Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ II. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ II     Наступна





II. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — на переломі XIV і XV в.


Польсько-угорській спір за Галичину:Угорсько-польський компроміс, претенсії Угорщини, пляни Людовика, Володислав Опольський володарем Галичини, правний титул сього володїння, прикмети державних прав — титул, печать і монети Володислава. Непевність Людовикових плянів в Польщі, Володислав уступає з Галичини, причини і час сього факту, угорські намістники в Галичинї.



Так отже з остатньою четвертиною XIV в. українські землї (з виїмком угорської України) війшли в склад в. кн. Литовського і Польщі й їх дальша історія розвиваєть ся на тлї історії тих двох держав, в залежности від них та їх обопільних відносин. На дальший розвій історії наших земель в близших двох столїтях вплинуло кілька важних фактів, що стали ся на переломі XIV і XV в. Тож на них насамперед мусимо ми спинити ся — розумієть ся, настільки, наскільки вони відбили ся на історії України. А що факти сї не все стоять в ґенетичнім звязку з собою, то й переходити їх мусимо з-окрема. Факти, чи їх ґрупи розумію такі:

а) Окупована Польщею на підставі угоди з Угорщиною Галичина займала непевне становище між сими двома державами. Розірваннє особистої унїї Угорщини й Польщі в р. 1382 загострило сю непевність. Справа була розвязана на користь Польщі оружною рукою в р. 1387 — походом Ядвиги. В формі дипльоматичних спорів затягнула ся вона на довго, перейшла в XV в. і рішена властиво не була нїколи, але Галичина від кампанїї 1387 р. зістаєть ся при Польщі.

б) Оружна боротьба Литви й Польщі за Галицько-волинські землї була перервана унїєю Литви й Польщі, що звела сю боротьбу до меньше гострих форм, переважно дипльоматичних переговорів.

в) В початковій своїй формі унїя заповідала безпосереднє злученнє всїх, а в тім і українських земель в. князївства Литовського до Польщі; але змагання Витовта до задержання державної осібности в. кн. Литовського розбили сї пляни й потягнули сю справу в довгу проволоку.

г) Дїяльність того ж Витовта, перейнята й його наступниками, що довели зачеркнену ним проґраму до кінця, — позбавила державної окремішности поодинокі українські землї в. кн. Литовського. В руках поодиноких литовських династий сї землї стали були майже осібними державами і з часом мусїли відокремити ся зовсїм; але полїтика Витовта зробила з них прості провінції в. кн. Литовського, так що дальша доля їх як найтїснїйше була звязана з долею в. князївства взагалї.

В сїм порядку сї ґрупи фактів тепер перейдемо, щоб потім слїдити, як наслїдком тих подїй уложила ся полїтична доля українських земель в дальших столїтях.

Отже почнемо від Галичини  1).

Ми вже знаємо, що в галицькій справі Польща, себ то Казимир Великий — виступав на підставі порозуміння з Угорщиною 2). В найдавнійшій умові Польщі й Угорщини в руській справі, яку маємо, себто в трактатї 1350 р., знаходимо виразний відклик до якоїсь угоди в сїй справі, уложеної ще з Каролем угорським († 1342), і я висловив здогад, що ще підчас вишгородських переговорів 1339 р. між Казимиром і Каролем була уложена умова, де обидві сторони стояли на тім же ґрунтї, на якім стоять вони в умові 1350 р., уложеній уже по тому, як Казимир здобув Галичину. У всякім разї умова 1350 р. кидає сьвітло на становище обох держав в галицькій справі і в попереднїх лїтах, і ті великі гарантії угорських прав на Галичину, які в нїй знаходимо, певно, не були новою уступкою, а датували ся давнїйшими роками.

Галичина признавала ся землею угорською, на основі угорських історичних прав, і коли угорський король позволяв Казимиру її зайняти, то тільки з застереженнєм всїх угорських прав. В разї коли б Казимир не мав сина, Галичина разом з цїлою Польщею мала перейти спадщиною до угорського короля, на підставі спадщинної угоди 1339 р. Коли ж би у Казимира був син, і Польща до угорського короля не перейшла, то в такім разї угорський король — Людовик чи його наступник — мав право викупити Галичину кождої хвилї від корони Польської за 100 тисяч фльоренів 3).

Так була стилїзована умова 1350 р., найдавнїйша яку ми маємо в сїй справі. Галичина отже признавала ся власністю Угорщини, а Казимир мав її тільки в доживотній державі. За кошти й труди, вложені Польщею в окупацію Галичини, признавало ся їй право тільки на викупну суму. На сїй підставі угорський король обовязував ся помагати Польщі в справах звязаних з Галичиною, і дїйсно, як ми вже знаємо, він кілька разів сам ходив походом разом з Казимиром, хоч особливої енерґії в то не вкладав, бо взагалї заінтересовання Галичиною не показував, а також посилав війська й пожичав гроші Казимиру на воєнні потреби. З р. 1355 маємо грамоту, де Людовик обіцяє Казимиру не вимагати від нього звороту пожички, зробленої у нього Казимиром для окупації Руси, доки він не прийде до спокійного володїння сею землею, „яке мали предки наші” (prout predecessores nostri habuerunt) 4).

