Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна





Боротьба за Галицько-волинські землї: Справа відірвання Сяніччини. Кампанія 1349 р., її дїйсний образ, напади Литви 1350 р., угода Казимира з Угорщиною й реляції папі; кампанїя 1351 і 1352 р., татарські напади, похід Казимира і перемирє; результати кампанії



Ми бачили, що вже в 1341 р., кілька місяцїв по своїй угодї з Дедьком, Казимир постарав ся звільнити себе — папським розгрішеннєм — від даної Дедькови присяги й розвязати собі руки до дальшої акції в Галичинї.

На жаль, про сї дальші заходи його маємо дуже бідні відомости, так що не завсїди можна відріжнити те, чого не було, від того, чого не знаємо.

З кінця 1343 р. (1 грудня) маємо папську булю, де папа згоджуєть ся на проханнє Казимира — відступити йому дволїтню десятину з польських епархій на боротьбу з Татарами, Русинами й Литвинами, „що часто нападають на його підданих, починили їм богато шкод і кривд і далї старають ся чинити”; папа видав наказ духовенству про виплату тих десятин. На жаль, стилїзація сих буль так загальна й шабльонова, що не можна зміркувати, чи Казимир просив тієї підмоги на роспочату вже війну, чи тільки задуману. В кождім разї потім таки мусїла бути якась війна, судячи з того, що в 1345 р. вороги Казимира доносили папі про угоду його з Литвою, й Казимир виправдувавсь перед папою з того, що він помирив ся „з литовськими схизматиками” (себ то Русинами з під литовської зверхности). Він поясняв, що вчинив се з біди — тому, що супроти війни, яку розпочав з ним чеський король (в 1-ій пол. 1345 р.), не міг заразом бороти ся з звичайними нападами тих схизматиків 1).

На той же 1345 р. припадає иньша, не зовсїм ясна звістка. В грамотї даній в маю сього року (9/V) Казимир позволяє купцям з Нового Санча без оплати цла їздити на Русь через Бєч, Жміґрод і Сянік 2). Стилїзація документа не дуже виразна, й можна б припускати, що тут Сянік означає тільки напрям дороги, але є деякі иньші обставини, що промовляють за відорваннєм Сянока ще перед прилученнєм иньшої Галичини.

Перед усїм саме відокремленнє Сяніччини в осібну землю. Для сього не було традиції з руських часів, як для иньших „руських земель” Польської корони: Перемишльської, Галицької, Холмської, Белзької й Львівської — себ то давнїйшого князївства Звенигородського. Польське право було заведене в Сяніцькій землї скорше, нїж в иньших землях Галичини; осібного старосту вона також скорше від них дістала. Нарештї з часу між 1345 і 1349 р. ми маємо ряд осадчих привилеїв Казимира для Підгіря в теперішнїм Ясельськім, і деякі з сих місць майже напевно можна зачисляти до давньої Сяніччини.

Можна б припускати що Сяніччина зістала ся за Польщею ще від походу 1340 р. 3), але обставини, в яких Казимир тодї уклав свою угоду з Дедьком — під татарською грозою, не дуже відповідні для такого здогаду: ледво чи тодї Казимир міг Сяніччину від Дедька виторгувати. Отже можна здогадувати ся (дальше здогадів іти тут не можна), що Сяніччину здобув Казимир під час своєї нової (завсїди де що гіпотетичної) війни, — в 1344-5 рр., і задержав укладаючи ту згоду „з Литвою” 1345 р. Про великість сього здобутка можемо судити з пізнїйших границь Сяніцької землї: вона обіймала карпатське Підгірє від польської границї аж до вододїла Ослави й Сяна, поріче верхнього Вислока й околицї на схід від нього, кінчаючи порічем Сяна, а на північ сягала до Сянового колїна (Динів, Дубецько і т. и.). Одним словом се підкарпатський, західнїй клин Галичини  4).

Припускати якісь ще значнійші здобутки Казимира в Галичинї в тім часї, перед 1349 р., трудно. Бачили ми вказівки на те, що в рр. 1345-1349 Любарт володїв цїлою спадщиною по Юрию-Болеславі 5), а всї документи, з яких хотїли вивести доказ, що Казимир уже перед 1349 р. володїв Галичиною, не витримують критики з сього становища 6). Зрештою виправдання Казимира перед папою за свою угоду з „литовськими схизматиками” зовсїм не звучать тріумфально.

