Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 8.]
Попередня
ТОМ IV
Розділ I
Наступна
Прослїдивши таким чином в загальнїйших моментах справу татарської зверхности над українськими землями, вернімось ще до литовської окупації Поділя, полишеної нами на боцї.
Ми мусимо тут виходити від наведеного вище оповідання русько-литовської лїтописи. По побідї Ольгерда на Синїй водї 1363 р. три брати Кориятовичі — Юрий, Олександр і Константин, „за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землї”, осїли ся на Поділю, й увійшовши „в приязнь” з місцевими отаманами, були признані зверхниками місцевою людністю. Почали боронити землю від Татар, а як головний їх спосіб оборони лїтописець представляє будову замків, котрих на Поділю, по його словам, перед тим зовсїм не було: поставили замки в Смотричу, Бакотї, Камінцю, „і так всї подільські городи (замки) помурували й усю землю Подольску опановали (осели)” 1).
Се оповіданнє дає вірний, але не повний образ окупації Поділя. Його треба доповнити.
Насамперед Поділє не було якимсь „новим сьвітом” для литовських княжат, відкритим Ольгердовим походом. Боротьба за Галичину й Волинь мусїла від самих початків звернути увагу їх також і на Поділє, так тїсно звязане ґеоґрафічно з Волинею, а з Галичиною звязане ще й полїтично, як її давнїйша провінція. Властиво треба-б дивувати ся, що Поділє, давне Понизє, так якось на узбочи зіставалось підчас сеї боротьби. Але на то були свої причини: воно було в безпосереднїй залежности від Орди, і поки Орда була сильна, нїхто не хотїв з нею зачіпатись.
Як ми вже знаємо, Понизє нїколи не було орґанїчно звязане з Галицьким князївством і жило своїм житєм під властию галицьких князїв, що мусїла бути тут досить слаба. Коли появили ся Татари, сї звязки порвали ся зовсїм. Не може бути сумнїву, що Понизє опинило ся досить скоро в безпосереднїй залежности від Татар. Вправдї, ми не маємо безпосереднїх вказівок на се, але та обставина, що Побоже в 1250-х рр. уже сидїло „під Татарами”, на мій погляд служить дуже характеристичним симптомом. В 1252-4 рр. Куремса пробував привести в безпосередню залежність від Орди Бакоту й полудневу Волинь; з волинськими городами йому не пощастило, але про Бакоту і взагалї про західнє Понизє від того часу нїчого не чуємо, і зістаєть ся неясним, чи Данило відібрав його собі назад. Але чи тодї, чи пізнїйше — нпр. по смерти Данила, поднїстрянське Понизє таки мусїло перейти під безпосередню власть Татар, подібно як Понизє побожське, що не вважаючи на Данилові походи на „людей татарських” від 1250-х рр. (а властиво ще від 1240-x) зіставало ся все в безпосереднїй залежности від Татар 2).
Так власне сформувала ся територія пізнїйшого Поділя, по всякій правдоподібности ще в XIII в. Се були землї поднїстрянсько-побожські, що перейшли „під Татар”, добровільно чи недобровільно, і були злучені одністю своєї полїтичної долї. Границею їх з Волинею служила більше меньше вододїльна лїнїя Бога й Припети (як подільські замки за Кориятовичів тут звісні Межибоже, Божськ і Винниця). Галицькою границею була лїнїя що лучила, приблизно взявши, верхівя Бога з устем Стрипи; як подільські замки Кориятовичів знаємо тут Червоногород і Скалу, але є виразний слїд, що й Теребовельщина перед тим також належала до Поділя 3). З Київщиною (полудневою) не було нїякої виразної границї, власне тому мабуть, що сї землї, так само як Поділє, стояли в безпосередній залежности від Татар (тим поясняєть ся, що давні київські землї за Росию зачисляли ся до Браславщини, себто східнього Поділя). Так сформована територія дістала й нове, перед тим незвісне імя, що вперше стрічаєть ся в актах з кінця XIV в. 4) — Поділє; імя анальоґічне з давнїйшою назвою „Понизя”.
