Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна





Боротьба за Галицько-волинські землї: Війна 1353-6 рр.: аґресивні пляни Казимира, звістки про війну 1353-4 р., союз Казимира з Татарами. Кампанія 1366 р. і трактати, сепаратна умова з Любартом. Відповленнє війни, Юрий Наримунтович і Олександр Кориятович, смерть Казимира, литовські здобутки 1370 р. Дальша війна, заходи Любарта в Галичинї, напад литовських князїв, і кампанїя 1377 р. Подїї 1382 р.



Як я вже сказав, перемирє, коли б воно не було уложене, не уставило згоди між Казимиром і литовськими князями й не перервало боротьби за галицько-володимирські землї. Вона тягнеть ся й далї, що найменьше в рр. 1353-56; дальше всякі звістки гинуть, хоч боротьба мабуть ішла таки далї.

Я підносив уже, що сама стилїзація умови, відкриваючи фіртку для союзників обох сторін, не сьвідчить про щиру охоту їх до згоди. Литовські князї, зіставляючи в сїй угодї Галичину за Казимиром, не могли помирити ся з утратою сеї „полуотчини” Романовичів і далї старали ся вернути її собі. Так само Казимир, очевидно, не залишив плянів на Волинь. Маємо начерки буль без року, з місяця цьвітня, де папа на прошеннє Казимира звільняв його з присяг і обовязань по трактам з ріжними „як вірними так і невірними володарями”: він їм повідступав був ріжні князївства й краї, на які Польща мала стародавнї права. З адресів буль, що мали бути розіслані на основі того начерку, бачимо що Казимир розумів трактати з королем чеським (про Шлезк), пруськими рицарями (про поморські землї) і з литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Любартом й иньшими про землю Володимирську, Берестейську, й Холмську 1). Обмірковуючи всї обставини, не можна датувати сього концепту инакше як р. 1354 2). Він показував би, що Казимир уже скоро по уложенню перемиря 1352 р. носив ся з гадкою його розірвання, ще перше нїж дала до того якийсь привід литовська сторона. Але папа мабуть забарив ся з своїм розгрішеннєм, збираючи від себе відомости про ті обовязання, від яких хотїв себе звільнити Казимир, і вже перед висланнєм тих буль розгоріла ся на ново війна з литовськими князями.

З 1353 р. знаємо, що лїтом того року війська Любарта пустошили кількома наворотами Галичину. В маю вони спустошили Львів, в липнї здобули Галич і забрали масу невільників і здобичи. В серпнї напав Любарт на Сендомирську землю й попустошив околицї Завихоста. Правдоподібно, й иньші литовські князї також набігали на польські землї, судячи з звістки, що Казимир того року почав муровати замок в Плоцку з огляду на литовські напади 3). В осени він пішов походом: маємо його грамоту, видану 23/X. 1353 р. в таборі під Белзом 4); але експедиція ся, очевидно, не мала успіху. Напади йшли далї. З осени 1354 р. маємо булю, де папа відступає Казимиру половину десятини з церковних доходів „на боротьбу з поганами”, а кілька місяцїв пізнїйше, на нові донесення Казимира про брак гроша на боротьбу „з невірними народами Татар і Литвинів, що від довшого часу (pluribus annis elapsis) нападають на польські землї й чинять великі шкоди”, — папа відступив Казимирови цїлу десятину на дальші чотири роки. В 1356 р. заносить Казимир папі скаргу, що пруські рицарі не тільки не помогають йому в війнї, яку він вів перед тим і тепер веде з Литвою, а ще й тримають з нею; так само нарікав і на польських епископів, що вони не досить підперають його в сїй боротьбі 5). З сих листів бачимо виразно, що боротьба з Литвою тягла ся в сих роках далї, хоч і не маємо нїяких подробиць про неї.

Окрім папи, що не тілько помагав Казимиру десятинами, але й позичав йому гроші 6), Казимир старав ся порушити до дїяльнїйшої участи в руській справі угорського короля. З поч. 1355 р. маємо дві грамоти Людовика: з одної довідуємо ся, що Казимир позичив від нього якусь — очевидно значнїйшу суму на руську війну (donec possessionem pacificam obtinere valueritis regni prenotati). В другій грамотї Людовик, в відповідь на прошеннє Казимира, аби взяв участь в задуманім походї на Литву, обіцяє або особисто прибути, або прислати військо більше, нїж він коли небудь посилав 7).

В сих словах можна б бачити натяк, що і в попереднїх роках Людовик посилав якусь поміч Казимиру, тільки не значну. Дїйсно, у сучасного італїйського хронїста Вілянї ми знаходимо оповіданнє про якийсь похід Людовика разом з польським королем на Татар, за Бог, в 1354 р. 8). В оповіданню Вілянї сей похід має зовсїм фабульозний характер: королї ведуть 200.000 кінноти і без бою змушують татарського хана до вихрещення. Але в основі його може дїйсно лежати реальний факт — спільний похід угорсько-польський на Татар в 1354 р.

Чи став ся в р. 1355 якийсь значнїйший похід зі сторони Казимира й Людовика, відповідно до тих обіцянок, зістаєть ся незвісним, і тільки з папської кореспонденції бачимо, що війна тягнула ся дальше.

Вкінцї став ся важний факт, що мусїв рішучо вплинути на ослабленнє литовського натиску. Як довідуємо ся з тої ж папської кореспонденції, в р. 1356 десь, а може й де що скорше Казимиру удало ся знову порозуміти ся з Татарами й відвернути їх від Литви 9). Про се поспішили ся донести папі, відвдячуючись Казимиру за його недавнї скарги на них, пруські рицарі, десь в самих початках 1357 р. Вони писали, що Казимир обовязав ся платити Татарам значну річну данину за ту частину Руської землї, яку він держить у себе 10), і що він грозить пруським рицарям звернути сей союз з Татарами против них 11). Ся звістка про обовязання Казимира супроти Татар вповнї відповідає татарським відносинам і тому варта всякого довіря. Для Казимира сей союз з Татарами був дуже цїнним набутком, бо ослабив литовські сили.