Ся остатня фраза інтересна, бо й тут угорський король підчеркує права Угорщини на Галичину, і ся подробиця особливо цїнна супроти здогадів декотрих учених, що Людовик пізнїйше вирік ся своїх прав на Русь 5). В дїйсности було як раз навпаки — в пізнїйших трактатах Людовика з Казимиром що до його прав на польську спадщину (рр. 1364 і 1369) повторяєть ся остереженнє, що давнїйші умови їх мають силу й на далї 6). Та й трактованнє Людовиком на польськім престолї українських земель як угорської провінції й брак усякої опозиції в польських кругах против такого трактовання показують, що Галичина признавала ся власністю Угорщини не тільки в угорських, а і в польських кругах, для котрих умови в сїй справі Казимира з Людовиком, розумієть ся, не були секретом.

Отже справа стояла так, що Галичина, здобута Казимиром, була тільки в його доживотнім володїнню, як угорська власність. По смерти його, чи разом з Польщею, чи осібно від неї, мала вона перейти до угорських королїв, а Польща мала право тільки на відшкодованнє — 100 тис. фльоренів.

А хоч з уст Казимира виходили вискази, які сьвідчать, що він дивив ся на Галичину як на провінцію польську, здобуту виключно польськими силами і супроти того призначену служити виключно польським інтересам 7), то се не зміняло формальної, правної сторони справи. Певно, не безінтересно було б здати собі справу, як годили ся такі погляди його з сьвідомістю прав Угорщини, забезпечених тими, стільки разів повторюваними й відновлюваними трактатами. Але чи мислив Казимир собі Польщу й Угорщину як одно тїло в будучности; чи не входячи в будучність, трактував Галичину з сучасного фактичного польського володїння; чи вкінцї надїяв ся, що зобовязання супроти Угорщини можна буде з часом пустити в непамять, — се не касувало угорських прав на Галичину супроти Польщі.

Тим часом рахунки угорських королїв на те, що Казимир не буде мати синів, справдили ся. По нїм від чотирох його шлюбів зістали ся тільки доньки, виключені від польської корони умовами з угорськими королями, й Людовик в падолистї 1370 р. став нарештї польським королем. Але до його тріумфу примішувала дуже гірка прикрість: він сам не мав синів, і так довго ждана польська корона готова була з його смертю пропасти знову для його династиї, бо попереднї трактати давали права на польську корону тільки мужеському потомству короля угорського. Супроти того Людовик ставить собі подвійний плян: з одного боку він змагає до того, аби забезпечити польську корону своїм донькам, з другого боку — з огляду на всякі трудности, звязані з сим першим пляном, стараєть ся про всякий випадок забезпечити Угорщинї Галичину.

Проєкт — посадити на польськім тронї одну з Людовикових доньок, дїйсно, мав дуже непевні вигляди. Тож заміри Людовика що до забезпечення Галичини для Угорщини були зовсїм природні, і коли пізнїйші польські історики, почавши від Длуґоша і до новійших часів, часто обкидають Людовика ріжними закидами за се, то причиною сього було або польське національне почутє, або — нерозуміннє прав Людовика на Галичину.

Але хоч права Угорщини на Галичину були виразно забезпечені давнїйшими трактатами, Людовик не уважав відповідним від разу поставити справу ясно. Його становище як польського короля, його пляни — забезпечити польську корону одній з своїх доньок, дають сьому зовсїм відповідне обясненнє. І перше, а тим більше друге наказувало йому обминати все, ще могли подражнити польську суспільність, котрої прихильність була так потрібна Людовикови з огляду на ті трудні пляни задержання польської корони в руках своїх доньок. Відірваннє Галичини без всяких приготовань могло б дїйсно подражнити Поляків. Бо хоч вони мусїли знати права Угорської корони на Галичину, ще лїпше мусїли памятати, скільки крови, труду й гроша коштувала окупація Галичини Полякам, тим часом як угорські королї — Людовик і його батько — не дуже то вкладали ся в сю справу. Може бути, що був у Людовика й ще оден мотив — бажаннє непримітним прилученнєм Галичини до Угорщини обминути ту точку умови, що забезпечила в такім разї Польщі право на досить значну викупну суму. Зрештою досить і того, що полїтика Людовика супроти Галичини нам зовсїм ясна в головнім, а всїх мотивів його поступовання нема й потреби дошукуватись.

Між повірниками Людовика був оден спеціально відповідний до його галицьких плянів. Був то Володислав князь опольський 8). Син Болька кн. опольського, поважаного, але досить незаможного князя з шлезьких Пястовичів, що перевів своє житє в службі цїсаря Кароля IV, Володислав також мусїв шукати службової карієри. Бувши по матери свояком угорського короля Людовика (його бабка була тїточною сестрою Людовика), він удав ся на його двір, ще в 1350-х рр., і тут своєю зручністю в дипльоматичних порученнях і вірністю здобув довірє й приязнь короля. В 1366 р. дістав він високий уряд палятина угорського, себто першого урядника держави, носив іще й иньші титули й обовязки, а при тім далї уживав ся до ріжних дипльоматичних пересправ. Коли прийшов час Людовику взяти на себе польську корону, вислав він Володислава як Пястовича перед собою в Польщу, аби приготовив йому ґрунт. Се бажаннє Людовика Володислав задоволив, і за те в день Людовикової коронації дістав від нього багаті маєтности в Польщі. Сього ж талановитого і поважного свого повірника задумав ужити для переведення своїх плянів що до Галичини. В вереснї 1372 р. Володислав зложив з себе уряд палятина угорського, щоб взяти новий обовязок; в перших днях жовтня в Пресбурґу заіменував його Людовик управителем „Руського королївства” (regni Russie).