Перші стадиї польсько-литовської боротьби за руські землї не торкнулись Поділя. Хоч Казимира новійша польська історіоґрафія славить за увільненнє руських земель від татарської кормиги, в дїйсности він заберав землї, де татарська зверхність була номінальною, але подільських земель, що були під безпосередньою властию Татар, — не дуже зачіпав. Що правда, Длуґош представляє, що Казимир забрав цїле Поділє, і то ще перед 1352 р. Під р. 1352 він записує напад Татарів, з намови Ольгерда, на Подільську землю, regno Poloniae subiectam. Так сам оповідаючи про наданнє Спиткови, називає він Поділє землею, „відібраною Казимиром з татарських рук зброєю й мечем” 5). Але сї принагідні вискази, без всякого докладнїйшого означення, коли ся Казимирова окупація Поділя стала ся, роблять таке вражіннє, що батько польської історіоґрафії, бувши сьвідком пізнїйших спорів за права Польщі й Литви на Поділє, хотїв піддати читачеви вражіннє, що Поділє належало до Польщі з дуже давнїх часів, але не мав відваги скомпонувати просто з голови історію сеї Казимирової окупації 6).
В сучасних звістках ми нїде не знаходимо найменьшої вказівки, аби Казимир колись ходив на Поділє або забрав його, а пізнїйша грамота Ягайла 1595 р., що надавала Поділє Спиткови з Мельштина, вказує дуже докладно, як далеко на схід сягали Казимирові здобутки: Ягайло, віддаючи Поділє Спиткови, вилучає для себе Побоже, а заразом застерігає, що „округи Теребовля й Стїнки зістануть ся й далї при тих правах, які мали за часів Казимира й Володислава опольського 7). Се противставленнє сих двох округів властивому Поділю — округам Камінця, Смотрича, Червоногрода, Скали й Бакоти, вичисленим в тій же грамотї, показує виразно, що тільки ті два округи за часів Казимира й Володислава належали до Польщі й Угорщини. Теребовельщина була стародавньою інтеґральною частиною Галичини, і після того як Казимир прилучив її назад до галицьких земель, вона так при них і зістала ся. Де була „Стїнка”, не можна сказати напевно, але очевидно, що десь на західнїм пограничу Поділя, найскорше — в безпосереднїм сусїдстві Теребовля 8). Отже властивого Поділя, як розуміли його в XV в. і пізнїйше, Казимирові завойовання не діткнулись.
Литовські князї також мусїли обминати Поділє, поки рахували на поміч Татар або не хотїли з ними зачіпати ся. Тільки повний упадок Татарської держави осьмілив їх, а розрив з Татарами, що в кінцї привів до війни 1363 р., розвязав їм руки в відносинах до Поділя. Тому оповіданнє русько-литовської лїтописи, що литовська окупація Поділя наступила по битві на Синїй водї, не має в собі нїчого підозрілого. „За згодою Ольгерда й помочию литовської землї” брати-Кориятовичі ідуть на Поділє й осїдають тут. Пізнїйший компілятор Стрийковский каже їм брати участь в походї Ольгерда на Татар, і Ольгерд за їх заслуги в сїм походї дає їм Поділє та лишає з ними частину свого війська 9). Се розумієть ся, власні здогади Стрийковского; нїчого нема неправдоподібного в тім, що так воно й дійсно було, але як саме — того, розумієть ся, не будемо знати, поки будемо мати в руках тільки коротеньке оповіданнє русько-литовського лїтописця.
Лїтописець сей, зазначивши, що окупація Поділя стала ся наслїдком побіди над Татарами, „отчичами і дїдичами Подільської землї” (се йому потрібно, аби вивести державні права в. кн. Литовського на Поділє), далї сам підносить, що окупація ся не мала характеру насильного опановання. По його словам, вона чинила ся на підставі добровільної угоди з місцевою руською людністю: Кориятовичі входять „у приязнь” з місцевою старшиною — „отаманами”, і з їх помочию орґанїзують оборону землї від Татар. З огляду що для тенденції лїтописця було-б наручнїйше підчеркувати навпаки, що Поділє було здобуте силою литовського меча, таке представленнє подільської окупації має всяке право на наше довірє. І така добровільність перехода подільської людности під управу литовських князїв не повинна нас дивувати супроти припущення, що в своїм часї ся подільська людність добровільно перейшла була під безпосередню татарську зверхність. Протягом столїтя ся татарська зверхність мала час показати свої прикрі сторони, а спеціально часи роскладу й анархії Татарської держави могли давати себе прикро відчувати й таким українським підданим Орди.
Оповідаючи про дїяльність Кориятовичів на Поділю, русько-литовський лїтописець підчеркує їх дїяльність звернену против Татар: вони перестають давати дань татарським баскакам, боронять Поділє від Татар і мурують замки для сеї оборони; Олександр Кориятович і головою накладає в якімсь конфлїктї з Татарами („Татарове убили”). Хоч що до вірности сього всього не маємо підстави щось закидати, образ одначе виходить одностороннїй: вище я вказав, що ми маємо виразні вказівки про контрібуцію давану Татарам, хоч і не реґулярно, а тільки від часу до часу, за часів Кориятовичів і пізнїйше — ще в початках XV в. Вказав я також, що судячи з сього і з ріжних иньших вказівок, Поділє, як і иньші українсько-руські землї в. кн. Литовського, номінально признавало татарську зверхність над собою аж до кінця XIV в. або ще й дещо пізнїйше. Тож боронити Поділє Кориятовичам приходило ся, правдоподібно, в часи татарської анархії, а також від тих татарських ханів та емірів, що не признавались литовським правительством, чи спеціально — місцевими подільськими князями, та були противні їх татарським союзникам.
