[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ II. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ II     Наступна

Литовсько-польська унїя й справа інкорпорації земель в. кн. Литовського до Польщі: Опозиція інкорпорації; Витовт, його попередня полїтична карієра, боротьба з Ягайлом і Острівська угода, змагання Витовта до незалежности, жадання Ядвіґи, проголошеннє Витовта королем, катастрофа 1399 р. й компроміс, акти 1401 р. Витовт в. князем , вилом в Кревській унїї. Ситуація по р. 1410, дальші записи унїї й компроміс 1413 р., Городельський привилей і запись панів. Справа коронації, Луцький зїзд, союз Витовта з цїсарем, польсько-литовське напруженнє і смерть Витовта; польсько-литовські відносини в сьвітлї коронацийного епізоду.

Отак Ягайлові пляни — династичні, себ то змагання до польської корони, а також може й полїтичні — бажаннє скріпити литовські сили силами сполученої Польщі ¹), привели до несподїваного обороту в полїтичних відносинах. Під натиском малопольських панів, котрим вислужував ся для своїх плянів Ягайло, в 1380-90-х рр. скасовано принципіяльно в. князївство Литовське, землї його інкорпоровано Польщі, а князїв — між ними й князїв наших, українських земель — переведено присяжними грамотами на становище васалїв Польської держави й обовязано до вірности й послушности їй.

Переворот в полїтичних відносинах незвичайний, успіх польської полїтики нечуваний, факт в історії наших земель першорядний — коли б тільки був прибрав реальнїйше значіннє. В дїйсности ж успіхи польської полїтики були на разї чисто дипльоматичні. Засудити на смерть полїтичний орґанїзм повний житя, яким було в. князївство Литовське в остатнїй четвертинї XIV в., не підточене пізнїйшою хоробою, — було мало. Щоб виконати сей засуд, треба було сили, а самими дипльомами його не вбити. Поки аспірації польської полїтики не виходили за границї дипльоматичних актів, і то як ми бачили — стилїзованих дуже обережно, так що й саме значіннє їх, дуже правдоподібно — не представляло ся ясно людям, в польську полїтику не втаємниченим; поки засуджене на смерть в. князївство Литовське і весь звязаний з ним фактичний стан річей далї істнували без змін — доти сї дипльоматичні елюкубрації не викликали протеста. Поляки, як характеристично висловляли ся їх потомки на соймі 1569 р. про давнїйші унїонні уклади — „досить мали тих шкір (перґаменів) і печаток, але все таки не мали унїї” — в дїйсности  ²). Коли ж вони попробували на практицї реалїзувати виговорене в дипльомах, протест був неминучий, і всї дипльоматичні здобутки розвіяли ся як мрія.

По словам русько-литовського лїтописця іменованнє польських намістників до Вильна було першим таким фактом, що подражнило впливові круги в. князївства ³). Сучасний нїмецький хронїст надає рішуче значіннє пізнїйшому факту — коли кор. Ядвіґа зажадала дани з руських земель, як з свого віна ⁴). Се чи те, не робить ріжницї. Перший лїпший реальний замах на полїтичну самостійність в. князївства мусїв викликати реакцію, і перший лїпший енерґічний князь з розмноженої династиї Гедимина міг стати її речником против податливого на польську полїтику великого князя.

Силою обставин, чи силою своїх здібностей виразом сеї реакції став син убитого Ягайлом Кейстута — талановитий і енерґічний Витовт. Своєю дїяльністю розбиває він, крок за кроком, дипльоматичні успіхи польської полїтики. Принціпи, вложені в Кревський акт 1385 р., що правда, не зникають — вони й далї служать провідною ниткою для польських полїтиків. Але реалїзація їх, спеціально інкорпорація земель в. кн. Литовського, відкладаєть ся, проволїкаєть ся на цїлі столїтя, аж поки повне ослабленнє державного орґанїзму в. кн. Литовського не підрізало сили його супротивлення.

Як ідея інкорпорації Польщі українських земель в. кн. Литовського мала своєю вихідною точкою унїю 1385 р. — і тому ми мусїли спинити ся коло неї, так відроченнє сеї інкорпорації мало своєю вихідною точкою дїяльність Витовта. Для декотрих з наших земель сею реакцією, розпочатою Витовтом, інкорпорація була відсунена близько на два столїтя, а з тим і здержані були польські впливи в сих землях ⁵). Супроти такого важного значіння сього моменту мусимо спинити ся на історії сеї реакції, й на її початковій стадії — боротьбі Витовта з Ягайлом, головно на тих її моментах, які мали безпосереднє значіннє для дальшої долї українських земель (справи чисто-литовські або білоруські нам тут непотрібні). Такого значіння для нас дїяльність Витовта наберає в 1390-х рр., від другого помирення його з Ягайлом або т. зв. острівської угоди (в 1392 р.).

Полїтична карієра Витовта почала ся від смерти батька. Він тїкає з вязницї на Мазовше, відти до пруських рицарів, і ті супроти такої многонадїйної пригоди розбивають свою згоду з Ягайлом та мовляв в інтересах Витовта, роспочинають сильні напади на литовські землї. Хоч сї напади не все були успішні, але союз Витовта з рицарями був завсїди так небезпечний для Ягайла, що він в 1384 р. навязав зносини з Витовтом. Витовт не був теж від угоди, бо союз Нїмцїв коштував йому досить; тож між Витовтом і Ягайлом лїтом того року прийшло до згоди. Як каже Витовт, Ягайло пообіцяв звернути йому всї землї його батька ⁶), і Витовт, безцеремонно зрадивши рицарів, вернув ся на Литву.

Але Ягайло обіцянки не додержав, не віддав Витовту головного Кейстутового стола — Троків. А хоч потім замість Троків дав Витовтови Луцьк, то Витовт нїяк не міг допросити ся на се якогось документу. Вкінцї він довідав ся, що Ягайло умисно не хоче нїчим себе звязувати що до сього надання і надав Витовту Луцьк лише „до волї своєї”. Не вважаючи, що Витовт по своїм поворотї як міг вислужував ся йому, Ягайло рішучо не мав віри до нього. Се все так знеохотило Витовта, що він рішив на ново розірвати з Ягайлом. Рахуючи на незадоволеннє в Вильнї з причини іменовання польських намістників, він при кінцї 1388 р. попробував несподїваним нападом засїсти Вильно. Се йому не удало ся, але відносини були попсовані, і на початку 1390 р. Витовт знову відновляє свій союз з рицарями ⁷). Знову піднїмаєть ся війна, і знову по двох роках роспочинає Ягайло зносини з Витовтом. Лїтом 1392 р. переговори приходять до кінця. Витовт знову зрадив рицарів, а 4 серпня в Острові він і його жінка видають грамоти Ягайлу й Ядвізї про довершену угоду.

Умови сеї другої угоди Ягайла з Витовтом не вповнї ясні. Русько-литовська лїтопись каже, що Ягайло пообіцяв Витовту „великоє княжениє у Вилни — столъ дяди своєго великого князя Олкъирда и отца своєго великаго князя Кестутия” (Кейстут сидїв у Вильнї в рр. 1381-2, підчас своєї усобицї з Ягайлом). І лїтописець додає, що Витовт дїйсно дістав се „великоє княжениє” ⁸). Ся звістка офіціозного лїтописця в. князївства Литовського до недавна приймала ся загально. Аж недавно знайдений ориґінал острівської грамоти Витовта, де він титулує себе просто „литовським князем” ⁹), підняв сумнїви в сїй справі ¹⁰).