Ворожі відносини з Литвою тягнули ся дальше 12). На се маємо натяк з поч. 1359 р. і зовсїм ясну звістку з 1363 р., коли папа на прошеннє Казимира дає розгрішеннє всїм, хто візьме участь в боротьбі Казимира „против Литвинів, Татар і иньших невірних і схизматиків”, на 12 лїт від того року 13). Але подробиць з сеї боротьби нїяких не маємо.

Аж у 1366 р. Казимир зібрав ся з силами, щоб задати Литві рішучий удар.

Похід, здаєть ся, випередило зближеннє його з пруськими рицарями. Уже перед тим посередничив між ними папа 14), стараючи ся вигладити напруження, які виникли на ґрунтї не тільки полїтичних, а й торговельних відносин 15). Заходи, очевидно, не лишили ся даремні — про се сьвідчать трактати 1366 р., де відновлена була в інтересах Прусії свобода торговлї, і особиста візита Казимира: в осени 1366 р. він їздив сам до Маріенбурґу 16). З огляду на се треба думати, що підчас кампанїї 1366 р. на Литву ударили з двох фронтів Поляки й пруські рицарі не припадком, а за обопільним порозуміннєм. Татари також, коли може й не були вже союзниками Казимира, тримали ся в усякім, разї ворожо супроти Литви по недавнїх прилученнях руських земель литовськими князями і конфлїктах Татарської орди з литовськими військами на Поділю. Литва була полишена сама собі й тим поясняєть ся, що по неудачі 1366 р. литовські князї о стільки тратять духа, що пристають на угоду, яка признавала Казимирови його здобутки на Волини.

Одиноким джерелом нашим про похід Казимира 1366 р. зістаєть ся все ще Ян з Чарнкова, а він оповідає тільки от що: „В р. 1366 Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на руські землї. Князь Юрий белзький піддав ся йому, але потім показало ся, що ся покора його була фальшива. Король здобув силоміць Володимирську землю, з усїма її замками, що держав Любарт, і віддав її цїлу Олександру, братаничу Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм король дав князю Юрию” 17).

Се скупе оповіданнє можна доповнити лише небогатьма подробицями, які можемо витягнути з сучасних документів.

І так бачимо, що ще в 20-х днях липня Казимир був у Кракові. З дня 28/VIII маємо грамоту видану ним в Володимирі 18). В другій половинї жовтня він уже знову в Кракові. Таким чином похід відбув ся в серпнї головно 19), очевидно — був скорий і несподїваний 20). Тим пояснюєть ся, що Казимир так скоро здобув Володимир. Ішов Казимир, судячи з Янового оповідання, на Белз, як і в 1352 роцї. Юрий Наримунтович, що сидїв тут, захоплений сим нападом заявив, що піддаєть ся Казимирови, і той не тільки зіставив йому Белз, але додав іще Холм (так би виглядало з Янового оповідання) 21).

Що до результатів сього Казимирового походу, то про них окрім оповідання Яна з Чарнкова можемо судити ще з певнїйшого джерела — з трактатів Казимира з литовськими князями 22). Сих трактатів маємо два, вони стоять в очевидній тїсній звязи з собою, а хоч обидва не мають дати, одначе з усякою правдоподібністю мусять бути звязані з Казимировим походом 1366 р. Одна грамота — се угода Казимира з усїми литовськими князями, друга — спеціальна умова з Любартом, що доповняє першу й близше уставляє пограничну лїнїю нових здобутків Казимира з володїннями Любарта.

Першу грамоту укладають з Казимиром та з його новими Васалями (Юриєм Наримунтовичом і Юриєм та Олександром Кориятовичами) князї Ольгерд, Кейстут, Явнута й Любарт з своїми синами. Має се бути вічна згода, „миръ вЂчный”. Польща дістає Володимирську землю, одначе без східнїх волостей, що лежали за р. Туриєю (Ветли, Льбязь, Чернечгородок, Камінь, Мельниця). Любарту зістаєть ся Луцька земля, одначе без західно-полудневих, пограничних з Галицькою землею волостей, що дістають ся Казимирови (Кремінець, що вже в 1352 р. був у сфері Казимирових претензій, також Олесько, Перемиль). Окрім того під польську зверхність пішла Холмсько-белзька земля Юрия Наримунтовича, з Грабовцем, Щебрешином, Лопатином. Натомість король вирікаєть ся всяких претензій на Дорогочинсько-берестейську землю, що належить до Кейстута, а Кобринська волость — до Ольгерда. Між Ольгердом і Казимиром уставляєть ся союз („коли язъ пойду князь великий с братом своимъ королемъ на войну”). Окрім того близший зачіпно-відпорний союз уставляєть ся між Казимиром і Любартом: „коли королеви надобе на своє неприятеле, Любартови помогати своими людми, а коли надобе будет Любартови на своє неприятеле, королеви єму помогати”. Давнїйші кривди й недодержання умов (правдоподібно розумієть ся умова 1352 р.) ідуть в непамять, як і самі давнїйші умови. Для пограничних спорів уставляють ся комісари від обох сторін, що мають відбувати суди під Городлом над Бугом: „судити королевымъ судіямъ Полонина по польскому закону и вины на немъ взяти по польскому, а рускимъ судямъ судити по своєму закону и вину взяти по рускому закону”. Дальші постанови що до обопільних відносин, як би показала ся в них потреба, мали постановляти ся на княжих з'їздах обох сторін.

Друга умова, як уже сказано — сепаратна, з Любартом самим; вона розвиває й доповняє попередню. І так тут докладнїйше уставляєть ся границя між волостями короля й Любарта (по верхівям рр.Стохода, Туриї й Луга); розграниченнє таке було неминуче потрібне супроти того, що подїл волостей в 1366 р. розривав старинні границї земель. Далї забезпечувала ся сим трактатом свобода торговельних зносин: виключалось підвисшеннє давнїх мит і так широко розповсюднений в тих часах примус — возити товари по певним дорогам, на певні, властию протеґовані міста („а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть”). В полїтицї роз'ясняла ся дуже важна точка, котрої не могла дотикати попередня „вічна” умова: яке становище має зайняти Любарт, коли б прийшло до конфлїкту литовських князїв з Казимиром. Сепаратна умова постановляє, що Любарт в такім разї має зістати ся нейтральним: „князю Дмитрию (Любарту) помогати королеви на всякого неприятеля, опроче своєЂ братьЂ, — а коли братья княжа пойдуть на короля, князю Дмитрию братьи не помогати”.

