[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ II. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ II     Наступна





Переміни в устрою в. князївства: Система князївств XIV в. і їх касованнє. Полоцьк, Сїверщина в 1380-х рр. — Дмитро і Корибут, відібраннє Луцька від Федора Любартовича і наданнє Витовту, відібраннє волостей від Скиргайла і Свитригайла. Систематичне нищеннє князївств в 1390-х рр., похід на Корибута, відібраннє Володимира від Федора Любартовича і його дальша доля, похід Витовта на Поділє, відібраннє Київа. Князївства які потім зістали ся; наданнє Поділя Спиткови; опорожненнє Київа; Поділє під Свитригайлом, вертаєть ся до Витовта; володїннє Свитригайла в Сїверщинї.



Разом з тим як уставляли ся й виясняли ся відносини в. князївства Литовського до Польщі й забезпечала ся державна окремішність його, переходили важні зміни в самім його складї.

Державний устрій в. кн. Литовського в XIV в. був дуже подібний до старої Руської держави. Чи то було наслїдком анальоґічного державного процесу, чи був тут вплив понять руського державного права, перейнятих литовською династиєю разом з руською культурою — тяжко рішити. Найскорше, що було тут і перше й друге.

Литовська держава складала ся з значного числа князївств, з князями з Гедиминової династії на чолї, майже або і вповнї самостійними, що титулували себе „князями з божої ласки”, або дуже часто й „великими князями”. Їх відносини й залежність від вел. князя, що сидїв у Вильнї, мали дуже субєктивний характер: залежали від особистих прикмет виленського князя й його спеціальних відносин до поодиноких князїв. До смерти Ольгерда ті відносини опирали ся на тїснім родиннім звязку: по всїх князївствах сидїли або рідні брати або рідні сини Ольгерда. Сила в. князївської власти піддержувала ся не тільки могутністю й талантами Ольгерда, а й тїсним союзом його з двома иньшими братами — Любартом і особливо Кейстутом, котрого Витовт, а за ним і оповіданнє давнїйшої русько-литовської лїтописи представляють мовби соправителем Ольгерда  1).

З смертю Ольгерда урвались оті родинні звязи, а усобиця 1381-2 рр. ще більше причинила ся до ослаблення моральних звязків між князями Гедиминової династиї. Іменованнє в. князем Ягайла з поминеннєм його старших братів — від першої жінки Ольгерда, як я вже зазначив, поставило сих Ольгердовичів в неприязні відносини до нового в. князя. Вел. князївство Литовське стояло перед перспективою роскладу на ґрупу вповнї самостійних князївств і перетворення великокнязївської власти в чисту фікцію, подібно як то стало з Руською державою в XII в. Сам Ольгердів наступник Ягайло дістав окрім Виленської волости ще землю Витебську, Минськ, Мстислав і Новгородок, для себе й заразом для меньших ще не роздїлених братів. Володїння були не великі і з ними тільки при великій енерґії й талантах можна було тримати в цїлости сей крухий орґанїзм.

А в тій крухости для в. князївства була велика небезпечність. З трьох боків сочили його вороги, маючи око на ріжні його части — Нїмцї на провінції литовські, Поляки — на західнї, а зі сходу зростало й скріпляло ся в. князївство Московське: його князї уважали себе спадкоємцями давньої Руської держави, як і Гедиминовичі, і в їх сторону зараз по смерти Ольгерда зазначив ся, як уже знаємо, небезпечний нахил в землях вел. кн. Литовського. Загрожене з усїх боків в. князївство Литовське мусїло неминуче згинути з ослабленнєм своєї державної орґанїзації. Тільки міцна вел. князївська власть могла його охоронити.

Побіда Ягайла над Кейстутом і забраннє його волостей — були Пірровою побідою. Ся побіда, як я сказав, розірвала родинні звязи і сотворила Ягайлови небезпечного ворога й претендента на батьківські землї в особі Витовта. Безперечно натомість скріпив сильно ролю Ягайла його вибір польським королем. Хоч як шкідними для в. князївства показали себе дальші наслїдки унїї (про се говоритиму низше), але на разї становище Ягайла як в. князя наслїдком унїї скріпило ся. Та заразом в. князївство зістало ся без господаря, бо Ягайло перебував переважно в Польщі. Іменованнє Витовта управителем в. князївства послужило щасливим доповненнєм до унїї з Польщею (говорю все про моментальні її наслїдки, і то з становища інтересів правительственної власти). Витовт принїс з собою незвичайні здібности, енерґію — й пильне око на справи в. князївства, а міг все рахувати на підпертє польських сил — аж до свого конфлїкта з Польщею. Таким чином значіннє й сила в. князївської власти були уратовані.

Але Ягайло й Витовт не заспокоїли ся на сїм. Вони переводять радикальну переміну в будові в. князївства, викидаючи сильнїйших князїв з їх волостей, або переводячи їх на дрібні волости та змушуючи тими кривдами до утечі. Таким чином вони в дуже сильній мірі зменьшують простір князївських володїнь і їх силу та значіннє, а незмірно підносять силу й значіннє вел. князя, бо ті відібрані від князїв волости переходять під його безпосредню власть. Процес сей розвиваєть ся головно в 1390-х рр. і на мій погляд, в сїм часї був вповнї сьвідомим, себто тодї великокняже правительство вповнї сьвідомо змагало до того, аби можливо зменьшити силу князїв і повідберати від них землї. Зістаєть ся тільки неясним — від коли в правительственних кругах зявляєть ся такий сьвідомий плян, і чиїм він був — Витовтовим чи й Ягайловим?

І Витовт і Ягайло беруть в нїм дїяльну участь. Витовт відограв в сїм процесї головнїйшу ролю, й можливо, що він був властивим автором його, хоч в тім часї був тільки управителем в. князївства, не володаром, отже про око, мовляв, працював не так для себе як в інтересах Ягайла. Але можливо, що Витовт з його далекосяглими плянами вже тодї був переконаний, що робить він не для Ягайла, а для себе самого.

Процес сей мав для в. князївства Литовського й для українських земель, що до нього належали, незвичайно важне значіннє, й ми тепер оглянемо його, застановляючи ся ширше над тими моментами, які безпосередно дотикали ся українських земель. Поминути зовсїм подїї, які виходять за границї української території не уважаю відповідним, бо тільки в звязку з ними виясняєть ся цїлість сеї акції й її значіннє. Для повности зачну від перших конфлїктів з князями по смерти Ольгерда, тим більше що, як сказав я, трудно на певно означити, від коли ся боротьба стає сьвідомою, пляновою.

Першою княжою волостию, за котру розвинула ся боротьба, була Полоцька, але інїціативи Ягайла тут не було. Андрій полоцький, найстарший з Ольгердових синів, правдоподібно — ображений визначеннєм Ягайла на великого князя, вже зараз по смерти батька зайняв супроти Ягайла неприязне становище. Він „прибіг” того року (1377) до Пскова і тут зістав ся якийсь час князем, а на другий рік удав ся до Москви і в 1379 р. брав участь в московськім походї на Сїверщину. Ягайло за таку „державну зраду” хотїв забрати Полоцьку волость собі і в 1380 р. вислав туди Скиргайла, але Полочане не дали ся, і потім Андрій не зступив з свого ворожого становища. Він уложив союз з ливонськими рицарями і з деякими князями — бачимо по тім його союзниками на пр. князїв смоленського й рязанського. На початку 1386 р., підчас побуту Ягайла в Польщі, Андрій розпочав кампанїю на Литві. Але вислані з Кракова князї зараз орґанїзували оборону й відбили його напад, а згодом Скиргайло взяв ся до Полоцька й на сей раз здобув його. Андрія взято в неволю й відіслано до Польщі. Там у вязницї перебув він до р. 1394, коли його взяв на поруки Витовт з иньшими князями. Волости він одначе не дістав більше, здаєть ся, нїякої й пішов до Пскова, а наложив головою в битві над Ворсклою. Полоцьку землю Ягайло віддав брату Скиргайлу 2).

