Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна





ТОМ IV


І. Окупація українських земель Литвою й Польщею.


Початки литовської окупації: Литовські племена й оформованнє Литовської держави; розвій литовських нападів на руські землї; значіннє Литовської держави в українській історії. Мендовг і його дїяльність, окупація руських земель; відносини з Данилом, здобутки Мендовга; Войшелк і Тройден. Нова династия — здобутки Литви в землях кривичсько-дреговичських, відірваннє Берестейщини, здобутки в Київщинї, литовські впливи в нїй за Гедимина, лєґенди про Гедиминів похід.



В попереднїх томах ми оглянули історію самостійного державного житя українських земель, — його початки, розвій і занепад. Ми бачили, що вже в серединї і в другій половинї XIII в. в східнїх українських землях се державне житє приходить до повного упадку, й сї землї підпадають під безпосередню власть татарської Орди, або в дуже тїсну залежність від неї. Західня Україна жила державним житєм довше, — по неї простягають руки сусїднї держави в XIV в. Початок тому дали, здаєть ся, самі волинські бояре, навязавши зносини з литовським княжичом Дмитром-Любартом, а в усякім разї безпосереднїм поводом до того послужила насильна смерть остатнього галицько-волинського князя Юрия-Болеслава. Претендентами на галицько-волинські землї виступають Литва, Польща, Угорщина. При тім Литва, стараючи ся задержати в своїх руках галицько-волинську спадщину, заразом заходить ся коло забирання й східнїх українських земель. Боротьба сих претендентів між собою, та з татарською Ордою, що пробувала здержати сю окупацію українських земель, затягаєть ся на довго, але нарештї кінчить ся тим, що Польща рядом війн, династичних трактатів і унїй зберає в своїх руках претензії й здобутки всїх сих сторін та не вважаючи на трудности від Татар і опозицію самої людности, з кінцем XVI і в першій половинї XVII в. доходить, хоч на дуже короткий час, до фактичного володїння всїх українсько-руських земель.

Історія боротьби всїх сих сусїдів за українські землї і участи в сїй боротьбі самого українського народа становить зміст середнього періода нашої історії — що до полїтичного боку. Се історія закріпощення української землї й українського народа сусїднїми державами, котрих здобутки вкінцї зібрала, майже вповнї, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного погляду виповнює сей період еволюція українського житя, яка витворюєть ся під впливом тих змін в полїтичних обставинах, особливо під посереднїм (за часи литовської зверхности) і безпосереднїм (під польським панованнєм) впливом Польщі — польського правительства й польської суспільности. Зібравши українські землї під свою власть, вона постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, полїтичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або полїтичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому процесови зі сторони української суспільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часам характер періода упадка не тільки полїтичних а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підносити ся тільки під кінець XVI в., під впливами релїґійно-національної реакції і звязаного з ним культурного українського руху, а пів столїтя пізнїйше знаходить свою опору в козаччинї, що під той час з чисто клясової, приватної полїтики переходить до репрезентації загально-національних інтересів.

Полїтичним відносинам сих часів присьвячений сей том, суспільній і культурній еволюції — два дальші томи. Початки оружної народньої реакції против накинених українському народови суспільно-полїтичних обставин відкривають дальший, новий період нашої історії.

Як я вже сказав, початок боротьбі за галицько-волинські землї дали, по всякій правдоподібности, зносини тамошнього боярства з литовською династиєю. Самий сей факт одначе не стояв зовсїм відокремлено: він входить як складник в історію окупації литовськими князями земель давньої Руської держави, що розпочала ся вже в XIII в. і була наслїдком сформовання нового державного тїла на литовській території.

Литовська ґрупа племен, 1) зайнявши глухий кут в басейнах Нїмана й Двини, взагалї припізнила ся в своїм розвою в порівнянню з иньшими індоевропейськими народами, і спеціально спізнила ся дуже в полїтичній еволюції. До XIII в. ми у литовських племен не знаходимо слїдів якоїсь міцнїйшої й ширшої полїтичної орґанїзації, і се було причиною пасивної ролї литовських племен супроти тих полїтичних орґанїзацій, які розвивали ся наоколо них. Та від них Литва не терпіла, здаєть ся, значнїйших страт, аж доки не виступили в сусїдстві їх нові кольонїї — нїмецькі. Так нпр. ті звістки, які ми маємо про війни руських князїв з литовськими племенами в Х-XII в., в переважній масї належать, очевидно, до пограничних воєн, а їх причиною дуже часто могли бути напади самих Литвинів, з ріжних племен, взагалї воєвничих і до таких розбійничих нападів охочих. Зрештою звістки про сї війни так побіжні й припадкові, що докладнїйше понятє про русько-литовські відносини сих часів трудно виробити 2). Зовсїм без територіальних страт, безперечно, не обходило ся для литовських племен: так нпр. довідуємо ся припадком, що при кінцї XII в. нижнє побереже західньої Двини — територія литовських Лотишів, була в руках руських князїв, очевидно — з полоцької династиї 3). Про залежність декотрих литовських племен від Руси говорить в загальних виразах уже найдавнїша лїтопись (кінець XI в.), а й пізнїйше ми маємо згадки про таку залежність, хоч і не можемо оцїнити, о скільки ся залежність була трівка й значна 4).