Дїйсно, иньші джерела — окрім русько-литовського лїтописця, не згадують про наданнє Витовту в. князївства в 1392 р. Длуґош, що оповідає особливо докладно про се друге помиреннє Ягайла з Витовтом, каже, що Ягайло, відставивши Яшка Олеснїцкого, поручив Витовту бути його намістником, передавши йому „всю управу земель литовських і руських”. Сучасний пруський хронїст каже тільки, що Ягайло пообіцяв Витовту звернути його батьківщину ¹¹). Так само й Витовт у своїй присяжній грамотї нїчим не натякає на свою великокнязївську гідність. Каже тільки, що Ягайло дав йому „його батьківщину, забрану через попереднї непорозуміння”, і на ново надав деякі володїння. Титулує він себе тільки „володарем троцьким, луцьким і ин.” (dominus trocensis, luczensis etc.). Великим князем же не титулує себе не тільки в сїй, а і в пізнїйших грамотах, — аж по кількох лїтах починає уживати сього титулу, і то спорадично, а в зносинах з Ягайлом і польським правительством титулує себе просто „литовським князем” навіть аж до 1411 р.

Супроти сього найправдоподібнїйше буде думати, що в 1392 р. підставою угоди Витовта з Ягайлом було приверненнє його батьківських маєтностей — Трок, Городна, Берестя, до котрих Ягайло додав ще й нові — такою була земля Луцька. Про великокнязївське становище не було мови, але з Вильна відкликано польського намістника й поручено його натомість нагляду Витовта. Заразом Витовт займає взагалї місце Ягайлового відпоручника в справах в. кн. Литовського, більше меньше так само як перед тим ся роля належала Скиргайлови. Се могло бути також умовлено при угодї. Бо хоч ми Скиргайла бачимо в такій ролї ще якийсь час (в р. 1393), але се не противить ся такому припущенню: Ягайло взагалї не хотїв сварити ся з Скиргайлом і навіть Троків не відібрав йому відразу для Витовта. Отже могло в умові так само бути застережене, що Витовт займе місце Скиргайла в загальних справах держави, тільки постанови сеї не зреалїзовано відразу  ¹²).

Постанова ся могла стати ся в такій же формі як се було в відносинах Ягайла з Скиргайлом: Скиргайлу Ягайло обіцяв в 1387 р. „держати више всеє нашеє братия”, і додатково обовязав ся потім не віддавати Вильна нїкому иньшому з братів своїх ¹³). Щось подібне могло бути і в грамотї Ягайла Витовтови в 1392 р.; але ми її не маємо і тому мусимо задоволяти ся здогадами, в надїї, що може якесь нове архивне відкритє кине сьвітло на се питаннє.

Але чи було се умовлене наперед чи нї, в усякім разї від свого повороту на Литву в 1392 р. Витовт стає господарем в в. кн. Литовськім, і се фактичне становище його, хоч не радо, і з всякими протяганнями, було признано і Ягайлом і польським правительством. Витовта признано управителем в. князївства, а далї й великим князем, з сим самим титулом. Так що русько-литовський лїтописець поспішив ся тільки з офіціальним признаннєм за Витовтом того становища, яке він зайняв по своїм помиренню з Ягайлом.

У володїннє приобіцяного йому при острівській угодї Витовт, як я вже сказав, увійшов теж не від разу. Скиргайло, давнїй ворог Витовта, мусїв уступити ся перед ним з своїх становищ — троцького князя й Ягайлового відпоручника в Литві. Ситуація була дуже дражлива, й Ягайло всякими способами старав ся відвернути конфлїкт. Тільки при кінцї 1392 р. він перевів переговори з Витовтом і Скиргайлом в справі уступлення Скиргайла з Троків. Замість того Скиргайло мав дістати Київ і Кремінець. Витовт обовязав ся здобути йому Київ і згодив ся відступити Кремінець з своєї Луцької волости.

Але Скиргайло, згодивши ся перед Ягайлом, потім спротивив ся знову. В 1393 р. відносини між ним і Витовтом загострили ся так, що Ядвіґа мусїла їх годити на ново: з осени сього року маємо нову угоду Витовта з Скиргайлом, уложену в присутности Ядвіґи ¹⁴). Київ для Скиргайла Витовт здобув не скорше як весною 1394 р. і правдоподібно — не скорше-ж засїв і в Троках.

Поки тягнули ся сї короводи з Скиргайлом, Витовт все потрібував помочи Ягайла, і тільки десь в р. 1394 почув себе паном на Литві. Побіди його над князями, з котрими він мав конфлїкти — Корибутом, Федором Кориятовичом, Володимиром київським, тим часом незмірно підняли його престиж, і Витовт в сьвідомости своєї сили починає виступати з ролї простого виконавця Ягайлових поручень. На його грамотах починаючи від рр. 1395-6 бачимо вже титул „великого князя” ¹⁵), а й на практицї він починає собі поступати вже як зверхник земель в. князївства (на пр. у зносинах з Нїмцями).

Розумієть ся, таке становище Витовта мусїло розбудити сильне незадоволеннє на краківськім дворі. Відносини напружують ся й обопільне незадоволеннє незадовго виходить на верх. Нагодою послужив, як каже сучасний нїмецький хронїст, якийсь лист кор. Ядвіґи, де вона жадала від Витовта, аби їй платив річну данину з руських земель, які має під собою. Вимагала сього на тій підставі, що Ягайло подарував їй руські землї на віно ¹⁶).

Не маючи самого того листу, не можемо здати собі справи, як те жаданнє Ядвіґи в дїйсности виглядало, хоч слова хронїста звучать як переповіданнє буквального змісту того листу. Він каже далї, що Витовт предложив той лист Ядвіґи перед старшиною руських і литовських земель і спитав їх, чи згодять ся вони признати себе підданими Польщі й платити ту данину? Зібрані однодушно заявили, що і вони і їх батьки були все свобідними — иньшій державі не підлягали, і нїякої дани Польщі не платили; тож і вони хочуть і на далї зістати ся незалежними, а нїякої дани платити не хочуть. Результатом подражнення, викликаного листом Ядвіґи, було тїснїйше зближеннє Витовта до нїмецьких рицарів, і воно привело до уложення тайної угоди з ними, весною 1398 р. Потім, в осени, її потверджено вже явно на зїздї на остр. Салинї. На сїм же зїздї, під впливом попереднього подражнення на польське правительство, а мабуть і не без вплива рицарів, що пильнували розірвати унїю Литви з Польщею, — князї й бояре руські й литовські, як оповідає тойже хронїст, „оголосили Витовта королем литовським і руським — річ, каже він, перед тим нечувана”  ¹⁷).

Се проголошеннє було заразом проголошеннєм повної самостійности в. кн. Литовського й незалежности його від Польщі. Тим уневажняла ся Кревська унїя, і цїкава ся обставина, що при тім старшина в. князївства Литовського вирікала ся, аби коли небудь що небудь чула про підданство Польщі. Тим часом на підставі Кревського акту вона була вже кільканадцять лїт польськими підданими! Чи означало се повну несьвідомість значіння кревської унїї в литовських кругах, чи умисне іґнорованнє, чи тільки протест против плачення дани? Перше, по моєму, зовсїм не виключене, хоч питаннє про дань зачіпало не тільки справу державної приналежности, а й державної рівноправности. Се остатнє головно й підчеркуєть ся в оповіданню хронїста ¹⁸), хоч на повну докладність його оповідання й зрозуміння властивого значіння подїї ми й не можемо вповнї покласти ся, і не мусимо думати, що на справі самої дани все кінчило ся.

Тодїшнї обставини на проголошеннє самостійности в. князївства були так відповідні, що насувають гадку про уложеннє його на перед. Можна думати, що Витовт, уважаючи час для того відповідним, сам постарав ся привести до того проголошення і в сїм напрямі приготував настрій між князями й боярством. Тим можна б пояснити, що ще в лютім 1398 р. до рицарів доходили поголоски про заміри Витовта просити собі корони від папи ¹⁹).

Обставини, кажу, були незвичайно добрі для того. Поміч, бодай прихильність Нїмцїв була забезпечена. Видавши доньку за московського князя Василя, забезпечив собі Витовт спокій і нейтральність з сього боку. Він стояв тодї на вершку своєї сили, і можна майже на певно сказати, що коли-б не скрахувала піднята тодї ним в Ордї боротьба з партиєю Ідики, в інтересах прогнаного Тохтамиша, котрого Витовт хотїв висадити назад на татарський престіл, — самостійність в. кн. Литовського була-б довершена, й унїя з Польщею була-б розірвана.

