських епископів на собор, заповіджений на падолист 1215 р., тож міг бути писаний не пізнїйше як під осїнь 1215 р., отже коронація могла стати ся не скорше як зимою 1315/6 р. Першу згадку про коронацію як про факт довершений, маємо в згаданій булї Гонорія. Звичайно покликують ся на лист Гонорія з початку 1217 р. (Theiner І ч. 6), де згадуєть ся, що Андрій, ідучи в хрестоносний похід, полишив regnum Ungarie primogenito tuo Bele, regnum vero Galitie Colomanno — але ся згадка не так докладна. Одначе з усякою правдоподібністю треба думати, що таки Андрій перед своїм від'їздом в хрестоносний похід (лїто 1217 р.) коронував Кольомана. Коронацію Кольомана вже давнїйше клали на 1216 р. — Цайсберґ (Vinzenz Kadłubek c. 52), Шараневич (Нур. — Chronik c. 45 і 120, прим. 259), але на хибній підставі — виходячи з звістки Длуґоша, що Кольомана коронував Кадлубек; сю звістку збивав Дроба (op. cit. c. 403-406), але при тім, не знаючи другого листу Андрія в справі коронації, хибно клав коронацію на р. 1214.

6. Мстиславові походи на Галичину (до c. 35-6).

Вихідною точкою Мстиславових заходів був його плян — ”просити собі Галича від угорського короля”. Після того як Андрій зайняв Галичину для Кольомана, було б занадто великою наївністю зі сторони Мстислава — звертати ся до Андрія зі своїми плянами. Тому я й думаю, що Мстислав поїхав з Новгороду з заміром удати ся до угорського короля перше, нїж до нього дійшла звістка про форму, в якій полагодив Андрій галицьку справу. Хронольоґія не противить ся такому припущенню, бо Мстислав виїхав з Новгорода з своїми галицькими плянами на початку 1215 р. (в Новг. 1215 р.-початок, Воскр. 1214 — кінець), не знаючи, чим закінчила ся галицька справа, але міг довідати ся про се вже на Українї й залишити свої пляни. Там би поясняло са, що лїтописні звістки (Воскр. І c. 119, Твер. c. 315) знають тільки, з яким заміром Мстислав пішов з Новгорода і нїчого не вміють сказати про дальше. Тяжше припустити, що стративши надїю дістати Галич з руки угорського короля, Мстислав попробував його здобути оружно, і сей похід його розуміє кор. Андрій в своїм листї 1215 р. Але в кождім разї тут не може бути мови про перший похід Мстислава, звістний нам з Галицької лїтописи. Правда, сей похід кладено теж на 1215 р., ахе хибно. Бузескул у своїй замітці: О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Ж. М. Н. П. 1881, III) доводив, що Новгородська лїтопись під 1219 р. оповідає про похід 1221 р., і сама дата тут з'явила ся тільки тому, що Новгородська лїтопись тут спізнила ся, а перший похід Мстислава на Галич треба класти під р. 1215, де читаємо звістку про його намір просити собі Галич від угорського короля. 1215 роком датували перший похід Мстислава Соловйов (І c. 602), Костомаров (Рус. исторія І 100-1), Шараневич (Die Нур.-Chr. c. 46 й ин.). Одначе з сими поглядами не можна згодити ся. Непевно дуже, аби північні джерела, що записали подорож Мстислава з Новгорода в 1215 р., промовчали такий важний факт, як його похід і князюваннє в Галичу, а натомість (декотрі з них) записали про намір його просити собі Гадич від угорського короля. По друге сьому рішучо противить ся хронольоґія: Мстислав пішов з Новгорода на початку весни 1215 р. з тим аби пактувати з королем про Галич; виходило б, що розглянувши ся в галицькій ситуації, він перемінив свій намір, зібрав сили для походу, опанував Галич, проседїв тут більше як півроку, що найменьше, потім стратив його, ходив з Половцями на Волинь в поміч Данилу, і по тім всїм поспів на 11 лютого 1216 р. назад в Новгород. Отже се абсолютно неможливо.

Крім хронольоґії і ріжницї обставин кампанїї згаданої в листї Андрія і першого звістного нам походу Мстислава не позваляють їх ототожняти. Під час війни, оповідженої в листї, Кольоман сидїв у Галичу;

під час походу Мстислава його, судячи з оповідання Галицької лїтописи, там не було (тому я здогадую ся, що по тій кампанїї Андрій уже забрав сина з Галича). Друге — ратувати Галич в 1215-6 р. пішов сам король, і то на першу вість про облогу Галича, не чекаючи всього свого війська, по Мстиславовім же походї минуло принаймнї рік, нїм маспіла поміч з Угорщини, а вів її не Андрій, а угорські пани з Кольоманом. Отже в листї Андрія маємо тут кампанїю осібну, в Галицькій лїтописи не записану. Vice versa сї всї обставини служать доказом і против датовання Мстиславового походу 1215 роком.

Дуже неправдоподібним здаєть ся минї й такий здогад, що Новгородська лїтопись проминула зовсїм перший похід Мстислава і записала останнїй. Насамперед — як толкувати собі дати другого й третього походів, котрі ми маємо в Суздальській і Воскрес. лїтоп.? По друге, перший похід, коли Мстислав з тим і з Новгорода виберав ся, на жаль Новгородцїв, аби добувати Галич, мав усї причини більше інтересувати Новгородцїв, нїж пізнїйші, коли Новгородцї до певної міри випустили Мстислава з виду. Пояснити дату 1219 р. спішеннєм не можна, тому що спішення в сих роках Новгор. лїтописи не примітно. Зрештою, відкинувши дату 1215 р. для першого похода Мстислава, ми мусимо його однаково класти десь між 1217 і 1219 р. Супроти сього всього я думаю, що дата Новгородської лїтописи 1219 р. належать до першого походу (можливо що ся чутка трохи спізнила ся, нїм прийшла з далекого полудня, і похід належить до 1218 р.), тільки в оповіданню Новгор. лїт. замішали ся сюди деякі подробицї з останнього, третього походу Мстислава.

Натомість Галицька лїтопись говорить тільки про перший і останнїй (третїй) похід Мстислава на Галич, проминаючи другий — про сей говорять Воскресенська й иньші пізнїйші компіляції. Оповіданнє Длуґоша баламутне, як взагалї його оповідання про руські подїї в сїй части: він мішає до купи факти почавши від вигнання Мстислава з Галича аж до останнього похода (прикладом його баламуцтв може бути імя Атилїя Фільнія, зробленого з лїтописного „Филї”; Tyla з Филя, відти атилїй); але безперечно є в нього тут і подробицї, зачерпнені з якогось руського джерела нам незвісного: імена князїв Ростислава Давидовича, Ростислава Мстиславича, подробиця, що Кольомана відіслано до Торчеська. Інтересна, але непевна, наведена при текстї його слава Мстиславу:

Великий княже, побідителю, Мстиславе Мстиславичу, Сильний соколе, Богом післаний-пострашити сильних та міцних і їх Не будуть хвалити ся вони, що тїшили ся побідою над тобою [зброю Тобою, великий і славний наш господине, всї понижені й побиті. З угорських документів в згаданій уже (в прим. 5) пізнїйшій грамотї кор. Андрія маґістру Димитрію, пістуну Кольомана, 1234 р. (Codex Arpad. VI c. 546) оповідаєть ся, що postquam infidi Rutheni, qui vnanimiter cum ex instinctu scelerato in excellencie nostre depressionem et sepedicti filii nostri captiuitatem seu mortem communiter inspirarent, et hoc non semel uel bis, sed multotiens nefandissime et crudeliter attemptarent, той маґістр Димитрій брав участь в ріжних битвах і ріжні небезпечности переходив з своїми товаришами, між иньшим in quodam conflictu a Rutenis tam ipse quam fratres sui Mykola videlicet bone memorie et Ladislaus frater eiusdem captiuati cum magnis uulneribus diu in Lodomeria inferrati et aliis penis dificillimis anxiati per plurima tempora sunt detenti et atrociter cruciati; cuius eciam frater vterinus nomine Aba cum aliis suis consanguieneis: Thoma filio Janus et Johanne consanguieneo suo ex parte matris et Juda filio Othonis, Mathya filio Wyd, Moys filio Pexa ibidem interiit, necnon et alii quamplures non solum illa sed et aliis vicibus de suis sodalibus multi bello interierunt; rerumque suarum aliarum, equorum et armorum magnarumque expensarum in redempcionibus hominum captiuorum quam magna damna sit perpessus, vix posset sufficienter enarrari. Може мова тут іде про невільників-Угрів, забраних в неволю разом з Кольоманом в 1221 р.?

7. Звістки угорських грамот про похід кор. Андрія на Волинь і иньші угорські походи на Галичину (до c. 43).

В угорських грамотах стрічаємо досить часті згадки про походи в Галичину. Правдоподібно до походу кор. Андрія 1226/7 р. належить оповіданнє в грамоті Белї Діонисию (Fejér IV l c. 23, 1235 р.): Ad haec dum contra Ruthenos, a fidelitate nobis debita se subtrahere molientes, de mandato et voluntate patris nostri incliti regis Andree duximus exercitum, ac sub castro Gallicie metati fuissemus castra nostra, memoratus Dionysius, vigil ad prelia, quemdam militem egredientem e Castro prenotato contra partem nostram subito conspexit, primusque lanceam vibrans in ipsum deiiecit eundem in terram letaliter vulneratum, qui et ibidem vitam finiuit. Postmodum etiam eadem expedicione durante ipsum contra aciem aduersam, que circa Kuzmench curtem videlicet ducatus Gallicie fixerat castra sua, transmisimus, gerentes de ipsius probitate fiduciam specialem; vbi inito cum eisdem prelio et optata victoria quendam nobilem et nominatum militem Mathei nomine ad nox adduxit post conflictus varios captivatum. Persistentibus denique nobis in expeditione memorata dum aciem bellatorum contra Lodomerium duxissemus, ipsum pariter cum aliis baronibus nostris ducem et rectorem exercitus duximus preficiendum. Ubi castro Luchuchku viriliter expugnato, habitatoribus ipsius pro parte captis et pro parte interemptis, bona ibidem reperta et immobilia, que non solum numero comprehendi, sed et oculis metiri non poterant, nobis detulit, in nostra donatiua militum conuertenda.

На хронольоґію сеї події маємо лише одну вказівку: по сїй історії між иньшими заслугами Діонисия потім згадуєть ся його участь в облозї Ярослава 1232 р., отже сей похід Белї в Галичину й на Волинь (Lodomerium) належить до попереднїх років; в них одинокий похід на Волинь угорською війська — се похід короля 1226/7 р. Хоч Галицька лїтопись в сїм походї не згадує Белї, але се може бути простим опущеннєм, він міг ходити з батьком, і той міг його вислати під Галич, куди, як каже лїтопись, сам король іти бояв ся, бо йому напророчили „волъхвы угорьекыя”, що як побачить Галич, то не буде живим.

Коли таке датованнє буде вірне, насуваєть ся питаннє, про які місця говорить оповіданнє — Kuzmench i Luchuchko? Порівнюючи з оповіданнєм лїтописи про сей похід, Kuzmench дуже легко може бути попсованим Kremench; Luchuchko духе нагадує Лучеськ, але так далеко угорське військо, по лїтописи, не заходило; правдоподібно се якийсь замок в полудневій Волини, коло Кремінця.

До походу Белї 1230 р. може належати згадка в грамотї Белї з 1246 р. для ґр. Герборда, як він via quadam in Ruscia sub magna porta Gallicie quae uocatur Vngarica nobis nostrisque baronibus in expeditione presentibus laudabiliter dimicando, dehinc eciam super fluuium Denisztur viriliter coram nobis prestitit in conflictu — Codex Arp. VII c. 263, перед тим Fejér IV. 2 c. 33. Що правда, може се належати й до котрогось пізнїйшого походу (нпр. 1239 р. — Іпат. c. 510), так само й друга така недатована згадка в грамотї Белї з 1240 р. Миколаю comiti de Gumur, що він dum in expeditioni Ruscie essemus constituti et bellorum cuneus esset hinc inde in coflictum accintus, ipse in adversam aciem uiriliter irruens, multos in ore gladii neci tradidit et innumeros captiuauit, sui tamen sanguinis effusionem non modicam sustinendo — Codex Arpad. VII c. 100.

Нотую заразом иньші подібні згадки з руських походів — Codex Arp. VI. c. 484 (1230), XI. c. 220 (1231), VII. с. 193 (1245 р.) і c. 283 (1249); остання трохи інтереснїйша: надворний судя Павел in obsidione castri Ruthenorum Galich nomine quandam aciem clam in nostrum exercitum irrumpere cupientem militari bello prohibuit, quod nostro exercitui non potuit quid nocere; et iterum alia vice pedestrem aliam aciem Ruthenorum, dum super nostrum exercitum irruisset, plus ipse ceteris honoris nostri conseruacioni vigilanter insudendo, hostili pugna inuadens, illam milicie sue viribus fugauit, secum tam acriter decertans, quod nobili et forti dextrario suo sub ipso occiso, licet triumphasset de hostibus, se tamen ibidem vix de mortis periculo potuit liberare. Див. ще Codex Patrius VIII ч. 67 (1261) — servicia comitis Thome, que d. Colomanno fratri nostro in Ruthenia contra insultus Ruthenorum extubuit.

8. Австрийський епізод полїтики Данила (до c. 74-6).

Окрім Галицької лїтописи (Іпат. c. 544-8, 554-5) ми маємо лише коротенькі звістки в нїмецьких хронїках і річниках про шлюб Романа з Ґертрудою, взагалї неприхильні для нього: що він оженив ся з нею, потім покинув її minus honeste, й більше вона його не бачила. Іпат. с. 544-8, 554-5, Monumenta Germ. hist. IX c. 599 (continuatio Garstensis), c. 612 (continuatio Claustroneuburgensis І) і 727 (continuatio praedicatorum vindobonensium), Pez Scriptores rerum austriacarum I c. 462 (Chr. Claustroneuburgense), 576 (Narratio genealogica), 821 i 822 (т. зв. An. Leobiensis), 982 (Chr. an. Zwetlicensis), 1074 (Chr. Hageni), 1211 (Chr. Arnpeck), II c. 729 (Chr. Thomae Ebendorfer), III c. 37. Цїкавий погляд Cont. Garst., що Bela consilium et auxilium tulit, ut rex Ruscie, qui apud ipsum tunc degebat, forsitan a suis eiectus, Gertrudem ducet in uxorem; але він потім auxiliо regis (Белї) destitutus redit ad sua.

Для означення дати шлюбу Романа важна вказана Шараневичом (Die Hypat-Chr. 71) буля у Фішера Merkwürdige Schicksale d. Stiftes und d. Stadt von Kloster-Neuburg, ч. 60, датована 27/VI 1252 р.;

вона згадує про сей шлюб як факт уже довершений: nobilis mulier Gertudis uxor nobilis viri Danielis Pruteni. Відсувати сей шлюб дуже від сеї дати назад не годить ся: 1252 роком датують його нїмецькі лїтописи, і він мабуть і хронольоґічно й річево стояв у звязку а походом Белї на Австрію весною-лїтом 1252 р. (маємо грамоти його з під Відня, датовані серединою червня — Fejér IV, 2, Cod. Arpad. VII 342): Беля „Ђxa во НЂмцЂ с Романомъ и да сестру герцюкову за Романа”. Що шлюб в усякім разї не став ся значно скорше перед сим походом, се виходить з оповідання Галицької літописи, що Беля потім не піддержав Романа: отже похід Белї на Австрію 1252 р. в усякім разї не був значно пізнїйше по шлюбі Романа.

Оповіданнє Галицької лїтописи, в порівнанню з неприхильними для Романа записками австрийських хронїк, звучить як оборона Романа, доводячи, що він мусїв кинути Ґертруду й зробив се за її порадою. Ті детайлї, які наводить вона, показують, що оповіданнє її в фактах вірне. Цїнну аналїзу й коментар до нього подав Шараневич, Die Hypat.-Chr. c. 67 і далї, тільки гадки його (зрештою висловленої ще перед ним), що лїтопись оповідає про облогу Романа в Кльостер-Найбурґу, не можна прийняти: лїтописне „у городЂ ИнепЂрьцЂ (видавці хибно читають:

и НепЂрьцЂ) — nom. Инеперькъ, виразно вказує на Гімберґ — нор. Huber Geschichte Oesterreichs I. 534. До сих подїй див. ще розвідку Губера Die steirische Reimchronik und das österreichische Interregnum — Mittheilungen des Instituts fur öst. Geschichtsforschung IV c. 51.

Короткі згадки австрійських хронїк дуже добре ілюструють мале значіннє цїлого епізоду з Романом в історії боротьби за австрійську спадщину, нерозмірно побільшене в оповіданнях декотрих новійших дослїдників. Навіть Дашкевич в своїй моноґрафії про Данила підносить, що його син „якийсь час сидїв на австрійськім герцоґськім столї” (с. 101).

Не знати, чи в якім звязку з австрійськими справами стояла подоріж Льва на Угорщину десь коло р. 1254 (Іпат. c. 550: Льва бо преже отрядилъ бЂ королеви). Ся подоріж припала на час походу Ізяслава Мстиславича на Галич, а Ізяслав шукав, видко, помочи на Угорщинї, отже се б підсувало гадку, що Данню хотїв як не помочи, то невтральности угорського короля супроти Ізяслава. Але звязати подоріж Льва з сим походом Ізяслава трудно тому, що похід Ізяслава став ся нагло, „в невидЂньи”.

Між участниками рішучої битви під Кресенбруном (4/VII 1260) Danielem regem Russiae et filios eius et caeteros Ruthenorum ac ac Tataros згадують Annales Ottocariani — т. зв. лист Отокара (Monumenta Germ. hist. Scr. IX c. 184). Відси перейняв сю звістку Длуґош (II с. 378), пояснивши своїм звичаєм, що з Данилом були Лев і Роман (се неможливо). Про сю звістку про участь Русинів Шараневич Die Hyp.-Chr. стр. 86, 144-5 і Кордуба в Записках H. т. ім. Ш. X miscel.: Участь Данила в битві під Крессенбрунн. Др. Кордуба тут з більшою рішучістю підніс гадку, меньше виразно висловлену у Шараневича про припадковий характер участи Дапила в угорськім походї 1260 р. Натомість Венцель в згаданій монографії думає, що Данило брав участь в битві з військом — ор. c. c. 383. Годить ся запримітити, що закид д-ра Кордуби галицько-руській історіоґрафії, нїби вона сього факту не знала, несправедливий супроти згаданої працї Шараневича, а сам др. Кордуба хибно покликуєть ся на Штирійську римовану хронїку (Pez. Scriptores rerum austr. III c. 76), що згадує не Russen, a Rassen, себто Сербів (Rassen, Porn (очев. Posn) und Chrobaten, a в Annales Ottocariani 2): Ruscenses et Bosnenses (c. 185), у Длуґоша II 378 Raczones et Bosnenses).

Про участь Данила в віденськім з'їздї каже хронїка т. зв. Ґеорґа Гаґена (Pez Scriptores І c. 1079): Mit уm (Белєю) cham auch der Ghunig von Rewssen und der Chunig Machow (Ростислав), der auch des Chunigs Welans (Белї) Tochter hett, und der Chunig auss der Syrfey — die drey Chunig in Chron von den von Vngern empfahent. Шараневич (Die Hypatios-Chr. 85) приймав сю звістку скептично, але нїчим свого скептицизму це умотивував.

9. Традиція про останнї лїта житя Льва і дата його смерти(до c. 109).

Рік 1301 як дату смерти Льва увів властиво в наукову лїтературу Карамзїн (IV c. 103 і прим. 202), хоч була вона уже у Еяґля — Geschichte der Ukraine c. 579. Карамзїн узяв її з рукописної копії Зиморовичевої Leopolis triplex, де при звістцї про смерть Льва стояв рік 1301; але сей рік був доданий якимсь пізнїйшим переписувачем, бо в дїйсности у Зиморовича при сїй звістцї стоїть р. 1292 (див. виданнє Гека В. Zimorowicz opera, quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur, 1899 c. 56). Потім сю дату бачимо у Зубрицького — (Критико-историческая повЂсть с. 62): ”1301 або 1302 р.”; в Исторії Галичско-русскаго княжества III. 248 він справедливо уже признав сю дату непевною, але се не перешкодило пізнїйшим дослїдникам далї її приймати: приймає її Шараневич — Исторія Галицко-володимирскои Руси c. 121, Антонович — Монографіи І. 51, Иловайский — Исторія Россіи І ч. II c. 512, Ап.Левіцкий — Obrazki z dziejów Przemyśla c. 95 i Ruthenische Theilfürstenthümer c. 172, Андріяшев — Очеркъ Исторіи Волынской земли с. 199, Іванов — Истор. судьбы Волынской земли с. 189, Бальцер — Genealogia Piastów с. 349, Ґолубінский — Ист. рус. церкви т. II с. 896, і т. и. Як бачимо, дата, коли міряти її іменами авторів, які її приймали, — виглядає ся зовсїм поважно, хоч сама вона зовсїм не поважна.