По тім ми не маємо нїяких звісток про відносини Казимира до Галичини, аж до р. 1349, коли став ся якийсь новий, великий і важний своїми наслїдками похід, на жаль — в своїх подробицях нам зовсїм незвісний.

Як бачили ми вже, Ян з Чарнкова каже, що спадщиною по Юрию-Болеславі володїв Любарт, аж 1349 р. Казимир, „напавши з сильним військом, забрав усю землю з усїма городами й замками, зіставивши Любарту тільки місто Лучеськ з його округом, і то до волї своєї”. Пізнїйшими словами (про литовські напади 1350 р.) Ян дає розуміти, що в 1349 р. Казимир здобув Володимир, Белз, Берестє, et alia minora 7).

Ся звістка знаходить собі потвердженнє в иньших, зрештою ще скупійших звістках. Так Новгородська лїтопись записує під р. 1349: „прииде король краковьскый со многою силою, и взяша лестью землю Волынскую (що се значить взагалї галицько-волинські землї, ми вже знаємо), и много зла крестианом створиша, а церкви святыя претвориша на латыньскоє богумерзъскоє служеніє”. Польська лїтопись Мєховского монастиря (в Краківськім) під тим же роком пише: „під кінець сього року опанував Казимир Руську землю” 8). Нарештї ми маємо й оден документ (5 грудня 1349), де Казимир забезпечає пруським купцям свобідну путь „через нашу землю Руську до міста нашого Володимира” (per terram nostram Rusie transeundi et ad Ladimiriam nostram civitatem veniendi), а в титулї сього документа титулує вже себе „паном Руси” (Dei gratia rex Polonie dominusque terre Russie) 9).

Сю кампанїю Казимира пробували звязати з катастрофою, що спіткала литовських князїв в р. 1348, в битві над Стравою: мовляв Казимир схотїв використати сю катастрофу й ударив на Любарта 10). Сей здогад одначе мало правдоподібний, хоч би вже тому, що між, сею катастрофою й походом Казимира минуло півтора року — так катастроф не використовують. Інтереснїйша иньша вказівка — що перед сею кампанїєю Казимир мав зносини з Татарами: згадана вже лїтопись Мєховського монастиря записує під тим же 1349 р., що перед походом Казимира, того року, прибули до нього посли від Татар 11). Дуже правдоподібно можна здогадувати ся, що навчений попереднїм досьвідом, Казимир, задумуючи сей похід, постарав ся зневтралїзувати Татар, і дїйсно, сей раз Татари не відповідають на його похід і забраннє Руси новими нападами: в пізнїйших походах на Польщу чуємо тільки „Литвинів”.

Збераючи до купи наші звістки, можемо собі сю кампанїю Казимира представити так: він завчасу завязав зносини з Татарами й забезпечив собі їх невтральність. Потім на осїнь 1349 р. з великим війском напав на руські землї. Похід сей заскочив Любарта неприготованим. Без великого опору — судячи з браку звісток про якісь сильнїйші битви, Казимир опанував головнїйші руські замки, між иньшими Белз, Берестє, Володимир. Любарт задержав тільки Луцьк — не знати, чи за якоюсь угодою, чи по просту відсидїв ся тут. Що похід трівав не довго, видко з того, що 1 вересня ми бачимо Казимира в Кракові — перед походом, а в перших днях грудня з'являєть ся він в Сендомирі — уже по походї 12).

Не зовсїм ясно, чи стояла в якім звязку з сею кампанїєю заява Кейстута й його братів, що вони ладні вихрестити ся на католицьку віру. Про се доносив Казимир папі десь найдальше при кінцї вересня, і папа в відповідь просив Казимира аби своїми впливами постарав ся довести сю справу до кінця 13). Можливо, що Кейстут з иньшими князями хотїв сею заявою відвернути польський похід, що тодї як раз міг розпочинати ся. Але могла така фальшива поголоска й не стояти в звязку з сим походом.

Та успіх Казимира, осягнений, очевидно, несподїванністю напада, не був певний. Любарт і його брати зовсїм не думали Казимиру тих руських земель дарувати, і слїдом вибрали ся походом самі. На жаль тільки, наші звістки про сю боротьбу ще біднїйші, нїж про Казимирів похід.

