[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна





Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Пляни Польщі на Литву по смерти Витовта. Свитригайло — його давнїйше житє, союз з Русинами, надїї Русинів на нього. Обставини вибору Свитригайла на в. князя. Пляни Польщі на Поділє, польські заходи і подільська конспірація; окупація подільских замків в 1430 р.



Витовт умер серед самого розпалу боротьби за повну самостійність в. кн. Литовського. Ся ситуація мала свій важний вплив на справу великокняжого престолу  1).

Безперечно, на краківськім дворі був від давна плян зробити кінець з окремішністю в. князївства зараз з смертию Витовта, хоч городельський акт виразно признавав станам в. князївства право вибрати по смерти Витовта нового великого князя. Ягайло потім твердив, що Витовт перед смертю передав йому велике князївство з усїма своїми землями, і по всякій правдоподібности Ягайло в момент смерти Витовта, бувши в Вильнї, не залишив дїйсно спробувати взяти велике князївство безпосередно в свої руки. Але при тім по подражненню правительственних кругів в. князївства на точцї своєї полїтичної самостійности, яке викликав коронаційний епізод, про се не можна було анї мовити в вел. кн. Литовськім. Литовські й руські пани однодушно виставили кандидатуру Свитригайла на великого князя, й Ягайло мусїв уступити.

З Свитригайлом ми стрічали ся вже не раз. По всякій правдоподібности, він був наймолодшим з синів Ольгерда й зіставав ся під доглядом своєї матери до її смерти (1392). Разом з Ягайлом він був охрещений в Кракові на латинство й дістав імя Болеслава. В латинстві зіставав ся він, очевидно, до кінця віку, хоч був проводирем руського елєменту. Першим виступом його був звісний уже нам витебський його бунт: коли Ягайло по смерти матери, що проживала з Свитригайлом у Витебську, захотїв узяти Витебськ собі, Свитригайло, вважаючи волость своєю, вбив присланого Ягайлом намістника й опанував Витебськ. Ся справа скінчила ся тим, що Витовт, здобувши Витебськ, в кайданах вислав Свитригайла до Кракова.

Пущений на волю, Свитригайло виїздить на Угорщину й починає оглядати ся за союзниками до боротьби з Ягайлом і Витовтом. Але не встигши орґанїзувати якогось поважнїйшого союзу, помирив ся в 1400 р. з Ягайлом, діставши від нього Поділє й деякі маєтности в Галичинї й Малопольщі. Се одначе не задовольнило його. З пізнїйших заяв його бачимо, що він уважав собі кривдою наданнє великого князївства Витовту: на його гадку воно повинно було припасти йому — Свитригайлу 2). Тож коли на поч. 1401 р. прийшло до формального признання Витовта вел. князем, Свитригайло, як оповідає нїмецький хронїст, повісив фальшиву печатку на грамотї 3), яку при тім мусїв видати, і зараз почав укладати пляни нової боротьби  4).

З початком 1402 р., не пробувши й двох лїт на Поділю, він тїкає до Прусії, з плянами нової боротьби. Та не встигши й сим разом нїчого зробити, він знову годить ся з Ягайлом і Витовтом, дістає Сїверщину, але звідси розпочинає слїдом нові конспірації, закінчені утечею до Москви (1408). Звідти, не знати вже близше — яким способом, опинив ся він, рік пізнїйше на дворі Витовта 5). Тут знову веде він зносини з Нїмцями, але ся конспірація кінчить ся тим, що Витовт, викривши її, казав відрубати голови двом князям, прихильникам Свитригайла, а його самого всадив до вязницї.

Близько девять лїт пересидїв Свитригайло у вязницї, під пильним доглядом, аж в 1418 р. удало ся його прихильникам, під проводом Дашка кн. Острозького, викрасти його з кремінецького замку. Свитригайло удав ся тодї до цїсаря Жиґимонта, і за його посередництвом знову помирено його з Ягайлом. Але Витовт мав більше завзятя. Тільки два роки пізнїйше, лїтом 1420 р., за прошеннєм польських станів, що вислали з Свитригайлом своїх делєґатів і ручили за нього, перепросив ся з ним Витовт і вернув йому Сїверщину.