При звісній тїсній солїдарности Гедиминовичів ся постанова має особливше значіннє: вона показує, що на підставі умови 1366 р. Любарт з своєю волостию ставав в становище близьке до того, як в 1352 р. Юрий Наримунтович держав Кремінець „отъ князий литовьскыхъ и отъ короля”. В загальній умові литовських князїв з Казимиром ми також знаходимо постанови, що натякають на таке посереднє становище Луцької волости 23).

Як я вже сказав, умови 1366 р. свідчать про сильну моральну депресію, в яку попали Любарт і його брати наслїдком несподїваного нападу Казимира й його успіхів. Умови укладали ся безпосередно по завойованнях Казимира: сепаратна умова десь мабуть в жовтнї 1366 р., в першій його половинї, загальна ще скорше, і литовські князї згоджували ся відступити на „вічні часи” Казимиру більшу половину Волини, собі лишаючи тільки Берестейщину й Луцьку землю. Але так траґічно на сю умову литовські князї певно не дивили ся, та й Казимир сам сеї „вічної” умови не брав серіозно, коли укладав з Любартом осібну умову на випадок війни з литовськими князями. Деякі з новійших дослїдників навіть припускають, що ся сепаратна умова уложена вже по розірванню відносин Казимира до литовських князїв, та се гадка довільна й не годить ся з солїдарністю Ольгердовичів.

Ворожі відносини між литовськими князями й Казимиром відновили ся досить скоро. Полишаючи на боцї звістку з 1868 р. про напад Кейстута на Мазовше, не обняте умовою 1366 р. 24), ми маємо з мая 1369 р. папську булю до польських епископів, де папа переказує відомости, які дістав недавно від королїв угорського й польського про нову війну з Русию й Литвою. Між королем польським і „деякими схизматиками та невірними”, пише папа, до недавна стояла угода, так що польський король себе чув безпечним з сього боку; тим часом тепер сї невірні „з прирожденної своєї злоби й клятої підступности” напали несподївано на його землї, попустошили землї й позаберали людей в неволю. Між иньшими шкодами зруйновали вони „в краківській дієцезії” сильні замки Wrucz, Plonee, Rotemburch i Polcolsko 25). Обидва королї просили отже, аби папа поміг Казимирови грошима для відновлення тих замків і взагалї для боротьби з тими „невірними”, й папа відступив йому десятину всїх церковних доходів на два роки 26).

Не підлягає сумнїву, що тут іде мова про литовських князїв, що, значить, десь в р. 1368 р. уже розірвали угоду з Польщею й попустошили якісь сусїднї — мабуть галицькі землї 27). З сим можна звязати й слова про литовські напади на Львів в наданню Казимира місту Львову на міські ґрунти, виданім лїтом 1368 р. 28).

Про дальший розвій сеї боротьби ми не маємо нїяких звісток. З оповідання Яна з Чарнкова можна здогадувати ся, що Юрий Наримунтович не довго зістав ся в послушности Казимирови, і землї Белзька й Холмська були в рр. 1368-9 знову страчені для Польщі. Натомість Олександр Кориятович, що дістав від Казимира Володимирську землю, по словам Яна, зістав ся вірним Казимирови до його смерти, і Володимирська земля до смерти Казимира зіставала ся при Польщі, в тїсній залежности від неї. Олександр титулує себе на печатцї „володимирським князем”, dux vladimiriensis 29), але супроти безпосереднїх роспоряжень Казимира в Володимирі треба думати, що становище його було посереднє між князем і простим намістником. Власне в остатнїх двох роках свого житя (1366-70) Казимир з великим заінтересованнєм, ложачи в то великі гроші, займав ся будовою нового, мурованого замка в Володимирі — може з огляду на той розрив з Литвою.

Супроти того всього можна думати, що війна Литви з Польщею в тих роках (1367-70) великих розмірів не прибрала. Аж смерть Казимира приносить за собою катастрофу, описану досить докладно у Яна.

Казимир умер в падолистї 1370 р. Олександр Кориятович, що правив Володимирською землею, під ту хвилю був також у Кракові. Користаючи з того, що вся увага польських правительственних кругів була зайнята зміною правительства й династиї (корону польську мав дістати на підставі звісної нам умови Людовик угорський), Любарт з Кейстутом приступили під Володимир. Начальник залоги, нїякий Петраш Турский з Ленчицької землї, настрашив ся сього походу й капітулював, іще не дотерпівши нїякої шкоди і не вважаючи, що мав по достатку всякого запасу, а новий володимирський замок, хоч ще недокінчений, був так сильний, що міг безпечно боронити ся. З жалем оповідає Ян, що литовські князї, здобувши Володимир, знищили, не лишивши каміня на камени, сей новий замок, що так займав Казимира й стільки коштував йому. Ян каже, що коло сього замку працювало 300 людей майже два роки, щоденно, а будова його коштувала скарбови більше 3.000 гривен. І ще три днї перед смертию Казимир поручив ксьондзу Вєнц. Тенчиньскому, що наглядав сеї будови, відвезти в Володимир на сї видатки 600 грив. Але Любарт волїв зістати ся при давнїйшім, деревлянім замку 30).

Оповівши так докладно про сю прикру для Поляків пригоду, Ян на тім і уриває своє оповіданнє про сю війну. Він не каже навіть, які землї відірвано тодї від Польщі. З його оповідання про кампанїю 1366 р. виходило, що вже перед 1370 р. була відпала Белзька-Холмська земля; тепер, в 1370 р. страчена була для Польщі земля Володимирська, отже цїла Волинь відійшла до Литви. Се зрештою з оповідання про кампанїю 1377 р. видко ясно. Натомість Галичина далї зіставала ся при Польщі, чи то тепер при Угорщинї (про угорсько-польський спір за неї буду говорити низше), і в р. 1372 віддав її Людовик в державу Володиславу кн. Опольському.