Ян, оповівши про успіх Казимира в 1349 р., каже, що наслїдком безбожного вчинка Казимира з Баричкою щастє відступило від нього. Литовські князї кількома наворотами набігали й пустошили „князївство Руське”, відібрали назад Володимир, Белз, Берестє й иньші поменьші замки; спустошили й пополонили землї Луковську, Сендомирську й Радомську, а де приходило до битви, все Поляків за божим допустом бито, так що Казимир нарештї мусїв уложити згоду з литовськими князями. Оповіданнє се обіймає подїї кількох пізнїйших років, але не може бути сумнїву, що вже в 1350 р., першими нападами, Любарту й його братам удало ся вернути собі волинські округи. Звісна вже нам лїтопись Мєховського монастиря записує, що 1350 р. „коло сьвята св. Бартоломея (24 серпня) Литвини спустошили Русь, богато позаберали в неволю, богато повбивали”. 24 серпня Казимир як раз був у Львові, і се очевидно стояло в звязку з тим литовським походом. Волинь, правдоподібно була вже страчена перед тим, і треба було боронити Галичини 14).

Боротьба була тяжка, й Казидир на всї боки розглядав ся за способами. Важним успіхом для нього було, що Татари зістали ся невтральними: в 1350-1 рр. нїчого не чуємо про них. Аж в 1352 р. з'являють ся вони знову в польських землях.

З Людовиком угорським Казимир відновив весною 1350 р. (4/IV) умову, що мав з його батьком в справі Руси. Людовик за порозуміннєм зі своїм братом Стефаном заявляють, що Руське королївство, на котре вони мають дїдичне право, як і їх попередники, угорські королї, відступають вони до живота Казимиру з тим, що коли у Казимира не буде синів, в такім разї разом з Польщею й Русь перейде до Людовика; а коли б у Казимира був син, то чи сам Людовик чи його наступники можуть кождої хвилї собі відібрати Русь від польських королїв, виплативши 100.000 фльоренів (очевидно — за ті кошти, які Казимир вложив в свої заходи коло Руси) 15). Ще важнїйше було, що Казимиру удало ся подвигнути Людовика й до активної участи в руських справах, і він в рр. 1351-2 сам ходив на Русь.

Окрім того звернув ся Казимир по поміч і до папи. Він представляв, десь на початку 1351 р., що встиг уже, з великим накладом коштів, підбити собі такі великі землї або князївства невірних Русинів, що в них можна утворити сїм великих епархій з осібною митрополїєю. Що оден з сильнїйших князїв руських уже вихрестив ся на латинство з родом і дружиною (!), за намовою Казимира. Але тепер Татари, роздражнені забраннєм сих країв, над котрими давнїйше панували, сполучивши ся з сусїдами Русинів — Литвинами, тягом нападають на польські землї, і против них треба тримати військо, кріпити замки, і для сього потрібує Казимир помочи.

Ся реляція дуже характеристична взагалї для Казимирових реляцій до Риму. Аби прихилити папу, Казимир безперечно, побільшив в нїй свої успіхи, і дещо попереіначував. І так Галичина, що зіставала ся під Польщею, зовсїм не була відповідним тереном для семи „великих” (diffusi) катедр. Загально стилїзоване оповіданнє про якесь наверненнє руського князя з його родом і дружиною будить сильні підозріння. А вже зовсїм видумана історія з Татарами. Татари займали невтральне, а може навіть більше прихильне становище супроти Казимира; се бачимо з тих жадань, які ставив, по словам угорського самовидця, Кейстут людовикови підчас війни 1351 р.: між иньшим жадав Кейстут, аби королї угорський і польский боронили литовських князїв від Татар!... Отже Татари не стояли по сторонї Литви. Але зручно стилїзована реляція до Риму свою мету осягнула: папа одушевив ся успіхами Казимира й на підмогу його заходів відступив десятину з усїх польських дієцезій на чотири роки 16).

Так узброївшись, забирав ся Казимир до нової кампанїї за руські землї — до відібрання утраченого в попереднїм роцї.