Для Свитригайла остатня наука не минула дурно. Від сього помирення він тихо сидїв у своїй волости аж до смерти Витовта, задушивши в собі ненависть до нього, хоч не залишав своїх зносин з ріжними можливими союзниками (Прусією, цїсарем і т. и.). Заразом по всякій правдоподібности заздалегідь ладив ся він з своєю кандидатурою на вел. князївство і вербував собі прихильників в самім вел. князївстві.

В описаних авантурах Свитригайла для нас особливо інтересне те, що в своїх пробах боротьби з Витовтом і Ягайлом він усе опираєть ся на українських і білоруських силах. Його моральні звязки з руськими елєментами просьвічують на кождім кроцї, почавши від витебського епізоду, коли Витебляне як могли боронили його від Витовта. По поворотї його на Русь в 1400 р., як каже сучасний нїмецький хронїст — „Русини оголосили його своїм паном”, і Поділє тримаєть ся його й по утечі до Прусії в 1402 р. та не хоче піддавати ся Ягайлови. З Сїверщини Свитригайло удаєть ся до Москви на чолї місцевих князїв і сїверського боярства. „Князї” — значить знову українські та білоруські, беруть участь в конспіраціях його по поворотї на Литву й головою платять за се. Своє увільненнє з вязницї завдячує він знову своїм українським прихильникам (кн. Дашку Острозькому й Олександру Носу). Сидячи в Сїверщинї, перед смертю Витовта, він, по словам Олеснїцкого, „притягнув до себе потайки майже всїх православних (scismaticos) князїв і бояр та привязав їх до себе як найтїснїйше всякими ласками, а особливо обіцянками, що коли він дійде свого теперішнього становища (вел. князївства), то піднесе їх віру й за їх радою буде правити”. Провідником Русинів „всього руського язика” 6) уважає його й иньший сучасник — ливонський маґістр Рутенберґ 7).

Таке привязаннє Русинів до Свитригайла треба тим більше цїнити, що він був католиком, а вдача його була досить тяжка. Що правда, ми маємо характеристики Cвитригайла тільки з ворожого йому польського табору, і коли тут представляють його піяком, нездатним до якоїсь розумної гадки дурнем і легкодухом 8), то се безперечно крайности, які мусимо толкувати ворожою пристрастю. Але судячи з самих учинків Свитригайла, треба признати, що сей чоловік при незвичайній енерґії, рухливости й витрівалости, не визначав ся анї здібностями, анї консеквентістю, а його несподївані й часом дикі вчинки (в тім родї як спаленнє митр. Герасима) кажуть підозрівати в нїм псіхопата, по теперішньому кажучи. Певні привабні прикмети в кождім разї мусїли в нїм бути, але ними ще не можна б витолкувати привязання й симпатії до нього Русинів, що несли за нього голову під ворожий меч і катівську сокіру.

Причини мусїли лежати глубше, і їх вказують нам уже сучасники. Русини цїнили в Свитригайлу свого вірного прихильника й союзника; його побіда мала бути побідою руського елєменту в вел. князївстві. За се йшли українські й білоруські князї й бояре за Свитригайлом за весь час йото полїтичної карієри. Найбільше докладно висловляє се Олєснїцкий в своїм, цитованім уже листї з 1432 р.: Русини тримали ся Свитригайла тому, що він обіцяв дати перевагу їх релїґії (розумій — взагалї руському елєменту) й опирати ся на них в своїй полїтицї; Русини не давали пізнїйше йому помирити ся з Ягайлом, аби знову в вел. князївстві не взяли перевагу елєменти литовсько-католицькі, відповідно до унїонних умов.

І дїйсно, Свитригайло не дурив сих надїй: „зявдяки прихильности Свитригайла і його підмозї, пише Олєснїцкий в тім же листї, характеризуючи обставини 1432 р., Русини взяли (в вел. князївстві) перевагу над Литвинами: вони мають в своїх руках майже всї важнїйші городи й уряди, чого не бувало за небіжчика Витовта”  9). Свитригайло дїйсно окружав себе Русинами і давав широке місце їх впливам в своїй полїтицї, се можемо ствердити на підставі Свитригайлових грамот — в його прибічній радї фіґурують майже самі Русини 10).