В 1379 р., підчас походу московського війська з Андрієм полоцьким на Сїверщину, як ми вже знаємо, перейшов до Москви Дмитро Ольгердович, князь брянський. Своїх волостей йому задержати при тім, здаєть ся, не удало ся — вони зістали ся при Литві. І коли в 1388 р. Дмитро вернув ся назад на Литву та обіцяв бути послушним і вірним Ягайлови, не видко аби дістав він якусь волость; принаймнї в своїй присяжній грамотї він не згадує нїчого про якісь володїння 3). Його сїверські землї, по всякій імовірности, перейшли потім до Федора Любартовича.

В хронольоґічнім порядку треба-б згадати тепер про війну Кейстута з Дмитром-Корибутом в 1382 р., коли Кейстут сидїв на великокняжім столї 4). Одначе епізод сей дуже неясний; можливо, що Корибут виступав тут союзником Ягайла, з котрим бачимо його потім в близьких відносинах 5). Похід Кейстута на Корибута, правдоподібно, був перерваний вістю про вороже поступованнє Ягайла, і Коририбут, у всякім разї зістав ся тодї при своїй волости: бачимо на нїй його в 1386 р., коли він видає присяжну грамоту Ягайлу. Потім маємо слїд якогось нового інцидента з ним, в видї не тільки нової його присяжної грамоти, але й поручної записи за нього його бояр, з р. 1388. Корибутові бояре обовязують ся, що наколи б їх князь, „егожь Богъ не дай”, мав відступити від Ягайла, то вони виречуть ся його 6). Єсть в тім „запах” якоїсь „зради”, але за браком всяких близших відомостей годї запускати ся в здогади, що то могло бути. Корибут у всякім разї й тодї зістав ся на своїй волости — до катастрофи 1393 р.

Всї отсї епізоди ще мають вповнї припадковий характер: в них ще не слїдно у великокняжого правительства якогось пляну, зверненого против князїв. Більше значіння мають епізоди звязані з першим помиреннєм Ягайла з Витовтом, але й тут трудно ще сконстатувати сьвідомий плян.

Як ми вже знаємо, Витовт помирив ся в 1384 р. з Ягайлом на тім, що Витовт мав дістати батьківські землї. Головнїйша волость з них — Троки, була в руках Скиргайла, й Ягайло не хотїв віддавати її Витовту. Натомість дістав він Волинь, забрану від Любартовича.

Се відібраннє Луцька, а потім і решти Волини від родини Любарта зістаєть ся дуже неясним моментом, і сього треба дуже жалувати. Воно було першим кроком литовського правительства против сих сильних, майже самостійних українських князїв з Гедиминової династиї — і заразом найбільш рішучим ударом їм. Любарт по смерти Кейстута був найсильнїйшим з князїв по великім князю, заразом — найвизначнїйшим репрезентантом давнїх традицій: його права на Волинське князївство, як ми вже знаємо, опирали ся на родинних звязках з руськими князями Волини и на виборі боярськім. Своєю сороклїтньою боротьбою за сю землю він запечатав свої права на сю волость. З в. кн. Литовським і його землями його волость не мала нїяких властиво звязків, була зовсїм осібним сьвітом. При таких обставинах відібраннє Луцької волости від Любартового сина Федора було з боку Ягайла дуже сьміливим ударом давньому князївскому укладу в. кн. Литовського.

Подробиць ми не маємо нїяких. Сучасні джерела промовчали сей епізод зовсїм, і відомости наші опирають ся тільки на кількох документах. Про Любарта знаємо тільки, що при кінцї 1382 р. він іще жив, а в осени 1386 р. згадуєть ся вже як небіжчик; але не було його в живих, очевидно, вже й на початках 1386 р. 7). Його місце заступив син його Федір, що титулує себе на однім документї князем луцьким, на другім — князем володимирським, на третїм — „великим князем” 8): очевидно він перейняв всю спадщину по батькови. Давши таким чином спокійно перейти Волинському князївству від Любарта до Федора без усяких ограничень, Ягайло одначе скоро вмішав ся в волинські справи.

Перший звісний нам удар правам і прероґативам волинського князя Ягайло задав уже в осени 1386 р., вийнявши з під його зверхности найсильнїйшого з його васалїв — князя Острозького. Ягайло видав кн. Острозькому грамоту на його волости і при тім перевів його в катеґорію безпосереднїх васалїв своїх і корони Польської, а Федора Любартовича тодї ж таки, мабуть, обовязав, що він не буде мати нїяких претензій до Острозьких земель  9).

За сим ударом пішов скоро й другий: Ягайло відібрав від Федора Луцьку волость для Витовта й лишив його при самій Володимирській. Чим мотивував він таку конфіскату, тай й чи мотивував взагалї — не знати. Витовт з кінцем 1387 р. правдоподібно вже був у Луцьку; отже наданнє йому Луцька стало ся найдальше — в осени 1387 р. 10). Чи тодї ж відібрано його від Федора, чи дещо скорше — не знати. На те, що Луцьк відібрано скорше, можна бачити натяк у звістцї Длуґоша, що Ягайло дав був держати Луцьк Кшеславу з Курозвонк 11). Може се відібраннє стало ся ще в падолистї 1386 р., зараз по емансипації Острозького князївства, коли Ягайло сам особисто був у Луцьку? 12). З другого боку мобілїзація литовських і польських сил для окупації Галичини лїтом 1387 р. також давала добрі обставини для такого кроку.

В кождім разї конфіската на разї обмежала ся тільки Луцькою землею, хоч давнїйша русько-литовська лїтопись і каже, мов би Ягайло дав Витовтови тодї „всю землю Волынскую”, і на одній грамотї — привилею для Жидів з 1388 р. (очевидно сфальшованім )Витовт і титулуєть ся князем луцьким і володимирським. В дїйсности Володимирська земля зістала ся у Любартовича аж до р. 1393 він тодї в остатнє титулує себе князем володимирським. Третя волиньська волость — земля Белзько-холмська була прилучена до Галичини від р. 1377 й уважала ся польською провінцією від окупації Галичини в 1387 р. На початку 1396 р. Ягайло віддав Белзьку землю Зємовиту кн. мазовецькому, так як перед тим, в р. 1391, віддав був його братови Янушу землю Дорогичинську 13). Земля-ж Холмська зістала ся дальше при Польщі.

Цїкаво, що й передавши Луцьку землю Витовтови, Ягайло, як ми вже знаємо, не хотїв йому дати грамоти на неї і мав, по словам Витовта, заявити прилюдно, що дав йому Луцьк тільки „до своєї волї”, з тим що може його відібрати назад коли схоче. Тим мабуть пояснюєть ся, що Витовт, уже діставши Луцьк, не титулував ся князем луцьким — аж до повного розриву з Ягайлом. Віддаючи коло того ж часу (весною 1387 р.) Свиргайлови Полоцьк, Ягайло дав йому вправдї на те грамоту, але наданнє се, як каже Витовт, тримав натомість у секретї 14). Чи було се наслїдком спеціальних причин: недовіря до Витовта в луцькій справі і певних обовязань супроти нього в полоцькій справі (аби супроти Витовта мати оправданнє того, що Троків йому не дано, бо мовляв нема де подїти Скиргайла)? Чи може тут був уже плян: оминати по можности дальшого роздавання волостей князям, а й даючи їм, коли обставини конче вже змушували до того, — полишати завсїди собі фірточку до відібрання тих волостей назад? Сього остатнього не буду твердити, але воно можливе вповнї.