Звістки наші про війну 1351 р., хоч богатші від попереднього, таки неповні. Занотуємо насамперед звістку про напад „Литви” на Львів того року: Литва спустошила місто й забрала багато в неволю 17). В сїм можна б бачити продовженнє „литовських” походів попереднього року, що змагали до відібрання Галичини й випередили головну кампанїю, але звістка ся будить деякі непевности. Могли бути зрештою иньші подібні факти в першій половинї сього року, яких ми не знаємо. Так з оповідання про угоду Людовика з Кейстутом, уложену на Успеніє того року, довідуємо ся, що перед тим Казимир був узяв в неволю Любарта, — не знати коли, чи ще в 1350 р., чи може в якійсь нам незвістній війнї в першій половинї 1351 р.

Звістна нам кампанїя відбула ся лїтом 18). Польський і угорський королї з військами зійшли ся в Кракові й відси на початку липня рушили разом на Сендомир і Люблин на Волинь. Похід, очевидно, був звернений на Берестє, волость Кейстута, й тому Кейстут виступає головним героєм сеї війни. Казимир рушив з великими силами, але по дорозї захорував і лишив ся в Люблинї. Людовик з угорським і польським військом рушив далї, але очевидно до війни великої охоти не мав. Угорський самовидець — участник похода, що описав нам його, каже, що прийшовши по двотижневім походї на границю Литви, Людовик вислав послів до Кейстута. Людовикове військо, очевидно, увійшло в Берестейсько-дорогичинську землю, волость Кейстута, і Людовик звернув ся до нього з зазивом до згоди. Кейстут прийняв пропозиції, що зрештою й не виглядають тяжко: здаєть ся, Людовик хотїв спекати ся походу й сею угодою звільнити себе перед Казимиром від дальшої участи в тих війнах. Умови були такі, що Кейстут і Любарт задержували на далї свої волинські волости, тільки укладав ся тїсний союз їх з Угорщиною й Польщею. Кейстут обіцяє бути помічним Людовику, з тим аби Людовик був йому помічним на пруських рицарів і Татар. Окрім того Кейстут обіцяв вихрестити ся на латинство і з тим мав їхати з Людовиком до Пешту, замість Любарта, що мав натомість бути випущеним з неволї. В Литві мала бути заведена латинська єрархія. На сих умовах уложено 15 серпня згоду з ріжними церемонїями: Людовик присяг на хрестї, Кейстут поганським звичаєм — на крови бика, ритуальним способом спеціально для того убитого.

По тім Людовик випустив Любарта, „котрого король польський з великою стратою в людях (per multorum stragem hominum) узяв був у неволю в якімсь замку”. Натомість узяв в закладнї Кейстута і пішов назад. Але три днї пізнїйше Кейстут втїк зпід сторожі польського війська, що його доглядало. Сей учинок показував виразно, що уложена Кейстутом згода була тільки викрутом. Людовик і Казимир, як оповідає участник сього похода, „бачучи, що їх здурено, дуже засмутили ся, але поправити вже не могли”. Инакше сказавши, Людовик не схотїв вертати ся й подав ся на Угорщину, а сам Казимир (мабуть таки ще хорий) не мав енерґії чи спромоги сам роспочинати війну з литовськими князями.

Але новий похід мабуть таки тодї ж уложено було на весну. В лютім (1352) Людовик рушив з Буди на Санік і перейшов через Галичину, простуючи до Белза, що, очевидно, вперед був визначений на початок кампанїї: під Белзом застав він уже Казимира „з дуже великим військом”. Вислали вістників до воєводи (castellanus) белзького, котрого угорське джерело зве Drozge: взивали його, аби піддав ся. Воєвода, аби протягнути час і скріпити свій замок та діждати ся помічних військ від литовських князїв, заявив охоту до угоди. Він цїлий тиждень тягнув переговори, підчас їх на очах ворожого війська кріпив свій замок, — між иньшим для оборони напустив воду з ріки в рови кріпости, так що вона обтїкала її навколо. Вкінцї заявив, що не хоче згоди. Королї пішли здобувати замок, але се показалось неможливим. З рана й до полудня били ся вони, стоячи по горло в холодній, текучій водї, що наповняла рови, і понїсши великі страти, вкінцї відступили. Між убитими був племенник Людовика, а й сам Людовик підчас приступу дістав палицею по голові, так що злетїв з коня й трохи не пропав. Покалїчено Угрів і Поляків стільки, як каже угорське джерело, що й почислити не можна було. Під вражіннєм сього нещастя Людовик другого ж дня постановив вертати на Угорщину. Але щоб ратувати ся від сорому, деякі дорадники намовили його уложити якусь угоду з белзьким воєводою, бодай про око. Белзький воєвода на тій точцї дїйсно не робив трудностей і признав над собою якусь зверхність Людовика — повісив на белзьких мурах угорську корогву. Угорське військо, діставши сю сатісфакцію, в перших днях цьвітня пішло собі до дому, а Людовик, аби скорше вернути ся, з близшим окруженнєм перебіг навпростець Галичину на Мункач. Екскурсія була досить небезпечна і король трохи не наложив головою в сїй дорозї, коли підчас нічлїгу Русини запалили хату, де ночував він 19).