Але страшна неудача 1399 р. спинила розмах Витовтової полїтики. В битві над Ворсклою (12 серпня 1399) поляг цьвіт русько-литовського рицарства; самих убитих князїв рахують десятками. При такім ослабленню литовських сил і загальній депресії, яку ся неудача викликала, гнати до конфлїкту з Польщею було небезпечно. Коронаційні пляни прийшло ся відложити. Витовт попускає з тону, і краківський двір використовує сю хвилю, аби звязати на ново розірвані нитки унїї. Одиноким слїдом сих переговорів зістали ся записки Длуґоша під р. 1399: він записує під сим роком наданнє Витовту „великого князївства Литовського в державу до його живота” ²⁰), а описуючи смерть Ядвіґи, каже, що підчас похорон її приїхав до Кракова Витовт з жінкою ²¹). Ховали Ядвіґу в середнїх днях серпня, тож Витовт по битві над Ворсклою, під безпосереднїм впливом тяжкої депресії, міг дїйсно з'явити ся десь в тих днях у Кракові. Ягайло по тім, як казав Длуґош, виїхав на Русь і заявляв панам, що вибераєть ся на Литву, не маючи більше прав на польську корону, але дістав запевненнє від польських панів, що вони його й далї хочуть мати польським королем. В сих обставинах могло наступити нове зближеннє Витовта з Ягайлом і краківським двором, і уставлено було компроміс на тім, що Витовт мав дістати великокняжі права в в. кн. Литовськім до свого живота ²²).

Але на сей раз польське правительство не схотїло обмежити ся угодою з самим тільки Витовтом. Досьвід поучив, що умови з самими князями мають вартість досить непевну. Пани в. кн. Литовського, з'іґнорувавши кревську унїю й проголосивши незалежність в. князївства, змусили польське правительство числити ся з ними. Тому новий modus vivendi в. князївства з Короною рішено було перевести з участю литовських панів.

На різдвяні свята 1400 р. скликано до Вильна визначнїйших панів з Витовтових земель — тих що стояли під безпосередньою властию Витовта ²³). З виїмком виленського епископа Якова се були вищі урядники й визначнїйші боярські роди, переважно литовські, з руських не богато. З князїв бачимо тільки Івана Гольшанського з синами; князї-володарі земель і волостей з своїми боярами в сїм актї участи не брали. Результатом нарад і переговорів були уложені тодї грамоти. Одна була видана Витовтом. В нїй він з тої нагоди, що Ягайло „роздїлив з ним свою управу і надав йому великокняжу власть в землях литовських і иньших володїннях до його живота”  ²⁴), відновляє свої приречення, дані ще в 1386 р. Обіцяє вірність, щирість і постійну солїдарність Ягайлу, коронї Польській і її мешканцям. Зазначує що по смерти його великокняжа власть і всї землї, з батьківщиною його вернуть ся назад до Ягайла чи його наступників і корони Польської. Виїмком мають бути деякі землї, забезпечені Витовтовому брату Жиґимонту і Витовтовій княгинї Аннї до її живота.

В другій грамотї, виданій тогож самого дня, 18/I 1401, „пралати, барони, шляхтичі й земляни земель литовських і руських” (з них кількадесять вичислено поіменно), за себе й за всїх бояр і землян тих земель заявляють, що вони обіцяють завсїди помагати королю, коронї Польській і її обивателям всякими способами, щиро і без підступу, й нїколи їх не покидати. Супроти надання Витовту великого князївства ручать вони, що по його смерти ся великокняжа власть і всї Витовтові землї, разом з його батьківщиною, вернуть ся до короля Ягайла й Корони ²⁵). За себе й за своїх потомків вони обіцяють, що по смерти Витовта будуть послушними й підвласними королю й Коронї та окрім нього й Корони не будуть собі шукати иньших володарів. З тим одначе, що як би Ягайло умер, не лишивши синів, то й пани польські не можуть собі вибрати короля без відомости Витовта ²⁶).

Доповненнєм до сих двох грамот служили присяжні грамоти, що знов мусїли видати Ягайлови князї поодиноких земель в. кн. Литовського. Маємо їх дуже мало, тільки пять ²⁷), хоч мабуть всї значнїйші князї такі грамоти мусїли тодї повидавати. Всї вони писані на оден шабльон: князь обовязуєть ся по смерти Витовта (часом з додатком: коли-б Витовт умер скорше від Ягайла) „не искати иныхъ господаревъ мимо нашего господаря великого короля Володислава и короны ПольскоЂ не отлучати ся никоторымъ временемъ”.

Компроміс 1401 р. супроти проголошеної не давно самостійности в. кн. Литовського був з литовської сторони великою уступкою, а для польської дипльоматії великим тріумфом. Але тільки в такім разї, коли брати його з формального боку, і то з становища й інтерпретації польської. Кревський акт мовляв відновлено і то в стилїзації мов би яснїйшій, докладнїйшій (в порівнянню з ляконїчною фразою Кревського акту). Ще важнїйше, що тепер він мав більші ґарантії, бо сповненнє його забезпечено приреченнєм панів в. князївства (властиво — самих тільки Витовтових земель, але грамоту стилїзовано так, нїби се були пани всього в. князївства). Виїмок зроблено тільки для Витовта, до його житя, а по смерти його інкорпорація в. кн. Литовського мала зараз настати.

Але й тепер, приглядаючи ся близше, знайдемо багато недоговореного. І тепер ся інкорпорація звязана з особою Ягайла: землї литовські мали вернути ся до Ягайла по смерти Витовта. Про наступників Ягайла на польськім престолї згадано тільки в грамотї Витовта. Грамота панів і приречення князїв їх зовсїм промовчують: все обмежаєть ся відносинами за житя Витовта й Ягайла ²⁸), дальше стани в. кн. Литовського не заглядають.

Не знати, чи було се наслїдком обережности Поляків, що знову не відважили ся яснїйше представити справу інкорпорації, аби не подразнити Литву, чи стани в. кн. Литовського не хотїли себе вязати на будуще. У всякім разї ся неясність і тимчасовість постанов значно зменшала значіннє польських тріумфів. Тою-ж тимчасовістю треба мабуть пояснити й таку податливість литовських станів після салїнського проголошення. Реально взявши, уступали вони не богато: прав Ягайла на в. кн. Литовське нїхто і так не заперечував. Уступки отже, не вважаючи на сильну депресію по катастрофі на Ворсклї, в дїйсности так дуже великими не були, як можуть на перший погляд здавати ся. До живота Витовта автономія в. кн. Литовського забезпечена, по смерти його признають ся права Ягайла; що до дальшого — кожда сторона могла собі обіцювати що иньше.

В кождім разї виїмок, зроблений для Витовта, задавав рішучий удар справі інкорпорації. По Кревській унїї — в супереч її, Литва ставала знову осібним полїтичним тїлом. Витовт ставав повновластним володарем в в. князївстві: князї в своїх присяжних грамотах звуть його своїм „господарем”; стани в. кн. Литовського обіцяють послушність Ягайлу тільки по смерти Витовта. За житя Витовта Ягайло не мав нїякого права до них і до земель в. кн. Литовського, й за ним зістаєть ся чисто моральна зверхність над Витовтом; тому Ягайло приймає пізнїйше титул „зверхнього князя” (supremus dux), супроти Витовтового титула „великого князя” (magnus dux). Цїкаво при тім, що Витовт уважав себе в. князем литовським не з ласки Ягайла, тільки з вибору народа. Підчас пізнїйших спорів про корону, стараючи ся понизити становище Витовта в очах чужих володарів, Ягайло доводив, що Витовт зовсїм не був нїколи самостійним володарем, а тільки його намістником в Литві, бо вона з огляду на своє віддаленнє вимагала такого намістника (gubernator). Се, розумієть ся, було рішучим перекрученнєм компроміса 1401 року. Витовт супроти таких пояснень Ягайла рішучо заявляв тодї, що він „вибраний паном і великим князем сих земель від давна”, можливо — розуміючи тут інцидент салїнський  ²⁹).