Але хоч Свитригайло був признаним проводирем Руси, він, яко завзятий противник Витовта й унїї з Польщею, знаходив собі прихильників і між Литвою. Так коли в 1419 р. підняло ся на Жмуди повстаннє против Витовта, Жмудини — сї найбільші литовські націоналїсти, хотїли висадити великим князем Свитригайла. Пізнїйше також доносили з Литви, що простий народ, незадоволений на Витовта за великі тягарі, хотїв би Свитригайла 11). Тим пояснюєть ся, що по смерти Витовта не тільки Русь виставила своїм кандидатом на вел. князївство Свитригайла, а й Литва також прилучила ся до нього.

Обставини, серед яких Свитригайло дістав вел. князївство, мають деякі неясні точки, бо не тільки реляції сторонників і противників Свитригайла, але навіть і звістки самих сих остатнїх сильно розходять ся між собою.

Одну крайність сторонничости представляє Длуґош, оповідаючи так, що тим часом як пани в. кн. Литовського зайняли зовсїм пасивне становище по смерти Витовта, чекаючи рішення Ягайла — чи схоче він взяти вел. князївство собі, чи уставить їм нового вел. князя, Ягайло з особливих симпатий до Свитригайла дав йому вел. князївство з власної охоти, против сподївань, і навіть против волї панів вел. князївства. Другу й противну крайність маємо в оповіданню Ягайла, що промовчує зовсїм вибір Свитригайла й свою згоду на се, натомість кладе натиск на те, що Витовт передав перед смертю вел. князївство йому, Ягайлови. У нього отже Свитригайло силоміць опановує вел. князївство, а самого Ягайла арештує й змушує, аби його потвердив. В дїйсности правда лежала по серединї: Свитригайло став вел. князем зовсїм лєґально, за згодою Ягайла, але згода ся не була вповнї добровільна, а дана під натиском обставин.

Як я піднїс уже вище, Ягайло й польські пани, очевидно, носили ся з гадкою не допустити до вибору нового вел. князя — пруські рицарі писали навіть, що Ягайло пробував силоміць забрати собі землї, але скільки не йде мова про Поділє, тут очевидне побільшеннє. Одначе супроти рішучої опозиції станів вел. князївства Ягайло з своїм двором мусїв відступити від своїх плянів. Литовські й руські пани однодушно заявили ся за вибором великим князем Свитригайла, й Ягайло не уважав можливим противити ся їх вибору 12). „Литовські пани”, оповідає сучасна нїмецька записка, „скоро тільки умер їх володар — вел. князь, зібрали ся з руськими панами разом і за згодою, відомістю й участю короля польського, що зіставав ся на Литві, вибрали великим князем Болеслава-Свитригайла, рідною брата короля”.

Що вибір Свитригайла був однодушний, се певно. Що Ягайло дав свою згоду на вибір, Свитригайла, також не підлягає сумнїву. Свитригайло, устами свого відпоручника на базельськім соборі, заявляв, що Ягайло признав його вибір і на знак передання вел. князївства надїв Свитригайлови на руку перстень. Про сю церемонїю інвеститури згадує також і Длуґош. Для уневажнення вибору польські пани підняли потім иньшу обставину — що вибір сей став ся без відомости станів коронних, умовленої в Городельськім актї 13). Неволя Ягайла у Свитригайла, коли в дїйсности мала місце, не стояла в нїякім звязку з самим вибором Свитригайла. Доперва пізнїйше, коли вийшов конфлїкт з Свитригайлом за Поділє, сей епізод з арештом Ягайла розкричали польські пани, аби кинути підозріннє на добровільний і свобідний характер згоди Ягайла на вибір Свитригайла 14).

І так знести автономію в. князївства Литовського з нагоди смерти Витовта польським полїтикам не удалось. Та числячи ся з опозицією на Литві, вони мусїли й наперед припускати можливість такого неуспіху; тому разом з сею, щоб так сказати — максімальною проґрамою, мали й мінїмальну, а було нею відірваннє від в. князївства Поділя, приготовлене уже здавна.