Звідки з'явила ся ся цїкава дата, на певно того не можу сказати, але думаю, що підставою для неї послужила одна з грамот Льва — наданнє галицькій митрополїї села Перегинська, з датою 8 марта 6809 р. Ся дата була мабуть причиною, чому Зубрицький вагав ся між 1301 і 1302 р., а Петрушевич знову викомбінував з неї (рахуючи на мартівське численнє) 1300 р. (ор. c. c. 151). Сїй датї можна дїйсно признати стільки значіння, що датуючи її 1301 р., фальсіфікатор міг при тім виходити з якоїсь традиції, що Лев ще жив на початку 1301 р.; але се можливість, як бачимо, зовсїм проблєматична.

Зиморович (1. c.) оповідає про остатнї лїта Льва, що він „за прикладом свого дядька Василька” 3), militiam sacram christianam amplexus  4) і ставши перед смертию смирним як ягня, тихо закінчив своє житє і був похований Василиянами без всякої паради, в монашій одїжи — „а місця його похорону Русини не знають і дотепер”. Се оповіданнє самим своїм змістом вказує виразно на якийсь василиянський переказ, анальоґічний з переказом про те, що Лев жив перед смертию й умер в Спаськім монастирі (переказ у Стебельського Genealogia xx. Ostrorogów c. 44, потім Зубрицького ПовЂсть 1. c., у Шараневича Исторія 1. c., пор. В. Площанського Лавровъ село и монастырь въ Самборскомъ окрузЂ — Науковый сборникъ Галицької Матицї, 1866 р., с. 823, але тут сказано тільки, що Лев жив у Спасї). Автентичности, розумієть ся, не мають обидва перекази.

Так само непевним зістаєть ся звістний переказ про гріб Льва, в XVIII віцї знайдений в Лаврівськім монастирі. Зубрицький (ПовЂсть, 1. c.), покликуючи ся на Василиян-очевидцїв (хоч писав 60 лїт по тім нїби фактї) каже, що 1767 р., коли Лаврівський монастир погорів, тодїшнїй ігумен Волянський вітворив каплицю, де були гроби князїв(!), і в нїй знайдено дві різблені й сріблом оббиті домовини, а на одній з них було імя Льва  5); факт сей затаєно, аби хто не претендував на знайдене срібло, а саме воно ужито на відновленнє монастиря.

Як бачимо, се оповіданнє має всї прикмети непевности: з одного боку Василияне — очевидцї (без близшого означення часу й імен), що росповідають сю історію, з другого боку — затаєннє її, чим поясняєть ся та обставина, що про се нема нїяких звісток н'їде більше. Дїйсно, анї в лїтописних записках Лаврівського монастиря (у Площанського, 1. c.), анї в відомостях, які збирав в сїм монастирі Площанський в 60-х рр., не маємо слїду сеї історії, що з книги Зубрицького перейшла потім до Петрушевича (Гал. Истор. сб. І пр. 32) і Шараневича (Исторія c. 121), а з комбінації її з переказом про смерть Льва в Спаськім монастирі з'явило ся оповіданнє, що Лев умер в Спасї, а відти тїло його перенесено до Лаврівського монастиря (Зубрицький, Петрушевич, Шараневич 1. c.). В 1899 р. минї оповідали місцеві Василияне, що вони старали ся напасти на слїд тієї каплицї й Львового гроба, шукали їх скрізь, але даремно.

10. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша (до c. 114).

Ся записка читаєть ся тільки в однім кодексї Длуґоша — його автоґрафі, і вперше була видрукована в виданню Пшездзєцкого (III c. 39), а що се виданнє по за польськими науковими кругами взагалї дуже слабо розповсюднене, тож і в лїтературі Галицько-волинської держави воно досї не було зауважене. Семкович в своїй працї про Длуґоша не звернув на нього уваги. Оцїнив його відповідно аж Бальцер у своїй Ґенеальоґії Пястів (c. 347), справедливо признавши в сїй звістцї руську записку, без значних змін переложену Длуґошем. Записка звучить так: Quintodecimo Kalendas Aprilie (18 марта) ducissa. Eufemia, filia Kazimiri ducis et consors Georgii Russiae ducis absumpta est. Quam vir suus dux Russiae Georgius secutus vicesima prima aprilis obiit. Qui in die beati Georgii natus, baptisatus et nomen suum sortitus foret, etiam in die suo rebus absumptus est humanis. Vir industrius et liberalis et in religiosos munificus, sub cuius regimine Russia et pacis pulchritudine et divitiarum amplitudine inclita habebatur.

Як справедливо піднїс Бальцер, отсї подробицї про Юрия мусять іти з руського джерела (в дню смерти — 21/IV мусить бути помилка, бо день св. Юрия був 23/IV — див. календар XIII в. у Макарія III c. 311). Я піднесу ще, що характеристика Юрія — традиційна квяжа характеристика наших лїтописей, і се ще більше зраджує руське джерело.

Судячи по стилїзації записка мусїла мати в ориґіналї при собі рік, та тільки питаннє, чи Длуґош добре сей рік використав? Бальцер не вагаєть ся прийняти сей рік без застережень. Я проти сього року теж нїчого не маю, але вповнї спустити ся на Длуґоша не легко. Не кажу вже про недогляди його (маємо такий страшний приклад зараз слїдом, де подїя (похід Ольгерда) вичитана ним під 1338 р., помилкою записана під 1308 р. — але ся звістка не стоїть у нїяким звязку з запискою про Юрия). Але і взагалї при переводї руських дат Длуґош дуже часто помиляєть ся на кілька років — здаєть ся, йому між иньшим робили трудности руські дати від сотворення сьвіта.

До тепер дату смерти Юрия все клали на р. 1315-6 або 1316, виходячи з дати грамоти його синів (9/VIII 1316) 6), але се тільки terminus non post quem. Певне значіннє міг би мати арґумент, що Юриєва печатка, привішена до сеї грамоти, вказує на недавню смерть його; але грамота Локєтка 1315 р. (27/VI) виразно вказує, що Юрия тодї не було на сьвітї, а коли його сини могли уживати, як з того видко, в кождім разї не меньше як півтора року батьківську печатку, то могли уживати і ще довше 7), отже арґумент сей тратить значіннє, і ми нїчим не звязані супроти Длуґошевої дати 1308 р. Але треба мати довірє до Длуґошевої докладности, щоб її прийняти за певну.

Що до жінки Юрия Евфемії Казимирівни, згаданої в тій записцї, то Бальцер досить нерішучо уважає її сестрою Локєтка (вагаючи ся між Казимиром І і Казимиром II куявськими. Грамота 1315 р., де Локєток говорить про своїх nepotes (племенииків, а не внуків, як перекладає реґеста Описанія Румянц. музея, і за нею Ржежабек — c. 138), зовсїм виразно рішав сю справу: та Евфемія була сестрою Локєтка.

11. Грамоти Андрія, Льва і Юрія-Болєслава.

Вичисляю всї дотепер звісні грамоти остатнїх галицько-волинських князїв — Андрія, Льва і їх наступника Болєслава-Юрия, та їх видання:

1. Грамота Андрія і Льва, дана в Володимирі, 1316 р. 9 серпня — відновляє союз з Прусією; видана вперше у Карамзїна IV пр. 268 (з незначними скороченнями), потім у Фойґта (Voigt Codex diplomaticus Prossicus, II c. 175), передрукована у Нарбута (Dzieje nar. Litewskiego IV, dod. c. 44) і Зубрицького (Исторія т. III); фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал в кеніґсберґскім архиві.

2. Грамота Андрія, дана в Володимирі, 1320 р. в день св. Руфа 8), — дає ріжні свободи торунським купцям; видана в Suplementum ad historia Russiae monumenta ч. 38, відси передрукована у Зубрицького, поправнїйше: Kloden — Beiträge zur Geschichte d. Oderhandels 8 anm. 30, відси в Hansisches Urkundenbuch II ч. 371; фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал був в торунськім міськім архиві, але пропав, тепер куплений петерб. академією.

3. Грамота Андрія, того ж року й дня, дана в Володимирі — дає ріжні свободи краківським купцям; видана в Kodeks dyplomatyczny m. Krakowa т. І ч. 12) з збірника краківських грамот, спорядженого писарем міським Бемом в р. 1505; передрукована була, як тепер довідую ся, в збірцї петерб. академії — невиданій ще. В лїтературі була використана в перше в 1 вид. сього тому.

4. Грамота Юрия (Болєслава), 1325 р., без близшої дати й означення місця (про час її Altpreussische Monatsschrift р. X c. 80, про се жовтень 1325 р.), — відновляє союз з Прусією видана в скороченню у Карамзїна IV пр. 276, в цїлости у Фойґта II ч. 116, передрукована у Нарбута (1. c.), Ржежабка і Лонґінова (Грамоты Юрія II); фотодрук в збірнику пет. акад.; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

5. Грамота Юрия (Болєслава), 1327 р. 9 марта, дана в Володимирі, — потверджує союз з Прусією (властиво повтореннє грамоти 1316 р.); видана у Фойґта II ч. 119, передрукована у Ржежабка і Лонґінова; фотодрук в збірнику петерб. акад., ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

6. Грамота Юрия (Болєслава), 1334 р. 11 лютого, дана у Львові (in Lemburga), — потверджує союз з Прусією; видана у Фойґта II ч. 145, передр. в збірнику петер. акад., тамже фотодрук; реґести у Карамзїна, Ржежабка й відси у Лонґінова; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

7. Грамота Юрия (Болєслава) 1335 р. 20 жовтня, дана в Володимирі, — потверджує союз з Прусією; видана у Коцебу (Kotzebue) Preussens ältere Geschichte т. II, вид. 1808 р. c. 397-8, і Карамзїна IV пр. 276, передрукована у Нарбута, Зубрицького, Ржежабка, Лонґінова і в збірнику петерб. акад., тамже фотодрук; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

8. Грамота Юрия (Болєслава), 1339 р. 20 сїчня, дана в Володимирі — надає нїмецьке право м. Сяноку, видана майже разом у Репля (Roeppel Über die Verbreitung des magdeburger Stadtrechts, 1857) і в Kodeks dyplomatyczny Polski т. III; текст і фотодрук в збірнику петерб. акад.; ориґінал тепер в несвижськім архиві.

12. Лїтература останнїх десятолїть Галицько-волинської держави.

З смертию Юрия Львовича вступаємо ми в період обнятий моноґрафічною лїтературою про останнїх галицько-волииськнх князїв й пізнїйшу боротьбу про їх спадщину.

Лїтература ся розвинулась особливо в останнїх десятолїтях XIX в. Окрім курсів історії Галичини й Волини Шараневича, Андріяшева й Іванова сюди належать ще: Антоновича Очеркъ в. кн. Литовскаго, 1878, передрук. в Монографіях І c. 50 і далї, Дашкевича ЗамЂтки по Исторіи Литовско-рускаго государства, К., 1885, с. 44 і далї, спеціальні статї: Jiri II, posdledni kniže weśkre Malé Rusi, kriticky pokus Jana Re&abka (професора празької торговельної академії) — Časopis musea králostvi českého, річн. 1883 — солїдна моноґрафія, що оживила дуже лїтературу сього часу і особливо мала важне значіннє в питанню про особу Юрия II. Петербурською академією був зладжений її переклад з додатком статей: І. Линниченка ЗамЂчанія на статю г. Режебка о послЂднемъ князЂ всей Малороссіи ЮріЂ II — 1884, А. Кунїка Объяснительное введеніе (збірник текстів), і деяких дрібнїйших; збірник сей був видрукований петербурською академією ще 1885 р., але не вийшов іще і досї; в остатнїх лїтах до нього прилучено фототипичне виданнє грамот галицьких князїв, і має бути до них долучена розвідка про печатки сих грамот; при сїм другім виданню користаю з удїлених минї друкованих аркушів сеї збірки 9), що мабуть незадовго вже вийде. Статею Ржежабка була викликана також статя А. Лонґінова — Грамоты малорусскаго князя Юрія II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича Холмскаго XIV в. (Чтенія московські, 1887, II) — критичний перегляд поглядів Ржежабка, зроблений досить слабо. Статя Лонґінова викликала статю Линниченка в його Критическім обзорі новЂйшей литературы по исторіи Галицкой Руси, Ж. М. Н. П. 1891, V. Розвідка Іванова — Картка з історії Волини на початку XIV в. (Записки Наук. тов. ім. Шевчеика, т. II, 1893) увійшла в скороченню в його книжку про Волинь. Окрім того: Филевичъ Борьба Польщи и Литвы-Руси за Галичско-владимірское наслЂдіе с. 42-3, 50-61 і його ж Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за Галицко-владимірское наслЂдіе — Ж. М. Н. П., 1891, XII, А. Рrоchaska — W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. — Kwartalnik historyczny, 1892,I. Линниченко -Черты изъ Исторіи сословій Галицкой Руси, Москва, 1894 (український переклад в VII т. Руської Історичної Біблїотеки и. т.: Суспільні верстви Галицької Руси, 1899), Леонтовичъ — Очерки Исторіи литовско-русскаго права, Спб. 1894, гл. VII. Вкінцї „Дополненія къ замЂчаніямъ” Линниченка, з поводу першого видання сього тому моєї Історії, в вгаданім збірнику академії, і статейка Ан. Повра про угорсько-руські відносини в. XIV: Magyar-ruthén érintkazések a XIV-ik században (Századok, 1904).

13. Війна галицько-волинських князїв з Литвою й утрата Берестейсько-дорогичинської землї (до c. 117).

Берестє й Дорогичин у володїнню Кейстута виступають в трактатї 1366 р. (друк. в Kwartalnik-y histor. 1898 c. 513). Кладучи перехід сих земель до Литви на друге десятолїтє XIV в. й припускаючи війну Гедимина з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию декотрих з них, учені виходили з таких пізнїйших звісток:

1. Компілятор 2-ої пол. XVI в. Стрийковский, переповідаючи звістку ширшої русько-литовської лїтописи про війну Гедимина з Львом луцьким, поясняв її тим, що той Лев під час війни Гедимина з рицарями відібрав був від Литви Дорогичин і Берестє (І c. 364). Хоч Стрийковский взагалї дуже довільний в своїх об'ясненнях і додатках, але припускають, що сю звістку він зачерпнув з якогось поважного джерела, і з неї виводять, що значить ще перед тим Дорогичинсько-Берестейську землю відірвано від Волини.

2. Затрачена тепер історична статя, що була звістна польсько-литовському історику Нарбуту, і по його словам мала дату 1488 р. 10), описуючи смерть Витеня під 1315 р., мала казати, що в момент його смерти Гедимин був у походї на Русь (w wyprawie ruskiej — IV c. 464, na jakiejś wyprawie do Rusi — ib. 466). Полишаючи на боцї те, що Нарбут взагалї історик досить непевний, і припускаючи, що ся його звістка дїйсно має вигляди автентичности, треба сказати, що вона зовсїм не поясняє, на яких руських князїв ходив походом Гедимин, отже тільки зовсїм гіпотетично можна привязувати її (як то роблять нпр. Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Іванів) до Волини, до Юрия Львовича, і припускати, що як раз ся війна закінчила ся прилученнєм Дорогичина й Берестя до Литви (а декотрі, як Шараневич й Іванів, припускають, що в сїй війнї Юрий наложив головою).

8. Ширша русько-литовська лїтопись (кодекс Биховця й иньші), зладжена в серединї XVI в. і для давнїйших часів виповнена підозрілими переказами або явно-хибними комбінаціями й недорічностями, оповідає, що Гедимин, закінчивши боротьбу з Прусією, розпочав ряд війн на Українї: з початку пішов на Володимира Володимирського, побив його в битві, де той Володимир наложив головою, й забрав його волости; потім пішов на Льва луцького, але той з переляку втїк до свого зятя Романа в Брянськ, і Гедимин без битви забрав його землю; нарештї побивши київського князя Станїслава на Ірпени, опанував Київщину 11). Новійші історики, відкидаючи сї звістки про прилученнє Волини і Київщини Гедимином, припускають, що в оповіданню сеї лїтописи заховала ся память про дїйсні війни Гедимина з волинськими князями (питаннє про Київщину на разї лишаю на боцї), де дїйсно наложив головою оден (Андрій, що мовляв міг мати друге імя Володимира), або й обидва Юриєвичі 12). Початок в сїм напрямі зробив Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, 1853, с. 19 і далї), за ним пішли Дашкевич (ЗамЂтки), Андріяшів, Ржежабек, Іванів; на сїм становищу стоять з дебільшого й иньші сучасні письменники, котрим приходить ся дотикати ся сих справ. Ржежабек нпр., котрого моноґрафія мала особливий авторитет останнїми часами, комбінуючи оповіданнє лїтописи з хронольоґією литовсько-руських відносин, приймає, що 1321 р. Гедимин побив Андрія, і той поляг при тім, а Берестейщина була прилучена до в. кн. Литовського, а на другий рік (1322) Гедимин новим походом ударив на Льва, і той теж наложив головою в битві 13). Приймаючи смерть обох Юриєвичів у битві, д. Ржежабек опираєть ся тут на словах Локеткової грамоти 1323 р., про interitus галицько-волинських князїв (як низше), толкуючи се слово так, що вони загинули не своєю смертию. Але слово interitus не має такого виразного значіння.

14. Лист Локєтка про останнїх Романовичів (до c. 120).

Сей лист вперше видав Райнальд — Annales ecclesiastici т. XV c. 296, потім з иньшої копії — Мураторі Antiquitates Italiae VI c. 146 і новійше ще з иньшої копії др. Прохаска при статї W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik historyczny 1892 c. 29). Року грамота не має, але дата відповідає в цїлім рядї близьких лїт тільки 1323 рокови (в вид. Райнальда хибно iulii, що не сходить ся з суботою перед зеленими сьвятами, і хибний рік 1324 — ся дата 20/VI. 1324 була загально прийнята; в текстї своєї статї сам Прохаска (c. 5, а за ним нпр. Бальцер — Genealogia c. 453) датує її хибно 9/VI. 1324 р., але при документї виводить справедливу дату.

Наводжу в ориґіналї інтересне для нас місце в сїм листї: Sanctitati vestrae insinuatione praesentium cum dolore reverentius intimamus, quod duo Ultimi principes Ruthenorum de gente schismatica, quos immediatos pro scuto inexpugnabili contra crudelem gentem Tartarorum habebamus, decesserant ex hac luce; ex quorum interitu nobis et terris nostris ex vicinitate Tartarorum, quos de certo credimus terram Ruthenorum, nostris metis contiguam, de qua annua tributa percipere consueverunt 14), occupare, — perturbatio indicibilis, nisi Dei omnipotentis et vestra gratia affuerit, imminebit. Далї Локєтек просить папу, аби поміг против Татар in praedicatione sanctae crucis et aliis subsidiis, — ne occupent terram Ruthenorum praedictam et per consequens nos invadant. Сї остатнї слова вказують, що не зовсїм ясні слова quos de certo credimus і т. д. треба розуміти не так, що Татари вже опанували Русь, а що Володислав тільки бояв ся сього на далї.

15. Оповіданнє Івана Вінтертурського (до c. 121).

Іван Вінтертурський (Vitoduranus), описуючи напад Татарів на Польщу й Угорщину 1341 р., каже так (се оповіданнє буде ще нам не раз потрібне): Causam adventus horum paganorum aliqui aliter asignant, — dicentes, quod imperator Thartarorum duos paganos breviter ante ista tempora reges satis ydoneos Ruthenis prefecerat, quibus successive ab eis per venenum extinctis, procuravit eis christianum latinum, si illi parcere vellent ut videret. Qui dum regni gubernacula per plura annorum curricula strenue gessisset, tandem cum numerum et ritum latinorum illic mutiplicasset, et hoc Ruthenis displicuisset, ipsum intoxicabant per venenum tam forte, quod dissiliit in plures partes. Quod audiens rex Kragovie, cujus consors soror uxoris regis Ruthenorum jam intoxicati fuerat, illue cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiens reversus est. Propter quod imperator Thartarorum, hec intelligens, nimio furore agitatus, paganos memoratos ad deuastandam regionem regis Kragovie et alias finitimas regiones principum fidelium emisit (Johannis Vitodurani Chronicon, herausg. von Vyss — Archiv für schweizerische Geschichte т. XI c. 165).