Виїмок, зроблений компромісом 1401 р. виключно тілько для Витовта, розумієть ся, ставав прецедентом і на пізнїйше. Тут лежала найбільша небезпечність для унїї сього компромісу. Поляки постарали ся запобігти сїй небезпечности, обовязавши литовських панів і князїв, що по смерти Витовта їх землї вернуть ся до Корони, а головно — що вони не будуть шукати собі иньшого господаря окрім Ягайла. Се були застереження против вибора нового в. князя по смерти Витовта, але, як я вже сказав, вони затемнені були особою Ягайла, висуненою в них.

Відчуваючи небезпечність зробленої уступки, краківський двір старав ся бодай дипльоматично скріпити угоду 1401 р. Між р. 1401 і 1410 Витовт мусїв ще кілька разів видати грамоти, що стверджували або доповняли його заяву 1401 р. Такий характер мала нпр. грамота видана ним 1404 р., де він потверджував свої попереднї обіцянки, а заразом заявляв, що нїякого свого союзника не буде ставити над польського короля, анї поможе йому на сього остатнього. Тут розуміли ся мабуть нїмецькі рицарі, з котрими уложено згоду не задовго перед тим, весною 1404 р. Друга грамота — видана Витовтом по окупації Смоленщини, розтягала його обовязання й на землї, які йому удало ся вже або удасть ся здобути самому. Звісна нам з пізнїйшої згадки ще й третя подібна грамота, з незвісного року, а могло бути їх і ще більше ³⁰).

Сї заходи польської дипльоматії не задовго одначе знову розбили ся о фактичне становище, здобуте в. кн. Литовським. Мусїла вона зробити йому нову уступку, новий вилом в унїонних пактах.

Вихідною точкою на сей раз послужила кампанїя з Нїмцями 1410 р., т. зв. Велика війна, прославлена голосною битвою під Ґрінвальдом. Витовт відограв першу ролю у сїй війнї, що здавало ся, задавала смертельний удар пруським рицарям; але відступив, коли Ягайло по Ґрінвальдській битві почав добивати Нїмцїв. Не в інтересах Витовта було дати Польщі зовсїм знищити Прусию, що так часто була йому корисним союзником в його рахунках з самою Польщею  ³¹). Наслїдком такого обороту було не тільки те, що овочі сеї війни зібрало саме в. кн. Литовське, але також і те, що в. князївство знову, як і перед катастрофою на Ворсклї, зайняло супроти Польщі становище дуже сильне й самостійне.

Пруські рицарі й їх союзник — угорський король Жиґимонт (тодїшнїй цїсар), що як знаємо — мав і свої спеціальні рахунки з Польщею, з свого боку, для ослаблення Польщі, старанно заходили ся коло ослаблення унїї. Для того дбали про те, щоб розбудити в Витовтї охоту до повної самостійности від Польщі. Чи то дїйсно під їх впливами, чи просто в сьвідомости своєї сили, Витовт підносить знову свій тон у відносинах до польського двору. Характеристична подробиця, що як раз тепер зачинає він титуловати себе великим князем в грамотах адресованих до Ягайла, чого не робив ранїйше. Краківський двір знову почув захитаними всї свої дипльоматичні ґарантії унїонних звязків та мусїв ужити всякої зручности й обережности, щоб не ображаючи розбудженої амбіції литовських кругів знову скріпити сї звязки, хоч би цїною значних уступок. На жаль тільки, відносини краківського й виленського дворів і з сього часу нам звісні дуже мало, так що ми зовсїм не можемо відтворити образу переговорів, які йшли між ними, й маємо перед собою знов тільки голі їх результати. Бачимо з них, що Польща, хоч як стояла сильно по тій Великій війнї, мусїла зробити цїлий ряд уступок в. кн. Литовському, аби не доводити до конфлїкту, до зірвання унїї. Першою такою звісною нам уступкою було віступленнє Поділя Витовтови (про сю подільську справу буду говорити низше), а закінчили ся вони городельським компромісом.

В вереснї 1413 р. став ся зїзд Витовта й Ягайла та панів з Корони і в. князївства в Городлї на Бугу. Тут вели ся між ними переговори, та близше вони нам незвісні, маємо тільки грамоти, виставлені володарями й панами обох держав на сїм зїздї, 2 жовтня. Маємо їх три, й вони тісно вяжуть ся з собою, доповняючи себе обопільно ³²).

Головне значіннє має привилей, виданий спільно Ягайлом яко королем польським і зверхнїм князем литовським (Lytwanie princeps supremus Russiaeque dominus ex heres) і Витовтом яко великим князем литовським (magnus dux Lyttwaniae nec-non terrarum Russiae dominus et haeres). Привилей сей вяже до купи дуже богато справ. Він уставляє відносини обох держав на будуще, заводить деякі уряди на польський взір у в. кн. Литовськім і обдаровує вищу аристократію в. кн. Литовського — литовсько-католицьку тільки, ріжними привілєґіями на взір Польщі. Таким чином тепер Польща пильнувала, не тільки забезпечити унїонні пакти згодою литовських панів, як у 1401 р., але й спеціально заінтересувати їх унїєю — звязати з нею певні клясові привилєґії для них.

Самі унїонні відносини обох держав представляють ся так: з огляду на старання ворогів, а особливо рицарів „знищити землї литовські й польські”, Ягайло й Витовт своєю грамотою поновляють інкорпорацію всїх земель в. кн. Литовського Польщі на вічні часи, в виразах дуже сильних ³³), і обовязують литовських панів, аби їм обом — себто і королю й в. князю, та їх наступникам були вони завсїди послушні, до служби готові і всїх ворогів корони Польської мали за своїх ворогів. По смерти Витовта пани в. князївства мають вибрати собі в. князем тільки того, кого вкаже їм Ягайло або його наступник за радою панів коронних і литовських. З другого боку й стани коронні по смерти Ягайла не можуть вибирати короля без відомости й участи Витовта і панів в. князївства. В разї потреби пани обох держав мають порозумівати ся з собою, за згодою своїх володарів, на зїздах в пограничних містах — Люблинї, Парчові або де инде.

Сей княжий привилей доповняють дві обостороннї грамоти панів. Одну видають литовські пани, обдаровані польськими гербами й привілєґіями, та обіцяють іменем „всїх шляхтичів, бояр і всеї людности земель в. кн. Литовського”, що будуть все в сполученню й солїдарности з польськими панами і Короною, будуть послушними і вірними Ягайлу й Витовту та їх наступниками і виповнять виписаний в попереднїй грамотї порядок вибору вел. князїв по смерти Витовта. З свого боку польські пани заявляють в осібній грамотї також відповідні обовязання.

Як я вже сказав, Городельський привилей має на зверх характер потвердження унїї. Ягайло й Витовт починають мовляв від відновлення кревської унїї, а одна з точок спеціяльно потверджує попередні грамоти. Представляєть ся так, мов би вже кревська унїя мала такий самий характер як ся унїя 1413 р., але в дїйсности Городельський привилей надає їй зовсїм відмінний характер.

В порівнянню з досить неясними, прикритими особистими відносинами до Ягайла виразами попереднїх актів кидаєть ся в очі передовсїм незвичайно виразна й сильна стилїзація, де говорить ся про унїю Литви й Польщі. Землї в. кн. Литовського „інкорпорують ся, втїляють ся, переходять на власність, злучають ся, прилучають ся, конфедерують сї і по вічні часи звязують ся з Польщею”. Але ба, сї вирази, що були б на місцї в Кревськім актї, тепер своїм рішучим, радикальним змістом зовсїм не відповідають тому характеру унїї, який набрала вона по компромісах 1401 і особливо в умовах сього 1413 року. З дальших постанов виходить, що нїякій інкорпорації не лишаєть ся місця. В. кн. Литовське не тільки за житя Витовта, але й по нїм зістаєть ся осібним полїтичним тїлом. Се була кардинальна уступка городельського комромісу з польської сторони. По смерти Витовта вел. князївство має дістати нового в. князя; привилей застерігає тільки, що се має стати ся за порозуміннєм з королем і польськими панами (тут привилей — можливо таки навмисно, висловляєть ся не ясно, говорячи разом і про вибір князя литовськими панами і про вказаннє його їм з польської сторони). Пани в. кн. Литовського стають на становищі рівноправнім з панами коронними і як репрезентанти двох держав мають полагоджувати важнїйші справи на своїх зїздах (conventiones et parlamenta). Відносини до Польщі не виходять по за те, що між нею і в. кн. Литовським уставляєть ся союз, і король польський має признавати ся зверхником (сюзереном) в. князя й в. князївства. Тому стани в. князївства мають участь в виборі короля.