Ягайло вернув західнє Поділє Витовту в 1411 р. тільки під натиском обставин, і польські полїтики постарали ся заздалегідь забезпечити поворот сеї землї до Польщі. Вони опирали ся при тім на польських елєментах, що встигли поосїдати в сїй землї за часи приналежности до Польщі, а може й перед тим іще, а тягнули, зовсїм природно, до прилучення Поділя до Корони. Хоч Посільґе й каже, що Свитригайла тримали ся підчас його подільського повстання не тільки Русини, а й „богато Поляків”, але за показчик загального настрою подільської польської шляхти сього в нїякім разї не можна брати.

На жаль одинокі слїди польських заходів в подільській справі можемо шукати по документах. З них можемо здогадуватись, що подільська (польська) шляхта відмовила присяги Витовту, коли Поділє йому віддане було; в 1414 р. Ягайло вислав грамоту до неї, взиваючи, аби зложила присягу Витовту, одначе не уневажняючи тих обовязань, які зложила вона польському королеви. Сю грамоту маємо тільки в реґестї. З датою р. 1418 маємо зовсїм подібну грамоту в цїлости, але вона також коротка і мало що дає понад ту реґесту  15). Можливо, що реґеста з р. 1414 іде від сеї ж самої грамоти, тільки з помилкою в датї; але як нї — то виходило б, що по першій королївській грамотї подільська шляхта таки короля не послухала, й присяги не зложила. У всякім разї чи не зложила її до 1414 чи до 1418 р., і Витовт мусїв до Ягайла в сїй справі звертати ся раз чи два, — се однаково дуже характеристично для тутешнїх обставин. Польське правительство про чуже око взиваючи шляхту до послушности Витовту, могло само по тиху підогрівати таку її опозицію против вел. князївства. В обох грамотах воно не залишає пригадати подільській шляхтї її обовязки супроти Польщі, а в грамотї 1418 р. підчеркує, що приналежність Поділя до вел. князївства тільки тимчасова — має трівати до живота Витовта. Видаючи весною 1430 р., за житя Витовта, привилей для руської шляхти Польської корони, Ягайло розтягає його й на подільську шляхту: для неї був виданий осібний привилей, такого ж змісту  16). Се могло мати двояку цїль: наданими в нїм свободами привязати подільську шляхту тїснїйше до Польщі, і заразом — пригадати їй, що Подільська земля то провінція коронна.

Що до тих обовязків супроти Польщі, які пригадують подільській шляхтї королївські грамоти, то їх поясняв Длуґош, переказуючи промову Олєснїцкого на парчовськім соймі 1451 р. Він каже, що передаючи Поділє Витовтови, польське правительство обовязало присягою всїх подільських старост, урядників і шляхтичів, аби передали подільські замки по смерти Витовта королю й коронї Польській  17). Се вповнї правдоподібно, і щось в тім родї маємо ми в однім документї 1427 р., виданім в Кракові. В нїм четверо шляхтичів обовязують ся, відобравши камінецький замок від якогось Мартина, передати його до шести тижнїв королеви або його відпоручнику  18). Нарештї сама історія окупації західнього Поділя по смерти Витовта виразно показує, що ми дїйсно маємо до дїла з орґанїзованою конспірацією.

Скоро тільки Витовт умер, польські пани, що були з Ягайлом, вислали вістника до Камінця, з вістею про його смерть. Тодї подільські шляхтичі, на чолї котрих, по словам Длуґоша, стояв камінецький біскуп Павел, колишнїй камінецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнїйшій історії Поділя шляхтичі Бучацкі, викликали до себе камінецького намістника Довґірда, що ще нїчого про смерть Витовта не знав, увязнили його й захопили камінецький замок. Захопили також і иньші замки західнього Поділя (Смотрич, Скалу, Червоногород) 19).