На жаль, ми не маємо самої грамоти надання, тільки оповіщеннє про се наданнє до всїх достойників і урядників Угорщини й Польщі. Може грамота надання прояснила б нам де що в досить неясній ролї, яку придїлив Людовик Володиславу, хоч я маю те переконаннє, що ся неясність в значній ролї залежала від укритих плянів Людовика, була до певної міри умисною, так що мабуть і та грамота не була на тім пунктї дуже ясна

В згаданім оповіщенню Людовик повідомляє всїх урядників угорських і польських, а спеціально митників, що він „з огляду на чесність, досвідченність і розум поважного й славного князя Володислава, князя опольського й велюньського, свого дорогого свояка й повірного дорадника”, надав йому королївство Руське з усїма городами й людністю в управу на вічні часи (perpetue contulerimus gubernandum et conservandum). Тож він поручає згаданим урядникам, аби купцїв і всяких людей з Руси трактували як королївських підданих (tanquam nostros fideles ac dicioni nostros subiectos), даючи їм свобідний проїзд скрізь і не побераючи з них нїяких поборів понад уставлені оплати 9).

В сїй грамотї Володислав виступає так як би тільки ґубернатором Руси з руки Людовика, дістає Галичину gubernandum et conservandum. Одно тільки слівце perpetue дає натяк, що Володислав не був звичайним ґубернатором, але й його можна б толкувати просто як управу „до живота”, бо таке доживотне управительство в тодїшнїх порядках не було нїчим незвичайним.

Инакше представляєть ся Володислав в тих грамотах, які маємо від нього самого. Почавши від найпершої, яку маємо (датованої 11/XI 1372), і аж до свого уступлення, титулує він себе не яким небудь ґубернатором або управителем, а володарем з ласки божої, дїдичним паном Руси: Dei gratia dux opoliensis, velunensis terreque Russie dominus et heres — так звучить його повний титул 10), а в одній руській грамотї називає він себе навіть „самодержцем” — старим, традиційним руським титулом, що ним оден з переписувачів Галицько-волинської лїтописи був затитулував „великого Романа” 11). Його численні привилеї мають характер надань княжих, без всяких ограничень, що більше — він відновляє надання Казимира (наданнє грунтів м. Львову). Грамоти його печатані княжою, „маєстатичною” печатию, з княжою фіґурою Володислава на тронї, з мечем, і двома гербами з боків — пястівським фамілїйним орлом і галицьким львом; наоколо ґотицька напись: Ladislavs Dei gracia dux opoliensis, wielvnensis et terre Russie domin(u)s et heres 12). Він бє свою монету для Галичини з іменем угорського короля і своїм, а частїйше тільки своїм. Срібні грошики першої катеґорії мають з одного боку букву L і наоколо Lodvici r(egis) Ungarie, з другого Vladislavus dux і герб Львова — лев опертий на заднїх лапах. Грошики другої катеґорії — з одного боку букву W і напись Wladislaus dux, з другого тойже герб з написею: moneta Russie. Мідяні денарки мають лише букву W 13). Нарештї уступаючи в 1378 р. з Руси, Володислав видав грамоту до панів, земян, воєвод, війтів і всїх людей на Руси, де звільняв їх нею „від присяги, послушности, вірности і всяких иньших обовязків, якими вони були звязані супроти нього як дїдичного володаря” та передавав їх безпосередно під власть короля 14).

І так дивив ся не тільки сам Володислав на себе. Сучасник Ян з Чарнкова, Володиславу зовсїм не прихильний особливо, описуючи його уступленнє з Руси, називає його totius Russie dux et dominus і каже, що він проміняв Галичину Людовику за иньші terris et ducatibus 15). З самої Галичини не багато маємо — але от на однім з документів стрічаємо підпись секретаря — „протонотарія” illustrissimi principis domini Ladislai Dei gracia ducis ораlvensis et dominі Russie. B другім — уже з часів другого пановання Володислава на Руси (більше номінального, але тим же титулом, очевидно, наданого що й перше володїннє його) — староста руський Андрій в грамотї перемишльському шевському цеху зве Володислава „нашим ласкавим паном” 16).

Все се показує виразно, що Володислав не був простим ґубернатором Руси, як можна-б толкувати Людовикову грамоту, а володїв нею як володарь, дїдичний пан, на княжім праві (jure ducali). Супроти того вирази Людовикової грамоти треба уважати або недокладною стилїзацією, або тим, що Людовик тут навмисно, маючи свої потайні пляни, допускав певну неясність в становищу Володислава. Додати треба, що таке наданнє Руси Володиславу на княжім праві тим меньше може уважати ся чимсь надзвичайним, бо не було одинокими: ще перед тим Людовик надав таким самим способом тому-ж Володиславу землю Велюньську, а Казимиру щетинському землю Добринську 17).