Характеристично, що в грамотї литовських панів і тепер, як і в 1401 р., нема мови анї згадки про інкорпорацію: вони обовязують ся тільки до солїдарности з Польщею й implicite, посередно, признають права зверхности польського короля над в. кн. Литовським; кажу посередно — бо тут знову справу тушує особа Ягайла, і про ті відносини, які мають уставити ся по смерти Ягайла й Витовта, виразно не говорить ся. Хто зна, чи й тут не було певної reservatio mentalis — з обох боків: пани польські і литовські справу розуміли однаково, але промовчували сї суперечні пункти.

З формального боку треба піднести ту відміну, що в сїм новім уставленню унїонних відносин не беруть зовсїм участи князї. Не бачимо їх імен в унїонних привилеях, анї не маємо від них присяжних грамот таких як з р. 1401. Як я вже сказав, польське правительство виразно йшло до того, аби привілєґіями відлучити католицьке литовське боярство від руського й зробити з католицької литовської аристократії таку привілєґіовану ґвардию унїї. Але чому хоч би присяжними грамотами не обовязано князїв, що всї, хиба з дуже малими виїмками, репрезентували руські елєменти в. князївства? Чи було се наслїдком ослаблення значіння князїв, про яке говоритиму низше? Але так сильно, може, вони не підупали, щоб їх зовсїм легковажити. Чи польське правительство вважало за лїпше зістати ся при їх обовязаннях з 1401 р.? Аби катеґорично рішити се питаннє, бракує підстави.

Таким чином фактична осібність в. кн. Литовського як державного тїла була признана Городельським актом вже формально. Інкорпорація до Польщі була заступлена навіть не персональною унїєю, а тільки признаннєм зверхности польського короля. Можливо, і навіть правдоподібно, що польські пани, роблячи сї уступки, надїяли ся, що більше прихильні для них обставини дадуть колись змогу відкликати сї уступки ³⁴). Але в полїтицї Витовтови щастило від тодї аж до смерти: васаль Ягайла de jure, він займав властиво рівнорядне з ним становище в полїтицї. Успіхи Витовтової полїтики на сходї, відносини до нього західнїх держав держали високо його престіж, і для уступок польським плянам з його боку не було місця. Навпаки він дуже самостійно держав ся супроти краківського двора й дражливо відзивав ся на всякі натяки на його залежність від польського короля. Се виявило ся і в передсмертнім епізодї його відносин до Польщі — плянї його коронації. Подражнений деякими нетактовними поступками Ягайла, він дуже горячо взяв ся до коронації, що мала зазначити повну емансипацію в. кн. Литовського від Польщі, й мало що не привів сього пляну до кінця.

Сей епізод, інтересний для характеристики полїтичного становища в. кн. Литовського супроти Польщі, тому й вартий нашої уваги, звісний нам в подробицях як рідко і мусить нам послужити ілюстрацією тодїшнїх литовсько-польських відносин. Справа виникла в звязку з тодїшньою західноевропейською полїтикою Литви й Польщі. Полїтика ся у Литви обертала ся з початку около відносин пруських, а в 20-х рр. до них прилучила ся ще нова справа — гуситська.

„Велика війна” і Торунська угода 1411 р. не полагодили відносин з рицарями. Ще два рази (1414 і 1422) приходило до війни, й остання угода в Мельнї (1422) задоволила більше Витовта, нїж Польщу. Польща тільки деякі дрібні уступки, вел. князївство дістало по нїй назад права на Жмудь. Короводи в справі реґуляції границь тягли ся ще довго, й Витовт тут займає посереднє становище між Поляками і рицарями та їх союзником Жиґимонтом. Таке-ж становище займає він і в обставинах, витворених гуситською справою. Чехи, борячи ся з Жиґимонтом, предложили чеську корону Ягайлу, а той відіслав їх з нею до Витовта. Витовт прийняв був чеську корону й вислав від себе до Чехії Жиґимонта Корибутовича. Ґвалт, піднятий з сеї нагоди цїс. Жиґимонтом в Европі, змусив Ягайла вирікти ся від усякої участи в гуситській справі. Витовт брав її меньше траґічно, але також відкликав Корибутовича; той потім вернув ся до Чехії знову, але вже на власну руку. ³⁵). Не вважаючи на сї прояви малого заінтересовання гуситьською справою в польсько-литовських правительственних кругах, становище Ягайла й Витовта в гуситській справі все таки дуже стрівожило Жиґимонта і щоб унеможливити їм дїяльнїйшу участь в сїй справі, Жиґимонт заходить ся поріжнити Витовта з Ягайлом.

Се було не тяжко супроти дражливости Витовта на всякі натяки на його несамостійність супроти Ягайла. Краківські-ж круги не раз давали йому ріжні поводи дражнити ся  ³⁶). Повторяла ся отже ситуація з остатнїх років XIV віка, і от в таких обставинах висунув Жиґимонт справу коронації Витовта.

Справа ся, як знаємо, була не нова: я вже говорив вище про проголошеннє Витовта королем в 1398 р. Коронованнє його на короля значило-б стільки, що повна самостійність в. кн. Литовського, повна рівноправність його з Польщею. Тому не було надїї аби краківський двір дав на се згоду, значить — довершеннє коронації мало-б привести до повного розрива Витовта з Ягайлом. На сїм, очевидно, будує Жиґимонт, а в тім же напрямі працюють і пруські рицарі ³⁷).

Длуґош каже, що ще в часах „Великої війни” Жиґимонт заохочував Витовта до корони, але Витовт не послухав його намовлянь. Витовт также згадує про таку пропозицію Жиґимонта й відмову свою — на зїздї в Кесмарку ³⁸). На ново підняв сю справу Жиґимонт на зїздї в Луцьку, в сїчнї 1429 р. ³⁹).

Се був оден з численної серії дипльоматичних зїздів 1420-х рр., тільки відбував ся з великою парадою. На нїм були Жиґимонт, Ягайло й Витовт з своїми панами. На порядку дня стояли справи пруська, гуситська та волоська, що виплила тодї між Польщею й Угорщиною. Успіхи нарад в сих справах були дуже невеликі. На прикінцї Жиґимонт підняв справу коронації, заохочуючи Витовта коронувати ся. Витовт відіслав його з тою справою до Ягайла, а той заскочений таким несподїваним проєктом, дав на нього свою згоду, і зістав ся при нїй до кінця зїзду, хоч присутні польські пани відразу спротивили ся сьому проєктови. Аж з Польщі, очевидно — уступаючи натиску своєї ради, Ягайло написав Жиґимонтови лист, де заявляв, що против самої коронації Витовта нїчого не має, але не може згодити ся на неї з огляду на відносини в. князївства  ⁴⁰).

„Треба побоюватись, писав він, що між Польщею й Литвою з того вийдуть причини незгоди, війн, спорів і всяких прикростей, які потім дуже буде тяжко утишити. Записи унїї й союзу сих земель, нами уложені, можуть бути порушені й зірвані. Пани й обивателї литовські, осьмілені такою честию (короною), можуть набрати сьмілости по смерти нашого брата (котрому сеї й всякої иньшої чести ми щиро-б бажали) вибрати собі нового короля по своїй волї, без порозуміння з польськими панами. А то рішучо-б противило ся записям, бо в них виразно застержено, що коли опорожнить ся престіл в Польщі або в Литві, то пани сеї землї не можуть приступити до вибору короля або в. князя без відомости панів другої землї. Окрім того наш брат держить численні дїдичні землї наші тільки до свого живота, і їх, хоч би як сього не хотїло ся, мусїли-б ми від нього відібрати, бо инакше з коронацією вони-б могли пропасти для нас і для корони Польської” ⁴¹).