Хронїст мав писати сю частину хронїки в 40-х рр. XIV в., в 1341-7 рр. (Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69); як сам каже, писав він на підставі ріжних оповідань: між такими оповідачами згадує він двох Швабів, що перебували в Австрії якийсь час і звідти принесли ті поголоски. Тим поясняють ся з одного боку його деякі дуже докладні відомости про подїї 1340-1 р., а з другого досить неясні, з людських поголосок зачерпнені звістки про попереднє. Christianus latinus поставлений намістником Узбека — се Юрий-Болєслав, його два попередники pagani — очевидно Андрій і Лев. Приймати, як то часто робили почавши від Нарушевича (Hist. nar. Polskiego IV. 333, wyd. Turowskiego) i до Линниченка (ЗамЂчанія на статью Ржежабка c. 89-90, Критическій обзоръ c. 152), Филевича (Борьба с. 43), Леонтовича (Очерки I с. 226), Іванова (Истор. судьбы с. 222), Лєвіцкого (Ruth. Theilfürst. c. 174) — що перед Юриєм-Болєславом дїйсно були на Руси якісь баскаки в ролї намістників (оті pagani), нема нїякої причини: се й само по собі дуже неправдоподібно, й Узбек певно не дивив ся б таким легким оком, що його баскаків Русини труять як щурів одного по однім. Зовсїм легко пояснити, звідки взяла ся така звістка у хронїста: не-католиків дуже часто називано поганами, і таким чином Андрій і Лев, principes de gente schismatica, як їх зве Локєтек, в принесених з Польщі до Нїмеччини звістках стали ся поганами, а що хронїст, чи його вістники, виходили з погляду про дуже тїсну залежність Руси від Орди, то і сї руські князї перетворили ся в татарських намістників, як і Болєслав. Труднїйше пояснити звістку про їх строєннє; я вище вказав, що прийняти її, особливо супроти сухої згадки Локєтка про смерть племенників, не можна, й приходить ся толкувати її як просту поголоску навіяну строєннєм Болєслава (сам хронїст взагалї критицизмом в оцїнюванню поголосок не визначав ся, противно був дуже легковірний).

Додам, що Прохаска (W sprawie etc. с. 3 і 5, в нотках), справедливо прикладаючи сю звістку до Юриєвичів, толкує її так, що струїли їх Татари, і се приймає за факт, зводячи се з згаданим уже вище interitus Локєткового листа. Пішов за ним і Линниченко (Дополненіе c. 109), покликуючи ся й собі на Вітедурана. Але се дуже неправдоподібно само по собі (знову пригадую суху згадку Локєтка), а таки й стилїстично неможливо: в згаданім текстї Івана Вінтертурського ab eis може значити тільки Русинів (пор. слїдом procuravit eis).

16. Юрий-Болєслав (до c. 123-4).

Баламуцтво в справі Болєслава-Юрия пішло властиво від Карамзїна, бо перед ним Нарушевич у своїй Історії Польщі вже був на добрій дорозї, кажучи, що по смерти синів Юрия Львовича галицько-волинським князем став Болєслав Тройденович (Historya narodu polskiego, wyd. Turowskiego т. IV c. 333-4). Карамзїн же, добувши з кеніґсбергських архивів грамоти з іменем Юрия, прийняв його за Болєславового попередника, остатнього Даниловича, Андрієвого або Львового сина (IV c. 130).

Завдяки авторитету Карамзїна сей погляд набрав широкої популярности: його прийняли Зубрицький, Петрушевич, Шараневич, Каро, Антонович, Іловайский, Бобжиньский, Андріяшів й и. Старий погляд Нарушевича вправдї знаходив собі далї оборонцїв, як Козловский (Dzieje Mazowsza с. 115), Бєльовский (в Monumenta Poloniae II c. 620 — на підставі звістки Яна з Чарнкова), Райфенкуґель в своїй моноґрафії (Archiv für oester. Geschichte т. 52 c. 422 — він вказав тут на грамоту Юрия 1339 р., доти не оцїнену), Дашкевич (ЗамЂтки c. 46-7, теж на підставі сеї грамоти). Але гіпотеза про осібного Юрия панувала в історичній лїтературі до 1880-х рр. Аж Ржежабку удало ся зробити перелом: присьвятивши значну частину своєї моноґрафії полєміцї з сею гіпотезою, він зробив вражіннє своєю дотепною арґументацією, хоч нпр. дуже важна в сїй справі грамота 1339 р. була йому незвістна. Його погляд піддержали і де в чім скріпили Лонґінов, Линниченко, Прохаска, в названих вище (в прим. 12) працях. В виданім 1888 р. пятім томі Monumenta Poloniae прибула дуже важна для скріплення сього погляду записка познанська, хоч не скоро звернула на себе увагу (перший вказав на неї в 1895 р. Бальцер, Genealogia c. 1453, див. також мою рецензію на книгу Іванова в Записках т. IX c. 7). Оборонцем давнього погляду виступив Іванов у своїй статї Картка з історії Волини (1893) і потім в своїй історії Волини (1895), припускаючи, що Болєслав звав ся Юриєм, але перед ним був іще Юрий II, остатнїй Данилович; але ся штучна гіпотеза не могла виратувати справи. Тільки по інерції, через незнаннє справи, карамзїнський погляд на Юрия II стрічаєть ся ще часом в новійших працях — нпр. у Любавского Областное дЂленіе c. 39, в статї Кізеветера ”Исторія Россіи” в Енцикльопедїї Брокгауза-Ефрона (т. 55, ґен. таб. Рюриковичів), Історії рус. церкви Ґолубинского II c. 896. Таким самим незнаннєм джерел толкуєть ся погляд Ан. Повра (І. c.), що відріжняючи Юрия від Болєслава, уміщав Юрия по Болєславі (в рр. 1339/40). Зібрані в сїй справі факти говорять так виразно про тотожність Юрия II і Болєслава Тройденовича, що не лишають місця для сумнївів. Я власне вкажу тепер важнїйші з них:

1. В вище цитованім (прим. 14) листї 1323 р. Локєтек говорить про Юриєвичів як про останнїх (ultimi) галицько-волинських князїв.

2. Від 1325 аж до 1339 р. маємо грамоти нового галицького князя Юрия (II), що називає (в грам. 1325 р.) своїми предками (progenitores) тільки дїда Юрия і його попередників, проминаючи Андрія і Льва, хоч вони належали до річи, за то в иньших грамотах (1334 і 1335 р.) називає Андрія між „попередниками” (praedecessore), з чого виходило б, що Андрій не був його предком, а тільки попередником, значить Юрий II не був сином котрогось з Юриєвичів, хоч був потомком Юрия I, а таким дїйсно був Болєслав Тройденович. Грамоти сього Юрия II обіймають такий час, що для осібного Болєслава по нїм не лишаєть ся місця.

3. Болєслав зветь ся руським князем уже в папськії булї 1327 р. — Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 (помилкою стоїть Roleslaus). Сьому відповідає звістка Івана Вінтертурського (див. прим. 15), що Болєслав княжив на Руси довший час — per plura annorum curricula. Сї факти (під 1, 2 і 3) не лишають місця довільній зрештою гіпотезї про осібного від Юрия II Юрия-Болєслава (гіпотеза Іванова).

4. Познанські записки, звісні в копії XIV в. з якогось давнїйшого ориґінала, кажуть виразно, що Болєслав Тройденович мав друге імя Юрия: Anno Domini MCCCXL obiit Boleslauus dictus Georius, dux Russie, VII Idus Aprilis (Monumenta Poloniae V c. 880).

5. В сьвітлї сїєї записки стає певною (а з тим і дуже важною) звістка Яна в Чарнкова: mortuo magnifico principe Kazimiro dicto Georgio, totius regni Russiae duce, filio Troydini ducis Mazoviae, qui Kazimirus avunculo suo in ducatu Russiae successerat, veneno per Ruthenos intoxicatus interierat... — в нїй Ян тільки помилкою Болєслава зве Казимиром, як то з рештою видко з иньшого його місця: Boleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur — Monumenta Poloniae II c. 620-l i 629.

17. Шлюб Любарта.

Русько-литовська лїтопись не каже, чия була донька Любартова жінка. Комбінації про те, що то була донька котрогось з Юриєвичів, робили ся вже пізнїйше, на підставі оповідання про війну Гедимина з волинськими князями. Так Стрийковский (І c. 382) каже, що Любарт оженив ся з донькою Володимира володимирського й дістав в посагу частину Волини, а коли Гедимин позабивав волинських князїв, уся Волинь дістала ся Любарту. Сей погляд, що Любарт, оженивши ся з донькою чи то Андрія чи то Льва (на тім не сходять ся), дістав якусь частину Волини ще перед смертию Юрия, повторяв ся, з ріжними відмінами, не раз і в новійшій науковій лїтературі (з новійших див. нпр. Андріяшів c. 203, Лонґінов Грамоты c. 10, Любавский Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго c. 39).

Але при тім зістаєть ся неможливим до вияснення: а) де мав на Волини волость Любарт за житя Юрия II? Він не міг мати анї Володимира, анї Луцька, анї Белза (сї землї належали Юрию, як видко з підписів воєвод на грамотах 1334-5 рр.) 15), анї Берестя (бо воно прилучено було до Литви), а в якійсь маленькій волости спадкоємець Юриєвичів певно не міг сидїти. Покликують ся часом на грамоту Любарта 1322 р., де він титулує себе князем луцьким і володимирським (друкована в Архиві Югозапад. Россіи т. І ч. VI ч. 1), але се, безперечно, фальсіфікат, хоч і пробував його боронити проф. Леонтович (Очерки І c. 223). б) Коли Любарт не володїв нїчим на Волини, або володїв якою другорядною волостию, чому він не заявляв нїяких претенсій за цїлий час житя Юрия і виступає від разу як deus ex machina по його смерти? О скільки великі сї непевности, найлїпше може показати штучна гіпотеза, уложена Ржежабком (c. 210-2), аби вийти з сих трудностей: він припускає, що разом з своїм шлюбом з Гедиминівною Юрий видав за Любарта сироту-доньку Андрія, а при тім уложив з ним умову, де признавав з ним право на Володимирське князївство по своїй смерти.

Сї трудности, для котрих приходить ся робити такі неймовірні й фантастичні припущення, можна оминути, прийнявши, в дусї звістки русько-литовської лїтописи, що Любарт оженив ся з донькою останнього галицько-волинського князя — Юрия-Болєслава. Становище Любарта мусїло бути инакше супроти тестя нїж супроти рівноправного спадкоємця по Юриєвичах, і ся гіпотеза пояснила б нам пасивне становище Любарта супроти Юрия-Болєслава за цїлий час його житя. Шлюб сей мусїв стати ся десь незадовго перед смертию Юрия, і Любарт міг в такім разї дістати якусь волость на Волини — як каже Русько-литовська лїтопись. Правда, Юриєва донька могла бути його сестринницею (прийнявши, що вона була донькою з подружя Юрия з Гедиминівною, що не конче мусить бути), але католицька церква не виключає можливости таких шлюбів, а донька Юрия була католичкою певно, хоч би він сам і не перейшов знову на католїцизм: за се ручить нам та обставина, що він Гедиминівну охрестив на латинство перед шлюбом 16). А вкінцї не треба собі думати, що канонїчними перепонами в тих обставинах дуже журили ся. Зрештою ж ставлю сю гадку як здогад, опертий в першій лїнїї на звістці рус.-лит. лїтописи.

Імя Любартової жінки нам не звістне; Зиморович (Opera c. 59) зве її Агафією (донькою Данила!). Tabulae Jablonovianae (таб. X) звуть її Bucza, донькою Володимира, кн. володимирського; при тім автор їх покликуєть ся на Кромера, але Кромер зве її тільки донькою володимирського князя, по імени не називаючи (вид. Туровского с. 603). Обидві сї звістки досить непевні, хоч та Буча (імя очевидно попсоване) за посередництвом Карамзїна знайшла собі досить широку популярність в новійшій науковій лїтературі.

18.Польсько-угорський союз (до с.129-131).

Виясненнє значіння польсько-угорського союза в руській справі було заслугою статї д-ра Прохаски W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwart. hist. 1892) — статї написаної досить несмачно, в католицько-польськім мeсіанїстичнім дусї, але цїнної важними спостереженнями на пунктї польсько-угорських дипльоматичних відносин в 30-50-х рр. XIV в. Його погляди про порозуміннє Кароля з Казимиром в 1339 р. приймав й Повр у своїх недавнїх статях про відносини Угорщини до Галичини й Польщі (Magyar-ruthen érintkezések, A magyar Anjouk igényei a lendyel trónra — Erdélyi Muzem 1902, Magyar-lengyel érintkezes a XIV században — Századok 1903), але робить з них досить фантастичний ужиток: у нього Юрий-Болєслав вмерає ще 1339 р., і порозуміннє між Казимиром і Каролем наступає вже по його смерти. Пок. Лєвіцкий в замітках до статї Прохаски (Jeszcze w kwestyi zajęcia Rusi Czerwonej przez Kazimierza — Kwart, hist. 1895) модифікував гадку Прохаски про польсько-угорське порозуміннє так, що воно, мовляв, мало на метї піддержати Юрия-Болєслава в його боротьбі ze schizmą і pogaństwem, а в разї його упадку прилучити Галичину до Польсько-угорської держави. Ten związek węgiersko-polski otrzymuje w ten sposób wyższą sankcyę cywilizacyjną, толкує свій здогад польський учений, не вдоволивши ся осьвітленнєм Прохаски (чисто „що кому бракує”, як кажуть козаки у Руданського). В подібнім напрямі пішов і Абрагам в своїй недавнїй працї (Powstanie c. 205, 208, 215): він представляє ІОрия-Болєслава прихильником Казимира, припускає, що Юрий-Болєслав зробив Казимира заздалегід своїм спадкоємцем (при тім хибно покликуєть ся на Бальцера), бо chciał przedewszystkim zapewnić kulturze Zachodu wpływ stanowczy na Czerwonej Rusi і для того злучити Русь з „рідною” її Польщею. Ся умова була припечатана порозуміннєм з Угорщиною в руській справі, що наступило вже в 1335 р.; в нїм брав участь і Юрий-Болєслав, що в тій справі приїздив в 1338 на Угорщину. Тому вже в 1337 р. Казимир титулує себе паном Руси 17, і в тім часї в Польщі робили ся вже приготовання до окупації Галичини. По сказанім у мене довільність сих гіпотез ясна сама собою.

19. Оповіданнє про конфлїкт Юрия-Болєслава з Угорщиною (до c. 132).

Щоб покінчити з заграничною полїтикою Юрия, мусимо згадати ще про оповіданнє Прая (Annales regum Hungariae II. 32) під 1332 р. про замір угорського короля іти великим походом на Русинів, тому що вони помагали Татарам в їх нападах на Угорщину (спеціально згадуєть ся напад Татар на землї верхньої Тиси, коли Татари facile in tutum se receperunt Ruthenorumque оре, cum quibus praedarum partem communicabat, salvi et incolumes evasere). При тім Прай покликуєть ся на Райнальда. Райнальд (Annales XV. 442) оповідає тільки от що: Succepit sacrum adversus Ruthenos schismaticos et alios finitimos catholісае pietatis hostes bellum Carolus Vngariae rex; cui pontifex eiusque exercitui, cum adversus infideles castra promoveret, carnium esum permisit (То. 8 р. 2 ер. sec. pag. 239). Судячи з поданого Райнальдом змісту, очевидно, що мова іде тут про папську булю видану у Тайнера (Monumenta Hungariae І ч. 871), тільки там про Русинів не згадано, мова йде про похід contra schismaticos et hereticos. При тім, судячи по словам булї, що король іде in loca sie arida et sterilia, in quibus propter сіbаriorum, qui inibi non reperiuntur, defectum illi qui sunt in eodem exercitu herbarum radicibus vesci coguntur, — похід мав іти в степи. Окрім сеї звістки Райнальда (себто булї) Прай, видко, більше нїчого про сей похід не знав, бо він сам додає: at quem exitum belli molitiones acceperint, nuspiam rереrі; але при тім він здогадуєть ся, що результатом сих приготовань або війни був прихід того руського князя Лотки (див. вище c. 131-2), котрого Прай уважає дїйсним князем (пор. у нього c. 44) і думає що його прихід був тільки візитою — по нїй князь amplissimis muneribus donatus in Russiam rediit.

20. Звістки про смерть Юрия-Болєслава.

Хронольоґічно ідучи, найстарша звістка папської булї, зачерпнена c реляції Казимира: Accepimus, quod cum dudum gens scismatica Ruthenorum quondam Boleslaum ducem Russie, ipsius regis consanguineum germanum, de fidelibus procreatum parentibus, veneno impie ac nonnulos Christi fideles, eidem duci, dum viveret, obsequentes (треба толкувати або — були прихильні, або — служили), immaniter occidissent — Theineri Monumenta Poloniae I ч. 566.

Оповіданнє Івана Вінтертурського див. вище в прим. 15.

Оповіданнє Франтішка (Fontes rerum austriacarum І Abth. т. VIII c. 564-5) маємо в двох редакціях (його власних), але в другій він тільки стилїстично розвиває сказане в першій (варіанти другої редакції даю в скобках): Qui quidem dux, zelo ductus fidei orthodoxae, accersiri iussit fidei catolicae sacerdotes et de diversis terris viros in theologia (sacra scriptura) eruditos, volens germen verae fidei seminare (et vineam domini Sabaoth plantare) et exstirpare scismaticum errorem Ruthenorum, qui dolentes (nolentes) relinquere sectam eorum, ducem veneno necantes, multos christianos ferro et modis variis (ferro, igne, aqua aliisque modis) extinxerunt. Інтересний варіант маємо перед тим: поясняючи причину Казимирового походу на Русь як пімсту за Юрия, він каже: quem intoxicatum nobiles terrae morti tradiderunt (l ред.: quem intoxicatum morti tradiderunt).

Оповіданнє Яна з Чарнкова (Monum. Pol. hist. II c. 629): Воleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur.

Траска (ibid. c. 860); Anno Domini 1340 Boleslaus filius Troydeni ducis Mazoviae, princeps Ruthenorum, a suis inpocinnatus circa festum annunciacionis beate Marie ex hac vita migravit; hic dicitur suis multum fuisse violentus, ipsos capiens et pecunias ab ipsis extorquens, filios eorum et uxores rapiens et easdem dehonestans, necnon alias gentes, sicut Bohemos et Almannos super ipsos inducens; unde videtur, quod compulsi tot iniuriis talem sibi mortem procuraverunt.

Се ж оповіданнє повторяє, черпаючи з того ж самого джерела, й Rocznik Małopolski (Monumenta III c. 199). Длуґош зводить до купи оповіданнє Яна й Траски (III в. 196), з обережним додатком: quaecunque tamen harum causarum Ruthenos in extinctionem principis moverit, pro satis comperto nequit affirmari, сам же уважав найбільше правдоподібною релїґійну. Цїкаво при тім одначе, як він розвиває поголоску про чужинцїв: praefectos suos et officiales curiensesque ex Polonis, Bohemis et Almannis collectos probris et iniuriis eos afficere non prohibuerit.

21. Лїтература Болоховцїв і противкнязївського руху (до c. 155 і далї).

Громадський против-князївський рух XIII в. має свою невеличку лїтературу; на жаль в нїй велике місце займає рішеннє справи про топоґрафію Болохова й етноґрафію Болоховцїв, а меньше — характер самого руху.

Лїтературу сю розпочинає студия Дашкевича: Болоховская земля и ся значеніе в русской исторіи (реферат з київського археольоґічного з'їзда 1874 р., зроблений за інїціативою проф. Антоновича, в Трудах з'їзду, т. II і осібно 1878). Сю розвідку доповнюють його пізнїйші статї (переважно полємічного змісту): НовЂйшіе домыслы о Болохо†и Болоховцахъ (київські Университ. ИзвЂстія, 1884, IV і осібно) і Еще разысканія и вопросы о Болохо†и Болоховцахъ (ibid. 1899,1, моя рецензія на сю статю в Записках т. XXX c. 5-6, з деякими доповненнями). В своїй статї: Громадский рух на Вкраїнї-Руси в XIII в. (Записки Н. тов. ім. Шевченка I, 1892) я старав ся дати можливо повний огляд проявів сього руху, а заразом осьвітлити його на ширшій підставі — відносин громади до князївсько-дружинного устрою в давнїй Руси; окрім того про сей рух говорив я також в Історії Київщини с. 450 і далї, а топоґрафії Болохова присьвятив статейку Къ вопросу о Болохо†в київських Чтеніях т. VII (1894): тут подав я оден документ з XVI в. про Болохово над Горинею; потім Дашкевич у своїй остатнїй статї видав ще два анальоґічні документи. Справу громадського руху взагалї хотїв забити проф. Любавський в своїй рецензії в Ж. М. Н. П. 1895, VII, але без знання річи (відповідь див. в останнїй статї Дашкевича).