Що до самого факту надання ми маємо ще інтересну пізнїйшу згадку Людовикового зятя Жиґимонта (Сіґізмунда), в р. 1393. Доводячи права Володислава на Добринську землю, дану йому в заміну за Галичину, Жиґимонт, казав, що Людовик дав Галичину Володиславу Опольському в заміну за його маєтности на Угорщинї 18).

Розумієть ся, сю звістку — що Русь була дана Володиславу як заміна його угорських маєтностей, трудно брати серіозно. Вправдї, можна припускати, що того рода контракт міг бути уложений між Людовиком і Володиславом, для того аби підчеркнути, що Володислав дістав Русь як угорську землю, та тільки в такім разї сей контракт міг бути уложений і ex post, „заднїм числом”.

Інтересно було-б відповісти на питаннє, в якій мірі Людовик і сам Володислав дивили ся на се Володиславове панованнє в Галичинї як на річ переходову, часову. У Людовика прохоплювали ся заяви, які вказували, що се пануваннє Володислава від початку мало служити иньшим цїлям. В такім значінню толкую я неясну, загадкову стилїзацію його грамоти про Володислава з р. 1372. Ягайло пізнїйше (1396) називав Володислава простим „державцем” Руських земель 19). Не вважаючи на пишні титули міг і сам Володислав знати про тимчасовість своєї ролї: думаю, що між двома так близькими людьми як Людовик і Володислав на сїй точцї не повинно було бути секрету. Володислав був занадто вірним слугою й товаришом Людовика і перед тим і по тім, аби припустити, що Людовик його попросту дурив — надавав Галичину нїби на вічність, а сам мав плян її за кілька лїт відібрати. Также мало правдоподібним здаєть ся менї і таке обясненнє, що Людовик вивів потім Володислава з Галичини тільки наслїдком зміни обставин, против власних своїх початкових плянів.

Як би там не було, в Володиславі Галичина мала ще раз — і уже в остатнїй — свого осібного князя, хоч би князюваннє се в основі своїй і було тільки дипльоматичною штукою. Більше як шість лїт панував він тут як володар, „на повним княжім праві” (pleno jure ducali), як тодї казали, хоч і під зверхністю угорського короля, як його васаль. Васальну залежність від себе Руси під управою Володислава, як ви бачили, зазначив Людовик виразно уже в своїй грамотї 1372 р., піднїсши, що людність Руси й по наданню Володиславу не перестала бути його підданими (tanquam nostros fideles ac dicioni nostre subiectos) 20); і потім се зазначували і Людовик і Володислав при кождій нагодї. Що Володислав був васалем Людовика як короля угорського, се найвиразнїйше задокументовано описаними вище грошиками Володислава, де імя Людовика читаєть ся з титулом угорського короля.

Може бути одначе, що на разї сеї сторони дуже афішувати не уважали відповідним анї Людовик анї Володислав. Досить було вже й осягненого: що „королївство Руське” фактично вилучено з комплєкса польських земель і віддано чоловіку вірному, в руках котрого воно для Угорщини було зовсїм безпечним.

В польських кругах наданнє Галичини Володиславу, очевидно, не викликало опозиції. Ян з Чарнкова, що згадує про невдоволеннє, викликане в польських кругах наданнями Вєлюньської й Добринської землї Володиславу, промовчує зовсїм наданнє Галичини, а Длуґош як раз підносить, що Поляки не робили нїяких трудностей Людовику в роспорядженню руськими землями 21). Тому дуже непевна гадка деяких новійших дослїдників, що та точка кошицьких постанов, де Людовик обовязуєть ся не давати анї в державу анї в вічність замків в Польщі нїякому князю або особі княжого роду, — була відповідею на наданнє Руси Володиславу 22). Катеґорична заява Длуґоша про брак усякої опозиції з польської сторони має своє значіннє: він не так далекий був від сих подїй.

Тим часом забезпечивши про всякий випадок Русь для Угорщини, Людовик енерґічно заходив ся коло другого, далеко важнїйшого для нього пляну — забезпечення польської корони для свого потомства 23). Його мати Єлисавета при помочи своїх повірників між малопольськими панами зручно працювала коло сього, і вже на Кошицькім з'їздї в осени 1373 р. зроблено було в тій справі початки. Документально знаємо, що деякі польські міста тодї вже згодили ся на таку незвичайну в польськім державнім житю річ — признали права на польську корону по смерти Людовика його старшим донькам Катеринї й Марії. Чи дали тодї згоду на се польські стани взагалї, не знати. В кождім разї на новім з'їздї в Кошицях 1374 р. (17/IX), цїною незвичайних уступок, обіцянок і т. и. удало ся вимогти таку заяву від польських станів. Вони обіцяли по смерти Людовика, як би не було у нього сина, признати королевою ту доньку його, котру їм призначить він сам або його мати Єлисавета — реґентка в Польщі, або його жінка Єлисавета т. зв. Молодша.