Таким чином сей похід скінчив ся властиво ще гірше нїж попереднього року. Казимир опинив ся в дуже трудній ситуації. Сї два походи Людовика мусїли його переконати, що на сього одинокого свого союзника він не може рахувати, як на певного: Людовик помагав йому з нехочу, більше мабуть з тим, щоб не стратити своїх прав на русь, нїж щоб справдї Казимирові пляни підперти.

А тим часом литовські князї здобули знову важного союзника. Їм удало ся відвести Татар від нейтральности супроти Казимира, і коли підчас походу 1351 р. Татари згадують ся як вороги литовських князїв, в 1352 р. бачимо їх уже литовськими союзниками. Уже підчас белзької кампанїї чуємо про татарські ватаги в Галичинї; вони пустошили її разом з ”Литвинами”, й угорський король мусїв їх вистерегати ся підчас своєї подорожі на Угорщину. Ся звістка потверджуєть ся запискою одного сучасного нїмецького хронїста, що в мартї того року Татари й Русини напали на польські землї й спустошили їх 20).

Нещасливий кінець белзької кампанїї, здаєть ся, дав привід ще до завзятїйших татарських нападів. Польські лїтописи записали тільки спустошеннє Татарами Люблинської землї, але безперечно вони захопили далеко більшу територію 21). З мая 1352 р. маємо папську булю, писану в відповідь на лист Казимира: Казимир в кінцї цьвітня доносив папі про тяжкі татарські спустошення, а папа поручив польським епископам голосити хрестоносний похід на них — слаба потїха для Казимира. 22)

Лїтом 1352 р. Казимир, позичивши перед тим від краківських міщан тисячу кіп грошей, вибрав ся, здаєть ся, новим походом проти литовських князїв: в серпню стрічаємо ми його в Холмській землї „під Щебрешином містом руським” 23). Близших відомостей про сей похід нїяких не маємо, але можна здогадувати ся, що він то привів до укладу перемиря з литовськими князями. Перемирна грамота дати не має, мусїла бути уложена в вереснї 1352 або двох пізнїйших років — завсїди тільки в вереснї, як показує її текст 24). 1352 рік буде найбільше правдоподібним. Окрім Казимира в нїй умовляють ся з литовськими князями ще мазовецькі князї Казимир і Земовит, що мабуть і були участниками того лїтнього похода 1352 р. Згода тою грамотою уставляла ся на два роки від найблизшого сьвята Івана Купала ; в тім часї обі сторони мали задержати свої володїння in statu quo і супроти них держати ся повної нейтральности. В справі Кейстутової утечі мав відбути ся з'їзд на весну і розсудити, чи мав Кейстут моральне право утїкти: литовські князї, очевидно, доводили, що Любарта Поляки зловили підступом (по кривдЂ), отже й Кейстут не винен, що утїк від Людовика.Коли-ж би признано його винним, в такім разї Любарт має бути відданий назад у неволю угорському королеви.

Хоч перемирє се в дїйсности не було дотримане, воно інтересне власне тим, що кидає сьвітло на тодїшнї відносини сторін на українській, галицько-волинській території. Перемирна грамота признає за Казимиром землю Люблинську і Львівську, себто Галичину цїлу, се — „Русь што короля слушаєть”. За литовськими князями зістають ся землї Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська й Берестейська, себто цїла Волинь в своїм давнїм складї. Тільки Кремінецька волость признаєть ся нейтральною — се натякає на якусь війну за Кремінець: Кремінецьку волость підчас перемиря має держати оден з литовських князїв, Юрий Наримунтович „от князий литовьскыхъ и от короля”.