Жиґимонт переслав сей Ягайлів лист Витовтови, і він в високій мірі розгнївав Витовта. В листї писанім з сього поводу до Ягайла Витовт пригадує йому, що він від разу цїлу справу віддав до рішення Ягайлови. Тільки по тім як Ягайло з усею охотою прийняв проєкт, прийняв його і сам Витовт серіозно; тепер же Ягайло, нїчим не попередивши Витовта, відкинув сю справу й тим скомпромітував його перед постороннїми державами. Окрім того своїм представленнєм відносин між в. князївством і Короною понизив Витовта і панів литовських, виставивши їх нїби підрядними й залежними від Польщі. По словам Витовта, і він і його бояре сильно огірчені таким поступованнєм короля  ⁴²).

Подражнений сим усїм, Витовт вповнї зближаєть ся до Жиґимонта, стає по його сторонї в його спорах з Польщею й остерігає Ягайла, що як би прийшло до війни Польщі з Жиґимонтом, то він, Витовт, не міг би Ягайлови помагати, не вважаючи на унїонні умови. Від Ягайла він жадав рішучо аби він відкликав ті обидливі вирази про залежність Литви від Польщі, инакше грозив ся довести йому сю незалежність дїлом  ⁴³).

Використовуючи подражненнє Витовта, Жиґимонт обставав при коронації, й заохочений ним Витовт не покидав сього пляна. Лїтом 1429 р. Витовтові посли заявили Ягайлови, що як він не пристане на коронацію, то Витовт коронуєть ся сам. Обидві сторони дражнили ся тим більше, що справа пішла „в Европу”. Відносини загострили ся так, що бояли ся війни. Папський лєґат доносив в серпнї, що обидві сторони „про нїщо не думають окрім оборони своїх прав, і розяреннє так змогло ся, що справа готова рішити ся зброєю й великим розливом крови”. Дїйсно, в литовсько-польській кореспонденції почали пролїтати згадки про війну: уже в червнї 1429 р. Витовт сповіщав польських панів, що не знаючи, яку цїль мають польські воєнні приготовання, він ладить ся також до війни: відібрав присягу від своїх підданих і наказав твердити замки, а людям зброїти ся до війни  ⁴⁴).

В осени Поляки попробували підійти Витовта на великодушність. В жовтню прибули до Витовта польські посли, повідомляючи, що Ягайло відступає йому польську корону: Ягайло зречеть ся трону й Витовт злучить в своїх руках Польщу з Литвою. Очевидно, Поляки надїяли ся тим розжалити Витовта, але він не піддав ся: польської корони не прийняв, але й своїх плянів на литовську не залишив, і відносини з того взагалї не поправились.

Весною 1430 р. відпоручник Ягайла на зїздї нїмецьких князїв в Нїрнберзї заложив протест против Жиґимонтового пляна коронувати Витовта. Ягайло представляв, що Витовт зовсїм не був володарем Литви, а тільки його намістником (gubernator)  ⁴⁵). Відповідею на се було оголошеннє, що коронація Витовта відбудеть ся на другу пречисту — 8/IX 1430 року. Жиґимонт міцно стояв при своїй постанові й підбодряв Витовта, коли той часами вагав ся. Ягайло ще раз поновив свою пропозицію — що він відступить Витовту свою корону, але Витовт не піддававсь. Тодї Поляки завзяли ся не перепустити корон, що Жиґимонт мав прислати Витовтови й його жінцї, і таким чином не допустити до коронації. Розставили сторожі на дорогах, щоб корону переловити, а заразом робили заходи в папській курії, аби та своїм впливом перешкодила справі — відвела цїсаря від коронаційних плянів.

На визначений для коронації день корони дїйсно не прибули, й гостї, згромаджені в Вильну на коронаційну параду, роз'їхали ся нї з чим (між ними був в. кн. московський — Витовтів зять, богато московських князїв, посли царгородські, татарські й ин.). Коронацію перенесено на день сьв. Михайла. Але Ягайло, що особисто прибув до Вильна, встиг захитати рішучість Витовта. Сей написав вкінцї Жиґимонту, що надїєть ся залагодити справу за порозуміннєм з Ягайлом і просить не пробувати силою пробити коронам дорогу до Вильна. Не знати, що з того-б вийшло, але старий Витовт, провожаючи Ягайла з Вильна, впав з коня й забив ся, та проболївши кілька день, умер 27/X 1480 р.

Для нас тут, як я сказав уже, сей епізод цїкавий з того боку, що кидає ясне сьвітло на становище в. кн. Литовського супроти Польщі і на сьвідомість своєї державної самостійности у Витовта і у станів в. кн. Литовського. Пани в. кн. литовського брали живу участь в сїм цїлім епізодї. Їх також як і Витовта „огірчувало”, як писав Витовт, понижуваннє в. кн. Литовського. З ними надумував ся Витовт, „як би скинути з себе сором і закид несвобідности, якими хоче обтяжити нас і землї наші король польський”  ⁴⁶). І коли з польської сторони (хоч би в першім листї Ягайла до Жиґимонта) прохоплювали ся натяки на пляни інкорпорації земель в. кн. Литовського, против унїонних записей, або такі натягнені й вповнї противні тим записям вискази, що мовляв Витовт був тільки звичайним ґубернатором, старостою короля польського, як і всякий иньший  ⁴⁷), — то з литовської сторони проголошувала ся повна самостійність в. князївства. Сучасне нїмецьке джерело так представляє сї суперечні змагання: „Поляки доводили, що через коронацію литовські й руські землї можуть віддїлити ся від Польщі, тим часом вони по смерти в. князя мають інкорпорувати ся Польщі, з тим щоб нїколи від неї не відлучати ся; пани-ж литовські й руські підносили, що вони споконвіку були свобідними людьми, своїм паном уважають (тільки) вел. князя, а по смерти його мають право вибрати собі нового вел. князя і (тільки) його матимуть своїм паном, а Полякам нїяким їх земля не належала, і вони при такій незалежности хочуть і на дальше зістати ся і нїколи нїчого з неї не хочуть поступити” ⁴⁸).

Говорячи таке, литовські пани стояли переважно на ґрунтї правди, бо як ми бачили, анї в 1385 р., анї в грамотах 1401 і 1413 р. вони не прилучали ся нїчим до проголошення інкорпорації чи прилучення земель в. кн. Литовського до Польщі. Нїколи не йшли дальше приречень союзу з Польщею й послушности Ягайлу, і то в неясній ролї — не то їх прирожденного вел. князя не то польського короля. Тільки сю точку — зверхність Ягайла, вони іґнорували тепер, проголошуючи повну самостійність в. князївства.

Відповідно до того в коронаційнім актї, виготовленім в цїсарській канцелярії заздалегідь, Литва проголошувала ся на вічні часи королївством, з тим що литовські королї „будуть самостійні, не будучи підвластними або Васалями анї нашими (цїсаря), анї сьвятої імперії, анї чиїми иньшими, служачи щитом християнства на сїм пограничу — помагаючи против поганських нападів”  ⁴⁹).

Се подражненнє станів вел. князївства Литовського на пунктї самостійности, викликане коронаційним епізодом, змусило Ягайла й його прибічників сховати ad feliciora tempora пляни інкорпорації, які зберігали вони на момент смерти Витовта, й по смерти його згодити ся на вибір нового великого князя.

Примітки

¹) Тільки не польсько-месіанїстичні, що піддають ся йому в польській науковій лїтературі — пляни розширення на Литву добродїйства польського полїтичного устрою й західньої цивілїзації (котрої монополїю для східньої Европи Поляки признають Польщі, як Нїмцї Нїмцям). Се оден з проявів тої нещасливої традицийної фразеольоґії, що й досї ще особливим тягаром тяжить на деяких моментах польської історії (між ними й на полїтичній, польсько-литовській унїї) та як куля при нозї спиняє успіхи польської історіоґрафії в раціональнім дослїдї фактів.