Ми не маємо нїяких звісток, чи починило польсько-угорське правительство які заходи против відірвання волинських земель. Хоч як зайняте воно було своїми справами, припустити, аби воно зіставало ся зовсїм слїпе й глухе для сеї справи, дуже тяжко. Тим більше, що Любарт і його свояки, вернувши Волинь, тим не задоволили ся й вели напади на сусїднї землї, силкуючи ся вернути собі також і Галичину. Про се, що правда, нема виразної звістки, але на такі напади з боку литовських князїв, зовсїм не двозначно, на мій погляд натякає мотивованнє, яке дає Ян з Чарнкова пізнїйшому переходу Володислава Опольського з Галичини до Добринської землї. Ян каже, що Володислав, бувши великим любителем спокою, знеохотив ся тим, що на Руси не можна було спокійно правити через литовські напади 31). Розумієть ся, в дїйсности причини того переходу були иньші, але Ян, сучасник сих подїй, не міг мотивувати його фактами такими, яких в дїйсности зовсїм не було: коли він так каже, то видко, що Галицька Русь дїйсно терпіла литовські напади в тих роках (Володислав правив в р. 1372-9, але Ян його кінець того кладе під р. 1377). На потвердженнє можна ще вказати анальоґічну, тільки загальнїйшу згадку у иньшого сучасника, пруського хронїста Германа де Вартберґе: він згадує за пограничну війну, якою мстили ся Поляки за литовські напади 32). Зрештою тільки в звязку з попередньою пограничною війною можна відповідно зрозуміти велике спустошеннє Сендомирської землї литовськими князями в 1376 р., що розгнївало до крайности Поляків і змусило до походу на Волинь самого Людовика. Коли б литовські князї, задоволені своїми здобутками 1370 року, сидїли тихо в р. 1371-5 й Поляків не зачіпали, а Поляки дали їм також чистий спокій, то такий наглий напад їх на Сендомирську землю був би дурницею на прочуд! В дїйсности, очевидно, боротьба тягнула ся далї, тільки не звертала на себе особливої уваги анї польського правительства, анї польських хронїстів, зайнятих своїми близшими, домашнїми справами 33).

Вкінцї що Любарт старав ся вернути собі Галичину, на се маємо й документальний доказ. До нас доховала ся грамота Людовика, звернена до міщан котрогось з важнїйших міст Галичини, найскорше може Львова 34). Він, пише, довідав ся від краківських міщан, що Любарт присилав післанцїв до тих галицьких міщан, переказуючи їм, що угорський король умер, і иньші небилицї, та умовляючи їх, аби йому піддали ся. Людовик взиває сих Галичан, аби вони не здавали ся на такі посольства й погрози та зістали ся вірними, як завсїди вірними були, й міщан иньших городів заохотили листами своїми до вірности, а сам запевняє, що він уложив уже з своєю матїрю так: він поведе військо з Польщі, а вона на той самий час з Угорщини, й так за божою помочею вони „вирвуть з рук невірних” їх і цїлу Русь.

Грамота дати не має, але найправдоподібнїйше — на мій погляд, мусить належати до зими 1370-1 р. Вернувши собі Володимирську землю, Любарт тодї міг рушити з військом в Галичину й вислати своїх післанцїв до важнїйших галицьких міст, стараючись їх перетягнути до себе погрозами й чутками, що Людовик умер. У всякім разї з грамоти видко, що тодї як вона писала ся, Любарт з військом вступив в Галичину й пробував її здобути 35), маємо значить слїд бодай одної кампанїї за Галичину по смерти Казимира. Судячи з того, що ми знаємо, сей похід Любарта своєї мети не осягнув. Правдоподібно, галицькі міста зістали ся вірні, „як завсїди були вірні”, а може й якесь військо від Людовика дїйсно наспіло й змусило Любарта забратись (думати, що Людовик сам з матїрю поспішив ся на Русь з угорськими й польськими військами, нема причини).

Ся погранична польсько-литовська війна закінчила ся згаданим нападом литовських князїв на Сендомирську землю. Епізод сей наробив розголосу, й ми маємо про нього кілька оповідань, з ріжних джерел, польських і пруських, що описують його досить докладно.

При кінцї жовтня 1376 р. Любарт, Кейстут і Юрий Наримунтович вибрали ся походом. Хоч поголоски про сей похід прийшли в Польщу завчасу, але нїчого не було зроблено для оборони. Перейшовши потайки Сян під Завихостом, князї почали страшенно пустошити край між Сяном і Вислою, запускаючи ся аж під Тарнів і в околицї Кракова. Перше нїж польське правительство зібрало якусь силу против них, вони безкарно забрали ся назад, починивши несчисленні шкоди, побивши масу людей і забравши великий полон (одна сучасна записка рахує сей полон на 23 тисячі!) 36).

Ся подїя викликала в Польщі сильне роздраженнє против угорського правительства, репрезентованого тодї матїрю Людовика Єлисаветою, тим більше, що ходила поголоска, мовляв Сендомиряне упереджували Єлисавету про сей напад, а вона їх упевняла, надїями на Людовикове військо. Різня між Поляками й Уграми, що стала ся слїдом під Краковом, ще більше розярила польську суспільність. Становище угорського правительства ставало небезпечним. Людовик хоч би для самого заспокоєння суспільности бачив себе змушеним до походу на литовських князїв, і заповів похід свій особистий „з цїлою своєю силою”. При тім використуючи загальне подражненнє на Литву, він дістав на сю мету досить значні контрібуції від польського духовенства, й лїтом 1377 р. дїйсно рушив на Волинь 37).