Згоду вирвано від польських станів, але її сповненнє не було так певне. Неохота до угорського правительства давала себе відчувати занадто часто. Вічна опозиція Великої Польщі, повстання там на користь Пястовича Володислава Білого, різня Угрів в околицях Кракова при кінцї 1376 р. — все се й меньше досьвідченому полїтику, нїж Людовик, показувало виразно, що становище його династиї в Польщі дуже непевне. А то тим більше, що й доньки Людовика, з котрих одна мала-б засїсти на польськім престолї, були ще занадто молоді і в разї смерти батька не дали-б собі ради з польською ситуацією. Отже не вважаючи на кошицьке приреченнє, Людовик мав усї причини не спускати з ока галицької справи. І він дїйсно, не задоволяючи ся володїннєм Володислава, постановив прилучити Галичину до Угорщини безпосередно, як її провінцію. З кінцем 1378 р. надав він Володиславу землю Добринську в заміну за Галичину, а Галичину, як угорську провінцію, роздав в управу своїм старостам.

Мотиви сього кроку Людовика, здаєть ся, не були відгадні сучасниками. Оповідаючи про уступленнє Володислава, сучасник Янко з Чарнкова толкує се тим, що Володислав, бувши великим прихильником спокою, знеохотив ся своєю ролею в Галичинї з огляду на напади Литви, що не давали йому завести тут порядку, тому й передав він її Людовику в заміну за Добринську землю  24). Се толкованнє, хоч його й пробували піддержати деякі з дослїдників, очевидно, невірне. Як раз тодї Литва була приборкана походом Людовика 1377 р., і коли Володислав не уступив перед тим, тим меньше мав причин робити се тепер. Ще наівнїйше толкованнє дав пізнїйший Длуґош. Він каже, що Людовик, підчас свого остатнього походу на Литву побачив багацтво й красу (glebam uberem et situm) Руських земель, котрих давнїйше не знав (наче перед тим не бачив він їх!). Тому схотїв відірвати їх від Польщі та прилучити до Угорщини, і для того відібрав Галичину від Володислава  25).

Ми знаємо, що Людовик трактував Галичину як угорську провінцію уже давнїйше, віддаючи Галичину Володиславу. Здогадував ся я, що володїннє Володислава Людовик уважав за форму переходову. Які-ж мотиви мав він, відбераючи її з рук свого повірника, розбиваючи сю комбінацію, що під такою делїкатною формою так добре хоронила Галичину для Угорщини? Деякі новійші дослїдники думають, що Людовик уважав сю справу о стільки вже приготованою, що можна було зробити крок дальше — прилучити Галичину до Угорщини 26). Се можливе, хоч дуже теоретичне. Здаєть ся, близшого мотиву треба шукати в чім иньшім — в іменованню Володислава намісником Польщі, а може і в обставинах, утворених смертию старшої доньки Людовика — Катерини.

Ґубернаторство Володислава в Польщі належить до тих темних питань, якими взагалї богата історія Польщі в сїм часї. З огляду, що великопольська шляхта заложила протест против сього іменовання, Володислав на сїм урядї пробув дуже недовго, і не звісно навіть близше — коли саме він той уряд мав. Здаєть ся, що се було між третїм і четвертим (остатнїм) періодом реґенції Єлисавети, то значить між осенею р. 1378 і осенею 1379 27), і се власне давало-б нам обясненнє, що було причиною відібрання Руси від Володислава: Людовик, постановивши віддати управу Польщі Володиславу, мусїв Галичину від нього відібрати, инакше весь ефект відокремлення Руси з р. 1372 пропав би. Вона злучила ся б знову в одних руках з польськими землями, й її окремішність знову була-б затерта.

Часу смерти королївни Катерини также не знаємо докладно. Остатню звістку про неї як про живу маємо в вереснї 1378 р., при кінцї 1379 р. її в кождім разї не було на сьвітї 28). Смерть її зробила нові трудности Людовику. Великополяне, взагалї супроти Людовика неприхильні, не схотїли присягти другій королївнї на королївство польське, як присягли були Марії, так що вкінцї аж насильством прийшло ся Людовику виривати від них згоду. Отже коли Катерина умерла десь при кінцї 1378 р., то трудности від Великополян також могли вплинути на рішеннє Людовика — забезпечити бодай Галичину, прилучивши її до Угорщини.

Так чи сяк, Людовик постановив винагородити Володислава за утрату Руси иньшим лєном, опорожненим зі смертию Казимира щетинського — землями Добринською, Бидґощською й Ґнєвковською. А Галичину рішив прилучити безпосередно до Угорщини й роздати її в управу звичайним угорським урядникам. В перших днях грудня 1378 р. видав він в Вишгородї грамоту, де повідомляв урядників і людність Добринської землї, що „за зрілою й здоровою порадою панів наших обох держав — Угорщини й Польщі”, він постановив взяти від Володислава „землю нашу Руську з усїма її правами, землями й приналежностями в володїннє своє, своїх дїтей і сьвятої корони нашої” (sacra corona, nostra — звичайний вираз для Угорської корони, виразнїйше одначе в документї не названої!). А Володиславу в заміну 29) рішив дати землю Добринську як лєн опорожнений з смертию кн. Каська. 30).