З другого боку від коли литовські князї, загорнувши Поділє, зняли з нього те табу в видї татарської власти, що хоронила його давнїйше від претензій і литовських і польських, не могло воно вже діставати ся нетикальним в польсько-литовській боротьбі за українські землї. Литовські князї Поділя мусїли оглядати ся на Польщу.
Русько-литовський лїтописець підчеркує супроти пізнїйших спорів за Поділє, що Кориятовичі зайняли Поділє „сo князя великого Ольгирдовимъ прозволениемь и с помочію Литовскои земли”, але ся „поміч Литовської землї” була занадто проблематична, аби нею можна було заспокоїтись, а ще на такім далекім, на всякі ворожі заходи виставленім пограничу як Поділє. Я підносив уже вище, говорячи про Волинь, що при загальній екстензивности литовської полїтики й потребі повсечасної готовости до боротьби з Нїмцями на північній границї, литовські князї в українських землях не могли числити на поміч литовського правительства й мусїли покладати ся виключно майже на власні сили. А в слабо залюдненім, з усїх боків загроженім Поділю бути полишеним власним силам було особливо тяжко. Тож і не диво, що до певної міри забезпечивши себе зі сторони Татар компромісом — признаннєм татарської зверхности, литовські князї й супроти Польщі ідуть також на компроміс.
Русько-литовський лїтописець мовчить про се. Він оповідає тільки лєґендарний переказ, що Казимир Вел., не маючи синів, закликав до себе „за ґлейтовними листами с великою твердостию” Константина Кориятовича до Кракова й хотїв видати за нього доньку, з тим аби він був по нїм наступником на польськім престолї; але Константин, розглянувши ся на польськім дворі, „не схотїв приступити до їх віри”, й погостивши у короля, вернув ся назад, „до своєго государьства”.
Кориятовичі в дїйсности їздили до Кракова не так рідко, як представляє собі русько-литовський лїтописець, у котрого ся подоріж Константина обставлена ріжними „твердостями й ґлейтами” — вони знали туди дорогу дуже добре. Олександра Кориятовича бачимо при боцї Казимира в Польщі в р. 1368; по словам Яна з Чарнкова, Олександр був в Кракові і в часї смерти Казимира, коли литовські князї позаберали волинські замки — може їздив на похорон. Потім маємо його грамоту краківським купцям на свобідну торговлю на Поділю, видану в Кракові весною 1375 р. Маємо грамоту й самого Константина, видану в Кракові весною 1385 р., де він повторяє привілєґії надані його братом краківським купцям 10). До одної з таких подорожей Константина могла бути й привязана лєґенда, що польський король хотїв мати його своїм зятем і наступником. Вона виглядає зрештою як іронїчна алюзія до Ягайлового одруження з Ядвіґою: от мовляв иньших князїв також кликали на польський престіл, але ті люди більше себе поважали й на те не звабили ся, віри своєї не змінили.
Уже сї подорожі Кориятовичів до Польщі, припадково нам звісні, а в дїйсности може ще й далеко частїйші, вказують на зближеннє Кориятовичів до краківського двору, — зближеннє дуже характеристичне супроти боротьби, яку провадили з Польщею литовські князї. Властивий характер сього зближення виявляє звісний уже нам трактат польсько-литовської згоди з 1366 р. Як ми бачили вже, в нїм Юрий і Олександр Кориятовичі виступають по польській сторонї, як союзники й присяжники Казимира, так само як і Юрий Наримунтович белзький; тільки що той до сього васальства був змушений війною, а для Кориятовичів такого мусу не було. Ян з Чарнкова з признаннєм підносить, що Олександр Кориятович був завсїди вірним Казимиру й діставши від нього в управу в 1366 р. Володимир, до смерти Казимира вірно служив йому. Я вище висловив також здогад, що й Юрий Кориятович тому згадуєть ся в трактатї 1366 р., бо разом з братом дістав від Казимира якусь державу в українських землях 11). Але як би там не було, се довірє, яке Казимир показує Кориятовичам в 1366 р., і їх роля в сїм трактатї, показує що Кориятовичі скоро йно осїли ся в Подільській землї, постарали ся зблизити ся до Польщі, й зайняли нейтральне становище в польсько-литовській боротьбі.