²) Дневникъ Люблинскаго сейма вид. Кояловича c. 455.

³) Див. вище c. 136.

⁴) Про се оповіданнє нїмецького хронїста — Посільґе мова низше — c. 141-2.

⁵) 3 зменьшеною силою сї впливи все таки сюди проходять, незалежно від інкорпорації — але про се мова на иньшім місцї (в т. V, гл. 1-4).

⁶) Меморіал Витовта (коло р. 1390) Scriptores rer. pruss. II c. 713.

⁷) Меморіал c. 713-4, Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 36-7, Codex epist. Vitoldi ч. 63.

⁸) Уч. записки с. 38.

⁹) В давнїйше звісній копії сеї грамоти титулував ся Витовт великим князем (додано було се слово).

¹⁰) Див. в прим. 25.

¹¹) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 38. Длуґош III c. 500: Jaschkone de Oleschnicza ex capitaneatu lithuanico amoto, Withawdo duci illius demandat regimen et non solum sortem illi paternam et castra adempta restituit, sed et universorum castrorum Lithuanie et Russiae et administrationem plenariam terrarum praedictarum suae tradidit ditioni. Iohann von Posilge (Scriptores rer. pruss. III c. 179): sy (Ягайло з Скиргайлом) welden im alle dy lant yrgebin, dy sinem vatir Kinstotin vor hettin gehort. Окрім того глуха звістка в пізнїйшім пруськім меморіалї — Cod. ер. Vitoldi. c. 1029.

¹²) Див. іще в прим. 25.

¹³) Codex epist. saec. XV т. І ч. 9 і 13.

¹⁴) Codex epist. saec. XV т. І ч. 19 і 20, т. II дод. 1 (c. 472); пор. Длуґош III c. 502.

¹⁵) Витовт з титулом в. князя в грамотї з 1395 р., нїмецькій, звісній в копії — в Cod. ер. Vitoldi ч. 117. З 1396 р. 8/VII, нїмецька копія — Napierski Russisch-livl. Urkunden ч. 121; далї Voigt Codex dipl. Prussiae V ч. 90; 1396 28 VII — Bunge, Liv-, Esth- und Cur-ländisches Urkundenbuch IV ч. 1422. З 1397 р. — Cod. ер. V. z. ч. 140, 179 і т. д.

¹⁶) Про се жаданнє ширше див. ще в прим. 26.

¹⁷) Und uf die cziit worfin die Littowin und Russin Wytowten eynen Koning uf czu Littowen und czu Russin, das vor ny gehort was. Scripteres rer. pruss. III. 224. Левіцкий, та й не тільки він, толкував сю звістку так, що Витовта проголошено тодї в. князем (ор. c. c. 430). Але слова хронїста про нечуванність такого вчинку не мирять ся з таким толкованнєм — очевидно Витовта проголошено таки королем, як каже Посільґе. Се знаходить собі потвердженнє в поголосках про коронацію Витовта, про які пише маґістр пруський іще весною 1398 р. — див. зараз низше.

¹⁸) Do sprochen sie gemeinlich, si weren fry gewesin und ir eldern, und hetten den Polan keynen czins gegebin; sie weldin yn ouch nu nicht gebin, und weldin blibin by irre irsten fryheit, dorinne sy weren.

¹⁹) Der herre Homeister hat vornomen heymlich, sunder noch nichtvorware, des der konig von Polan dornach stee und Wytawte, das sie die crone obir Littowerland und Ruscheland von unserm heyligen vater dem Pabiste dirwerben wellen: das her die geruche czu lehenen uud czu eym konige bestetigen Wytawten obir die egeschreben lande, des got understee — Codex dipl. prussicus VI c. 66 (писано 26/II 1398). Тут, очевидно, треба відкинути Ягайла: Нїмцї ще не здавали собі справи з розриву між ним і Витовтом, а тому припускали участь Ягайла в тій проєктованій коронації Витовта.

²⁰) Withawdus... cui eodem anno per Wladislaum Poloniae regem magnus ducatus Lithuaniae donatus et ad vitae tempora precario concessus fuerat; precario — тут противставленнє до права власности: в доживотню державу, а не на власність.

²¹) Длуґош III c. 526 і 537. На сам день похорону Ядвіґи — по Длуґошу 14/VIII (Шайноха приймає 15/VIII), Витовт наспіти не міг, бо битва на Ворсклї була 12/III.

²²) Прохаска (Przyczynki c. 105-6) пробував довести, що у Длуґоша звістка про наданнє в. князївства Витовту під р. 1399 стоїть не на місцї: він думає, що Длуґош говорить тут про се наданнє на підставі документів з р. 1401, і тільки для звязку оповідання перенїс сю звістку під р. 1399. Сьому спротивляєть ся, що Длуґош виразно каже: eodem anno, і оповідає про се без всякого особливого звязку з попереднїм, а і в дїйсности умова Ягайла з Витовтом мусїла випередити виленський зїзд, скликаний, очевидно, вже по порозумінню з Витовтом. Мушу також згадати ще про иньший здогад, висловлений проф. Максимейком в книзї Сеймы Литовско-русскаго государства до унїї 1569 г. с. 10, що Витовт старав ся зблизити ся з Ягайлом супроти небезпечности від Свитригайла — бо його підтримували руська людність і нїмецькі рицарі. Се виглядає дуже привабно, але розминаєть ся з фактами: симпатиї руської людности до Свитригайла не переходили в якийсь грізний рух, а союз Свитригайла з Нїмцями, як з його власного оповідання видко (див. низше), обявив ся уже по унїї 1401 р.

²³) Так треба здогадувати ся супроти незвичайно малого числа руських бояр і головно — супроти неприсутности князїв-володарів. Тих князїв потім обовязано осібними присяжними грамотами в дусї виленських постанов.

²⁴) Demum quia idem serenissimus princeps dominus Wladislaus rex Polonie prenotatus nos in partem sue solicitudinis assumpsit supremumque principatum terrarum suarum Littwanie et ceterorum dominiorum suorum ducatus de manu sua nobis dedit et contulit ad tempora vite nostre.

²⁵) Predictus suppremus ducatus Litwanie et ceterorum dominiorum suorum ducatus una cum bonis et terris patrimonialibus... post decessum ipsius (Витовта) ad ipsum dominum nostrum Wladislaum regem et ad coronam regni eius Polonie... debent plene et integre devolvi et redire.

²⁶) Обидві грамоти друковані, з копій, в Codex ер. Vitoldi ч. 233 і 234. Обидві грамоти написані в подібних виразах, і чи то через такий паралєлїзм, чи навмисно, аби обійти неприємну для польського правительства точку — признаннє, що Кревська унїя обійшла ся без участи литовських панів, вступна часть грамоти литовських панів стилїзована досить не ясно, ба навіть баламутно. Грамоти Ягайла Витовту на в. князївство не маємо, хоч вона мусїла бути.

²⁷) Див. в прим. 24.

²⁸) Се виразно виступає і в остереженнях, що нового короля Поляки не можуть вибрати без відомости Витовта. Поляки признали ся до сього обовязку в радомських постановах в мартї того-ж року, потверджуючи там городельські заяви своїх відпоручників — Codex dipl. Pol. I. c. 151.

²⁹) Codex epist. saec. XV т. II c. 238, Codex Vitoldi c. 817. Пок. Лєвіцкий в примітцї до Ягайлового меморіалу висловив гадку, що Ягайло говорить тут про Острівську угоду 1392 р. і навіть припускав можність на сїй підставі реставрувати текст тієї угоди. Таке толкованнє давало-б можливість виправдити Ягайла від рішучого перекручення в представленню своїх відносин до Витовта. Але се не можливо: стилїстичні подібности з грамотою 1401 р. і слова: magnum, ducatum dictarum terrarum suarum ceterorumque dominiorum suorum ducatus Littrwanie dedit виразно вказують на компроміс 1401 року. Ягайло очевидно говорить тут про нього і перекручує його зміст і значіннє.