Більше меньше те саме дїяло ся й на західнїх границях литовських племен — зі сторони Поморя й Польщі. Але далеко тяжшого й небезпечнїйшого сусїда литовські племена дістають в XIII в. в двох нїмецьких воєнних кольонїях, що спеціальною метою ставлять розширеннє своєї території на некористь литовських сусїдів. Перша з них — т. зв. Ливонське хрестоносне брацтво, виростає з купецької факторії й місії, заснованої в другій половинї XII в. на устю Двини, і сформувавшись в рицарське брацтво в 1202 р., в першій четвертинї XIII в. підбиває собі сусїднїх Лотишів. Друга нїмецька кольонїя виростає з віддїла Тевтонського (палестинського) рицарського брацтва, спровадженого кн. Конрадом мазовецьким в 1230 р. для боротьби з Прусами. Перед тим з тою метою засновав він був рицарське брацтво в землї Добжинській, надавши йому в 1237 і Дорогичин, але се брацтво не розвинуло ся й важнїйшого значіння не мало. Тевтонське ж брацтво, діставши на осїдок від Конрада землю Хелминську (инакше Кульмську, на нижнїй Вислї), розвинуло значні сили й звернувши ся на сусїднїх Прусів, протягом пів столїтя встигло їх собі підбити; тому й зветь ся воно звичайно Пруським. В 1237 р. обидва брацтва злучили ся в одну федерацію. Ливонське показало ся за слабим супроти конкуренції, яку йому робила Данїя, та супроти північних републїк — Новгорода і Пскова, й ратувало себе сим союзом. Союз сей значно зміцнив сили кольонистів. Пруське брацтво, що й потім зістало ся сильнїйшим і активнїйшим, не задоволивши ся Прусією, з другою половиною XIII в. простягає руку на дальші литовські землї — Ятвягів і Жмудь, а заразом, з Ливонцями разом, немилосердно нищить неустанними розбійничими наїздами взагалї литовські землї.

Але теж столїтє, що принесло таку небезпечність для литовських племен, принесло їм також і початки сильнїйшої полїтичної орґанїзації, що уратовала литовські племена, бодай в части, від полїтичної смерти. Шкода тільки, що розвій сеї полїтичної орґанїзації нам дуже мало відомий за браком місцевих давнїйших джерел (головним джерелом служить Галицько-волинська лїтопись).

Уже на вступі XIII в. можемо помітити початки ширшої полїтичної орґанїзації серед литовських племен. Так в подіях 1219-1220 в Галицькій лїтописи записане колєктивне посольство литовських князїв до волинських Романовичів; лїтописець вичисляє сих князїв, і серед них бачимо кількох „старійших” (так, здаєть ся, се треба розуміти — стилїзація не зовсїм ясна), і кількох молодших  5). Вони виступають територіальними або родовими ґрупами : „жемотськыи” князї, князї „изъ Дяволтвы”, Рушковичі, Булевичі. З пояснень лїтописця бачимо, що між ними сильно розвинені династичні звязки. Все се досить пригадує нам полїтичну систему давньої Руси. Але у ріжних литовських племен сей державний процес розвивав ся не однаково: коли нпр. у Ятвягів роздробленність, щоб так сказати — аморфність полїтична протягнулася ся до кінця XIII в. й привела се племя до загибели, то у властивої Литви державний процес розвинув ся незвичайно скоро й сильно.

Одним з проявів внутрішньої ферментації у литовських племен мусить уважити ся незвичайний розвій литовських нападів на сусїднї — руські й польські землї, що дають себе знати особливо з кінцем XII і в XIII в. В них, правдоподібно, проявляв ся, як і за початків Руської держави, розвій воєнних сил і внутрішня боротьба династий і князївств. В 80-х роках XII в. чуємо про сильні напади Литви на полоцькі землї; в 90-х вони мусїли непокоїти сильно Пинське й Волинське князївство (походи Рюрика й Романа на Литву). Галицька лїтопись згадує принагідно в подїях початку XIII в., що тодї „бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй отъ воеванья литовськаго и ятвяжьскаго” 6), і дїйсно при нагодї оповіджено кілька таких нападів. Союз литовських князїв 1219 р. зробив в значній мірі кінець тим литовським нападам на Волинські землї, і потім головно надокучали їм Ятвяги, що в литовську державну орґанїзацію не входили. Се привело до звістної війни 1250-х рр., що закінчила ся подїлом Ятвязької землї між Русию, Польщею й Прусією й фактичним підбитєм Ятвягів. Та про сї волинсько-литовські справи говорив я вже в попереднїм томі, і тут того нема потреби повторяти 7).

Ще більше мусїла терпіти в XIII в. від сих литовських нападів Туровсько-пинська земля, а також і дальші краї — Чернигівські й Київські, та про них ми маємо взагалї мало відомостей. Про литовське воєваннє в Пинщинї знаходимо принагідні згадки в Галицько-волинській лїтописи; про одного Мендовгового воєводу вона також принагідно каже, що „велико убиство творяше землЂ Черниговьской”, і дїйсно деякі напади на чернигівські волости згадують ся припадком 8). Про Київщину можемо судити тільки по анальоґії з Чернигівщиною й полудневою Волинею, що так сильно терпіла від Литви в серединї XIII в. (оповіданнє Пляно-Карпіні). В сих землях з слабшою державною орґанїзацією литовські напади, не стрічаючи такого опору як на Волини, промощували безпосередно дорогу литовській окупації, що й зазначила ся зараз з сформованнєм першої сильнїйшої Литовської держави 9).

Сформованє властивої Литовської держави звязуєть ся з іменем Мендовга й було як не виключно, та в дуже значній мірі утвором Мендовга, хоч і приготовленим попередньою полїтичною еволюцією литовських племен. Уже його батька сучасний ливонський хронїст зве „великим королем” — найстаршим з литовських князїв 10). Дїйсно, Мендовг, вперше виступаючи з своїм братом (очевидно — старшим) Довспрунком в посольстві литовських князїв 1219 р., мусїв бути ще чоловіком молодим, отже своє становище завдячав своїй династиї: завдяки їй Мендовг в тім посольстві виступає серед „старійших” литовських князїв, хоч займав серед них одно з дальших місць. Пізнїйше, завзятою й довгою боротьбою з иньшими князями, вибиваєть ся він на становище зверхника литовських князїв.