Ще більший переворот в княжих волостях потягнуло за собою друге помиреннє Ягайла з Витовтом в 1392 р.

Ми вже знаємо, що головними точками їх угоди було: перше — приверненнє Витовту всїх батьківських земель, друге — порученнє йому загального нагляду в великім князївстві, а з тим злучена мала бути також держава Виленської землї. Все се мало скропити ся на Скиргайлї, що володїв Троками й численними волостями в Виленськім князївстві, наданими йому в 1387 р. 15). Але Витовт, здаєть ся, тим не задоволив ся й зажадав ще й Полоцької землї Скиргайла. Принаймнї з наших відомостей про Скиргайла виходить значна правдоподібність, що Полоцьк перейшов до Витовта ще перед переходом Скиргайла до Київа  16). Заплатою Скиргайлови мала служити Кремінецька волость на Волини й Київщина. Кремінецьку волость Витовт відступав Скиргайлу з своєї Луцької волости (Луцьке князївство він також дістав назад по своїм поворотї). Київську ж землю треба було відібрати від Володимира Ольгердовича. Скиргайло дуже противив ся таким комбінаціям що до його особи, але мусїв уступити під натиском краківського двору, супроти сполучених сил Витовта й Ягайла, що дав на те свою згоду. Короводи сї між Скиргайлом і Витовтом одначе перетягнули ся на цїлий 1393 р.; знаємо, що ще в жовтнї сього року мусїла Ядвіґа посередничити між ними 17).

Про проєкт — відібрати Київщину від Володимира Ольгердовича для Скиргайла, чуємо вперше в переговорах Ягайла й Витовта з Скиргайлом в груднї 1392 р.: 6/XII в Белзї, укладаючи компроміс з Скиргайлом, Витовт обовязав ся дістати для нього Київщину від Володимира. Але приглядаючи ся до дальших подїй, переконуємо ся, що сей плян не був викликаний самою тільки потребою знайти нагороду для Скиргайла. Тепер не може вже бути сумнїву, що ми маємо перед собою сьвідомий плян литовсько-польського правительства — звищити силу литовсько-руських князїв.

На Білій Руси знищено одиноке сильне князївство, яке там було — Скиргайлове. А коли коло тогож часу опорожнилось князївство Витебське, з смертию Ягайлової матери, що правила ним, — Ягайло не дав його свому молодшому брату Свитригайлу, що його домагав ся, а посадив там свого намістника. Коли Свитригайло, роздражнений тим, убив того намістника й „засїв” Витебськ, Витовт, з припоручення Ягайла, силою здобув Витебськ, а самого Свитригайла, як оповідає сучасний нїмецький хронїст, в кайданах відіслав до Кракова (десь в початках 1393 р.) 18). По сїм на Білій Руси (разом з Литвою) зістали ся самі другорядні княжата, для Витовта й взагалї великокняжого правительства анї трошки не страшні. Тодї взяли ся до князїв українських.

Протягом 1393-4 р. позабирано волости Корибута, Федора Любартовича, Федора Кориятовича й Володимира — всїх визначнїйших українських князїв. Що правда, Сїверщину віддано Любартовичу, Київщину Скиргайлови, а частину Поділя Спиткови, — але се все було вже не те. Збито з позицій давнїх володарів, що мали вже певну традицію в своїх землях, а їх наступники не були вже такими князями „з божої ласки”, незалежними анї від волї Ягайла анї Витовта. Тай усї ті на ново розсаджені володарі не загріли місця: Скиргайло й Спитко слїдом умерли, Любартович не схотїв навіть сидїти в Сїверщинї й утїк. Україну відібрано від князїв.

Се факт незвичайно важний для історії і в. кн. Литовського і наших земель. Він не дав витворити ся самостійним українським князївствам під управою княжат Гедиминової династиї, зробив українські землї простими провінціями вел. князївства Литовського і піддав їх безпосереднїм впливам полїтики в. княжого правительства. Але не вважаючи на всю вагу свою, сей переворот якось не був відповідно оцїнений сучасниками, принаймнї коли судити по наших джерелах. Чужі джерела майже зовсїм промовчали його. Давнїйша русько-литовська лїтопись оповіла дещо з сих подїй, але не постарала ся дати нїякого ширшого осьвітлення сим фактам. Оповідаючи про походи Витовта на Корибута, на Володимира, на Федора Кориятовича, вона повторяє тільки стереотипово, як причину, при кождім походї, що даний князь „не у послушании нача быти”, „не восхотЂ покоры учинити”  19). Сама ся стереотиповість робить підозрілим таке обясненнє. Перегляд же поступовання в. княжого правительства в його цїлости не лишає сумнїву, що воно мало свій плян, і коли може дїйсно хапало ся як за поводи якоїсь „непослушности”, то хиба шукаючи тільки зачіпки. Але можливо й таке, що лїтописець зробив з якогось одиночного випадку загальну причину всїх сих війн, не вміючи, або — не хотячи відкрити правдивих мотивів правительства.

Хто був властивим інїціатором сього пляну — чи Ягайло, чи Витовт, сього, як я вже сказав, нам джерела не кажуть, як не кажуть нїчого й про самий плян. Виконаннє його припадає на часи, коли Ягайло міг дивити ся на Витовта як на простого свого намістника в Литві, отже Ягайло так само міг бути автором сього пляна, як і Витовт. Взагалї близші мотиви лишають ся нам невідомими. Ті кілька документів, які маємо в поміч оповіданню русько-литовської лїтописи, дуже не богато причиняють ся до вияснення намірів обох репрезентатів великокняжого правительства, хоч богато причиняють ся до висьвітлення самих фактів.

Перейдїм до тих фактів.

Хоч з поміж них найранїйше довідуємо ся про плян відібрання Київа, але на нього прийшла черга вже по иньших українських князївствах. Почало ся від Корибута. Русько-литовська лїтопись каже, що він „нечто нача корати (перечити) и не у послушании нача быти, и нача совокупляти вои свои и поидЂ противу”  20). Як бачимо, оповіданнє таке добре, що про причину сеї війни ми так як би нїчого не знали, бо з сим говореннєм лїтописця нема що рахувати ся. Треба памятати при тім, що в 1393 р. Витовт зовсїм не був ще в. князем Литви, як собі лїтописець представляє, а за тим не міг і жадати такої покори від князїв собі особисто!

Про саму війну лїтописець оповідає, що Витовт вислав на Корибута військо, й воно побило Корибута під Недокудовим; він зачинив ся в Новгородї, але Витовт, прибувши з усїми силами, здобув місто, а Корибута з родиною узяв „у нятьство”. Подібно, але ще коротше, оповідає сю історію сучасний нїмецький хронїст. Потім Корибута взяв на поруки його тесть Олег кн. рязанський; маємо його поручну грамоту з 14/XI. 1393 р. Кілька місяцїв пізнїйше (лїтом 1394) бачимо Корибута вже разом з Витовтом, участником війни з пруськими рицарями, отже він з своєю долею погодив ся 21). Чи дістав при тім якусь волость, не знати. Пізнїйший Стрийковский каже, що Корибут дістав Браслав, Винницю, і Соколець на Поділю та Кремінець на Волини. Ся звістка одначе опираєть ся на ототожненню Корибутового сина Федора з Федьком кн. Несвизьким, що звав сї волости своєю батьківщиною; а що се ототожненнє дуже непевне, то й ся звістка не може бути трактована серіозно 22). Остатню звістку про Корибута маємо з 1404 р., коли він брав участь у Витовтовім походї на Смоленськ 23).