Та хоч Людовик обіцяв, як сказано, іти в сей похід „з цїлою силою”, а й оден з сучасників каже, що таки він і пішов з „несчисленою силою” (cum infinita armatorum multitudine), але в тих оповіданнях про похід, які ми маємо, він імпозантного вражіння зовсїм не робить, і можливо, що та звістка про несчисленну силу Людовика побільшена. Здаєть ся зрештою, що Людовик робив сей похід більше для заспокоєння польської суспільности — аби бачили, що він тою справою серіозно зайняв ся. Таке вражіннє робила на нас уже його участь в війнах з литовськими князями в 1350-х рр., а пізнїйша боротьба за Волинь могла хиба знеохотити його до сеї справи ще більше, показавши, як тяжко, навіть по всяких успіхах, задержати волинські землї в своїх руках.

Похід був звернений передовсїм на Юрия Наримунтовича, бо його уважали головним інїціатором нападу 1376 р. 38). Людовик з угорським військом приступив під Белз, тим часом як польські полки з земель Краківської, Сендомирської й Сєрадзької обложили Холм. Здаєть ся, був висланий віддїл війська і на Любартову волость. Холм удало ся взяти, й тодї польські полки прилучили ся до Людовика, що стояв усе ще під Белзом: Юрий Наримунтович, видко, добре приготував ся до сеї війни, й облога потягнула ся на довгі часи. Сучасний пруський хронїст Герман з Вартберґе каже, що облога тягла ся сїм тижнїв, і в тім нема побільшення: ми маємо дві грамоти Людовика, видані в таборі під Белзом (ante castrum Belz terre Russie): одна датована 26 липнем, друга — 9 вереснем. Сучасники додають, що Юрий міг би боронити ся й довше, але й він і залога, не дістаючи помочи нї звідки, вкінцї знеохотили ся й постановили піддатись. Такий брак помочи вповнї зрозумілий: Любарт був, здаєть ся, атакований осібним віддїлом війська, а Кейстут з иньшими князями були зайняті нападом пруських рицарів на Жмудь, що став ся якраз підчас облоги Белза, можливо що й за порозуміннєм з Людовиком. При тім же взагалї відносини в в. кн. Литовськім були непевні, наслїдком смерти голови держави, в. кн. Ольгерда, що вмер весною того року.

Нарештї, як виходить зі слів Яна, Кейстут взяв на себе посередницво між волинськими князями й Людовиком. Юрий піддав Людовику Белз, а той обсадив замок своєю залогою. Холмсько-белзьку землю цїлу відібрано від Юрия й прилучено до Галичини, під управу Володислава Опольського, а Юрий замість того дістав від Людовика Любачів в державу й річну пенсію 100 гривен з доходів Бохенської жупи. Любарт зістав ся при своїх землях, тільки західня частина Луцької землї — Кремінець, Олесько, Лопатин, як і в 1366 р., відійшли до Галичини (так виходить з оповідання про подїї 1382 р.). Окрім того він мусїв присягти на згоду й послушність королеви, дати homagium et iuramentum fidelitatis, як висловляєть ся оден з сучасників, і додає, що Людовик для запевнення згоди взяв синів Любарта у закладнї 39).

На тім скінчив ся сей похід. Результат при такім великім розмаху не особливий. Толкувати се можна або тим, що Людовик не чув у себе сил для повного приборкання литовських князїв, або тим, що він, памятаючи давнїйші війни, не хотїв дражнити їх занадто великими жаданнями, аби слїдом не стратити забраного, — або ще й тим, що він взагалї мало цїкавив ся волинськими землями, маючи иньші цїкавійші пляни і справи. Вкінцї могли мати місце і всї ті причини разом.

По війнї 1377 р. на кілька лїт уривають ся відомости про боротьбу за руські землї. Можливо, що литовські князї дїйсно залишили її. Тяжко приходило ся тодї їм. З смертю Ольгерда урвала ся довголїтня солїдарність Гедиминової династиї; між Ольгердовим наступником Ягайлом і старим Кейстутом зарисувала ся ворожнеча, що привела вкінцї до крівавих подїй 1382 р.: усобицї й підступного убийства Кейстута. Заразом на півночи приходило ся витримувати тяжку боротьбу з рицарями. Любарт стояв одинокий, та й сам він був не той — приходили остатнї лїта його житя, й не диво, коли справдї підупала його енерґія. Коли правдива звістка, що його синів забрано в закладнї при остатнїй угодї, то от і ще оден ретязок на старого (хоч про тих закладнїв пізнїйше не чуємо, й коли й були вони взяті, то мусїли бути пущені ще перед смертю Людовика). В сьвітлї сих обставин знаходить собі відповідне об'ясненнє грамота Любарта з осени 1379 р. де він, запевняючи місту Львову його права на склад товарів, що йдуть через Волинь в поганські землї, зве при тім короля Людовика своїм зверхником (unzer Herre der König) 40).

Як бачимо, сей трактат, як і умова Любарта з Казимиром 1366 р., мав на метї утриманнє давнїйших торговельних шляхів і складів.

Рік 1382 принїс важні полїтичні зміни, що відбили ся й на спірних українсько-руських землях.

В вереснї того року умер Людовик, полишивши справу своєї спадщини в великій непевности. Використовуючи сї обставини, старий Любарт постарав ся вернути собі сусїдні руські замки. Ян з Чарнкова, одиноке наше джерело що до сеї подїї, вичисляє такі замки: ”Кремінець, Олесько, Перемишль, Городло, Лопатин, Снятин й иньші” 41). З них Перемишль (Przemisl) і Снятин (Snatin) не можуть означати сих міст: коли б сї міста здобув Любарт, то мав би мабуть і Львів і Галич, а їх Ян не збув би сумаричним означеннєм „иньших” замків. Перемишль мабуть означає Перемиль (він був відібраний від Любарта в р. 1366 і тав само міг бути відібраний і в р. 1377); Снятин значить також мабуть якийсь поблизький волинський замок.