Уважати таке їх становище результатом якихось спеціальних уподобань чи симпатий до Польщі було-б дуже сьміло. Тут був простий, полїтичний рахунок — забезпечити себе від всяких претензій зі сторони Польщі. Се було тим потрібнїйше, що Кориятовичі, не маючи нї звідки помочи, мали на голові не одну Польщу, як ми вже бачили.
1) Ученыя записки II отд. I c. 44.
2) Див. т. III 2 c. 84-5, 155 і далї.
3) В наданню Поділя Спиткови 1395 р. Ягайло виразно зачисляє округи Теребовля й Стїнки до Подільських земель: він застерігаєть ся, що так само як Межибоже, Божський і Винниця виключають ся з подільської держави Спитка, тав само і districtus Trebowliensis et Sczenca... non obstante donacione huiusmodi observentur circa iura et in quibus tempore felicis et eterne recordacionis incliti Kazimiri regis Polonie nostri predecessoris et Ladislai ducis oppoliensis alias tenutarii illarum parcium observabantur (Codex ер. Vitoldi c. 39). Сього застереження инакше не можна розуміти як тільки так, що Теребовль і Стїнка зачисляли ся до Поділя ще в кінцї XIV в. і давнїйше до нього належали, але були відірвані від нього колись за Казимира В., через те не увійшли в наданнє Спиткови, а наслїдком сього злили ся знову з Галичиною. Що то був за districtus Szcenca, Стїнка з округом, не можна сказати — див. низше, c. 90.
4) Перший документ, де ужите слово Поділє — наданнє Спиткови 1395 р. Про термін Поділя — моє „Барское староство” c. 17 і далї (тут взагалї подано коротку історію Поділя).
5) Длуґош III c. 245 і 519.
6) Кромер, опираючи ся на Длуґошу, але не представляючи вже собі ясно тих фактів, які змушували Длуґоша до такої обережности, зовсїм відважно твердить, що Казимир забрав „полудневу Русь і Поділє аж по самий Кремінець”. Він пробує довести се ріжними доказами, але зовсїм, розумієть ся, хибно — їх розібрав уже Стаднїцкий, Synowie Gedymina I c. 136, і тому нема по що нам над ними застановлятись. Та недавно в дусї Кромера, але ще більш рішучо, пробував представити подільську справу др. Прохаска в статї Podole lennem Korony (1352-1410) — Rozprawy wydz. hist. filoz. akademii т. 33. Він пробує довести що Поділє нїколи не було завойоване литовськими князями, анї належало до них, видкидає оповіданнє русько-литовської лїтописи про битву на Синїй водї, про Кориятовичів, про похід Витовта й його володїннє Поділєм перед 1411 р. Кладе натомість в основу своїх виводів Длуґошеву звістку під р. 1352, а проти історії Витовтового похода на Федора Кориятовича вимишляє похід Ягайла на Поділє 1393 р. Сї виводи його по части операють ся на голословних і зовсїм довільних твердженнях, по части на хибних інтерпретаціях і натяганнях, так що найменшої наукової стійности не мають. Детальнїйше розібрав я їx в своїй рецензії в т. XIII Записок наук. тов. ім. Шевченка і туди відсилаю цїкавих, а тут уважаю себе в праві супроти того близше не спиняти ся коло сеї невдалої елюкубрації.
7) Codex epist. Vitoldi c. 39 == Archiwum Sanguszków c. 19.
8) В давнїйших часах можемо вказати тільки одну осаду такого імени — се нинїшнї Стїнки коло Золочева (на них вказували вже видавцї Archiwum Sanguszków I, index). Вони звісні уже в актах XV в., але тільки як villa (Akta grodz. і ziem. XII c. 230, 246), та й лежать де що задалеко. Молчановський з граничного обводу 1546 р. вказував на лїс Stenki на устю Гнїзди в Серет (ор. c. c. 14 і 188), але се не помагає нїчого — стїнка для лїса в нашій мові nomen appellativum, а не рroprium.
9) Stryjkowski II c. 6-7.
10) Akta grodz. i ziem. VII ч. 7, Codex dipl. m. Krakowa ч. 47 і 60, Monum. Poloniae hist. II c. 643.
11) Угода 1366 р. — Kwartalnik hist. 1890 c. 573, Monum. Poloniae hist. II c. 631, пор. вище c. 390.
Попередня
ТОМ IV
Розділ I
Наступна
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 8.]