Ся завзята й крівава боротьба, котрої тільки далекий відгомін долетїв до нас, потягнула ся довго. За зміцненнє своєї власти боров ся Мендовг до смерти, поборюючи змагання князїв до самостійности, а племен — до полїтичної окремішности, та дбаючи про розширеннє своєї власти й перетвореннє її в безпосередню власть над всїми литовськими землями, як се в коротких словах характеризує галицько-волинська лїтопись: „княжачи в Литовській землї почав побивати свою братию й своїх братаничів, а иньших вигнав з землї, почав княжити над цїлою Литовською землею й запишав ся дуже — нїкого не уважав собі рівним”  11).

Результати сеї дїяльности Мендовга дають себе відчувати уже від 1230-40-хх. рр. Уже тодї виступає він на зверх як головний репрезентант Литви 12); а иньші князї, які ще задержали ся, сходять на другий плян, або виступають в ролї його підручників. З сього ж часу маємо вказівки на розпростореннє власти Мендовга також над сусїднїми дрібними князївствами в т. зв. Чорній Руси — в басейнї Нїмана. Уже в 1239 р. на заклик Данила разом з Мендовгом іде походом на Польщу Ізяслав кн. новгородский — очевидно як його союзник-підручник. На початку 1250-х рр. під зверхністю Мендовга бачимо цїлу нїманську Русь — Городно, Вслоним, Волковийськ, Новгородок і декотрі сусїднї волости — як Здїтов (на Ясолнї), Свислоч (на Березинї). Деякі з давнїйших руських князїв мають ще тут свої волости (як Глїб волковийський, Ізяслав свислочський), але вони стоять уже у всякім разї в сильній залежности від Литви й їм кождої хвилї грозить перспектива перейти в катеґорію безземельних князїв, а їх волостям — в безпосередню залежність від литовських династів. Так Новгородок, що в 1238 р. ще мав свого князя, в 1250-х рр. уже стоїть під безпосередньою властию Мендовга 13). Глїб волковийський мусїв мати в 1253/4 рр. якусь волость, 14) але слїдом роспоряджає Волковийськом Мендовгів син Войшелк. Як безземельний князь, служебник волинського князя, виступає в 1282 р. князь Василько вслонимський, і т. и. 15)

Ми вже знаємо 16), що з початком 1250-x рр. Данило, використовуючи внутрішню боротьбу на Литві — війну Мендовга з вигнаними ним свояками-князями, розпочав з ним на широку міру боротьбу, аби відірвати чорноруські волости від Литовської держави 17), а заразом — взагалї розбити сей небезпечний для нього своєю силою й сусїдством полїтичний орґанїзм. Але не вважаючи на великі сили, підняті на Мендовга — коалїцію Данила з Мазовшем і Прусією, підбунтованнє Ятвягів і Жмуди, Данилу не удало ся не то що розбити Мендовгову державу, а навіть і захопити чорноруські волости її — все скінчило ся на грабованню їх (походи 1251-2 рр.). Мендовг перебіг Данилови дорогу, уложивши союз з Прусією й вихрестивши ся для лїпшого вражіння на своїх союзників. Охрещеннє принесло йому королївську корону (1253), а хоч за прихильність пруських рицарів мусїв він заплатити рядом надань ріжних земель Прусії, але криза проминула його. А сього він тільки й хотїв.

Щоб забезпечити себе від Романовичів, він по доброму відступає їм частину Чорної Руси (угода 1254 р.). Роман Данилович дістав Новгородок від Мендовга, а від Войшелка — Вслоним і Волковийськ з иньшими волостями (в звязку з сим, очевидно, стояв і шлюб Романа з донькою Глїба волковийського — се мабуть мало улекшити його становище супроти чорноруських князїв, що сидїли під литовською зверхністю). Заразом віддає Мендовг в жертву коалїції Ятвягів: при кінцї 1254 р. Данило, Земовит мазовецький й Прусія уложили угоду і в нїй роздїлили сфери своїх інтересів на Ятвязькій території, а Мендовг зістаєть ся невтральним і пасивним сьвідком знищення сього племени, котре він чи не мав часу, чи не здолав (завдяки його крайнему роздробленню) поставити в близшу залежність від себе. Одначе вже в 1258 р. Мендовг розірвав свої відносини з Данилом і відібрав назад чорноруські волости Романа, так що їх відлученнє від Литви було зовсїм ефемеричне (тай перед тим Роман, сидячи в них, очевидно, стояв у певній залежности від Мендовга, не богато ріжнячи ся від ролї дрібних місцевих підручників Литви) 18).

Нїманською, „Чорною” Русию не обмежали ся тодїшнї полїтичні впливи в. кн. Литовського на території давньої Руської держави. Пиньскі князї в серединї XIII в. також відчували на собі впливи нової держави й займали досить двозначне становище між Литвою й Волинею 19). Між залежними від Литви князївствами стрічали ми Свислочське, що належало вже до ґрупи князївств минських. Припадком довідуємо ся, що в 30-х рр. якийсь час в руках Литви був і Смоленськ: відти вигнав литовського князя в 1239 р. Ярослав суздальский, а при кінцї 40-х рр. Литва, пробувала наново Смоленськ здобути. Так же припадком дізнаємо ся, що при кінцї 50-х рр. (1258-63) Мендовгів братанич Товтивил княжив в Полоцьку, не знати коли й як туди діставши ся 20).