Взагалї Любартові здобутки 1382 р. мабуть не сягали дальше безпосередно сусїднїх з його волостями округів. По всякій правдоподібности, ба й певности, навіть землї Белзька й Холмська в головних своїх частях зістали ся далї під угорськими залогами. Тому й пізнїйше, підчас дипльоматичних спорів з Польщею, в. кн. Литовське не претендувало на сї землї, так як не претендувало й на Галичину, і взагалї його претензії не йшли далї пограничних замків (може як раз всїх тих вернених Любартом в 1382 р.): Олеська, Лопатина, Ратна, Ветель 42).

Ян каже, що ті здобуті Любартом замки були передані йому угорськими воєводами „по зрадницьки”, за гроші, які вони дістали від нього (pecuniis receptis), і що королева Єлисавета, розгнївавшись за се, арештувала намістника Руси. Скільки є правди в сїм оповіданню про зраду й запроданнє замків, трудно сказати. Щоб кількох воєвод разом запродали свої замки, се психольоґічний момент не дуже простий, і дуже можливо, що маємо тут лише відгомін докорів, які ходили в Польщі про сих угорських воєвод, а в дїйсности ті воєводи могли бути просто настрашені Любартом, як настрашив ся був володимирський комендант — Поляк в 1370 р.

Коло того ж часу більше меньше (мабуть кілька тижнів скорше) мазовецькі князї — Кейстутів зять Януш з братом Земовитом, як оповідає Ян з Чарнкова, використовуючи литовську усобицю, впали в Берестейсько-Дорогичинську землю Кейстута, попустошили околицї Берестя, а Дорогичин і Мельник взяли, то значить — забрали землю Дорогичинську. Але вже весною на другий рік „литовські князї”, розумій — Ягайло з своїми братами, пішли відберати Дорогичин. Мазовецька залога відважно боронила ся, але Русини, що були в замку, запалили замок і втїкли до литовського війска. Мазовецька залога одначе й по тім піддати ся не схотїла й била ся, доки не забрали останків її у неволю, а иньші наложили головою. Так Дорогичинська земля вернула ся знову під литовську зверхність 43).

Тим на разї закінчила ся оружна боротба за галицько-володимирську спадщину. Спір перейшов на дипльоматичну дорогу, й дальшу історію його оглянемо в дальшім роздїлї. Тепер же кинемо оком на ту стадію боротьби, котру з можливою докладністю, яку лише позволяли джерела, старали ся ми описати, з огляду на величезне значіннє, яке мав сей момент в історії нашого народу.








Примітки


1) Mosbach Wiadomości do dziejów polskich z archiwum prowincyi Szląskiej, c. 43.

2) Концепт має дату: Avinionii XII Kal. maii anno secundo. Отже котрого папи другий ріг пановання, не сказано. В тім часї змінило ся троє пап: Климент VI, Інокентий VI і Урбан V, і в рахунку можуть іти отсї роки: 1344, 1354 і 1364. В 1344 Казимир ще з Ольгердом і Кейстутом не мав нїчого до дїла, скільки знаємо, і зрікав ся не Волини тільки, а й цїлої Галичини; перед 1364 р. нема слїду нїякого перемиря. Тому вже Мосбах, видаючи сей концепт викомбінував вірно р. 1354, хоч перемирний трактат з Любартом хибно датував 1340 роком.

3) Monum. Роl. hist. II c. 885; дата: post festum Trinitatis дає розуміти, що се був напад осібний від пізнїйшого нападу на Галич, датованого Длуґошом 7/VII. Длуґош т. III c. 247: джерело незвісне, оповіданнє, очевидно, взяте з якоїсь хронїки й не має в собі нїчого підозрілого.

4) In stacione prope Beldsz in terra Russye. Kodeks Małopolski III ч. 702 (виданнє з ориґіналу). Похід сей досї не завважено.

5) Theiner Monum. Poloniae І ч. 739, 742, 769 і 770 (c. 556, 558, 577-8). Підозрівати, що тут Казимир видумував про свою війну з Литвою; неможливо: польське духовенство, котрому папа наказував давати десятини Казимирови, кождої хвилї могло б виказати брехню, тим більше коли ще Казимир і скаржив ся на нього.

6) Theiner Monum. Pol. І ч. 779, 1357 р. — папа пригадує Казимиру, аби звернув позичені від нунція 5.000 фльоренів.

7) Грамоти у Доґєля Codex diplom. Poloniae І c. 37 (про пожичку) і 38 (про поміч), відти передрукував Fejér Codex diplom. Hungariae IX 2 ч. 178-9 і Милькович дод. IV і V.

8) Віллянї — кн. IV гл. 5: з Людовиком ідуть re d' Appolonia e di quello di Prosclavia; я думаю (пор. прим. 11), щo сей другий властиво означав того ж Казимира, через непорозуміннє.

9) Характеристично, що ще в осени 1356 р. (в серпнї чи вереснї?), скаржучись папі на пруських рицарів і на своїх епископів за брак підпори в боротьбі з невірними, Казимир нїчого вже не згадує про Татар, а говорить тільки про Литву. Я думаю, можна майже на певно сказати, що в тім часї союз з Татарами був уже довершеним фактом. Одначе відсувати його значно назад, як робить нпр. Філєвіч (с.99), кладучи сей союз уже на р. 1353, не вважаю можливим супроти Казимирових плянів боротьби з Татарами в другій половинї 1354 р. і оповідання Віляні про похід на Татар 1354 р.; та й пруські рицарі в такім разї, думаю, скорше-б довідали ся про сей союз і донесли про нього папі. Філєвіч вказує на грамоту Казимира Пакославу на Ряшів, де король згадує про посольство Пакослава до Татар pro communi bono Polonie et Russie — що сей Пакослав pacem et tranquillitatem ordinans ad tartaricas nationes descendere non expavit (Codex dipl. Pol. I, c. 204). Прохаска в недавнїй своїй замітцї (Przyczynek) звязує з сею місією Пакослава поголоску про плян Казимира взяти собі жінку Татарку (про се Вроцлавяне мали звістку в початках марта 1354 р. — Korn c. 171). Але близшої дати місія Пакослава не має. Коли вона мала місце десь в 1353 р., то видно не удалась. Але може бути, що Пакослав їздив до Татар ранїйше, коли укладав ся попереднїй союз Казимира з Татарами, з 1349 р.