Відповідно до того 13 сїчня 1379 р. видав Володислав в Вєлюни згадану вже вище свою грамоту до урядників і людности Галичини, де звільняв їх від присяги й послушности що до своєї особи й передавав їх під безпосередню власть короля. З мая сього року маємо вже першу звісну нам грамоту Людовика для Галичини  31). Але в одній галицькій грамотї з липня того року виступає між сьвідками Ян з Ґлоґови prothonotarius illustrissimi principis domini Ladislai Dei gracia ducis opalvensis et domini Russie, і се може вказувати на те, що реально Галичина вповнї вийшла з під управи Володислава дещо пізнїйше. Одначе в тій самій грамотї між сьвідками виступає і новий намістник: Gumparthus capitaneus generalis Russie 32).

Ми не маємо якоїсь грамоти Людовика, де-б виразно проголошувало ся прилученнє Галичини до Угорщини, коли не рахувати тієї досить неясної й побіжної згадки в грамотї Добринській землї. Зовсїм певно, що такого манїфесту й не було. Дражнити польської опінїї Людовик не мав охоти й задоволив ся знову фактичним станом річей — тим що Галичину обсаджено угорськими урядниками, які правили нею як угорською провінцією.

Про се маємо досить докладні вісти. Сучасний угорський хронїст архидиякон Йоан (de Kikullev), згадавши про похід Людовика на Литву 1377 р., додає, що Людовик, прогнавши ворогів і здобувши побіду, іменував для управи Руського королївства воєводами або старостами Петра Баля, потім його братів всечестного Емерика епископа ерлявського і Георгія Zudar, потім Емерика Бебека і Йоана de Capol, і вони успішно й похвально боронячи се королївство, хоронили його під властию святої корони (угорської) й управою згаданого короля 33). Янко з Чарнкова, згадуючи про зраду начальників пограничних, руських замків по смерти Людовика, також зве їх Уграми 34). Вкінцї самі імена деяких управителїв Руси, звісні нам з рр. 1380-1386 вказують виразно на їх угорську приналежність. Так р. 1381 виступає в них Petrus Zudar banus, regni Rusciae wojwoda, в рр. 1384-5 Emericus Bebek tocius regni Russie capitaneus, в 1386 — Joannes de Kapola regni Rusciae woywoda 35).

Що Галичина була прилучена до Угорщини й признавала ся угорською провінцією, на се окрім наведеного оповідання угорського хронїста маємо й иньші, ще документальнїйші вказівки. Так на монетах битих Людовиком для Галичини (moneta Russie, як читаєть ся на нїй) імя Людовика читаєть ся з титулом rex Ungariae 36). З часів по смерти Людовика маємо грамоти доньки Марії, королеви угорської, з рр. 1383-5, де вона титулує себе королевою тільки угорською, не польською, але видає роспорядження для Галичини в цїлім її складї: в грамотах згадують ся повіти Перемишльський і Сяніцький. Вона обовязує галицьких земян службою „нам і нашим наступникам королям угорським”, а тодїшнїй „управитель всеї Руси” (totius regni Russiae capitaneus) Емерик Бебек виконує її роспорядження, яко своєї королеви 37). Вкінцї жадання польських станів в Сєрадзи 1383 р. (про них зараз низше), аби Галичину вернено Польщі, показують, що і в Польщі знали про її оберненнє на угорську провінцію 38).








Примітки


1) Про відносини Польщі й Угорщини в руській справі й пізнїйший спір див. головно: Stadnicki Synowie Gedymina, II; Матїїв Der polnisch-ungarischer Streit um Galizien und Lodomerien (Jahresbericht des II Obergymn. im Lemberg, 1886); Prochaska W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. — Kwart. hist. 1892; Lewicki Jeszcze w kwestyi zajęcia Rusi Czerwonej przez Kazimierza ib. 1894, Милькович Студия критичні над істориєю русько-польскою, 1893. Дещо дають також иньші моноґрафії до історії окупації Галичини, вичислені в прим. 4, а також працї до історії Польщі в тім часї: Szujski Ludwig węgierski і bezkrólewie po iego smierci (Opowiadania i rostrząsania historyczne), Szajnocha — Jadwiga i Jagieło, Саrо — Geschichte Polens, II. Спеціальнїйші моноґрафії вкажу низше.

2) Див. т. III 2 129-130 і вище c. і далї.

3) Грамота 1350 р. — найлїпше видана у Прохаски, W sprawie, дод. II.

4) Грамота 1355 р. у Доґеля (Codex diplom. Poloniae) I c. 37, передр. у Fejér-a IX 2 ч. 178, Матїєва с. 45 і Мильковича дод. IV.

5) Stadnicki Synowie II c. 232; пок. історик попав у сю помилку тому, що знав умову 1364 р. в витягу Нарушевича, а в сїм витягу вона уривала ся так, що зміст виходив зовсїм инакший.

6) Умова 1364 р. в цїлости у Прохаски дод. III (з ориґінала), умова 1369 — Dogiel І c. 39, передр. Fejér IX. 4 с. 157. Остереженнє в обох стилїзоване дуже загально, в остатнїм: omnia pacta, conventiones, ligas, confoederationes utrobique primitus habitas, factas, dispositas et firmatas quo ad omnes clausulas et puncta еаrum irrefragabiliter permanere promittentes.