Коли про се дійшла вість до Свитригайла, він зробив сцену Ягайлови й польським панам, що ще зіставали ся на Литві, а нарештї заявив Ягайлу, що не пустить його, доки йому не вернуть Поділя. Про сю неволю Поляки оповідали рідні страхи, счинивши великий крик з поводу її й розіславши візвання до заграничних дворів, аби жадали від Свитригайла увільнення Ягайла. Але скільки правди в їх оповіданнях про Свитригайлові знущання над Ягайлом, се трудно зміркувати. Досить, що Ягайло, аби увільнити ся з Свитригайлових рук, дав згоду вернути йому Поділє 20). В Троках 7 падолиста уложено таку угоду, що Поляки вернуть Поділє Свитригайлови зараз, але в сїй і в иньших спірних справах відбудеть ся литовсько-польський зїзд на Пречисту (15/VIII), і як би в справі Поділя не прийшло до згоди на сїм зїздї, то Свитригайло має вернути назад Польщі ті подільські замки (Камінець, Смотрич, Скалу й Червоногород), задержуючи за собою право далї доходити їх. В тім поручили ся за Свитригайла литовські бояре. Так кажуть про се старі реґести сих документів 21).

Ягайло по сїм вислав до Камінця наказ, аби замки передано Свитригайловому відпоручнику, й Свитригайло, задоволений тим, щедро обдарував Ягайла на перепросини. Але його радість була передчасна: польські панове нїяк не хотїли випустити з рук подільських замків і остерігли нового камінецького старосту Михайла Бучацкого, аби королївського наказу не слухав і замку Свитригайловому відпоручнику не віддавав. Той так і учинив, і нї король, нї польські пани нїчого не зробили, аби се поправити або бодай покарати Бучацкого за сей непослух  22).

Через се прийшло до повного розриву між Свитригайлом і Ягайлом, уже з кінцем 1430 р., і зараз же почала ся оружна боротьба. Прихильники Свитригайла обложили Смотрич на Поділю й пробували взяти, але по кількаденній облозї їх відогнали польські шляхтичі, зібравши ся на підмогу. Боротьба між Русинами й Поляками йшла також взагалї на пограничу Поділя й Волини з Галичиною — в Теребовельщинї в землї Львівській і Белзькій, як скаржив ся Ягайло: „його (Свитригайлові) прихильники й наші бунтівники, писав він, силоміць опанували Збараж, Кремінець, Олесько, нападають на наших підданих, грабують і чинять всякі кривди”  23).

Се були перші вістники війни — довгої і многозначної війни, що мала рішити, чи будуть мати перевагу в Литві елєменти литовсько-католицькі чи русько-православні; чи зістанеть ся в. князївство в унїї з Польщею, чи розірве її; чи будуть влучені українські землї до Польщі, чи нї. Такою вагою сеї боротьби поясняєть ся незвичайне заінтересованнє нею українських і білоруських елєментів в. кн. Литовського, передовсїм князїв і панів, що на чолї їх стояли, і їх жива участь в сїй війнї. Тим самим вона має право й на особливу нашу увагу.








Примітки


1) Лїтературу див. в прим. 31.

2) Див. заяву його відпоручника на базельськім соборі: patrem ipsorum (Ольгерд), quatuor filias habentem, disposuisse, quod et ipse Ladislaus iuramento firmarat, ut si contigeret eum aliquod regnum adipisci, ducatus ipse Lithuanie in personam veniret Witrigaldi (Свитригайла — Iob. de Segovia Historia gestorum synodi Basilensis (Monumenta conciliorum generalium вид. віденською акад., Consilium Basileense, Scriptores II c. 619). Се, розумієть ся, неправдиве, але характеризує погляди Свитригайла.

3) Мусїла то хиба бути якась осібна грамота, — може обіцянка послушности Витовтови, бо на звісних нам грамотах унїї 1401 р. нема імени Свитригайла, як і иньші князї не беруть в них участи.

4) Scr. rer. prus. III c. 244.

5) Лєвіцкий (Powstanie c. 59) здогадуєть ся, що підчас нападу Ідики на Московщину Свитригайло попав у неволю до Татар і звідти дістав його до своїх рук Витовт. Але можна було-б сподїватись, що московські джерела в такім разї згадали-б про сю неволю Свитригайла. Про побут його між Татарами Codex Vitoldi c. 184.

6) Och is sich zum besorgen ville men dem fürsten (Свитригайлу) entgegen, der alle Rusche zcunge mit im unsirm Ordin eutkegen sien wuerde.