Підчас перемиря не вільно зачіпати противника. В спірних українських землях не можна анї ставити анї відновляти замків. Поляки не можуть брати участи в походї угорського короля, як би він пішов на Русь, так само й литовські князї не можуть брати участи в походах Татар на „Львівську землю”. Ся обставина, що сторони ручать лише за себе, а не обовязують ся здержати й своїх союзників від походів на спірні території, кидала досить непевне сьвітло на щирість їх угоди і не обіцювала трівкости самому перемирю.

І так в результатї війни 1350-2 рр. литовським князям удало ся вернути собі всї волинські землї, але Галичину таки затримали Поляки. Се був важний успіх з польської сторони — він був початком уже трівкого прилучення Галичини до Польської корони.

Що правда, се володїннє, особливо в східнїх частях Галичини мусїло бути поки що дуже проблєматичне, й опирало ся мабуть головно на кількох залогах в більших містах, та може ще на нечисленних громадах нїмецьких кольонїстів. Оповіданнє про подорож Людовика через східню частину Галичини, по лїнїї Белз — Мункач, отже через околицї Львова, Городка, пізнїйшого Стрия, в 1352 р., показує, що польське панованнє тут було зовсїм ілюзоричне. Угри чули себе як на ворожій території; про Поляків анї слуху, чуємо тільки Русинів та татарські ватаги 25). Але при тім усїм литовські князї признавали Галичину Казимиру, і се було, повторяю, важним успіхом його 26).








Примітки


1) Predictis scicmaticis guerras adversus te, sicut habent de more, moventibus — ibid I ч. 604 i 628.

2) Kodeks Małopolski І ч. 218: damus... viam de Sandecz versus Rusiam per Byecz, Smigrod et Sanok aut vbicumque directius et utilius ipsis videbitur pro rebus et mercibus quibuslibet omnimodam transeundi et redeundi in Sandecz facultatem; грамота друкована з ориґінала.

3) Про ще ранїйші часи не може бути мови, бо в 1339 р. Сянік дістав від Юрия-Болеслава свій звісний привилей на нїмецьке право.

4) Про склад Сяніцької землї в XV в. див. Akta grodzkie і ziemskie т. XVI, c. 516. Про запровадженнє польського права в Сяніччинї — вступну розвідку Лїске в XI т. Akta grodz. i ziem. Що до осібного староства, то староста сяніцький виступає вже в однім документї 1352 р. — Akta grodz. і ziem. VIII c. 2, тим часом як по иньших руських землях осібних старост стрічаємо ми доперва в остатнїй чверти XIV в. Осадчі привилеї з Ясельщини див. в. Kodeks Małop. III c. 68-75; з них Копитова лежить півтори милї від Коросна, що належало до Сяніччини (див. т. III c. 498).

5) Див. т. III 2 c. 141.

6) Див. прим. 8.

7) Monum. Роl. II c. 629 и 630; Філєвич відкидав звістки Яна про волинські замки, забрані Казимиром, і границею його здобутків уважав Кремінець (c. 91-3); але він поглядів своїх не арґументував нїякими поважнїйшими арґументами, і я не бачу причини обмежати здобутків Казимира в 1349 р. самою Галичиною. На Янї опер ся і Длуґош, але оповіданнє його зовсїм фантастичне в подробицях. Памятаючи, що Галичину вже забрано в 1340 р., він каже Казимиру підбивати terras Russiae reliquas (III c. 234), і таким чином показуєть ся консеквентнїйшим від свого джерела. Про те, що Лучеськ задержав Любарт, він чомусь не згадує.

8) І Новг. 350, пор. Полное собр. лЂтоп. IV с. 59, V c. 226, Воскр. І c. 215, Моnum. Pol. II c. 885.

9) Саrо Geschichte Polens II c. 285. Деякі грамоти ранїйших дат з титулом Казимира dominus Russiae звістні тільки в пізнїйших копіях, і непевні. В кождім разї помиляв ся Лєвіцкий (Jeszcze w sprawie c. 484), мовляв Казимир перед 1360 р. не титулував ся володарем Руси.