Відібрані волости Корибута, разом з иньшими сїверськими городами мали послужити винагородженнєм Федору Любартовичу за Волинь: її й решту тепер взяли ся від нього відібрати. Сю подїю джерела наші промовчали зовсїм, тому що стала ся вона без оружного конфлїкту. Одиноким її слїдом лишили ся грамоти Любартовича: вони видані ним в маю 1393 р. в Вислицї. Туди покликали, видко, бідолашного князя, щоб прочитати йому засуд над його полїтичною карієрою й зажадати від нього нових присяжних грамот. Любартович мусїв піддатись: видав грамоту одну, потім другу (першу відкинено, як я здогадуюсь, тому, що там не було згадано про вірність Польській коронї). В них мусїв він дякувати за наданнє йому Сїверщини й обіцяти послушність і вірність. Про відібраннє від нього Володимирської волости в грамотах не згадуєть ся зовсїм  24).

Але свою нову волость, за котру казали йому так красно дякувати, Федір Любартовит так легковажив, що кинув слїдом (не знати навіть — чи й заглянув до неї). Роздражений заподїяними йому кривдами прилучив ся він до иньшого подібно покривдженого князя — Свитригайла. В 1397 р. бачимо їх обох на Угорщинї; звідти вони пробували війти в зносини з пруськими рицарями 25). На тім звістки про Федора Любартовича уривають ся на довго, і взагалї знаємо про нього дуже мало певного, тим більше, що разом з ним виступає і на краківськім дворі, і в Галичинї, де він проживав, його стриєчний брат Федір Ольгердович  26). Любартович мав тут якісь волости. Маємо чимало грамот з його іменем з Жидачівщини (з рр. 1411-1430), але вони всї непевні (новійшими часами проголошені всї за фальсіфікати, але справа їх вимагає ще близшого розслїдження)  27). В однім документї резіденцією його виступає замок Коропець в Галицькій землї. За сей час він, видко, зближив ся до краківського двора, мав тут довірє й сам до нього став щиро прихильним. В 1431 р., як оповідає Длуґош, Ягайло, відібравши Володимир від Свитригайла, вернув сю батьківщину Федору. Але він слїдом умер, відказавши все своє майно тестаментом Ягайлови 28).

Сї подїї — здобутє Витебська, похід на Корибута, відібраннє Володимирської волости від Федора змістили ся десь в зимі 1392/3 і в першій половинї 1393 р. 29). Безпосередно по витебській кампанїї — „тоє же зимы на весну” містить русько-литовська лїтопись похід Витовта на Поділє. Се отже мала б бути весна 1393 р. Лїтопись каже, що підчас сього походу Витовт по дорозї ударив на Володимира Ольгердовича й забрав його полїські волости — Житомир і Овруч, а на осїнь „вивів” його з Київа й посадив там Скиргайла, і тодї вже пішов на Поділє. Отже з того б виходило, що Поділє було відібране від Федора Кориятовича в осени-зимі 1393 р., і тодї ж була закінчена окупація Київа, розпочата весною 1393 р.

Для сконтрольовання оповідання лїтописи ми не маємо иньших джерел. Хронольоґія її знаходить собі потвердженнє в записцї двірських рахунків Ягайла, де в жовтнї 1393 р. згадуєть ся про похід на Київ: туди посилали ся королївські стрільцї з Люблина 30). Отже в осени 1393 р. дїйсно був, або бодай приготовляв ся якийсь похід на Київ. Але до остаточного відібрання Київа від Володимира тодї, видко, ще не прийшло. Се видко з того, що на одній грамотї — поручній записи з 18/II. 1394, Володимир виступає ще з титулом князя київського, а Скиргайло з титулом „литовського князя”. Значить закінчена була київська справа не в осени 1393 р., як каже лїтопись, а вже десь в р. 1394, не скорше 31). Чи супроти того треба класти й окупацію Поділя на осїнь 1394 р., чи на осїнь 1393, віддїливши від окупації Київа, і чи взагалї треба тримати ся сеї „осени” — зістаєть ся неясним за браком иньших джерел, які могли б потвердити або змінити вказівки лїтописи.

Похід Витовта на Поділє лїтописець своїм звичаєм толкує тим, що „Подолская земля не хотела была послушна быти князя великаго Витовта и Литовскои земли, какже предь тымъ послушна была” 32). Витовт тому рушив на тодїшнього подільського князя Федора Кориятовича — весною 1393 р., але зачепивши ся з Володимиром київським, відложив похід на Поділє на осїнь. Федор обсадив подільські городи Волохами й угорським військом, що прислав йому король Жиґимонт, а сам подав ся на Угорщину — мабуть за новою помочию. Витовт в його неприсутности позаймав оден за другим подільські городи, при тім взяв у неволю й Федорового воєводу Нестака, й обсадив городи своїми старостами.

Так оповідає русько-литовський лїтописець, супроти пізнїйших польських претенсій на Поділє кладучи: натиск на те, що Витовт здобув Поділє самими лише литовськими силами, без помочи Поляків. Він зістаєть ся досї одиноким джерелом про сей епізод, і на підставі загалом того, що знаємо про fides historica сеї лїтописи, треба припустити, що в головнім його оповіданнє вірне. Про якийсь конфлїкт з Федором Кориятовичом згадує його грамота з 1403 р., звісна тільки в реґестї XVI в.: тут „Федор кн. подільський і пан Мункача пробачає королю Володиславу й його підданим за своє арештованнє” 33). Але чи йде тут мова про війну 1392 р., чи якийсь пізнїйший конфлїкт — може пробу Федора вернути собі Поділє, не знати. Лїтопись, як ми бачили, не каже, аби він сам попав у неволю 34). Лїтописна дата подільської окупації — осїнь 1393 р. посередно знаходить собі потвердженнє в датах подїй, які мали по лїтописи її випередити; витебської війни й походу на Київ  35).

Федор Кориятович по сїм забрав ся на Угорщину, з якою уже перед тим його звязували якісь близше нам неясні звязки. Від короля одержав він Мукачів в державу і володїв нею до смерти, справляючи часами також уряд бережського наджупана; але при тім не покидав свого титулу „князя подільського”  36). Умер в р. 1414. З його побутом на Угорській Руси звязала ся потім лєґенда про руську кольонїзацію угорського підгіря — але про неї не місце тут розводити ся.

Перейдїм до окупації Київа.

Русько-литовський лїтописець представляє так, що вже весною 1393 р. „вибравши ся походом на Поділє, Витовт по дорозї напав на Київщину й забрав Житомир і Овруч — західнї київські волости. Причина знову та сама: Володимир Ольгердович „не восхотЂ покоры учинити и чоломъ ударити в. кн. Витовту”. Коли Витовт забрав у нього ті волости, Володимир „приїхав до Витовта” — очевидно з покорою, але Витовт його покори не прийняв і на осїнь „вивів” Володимира з Київа, давши натомість йому Копиль, а в Київі посадив Скиргайла. Ідучи на Поділє, він заразом поручив Скиргайлу йти на зароські краї — взяти Черкаси й Звенигород; Скиргайло се вчинив, взяв сї городи й вернув ся назад у Київ 37).