Крім того до болоховської лїтератури належать: Квашнинъ-Самаринъ По поводу Любецкаго синодика (московські Чтенія 1873, IV) і Зотовъ О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику, 1893 — здогад, що болоховські князї були Ольговичі. Петрушевич — Кто были Болоховскіе князья, 1871 (відбитка з львівського „Слова”) — теорія волоська, котру о. Петрушевич повторяв і в пізнїйших своїх працях — Разсудженія о г. ГаличЂ (див. при них показчик sub voce), ИзслЂдованія о початкахъ г. Львова й ин., а окрім нього Калужняцький в розвідцї Мікльосіча Über die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatinischen Alpen und den Karpaten, 1879 (Denkschr. der phil. hist. CL, XXX), Линниченко (Сусп. верстви c. 76, 177, 215), румунські історики Desunsianu Istoria, Яси, 1894, c. 40, Xénopol Histoire des Rumains de la Dacie, Париж, 1896, 171, Onciul Originele principatelor romine, 1899 c. 86, 238, його ж Romini in Dacia Traiana, 1902 c. 26.

Турецька теорія — що Болоховцї були зрущені Половцї, взагалї Турки; пущена Зубрицьким, прийнята Шараневичем, Симашкевичом (Историко-географ. и этнограф, очеркъ Подоліи — Труды подольск. комитета, І), новійшими часами знайшла прихильника в д. Молчановськім (див. протоколи київ. істор. тов. в т. XIII Чтеній c. 149). Він же в розвідцї: Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ гл. V (1885) дав перегляд питання про Болоховцїв, критикуючи декотрі погляди Дашкевича 18).

Не виясненим досї зістаєть ся, чи і в яких відносинах стоять до давнїх Болоховцїв, або до Болохова XVI в. Болоховцї згадувані в пізнїйших актах і навіть у сучасних піснях — Архивъ Югозападной Россіи V. І c. 137, VII. І c. 660, Труды экспедиціи въ югозап. край IV c. 84. Не вияснено навіть, що то за спеціальність була тих Болоховцїв; що були то якісь промисловцї, се очевидно; здаєть ся — так звали ся „уходники” — ловцї й рибалки.

22. Полїтичний устрій давньої Руси (до c. 193 і далї).

Полїтична система земель давньої Руської держави не скристалїзувала ся в певних виразних формах, не виломивши ся з впливу певних суперечних між собою чинників, і се утруднило й утруднює зрозуміннє її основ.

В перших початках переважав погляд на сю систему як на монархію, ослаблену тільки нездарністю володарів і дурних звичаєм їх — дїлити землї між дїтьми; такий погляд панує ще й у Карамзїна. Поруч нього одначе бачимо у декотрих — як Щербатова, і ще перед тим — в деяких місцях Татїщева, зародки федеративної теорії, для котрої давали підставу особливо анальоґії з устроєм Нїмецького цїсарства. В серединї XIX в. бере перевагу теорія родових патріархальних відносин, розвинена в приложенню до полїтичної системи земель давньої Руської держави головно Соловьовим (див. лїтературу в прим. 47 т. І сеї Історії). Вона викликала ряд поправок. Славянофільська теорія піднесла значіннє землї в сїй системі. З особливою виразністю на значіннє її вказав В. Пассек в своїй працї: Княжеская и докняжеская Русь, видрукованій одначе пізно (в москов. Чтеніях 1870), по працях Костомарова, котрого погляди він не в однім випереджував. Костомаров, підносячи впливи племінного, етноґрафічного підкладу на полїтичні відносини, представляв собі систему XI-XII в. як рід федерації народностей. Таких народностей він рахував шість: полуднево-руська, сїверська, великоруська, білоруська, псковська і новгородська; їх звязували такі звязки: спільне походженнє, подібности побуту й мови, одність княжого роду, християнська віра й одність церковної орґанїзації. „Русь стремилась къ федераціи, и федерація была формою, въ которую она начинала облекать ся”. Перебила се Татарщина.

Ся теорія, виложена в спеціальній статї: ”Мысли о федеративномъ началЂ древней Руси” (Основа 1861), стріла ся з критикою, яка вказала вповнї очевидно на брак таких форм орґанїзації, які б позволяли говорити про федеративний устрій давнїх земель, з другого боку — на слабі сторони теорії народностей (критики Лохвицкого, Гильфердинга). Сам Костомаров, уже в згаданій статї досить невиразно і загально стилїзувавши свою теорію, з огляду на сї вказівки в пізнїйших працях висловляв ся ще обережнїйше. В статї ”Начало единодержавія въ древней Руси”, 1870, він писав уже: „Зародышъ федераціи лежалъ въ первобытномъ строЂ общественного быта. РозумЂется, мы здЂсь говоримъ о тЂхъ первоначальныхъ признакахъ, которые, какъ ростки, указываютъ на будущее растеніе, а не воображаемъ себЂ существованія какихъ либо формъ общественной связи, способныхъ быть причисленными къ видамъ федераціи”. „Такъ какъ въ вЂчевой періодъ вся русская жизнь отличалась крайнею неопределенностью, неточностью и невыработанностью формъ, то здЂсь какъ въ хаосЂ можно намъ отыскивать и задатки федераціи, и республики, и монархіи; въ сущности же тутъ ничто не подходитъ вполнЂ подъ тЂ осязательныя представленія, какія мы привыкли себЂ составлять въ качест†общей мЂрки, прилагаемой къ различнымъ видамъ общественнаго строя” (Монографіи XII с. 6-7, 54). Заразом на місце своїх давнїх народностей він висуває зовсїм справедливо, „землї”, як комбінацію племенного й городського устрою. Але хоч сї його пізнїйші, зовсїм справедливі вислови звели властиво цїлу федеративну теорію на нїщо, вона держала ся дуже довго й сильно. Причиною було, що в тих часах в староруськім устрою й відносинах залюбки шукали тих явищ і моментів, які інтересували суспільність в сучасности, і супроти актуальности федеративної теорії в тодїшній суспільности, особливо українській, федеративне об'ясненнє староруського устрою було дуже привабним і знаходило богато прихильників.

Другою поправкою, що хоч не знайшла такого відгомону в суспільности як федеративна теорія, але мала сильний вплив в наукових сферах, була зроблена завдяки працї Сергєєвіча. В своїй працї „ВЂче и князь”, 1867 (в переробленій формі увійшла в його Рус. юрид. древности) він, не признаючи зовсїм (так як перед тим Поґодін) системи й порядку, який бачив в княжих відносинах Соловйов, доводив, що принціпом княжого володїння було „здобуваннє” стола, що нормувало ся й ограничувало ся лише ”договором”. Але хоч його критика родової теорії йшла за далеко, як то кажуть — викидаючи з купелею й дитину, але як поправка родової теорії його спостереження були прийняті в науцї. (Недавно його теорію розвивав, виступаючи против погляду Ключевского на княжі з'їзди як певний орґан загально-державної управи, Тельберґ в статейцї: НЂсколько замЂчаній в междукняжескихъ снемахъ въ древней Руси Ж. М. Н. П. 1905, VI).

Під впливом сих теорій зачинаєть ся сінкретичне об'яснюваннє полїтичної системи XI-XII в. Його знаходимо у Бестужева-Рюміна (Русская исторія І с. 152), десять лїт пізнїйше подібні погляди висловляє Багалїй в своїм відчитї: УдЂльный періодъ и его изученіе (К. Стар. 1883, II) і останнїми часами Рожков (ор. c. І). З сього становища осьвітлює княже право В.-Буданов (Обзоръ исторіи рус. права). Тойже напрям (одначе з перевагою родового принціпа в теорії княжих відносин, як і у мене) заступає в нововиданім своїм курсї Ключевский (Курсъ русской исторіи І гл. XI-XII), подібні погляди і в написанім, здаєть ся, під впливом курсів Ключевского очерку Шмельова: Очередной порядокъ княжескаго володЂнія (Книга для чтенія під ред. Д.-Запольского). Ключевский при тім вертаєть ся також до певної міри до федеративної теорії; ”при первомъ взглядЂ Русская земля XII в. представляется политической федераціей, союзомъ самостоятельныхъ, областей или княжествъ”, а вказавши на кардинальні ріжницї від правдивої федерації, він пробує схарактеризувати її як ”федерацію не политическую, а генеалогическую” (с. 239 і 241).

Повні огляди полїтичної орґанїзації землї за часів руського державного права (але однаково земель українсько-руських і иньших) містять курси історії руського права: СергЂевичъ Русскія юридическія древности т. II — власти (Спб., 1893-6, вип. 1 — віче й князь, вип. 2 — дорадники князя, боярська рада і духовенство); головна недостача курса — що автор не відріжняє порядків давньої Руси від Московської держави, трактуючи се в суміш однаково як „древнюю Русь”. Владимирскій-Будановъ Обзоръ исторіи русскаго права (Київ, вид. 3, 1900 р.): праця коротка й суха — як унїверситетський компендіум, але се найбільш повний й систематичний огляд; з декотрими поглядами автора, які минї здають ся хибними, стрітимо ся ще далї. Загоскинъ (проф. казан. университета) почав видавати Исторію права русскаго народа, т. I, 1899, але се тільки prolegomena. На таких пролєґоменах спинила ся й Исторія русскаго права проф. Леонтовича, I, Одеса, 1869 (статя перероблена звідти — Старый земскій обычай, про славянське звичаєве право — Труди VI арх. з'їзда). Видання для слухачів: Исторія русскаго права Д. Самоквасова, Мва, 1888; Лекціи по історії русскаго права В. СергЂевича, Спб., 1890; Лекціи по исторіи русскаго права Филиппова, 1891; Исторія русскаго права Мрочекъ-Дроздовского, Мва, 1894. Тут же треба згадати книжки: Тюрина Общественная жизнь и земскія отношенія въ древней Россіи, Мва, 1850; Лешкова Русскій народъ и государство. Исторія русскаго общественнаго права до XVIII в., Мва, 1858; ХлЂбникова Общество и государство въ домонгольскій періодъ русской исторіи, Спб., 1872 (містить огляд суспільно-полїтичного устрою давньої Руси, широко зачеркнений, але богатий довільностями, хибами, побільшеннями).

Далї, подібні огляди (коротші, часто меньш докладні) містять курси історії давньої Руси; вкажу Соловйова т. І кн. 3 гл. 1 (c. 669 і далї), Поґодїна ИзслЂдованія т. VII (вибрані з лїтописей тексти) і його ж Древняя русская исторія домонгольскаго ига т. II (два видання), Бестужева-Рюміна Русская исторія т. І (c. 192 і далї), Іловайского Исторія Россіи т. І (гл. XIX), Рожкова Обзоръ рус. исторіи съ соціолог. точки зрЂнія (І гл. 4), Платонова Лекціи по рус. исторіи (коротеньке). Огляд полїтичного устрою українсько-руських земель на підставі типового — київського матеріалу подав я в гл. V своєї Історії Київщини. Подібні (коротші) огляди містять також моноґрафія — Багалїя про Сїверщину, Іванова про Волинь, Ляскоронского про Переяславщину, Ол. Грушевського про Турово-Пинщину. Півпопулярні статї: ВЂче, князь и княжеское управленіе Д.-Запольского — Книга для чтенія по русской исторіи I, і зовсїм популярне: АлексЂевъ Народовластіе въ древней Рус, 1905 (вид. Донская РЂчь).

23. Лїтература церковного устрою в давнїй Руси.

Головною підставою для студій церковного устрою давньої Руси служить капітальна праця б. професора московської дух. академії Е. Ґолубінского: Исторія русской церкви, т. І — періодъ первый, кіевскій или домонгольскій, в двох книгах, Мва, 1880-1, нове вид. 1901-4 (не скінчене ще). Перша книга містить історію розповсюднення християнства, огляд церковної управи, осьвіти й письменства, друга — церковну археольоґію (церкви, богослуження, сьвята і т. и.), огляд монашества, релїґійности і моральности народа. Праця цїна тим, що звертає головну увагу на устрій церкви, не на факти церковного житя; одиноким в своїй сфері зістаєть ся вона також завдяки свому критицизму, майстерному науковому методу й широкому використанню анальоґій з грецької церкви й фактів пізнїйших часів. (Простора рецензія на неї проф. Малишевского в Записках петерб. академії (т. 41) дає дуже мало). Зовсїм инакший характер має 1 книга II тому, видана в 1900 р. — вона містить огляд зверхньої історії церкви XIII-XVI в. в біоґрафіях митрополитів всеї Руси (історію тих митрополитів Ґ. обробляв моноґрафічно, в рядї статей, друкованих в московськім Богословскім вістнику, від р. 1893 зачавши, і в такім стилю обробив цїлий час). Хоч лїпша від попереднїх курсів, вона стоїть низше від І тому і що до концепції роботи, і що до сьміливої об'єктивности дослїду (пор. мою рецензію в XLVI т. Записок).

Иньші курси — давнїйші — стоять далеко низше працї Ґолубінского. З них більше значіннє мають: арх. Филарета (Гумилевського) Исторія русской церкви, — коротенька, в пяти книжках, 1-ше вид. 1847, 5-те вид. 1888; з них до перед-татарських часів належить перша книжка. Митр. Макарія (Булгакова) Исторія русской церкви, ширша від попередньої: до передтатарських часів належать I-III томи (2 вид. 1868) і осібний ще вступ під титулом Исторія христіанства в Россіи до кн. равноап. Владиміра (2 вид. 1868); і. IV і V (разом) присьвячені часам до полов. XV в. При великих розмірах і досить богатім матеріалї праця, особливо в перших трох томах, хорує дробязковим схолястичним схематизмом і перевагою зверхнїх фактів; при тім критицизм автора не виходить за дуже тїсні границї.

Давнє руське канонїчне право не дуже богате лїтературою. Загальні курси: еп. Іоаннъ Объ основаніяхъ русскаго церковнаго права (Христ. Чт. 1846). Мысовскій — Древнее русское церковное право — Православный собесЂдникъ 1862-3. Соколовъ Изъ лекцій по церковному праву, Мва, 1874 (не скінчене). Альбомъ Краткій курсъ лекцій по церковному праву, Спб. 1882. Бердниковъ Краткій курсъ церковнаго права греко-россійской церкви, Казань, 1888 і „Дополненія”, Каз. 1899. Суворовъ-Курсъ церковнаго права, Ярославль, 1889-90, т. І — частина історична (тут до історії руського церковного права особливо гл. VI частини І і II), т. II — доґматична; друге виданнє — скорочене, як для унїверситетського підручника, але де в чім і доповнене и. т.: Учебникъ церковнаго права, Яросл., 1898. Лашкаревъ Право церковное въ его основахъ, видахъ и источникахъ, 2 вид., К., 1889. Остроумовъ Введеніе въ православное церковное право, Харьк., 1893. Вкінцї — посмертний курс Павлова: Курсъ церковнаго права, 1902.

Памятки давнього руського канонїчного права видав пок. Павлов — Русская историческая библіотека, VI (1880). Сюди одначе не увійшли анї церковні устави князїв (видані в курсах Макарія, Ґолубінского і в Хрестоматії по ист. рус. права. В.-Буданова, т. І), анї деякі иньші памятки. Доповненнєм служать видання того ж Павлова: Первоначальный славяно-русскій Номоканонъ, Казань, 1869, Книги законныя содержащія византійскіе законы, земледЂльческіе, уголовные, брачные и судебные, Спб., 1885, Неизданный памятникъ церковнаго права XII в. (Правила еп. новгородського Ілї — Ж. М. Н. П. 1890, X). Нове виданнє: Goetz Kirchenrechtliche und kulturgeschichtliche Denkmäler Altrusslands, 1905 (Kirchenrechtliche Abhandlungen hrsg. von Stutz, Siuttgart, 18-9) містить окрім витягу з Курса Павлова Правила м. Іоанна, Вопрошания Кирика і Правила еп. Ілї з коментарем.

Спеціальнїйші працї (важнїйші) — з давнїйших: Амвросій Исторія россійской іерархіи т. I-VI, Мва, 1807-15. Рудневъ — Разсужденіе о ересахъ и расколахъ въ русской церкви со времени Владиміра В., Мва, 2 вид., 1840. Евгеній Описаніе кіево-софійскаго собора и кіевской іерархіи, К., 1825. Розенкампфъ ОбозрЂніе кормчей книги, Спб., 2 вид. 1839. Соловьевъ — Взглядъ на состояніе духовенства въ древней Руси (Чтенія моск. 1846). Зернинъ Объ отношеніи константинопольскаго патріарха къ русской іерархіи, 1846. Неволинъ — О пространст†церковнаго суда въ Россіи до Петра В., Спб., 1847 (потім в Полном собраніи сочиненій т. VI). Калачевъ — О значеніи кормчей въ системЂ русскаго права (Чтенія моск. 1847 т. XVI). Любимовъ О способахъ содержанія духовенства, 1851. Казанскій — Исторія православнаго русскаго монашества, М. 1855. БЂляевъ Объ общественномъ значеніи христіанской церкви на Руси — Ж. М. Н. П., 1856. VII. Лохвицкій — Очеркъ церковной администраціи въ древней Руси — Русскій вЂстникъ, 1857. И. С. — О цервовномъ судоустройст†въ древней Руси — Чтенія московські 1865, І.

Новійші працї: Т. Барсовъ — О цервовномъ судЂ (Христ. Чтеніе 1870), його ж Константинопольскій патріархъ и его власть надъ русскою церквію. Спб., 1878 (досить слаба, більш компілятивна праця). До сеї ж справи іще: Павловъ — Теорія восточнаго папизма (Православ. ОбозрЂніе 1879, XI і XII). Никольскій — Учрежденіе патріаршества въ Россіи (Христіан. Чтеніе, 1879). Далї — А. Лебедевъ — Объ избраніи въ епископскій санъ въ древней вселенской и русской церкви (Р. ВЂстникъ 1873, IX). Малышевскій — Кіевскіе церковные соборы (Труды кіев. дух. ак. 1884, XII). Калинниковъ Митрополиты и епископы при ВладимірЂ Св. ibid. 1888). Рыбинскій Кіевская митрополичья катедра съ пол. XIII до конца XVI в. (ibid. 1891, І). C. Терновскій Участіе древне-русскихъ apxieреевъ въ дЂлахъ общественныхъ (Труды кіев. ак. 1870). Строевъ Списки іерарховъ и настоятелей монастырей рос. церкви, 1877, H. Д. Іерархія всероссійской церкви отъ начала христіанства, 1892. ЗвЂринскій В. Матеріалъ для историко топографическаго изслЂдованія о православныхъ монастыряхъ въ Россійской имперіи, Спб., 1890. Васильевъ Исторія канонизаціи русскихъ святыхъ (Чтенія моск. 1893, III). Голубинскій Исторія канонизаціи святыхъ въ русской церкви — Богослов. ВЂстникь 1894 і осібно (критика і доповнення до працї Васїлєва). Горчаковъ О земельныхъ владЂніяхъ всероссійскихь митрополитовъ, патріарховъ и св. синода, Спб., 1871. Суворовъ — СлЂды западно-католическаго права въ памятникахъ древняго русскаго церковнаго права, Яросл., 1888, критика Павлова на неї: „Мнимые слЂды” і т. д., 1892, відповідь Суворова: Къ вопросу о западномъ вліяніи на древне-русское право, 1893 і Vondrak Zachodnio — europejskie postanowienia pokutne w języku cerkiewno-słowiańskim (Rozprawy wydz. fil. i. XL, 1905).

Окрім того огляди церковного устрою й житя в загальних курсах- Соловйова (т. III гл. 1), Бестужева-Рюміна (c. 228 і далї), Іловайского (І гл. X і IX), Ключевского (І гл. XV), Рожкова (І гл. V), і курсах історіи права Леонтовича (I, 1889) і Ясинского (Лекціи по внЂшней исторіи русскаго права, I, К. 1898) — про руські церковні устави. Книга для чтенія по рус. исторіи під ред. Д.-Запольского (статя редактора). Короткий огляд історії давньої руської церкви ще у Пелеша Geschichte der Union, І. Про релїґійність і церковність — далї, в гл. IV.

Окрім православної церкви чималу лїтературу має орґанїзація в давнїй Руси церкви католицької. Головною працею в сїй справі зіставала до недавна основна розвідка Райфенкуґля (Karl Reifenkugel) Die Gründung der römisch-katolischen Bisthümer in den Territorien Halicz und Wladimir, ein Beilrag zur Geschichte dieser Territorien im XVI Jhrh. (Archiv für österreichische Geschichte т. 52, 1875). Тепер явила ся праця В. Абрагама (W1. Abraham): Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi, т. I, 1904 — до польсько-литовської унїї; вона дуже старанно слїдить зносини Руси з католицькою церквою й слїди католицтва й католицької церковної орґанїзації. Иньші працї мають лише другорядне значіннє: Петрушевичъ Историческое извЂстіе о церкви св Пантелеймона, 1881 (гл. VII: Кто прислалъ оо. Францискановь и оо.Доминикановъ на Русь и якая была ихъ дЂятельность). K.Stadnicki- О początkach arcybiskupstwa i biskupstw katolickich łać. obrz. na Rusi Halickiej i Wołyniu, Льв., 1882. Dobszewicz Wiadomość o biskupstwie kijowskiem rzymo-katolickiem, Ґнєзно, 1883. Филевичъ Борьба Польши и Литвы-Руси, 1890 (гл. III). Wojciechowski Szkice historyczne jedenastego wieku, 1904.