Се все тільки припадкові звістки, що не дають нам цїлого образа тодїшньої полїтики Мендовга супроти руських земель; видно тільки, що вона визначала ся великою екстензивністю. Галицький лїтописець дає розуміти, що Мендовг навмисно показував дорогу неспокійним литовським князям в руські землї. Ограничуючи їх на Литві, він дїйсно міг бажати собі, аби їх енерґія знайшла собі вихід в руських землях, тим більше — що се вводило сї землї в круг його полїтичного впливу. Лїтописець каже, що він заохочував своїх свояків до походу на Смоленщину, кажучи: „що хто собі там здобуде, того й буде” 21). Такий же характер, здаєть ся, мав і похід на Чернигівщину, орґанїзований Мендовгом перед смертию.

Розвій литовських впливів та литовської зверхности в руських землях був перерваний катастрофою — смертию Мендовга в конспірації литовських князїв (1263). Хоч сформований Мендовгом державний орґанїзм не роспав ся з його смертию, але в розвою його став ся застій й ослабленнє на кількадесять лїт. Кілька років пройшло в замішаннях — в боротьбі противників Мендовга між собою, потім в нагінках Мендовгового сина Войшелка за ворогами свого батька 22). Як ми вже знаємо 23), Войшелк сам не мав охоти до князювання, й пімстивши ся над ворогами, передав (десь в. р. 1267) в. кн. Литовське Шварнови Даниловичу. Та се далекосягле розпорядженнє в дїйсности не мало значіння тому, що й Войшелк і Шварно померли слїдом, і в. князївство переходить в руки иньшого литовського князя — Тройдена.

Більш як десятолїтнє правлїннє Тройдена (десь в рр. 1270-80) й часи пізнїйші дуже бідні якими небудь звістками про державний процес в. кн. Литовського, взагалї про його житє. Той тільки факт інтересний і важний мусимо піднести, що прилученнє руських земель, перехід руських столів в руки литовських династів не перервали ся і в сї часи застою. Не підлягає нпр. сумнїву, що чорноруські волости зіставали ся далї при литовських землях: 1289 р. литовські князї відступають добровільно Мстиславу волинському Волковийськ. У Полоцьку, коли Товтивил наложив головою в литовській усобицї, бачимо нового литовського князя Ерденя, а з грамоти його (кінець 1264 р.) довідуємо ся, що під його властию чи опікою були й Полоцьке та Витебське князївство, хоч тут зіставали ся й далї дрібнїйші князї з руської династиї 24).

Ще більше розвиваєть ся в сїм напрямі литовська полїтика при новій династиї, що виступає перед нами з початком 90-х рр. в особі „короля Путувера” 25), а особливого значіння доходить при його синах Витенї й Гедиминї 26). На жаль, і тут наші відомости так бідні, що ми властиво можемо констатувати тільки результати, які ся полїтика осягнула за часів тих князїв, і майже нїчого не можемо сказати про те, як і коли сї результати осягали ся.

Чорна Русь за сей час так тїсно злучила ся з чисто литовськими землями в. князївства, що й пізнїйше звичайно звязуєть ся з ними при подїлї в. князївства на волости й области 27). Роспростореннє литовської зверхности в волостях давнього Минського князївства ми запримітили вже за часів Мендовга; за часів Гедимина прилученнє сих волостей було фактом довершеним. Подекуди ще зіставали ся руські князї (нпр. в 1326 р. згадуєть ся князь Василь минський як посол Гедимина, але не знати, чи не титулярний тільки) 28), але иньші волости прийшли в безпосередню залежність від литовських князїв. Теж саме стало ся і з Турово-пинською землею, що теж, як уже знаємо, почала входити в круг литовських впливів ще за Мендовга. Син Гедимина Наримунт уже дістав у спадщину по батьку Пинськ, а хоч подекуди задержали ся й тут князї з старої династиї чи які иньші, то вони стояли вже в повній залежности від Литовської держави.

Залежність від литовських князїв Полоцької землї за весь час ледво чи переривалась. З одного документа (без дати) знаємо, що Полоцьк був під властию Витеня, а потім тут сидїв Витенів брат Воін 29). Разом з Полоцьком мусїв стояти в залежности від Литви й Витебськ. Давнїйша русько-литовська лїтопись поясняє вправдї, що Ольгерд дістав Витебськ від місцевого князя за жінкою, але, правдоподібно, се має пояснити, як Витебськ дістав ся родинї Ольгерда, а не те як він прийшов у залежність від Литви. Псков також часами входить в близші відносини до Литви, й Гедимин тримає його в своїй опіцї в змаганнях його до незалежности від Новгорода. Але тут литовські князї не потрапили закріпити свій полїтичний вплив.

Таким чином майже цїла кривичсько-дреговичська територія (з виїмком Пскова й Смоленської землї, прилученої пізнїйше) прийшла вже під власть литовських князїв. Разом з тим простягали вони руки й по землї українські.

Ми вже знаємо 30), що десь в першій четвертинї XIV в., — чи за безкняжих часів по смерти Андрія і Льва Юриєвичів, що припадали на часи Гедимина, чи ще перед тим — за житя сих князїв, Литва мусїла відірвати від Галицько-волинської держави Берестейсько-дорогичинську землю. Виразних звісток про се в сучасних джерелах ми не маємо, але то важний факт, що Берестейсько-дорогичинська земля не належала до Любарта; значить — була відірвана від Волини мабуть скорше, нїж Любарт її дістав. З сим згоджують ся звістки деяких пізнїйших хронїк; так „Начало государей литовських”, ґенеальоґічна компіляція з 1-ої пол. XVI в., каже, що Витень „прибавилъ земли Литовъскіе много — и до Бугу”, а иньший компілятор XVI в. — Стрийковский уважає Берестє й Дорогичин (відірвані Литвою і потім, мовляв, відібрані назад волинськими князями) причиною пізнїйшої (лєґендарної) боротьби Гедимина з волинськими князями 31). Самі по собі сї звістки компіляторів (особливо Стрийковского) не богато значать, але взяті разом, з вище поданою комбінацією, вони роблять певним (або — майже певним), що дїйсно Берестейсько-дорогичинська земля була прилучена до в. кн. Литовського ще перед прилученнєм до його цїлої Волини. Чи ще за Витеня, як каже „Начало”, чи вже за Гедимина, годї сказати; але в кождім разї мабуть іще перед приходом на володимирський стіл Юрия-Болеслава (котрого бачимо нїби союзником Гедимина) Берестейско-дорогичинська земля була вже від Волини відірвана, очевидно — силоміць, оружною рукою.