10) Quodque iam pro certa parte terre Ruthenorum scitmaticorum, переказував папа їх реляцію Казимирови — quam tibi cum multa Christianorum effusione sanguinis vendicasti, eorundem Tartarorum regi in non modici annui census prestatione tributarium te fecisti.

11) Theiner Monum. Pol. І ч. 776 (c. 581): буля писана 24/I 1357, значить рицарі свою реляцію вислали не пізнїйше початку сїчня, а мабуть і скорше: можна думати, що папа не поспішив ся з доріканнями на адресу свого „улюбленого в Христї сина” , а може наперед постарав ся провірити звістку про союз з Татарами.

12) На нїчім не опертий здогад Линниченка (Крит. обзоръ с. 469), що в 1357 р., по блискучій побідї Людовика над Литвою (звістка Віляні), стала ся якась угода з Литвою, „яка мабуть лише відновила умови трактату 1351 р.” — се здогад a silentio, і то не повного. Що Віляні властиво нїчого не говорить про Литву, піднїс уже Губер (ор. c. c. 16), супроти виводів угорських істориків — Салая і Феслєра, що зробили з тої звістки Віляні похід на Литву.

13) Theiner Моnum.Роlоniае І ч.789 і 833 (c. 588 і 618). В першій з сих грамот папа поручає арцибіскупу пражському постарати ся помирити Казимира з пруськими рицарями, бо через їх незгоду infidelium Letuwinorum cornua, ad que prosternenda iidem rex, magister et fratres sua fidelia consueverunt impendere studia et labores, in christicolarum dispendium eriguntur.

14) Див. попередню нотку.

15) Про сю торговельну полїтику Казимира див. т. VI с.30-2.

16) Про подорож Казимира до Маріенбурґу див. у Германа Вартберґе, Торунського анналїста й Йогана Посільґе — Scriptoros rerum prussicarum II c. 556, III c. 85. Каро хибно клав сю подорож на 1865 р. (II c. 343), і сю помилку повторив Філєвич (c. 103), не цитуючи зовсїм джерел, хоч помилку Каро виказав докладно уже Штрельке — Script. rer. prus. III c. 85. Не вважаючи на хибне датованнє, здогад Каро, що се зближеннє Казимира з пруськими рицарями треба ставити в звязок з спільною акцією против Литви, зістаєть ся вповнї правдоподібним, хоч ми й знаємо тепер, що ся подорож Казимира стала ся вже по походї його на Любарта (див. низше).

17) Monum. Роl. II c. 631. На оповіданню Яна опер своє оповіданнє Длуґош, розмалювавши його своїм звичаєм (III c. 307-8). Одиноке, що дає він нового — се дата походу: post festum sancti Iohannis Baptistae. Ся дата, хоч не зовсїм докладна, як побачимо зараз низше, мусить бути зачерпнена з якоїсь лїтописи, нам незвісної. Семкович (ор. c. c. 378) уважає ще деякі Длуґошеві подробицї самостійними, але всї вони implicite містять ся в Яновім оповіданню.

18) Akta gr. і ziem. III ч. 16. Супроти важности сеї володимирської грамоти для хронольоґії війни я близше застановляв ся над її автентичністю. Ориґінал її не будить нїяких підозрінь; численні підписи сьвідків також вповнї сходять ся з іменами польських сенаторів і урядників того року. Одно що може будити підозріннє — се що в сїй грамотї між маєтностями Януша канцлєра виступає c. Кобилє, а в иньшій грамотї тогож року (Kod. Małop. III ч. 789) c. Кобилє виступає королївщиною. Але сї грамоти належать до двох ріжних осад, як вказано видавцями сих документів.

19) 3 сим отже сходить ся до певної міри означеннє, подане Длуґошом з незвісного джерела, що Казимирів похід став ся по Іванї Купалу.

20) Грамоти Казимира з 1366 р. взагалї не лишають в сїм роцї иньшого часу для походу аж до серпня-вересня: 7/I бачимо його в Сендомирі (Kod. Małop. III ч. 788), 18/I в Вислицї, 28/I в Опатові (Kod. Małop. l ч. 282-3), 6/III в Сончі (III ч. 789), 20/III в Жарнові, в Краківськім, 31/III в самім Кракові (І ч. 284-5), 25/IV в Сяноцї (Akta grodz. і ziem. III ч. 15), 30/I в Вислицї (К. М. І ч. 191), 25/VI в Кракові. (Kodex m. Krakowa ч. 37), 9/VI в Лєльові, в Краківськім (К. М. III ч. 793), 22/VII в Кракові (І ч. 287), 28/VIII в Володимирі (Akta grodz, і ziem. III ч. 16), 17/X в Опатові, в Сендомирськім — мб. в поворотї з походу (К. М. III ч. 794), 19/X в Кракові (І ч. 288), 21/X в Шидлові, в Краківськім (III ч. 795). Потім не маємо грамот з падолиста-грудня, і на сей час мабуть чи не припадає подорож Казимира до Маріенбурґу. Сї обставини разом з тою грамотою його, виданою в Володимирі, й звісткою Длуґоша не лишають місця непевности, що похід відбув ся в серпнї, зачавши ся може ще в липнї.

21) Про суперечку за сього Юрия див. прим. 13.

22) Про них див. прим. 14.

23) „А коли язъ пойду, князь великий, съ братомъ своимъ королемъ на войну, тогда пойти Любартови исъ всЂми людми своими”. Про обопільний обовязок помочи між Казимиром і Любартом говорить ся низше, отже тут треба розуміти щось иньше: або тим зазначуєть ся певна залежність Любарта на обидві сторони — і від Литви і від Польщі, або ограничуєть ся його право помагати литовським князям тільки тими разами, коли вони будуть вести війну в союзї з Казимиром. В обох разах вивід буде однаковий, але при другім толкованню тут буде implicite лежати й умова розвинена в сепаратнїм трактатї: Казимир забезпечає себе, щоб Любарт не вдарив на нього, коли б його брати почали якісь ворожі заходи проти Польщі.