24. Галицька і литовська митрополїя (до c. 269 і далї).

Справа галицької й литовської митрополїї була висьвітлена недавнїми лише часами, а перед тим в сїм питанню була велика неясність — див. нпр. Исторію) церкви м. Макарія т. IV (1886) c. 310-11, де він зовсїм вимазує галицьких митрополитів початку XIV в., або ще новійший Курс ц. пр. Суворова, де він іде ва Макарієм (І с. 139). Початок докладнїйших студий дала доперва розвідка Ґедьцера Beiträge zur russischen Kirchengeschichte (Zeitschrift für Kirchengeschichte, 1892). Вона викликала основну студию пок. проф. Павлова О началЂ галицкой и литовской митрополій и о первыхъ тамошнихъ митрополитахъ по византійскимъ документальнымъ источникамъ XIV вЂка (Русское ОбозрЂніе 1894, V і осібно. Виводи Павлова знову переглянув І. Тїхоміров у розвідцї: Галицкая митрополія, церковно историческое изслЂдованіе, Спб., 1895 (з часоп. БлаговЂстъ, додаток до час. Русская БесЂда). Користуючи ся з працї Ґельцера (але не знаючи згаданих розвідок Павлова і Тїхомірова, і взагалї з повним незнаннєм росийської наукової лїтератури) описав потім початки галицької й литовської митрополїй проф. Фіялек — Średniowieczne biskupstwa kościoła wschodniego na Rusi i Litwie (Kwartalnik historyczny 1896, III). До лїтератури належать окрім згаданих курсів Макарія і Суворова іще: Петрушевичъ О галицко-русскихъ митрополитахъ — Гал. историч. сборникь, III, Pelesz Geschichte der Union I, 380-90 (обидва за справдешнього галицького митрополита уважають тільки Нїфонта); Карповъ Очерки изъ исторіи церковной іерархіи — НЂсколько словъ о галицкой митрополіи въ XIV ст. — Чтенія московські 1864, III; Васильевскій — Записи о поставленіи русскихъ епископовъ (Ж. М. Н. П. 1888, II); Филевичъ — Борьба Польши и Литвы-Руси, гл. III (”ДЂла церковныя”) — відкидає зовсїм реєстр Казимира 19); Кунїк — в петербурськім збірнику статей про останнїх галицьких князїв (має вийти) c. 130-1; Голубинскій — Исторія рус. церкви т. II c. 97, 126, 147, 154, 157 (злучує галицьку митрополїю з литовською, як то робив і Павлов перед виданнєм працї Ґельцера — Рус. ист. биб. VI c. 16).

Головне наше джерело — катальоґ єпархій царгородського патріхату з часів Андронїка Старшого під ч. 81 каже так: πα' δ Гαλιτζης. αύτη έπισκoπή) έξ άρχής oύσα τής μεγάλης 'Рωσίας έτιμήδη είς μητρόπoλιν παρα τoύ άoιδίμoυ βασιλέως κυρoύ Άνδρoνίχoυ Пαλαιoλόγoυ τoύ Гέρoντoς έπί τoύ άγιωτάτoυ πατριάρχoυ κυρίoυ Άδανασιoυ έν έτει σωιά τής γ' έπινεμήσεως — так читаєть ся воно в найстаршім кодексї (Паризькім) з XIV в. Трудність тут робить ”З індикт”, що не сходить ся з 5811 р., а вказує на рік 1305. Але з огляду, що у всїх кодексах читаєть ся згідно 1303 р., а індикт (також 3 згідно) є не у всїх, дослїдники всї жертвують індикт датї року. Приписка до сього тексту в тім же кодексї вичисляє катедри сеї митрополїї в тім порядку, який я подав в текстї (див. її в Рус. Ист. Библ. VI дод. с. 15 і у Ґельцера c. 253).

Грамота Казимира (Miklosich et Muller Monumenta Graeca — Acta patriarchatus Constantinopolitani I. 577 i Рус. Истор. Библ. VI дод. c. 125, текстуальні замітки Кунїна в згад. збірнику, 128-9 і 161-2) вичисляє галицьких митрополитів в такім порядку: πρώτoς ήν μητρoπoλίτης τής ύμών εύλoγίας (за згодою патріарха) δ Nίφων, δεύτερoς μητρόπoλίτης δ Пέτρoς, τρίτoς μητρoπoλίτης δ Гαβριήλ, τέταρτoς μητρoπoλίτης δ θεόδωρoς — oύτoι πάντες ήσαν είς αύτόν τόν δρόνoν τής Гαλίτζης. Новійші дослїдники справедливо признають, що сей катальоґ, очевидно — опертий на поданих Казимиру відомостях від галицького боярства й духовенства, має всї права на довірє.

З не-грецьких джерел про справу галицької митрополії згадує побіжно тількн Житиє м. Петра, зладжене м. Кипріяном; говорючи про поставленнє Петра митрополитом, воно згадує: „князь же Волынскія земли совЂщаетъ совЂтъ не благъ, восхотЂ галическую епископію въ митрополію претворити” (Степенная книга І. 414). Тут таким чином проєкт утворення галицької катедри кладеть ся на часи по смерти м. Максима († 1305), і се було арґументом для м. Макарія й ин. викидати м. Нїфонта з ряду митрополитів.

Ґельцер (а за ним і Фіялек) думали, що згаданий в реєстрі Казимира Петр митроп. галицький був осібною особою від Петра митрополита „всеї Руси”. Але як справедливо виказав Павлов, таке припущеннє можливо тільки при незнанню московських джерел. Житиє Петра, написане якимсь сучасником (т. зв. Прохорове, вид. у Макарія, т. IV, дод.), і пізнїйше — Кипріанове (в Степенній книзї т. І) показують зовсїм ясно, що митрополит всеї Руси Петр був висланий в Царгород від галицького князя, очевидно — як кандидат на галицьку митрополїю, близько коло часу смерти м. Максима, а потім був митрополитом київсько-володимирським. Хиба б припустити, що галицько-волинський князь, помиливши ся в своїх плянах на сїм Петрі, виставив ще другого Петра на митрополїю, але се вже буде занадто гипотетично.

25. Лїтература суспільного устрою давньої Руси (до c. 30 і далї).

Огляд суспільних верств містять вичислені вище (на c. 538) загальні курси (особливо Юридическія Древности проф. Серґєєвіча, т. І). Окрім того спеціальнїйші статї: Каченовскій — О смердахъ (ВЂстникъ Европы 1829, VIII). БЂляевъ — Города на Руси до Монголовъ (Ж. М. Н. П. 1848). Михайховъ Исторія состоянія городскихъ обывателей въ Россіи съ самыхъ древнЂйшихъ временъ до настоящаго времени, Мва, 1849. Плошинскій — Городское или среднее состояніе Русскаго народа отъ начала Руси до новЂйшихъ временъ, Спб., 1852. Аксаковъ- О состояніи крестьянъ въ древней Россіи (Сочиненія, І). В. Мстиславскій — Огнищанинъ и князь мужь или слЂды быта древныхъ славянскихъ князей въ Р. ПравдЂ (Чтенія моск. 1860, IV). БЂляевъ — Крестьяне на Руси, 1860, 2 вид. 1870, Мва. Самоквасовъ — Древніе города Россіи, Спб., 1873. Затыркевичъ О вліяніи борьбы между народами и сословіями на образованіе Русскаго государства въ домонгольское время (Чтенія моск. 1873). Загоскинъ — Очерки организаціи и происхожденія служилаго сословія въ до-петровской Руси, Казань, 1876. Кальневъ — Значеніе крестьянъ въ русскомъ общест†во времена Р. Правды, Одеса, 1879. Мрочекъ-Дроздовскій — ИзслЂдованія о Русской ПравдЂ, II, додатки, 1886 (Чтенія московські, 1886, І: дод. II — гридь, IV — ізгої, VII — мужі, VIII — огнищане і земські бояре (автор думав, що огнищане з початку означали земську аристократию, як і бояре), XIV — смерди). Його ж — О древне-русской дружинЂ по былинамъ, Мва, 1897. M. Грушевський — Галицьке боярство XII-XIII в. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XX, 1897 і Розвідки й матеріали до історії України-Руси, III). Др. М. Кордуба — Суспільні верстви та полїтичні партиї в Галицькім князївстві до пол. XIII ст. (Записки H. т. іж. Ш. т. XXXII, 1899).

26. Ізгої, сябри і закупи (лїтература).

Про ізгоїв див. особливо Мрочекъ-Дроздовского ИзслЂдованія о Р. ПравдЂ, II дод. IV (Чтенія московські, 1886,І), Рус. Юрид. Древн. Серґєєвіча І c. 263 і далї, В.-Буданова Обзор с. 379. Про сябрів особливо: Лаппо-Даниловскій Критическія замЂтки по исторіи народнаго хозяйства въ Вел. НовгородЂ и его области, за IX-XV в. Спб., 1895, Лучицкій Сябры и сябринное землевладЂніе въ Малороссіи (СЂверный ВЂстникъ, 1889, I-II і осібно), СергЂевичъ Древности рус. права III с. 69 і далї; але всї сї дослїдники виходять з пізнїйших звісток про сябрів, де се слово значить просто „спільника”, і навіть в найновійшій працї д. Серґєєвіча поминено текст Посланія Клима, що дає зовсїм инакше осьвітленнє справі.

Про закупів див. особливо Серґєєвіча Юрид. древн. І c. 176 і далї, тут же перегляд лїтератури c. 184-5, окрім того В.-Буданов Христоматія І c. 58-61, і Обзор c. 38, БЂляевъ Крестьяне на Руси с. 13 і далї, ХлЂбниковъ Общество и государство с. 242 і далї, Рожковъ I с. 57-60, Дебольскій c. 85 і далї.

Що до значіння слова „закуп”, то одні дослїдники як Мейеръ — O пра†залога с. 225, Неволинъ — Исторія гражд. зак. V 147, Чичеринъ Опыты с. 144, В.-Будановъ (Хрестоматія 1. с.), Рожковъ, Ясинскій (як низше), в закупництві бачать позичку, забезпечену особою довжника; иньші як Рейц, а з новійших Серґєєвіч, Дебольский — наєм. Але нема причини робити з сього ділєми: Кар. 65 показує, що практикувало ся відроблюваннє грошевих сум фізичною роботою; те-ж саме виходить і з Кар. 122, де говорить ся про відроблюваннє грошей в більших речинцях (Серґєєвіч розумів се тільки про оден рік, але „но оже не доходять годъ” значить взагалї — ”не пробуде в роботї цїлого часу”), 3 другого боку, як піднїс я в текстї, плата при наймі давала ся вперед (з гори), отже обидві форми закупництва сходили ся дуже близько.

В.-Буданов, за ним Ясинский пробували ствердити свій погляд пізнїйшим уживаннєм терміну в праві в. кн. Литовського — В.-Будановъ Черты семейнаго права і Обзоръ с. 38, Ясинскій Закупы Рус. Правды и памятниковъ западно-русскаго права (ювилейний збірник В.-Буданова); але розумієть ся не можна на тій підставі, що в зібранім документальнім матеріалї XVI в. він означав застав, виводити, що і закупництво XI-XII було тільки заставом і більше нїчого.

27. Економічні відносини. Гроші (до c. 333 і далї).

Старша лїтература для економічних питань, якими ми тут займали ся, не дає майже нїчого; з неї велику популярність має й досї книга Аристова Промышленность древней Руси, 1866, але се систематика письменних джерел про господарство, промисли і ремесла та торговлю, і до тих питань, які нас тут інтересують, дає мало. Займав ся ними ХлЂбниковъ в книзї Общество и государство въ домонгольскій періодъ 1872, але виводи його дуже часто фантастичні. Останнїми часами сим справам присьвячуєть ся більше уваги; див.: Ключевскій Курсъ русской исторіи I, passim; СергЂевичъ Древности русскаго права т. III, Рожковъ Обзоръ русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія, І; його ж: Городъ и деревня въ русской исторіи (Краткій очеркъ экономической исторіи Россіи), 1902 (коротко викладає ті ж гадки, що новійше розвинені в Обзорі); М. Покровскій: Отраженіе економическаго быта въ Р. ПравдЂ (Русская исторія під ред. Сторожева, I, Мва, 1898), Изгоевъ Экономическія основы: института наслЂдованія по Русской ПравдЂ (Науч. Обозр. 1899, X); іще розвідки: Блюменфельдъ О формахъ землевладЂнія въ древней Руси, Одеса, 1884 (з Записок одеського унїверситету); Багатуровъ Личныя и поземельныя права въ древней Руси, 1886; Лаппо-Данилевскій Критическія замЂтки по исторіи народнаго хозяйства въ В.НовгородЂ и его области за IX-XV вв., 1895.

Староруська монетна система має велику лїтературу; докладний показчик її до р. 1882 у Толстого ДревнЂйшія рус. монеты; перегляд важнїйших поглядів у Черепнїна як низше. З давнїйшої спеціальної лїтератури важнїйше: Krug Zur Münzkunde Russlands, 1805. Историческій опытъ о древнихъ русскихъ монетахъ и кожанныхъ деньгахъ, Мва ,1831, 2 вид. 1884. Каченовскій О кожанныхъ деньгахъ — Ученыя Зап. моск. унив. 1835. БЂгаевъ Очеркъ исторіи монетной системы на Руси — Чтенія москов. 1846, III. Казанскій ИзслЂдованіе о древней русской монетной системЂ въ XI, XII и XIII вЂкахъ (Записки археол. общ., III, 1851). Заблоцкій о цЂнностяхъ въ древней Руси, Спб., 1851. Погодинъ — ИзслЂдованія, т. VII, 1856. Прозоровскій Монета и вЂсъ въ Россіи до конца XVIII вЂка, Спб., 1865 (Записки археологическаго общества т. XII) — книга що довго уважала ся основною до сих питань, але в нїй археольоґічний матеріал майже зовсїм поминено; його ж: Куны (ИзвЂстія археол. общ. VII) і О кунныхъ цЂнностяхъ (Сборникъ археол. инст., IV, 1886). Мрочекъ-Дроздовскій Опытъ изслЂдованія о деньгахъ Русской Правды, Мва, 1881 (з Зап. университета). Усовъ О древнихъ русскихъ деньгахъ по Р. ПравдЂ — Древности моск. археол. общ. IX, 1883. Святловскій Примитивныя деньги и эволюція древне-русскихъ денежныхъ системъ (Народное Хозяйство, 1900, I, II, VI). Богато займаєть ся старою монетною системою Ключевский в своїм курсї. Вкінцї цїкава праця А. Черпнина О кіевскихъ денежныхъ гривнах (Труды XI археол. съЂзда), пробує перенести центр ваги на археольоґічний матеріал; але сей останнїй з сього становища дуже мало дослїджений (між иньшим нїчого майже не зроблене для докладнїйшої хронольоґії находок з гривнами в границях Х-XIV віків). Лїтература давнїх руських монет вказана була у нас в І т. пр. 61; одначе вони досї майже не були студийовані зі становища монетної системи.

28. Лїтература староруського права й його джерел (до c. 352).

Спеціальна лїтература умов з Греками подана в І т. прим. 57;

додати належить іще нову розвідку А. Лонгинова: Мирные договоры Русскихъ съ Греками, заключенные въ X вЂкЂ (Записки одес. общ. XXV, 1904). В оцїнцї відносин руських і грецьких елєментів в сих умовах найдальше іде д. Серґеєвіч, заперечуючи майже всяке значіннє сих умов для пізнання руського права (розвідка його передрукована в новім виданню Лекцій, 1903).

Лїтература Руської Правди і взагалї давнього руського права дуже велика й не перестає зростати, завдяки тому, що се увійшло в проґраму курсу „русского права” в російських унїверситетах. Студиї розпочали ся в серединї XVIII в., коли росийський історик Татїщев віднайшов коротку редакцію Правди і 1738 р. передав її з своїми коментарами (де в чім інтересними) петербурській академії. Там одначе вона не звернула в початку уваги на себе, і тільки 1767 р. видав її Шлєцер під тутулом: „Правда Русская, данная въ одинадцатомъ вЂкЂ отъ в. кн. Ярослава Владимирича и сына его Изяслава Ярославича”, а Струбе де Пірмон (Strube de Pyermont) взяв її під увагу в своїй академічній промові Discours sur 1'origine et les changements de lois russiennes, 1757. Після того до кінця XVIII в. Рус. Правда (коротша і ширша) була видана ще пять разів (видання сї й дальші вичислені в Христоматії В.Буданова І c. 86).

З видань 1-ої пол. XIX в. мали більше значіннє — Раковєцкого (Prawda ruska, т. 1 і 2, 1820 і 1822, на підставі кількох кодексів, з коментарем, де ся памятка поставлена була в звязку з законодатними памятками иньших словянських народів), Дубєнского (Русскія Достопамятности, II, 1843), Тобіна (Tobien Kritische Ausgabe der Prawda Ruskaia, 1848, Die Prawda Russkaia, das älteste Rechtsbuch Russlands 1844, Sammlung kritisch-bearbeiteten Quellen der Geschichte des russischen Rechts, 1844).

Але сї видання стратили своє значіннє, коли 1846 р. Мик. Калачов видав під титулом: Предварительныя изслЂдованія служащія для полнаго объясненія Русской Правды, збірний текст її опертий на пятдесяти кодексах: в основу положено найстарший — Синодальний кодекс, і до нього подані варіанти. Се виданнє (вдруге передруковане 1880 р.) зістало ся досї підвалиною для всяких текстуальних студий, рівнож і прийнятий Калачовим подїл на параґрафи досї прийнято загально, хоч він і не завсїди щасливий, а ще меньше щасливий був плян видання Правди в ИзслЂдованіях, бо параґрафи її автор подає в своїм власнім систематичнім порядку. Сю недостачу він поправив, видавши на другий рік чотири типові кодекси (по його клясифікації) осібно, під титулом: Текстъ Русской Правды на основаніи четырехъ списковъ разныхъ редакцій, 1847 (нове виданнє 1881).

Сї видання Калачова зістали ся основними й досї, хоч його подїл кодексів на чотири катеґорії відповідно характеру тих памяток, де сї кодекси переховали ся, не удержав ся, як зовсїм припадковий: вернули ся до подїлу Тобіна на коротшу й ширшу редакцію, а до них прилучила ся відкрита Калачовим ще третя — скорочена редакція. З пізнїйших текстуальних видань треба піднести виданнє Троіцького кодексу ширшої редакції (досить важного — Серґєєвіч нпр. признає його найблизшим з усїх до архетипа), разом з двома иньшими, в книзї Собраніе важнЂйшихъ памятниковъ по исторіи русскаго права Утина и Лазаревского, 1859. Далї ИзслЂдованія о Русской Правді Мрочекъ — Дровдовского, I-III, Мва, 1881-92, де видано кілька кодексів. Христоматія по исторіи русскаго права Владимірского-Буданова, кн. I, 1-е вид. 1872, — виданнє коротшої і ширшої редакції (кодекси Академічний і Карамзинський) з цїнним коментарем: се дуже користний підручник для кождого, хто береть ся до студийовання памяток давнього руського права; (иньша хрестоматійна.; СЂверскій Памятники древне-русскаго законодательства, 1893). Вкінцї СергЂевичъ Русская правда въ четырехъ редакціяхъ, Спб. 1904 — тексти, з новим подїлом на параґрафи, з деякими варіантами, без коментара. В нашій лїтературі є виданнє Руської Правди ширшої редакції (Карамзинський кодекс в Христоматії Буданова, з руським перекладом), зроблений дром К. Левицьким в Правничій часописи т. V і осібно (1895).

Наукове обробленнє Руської Правди і взагалї давнього руського права починаєть ся працями дорпатських професорів, вихованих в нїмецькій правничій науцї — Еверса (головно Das älteste Recht der Russen, 1826), Рейца (Reutz Versuch über die geschichtliche Ausbildung der russischen Staats- und Reehtsverfassung, 1829, росийський переклад Морошкіна 1836 р. п. т. Опытъ исторіи россійскихъ госуд. и гражд. законовъ, з додатком розвідки перекладчика про Руську Правду) і Тобіна (окрім що йно названого ще Die Blut-Bache nach dem alten russischen Rechte, 1840 i Взглядъ на основныя начала русскаго уголовнаго законодательства, 1847).