Те-ж „Начало” каже, що „Давилів син Вид, званий людьми вовком”, що княжив по Мендовгу, здобув для Литви „богато Деревської землї” 32). Сього Вида нема підстави уважати мітичною особою; „Начало” зве його сином Давила і братом Ерденя, а Давил — се очевидно „Давьялъ”, згаданий Галицько-волинською лїтописею в посольстві 1219 р. між старшими князями (на другім місцї, зараз по Живинбундї), і хоч ґенеальоґічні виводи Начала дуже часто бувають баламутні, в сїй ґенеальоґії специяльно зовсїм нема нїчого неправдоподібного. В Видї можна бачити одного з більших литовських князїв між часами Тройдена і Гедимина, а навіть можна звязувати його з Будивидом (вар. Буивидом), звістним нам з Волинської лїтописи в 1289 р. — тим більше, що в тій звістцї він з своїм братом виступають як зверхники руських земель (Чорної Руси), бо дають Мстиславу Волковийськ 33).

В усякім разї лишаєть ся нам звістка, що частина Деревської землї була підбита литовськими князями ще перед часами Гедимина. Полишити її чи з'іґнорувати не можна. 34). Від коли Турово-пинська земля опинила ся в тїснїйшій залежности від литовських князїв, вони зовсїм природно мусїли звернути увагу на сусїднї київські волости, а такою сусїдньою власне була „земля Деревська”. 35) При роздробленню Київської землї на дрібні громади, без князїв, або з князями дрібними, позбавленими сили, підбити їх свому впливу було так легко, що не вимагало нїякого напруження. Як би ми знали, як розвивала ся залежність Турово-пинських волостей від литовських князїв, то могли б може вказати близше й той час, коли київські волости почали переходити в залежність від литовських князїв; а так мусимо зістати ся при тім, що північні київські волости перейшли в залежність від Литви, правдоподібно, ще перед часами Гедимина.

За часів Гедимина не тільки ті північні, деревські волости а й дальша Київщина, дуже правдоподібно, стояла в сфері полїтичних впливів в. кн. Литовського, хоч сам Київ в оповіданню 1331 р. виразно відріжняєть ся від земель в. кн. Литовського, отже прилучений до нього ще не був. Се оповіданнє ми вже знаємо 36): в 1331 р. вибрали ся до митрополита, що перебував тодї на Волини в Володимирі, на посьвященнє епископи — номінати новгородський і псковський. За псковським кандидатом обставав Гедимин, що підтримував змагання Пскова до повної незалежности від Новгорода: для сеї незалежности Псковичі хотїли мати й свого осібного епископа. Але се їм не удало ся: очевидно, новгородський номінат встиг, перебуваючи на митрополичім дворі, запобігти церковному відокремленню Пскова. „Посрамлений” псковський кандидат поїхав собі з Волини на Київ до дому, а побідоносний його противник, зробивши пакість Гедиминови, не знав, як тепер дістати ся до дому. Митрополит в дорозї дав йому знати, що „литовський князь” вислав за ним погоню з 300 людей, тож він „потайки тїкав між Литвою й Київом”: „А владыка Василій, идя с поставленія, меже Литвы и Києва уходомъ бежали; а самъ митрополить грамоту присла ко владыцЂ своимъ человЂком и бояром, а рекь тако: занеже отпусти князь литовскый 300 человЂкъ въ Литвы поимати вас; и наши того убЂжали” 37). Побоювання не були безосновні: за Днїпром під Черниговом владику нагнав таки з купою вояків київський князь Федор і хотїв пограбити. Але сили князя були за слабі, бо владика мав з собою досить людей, і напастник мусїв задоволити ся тільки окупом.

В сїм оповіданню інтересно, що Київ противставляєть ся „Литві”, себто землям в. кн. Литовського, отже до нього формально не належав. З другого боку цїкаво, що митрополит, боячи ся литовських князїв, не відважаєть ся їхати простою дорогою — на Київ, а тїкає потайки поуз нього, і київський князь, пропустивши протеґованого Гедимином псковського номіната через Київ, жене за нелюбим литовським князям новгородським епископом. В сїх подробицях дає себе відчути певна залежність Київа від литовської полїтики. Київський князь, зістаючи ся de jure ще васальом татарським (він має при собі й татарського баскака), стояв уже, очевидно, в сфері полїтичного впливу в. кн. Литовського.

Далеко більше каже оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи. Воно оповідає, що Гедимин в початках свого князювання силоміць, оружно підбив собі цїлу Київщину: він іде на Волинь і підбивши володимирського князя, забирає володимирське князївство; потім іде на Луцьке князївство і забирає його також; на другий рік іде походом на Київщину й забирає Овруч і Житомир. Київський князь Станислав дає Гедимину битву під Білгородом, але його побито, і по сїм піддають ся Гедимину Білгород, Київ і иньші київські пригороди, а також Переяслав, Путивль і иньші заднїпрянські міста (в XV-XVI в., коли ся лєґенда формувала ся, заднїпрянські землї належали до Київа) 38).