24) Monum. Poloniae hist. II c. 631 — пор. толкованнє у Длуґоша III с. 312-8.

25) Трудно відгадати, які то замки розумів Казимир. Rotemburch звучить як нїмецький переклад Червоногорода; сей замок звісний нам з кінцем XIV в. (наданне Спиткови Поділя 1395 р. — Czerwoni grod); дивно тільки, що він був би тут названий по нїмецьки. Wrucz пригадує галицький Урич з його загадковим замком (див. вище, т. III 2 c. 470 і прим. 13).

26) Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 (c. 653); пор. тамже булю ч. 886, з котрої видко, що не задоволяючись доходами, які папи йому відступали. Казимир ще й на власну руку забирав собі церковні гроші, — папа рахує їх на 6420 фльоренів.

27) На новий рік 1368 р. Юрий белзький пробував у Львові — бачимо його сьвідком на одній грамотї, виданій тодїшнїм старостою руським Отоном Пілецким. Видко, відносини тодї ще були не порвали ся. (Грамота видана Линниченком при студії: Критическій обзоръ і т. д. дод. III).

28) Civitas Lemburgensis per insultus infidelium Lythuanorum — proch dolor — fore noscitur aggravata et praeventa, — Akta grodz. i ziem. III ч. 19. Про автентичність сеї грамоти див. там же c. 41-2.

29) Печатка Олександра, відірвана від грамоти 1375 р. (коли він володимирським князем уже не був) у Дзялиньского таб. 3 і Фосберґа таб. 24, в остатнє у Пєкосїньского ч. 512 (див. низше).

30) Monum. Poloniae hist. II c. 643-4. Длуґош, оповівши за Яном історію про Володимир, додає, що Ольгерд і Кейстут слїдом напали на Сендомирську землю (III c.331). Але се оповіданнє оперте на переказї (мб. місцевім, Лисогорського монастиря) про чудо, яке стало ся з Литвинами при сїм нападї”, а сей переказ ледво чи був звязаний в традиції з певною хронольоґічною датою. А що напади Литвинів на Сендомирську землю повторяли ся не раз в XV в., тому й такий напад литовських князїв на Сендомирщину в 1370 р. спеціально лишаєть ся непевним, хоч давнїйші дослїдники, зваблені детайлїчністю Длуґошевого оповідання і сим переказом, уважали його за певний — Стаднїцкий Synowie Gedymina II c. 47, Шараневич Rzady Władysława Opolskiego na Rusi c. 270.

31) Cernens, quod nobile dominium Russiae propter insultus Litwanorum pacifice teneri non possit — Monum. Pol. histor. II c. 680.

32) Scriptores rerum. pruss. II c. 111-2. Герман, оповідаючи про напад литовських князїв на Польщу в 1376 р., поясняє, що Юрий Наримунтович і Любарт були незадоволені тим, що Людовик віддав „сусїднї з ними землї кн. Опольському”, і той „почав непокоїти й нападати на їx землї” — очевидно, віддячуючи за їх напади. Тут, очевидно маємо відгомін пограничної війни Волини й Галичини.

33) Філєвич (c. 110-1) представляє подїї так, що по здобутках Литви 1370 р. боротьба затихла, бо Поляки не дбали про сї східнї землї; натомість Людовик напускав на Литву Нїмцїв; сї напади невтралїзували Кейстута, а сам Любарт не відважав ся розпочати боротьбу з огляду на сполучені сили держав Польської й Угорської, аж в 1376 р. литовські князї спромогли ся на похід, а перед тим не могли. Все се зовсїм теоретиче розумованнє, що навіть в самім собі містить певні суперечности.

34) Codex epist. Vitoldi c. 959, видано з копії в збірнику празького унїверситету. Про сю грамоту див. в прим. 15.

35) Vos et totam Russiam de manibus infidelium eruemus, пише Людовик в своїй грамотї — значить Любартове військо стояло в Галичинї.

36) Monum. II c. 674-5 (Ян з Чарнкова), III c. 201 (річн. Малопольський), 211 (річник Куявський), Scriptores rerum prussicarum II c. 111-2 (Герман де Вартберґе).

37) Monum. Poloniae hist. II c. 674-7, 678 (Ян).

38) Qui sceleris auctor fuit, каже про нього лїтопись Куявська (Monum. Pol. h. II c. 212).

39) Див. в прим. 16.

40) Akta gr. і ziem. III ч. 30 == Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 41 Сей Любартів лист виданий з нагоди торговельної умови між ним і містом Львовом, дуже цїкавий, а не дуже почитний в його старій нїмеччинї, тому наводжу його в цїлости в перекладї: „В імя боже амінь! Ми з ласки божої в. князь Дмитро володимирський і луцький, заповідаємо поважаним мужам — радї й міщанам і всьому місту Львову, що ми не перепустимо нїякого купця чи то з Польщі чи то з Нїмеччини з його товаром через нашу землю до поганських країв (Татар очевидно), аби так були склади в Володимирі, Луцьку й Львові, як з давна бували. Наколи-б пан наш король силоміць позволив іти якомусь купцеви через вашу землю (з поминеннєм волинських складів), то і ми будемо пускати купцїв через нашу землю до поганських країв (з поминеннєм Львова), і (в такім разї) уложені між нами трактати — нашу грамоту ви нам, а вашу грамоту ми вам мусимо вернути, без всякої шкоди, без хитрости і перешкоди. На певнїйше сьвідоцтво сього листа причепили ми до нього нашу печатку. Дана грамота в восьмий день св. Мартина епископа в 1379 по рождестві Господа нашого в Луцьку”. Печатка ще недавно була цїла, і мала напись: „печать в. князя Димитрия”.

41) Monumenta Pol. h. II c. 722; Длуґош (III c. 4l5), переказуючи сю звістку, пропустив видко з розмислом Перемишль, але зіставив Снятин.

42) Див. проєкт унїї з 1446 р., що був показчиком найбільших вимог з боку Литви — Codex epistolaris saec. XV т. III ч. 5.

43) Monum. Pol. h. II c. 720, 734-5.











Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.