З дальшого згадаю теж тільки важнїйше (дрібнїйша лїтература вказана у Загоскина Наука Исторіи русскаго права, Казань, 1891 і Леонтовича Исторія русскаго права, I, 1902, Варшава). Такі насамперед працї Неволїна, зібрані в Собранії сочиненій його (особливо Исторія россійскихь гражданскихъ законовъ, 1851), працї Кавелїна (з них особливо: Взглядъ на юридическій бытъ древней Руси, 1846, і Взглядъ на историческое развитіе русскаго порядка законного наслЂдованія, 1860, передр. в Собранії сочиненій). Беляєва О наслЂдст†безъ завЂщанія, 1858, і Лекціи по исторіи русскаго законодательства (видані по смерти його 1879 р.). Демченка Историческое изслЂдованіе о показаніяхъ свидетелей по рус. праву, 1859, і його ж Существо наслЂдства и призваніе къ наслЂдованію по рус. праву, К., 1877. Никольского О началахъ наслЂдованія по древнему русскому праву, М., 1859, і його ж Объ основныхъ моментахъ наслЂдованія, 1871. Ланге ИзслЂдованіе объ уголовномъ пра†Русской Правды, 1860. Власьевъ О вмЂненіи по началамъ теоріи и древняго р. права, М., 1860. Грицко Участіе общины въ судЂ по Р. ПравдЂ (Архивъ историческихъ и практическихъ свЂдЂній, 1863, т. V). Мстиславскій О поклепной вирЂ или понятіе объ обвинительномъ процессЂ по Р. ПравдЂ (Юрид. Журналъ, 1861). Чебышевъ-Дмитріевъ О преступномъ дЂйствіи по русскому до-петровскому праву, Каз., 1862. Леонтовичъ — Русская Правда и Литовскій Статутъ, К., 1862. АлексЂевъ Имущественный отношенія супруговъ по др. русскому праву, 1868 (Чтенія московські), Дювернуа Источники права и судъ въ др. Россіи, 1869. Hube Historya prawa karnego ruskiego, 1870. Цитовичъ Исходные моменты въ исторіи русскаго права наслЂдованія, 1870. Станиславскій Разграниченіе гражданскаго и уголовнаго судопроизводства въ исторіи р. права (Ж. М. Н. П. 1873). Пихно Историческій очеркь мЂръ гражданскаго взысканія по р. праву, 1874. Загоровскій Историческій очеркъ займа по русскому праву до конца XIII ст., 1875. Ведровъ О денежныхъ пеняхъ по Р. ПравдЂ, сравнительно съ законами салическихъ Франковъ, М. 1877. Тарасовъ Личное задержаніе. Полицейскій арестъ въ Россіи, 1877. Тальбергъ Насильственное похищеніе имуществъ по р. праву (разбой и грабежъ), Спб., 1880. БЂлогрицъ-Котляревскій О воровствЂ-кражЂ по русскому праву. К., 1880. Мрочекъ-Дроздовскій ИзслЂдованія о Русской ПравдЂ, I-III, М., 1881-92. Барацъ О чужеземномъ происхожденіи большинства русскихъ гражданскихъ законовъ, 1885. Соболевскій Языкъ Русской Правды (Ж. М. Н. П. 1886, IV). Бобровскій Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до нач. XVIII в., Спб., 1889. Загоскинъ Очеркь Исторіи смертной казни въ Россіи, Каз., 1892. Есиповъ Поврежденіе имущества по русскому праву, Спб., 1892, його ж Святотатство въ исторіи русскаго законодательства, Варшава, 1893. П. Рудневъ О духовныхъ завЂщаніяхъ по русскому гражданскому праву въ историческомъ развитіи, К., 1895. Никоновъ Поручительство въ его историческомъ развитіи по русскому праву, Спб., 1895. П. БЂляевъ Очеркъ права и процесса въ эпоху Русской Правды, Мва, 1895, його ж Спеціальное назначеніе судей и судебная грамота въ древне-русскомъ процессЂ (Сборникъ правовЂдЂнія, VIII, 1897), його ж Анализъ нЂкоторыхъ пунктовъ древнерусскихъ завЂщаній, Мва, 1897, його ж Первичныя формы завЂщательнаго распоряженія и назначенія душеприказчиковъ въ древнемъ русскомъ пра†(Журналъ Мин. Юст. 1901, VI, IX), його ж Источники древнерусскихъ законодательныхъ памятниковъ (ibid., 1899, XI і 1900, X). Рожковъ Очерки юридическаго быта по Русской ПравдЂ (право карне, цивільне і процес, автор скрізь наводить гадки попереднїх дослїдників в кождій справі, так що статї його, хоч важко написані, дуже наручні для обзнайомлення з сучасним станом поодиноких питань, — Ж. М. Н. П., 1897, 11 і 12). Ясинскій Лекціи по внЂшней исторіи русскаго права, К., I, 1898. Кокорудз Взаємини між староруськими законодатними памятками (Справозд. акад. ґімн. 1898-9). ТовстолЂсъ Сущность залога въ историческомъ развитіи по древнему русскому праву (Ж. M. Ю. 1898, X, 1900, X і XI). Шершеневичъ Исторія кодификаціи гражданскаго права въ Россіи (Уч. Зап. казан. унив. 1899, І). СергЂевичъ Русская Правда и ея списки (Ж. М. Н. П. 1899, I, увійшла в друге виданнє його Лекцій) і вступна розвідка при виданню текстів (як вище). Дебольскій Гражданская дЂеспособность по русскому праву, 1903. Ключевскій Курсъ рус. исторіи І гл. XIII-XIV (про походженнє Р. Правди і характер її постанов — теорія, що се кодекс, зладжений в церковних кругах). Шмелевъ Судъ въ эпоху Р. Правды і Происхожденіе и состав Р. Правди (популярні статї — Книга для чтенія по рус. исторіи під ред. Д.-Запольского, I, 1904). Максимейко Русская Правда и литовско-русское право (Сборникъ учениковъ В.-Буданова, 1904, пор. мої замітки в Записках Н. тов. ім. Шевченка т. LXII). Павловъ-Сильванскій Симоволизмъ въ древнемъ русскомъ пра†(Ж. М. Н. П. 1905, VI).

29. Питаннє про рецепцію в староруськім праві (до с. 357).

Рецепція скандинавського і взагалї ґерманського права, як я сказав в текстї, тепер стратила кредит і навіть часами вповнї іґноруєть ся дослїдниками. З сучасних істориків руського права пор. В.-Буданов зовсїм відкидав її — Обзоръ c. 104, пор. його Христоматию І c. 26-7,29. Обережнїйше висловляєть ся Серґєєвіч — він допускає вплив скандинавського права через варяжських судий (Лекціи c. 83), підносить, що „одиницї викупа” (compositio) Правди подекуди однакові з ґерманскими, і припускає, що вони могли взяти ся з скандинавського права; слово вира „може бути що не славянське, а ґерманське” (ib. c. 385); з тим усїм він одначе зістаєть ся тільки при обережних припущеннях і даючи візантийському праву, як джерелу Правди, самостійне місце, і детайлїчно дослїджуючи можливі візантийські запозичення, зовсїм не робить сього що до скандинавського права. Ще загальнїйше, ставить питаннє нпр. Ключевский (ор. с. с. 268); у нього ”русскій закон” кодифікований в Р. Правдї має „отдаленные корни въ народныхъ обычаяхъ варяжскихъ и славянскихъ”, але змодифікований пізнїйшою еволюцією міського житя і впливами християнства. Скандинавське право при такім поставленню справи стає чимсь вповнї теоретичним, недослїдженим, в що так само можна вірити, як і заперечити.

З поміж подібностей в композиціях з ґерманським правом особливо піднесена була здавна плата трох гривен за уживаннє чужого коня без дозволу властителя (Ак. 11); як раз кару 3 марок за се має ютляндське право (кодіфіковане пізнїйше). Але три гривни — се такса дорожшого коня (княжого) — Кар. 41, кара ж за уживаннє чужого коня без дозволу є і в екльозї Льва і Константина. Взагалї ж коінцидеція таких чисел як 3, 7, 12 зовсїм нїчого не може довести. Що до вири, то подібність з нїмецьким Wehrgeld дїйсно кидаєть ся в очі, але з другого боку вказують на вир — кров у финських мовах; до того треба запримітити, що в найдавнїйшій Правдї, складаній в часи найбільшої сили скандинавського елємента на Руси, сього слова нема. Ріжницї між нїмецьким і руським правом на пунктї вири виясняв уже київський професор Іванїшев в своїй дісертації О платЂ за убійство въ древнемъ русскомъ и другихъ славянскихъ законодательствахъ въ сравненіи съ германскою вирою, 1840 (передр. в Сочиненіях). Загалом же взявши в цїлім сїм питанню замало звертали увагу на можливости спільного походження певних правних понять у славянських і ґерманських племен, взагалї найбільше зближених в сфері культури між собою. Ляйст в своїх дослїдах над індоевропейським правом дуже справедливо положив натиск на те, що певні подібности староруського права з ґерманським, латинським й ин. знаходять своє об'ясненнє в спільности основних правних понять індоевропейських племен, і з сього становища знаходить своє об'ясненнє й спеціальна близькість староруського права до ґерманського (Leist Altarisches jus civile II c. 232).

Сю точку не треба спускати з ока і при слїдженню подібностей староруського права і з римо-візантийським. Що більше. Не треба спускати з очей сильного пословянщення Візантиї й можливости сильних впливів на її пізнїйше право словянського звичайового (такі можливости відношено уже в лїтературі). Як раз анальоґії з Рус. Правдою вказують ся переважно в пізнїйших кодексах — Екльозїі, Прохіронї, що стоять більше на ґрунтї нового звичайового права, як leges barbarorum, а не старого римського. Тому в кождім осібнім випадку треба добре застановити ся, чи дїйсно маємо вплив тих кодексів, а не анальоґію руського права з славянським звичайовим правом Візантиї. А сього новійші дослїдники, що займають ся такими анальоґіями, не роблять зовсїм — вони ловлять подібности і годї, а справа тим часом зовсїм не так проста.

Про візантийські впливи див. Дювернуа Источники права и судъ въ древней Россіи, гл. IV, його ж Изъ курса лекцій по русскому гражданскому праву, I, Спб., 1889; Поповъ О значеніи германскаго и византійскаго вліяній на русскую историческую жизнь въ первые два вЂка ея развитія (Записка моск. унив. 1871, I); Ключевского Курсъ І нпр. с. 369-70; СергЂевича Лекціи c. 44, 466, 502 і далї.

30. Лїтература родинного права (до c. 372 і далї).

Лїтературу про шлюб і родинні відносини див. в т. І прим. 46, тут додам іще: Дубакинъ Вліяніе христіянства на семейный бытъ русскаго общества, Спб., 1880, його ж: О вліяніи Византіи на семейный бытъ русскаго общества (відчит, Христіанское Чтеніе, 1881, III-IV); про се також Ключевский ор. c. і Рожковъ (Обворъ). Староруське родинне право: А. Поповъ Объ опекЂ и наслЂдст†по Русской ПравдЂ (Сборникъ истор. и статист. свЂдЂній о Россіи Валуева, I, 1845). Мулловъ Русскіе законы о союзЂ семейственномъ (Архивъ ист. и практ. свЂд. Калачева, 1860, IV і V). АлексЂевъ Объ отношеніяхъ супруговъ къ имуществу въ древней ПольшЂ и Россіи (Чтенія московські, 1868, II). Горчаковъ О тайнЂ супружества — Происхожденіе, ист.-юрид. значеніе и канонич. достоинство 50 гл. Кормчей книги, Спб. 1880. Загоровскій О разводЂ по русскому праву, Харків, 1884, його ж: О незаконнорожденныхъ по древнему русскому праву (Журн. Мин. Юст. 1898, V). Ланге О правахъ собственности супруговъ по древнерусскому праву, 1886. Павловъ — 50 глава Кормчей книги какъ историческій и практическій источникъ русскаго брачнаго права, Мва, 1887 (викликане книгою Горчакова, з початку статї в Христ. Чтеній 1882 і 1883 та Трудах київ. д. ак. 1884). Пергаментъ — Къ вопросу объ имущественныхъ отношеніяхъ супруговъ по древнЂйшему русскому праву (Ж. М. Н. П. 1894, XI). Леонтовичъ О происхожденіи семьи вообще и о ея организаціи по древнему русскому праву (Ж. М. Ю. 1900, VI, IX-X). Окрім того сюди ж належать відповідні віддїли курсів історії руського права і канонїчного права.

31. Лїтература староруської штуки (до c. 422 і далї).

Перший компендіум історії староруської штуки попробував дати Новицкий в книзї Исторія русскаго искусства т. I, 1898-9; се досить механїчно зроблена компіляція, і поодинокі її роздїли мають ріжну вартість в взалежности від тих моноґрафій, на котрих автор операв ся; в огляд увійшли тільки плястичні штуки (без музики). Перед ним загальний погляд на руську штуку пробували дати Viollet le Duc L'art russe, ses origines, ses elements constitutifs, son apogeé, son avenir, Париж, 1877 — але староруська штука тут не відграничена від пізнїйшої великороссийської. Проф. Соколовский в статї Bizancyum i Ruś (1888, передр. в його книжцї Studya і szkice z dziejów sztuki i cywilizacyi, I, 1899) також пробував дати загальний погляд на неї, але вона оперта на досить перестарілім матеріалї. Коротка, популярна статя Айналова: Искуство Кіевской Руси (Книга для чтенія по рус. ист. під ред. Д.-Запольского, 1904) — не обіймає всїх галузей штуки; його ж: ЛЂтопись о начальной порЂ русскаго іскусства (Отчетъ петерб. унив. за 1903 г.) — мало вартний відчит, що містить богато натягненого і хибного (див. рецензію в Записках Наук. тов. ім. Ш. LXII).

Моноґрафічно заступлені поодинокі штуки не однаково. Для архітектури є загальний курс Павлинова Исторія русской архитектуры, Москва, 1894, але він зроблений занадто побіжно й лихо, що до давньої української архітектури спеціально. Дуже короткий і побіжний огляд Покровского: Памятники христіанской архитектуры, особенно византійскіе и русскіе, 1901 (курс лекцій). Не стоїть на рівенї сучасної науки і огляд староруської церковної архітектури Ґолубінского в новім виданню його Исторіи рус. церкви, І. 2, 1904. Солїдну підставу для студіовання її дають натомість статї пок. київського професора Лашкарьова зібрані в книжцї Церковно-археологичеекія изслЂдованія, очерки и рефераты, К. 1898; доповненнєм служить його посмертна статя про чернигівські церкви: Церкви Чернигова і Новгородъ-СЂверска (Труды XI съЂзда). Окрім того статї: Лебединцева О св. Софіи кіевской (Труды III археол. съЂзда, I), Павлиновъ Спасо-преображенскій соборный храмъ въ Черниго†(Зодчій, 1882, VI), його ж Древнія церкви Витебска и Пинска (Труды IX археол. съЂзда, I, 1895), статї Лущкевича, Захарієвича (зібрані в книжцї проф. Шараневича Trzy opisy Halicza) і Шараневича (головно Die Franciskaner-Kirche des h. Stanislaus im Halicz) про галицькі церкви (див. про них т. II прим. 9) і нововипущена праця: K. Mokłowski i M. Sokołowski Do dziejów budownictwa cerkiewnego na Rusi Czerwonej, Краків 1905 — про церкву лаврівську. Потаповъ Очеркъ древней русской гражданской архитектуры (Древности-Труды москов. археол. общ. XIX) для українських земель не дає нїчого.

До історії нашого малярства з мозаїкою разом: Софійські мозаіки й фрески видані в монументальнім виданню петербурського археольоґічного товариства: „Древности россійскаго государства. Кіевскій Софійскій соборъ”, I-IV, 1871-87. Коментарем до нього служить розвідка Айналова и РЂдина Кіево-софійскій соборъ,· Спб., 1889 (відб. з IV т. Записок петерб. археол. общества). Окрім того: Кондаковъ О фрескахъ лЂстницъ Кіево-софійскаго собора (Записки археол. общества, III, 1888). Праховъ Кіевскіе памятники византійско-русскаго искусства (про кирилівські фрески, одинока робота — Труды москов. археол. общ. XI). Толстой і Кондаковъ Русскія древности, IV, 1891. Айналовъ и РЂдинъ Древніе памятники искусства Кіева — Софійскій соборъ, Златоверхомихайловскій и Кирилловскій монастыри (більш популярно), Харьків, 1899 (зі Сборника харьковского истор.-фил. общества). По працях Кондакова, Айналова й Рідина стратили всяке значіннє давнїйші розвідки (з них важнїйші: С. Крижановского в VIII т. Записок археол. общества, Закревского в його Описанії Кіева, П. Лебединцева в Описанії Кіево-софійскаго собора, 1882).

До історії іконописного малярства передовсїм новороспочата роскішна публїкація Кондакова: Лицевой иконописный подлинникъ, т. І — иконографія Іисуса Христа, Спб., 1905, з характером одначе більш практичним (для церковних малярів), але і з цїнними історичними замітками. Крім того: Ровинскій Исторія русскихъ школъ иконописанія до конца XVII в., 1856 і нове виданнє 1903 р. Буслаевъ Историческіе очерки русской народной словесности и искусства, II, 1861. Марковъ — Древнее иконописаніе въ Россіи — Правосл. обозрЂніе 1885; де що є в остатнїй (VI) кн. Рус. древн. Толстого-Кондакова. Про мінятюри — Буслаєв ibid., його ж критика на згадану працю Віолє-Лєдюка в московськім Критическім ОбозрЂнії 1879, II і V (Русское искусство въ оцЂнкЂ французскаго ученаго) і витяг в Archiv für sl. Phil. т. IV: Die Ornamentik in den slavisch-russischen Handschriften des Х-XIV Jahrh. Бутовскій Исторія русскаго орнамента съ X по XVI ст., Мва, 1869-72. Стасовъ Славянскій и восточный орнаментъ по рукописяхъ древняго и новаго времени, Спб., 1884-7 (тільки таблицї, без текста), його ж Картины и композиціи скрытыя въ заглавныхъ буквахъ др. русскихъ рукописей, Спб., 1884 — див. його Собраніе сочиненій, 1894. Арх. Амфилохій (Сергіевскій), Сборникъ изображеній Спасителя, Б. Матери и др. святыхъ і т. и. X-XV в., Мва, 1885.

Давня руська емаль оброблена дуже основно Кондаковим в двох капітальних працях: Византійскія емали, собраніе А. В. Звенигородскаго — Исторія и памятники византійской емали, 1892, Спб. (книжка видана аматором — Звенигородским нечувано роскішно, по росийськи, иїмецьки і французьки, але в малім числї примірників, тому неприступна, — про неї див. Записки т. XL), друга — Русскіе клады, изслЂдованіе древностей великокняжескаго періода, т. I, Спб. 1896 — роскішне виданнє, зроблене державним коштом і розмірно дуже дешеве, але випущене в малім числї, так що вже тепер вийшло з продажі, — з дуже гарними полїхромічними рисунками. В сїй остатнїй книзї окрім емали автор займаєть ся також і деякими партиями староруського юбілєрства, але анї ся книжка, анї виданий за нею слїдом V т. Русских древностей — Курганныя древности и клады домонгольскаго періода, Спб., 1897, де золотництву дано ще більше місця, далеко не вичерпують всього матеріалу, дуже богатого й ріжнородного. З публїкацій матеріалу окрім згаданих що йно видань треба згадати: Бобринскій Курганы и случайныя находки въ окресностяхъ м. СмЂлы, I-II, 1887 і 1894. Леопардовъ и Черневъ Снимки съ предметовъ древности находящихся въ Кіе†въ частныхъ рукахъ, I-IV, 1890-1. Катологъ украинскихъ древностей коллеціи В. В. Тарновскаго, К., 1898 (дуже цїнна колєкція з Княжої гори). Вкінцї: Собраніе Б. И. и В. Н. Ханенко — Древности ПриднЂпровья, де вип. V, 1902, присьвячений спеціально староруській штуцї: се досить богата збірка, з вступними замітками. Згадаю тут також свою публїкацію молотівського скарба в Записках т. XXV.