Що в цїлости се оповіданнє не може бути прийняте, се річ ясна, і на сїм пунктї нема ріжниць в сучасній науцї. Але ріжницї починають ся, коли поставим питаннє — що ж з сього оповідання належить до лєґенди? Одні дослїдники все се оповіданнє уважають одною лєґендою, що оповідає річи небувалі. Иньші припускають, що в основі його лежать дїйсні факти, тільки побільшені й розписані ріжними лєґендарними подробицями, та пробують розбити се лїтописне оповіданнє на складові частини — на кілька походів литовських князїв з ріжних часів на руські землї, в оповіданню лїтописи мовляв злучених в одну ґенеральну окупацію Гедимином українсько-руських земель. Сей спосіб толковання дуже привабний. Особливо з огляду на вище сказане у нас про правдоподібне відірваннє Деревської землї й пізнїйше розпростореннє впливу Литви на иньші київські землї, може звабити гадка, що окупацію Литвою Овруча й Житомира, себто деревських волостей, треба вилучити в осібний похід. Але треба признати, що оповіданнє лїтописи так баламутне, повне таких сміливих фантазий, і стоїть так одиноко, не знаходячи потвердження в иньших джерелах, що робити який небудь ужиток чи з цїлого оповідання чи з його детайлїв для характеристики полїтичних відносин XIV в. — річ дуже небезпечна. Мусимо на разї вдоволити ся сказаним уже вище: про правдоподібність відірвання деяких північних київських волостей уже перед Гедимином та розпросторення полїтичного вплива в. кн. Литовського за часів Гедимина і в тих частях Київщини, які ще тодї до в. кн. Литовського формально належали.

Як бачимо, за часів Гедимина литовська окупаційна полїтика в руських землях була сильно розвинена. Литовське правительство сьвідомо ступило на дорогу збирання руських земель. Гедимин сам титулував себе „королем литовським і руським” (Letphinorum Ruthenorumque rex), а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконаннє, що всї руські землї мають до нього належати. 39) В сьвітлї сеї литовської полїтики набирає відповідного осьвітлення й становище, яке зайняли литовські князї в галицько-волинських відносинах, в справі спадщини Юрия-Болеслава. На жаль початки сього важного епізода закриті від нас зовсїм, так що ми могли пробувати тільки де що роз'яснити, деякі моменти зазначити, деякі обставини сконстатувати 40).








Примітки


1) Вона складала ся з отсих племен: Пруси від устя Нїмана до Висли; між Нїманом і Бугом Ятвяги; на правих притоках Нїмана (головно Вилїї) Литва властива (Auxtote); на північ від Нїмана Жмудь; на північ від неї, на балтийськім побережу Корсь; на полудневім побережу Двини Жемгала (Семигалія); на північнім — Летигола (Лотиші).

2) Визначу важнїйші звістки про русько-литовські війни:

983 похід Володимира на Ятвягів (Іпат. 54).

1038 похід Ярослава на Ятвягів (ib. 108).

1040 похід Ярослава на Литву (ib.).

1058 Ізяслав київський побив Голядь (Іпат. 114).

1106 Жемгала побила полоцьких князїв (ib. 186).

1112 похід Ярослава туровського на Ятвягів (ib. c. 196).

1113 другий похід його-ж на Ятвягів (Лавр. 275).

1132 похід Мстислава київського на Литву (Іпат. 212).

1183 війни Полочан з Литвою (1 Новг. 159).

1191 союз князїв новгородського й полоцьких на Литву (1 Новг. 164).

1193 Рюрик вибераєть ся на Литву (Іпат. 455)

1203 чернигівські князї побили Литви 1700 (1 Новг. 79) і т. и.

3) Місіонар Майнгард на проповідь у Лотишів брав дозвіл від князя Володимира (rege Woldemaro de Ploceke) — Heinrici Chronica Lyvoniae c. l. Про руські князївства на Двинї новійша праця Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли с. 112 і далї.

4) Найдавнїйша лїтопись (Іпат. 6) в однім з своїх етноґрафічних реєстрів між народами „иже дань дають Руси” згадує між инш. Литву,

ЗимЂголу (Жемгала), Корсь і Нерому (вар. Нерову)”. Сю останю назву декотрі толкують від назви Вилїї Нерис, также як литовське племя (Барсов Географія Нач. лЂтописи 2 c. 42 і прим. 76). Длуґош (II c. 177) переказує, також очевидно — руський переказ про те, що Литва давнїйше була рабами Руси: servi enim Ruthenorum existentes annis pluribus perizomata, suberes pendebant — давала дань ликом і корою. Очевидно, се останнє — глузуваннє з некультурности й бідности Литви, але сьвідоцтво про такий погляд на Литву як давнїх підданих Руси має свою цїну (тільки зовсїм незаслужено перейшло се до підручників як історичний факт). Длуґош, мабуть, взяв його з якоїсь руської компіляції, разом з „першим” (у нього!) виступом Литви 1203 р.

5) Іпат. c. 492: „Бяху же имена литовьскихъ князей: се старЂйшеи — Живинъбундъ, Давъятъ, Довъспрункъ, братъ его Мидогъ (чит. Миндовгъ), братъ Довъяловъ Виликаилъ”. Можна читати „старЂйшеи” або „старЂйшей”; відповідно до того або Живинбунд буде старшиною поміж всими литовськими князями, або дістанемо ґрупу старших князїв, яких імена тут виписані, а за ними ідуть льокальні — „жемотьскыи князи”, „Булевичи”, і т. д.; отже ріжниця для історії державного процеса в Литві дуже важна. Обидва видавцї Галицької лїтописи прийняли лекцію „старЂйшей”; прийняв її в своїх недавнїх виводах про полїтичну еволюцію Литви і проф. Брікнер (див. прим. 1), але думаю, що треба читати „старЂйшеи”, бо займенник „се” ледво чи вказав би на одну особу, так що потім, без всякого иньшого перехода (як низше — „а”, „а се”), вичислені-б були князї иньшої катеґорії. По анальоґії з дальшим („а се Булевичи”, „а се князи из Дяволтвы”) і тут „се” мусить вказувати цїлу ґрупу князїв старійших, противставлену иньшим ґрупам.