10) Філєвіч ор. c. c. 88. Антонович, датуючи акт тимчасової згоди (див. про нього низше) 1347 роком, толкував, що в 1349 р. скінчив ся її речінець, і тому розпочала ся нова війна — Монографіи І c. 128-9.

11) Nuncii Tartarorum venerunt ad regem Polonie. Monum. Poloniae hist. II c. 885. Порівняти з сим оповіданнє московських лїтописей про неласку, яку стріли Ольгердові посли в Ордї в тім 1349 роцї — Воскр. І c. 215. Хоч лїтописець представляє се результатом, московських інсінуацій, але для ситуації воно таки інтересне. Уже Карамзїн (IV пр. 349) здогадувавсь, що Ольгерд шукав тут помочи у Орди не на Москву; Карамзїн думав, що на Нїмцїв, але коли вже здогадувати ся, то треба думати на Польщу.

12) Kodeks Małopolski III c. 75, Саrо II c. 285. Перед 1 вересня похід не міг стати ся: як ми бачили, Меховська лїтопись кладе його на кінець року, і перед 1/IX дїйсно ми стрічаємо Казимира в ріжних містах, положених, більше або меньше далеко від театру війни: 15/VIII в Кракові — Cod. Małop. III c. 73, 26/VII в Баранові в Сендомирськім — ib. І c. 271, 19/VI в Берестю куявсьвім — Фойґт III 82, 14/V в Кракові — Cod. Маłор. III c. 72, 30/III в Радомі — ib. І c. 270. До річи, справлю одну похибку, аби кого иньшого не збаламутила. Філєвіч (c. 89), не цитуючи джерел, покликуєть ся на грамоту Казимира з 24/VIII в Сендомирі, де він ще не зве Володимира своїм. Але такого документа в дїйсности нема: Філєвіч написав се, очевидно, на підставі слів Каро (1.c.), не заглянувши в Codex dipl. Prus. Фойґта, до котрого Каро відкликуєть ся, а там є грамота зі згадкою про Володимир з 19/VI, і єсть грамота з 24/VIII, але без року і без згадки про Володимир.

13) Theiner Monum. Poloniae І c. 525-6 (ч. 691-3).

14) Monum. Poloniae II c. 630 і 885, Codex diplom. Prussiae III c. 88.

15) Ся умова була вперше опублїкована Стаднїцким, але з хибною датою 1352 р.; аж Прохаска опублїкував її з урядової копії 1357 р. з правдивою датою — 1350 р., в додатку до статї W sprawie zajecia Rusi.

16) Theiner Monum Pol. c. 531-4 (ч. 702-3); папська буля датована 27/II, реляція Казимира могла бути вислана уже в сїчнї, бо не думаю, аби папа так від разу, без намислу, відступив Казимирови десятину за чотири роки.

17) Monum. Poloniae II c. 885 — виписка з львівських записок в нотцї. Дату сеї записки (intra octavam...) Бєльовский не відчитав. Можливі підозріння, чи не належить ся записка до иньшого року (1350 або 1353 — пор. записки Меховські), хоч в самім фактї нема нїчого неправдоподібного.

18) Про джерела до неї див. прим. 9.

19) Про джерела до сеї кампанїї див. прим. 10.

20) Про се див. в прим. 11.

21) Monum. Роl. hist. II c. 885 — без близшого означення часу (видавець зовсїм довільно датує її 13/V).

22) Theineri Monum. Poloniae І ч. 713 (c. 539); буля буквально повторяє звістну вже нам булю 1340 р. — Theineri Monum. Hungariae І ч. 958.

23) Akta grodzkie і ziemskie V c. 4 (з ориґіналу): actum prope Szczebressyno oppido ruthenicali in vigilia b. Bartholomei. Про Казимирову пожичку див. Kodeks. dyplom. m. Krakowa c. 31.

24) Про неї див. прим. 12.

25) Historiae Hungaricae fontes III c. 165- 6.

26) На нїчім не опертий погляд Філєвіча, що Львівську землю перемирна грамота признавала тільки в тимчасовім володїнню Казимира (c. 99, пор. с. 97). Се володїннє не було більше тимчасовим, як і володїннє Володимирською землею Любарта. Філєвіч покликуєть ся як на доказ на грамоту Пакославу на Ряшів, де Казимир каже, що він володїє Русию favente Domino; але сього арґумента я вже зовсїм не розумію.











Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.