Так виглядає лїтописне оповіданнє. З умов Витовта з Скиргайлом знаємо, що відібраннє Київщини від Володимира було рішене ще в груднї 1392 р.; супроти того „непослушність” Володимира була хиба причіпкою Витовта, коли не здогадом автора лїтописи. Супроти того ж і припадковий нїби конфлїкт Витовта з Володимиром підчас походу на Поділє стає підозрілим що до сеї своєї припадковости. Одначе ще через те нема причини заперечувати, що вже перед осїннїм походом на Київ, весною того року дїйсно могли бути забрані полїські київські волости. Років означити докладно не можна. Як сказано, про осїннїй похід на Київ згадують цитовані вже двірські записки Ягайла (жовтень 1393), але сам Київ від Володимира забрано не скорше як весною 1394 р., судячи з того, що Володимир ще в лютім 1394 титулує себе князем київським. Трудно думати, аби в грамотї виданій ним спільно з Витовтом і Скиргайлом Володимир став титулувати ся київським князем, коли б Київщину від нього тодї вже відібрано, і в Київі сидїв уже Скиргайло. Коли б тримати ся слів лїтописи, що Володимира виведено з Київа в осени, то се могла б бути осїнь хиба 1394 р. 38). У всякім разї з лїтописи виходило б, що Київщину відібрано від Володимира кількома наворотами, і се можливо: прецїнь так відібрано й Волинь Любартовичу. Могла бути в тім спеціальна тактика: „помаленьку різати”, не доводити від разу до розпуки.

Слова лїтописи, що на Черкаси й Звенигород посилав Витовт Скиргайла підчас свого походу на Поділє, треба розуміти очевидно в звязку з фактом, що сї городи, взагалї землї за Росю зачисляли ся тодї до Поділя. На пр. в реєстрі Свитригайлових городів сї городи зачислені до подільських, а і пізнїйше, ще в XVI в. ся теріторія de nomine зачисляла ся до Поділя 39). Чи Скиргайло здобував її від Кориятовита для Витовта, а не для себе, чи Витовт віддав був їх Скиргайлови, і по його смерти вони вернули ся назад до Поділя — се не можна сказати за недостачою яких небудь иньших звісток.

Володимир, роздражнений вчиненою йому кривдою, здаєть ся подав ся був до Москви. Пізнїйша русько-литовська лїтопись, оповідаючи про відібраннє Київщини по смерти Семена Олельковича, Володимирового внука, толкує се тим, що „дЂдъ ихъ князь Володимиръ бЂгалъ на Москву, и тымъ пробЂгалъ отчизну свою Кіевъ”. Більше нїяких відомостей про сю його еміґрацію не маємо. У всякім разї не задовго вернув ся він назад, і уже в осени 1398 р. бачимо його в товаристві Витовта, при укладї трактату з пруськими рицарями. Титулу він при тім не має нїякого: мабуть уже пізнїйше дістав маленьку Слуцьку волость на Білій Руси, що стала дїдичним князївством його роду  40).

Таким чином протягом яких двох років, кількома ударами розбито княжий устрій на Українї й знищено всїх сильнїйших князїв. Полишили ся тільки другорядні як Федір Ольгердович на князївстві Ратенськім (в північній Волини), як Пинське князївство Василя — сина Михайла Наримунтовича, Чорторийське Василя — сина Константина Ольгердовича, Острозьке Федора Даниловича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, і т. и. Їх полишено в спокою, бо не були небезпечні нї трошки. З відібраного, як уже знаємо, віддано Сїверщину Любартовичу, Київщину Скиргайлови. Волинь, а здаєть ся й Поділє узяв собі на разї Витовт: звісна реґеста Ягайлової грамоти з 1394 р., де він надавав Витовтови й його наступникам „Камінець з його округом” лєнним правом 41). Що правда, не маючи в руках самого документу, не можна анї покладати ся на вірність дати, анї бути певним змісту грамоти. Русько-литовська лїтопись теж каже, що Витовт забравши Поділє, взяв його був на себе. Се само в собі не має нїчого неправдоподібного, тільки у всякім разї се Витовтове володїннє цїлим Поділєм було дуже коротке, й не задовго Ягайло роспорядив Поділєм сам.

Про се русько-литовська лїтопись оповідає так, що коли Витовт здобув Поділє, Ягайло попросив Поділя собі, й Витовт відпродав йому західню частину його за 40 тис. (гривен чи кіп), а східню частину (Браслав, Винниця, Соколець) задержав у себе. Ягайло ж заставив те західнє Поділє в 20 тисячах Спитку, а коли Спитко наложив головою, Ягайло віддав його назад Витовтови за зворотом тих 40 тисяч.

З другого боку маємо оріґінальну грамоту Ягайла Спиткови з Мельштина, воєводї краківському з 13/VI. 1395, з наданнєм йому Поділя. З неї бачимо, що західнє Поділє Ягайло дав Спиткови не в застав, а на вічність, plene iure ducali. По друге — виходило б з неї, що Ягайло мав тодї не тільки західнє Поділє, а й східнє, і східнє Поділє задержав для себе далї: „округи Межибожа, Божського й Винницї з усїма їх приналежностями й правами задержуємо для себе й для своїх наступників”.

Отже оповіданнє лїтописи стоїть нїби в суперечности з документом. На сїй підставі декотрі дослїдники попросту відкидають лїтописне оповіданнє як невірне, але так легко його позбувати ся не можна. Хоч безперечно воно має свою тенденцію, але припустити, що лїтописець виссав з пальця цїлу ту історію про якісь 40 тис., таки не можна, і вона мусить мати якусь, близше нам неясну фактичну основу. Про дїйсний застав Поділя в тих грошах Ягайлови, розумієть ся, в тодїшнїх відносинах Витовта й Ягайла не може бути мови; мусїло бути щось иньше.

Що східнє Поділє лишило ся в роспорядженню Витовта й пізнїйше, се зовсїм не виключене. Ми взагалї занадто мало знаємо історію Поділя між 1393/4 і 1410 рр., аби щось могти рішучо заперечити. Н. пр. Федько несвизький називав (в 30-х рр. XV в.) східнє Поділє (Браслав і Винницю) своєю батьківщиною, значить воно належало колись його батькови, а ми нїчого про се не знаємо, не знаємо навіть і імени сього Федькового батька 42). Слова грамоти, де Ягайло полишає східнє Поділє собі, не виключають такого володїння Витовта, бо він тодї формально лише заступав Ягайла в управі в. кн. Литовським, отже східнє Поділє міг Ягайло назвати своєю провінцією, хочби воно фактично було в роспорядженню Витовта, як і иньші провінції в. князївства.

Як би там не було з тими фазами, які Поділє переходило в тих роках, але лїтом 1395 р., як бачимо з грамоти Спиткови, роспоряджав ним Ягайло. Східнє Поділє — пізнїйшу Браславщину зіставляє він у сїй грамотї за собою й на пізнїйше; грамота не каже, чи воно мало бути в безпосереднїй управі Ягайла, чи в руках Витовта, але се останнє простїйше й правдоподібнїйше. Західнє Поділє — округи Камінця, Смотрича, Бакоти, Червоногорода й Скали, Ягайло віддає Спиткови, а колишнї галицькі аннекси Поділя — округи Теребовля й Стїнки, зістали ся на далї при Галичинї. Цїкаво, супроти пізнїйших спорів за Поділє, що даючи західнє Поділє Спиткови, Ягайло уважав його провінцією литовською: Спитко діставав його „на взір иньших литовських і руських князїв”  43). На практицї се в тій хвилї не мало значіння, бо Ягайло й його двір тримали ся кревської постанови, що всї землї в. кн. Литовського інкорпоровані Польщі, але теоретичне значіннє воно має й мало 44).