По історії музики в староруські часи досї дуже мало зроблено. Згадаю працї: Ундольскій ЗамЂчанія для исторіи церковнаго пЂнія въ Россіи, 1846. Одоевскій Къ вопросу о древнерусскомъ пЂснопЂніи, 1864. Разумовскій Церковное пЂніе в Россіи, Москва, 1867. Арнольдъ О теоретическихъ основаніяхъ древнорусскаго церковнаго и народнаго пЂнія (Правосл. ОбозрЂніе 1873, IV), Теорія древнерусскаго церковнаго и народнаго пЂнія, Мва, 1880. Металловъ Очеркъ исторіи православнаго церковнаго пЂнія въ Россіи, 3 вид. 1900, Москва. Смоленскій О древнерусскихъ пЂвческихъ нотаціяхъ, 1901 (Памятники древн. письменности ч. CXLV). Огляди: Булїча в Енциклопедическімъ Словарі Брокгауза і Ефрона т. XXVIII, І c. 615 і далї (передруковано також в книжцї: Россія, Спб., 1900). Саккети Главные моменты въ развитіи русскаго православнаго духовнаго пЂнія (Ж. М. Н. П. 1901, VIII).

32. Питаннє про осьвіту в давнїй Руси (до c. 454 і далї).

З високою оцїнкою давньої осьвіти виступив був Карамзїн (т. V c. 215), але його гадки про давнї школи дуже сильно скритикував Нейман в Studien zur gründlichen Kenntniss der Vorzeit Russlands вид. Еверсом, 1830. Потім звістки Татїшева приймали нпр. Соловйов Исторія Россіи І c. 746-8, Бєляєв Разсказы изъ русской исторіи І c. 394-5, м. Макарій Исторія рус. церкви III с. 123, Порфирьевъ Исторія рус. словесности I с. 199 й ин. От нпр. до яких виводів приходив Соловйов (1. с.): „маємо повне право прийняти звістку про істнованнє шкіл: при церквах, епископських дворах і заведених князями своїм коштом”... і т. и. З особливими комплїментами староруській осьвітї виступив був Шевирьов у своїй Исторії русской словесности, виходячи з звісток про християнські чесноти суспільности. На такім же традиційнім становищі став Лавровский в своїй моноґрафії О древнерусскихъ училищахъ, 1854: він приймав звістки Татїщева, здогадував ся про істнованнє орґанїзованих шкіл при епископських катедрах і по иньших місцях, про предмети науки і т. и.

Доперва Ґолубінский в Исторії церкви (I, 1 c. 580 і далї першого видання), відкинувши татїщевські звістки, прийшов до виводу, що заходи коло осьвіти були тільки за Володимира й Ярослава, але не удержали ся. Русь, думає він, нїяких шкіл нїколи не мала, і по якихось сьвітлїйших початках за Володимира й Ярослава (такі сьвітлїйші початки автор припускає з огляду на лїтописні звістки та супроти появи такого Іларіона) не могла підняти ся над рівенем простої письменности. В своїй крайности погляд Ґолубінского одначе не міг знайти собі загального признання. Не кажу вже, що такі ненаукові фабрікати як, скажім, Миронольского Очеркъ исторіи церковно-приходской школы (1894) і т. и., далї собі з всякої згадки про „учениє” виводять істнованнє шкіл і т. и., але вже і в солїднїйших працях знаходимо ми певний скептицизм для виводів Ґолубінского. Нпр. Никольский в своїй розвідцї про Клима Смолятича виступає, хоч і обережно, проти поглядів Ґолубінского (реплїку Ґолубінского див. в новім виданню с. 848-851). Пипін у своїй Исторії русской литературы, не зайнявши якогось певного становища у сїй справі, з одного боку нїби приймає погляди Ґолубінского (I гл. VII), але на иньших місцях готовий признати татїщевським звісткам значіннє „преданія” (c. 329). Владіміров (Древ. рус. литература) і його ученик Лобода (Чтенія київ. т. XVII, II) також не рішають ся відмовити всякого значіння звісткам Татїщева; ще більш рішучо приймали їх нпр. Никольскій в Пам. др. письм. ч. 114, 1896, і Лавровский — Посланіе м. Климента, 1894, так що се викликало відправу зі сторони заступника поглядів Ґолубінского проф. Харламповича (Къ вопросу о просвЂщеніи на Руси въ домонгольскій періодъ — Н.-лит. сборникъ Галицкой матицы, I, 1901).

В своїй Історії Київщини (c. 417) я прийняв в цїлости критику Татїщевських звісток, дану Ґолубінским, але признавав погляд його на староруську осьвіту занадто песимістичним; свій погляд я потім розвинув ширше в 1 вид. сеї Історії і повторяю його без значнїйших змін і в сїм виданню. Як бачу, прийняв його вповнї проф. Перетц в своїй статї: Образованность (Книга для чтенія по рус. исторіи, під ред. Д.-Запольского, 1904). Завважу, що в своїй недавнїй статї про схедоґрафію (як низше) сам Ґолубінский дещо попускає з свого погляду.

Про круг відомостей давньої Руси див. БЂляевъ О изученіи греческаго языка въ Россіи — Пропилеи 1851 р., його ж О географическихъ свЂдЂніяхъ въ древней Руси. Сухомлиновъ О языкознаніи въ древней Руси — Ученыя Зап. II отд. Академіи т. I, 1854. Порфирьевъ О чтеніи книгъ въ древнія времена — Православный СобесЂдникъ 1858 р., його ж Объ источникахъ свЂдЂній по разнымъ наукамъ въ древнія времена, ib. 1860. ЗабЂлинъ Характеръ начального образованія въ до-Петровское время, 1856 — передр. в Опытах изученія рус. древностей и исторіи, 1872. Бобынинъ Состояніе математическихъ знаній въ Россіи до XVI в. — Ж. М. Н. Пр. 1882 і осібно 1886. Голубинскій Вопросъ о заимствованіи домонгольскими Русскими отъ Грековъ такъ называемой схедографіи (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1904, II). Загальні огляди у Мілюкова Очерки по исторіи русской культуры II (с. 227 і далї) і у Пипіна Исторія русской словесности І гл. II і VII.

Лїтература поодиноких підручників давньої Руси. Про історичні переклади: Сухомлиновъ О древней русской лЂтописи, 1856. Оболенскій ЛЂтопись Переяслава Суздальскаго (в передмові), 1851. Срезневскаго СвЂдЂнія и замЂтки о малоизв. памяткахъ. Истринъ Хронографы въ русской литературЂ (Византійскій временникъ, 1898) і Изъ области древне-русской литературы (Ж. М. Н. П. 1903-5, не скінчене). Шахматовъ Древнеболгарская енциклопедія X в. (Византійскій временикъ, 1900) і реплїка Истрина: Одинъ только переводъ Псевдокаллистена (Виз. врем. 1903). Розановъ ЗамЂтки по вопросу о русскихъ хронографахъ (Ж. М. Н. П. 1904, I). Истоминъ НЂкоторые данныя о протографЂ елинскаго лЂтописца (ib. 1904, VII).

Спеціально про Палєю історичну: А. Поповъ Книга бытія небеси и земли (Палея историческая) — Чтенія московські 1881, І; Веревскій Русская историческая Палея — Филолог. Зап. 1888. Про Палею Толковану: Успенскій Толковая Палея, 1877. Ждановъ Палея, в Київ. Универс. Изв. 1881. Михавловъ Общій обзоръ состава, редакцій и источниковъ Толковой Палеи — Варшав. Унив. Изв. 1895. Истринъ ЗамЂчанія о соста†Толк. Палеи — ИзвЂстія Академіи, 1896 і 1898 і Изъ области (як вище). КарнЂевъ Къ вопросу о взаимныхъ отношеніяхъ Толковой Палеи и Златой Матицы, Ж. М. Н. П. 1900, II. Шахматовъ Толковая Палея и русская лЂтопись (Статья по славяновЂдЂнію, I, 1904). Истоминъ Къ вопросу о редакціяхъ Тол. Палеи (ИзвЂстія отд. рус. яз. І 905, I). Видано Палєю з двох кодексів у Москві (Палея Толковая, 1892-1897) і в Изданіях общества любителей др. письменности ХСIII, 1892. Остатнїми часам, в дослїдах Михайлова і Істріна переводить ся погляд, що Толкову Палєю треба уважати твором самостїйним руським XIII в., і в науковій лїтературі він знаходить все більше прихильників. Шахматов натомість доводить староболгарський початок її. Певне рішеннє сього питання тим інтересне, що при руськім початку Толкова Палєя дала б нам богато знати, які перекладені твори в тім часї були звістні на Руси.

Про Топоґрафію Індікоплова Срезневский СвЂдЂнія и замЂтки XI. Про Шестоднев — при виданню його в Чтеніях московських 1876, III (Андр. Попова). Про Физіолог — Мочульського Происхожденіе Физіолога, Рус. Фил. ВЂстн., 1889, КариЂєва Матеріалы и замЂтки по исторіи Ф. — при виданню в Изданіях общества древней письменности, XCII, 1890, Александрова Физіологъ — Уч. зап. Казан. унив. 1893, Polivka Zur Geschichte des Physiotogus іn den SI. Literaturen — Archiv XV і XVIII. Про Пчолу й иньші подібні збірники новійше — Jagič Die Menander Sentenzen in der Kirchensl. Übersetzung — Sitgungsberichte in Wien. Ak. т. 126. Speranskij Zu den Slavischen Übersetzungen der griech. Florilegien — Archiv XV і новійше: Переводные сборники изреченіи въ славянорусской письменности, 1904. Семеновъ Мудрость Менандра по русскимъ спискамъ и Изреченія Исихія к Варнавы — Памятники общ. др. письм. кн. 88 і 98, його ж Древная русская Пчела — Сборникъ II отд. Ак. Н. т. 54,1893. Михайловъ къ вопросу о греко-византійскихъ и славянскихъ сборникахъ изрЂченій — Ж. М. Н. П. 1893. Розановъ Матеріалы по исторіи русскихъ пчелъ, 1904 (Пам. др. письм. ч. 154).

33. Лїтература перекладеного письменства в старій Руси (с. 461).

Про перекладену богословську лїтературу див. особливо: Срезневскій Древніе памятники Письма и языка 1882 й його ж СвЂдЂнія и замЂтки о малоизв. памятниках. Голубінскій Библіографическій обзоръ существовавшей у насъ въ періодї домонгольскій переводной и вообще заимствованной письменности в І т. 1 кн. Исторії Церкви. Порфирьевъ Исторія русской словесности, 1897 с. 19 і далї. Пыпинъ Исторія русской литературы, т. І гл. 2 — в сих працях вказана й моноґрафічна лїтература, тому її не буду вичисляти. Владиміровъ Древняя русская литература, 1901, гл. 1, його ж Обзоръ южно-русскихъ и западно-русскихъ памятниковъ письменности отъ XI до XVII ст. — Чтенія київські, IV. Архангельскій Творенія отцевъ церкви въ древне-русской письменности — ОбозрЂніе рукописнаго матеріала, Спб., 1888, Творенія отцевъ Церкви въ древнерусской письменности — Извлеченія изъ рукописей и опыты историко-литературныхъ изученій, I-IV, Казань, 1889-90. Арх. Леонидъ Библіографическія разысканія въ области древнЂйшаго періода славянской письменности IX-X в. (Чтенія московські 1890. III). ПЂтуховъ Болгарскіе литературные дЂятели древнЂйшей эпохи на русской поч†(Ж. М. Н. П. 1893, VI). Волковъ Статистическія свЂдЂнія о сохранившихся древне-русскихъ книгахъ XI-XIV вв., 1897.

Про переклади світських повістей: Пынинъ Очеркъ литературной исторіи старинныхъ повЂстей и сказок русскихъ, 1857; новий короткий огляд сеї лїтератури дав він в II т. своєї Исторіи словесности, гл. XIII (1898), а Веселовскій в Исторіи словесности Галахова, т. I, 1894, с. 394 і далї, йогож Изъ исторіи романа и повЂсти, 1886. З спеціяльної лїтератури що новійше: Истринъ Александрія русскихъ хронографовъ — в Чтеніяхъ московських 1893 і осібно, його-ж Сказаніе объ ИидЂйскомъ царст†в Древностяхъ-Трудах славянской комиссіи I, 1895 (і осібно), тамже уваги Долгова до того-ж. Веселовскій Поэма о ДигенисЂ — ВЂстникъ Европы 1875, Южно-русскія былины, 1881-4, Тихонравовъ Девгеніево дЂяніе — Сочиненія т. I. Jagič Der weise Akirios — Byz. Zeitschrift 1892; Потанинъ Акиръ повЂсти и Акиръ легенды — Этногр. обозрЂніе 1895; Григорьевъ — Къ вопросу о происхожденіи и редакціяхъ повЂсти объ АкирЂ Премудромъ (юбилейный сборникъ В. Миллера, 1900). Франко Варлаам і Йоасаф в Записках т. VIII, X, XVIII і XX, осібно 1897. Булгаковъ Стефанитъ и Ихнилатъ — Изданія Общества Люб. Др. Письм. 1877-8; Смирновъ в Филологических Записках, 1879; Викторовъ Стефанитъ и Ихнилатъ, М., 1881; Рыстенко Къ исторіи повЂсти „Стефанитъ и Ихнилатъ” въ византійской и славянорусской литературахъ, 1902 (ЛЂтопись одеськ. іст. філ. тов. Х). Веселовскій Славянскія сказанія о СоломонЂ и КитоврасЂ, 1872. Він же до староруських часів зачисляє перехід на Русь і повісти про Вавилонське царство — ПовЂсть о Вавилонскомъ царст†(Славянскій сборникъ, II, 1876). Про сю повість іще Жданов — ПовЂсти о ВавилонЂ (передр. в книзї Русскій былевой эпосъ, 1895).

Корпус апокрифів, які знайшли ся в українських версиях і рукописях, публїкує др. Франко в Памятках укр.-руської мови й лїтератури, вийшло три томи (1896-1899), і сього року вийде четвертий (останнїй). В передмовах подані огляди лїтератури і звязаних з ними питань. З курсів лїтератури апокрифічній лїтературі богато місця удїляють Порфірєв і Владиміров (як вище). Про апокріфи Данилового Паломника — Заболотскій Легендарный и апокрифическій элементъ въ Хожденіи Даніила, 1899. (Рус. Фил. вЂстн. т. 41-2). Про непевність-індексів як джерела ко пізнання дїйсного запаса перекладів — Тихонравова Историческій очеркъ статьи о книгахъ истинныхъ и ложныхъ (Сочиненія т. І), КарнЂева ор. c. Ж. М. Н. П. 1900, II c. 358 і далї.

Що до походження перекладної лїтератури (панонського, балканського, західноевропейського) див. лїнґвістичні спостереження Соболевского Церковно-славянскіе тексты моравского происхожденія (Р. Ф. В. 1900). Къ исторіи древнЂйшей церковно-славянской письменности (ibid. 1902), Изъ Исторіи заимствованныхъ словъ и переводыхъ повЂстей (Унив. Изв. київ. 1904, XI, реплїка Істріна: Къ исторіи заимств. словъ, Одеса, 1905), Римскій патерикъ (Изборникъ кіевскій 1904), і ряд житий, по його гадцї переложених з латинського — друкує він в ИзвЂстіях отд. рус. яз. від р. 1903.

34. Лїтература староруського письменства.

Загальні працї про староруське письменство — з старших: м. Евгенїя Словарь писателей духовнаго чина, 1817 і 1827, Максимовича Исторія древней русской словесности, К., 1839 (передр. в III т. Сочиненій), Строева Библіологическій словарь — посм. виданнє в Сборнику II отд. Ак. H. т. XXIX, Филарета Обзоръ русской духовной литературы — в Ученыхъ Зап. II отд. Акад. Наук, III, 1856, Шевырева Исторія русской словесности преим. древней, I-II 1858-1866, Макарія Исторія рус. церкви т. I-III, Срезневского Древніе памятники письма и языка 1882, О. Миллєра Опытъ историческаго обозрЂнія русской словесности, 1865. Новійше: Голубінский Исторія рус. церкви т. I, 1, 1880, нове вид. 1901. Огоновський Істория лїтератури руської I, 1887 (староруська лїтература дуже коротенько). Reinholdt Geschichte der russischen Literatur von ihren Anfängen, Липськ, 1886. Галаховъ Исторія рус. словесности, в новій редакції, 3 вид. 1894, т. I, Порфирьевъ, як вище, I, 1897. Пыпинъ, як вище, т. I, 1898. Владиміровъ, як вище, 1901 (праця необроблена і вартости дуже нерівної). Памятники древнерусской церковно-учительной литературы, I, 1894 (містять писання (не всї) і статї про Луку Жидяту, Іларіона, Теодосия, Кирила Туровського, оцїнку видання див. в т. VI Записок Наук. тов. ім. Шевченка). Загальний огляд студий над староруським письменством у Котляревського Древняя русская письменность (недокінчене, передр. в IV т. його Сочиненій). Показчик (досить недокладно зроблений) — Мезіеръ Русская словесность съ XI до XIX ст., ч. І (XI-XVIII в.), Спб., 1899.

Про лїтературу проповідничу спеціяльнїйше: арх. Антонїй (Вадковскій) Древне-русская проповЂдь и проповЂдники въ періодъ до-монгольскій — Прав. Обовр. 1881, передр. в книзї Изъ исторіи христіанской проповЂди, 2 вид. 1895, Катаевъ Очеркъ исторіи русской церковной проповЂди, 2 вид. Одеса 1883, Поторжинскій Исторія русской церковной проповЂди въ біографіяхъ и образцахъ съ пол. IX по XIX в., 2 вид., К., 1891 (підручник для духовних семінарій).

Про полємічну лїтературу XI-XII в. Августинъ Полемическія сочиненія противъ Латинянъ въ русской церкви XI-XII вв. — Труды кіев. дух. академіи 1867, Макарій т. І і II, Поповъ Историко-литературный обзоръ древне-русскихъ полемическихъ сочиненій противъ Латинянъ, Москва, 1875, Павловъ Критическіе опыты по исторіи древнЂйшей греко-русской полемики противъ Латинянъ — Отчетъ о XIX присужд. наградъ Уварова і осібно, Спб., 1878, Голубинскій I, 1 c. 853 і далї.

35. Писання Кирила Турівського (до c. 471).

Першу збірку писань Кирила Турівського, не кажучи за молитви, що були друковані ще в XVI в. 20) — видав Калайдович 1821 р. в книзї Памятники россійской словесности XII вЂка; писання Кирила займають більшу її частину: тут видано пятнадцать утворів Кирилових або надписуваних його іменем, і дано деякі замітки про його письменську дїяльність; се виданнє властиво ввело Кирила в круг науки. Замітки Калайдовича викликали статю Каченовского в ВЂстнику Европы 1822, де він підносив несамостійність Кирила супроти візантийських взірців. Після того видав Макарий в V т. Ученых Записок II отд. (1856) канон і ще деякі писання з загальною статею, Порфірєв в Православнім СобесЂднику 1857 р. молитви Кирила з статею про них, Сухомлїнов в книзї Рукописи гр. Уварова, т. II (одинокий), 1858, видав усї писання Кирила, з виїмком канова, і в передмові дав ширшу студию, що зістаєть ся й досї найбільш солїдною в сїй справі. Потім повну збірку писань Кирила, але в росийськім перекладї, із вступною (компілятивною) статею дав еп. Евґенїй в книзї Творенія св. отца нашего Кирилла еп. туровскаго, К., 1880, а самі проповіди видав Пономарьов у Памятниках церковноучит. лит. I, з вступною статею й приміткам. Нарештї Лопарьов видав у XCVII кн. Памятників др. письменности Слово в великую субботу, зрештою дуже подібне до слова в недїлю мироносиць.

Окрім тих писань, що признають ся всїма за Кирилові, часто уважають за Кирилові й мають деяку правдоподібність його авторства ще отсї: 1) Притча про слїпого й кривого (инакше Притча о душЂ человЂчестей и о тЂлеси) — інтересна перерібка притчі, що є в Прологах, а туди зайшла з ориєнтальних переказів: її стрічаємо і в Талмудї і в і в Тисячи й одній ночи (Сухомлиновъ — Два семитическихъ сказанія встрЂчающихся въ памятникахъ рус. литературы, Сборникъ II отд. Акад. Н.,Х); в збірнику „Статьи по славяновЂдЂнію” має вийти про неї розвідка дра Франка. 2) Слово къ Василію игумену печерськоиу ”о бЂлоризцЂ человЂцЂ и о мнишьст—, що містить в собі притчу з повісти про Варлаама й Йоасифа (Ґолубінский думає, що імя Василия і Печерського монастиря — се інтерполяції). Натомість такі слова як Слово на пятдесятницю або про ходженнє до церкви своєю простотою так відріжняють ся від автентичних слів Кирила, що дуже тяжко їх уважати Кириловими.

Про його писання окрім вичислених статей при виданнях див. іще: Срезневскій Новые списки поученій Кирила Т. — Истор. чтеніе II отд. 1854 і 1855, Баратынскій Кириллъ Туровскій какъ проповЂдникъ — Духовный вЂстникъ 1863, Макарія Исторія церкви т. III, Ґолубінского 1. с., ПЂтуховъ Къ вопросу о Кириллахъ-авторахъ въ древне-рус. литературЂ — Сборникъ II отд. Акад. Н. т. XLII. До біоґрафії самого Кирила одиноким джерелом служать досить шабльонове оповіданнє прологів під 28 цьвітня — у Сухомлїнова ор. c. Найстарші кодекси його писань маємо з XIII в.