7) Див. вище c. 61. Недавно се підчеркнув Прохаска (Przyczynek), але не постарав ся розвязати суперечности таких поглядів з угорськими правами на Галичину, котрих виясненню присьвятив свою попередyю працю.

8) Лїтературу див. в прим. 21.

9) Грамота в III т. Akta grodz. i ziemskie ч. 20, з ориґіналу львівського мійського архиву.

10) Див. грамоти з 1372 р. — Akta grodz. і ziem. т. V ч. 7, т. III ч. 21, з 1375 — ib. II ч. 5, VIII ч. 9, з 1378 — ib. V ч. 13. Иньші варияції титула: Dei gracia dux opoliensis, wielunensis et Russie — A. G. Z. II ч. 4 (1375), ч. 7 (1377), 8* (1378), III ч. 23 (1377), 26* (1378), V ч. 12 (1377), VII ч. 10 (1374), VIII ч. 10* (1376), 12 (1378), 13 (1378), IX ч. 1 (1375). Dei g. dux opoliensis, heres welinensis et dominus terre Russie — A. G. Z. III ч. 25, 1378. Dux opoliensis, dominus wielunensis et Russie — A. G. Z. V ч. 8* (1373), 10* (1375), 11 (1376), VII ч. 12* (1375), VIII ч. 11 (1371). Dux Opoliensis, wielunensis et dominus Russie — A. G. Z. II ч. 6* (1375) і VII ч. 11* (1375). Dux opoliensis, dominus Russie et wielunensis VII ч. 9* (1373). (Звіздкою означив я документи публїковані з копій або пізнїйших потверджень). Порівняннє показує, що сї варіації титула уживали ся всуміш отже зміни в титулї не було.

11) Божьєю милостію мы князь Володиславъ ОпольскоЂ земли и ВелунъскоЂ земли и РускоЂ земли господаръ и дЂдичъ вЂчный землямъ тымъ самодержьць”. Факсімілє грамоти з музею Чорторийських видана під ч. 16 в ”Палеографических снимках” петерб. археол. інститута(1903). Перед тим друкована в A. G. Z. VII ч. 13 (1377) — з копії Нарушевича, дуже немудрої,

12) Печать Володислава звісна в трох примірниках: в архиві м. Львова (з документу 1372), львівській колєкції Павлїковских (1378), і в колєкції Фосберґа (1373). Публїкована у Фосберґа (Vossberg) Siegel des Mittelalters von Polen, Lithauen, Schlesien, Pommern und Preussen, Берлїн, 1854, табл. XIX (ґравюра), і у Пекосїньского Pieczęcie polskie wieków średnich (Sprawozdania komisyi do badania hist. sztuki VI) під ч. 500 (фотоґрафічне клїше). Промір її близько 9 цм. Оборотну сторону печати 1873 р. виповняє иньша печатка, з фантастичною головкою й написею: Ladislavs dux opolien. dus (sic) Russie et wielunens. — публїкована у Фосберґа l. c.

13) Монети Володислава, разом з анальоґічними галицькими монетами иньших володарів Галичини — Казимира, Людовика, Ягайла (давнїйші дослїдники признавали мідяні денарки також Марії королевій угорській, але новійші дослїдники то відкинули), описані в працях: Stupnicki o monetach halicko-ruskich — Biblioteka Ossolińskich, poczet nowy VII (1865), Stronczyński Dawne monety polskie Piastów i Jagiellonów, III, 1885 c. 30 і далї, Уляницкій Монеты чеканенныя польскими королями для Галицкой Руси въ XIV и XV в. (Труды москов. нумизматическаго общества I. I, 1893), (Болсуновскій) Автономыя монеты Галицкой Руси XIV и XV ст., К., 1905. Давнїйші публїкації поминаю.

14) Absolventes et liberantes nichilominus vos et vestrum quemlibet specialiter ab huiusmodi homagio, obediencia, fidelitate et aliis quibusvis promissionibus, quibus nobis bereditarie fuistis subiecti, obligati et astricti, resignantes, reddentes et restituentes nichilominus vos et vestrum quemlibet universaliter et particulariter serenissimo principi domino Ludowico Ungarie, Polonie, Dalmacie etc regi, domino nostro gracioso — A. G. Z. III ч. 27.

15) Monum. Poloniae II c. 680.

16) De gracia illustris principis domini Ladislai ducis opoliensis, welunensis et Russie, domini nostri graciosi. Akta g. i z. V ч. 15, VI ч. l.

17) Monum. Poloniae II о. 645.

18) Теrram Russiae cum suo dominio per modum commutationis pro terra Topolczan — Dogiel Codex diplom. Poloniae VI ч. 329.

19) Archiwum Sanguszków I ч. 19.

20) Akta grodz. i ziem. III ч. 20.

21) Polonis necquicquam obstantibus aut improbantibus. Длуґош III с. 374.

22) Volumina legum І c. 25. Линниченко Сусп. верстви c. 8. Так само трудно припускати, що иньша точка Кошицької ухвали: про неподїльність польських земель, мала на гадцї як раз Галичину.