6) Іпат. c. 483.

7) Про напади Литви на Волинське й Пинське князївство й боротьбу з ними див. в попереднїм — т. II 2 c. 310, III 2 c. 78 — 9 і далї.

8) Нпр. війна чернигівських Ольговичів з Литвою (правдоподібно — нещасливий набіг Литви). 1203 р., оповіджена в Новгородській лїтописи (c. 179), або напад Литви на землї Романа брянського 1263 р. в Волинській лїтоп. — Іпат. 569.

9) Історією сформовання Литовської держави спеціально займати ся тут не можемо. Хоч як важна була роля в. кн. Литовського в історії наших земель в XIV-XVI в., але в сформованню його наші землї й наш нарід мали лише другорядну ролю: підставою в. кн. Литовського були племена литовські й землї білоруські: той руський елємент, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Тож як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою славянською, спадкоємницею Київської держави, то в усякім разї не українською, а білоруською передовсїм, і в цїлости її історію так само не можна вводити в українську історію, як і історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-дорогичинська (Підляше) й Волинь мали важнїйше значіннє в історії Литви, але на внутрішнє його житє впливали мало і досить механїчно були з нею звязані, а ще більше треба се сказати про землї східньої України. Тому з історії самого в. кн. Литовського ми візьмемо тільки ті моменти, які мали безпосереднє значіннє для історії наших земель, нашого народу, і їх обговоримо ширше, в иньшім відсилаючи читачів до історичної лїтератури в. кн. Литовського. Лїтература ся вказана в прим. 1.

10) Script. rer. Livon. I. c. 630.

11) Іпат. 587.

12) Так в 1238 р. Романовичі напускають на Польщу Литву; „возведе Литву — Менъдога”; описуючи пізнїйший о кілька лїт похід Литви на Ливонїю, сучасний ливонський хронїст Альнпеке (Scriptores rerum Livonicarum I р. 565) зве Мендовга могутним королем Литвинів (der Littowen kvnicrich).

13) Іпат. 517 — Ізяслав новгородський. Нї про який иньший Новгород тут окрім нїманського не можна думати. Найнещасливійше трапив Лятковский, бо думає про Новгород = Звягель, не знаючи, що Новгородом він почав звати ся тільки від часів прилучення до Росії.

14) Що Глїб мусїв мати якусь волость в 50 рр., не підлягає сумнїву: тільки тим можна витолкувати, що Роман Данилович, в своїх полїтичних комбінаціях на Чорній Руси, числить ся з ним, женить ся з його донькою, і пізнїйше, в 1258 р., коли Войшелк ухопив Романа, Глїб, видко, задержав Волковийськ (Іпат. с. 561): очевидно, се була його питоменна волость. Але в 1254-5 Волковийськом роспоряджає Войшелк (c. 551); се можна толкувати або так, що Глїб був переведенний на якийсь час на иньшу волость, або що сї чорноруські князї були вже медіатизовані — їх волостями роспоряджав литовський князь, хоч вони в них ще сидїли.

15) Іпат. c. 542-4,551 (підвластні Мендовгу руські волости в 1250-х рр.), c. 661 (Ізяслав свислочський), 583 (Василько вслонимський).

16) Див. т. III 2 c. 80 і далї. До хронольоґії подїй взагалї див. мою Хронольоґію подїй Галицько-волинської лїтописи, Льв. 1902 (з Записок Н. Тов. ім. Шевченка т. XLI, також в V кн. моїх Розвідок і матеріалів).

17) Антонович (ор. c. 27) навіть змагання Данила до прилучення Ятвязької землї поясняв тим, що ятвязька територія дїлила землї Данила від Чорної Руси й без прилучення її не можна було звязати чорноруських волостей з Галицько-волинською державою. Але істнованнє такого ятвязького клина — здогад на нїчім не опертий.

18) Укладаючи з Данилом спільний похід на Київ, Мендовг каже йому: „пришлю к тобЂ Романа и НовгородцЂ” (Іп. 555).

19) Іпат. c. 543: підчас війни Данила з Мендовгом пинські князї „имЂяху лесть” і не хотїли йти походом на Литву; се могла бути проста невтральність, але і в такім разї вона непримітно втягала пинських князїв в круг полїтичних впливів в. кн. Литовського.

20) Воскресен. І c. 144, Никон. II c. 115, Іпат. с. 541 і 569, І Новг. c. 281 і 283. Ширша русько-литовська лїтопись оповідає про якогось литовського кн. Мингайла, нїби сина Ердивила, що силоміць підбив собі Полоцьк, коли там перервала ся княжа династия і Полоцьк перетворив ся в републїку (c.5); але сей, як і иньші перекази тогож джерела вартости дуже невеликої. Лятковский (c.328) пробував довести, що Товтивил засїв в Полоцьку ще на початку 40-рр., і сей погляд приймає й Леонтович (c.82), а незалежно від нього — опираючи ся на баламутнім оповіданню Стрийковского, Данилевич (Очеркъ исторіи полоцкой земли с. 135-6). Але історія литовських замішань 1251-4 рр. показує, думаю, зовсїм виразно, що в Полоцьку Товтивила не було тодї, инакше-б лїтописець згадав би й Полоцьк, вичисляючи сили, якими роспоряджала коалїція. Д.Данилевич (І c.), опираючи ся на тій звістцї Стрийковского, пробував і ту згадку Галицько-волинської лїтописи (c.549) про похід Литви „ко Смоленьску” привязати до Полоцька, але безпідставно.

21) Іпат. 541.

22) Проф. Антонович в сих замішаннях по смерти Мендовга бачить боротьбу партий руської й литовської (c. 30 і далї); одначе для такого принципіального осьвітлення боротьби литовських династів джерела не дають підстави.