36. Памятки староруської аґіоґрафії (до c. 484 і далї).

Повість про Печерський монастир — в складї Найдавнїйшої лїтописи; нею богато займали ся, але майже виключно тільки зі становища питання про авторство Нестора що до Найдавнїйшої лїтописи; найлїпша аналїза її (з сього становища) в статї Щепкіна Zur Nestorfrage (Archiv für slavische Phil. т. XIX); з рештою див. лїтературу Найдавнїйшої лїтописи. Проба оборонити авторство Нестора для сеї повісти — у Шахматова НЂсколько словъ о Несторовомъ житіи Теодосія (ИзвЂстія II отд. академіи наукъ 1896, І); на сїм же становищу стоять Владіміров і Абрамович (як низше).

Память і похвала Володимиру в новійших виданнях (з ріжних кодексів): Чтенія київ. істор. товариства т. II, Мусинъ-Пушкинский Сборникъ 1414 г. (Записки академіи наукъ т. LXXII), Записки академіи наукъ по историко-филол. отд. т. I. Против датовання Памяти XI віком замітка Соболєвского в Чтеніях київ. істор. тов. II. 2 с. 8.

Жития Бориса і Глїба — анонїмне і Нестерове — див. Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ, з Сильвестровського кодекса XIV в., вид. Срезневского, 1860 (лїтоґрафічне факсімілє і текст, про довільности його див. замітки Лопарьова в Памятниках др. письменности вип. LXXXIV c. 5-6). Видання з старших кодексів: анонїмного — Чтенія московські 1870, І і знову 1899, II (XII в.), Несторового — тамже 1859, І (XII в.). Питаннє про Якова Мнїха не заступлене відповідною лїтературою; давнїйші замітки в Историч. чтеніяхь о языкЂ и словесн., 1854 (Поґодїна, Тюріна, Макарія), ИзвЂстія акад. наукъ X (Буткова) новійше вказане в т. І пр. 55. Язикова аналїза Билярского ЗамЂчаніе о языкЂ Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ сравнительно съ языкомъ лЂтописи — Записки акад. наукъ, т. II. Про відносини житий Бориса і Глїба між собою з історичного погляду див. ще: Андрієвського: Давыдова Боженка, К. Старина 1885, VI, і у Ґолубінского 742. Про джерела лїтописного оповідання: Голубовскій Служба Борису и ГлЂбу въ Иваничской минеЂ (Чтенія київські XIV), пор. т. II c. 4.

Житиє Теодосия видане раз Бодянським в Чтеніях москов. 1858 III, вдруге Поповим (поправнїйше) ibid. 1879, І. Про залежність його від жития Сави — Шахматова НЂсколько словъ о Несторовомъ житіи Теодосія. Іменем Нестора надписуєть ся в Печерськім Патерику ”Слово о перенесеніи мощемъ св. Феодосія”, і пок. арх. Леонид доводив автентичність сього авторства (Чтенія московські 1890, II — там і текст), се авторство дуже неправдоподібне: се риторична банальна амплїфікація лїтописного оповідання про віднайденнє мощей Теодосия, зроблена мабуть якимсь київським ритором XIII-XV в. від імени Нестора, тому що його уважали автором того лїтописного оповідання.

Про житиє Антонїя маємо згадки тільки в посланиях Симона й Полїкарпа, з котрих дуже трудно щось близше сказати про нього; о скільки воно зістаєть ся загадковим, видко нпр. з того, що новійші дослїдники зовсїм росходять ся в поглядах на нього: Шахматов здогадуєть ся, що воно було написане в останнїй чверти XI в., противно Щепкін кладе на другу половину XII в., при тім справедливо вказує на ріжні апокріфічні річи, що мали бути в сїм житию (се зауважив уже Ґолубінский — I. 1 c. 756), див. Щепкинъ — Zur Nestorfrage (Archiv т. XIX), Шахматовъ Житіе Антонія и Печерская лЂтопись (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, III), його ж Отзывъ о сочиненіи Zur Nestorfrage (ИзвЂстія II отд. 1898, I).

З циклю св. Миколая Слово про перенесеннє мощей св. Миколая найлїпше видане в Памятниках древней письменности вип. X (1881) Шляпкіним, з розвідкою про нього і крім того про се ще статя Красовского Установленіе въ русской церкви праздника 9 мая (Труды Кіев. дух. акад., 1874). Слово се має той інтерес, що належить до сьвята в грецькій церкві незвістного й уставленого наслїдком безпосереднїх зносин Руси з Італїєю (через паломників). (Инакшу гадку висловив Соболєвский Труды X съЂзда III с. 64 — він уважає його написаним в Царгородї, але доказ, який він дає, — що Міри лежать по тій сторонї моря, нїчого не доводить — се міг сказати і Русин і Італїянин). Чуда видані два рази арх. Леонїдом в Памятниках древней письменности: раз в 1881 — Житіе і чудеса св. Николая мирликійскаго и похвала ему, в друге в 1888 — Посмертныя чудеса св. Николая (в останнїм всї чотири чуда, в першім тільки три), з вступними розвідками. Нове виданнє в Макарієвих Міней; Житіе и чудеса святителя и чудотворца Николая, Мва, 1901. Велика книга про св. Миколая — А. Вознесенскій і Гусевъ — Житіе и чудеса св. Николая чудотворца и слава его въ Россіи, Спб., 1899, не має наукового характеру.

Арх. Леонид в першій розвідцї довів неориґінальність жития, в другій виставив здогад, що всї 14 посмертних чуд (не тільки руські) написані Єфремом митрополитом переяславським, що він же переклав грецьке житиє св. Миколая й написав слово про перенесеннє мощей, уставляючи сьвято 9 мая в 1090 р.; але докази на се слабі, властиво тільки оден — що Єфрем був у Царгородї, а уставляти сьвято він не міг, бувши тільки титулярним, а не дїйсним митрополитом, як приймає видавець. Київські чуда св. Миколая дуже легко могли бути написані і в XII в., і ріжними авторами. Про чудо з дитиною висловлений був здогад, що се лише дублєт чуда св. Климента — Владиміровъ Др. рус. лит. c. 57, Франко Св. Климент с. 280-1; др. Франко ставить здогад, що тут маємо слїд емуляції нової київської катедри св. Софії, що мала ту чудовну ікону ”Мокрого Миколая”, з Десятинною церквою, що мала мощі Климента. Але звязь сих чуд в дїйсности не так ясна.

Послания Симона й Поликарпа, незважаючи на свою незвичайну популярність і велику вартість, студийовані досить мало. З давнїйшої лїтератури треба згадати: Кубаревъ О ПатерикЂ Печерскомъ. — Чтенія московські 1847, IX, й О редакціяхъ Патерика Печ. — ibid. 1858, III. Макарій Обзоръ редакцій Кіевопечерскаго Патерика — Историческія чтенія о языкЂ и словесн. академіи, 1856-7 рр., і потім в Історії церкви т. III c. 181 і далї. Голубинскій І. 1 c. 628 і далї (кілька дотепних уваг). Викторовъ — Составители Кіевопечер. Патерика и дальнЂйшая его судьба, 1871, Воронїж. Яковлевъ — Древне-кіевскія религіозныя сказанія, 1875, Варшава. Новійше: Шахматовъ Кіевопечерскій Патерикъ и печерская лЂтопись (ИзвЂстія II отд. академіи 1897, III — в сїй розвідцї пробує він відріжнити редакції Патерика, нараховує їх аж вісїм, але оперує дуже пеповним материялом, так що його система досить непевна); його ж: Житіе Антонія и Печерская лЂтопись (Ж. М. Н. П. 1898, III). Абрамовичъ ИзслЂдованія о Кіево-Печерскомъ ПатерикЂ какъ историко-литературномъ памятникЂ, 1902 (ИзвЂстія отд. рус. яз. і осібно). Goetz Das Kiever Höhlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands, Passau, 1904.

З текстом стоїть річ ще гірше. Одиноке досї виданнє Яковлева — Памятники русской литературы XII и XIII в., Спб., 1872, зроблене дуже слабо; реставрації початкового тексту він навіть не пробував зробити. Кілька текстів у Владимірова ор. c., в екскурсї.

37. Лїтописи (до c. 487 і далї).

Лїтература Найдавнїйшої лїтописи вказана у мене в екскурсї І тому. Додати: Шахматов — Радзивиловская лЂтопись, 1902, Толковая Палея и русская лЂтопись, 1904 (Статьи по славяновЂдЂнію, І), Сказанія о призваніи Варяговъ (лїтературна аналїза) — ИзвЂстія отд. рус. яз. 1904. IV. Заболотскій Къ вопросу объ иноземныхъ источникахъ ”Начальной лЂтописи” (Рус. фил. в. 1901). Никольскій Къ вопросу объ источникахъ лЂтописнаго сказанія о св.ВладимірЂ (Христ. чтеніе 1902, VII). Соболевскій Древняя предЂлка начальной лЂтописи (Ж. М. Н. П. 1905. III).

Лїтература Київської лїтописи далеко біднїйша від Найдавнїйшої; головна праця — Бестужева-Рюміна О соста†русскихъ лЂтописей, 1868, окрім того: замітки Поґодіна в IV т. його ИзслЂдованій, Соловйова (т. І c. 781 і далї), Костомарова Лекціи по русской исторіи, Маркевича О русскихъ лЂтописяхь, вип. II, 1885 (про лїтописи Київську й Галицьку), Шахматова Общер. своды и Радзивил. лЂтопись (passim).

Галицько-волинську лїтопись студіовано дуже мало, хоч як і лїтературна й історична памятка вона має високий інтерес. Причиною була по части таки більша трудність дослїдів над нею, по части її чисто український характер — через те вона меньше інтересувала росийську науку. Окрім кількох заміток Поґодїна й Соловйова (1. c.), треба згадати названі вище книжки Костомарова (Лекціи) й Бестужева-Рюміна (О составЂ), далї: Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österr. Geschichte, Льв., 1872, Маркевича О русскихъ лЂтописяхъ, вып. II. Крім того „Іпатським” лїтописям (Київській й Галицько-волинській разом) присьвачено роздїл у книжцї (посмертній і дуже слабкій) проф. Арістова: Первыя времена христіанства въ Россіи по церковно-історическому содержанію русскихъ лЂтописей, Спб., 1888. Фирсовъ Содержаніе и характеристика галицко-волынской лЂтописи по Ипатскому списку, 1898 (вступний виклад в казанськім унїверситетї — не дає майже нїчого). Моя розвідка: Хронольоґія подїй галицько-волинської лїтописи, 1901 (в Записках т. XLI). Крім того деякі замітки при виданню лїтописи Петрушевича (Волынско-галицкая лЂтопись, Льв., 1871), і осібно в моноґрафії Дашкевича Княженіе Даніила c. 2-6) і моїм повисшім викладї історії тих часів. Стилїстичній формі лїтописи присьвячена розвідка О. Макарушки: Складня причасників в Волиньско-галицкій лїтописи (Справозданнє академ. ґімназії, 1896).

Тексти Київської й Галицько-волинської лїтописи видано двічи петербурською комісією — в II т. Полного собранія лЂтописей (1843) і вдруге 1871 р. п. н. ЛЂтопись по Ипатскому описку; в першім виданню ужито крім Іпатського кодекси Хлєбнїковський і Єрмолаєвський (XVIII в.), в другім Єрмолаєвський відкинено зовсїм, хоч деякі варіанти його були цїкаві, як не для реконструкції тексту, то з иньших поглядів, а ужито натомість Поґодїнського. Видання сї взагалї дуже слабі з текстуального погляду, а особливо фатально випали що до Галицько-волинської лїтописи; в основу положено Іпатський кодекс, а він хоч часом давнїйший, але своєю редакцією наймолодший, і по просту баламутить читача своїм укладом, не кажучи вже про поодинокі лєкції (деякі мої поправки до тексту див. Записки т. VIII). Обидва видання стали ся вже біблїоґрафічною рідкістю. Будемо надїяти ся, що новійше виданнє, доручене петербурзькою археоґрафічною комісією ак. Шахматову, випаде більш науково.

38. Лїтература Слова о полку Ігоревім і Молениє Данила (до c. 492-3)

З безконечної лїтератури Слова о полку Ігоревім піднесу тільки найважнійше. Огляди лїтератури Слова: Жданова Литература Слова о п. Иг. — К. 1880 (з Университетских ИзвЂстій), Барсова (див. низше), Владимірова — Слово о полку ИгоревЂ, К., 1894 і Древ. рус. литер. Розвідки — Вс. Миллеръ Взглядъ на Слово о полку ИгоревЂ, Москва, 1877 (погляд на Слово як на результат лїтературних впливів візантийсько-болгарських). Потебня — Слово о п. Иг., Воронїж, 1878 (звязки Слова з народньою поезією). Барсовъ — Слово о п. Иг. какъ художественный памятникъ кіевской дружинной Руси т. I-III, Москва, 1887 і 1890 (найбільша й найважнїйша праця: т. І — біблїоґрафія і перегляд лїтератури, звязки Слова з книжною лїтературою й народньою поезією, т. II — переклад і палєоґрафічна критика, т. III — лєксікольоґія, А-Н, далї не було). Новійше — В. Каллашъ НЂсколько догадокъ и соображеній по поводу „Слова о п. Игоре— (1900, Юбилейный сборникъ В. Миллера — про них мої замітки в Записках т. XL).

В нашій лїтературі маємо: Огоновського Слово о полку ИгоревЂ, текст з перекладом і вступною статєю, Льв., 1876; Партицькою Темні місця в „Сло†о п. Иг.”, Льв., 1883 і його ж Слово о п. Ігоревім, текст з перекладом і поясненнями, 1884 (Біблїотека Зорі); Коцовського Історично-лїтературні замітки до Слова о п. Іг., 1893 (з Справоздання академ. ґімназії) і резюме реферата в XXXV т. Записок Н. Тов ім. Ш.

Виданнями Слово не так богате, як би можна було надіяти ся; найбільш вигідне — згадане виданнє пок. Огоновського; добре і вигідне виданнє Тїхонравова Сл. о п. Иг., Москва, 1868, давно вийшло з продажі.

Лїтература Моленія досить значна, хоч і не вичерпує справи, назву: Безсоновъ НЂсколько замЂчаній по поводу Слова Даніила Заточника — Москвитянинъ, 1856, VII і VIII, Модестовъ О посланіи Даніила Заточника — Журналъ М. Н. П. 1880, X. Ґолубінский I, 1 с. 867 (замітки цїкаві своєю ориґінальністю). Шляпкін — розвідка при виданню текстів, де дано перегляд цїлої лїтератури (1889). Др. Щурат — Слово Данила Заточника — Записки Наукового Товариства ім. Шевченка т. IX, 1896. Лященко О времени написанія „Слова Даніила Заточника” (Труды X съЂзда) і ширше: О моленіи Даніила Заточника — Спб., 1896 (в Jahresbericht der Reformierten Kirchenschule, — добре зроблене означеннє особи князя, а з тим і часу Моленія). Гуссовъ — Къ вопросу о редакціяхъ Моленія Даніила, Одеса, 1899 (з ЛЂтописи ист.-фил. общ. т. VIII). Истринъ Былъ ли „Даніилъ Заточникъ” дЂйствительно заточенъ? 1902 (ibid. т. Х) — виступає против сього традиційного погляду. Вкінцї названа вище праця Сперанского про Пчолу (прим. 32). Головне виданнє текстів — Шляпкіна в Памятниках древней письменности кн. LXXXI, 1889 (тут подано тексти ріжних редакцій); до того; Покровскій — Новый списокъ Слова Даніила Заточника (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1903, IV). До тепер звістно девять кодексів.








Примітки


1) Він вказує ще на звістку Гальберштадської хронїки, що Отону в 1203 р. помагали Boemi et barbarae nationes (Mon. Germ. Scr. XXIII c. 116), припускаючи, що тут розуміють ся Русини.

2) Залежність від них Штирійської хронїки виказав Huber ор. c. c. 159 і далї.

3) Basilisci, при тім історія сього Василька помішана тут з історією Войшелка.

4) Се розуміють про монашество, і се правдоподібно з огляду на згадку про приклад Василька — пор. с. 53, хоч само оповіданнє Зиморовича можна розуміти й так тільки, що Лев лише жив у монастирі.

5) Друга мабуть мала означати собою домовину апокрифічного фундатора монастиря ”дядька Льва” Лавра-Войшелка, пор. Лїтописець т. зв. Биховця c. 12-3.

6) Як бачу, Кунїк в своїй статї (невиданій) в збірнику петерб. акад. приймив 1308 р., але без близшого мотивовання (c. 113).

7) Як я сказав вище, служила вона державною печаткою аж до кінця істновання Галицько-волинської держави.

8) Се розвязують як 27/VIII (по латинському численню), або 28/XI; напевно день означити не можна, бо св. Руфа буває кілька разів до року.

9) При першім виданню я мав відбитку лише статї Линниченка.

10) Нарбут її зве Равданською рукописею і описує в І т. своїх Dzieje narodu Litewskiego c. 156, переказуючи при тім коротко зміст згаданої статї, але тут не згадує про інтересну для нас подробицю, хоч потім в дотичнім місци відкликуєть ся до того змісту.

11) Pomniki do dziejów litewskich c. 15-16, в тім невиданім збірнику петерб. Акад. се оповіданнє видруковане з шести кодексів. Має зрештою незадовго вийти повне виданнє тої лїтописи з усїх кодексів.

12) Тільки Іванів, приймаючи смерть Юрия в боротьбі з Гедимином, не робить такого здогаду про його синів. Шараневич натомість приймав смерть Юрия і Льва в битві.

13) Сей погляд приняв і Кунїк в тім збірнику c. 115.

14) Се місце читаєть ся так у Райнальда: de qua annua tributa consveverunt papae percipere. В вид. Прохаски як у Мураторі, лише оmniа замість annua.

15) Кунїк в збірнику петерб. академії (c. 139) все таки припускає, що Любарт володїв Луцьком за часів Юриа-Болєслава, та шукав виходу в ріжних здогадах. Тільки незнаннєм джерел поясняєть ся погляд на сю справу проф. Леонтовича (Очеркъ І c. 223-7): Любарт по смерти Андрія став князем усеї Волини (автор покликуєть ся на титул його в грамотї 1322 р.), а Юрий-Болєслав по смерти Льва дістав Галичину в доживотє за згодою Любарта і Гедимина.

16) Ся гіпотеза моя стріла ся з рядом ремонстрацій Линниченка в його Дополненіях (c. 112); але і в тім разї він показує більшу охоту до полємізовання, як до мериторичної оцїнки шансїв pro i contra гіпотези. Ті сумнїви, які він підносить против неї, я сам по части вказав, ставлячи гіпотезу, так що сї замітки Л. я можу зрозуміти тільки припущеннєм, що він не уважно прочитав мою примітку. Коли поза тим він підносить, мов би я забув, що сам Любарт був православний, то хиба спускає з очей, що шлюб Любарта з католичкою відбував ся по обряду і процедурі католицькій, і я сумнїваюсь, чи Любарт дуже числив ся при тім з поглядами православного духовенства. Коли далї Л. питає мене, чому Юрий-Болєслав в так молодих лїтах стратив надїю на мужеське потомство, то я відошлю його за розвязаннєм сього питання до Казимира Вел., що в 1339 р. уложив подібний трактат з угорською династиєю. Вкінцї зовсїм непотрібно Л. заходить в голову, чому я уважаю Любарта евентуальним престолонаслїдником тільки для Волини? Такого здогаду я одначе й не ставив нїколи, а що значило „земля Волинская” в мові XIII-XIV вв., се досить роз'яснено у мене (див. c. 141).

17) На одній грамотї, друкованій в Kodex Małopolski III ч. 651 і ще pas в Zbiór-i dokumentów w bibl. hr. Przezdzieckich ч. 4. Документ сей з своїм титулом стоїть одначе так одиноко, що сей титул кидає на нього дуже підозріле сьвітло (пізнїйше Казимир так не титулуєть ся).

18) В сїй своїй працї (c. 117) на точцї турецької теорії д. Молчановський був ще дуже обережним.

19) В поглядах пок. Пелеша, що боронив осібности галицької митрополії, він бачив навіть якісь спеціальні „соображенія” (с. 142). Пять лїт пізнїйше росийські ортодоксальні учені прийшли до виводів далеко сьмілїйших від Пелешевих!

20) В виленськім молитовнику 1596 р., в острозькій псалтири 1598 р. (Филаретъ l. c.).











Попередня     ТОМ III     Примітки     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Примітки. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.