Длуґош пише, що наданнє Поділя Спиткови викликало велике незадоволеннє на краківськім дворі 45). Се кидає сьвітло на полїтику польських кругів. Заміна литовського князя Поляком не задоволяла їх, бо краківський двір стремів до безпосередньої інкорпорації земель в. князївства Польській коронї. Я вже казав, що тут можна бачити й властивий мотив тих систематичних відбирань земель від русько-литовських князїв. Землї відбирали ся, аби бути прилученими безпосередно до Польської корони, і коли їх віддавано на ново якомусь князеви, то се в очах польських полїтиків могла оправдати тільки крайня потреба. Витовт в рахунок не йшов, бо в тім часї уважав ся ще тільки управителем Литви в імени польського короля. Але тільки з потреби віддано Київ Скиргайлови, Сїверщину Любартовичу — аби не скривдити їх занадто вже грубо. До надання Поділя Спиткови, хоч який він був заслужений чоловік, не змушувало нїщо: звідти незадоволеннє краківського двора, на перший погляд таке дивне.

Але щастє нїби прияло плянам краківських полїтиків: нові надання всї були не трівкі. Що Любартович анї схотїв сидїти в Сїверщинї, ми вже знаємо: польське правительство мало її знову в своїм роспорядженню. Скиргайло діставши Київ, не просидїв тут і двох років: він захорував нагло на ловах і вмер у Київі, в сїчнї 1397 р. 46). Толкували, що йому дав отруту митрополичий намістник на пиру 47). Опорожнену на ново Київщину Витовт дав одному з товаришів своєї колишньої недолї Івану Ольгимунтовичу кн. гольшанському, але вже тільки „держати” — не яко княжу волость до володїння, а як простому намістникови до управи.

Подібне слїдом стало ся і з Поділєм. В битві на Ворсклї пропав без слїду Спитко, володар подільський. Повороту його ще надїяли ся, але в руках його жінки лишати Поділє Ягайло тим часом не вважав можливим і взяв Поділє назад, пообіцявши віддати, як би вернув ся Спитко. Разом з деякими иньшими наданнями віддав він Поділє молодшому брату свому Свитригайлу, що по своїм увязненню (по витебській авантурі) подав ся був на Угорщину й там пробував знайти союзників против Витовта і Ягайла. Ягайлової грамоти, котрою надав він Поділє Свитригайлови, ми не маємо і тільки з реґести Свитригайлової присяжної грамоти довідуємо ся, що Поділє він дістав як лєн, в володїннє дїдичне, але з умовою, що як би Спитко вернув ся, то, мусить його назад віддати. Одначе на документах своїх, почавши від серпня 1400 р. пише Свитригайло себе „володарем” Поділя — Dei gratia dux Podolie, dominus et heres Podolie. Аби не стратити Поділє для інкорпораційних плянів польської полїтики, зобовязали його давати подільські замки в управу тільки Полякам 48).

Та надання, одержані від Ягайла, не задовольнили Свитригайла. Він далї ладив ся до боротьби, вербуючи союзників на Руси і навіть, як каже сучасний нїмецький хронїст — знаходив їх між польськими панами. Вкінцї на початках 1402 р. подав ся він до Прусії й уложив союз з пруськими рицарями. Се було вже оттвертим виступом, і Ягайло постановив відібрати надані Свитригайлови землї. Але коли він зажадав від подільських старост Свитригайла, аби передали йому замки, сї старости, як оповідає Длуґош — не тільки Русини, а й Поляки, відмовили послуху королеви 50).

Дальшого ходу сеї „ребелїї”, як її зве Длуґош, ми не знаємо. Правдоподібно, прихильники Свитригайла переконали ся не задовго, що його шанси занадто слабі, й вони не можуть числити на енерґічну поміч з боку його й його союзників. Тож вони вислали до Ягайла депутацію з заявою своєї покори. З дня 23/VI 1402 маємо приреченнє подільського старости Свитригайлового — Грицька Кердеєвича, видане в Вислицї королеви, де він обовязуєть ся передати Камінець і иньші подільські замки Ягайловому відпоручнику Конопцї 49). По сїм Ягайло сам виїхав на Поділє, аби своєю присутністю його заспокоїти до решти. В серпнї бачимо його в Камінцї, потім в Червоногородї, де він видає кілька привилеїв для Поділя. Длуґош каже, що начальник камінецької залоги замкнув замок перед королем і піддав його лише після того, як Ягайло видав заяву, що не дасть Поділя й його замків нїякому князю, а тільки польським шляхтичам. По попереднїй опозиції Ягайлови се виглядає на комедію, задуману краківським двором і поручнену до виконання тому старостї (Кердеєвичу?). Як би там не було, Поділє перейшло на ново в руки короля. Супроти того, що Спитко не вертав ся, Спитковій виплачено грошеву сплату 51), й Поділє перейшло в безпосередню управу королївських старост 52) — як не цїле, то принаймнї західнє.

Витовт одначе не мирив ся з таким відірваннєм Поділя від в. князївства, особливо від коли був формально признаний вел. князем всїх земель в. князївства — в р. 1401. На жаль, тодїшня закулїсова боротьба виленського й краківського двора закрита для нас. В 1409 р. доносили з Польщі, що Ягайло заявляє готовість відступити Поділє Витовтови, аби тільки він зробив уступки його полїтиці в відносинах до Нїмцїв. В 1411 р., по Ґрінвальдській битві Поділє дїйсно передано Витовту, і воно до смерти Витовта зіставало ся під управою його старост 53). Про боротьбу, яка далї за кулїсами йшла про нього й нарештї виявила ся по смерти Витовта отвертим конфлїктом, скажемо низше.

Для заспокоєння Свитригайла, коли він по своїй утечі до Прусії знову звернув ся до Ягайла й Витовта з перепросинами (зимою 1403-4 р.), визначена була Сїверщина. В якій великости — не знаємо, бо сїверське князюваннє Свитригайла було такеж ефемерне, як і попереднє подільське. Правдоподібно се були конфісковані землї Дмитра Ольгердовича й Корибута — Брянськ, Трубчевськ, Чернигів, Новгород, може й Стародуб 54).

Незадоволений своїм становищем, Свитригайло тут розвинув аґітацію за московським в. князем, що стояв тодї на воєнній стопі з в. кн. Литовським. Ся аґітація стала звісна Витовтови, й він мав замір арештувати Свитригайла. Тодї Свитригайло попалив замки, яких не сподївав ся задержати, і з своїми одномишленниками — сїверськими князями з Гедиминової й київської династиї, з боярами чернигівськими, брянськими, стародубськими, любутськими, рославськими й епископом чернигівським лїтом 1408 р., як ми вже знаємо, подав ся до Москви. В Москві його прийнято з великими гонорами. Але сїверські волости Москві задержати не удало ся. Тільки деякі пограничні замки лишили ся за нею, все иньше зістало ся при в. князївстві Литовськім і було конфісковане від Свитригайла й иньших еміґрантів  55). Аж 1420 р., по кільканадцятьлїтній одісеї Свитригайла, коли Витовт знову з ним помирив ся, вернено йому Сїверщину назад, і вона зістала ся за ним аж до смерти Витовта й переходу Свитригайла на великокняжий стіл 56).

По за сими виїмками, робленими з огляду на інтереси вищої полїтики, що вимагала заспокоєння волостию того чи иньшого князя, — на Українї як і взагалї в в. кн. Литовськім більше не було вже значнїйших князївств в тім родї як давнїйше. З виїмком Сїверщини та деяких меньших і меньше важних князївств українські землї стали простими провінціями в. кн. Литовського та Польської корони.








Примітки


1) Меморіал Витовта — Script. rerum pruss. II c. 712, Ученыя зап. II от. І c. 27-8.

2) Codex saec. XV т. І ч. 9, Cod. Vitoldi ч. 32 і 109. Ширше див. історію Андрія у Стаднїцкого Bracia Jagiłłey c. 22 і далї, Koneczny ор. c. c. 30-1, 42-44, 56 і далї.