23) Про сї справи й ситуацію в Польщі взагалї окрім курса Каро Geschichte Polens (т. II) іще: Szajnocha — Jadwiga і Jagiello, Stadnicki — Synowie Gedymina II; Szujski — Ludwik węgierski i bezkrólewie po jego śmierci (в збірцї Opowiadania i roztrząsania historyczne, 1882); Smolka — Rok 1386, w pięciowiekową rocznice (вид. 2, 1886); нарештї новійша спеціальна студия Потканьского Daty zjazdów Koszyckich, 1900 (Rozprawy hist.-fil. т. 39), що чимало змінила в попереднїх виводах. Брак новійшого, детальнїйшого, глубше зробленого перегляду цїлого сього часу дає себе відчувати дуже сильно.

24) Inclitus princeps Wladislaus, totius Russiae dux et dominus, pacis sectator, eiusdem indefessus proscutor, cernens, quod mobile dominium Russiae propter insultus Litwanorum pacifice teneri non potest, resignavit etc. — Monum. Pol. II c. 680. Про се обясненнє Яна Брайтер (ор. c.) висловив гадку, що се було урядове толкованнє — ним мотивував уступленнє Володислава Людовик, і сам Володислав; се можливо. З иньших Шуйский, виходячи з звістки Яна, доводив, що Володислав показав свою незручність в оборонї краю, і се було причиною його віддалення — Ludwik Weg. гл. IV. Шараневич знову клав натиск на слово mobile й припускає, що руські бояре, незадоволені ширеннєм латинства, робили конспірації, підперали Литву й Татар в їх нападах, і се знеохотило Володислава — Исторія c. 233, Rzady c. 293. Добре збив сей погляд Брайтер ор. c. c. 95-6.

25) Длуґош III c. 374.

26) Breiter ор. c. c. 92-3. Линниченко, не годячи ся з поглядом Брайтера, думав, що Людовик, роблячи Володислава своїм намісником в Польщі, хотїв зняти з нього odium руського князївства („что князь добринскій будетъ пріятнЂе Полякамъ, чЂмъ панъ и дЂдичъ той земли, съ потерей которой никакъ не хотЂли помириться польскіе паны” — Крит. обзоръ с. 138). Але се odium дуже гіпотетичне.

27) Шуйский (ор. c. ч. IV), вказуючи на сей час, пробував ще докладнїйше його означити — між 13/1 і 21/VIII 1379 р. Брайтер (ор. c. c. 111 і далї) виступив против сеї гадки, кладучи ґубернаторство Володислава на кінець 1377 і до 1/X 1378 та покликуючи ся на Яна з Чарнкова. Але Ян не дає зовсїм року; видко тільки, що ґубернаторство Володислава припадало на весну (Monum. Роl. II c. 681-2). Я думаю, що відібраннє Руси від Володислава з кінцем 1378 р. може також служити доказом, що ґубернатором Польщі він став з початком 1379, а не 1378 року. Між сими двома роками зрештою тільки й можливе ваганнє.

28) Се виказав Потканьский в цитованій вище статї Daty zjazdów Koszyckich, c. 262-3. Перед тим смерть королївни Катерини припускали далеко скорше.

29) Titulo verі et legitimi cambii et commutacionis.

30) Akta grodz. i ziem. V ч. 14, з копії XV в. Дата що до дня неясна: tercia die concepcionis b. Marie; може tercia die post, то значить 10/XII?

31) Цїкаво, що в нїй, як і в иньших анальоґічних не згадуєть ся про попереднї анальоґічні роспорядженя Володислава: вони мов умисно іґнорують ся!

32) Akta G. Z. III ч. 27 і 28, V ч. 15 (c. 20).

33) Hist. hungaricae fontes III c. 183-4.

34) Ungari castra fortissima perdiderunt. — Monum. Pol. hist. II c. 722.

35) Fejér IX 5 с. 468 (пор. с. 625), X l c. 314. Окрім вичисленого в текстї ряду, в документах виступають іще: перед Петром Zudar. в 1380-1 рр., Ioannes capitaneus terre Russia (A. G. Z. III ч. 31 i 33). Порівнюючи се з реґестою 1382 р. у Fejér-a, X l c. 44, де виступає Ioannes woywoda Ruscie (de Kapola, як видко з порівняння з цитованим документом X. 1 c. 314), можна думати що ce був той же Ioannes de Kapola, що потім іще раз був воєводою руським в 1385 р. Потім, в 1383 виступає ще Andreas tocius regni Russie capitaneus — A. G. Z. II ч. 13, VI ч. l. Виглядає так, що на оден час припадають часом і по два такі урядники: чи було так дїйсно, чи то тільки недокладні наші відомости, годї сказати.

36) Лїтературу галицьких монет див. вище c. 107.

37) Грамота кор. Марії з 1383 р. видрук. вперше в Suplementum ad hist. Russiae monumenta c. 505, потім з иньшими двома у Стаднїцкого Synowie II c. 248-54 і нарештї, в числї чотирох в Akta grodz. і ziemskie VII ч. 14, 15, 17 і 18, — остатня вставлена в грамоту воєводи Бебека. З них тільки одна — ч. 15 звісна в ориґіналї.

38) Про жадання сєрадзькі — Monum. Роl. II c. 735.











Попередня     ТОМ IV     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ II. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.