³⁰) Грамота 1404 р. — Codex ер. Vitoldi ч. 302. Одну недатовану видав з формуляра XV в. Прохаска в статї Nieznany akt homagialny Witolda в Kwart. histor. 1895, висловивши при тім гадки про грамоту, видану Витовтом по окупації Смоленщини. Здогади що до недатованої грамоти розвинув він потім в замітцї О zjazdach na Litwie zwoływanych przez Jagiełłę w 1405 і 1406 r. (Przyczynki krytyczne):недатовану грамоту кладе він тут на 1406, а давнїйше приреченнє з нагоди окупації Смоленщини — на р. 1405. Але сї здогади зістають ся гіпотетичними.

³¹) Сей погляд на Витовтову полїтику, розвинений між ин. в польській статї Смольки Witold pod Grünwaldem, в нїмецькій розвідцї Тунерта Der grosse Krieg (Danzig 1886), в росийській книжцї Барбашева (другій), — пробував збити Прохаска в статї О powodach, które skłoniły Witolda do odstąpienia z pod murów Malborga w 1410 r. (Przyczynki krytyczne).

³²) Грамоти Ягайла й Витовта в Volumina legum І c. 29 (і у Дзялиньского Zbiór), грамота литовських панів у Дзялиньского Zbiór praw litewskich c. 20, грамоти польських панів — Codex diplom. Poloniae (Жищевского і Мучковского) І c. 236.

³³) Quamvis eo tempore, quo almo Spiritu inspirante fidei catholicae recepta et cognita daritate coronam regni Poloniae assumpsimus, pro christiano incremento et bono statu etcommodo terrarum nostrarum Lithvaniае, ipsas praefato regno nostro Poloniae appropriavimus, incorporavimus, coniunximus, univirnus, adiunximus, confaederavimus de consensu unanimi nostro et aliorum fratrum nostrorum, et omnium baronum, nobilium, procerum et boiarorum eiusdem terrae Lithuaniae voluntate accedente et assensu (!), volentes tamen забезпечити їх від ворогів, easdem terras, baronum, nobilium, boiarorum voluntate, ratihabitione et consensu adhibitis, praedicto regno Poloniae iterum incorporamus, invisceramus, appropriamus, coniungimus, adiungimus, confoederamus et perpetuo annectimus, decernentes ipsas cum ominbus earum dominiis, terris, ducatibus, principatibus, districtibus, proprietatibus omnique iure mero et mixto coronae regni Poloniae perpetuis temporibus irrevocabiliter et irrefagibiliter semper esse unitas.

³⁴) З сього лише становища зрозумілі закиди Длуґоша, які чинить він Ягайлови за те, що він по смерти Витовта надав в. князївство Свитригайлови, хоч Ягайло при тім поступав вповнї по мисли Городельських умов.

³⁵) Участь Польщі й Литви в гуситській справі має досить значну лїтературу; окрім вичислених, вище загальнїйших розвідок (з них треба згадати про біоґрафію Корибутовича у Стаднїцкого, Bracia) є ще кілька спеціальних: Tomek Poméry mezi Cechy a Polskem behem wálky husitske (Jahresbericht d. böhrn. Gesellshaft, 1878). Prochaska — Polska a Czechy w czasach hussyckich aż do odwołania Korybuta z Czech, I-II, 1877-8 (Rozprawy hist.-fil. т. VII i VIII) W sprawie polsko-husyckiej (Przew. nauk. 1880), Polska i Husyci po odwołaniu Korybuta z Czech (ib. 1883) і кілька статей в його Szkice: Zawisza Czarny, Husyta polski. Smolka — Polska wobec wybuchu wojen hussyckich — Ateneum 1879 i Szkice. Sutowicz — Stosunek Wład. Jagiełły do hussytów czeskich — Bibl. warsz. 1879. Lewicki — Ein Blick in die Politik Königs Sigismunds gegen Polen in Bezug auf die Hussitenkriege — Archiv für öster. Geschichte т. 68, 1886. Goll Čechy a Prusy vе sredovéku, 1892. Kaiser Sigismund und Polen, 1420-1436 (Mittheihingen des Jnstituts für österr. Geschichtsforschung, 1894). Lewieki Król Zygmunt Luxemburski a Polska 1420 do 1436 (Kwart. hist. 1896).

³⁶) Див. н.пр. скаргу Витовта на Ягайла, що він післав до пруських рицарів свого відпоручника dominum magnum ducem dehonestando et illibertando, quum idem doctor (відпоручник) m Prussia publice alta voce coram omnibus nullo excluso in maius dedecus domini m. ducis dixit, quomodo m. dux potestatem non habet aliquid dare in patrimonio suo cui vellet, — ipsum quasi illiberum et obnoxium faciendo — Codex Vitoldi c. 728 (1426). Про гнїви Витовта на краківський двір перед тим — н.пр. Длуґош IV c. 318.

³⁷) В лїтературі єсть ріжниця в поглядах на мотиви, якими водив ся Витовт: одні бачать в коронаційнім епізодї прояв давнїйших змагань Витовта до самостійности, иньші — інтриґу ворогів польщі: Жиґимонта й пруських рицарів, що збаламутили Витовта. Перший погляд переважає в росийській і нїмецькій лїтературі, другий — в польській (найбільш характеристично у Прохаски).

³⁸) Длуґош IV c. 7 (про сю звістку див. Prochaska Przyczynki historyczne c. 120), Codex Vitoldi c. 837.

³⁹) Про сей Луцький зїзд і коронацийну справу на нїм, окрім праць вичислених в прим. 23) і на c. 153 (особливо статї Прохаски Ostatnie lata, Барбашева, Сарнеса), іще: Ковальницкій Луцкъ въ 1429 г. и Витольдова корона — Кіевлянинъ 1867. Powidaj Zjazd monarchów w ucku r. 1429 i jego następstwa — Przegląd polski 1869 III. Prochaska Zjazd monarchów w Łucku — Przew. nauk. Suto-wicz Zjazd łucki — Przegląd polski 1875, IV. Таубе Международный конгресъ на Волыни въ XV в. — Русскій вЂстникъ 1898, V (компілятивна статейка).

⁴⁰) Історію сього епізода оповідають Жиґимонт і Витовт, Codex Vitoldi тамже c. 811-2, 815-838; пор. іще оповіданнє Длуґоша IV c. 366 і далї. Огляд коронаційної справи найповнїйше у Прохаски Ostatnie lata (деякі замітки до неї, против поглядів Прохаски, у Дашкевича — Политическіе замыслы Витовта. в київських Университетскихъ ИзвЂстіяхъ і у Барбашева ор. c. Том третїй Codex saec. XV, виданий по тім, не принїс для сеї справи нїчого.

⁴¹) Codex Vitoldi c. 810.

⁴²) Codex Vitoldi c. 815-8.

⁴³) Nisi vestra serenitas cum prefato domino Romanorum rege mutuo vos avisaveritis... nos sicut illiberos esse diffamastis liberos dimulgantes, cum omnino cum terris et dominiis nostris sive vobis placeat vel displiceat — liberi, faciliter extunc tota christianitas non modica pacietur detrimenta. Ibid. c. 831, пор. 837, 841.

⁴⁴) Codex Vitoldi c. 838, 842, 856.

⁴⁵) Cod. Vitoldi c. 868, 912, 924, 945, 947, Codex ер. saec. XV т. II ч. 179, Длуґош IV c. 381.

⁴⁶) Codex Vitoldi c. 837.

⁴⁷) Codex saec. XV т. II c. 238, Codex Vitoldi c. 942, пор. Supplementum ad hist. Russiae monum. c. 209 (відзиви вже по смерти Витовта).

⁴⁸) Script. rer. pruss. III c. 493, в нотцї.

⁴⁹) Codex saec. XV т. II c. 546.

Попередня     ТОМ IV     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ II. Стор. 4.]