3) Див. вище c. 70, Срезневскій СвЂдЂнія о малоизв. пам. ч. 53

4) Давн. рус.-лит. лїтопись c. 31, сей кодекс, як і н. пр. Авраамки мають правильно: „князь пакъ великый Кестутей пойдеть къ северьскому Новугороду на князя Корбута, а своєго сына князя великаго Витовта оставилъ в Лит—. Натомість н. пр. кодекс виданий Даниловичом (Супрасльский) і деякі иньші мають помилку, що зовсїм зміняє значіннє: „и князь пакь великый Кестутей поидеть ко Северскому Новгородку, а князя Корбутия а сына своєго князя великого Витовта оставилъ в Литве”. Також Scriptores rerum pruss. III c. 121 і 602. Коментар до сих звісток у Смольки Kiejstut і Jagiełło c. 67-8.

5) B товаристві Ягайла бачимо Корибута зараз в осени 1382 р. -Baczyński Codex dipl. Lith. c. 57-8.

6) Codex Vitoldi ч. 29, Archiwum Sanguszków I ч. 9 і 10, Палеограф. снимки ч. 5 і 6.

7) Monum. Poloniae hist. II. c. 722 — остатня згадка про Любарта як живого. Небіжчиком згадує його грамота з 4/XI 1386: illustri principi olim d. Lubardo duci wlodimiriensi — Arch. Sang. I ч. 5. Але з присяжної грамоти Федора 22/V 1386 видно не тільки, що Федор був луцьким князем тодї, але що був таким і в тім часї, коли литовські князї ручили за Ягайла перед польським правительством — в лютім 1386 р., значить тодї батька його вже на сьвітї не було — Arch. Sang. 1 ч. 3.

8) Титули Федора, Любартовича дав. Cod. Vitoldi ч. 35, Arch. Sang. І ч. 3 і 8. Про остатню грамоту див. зараз низше.

9) Грамота Ягайла Федору Острозькому — Arch. Sang. І ч. 5. Другу з тою-ж датою — ч. 6, проголошено фальсіфікатом — Rulikowski i Radzimiński Kniaziowie і szlachta między Sanem і Dnieprem II с. 29. У всякім разї до р. 1386, супроти титулів Ягайла й Витовта, сей документ не може належати, як справедливо вже завважив Лєвіцкий — Kiedy Witold c. 429. Обовязаннє Любартовича — Arch. Sang. І ч. 8; воно не має нїяких близших вказівок, і князь називає себе не Федором, а Федотом, але грамота мусить таки належати до Федора Любартовича, бо иньшого „великого князя Федота”, що мав би якусь притоку до Федора Острозького, не можна собі видумати. Найвідповіднїйший час до її написання — се емансипація Острозького князївства з власти Любартовича, бо від коли Любартович зістав ся при самім тільки Володимирськім князївстві, не мав він уже й притоки до Острозького князївства.

10) Про час і деякі обставини переходу Луцька до Витовта див. прим. 27.

11) Arch. Sangusz. І ч. 5.

12) Див. в тійже прим. 27.

13) Kodeks dypl. ks. Mazowieckiego ч. 120, 128, 129; про се ще буду говорити низше.

14) Script. rer. pruss. II c. 713.

15) Codex saec. XV т. І ч. 9. Про умову Витовта з Ягайлом див. вище c. 139-40.

16) Див. прим. 28.

17) Codex ер. saec. XV т. І ч. 19, 20, т. II дод. 1.

18) Про сей епізод Давн. рус.-литов. лїт. c. 39, Script. rer. pruss. II c. 243-4. Дата смерти Ягайлової матери — Воскр. II с. 62 (1392). Про побут Свитригайла в Кракові лїтом 1393 р. — Rationes curiae Vladislai Jagiellonis c. 161, 275, 562.

19) Давн. рус.-лит. лїт. c. 38, 39, 45.

20) Давн. русько-лит. лїт. — текст Авраамка c. 202: тут він не має пропуска, який бачимо н. пр. в кодексах виданих Даниловичом і Поповим, і читаєть ся так: „Князь Корбутъ Ольгирдовичь начя в непослушенст†быти у великаго князя Витовта, и начать збирати вои свои, и поиде противу. Князь же великий Витовтъ посла вои свои (Ва)силья Боренковича (мб. Борейковича) и Кгинивила протіву єму. И ступиша ся вои”.

21) Script. rerum pruss. III c. 185, 195. Arch. Sang. I ч. 17 (теж в Cod. ер. saec. XV т. І ч. 22 з хибно розвязаною датою — 1/V 93).

22) Stryjkowski II c. 101. Грамота Федька Несвизького — Собраніе грамотъ Круповича c. 16. Коцебу, Стаднїцкий уважали сього Федька Корибутовичом, а наслїдком того приймала ся й звістка Стрийковского про Корибутову волость (див. ще Барбашева Витовтъ с. 148). Хибне мішаннє Федька Несвизького з Корибутовичем (і Федором Острозьким) виказав одначе основно Вольф Kniaziowie с. 175 і 275-6; головна підстава до розріжнення їх що Федька Корибутовича ґенеальоґія зве безпотомним (Воскр. І c. 255), тим часом у Федька Несвизького сини були. На сїм, хибнім по всякій імовірности (хиба-б припускати, що в ґенеальоґії маємо похибку що до безпотомности Федора Корибутовича) ототожненню опирав ся вивід князїв Збаразьких і Вишновецьких від Корибута.

23) Воскр. II c. 76.

24) Arch. Sang. І ч. 14 і 15, пор. вище c. 135; див. ще записку в Rationes curiae Vladislai c. 165 (вересень 1393).

25) Voigt Codex dip. prussicus VI ч. 57.

26) Найновійша проба роздїлити між ними звістки — Radzimiński Monografia xx. Sanguszków, І c. 141 і далї, але він при тім вимишляє ще третього Федька, сина Федька Ольгердовича.

27) Жидачівські грамоти Любартовича переважно зібрані в книзї Kronika domowa Dzieduszyckich, Льв. 1860, також Akta grodz. i ziem. III ч. 84, Przegląd archeologiczny 1882, І. Про них критичні замітки Ж. Козіцкого в книжцї: Z. Radzimiński, B. Gorczak i Z. D.-Kozicki Sprawa początków rodu Sanguszków, Льв., 1901, і осібно W sprawie rodowodu xx. Sanguszków, розд. V, та Радзімінского Monografia xx. Sanguszków, I c. 19 i далї.

28) Длуґош IV c. 446, 454. Радзімінский (1. c.) виступив против сього погляду, вказуючи, що у Длуґоша Ягайло дає Володимир nepoti germano; він прикладає сей факт до того гіпотетичного Федька, Федькового сина, але підстав до того нема властиво.

29) Судячи з записки Посільґе, походи на Витебськ і на Новгородок мали місце зимою 1392/3 р. — Scr. rer. pruss. III c. 185: похід на Корибута десь в сїчнї, а похід на Витебськ нїби перед тим, хоч русько-лит. лїтопись оповідає історію з Витебськом по походї на Корибута.

30) Item Sbroschconi pixidario dni regis, qum (sic) ad expedicionem versus Kyoviam ipsum dnum regem (читати dnus rex?) direxit, ad mandatum dni regis pro balista l marc. l gr. Item pro balista Arnoldo socio ipsius Sbroschconis ad predictam expedicionem ad mandatum dni regis l marc. l gr. — Rationes curiae Vladislai c. 167-168.

31) Codex Vitoldi ч. 109. Стаднїцкий (Bracia c. 117-8) клав окупацію Київа навіть на 1395 р., і його датованнє прийняв і я в Історії Київщини (c. 499), й дехто иньший, от як Вольф (Ród c. 100, Kniaziowie c. 337). Стаднїцкий опирав ся на тім, що мовляв в р. 1393 і 1394, аж до сїчня 1395 р. Скиргайло переважно перебував на королївськім дворі. Тепер коли завдяки пок. Пєкосїньскому ми маємо польські двірські записки в далеко повнїйшій формі, я сконтролював висловлене Стаднїцким спостереженнє й переконав ся, що покійний історик помилив ся.