23) Т. III c. 93.

24) Іпат. 613-4, Russisch-livl. Urkunden c. 13, див. іще 1 Новг. c. 252, Полное собр. лЂтоп. IV с. 37-8, Latopisiec Litwy c. 135 (згадки про остатнїх полоцьких і витебських князїв з руської династиї).

25) Рукописи мають Pucuwerus, Putnwerus; Стрийковский з якоїсь незвісної рукописи має Utinuerus; в лїтературі прийнята форма „Лютувер” Lutuverus, пущена Гарткнохом в його виданню Дісбурґа. Проф. Беценберґер на підставі анальоґій литовської фільолоґії виводив форму „Бутумер”.

26) Для ґенеальоґії сеї нової династиї — Дісбурґ в Scriptores rerum Prussicarum І c. 155, Russisch-livl. Urkunden c. 31, Антонович c. 37-8 і замітка Никитского (див. прим. 1).

27) Див. Любавскій Областное дЂленіе гл. 1.

28) Воскресен. лїт. І c. 199; в Минскій землї дістає волость Жеславську син Гедимина Явнута — Давн. русько-лит. лїтол. c. 27.

29) Russisch-livl. Urk. c. 20, Воскр. І c. 199.

30) Див. т. III 2 c. 117 і прим. 13 — там подано перегляд джерел, на яких опираєть ся в науковій лїтературі здогад про відірваннє Берестейсько -дорогичинської землї.

31) Воскресен. І c. 254, Стрийковский І c. 364. Ґенеальоґічні виводи „Начала” дуже баламутні (в наведеній звістцї називає воно Витеня сином. Тройденовим), але поданих в нїй історичних звісток нїяк не можна іґнорувати.

32) „А по великомъ князЂ МиндовгЂ сЂде на княженіи Литовскомъ Давиловъ сынъ Видъ, егоже люди волкомъ звали, и тотъ прибавилъ Деревьскіе земли много”. „Начало” уважає Тройдена Видовим сином, отже князюваннє його мало-б припасти між абдікацією Войшелка (а властиво — смертию Шварна) і князюваннєм Тройдена. Але тут для Вида місця нема, бо по словам Галицько-волинської лїтописи по Войшелку княжив Шварно, а Шварновим наступником називає вона Тройдена. Сама звістка, що Тройден був Видовим сином і Ерденевим братаничом, виглядає дуже підозріло й скорше може належати до таких ґенеальоґічних помилок Начала, як то що Довмонт був сином Мендовга, а Витень Тройдена.

33) Іпат. 613 — „литовъский князь Бурдикидъ и брат его Будивидъ (Буивидь)”. Карамзїн прим. 176 (c.75) висловив здогад, що Буивид одна особа з Витенем, і се було повторено иньшими (Фойґтом, IV c. 3, Даниловичом Skarbiec І c. 118, Іловайским II c. 538). Але воно зовсїм не правдоподібно. Далеко більше правдоподібности в тім, що Будивид (сю форму в такім разї треба рішучо вибрати) виступає як rex Butegeyde в грамотї ливонського маґістра з р. 1290, виданій у Фойґта Codex diplom. Prussiae II c. 26. В сїй грамотї маґістр закликає пруських рицарів до нападу на Жмудь, тим часом як сам він разом з тим має ударити на terram regis Butegeyde. З сього виходить, я думаю, не те що Butegeyde був князем жмудським, як думав Фойґт (IV 50), а може як раз — що він не був жмудським князем, а княжив над иньшими литовськими землями, як і Будивид волинського лїтописця. Більш гіпотетичне зближеннє сього імени ще з Путувером, батьком Гедимина (Тепен в Scr. rerum Pruss. І c. 146, Ґонсьоровский в збірнику статей петерб. академії про останнїх галицьких князїв c. 69-70).

34) В науковій лїтературі се оповіданнє про Вида і його здобутки в Київщинї досї не мало щастя: не було близше розібране. Див. мою Історію Київщини c. 472; побіжна вказівка у Дашкевича ЗамЂтки c. 40.

35) Ширша русько-литовська лїтопись оповідає (c. 5-6), що князь Скирмунт син Мингайла (по її баламутній ґенеальоґічній хронольоґії се припадало-б ще на кінець XII і початки XIII в.!) опанував з початку Туров і Пинськ, потім Мозир і Сїверщину. Тут інтересний звязок прилучення Мозирщини з прилученнєм Турово-пинщини до Литви. Як би оповідання сеї лїтописи не були так безмірно баламутні, з сього оповідання можна б виводити, що колишнї заприпетські волости Київа були прилучені до в. кн. Литовського разом з турово-пинськими землями. Але лїтописне оповіданнє занадто непевне, аби на нїм оперти того рода вивід.

36) Т. III 2 c. 172-3.

37) Супрасл. л. c. 55.

38) Pomniki c. 15-6. Оповіданнє се було використане й спопуляризоване Стрийковским в його Sarmatiae descriptio, виданім під іменем Ґванїнї, і потім в Kronika Polska, litewska. В обох обробленнях він пробував датувати се оповіданнє (в Descriptio 1304 р., в Хронїцї 1320-1), а в другій додав до нього ще й цїлий ряд нових подробиць. Відси перейшло воно й до ріжних наших компіляторів: так, на оповіданню Descriptio опираєть ся Густинська компіляція, на Хронїцї Синопсис.

Становище сучасної науки супроти волинської части сього оповідання — про те як Гедимин забрав Володимир і Луцьк, вказане в т. III 2 прим. 13. Про київську частину див. прим. 2.

39) nihil iuris ordo sibi reservaret apud Ruthenos, sed omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere — Scriptores rerum Pruss. II c. 80.

40) Див. т. III 2 c. 125 i далї.











Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.