32) Ученыя зап. c. 45: в кодексї вид. Поповим читаєть ся „какъ ж и предь тымь послушна не была”, в кодексї вид. Даниловичом „какже предъ тымъ послушна была”. Безперечно, не тут безпотрібне. Цїле оповіданнє лїтописи про похід Витовта на Федора Кориятовича, як я вже згадував (c. 90), пробував викинути за вікно др. Прохаска в своїй статї Podole lennem korony гл. II; критика його арґументів в згаданій моїй рецензії — Записка т. XIII.

33) Theodorus dux Podoliae et dominus de Munkacs ignoscit Vladislavo regi et subditis eius offensam arrestationis anno 1403 — цитата з інв. Кромера у Стаднїцкого Synowie І c. 179.

34) Тільки Стрийковский, переповідаючи лїтопись, додав, що Витовт взяв в неволю й самого Федора й відіслав його до Вильна. По словам Стрийковского, за його часів в околицях Камінця була традиція про Витовтову облогу (mogiły, urocysca i szańce Witołdowe), але й тут не знати, чи не додав чогось Стрийковский від себе.

35) Давнїйше до уставлення хронольоґії притягала ся ще грамота Витовта Василю Карачевському на селище Княжу Луку на Поділю, що в одній відписи має дату 5/V 1393. (Виданнє її в Актах Зап. Россіи І ч. 6 і Codex Vitoldi ч. 205, новійше факсімілє в Палеограф. снимках ч. 17), Але ся грамота і перед тим будила великі сумнїви (див. про неї моє Барское староство c. 53-4, Прохаска Podole c. 6), тепер же, по виданню її факсімілє (з датою 1383 р.) не лишаєть ся нїякого сумнїву в її фальшивости: крім всього иньшого й палєоґрафічні прикмети вказують на се рішучо.

36) Про його побут на Угорщинї новійші працї Lehoczky Beregvármegye monographiája, 1881, Петровъ i Холоднякъ Матеріалы по історіи Угорской Руси, III: О подложности грамоти кн. Федора Коріатовича 1360 г. (1906), Ся остання праця усуває грамоту, на якій опирала ся гадка, що Федір ще перед своїм конфлїктом з Витовтом володїв Мукачовом. Документальні звістки про се володїннє починають ся тільки від р. 1398.

37) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 40 і 45.

38) Див. іще до сеї хронольоґії прим. 28.

39) Даниловича Skarbiec ч. 746. мої Акты Барскаго староства І c. 264-5.

40) Давн. русько-лит. лїтоп. c. 39, Pomniki do dziejów litewskich c. 61, Raczyński Kodes dypl. Litwy c. 256.

41) Даниловича Skarbiec ч. 649, з інвентара Варшевіцкого. Любавский (Обл. дЂленіе c. 16), потім Прохаска (Podole c. 8) прикладають се до Камінця литовського, але таке обясненнє неможливе. Перед усїм той Камінець сам по собі грав тодї занадто малу ролю, аби служити предметам такого осібного надання, а головно — що Берестейська земля вже перед тим мусїла цїла належати до Витовта як його батьківщина; Любавский, твердячи противне, попав в похибку, хибно покомбінувавши відомости з Starożytnej Polski. Зрештою Кромер, що бачив сю грамоту in extenso, не вагав ся її прикласти до Поділя — Хронїка вид. Туровского с. 739.

42) Давн. русько-лит. лїтопись c. 46, грамота Спиткови — Codex Vit. ч. 115 і Arch. Sang. І ч. 19, грамота Федька — Собраніе Круповича ч. 16. На сїй Федьковій грамотї опираєть ся звістка Стрийковского, що східнїм Поділєм володїв Корибут; про неї див. вище c. 168.

43) Pleno iure ducali, quo ceteri nostri duces Lithuanie et Russie frui soliti sunt... regibus Polonie prout alii nostri duces Lithuanie et Russie servire teneantur... ipsum Spithconem prout ceteros duces nostros Lithuanie et Russie defendemus.

44) Про се див ще прим. 29.

45) Quae quidem donatio Hedvigi reginae et toti consilio gravis, iniuriosa et onerosa ab omnibus etiam odio et ludibrio habita est — Длуґош III, c. 519.

46) Про дату смерти див. прим. 28.

47) До давньої поголоски про строєннє Скиргайла новійшими часами попробувано пришити нову: що постарав ся про се отроєннє не хто як Витовт — Барбашева Витовтъ с. 71, за ним Kochanowski Witold с. 99. Розумієть ся, на такі здогади історик не має найменьшого права.

48) Див. прим. 30.

49) Codex ер. saec. XV т. II ч. 26.

50) Voigt Codex dipl. Prussiae V ч. 124 і 125, Codex Vitoldi ч. 249, Dlugosz III c. 354-5.

51) Длуґош каже, що Спитковій було виплачено по умові 5000 гривен чеських грошей. З дня 9/V 1403 р. маємо поквітованнє Спиткової на 3000 кіп, „одержаних за Поділє від п. Рафала, старости подільського”, — Starodawne pomniki prawa polskiego т. II. Може се була тільки частина умовленої суми — перша рата.

52) Про відібраннє Поділя Ягайлом Посільґе (Scr. rer. pruss. III c. 260) — під р. 1402 і Длуґош III c. 360 — під р. 1405. Див. ще Codex Vitoldi c. 966 — звідси видко, що в 1403 р. з Поділя прибували в Прусію до Свитригайла вістники — значить були у нього там партизани. 6 серпня надає він францїшканам камінецьким грамоту в Камінцю. 9 серпня надає Камінецьке війтівство в Червоногородї — Akta gr. і ziem. т. X. і мої Матеріали до історії західньої України ч. 11

53) Codex Vitoldi ч. 402, Длуґош IV c. 136.

54) На склад Свитригайлової волости вказують передовсїм ті бояре „чернигівські, брянські, стародубські, любутські й рославські”, що разом з ним еміґрували в Москву. Але тут можна б подумати, що декотрі з сих міст не належали до волости Свитригайла, тільки пішли за його аґітацією. Посільґе, оповідаючи про перехід Свитригайла до Москви, каже, що він володїв тодї „маленькою волостию і замками близько московської границї (c. 291), але на сей же час треба перенести його ранїйшу згадку, що Свитригайло дістав Новгород (Сїверський) — c. 244. Длуґош (III. 571) називає Свитригайловими Брянськ і Стародуб (castris Bransko et Starodub, quae ex Wladislai Poloniae regis et Alexandri m. g. Lithuaniae donatione in Lithuania obtinebat, succensis). З Стародубом не зовсїм ясно — чи належав він ще до Патрикия, чи може Витовт сконфіскував його, арештуючи Олександра за зраду не задовго перед тим (див. вище c. 70); в такім разї Свитригайло міг його дїйсно дістати. Чернигів і Трубчевськ правдоподібно також належали до нього, судячи з того, що він мав сї замки, коли йому вернено Сїверщину в 1420 р.

55) Посільґе c. 291, Воскр. лїт. II c. 82, Длуґош III c. 571.

56) Codex Vitoldi ч. 889 і 890, Длуґош IV c. 219. На однім документї з р. 1422 Свитригайло титулує себе: Dei gratia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szewor et Trubeczensis dominus — Cod. Vitoldi ч. 1034; Брянськ тут опущений, але його вичисляє Длуґош.











Попередня     ТОМ IV     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ II. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.