7) Див. вище c. 72, Scr. rer. prus. III c. 244, Codex Vitoldi ч. 434 (на жаль тільки реґеста), Давн. рус. лит. лїтоп. с. 13-4, пор. Полн. собр. лЂтоп. V с. 260, Длуґош IV с. 217, Codex ер. saec. XV т. II c. 290, Liv est und kurländisches Urkundenbuch VIII 398.

8) Длуґош так характеризує його: „він був відданий пяньству й забавам, вдачу мав великодушну (liberalis — властиво щедру), але змінчиву й навіжену; розумом і здібністю не визначав ся, розсудливости й поваги в нїм не було, натомість піддавав ся він безгранично гнїву; настрій міняв ся у нього як би подувом вітру, мов у нїм вічно боролися ріжні й противні собі напрями. Не вважаючи на те, великою щедрістю й участю в піятиках він здобув собі приязнь богатьох, особливо Русинів, бо хоч був сам католиком, показував більшу прихильність до їх віри” — IV. 417. Подібно характеризує Свитригайла й Длуґошів патрон Збіґнєв Олєснїцкий: „князь сей не поводить ся розумними мотивами, бо й розумом не визначаєть ся, але чинить те, до чого тягнуть його слїпі пориви (sed quo sensualitas impellit, hoc credit sibi licite expedire), як то зрештою показують його недоладні (incompositi) вчинки й звичаї” — Codex ер. saec. XV, т. II c. 291.

9) Codex ер. saec. XV т. II c. 290, пор. Длуґош IV c. 418.

10) Грамоти Свитригайла з часів перед 1430 р. — Zbiór dokumentów hr. Przezdzieckich ч. 6 (1401), Акты Южной и Зап. Р. II. ч. 69 (= Головацкій ч.26), по р. 1430 н. пр. Акты Южной и Зап. Р. І ч. 18 (1431), Arch. Sang. I ч. 35 (1437), 36 (1438), 38 (1442), 31 (дата 1429 неможлива), 41 (1444), 44 (1446), 48 (1450), Архивъ Югозап. Рос. VIII т. IV ч. 3 і т. и.

11) Codex Vitoldi ч. 822 (знову тільки реґеста), 844, 999.

12) Див. ширше в прим. 32.

13) Лист Ягайла — Codex ер. saec. XV т. II c. 258-9, меморіал пруський — ibid. c. 300-1, нїмецька записка Scr. rer. prus. III c. 494. Оповіданнє Свитригайлового відпоручника — Ioh. de Segovia Monum. conciliorum II c. 616. Длуґош IV c. 417-8.

14) Сю верзію, що Свитригайла вибрали без відомости Ягайла, повторено потім в реляції папі, коли треба було уневажнити присягу, зложену станами в. кн. Литовського Свитригайлови — Arch. Sanguszków І ч. 32.

15) Codex ер. saec. XV т. II передм. c. XXII, Codex Vitoldi ч. 805 (з копії).

16) Codex ер. saec. XV т. II ч. 177, див. варіанти на c. 232 й обяснення на c. 233-4.

17) Длуґош V c. 96. Ваповский, переказуючи туж промову Олєснїцкого, цитує в нїй нїби якийсь документ, виданий Витовтом в 1418 р., де він признавав, що дістав від Ягайла землї Волинську, Дорогичинську й Подільську в доживотє, і по його смерти сї землї мають відійти до Польщі (Wapowski Dzieje korony Polskiej III c. 165). Та уже Малїновский, видаючи Ваповского, висловив сумнїв що до істновання такого документу, на тій підставі, що Длуґош, переказуючи зміст тоїж промови Олєснїцкого (1. c.), не згадує про сей документ, хоч він для арґументації його був би дуже потрібним. Хоч др. Прохаска в своїй статї Podole lenem Korony (c. 20) взяв автентичність сього документу в оборону, трудно сумнїватись, що в нїм маємо фальсіфікат з другої половини XV в., незвісний ще Олєснїцкому, а втягнений Ваповским в його промову. Фальсіфікат сей уложений був підчас спорів за Волинь, бо нею головно займаєть ся. Стилїзація сьвідків з формального боку сьвідчить против його автентичности, а що до змісту самого, то дуже неправдоподібно, аби такий документ, коли-б дїйсно був, замовчаний був в полєміцї про Поділє в 30-х рр. XV в.

18) Codex ер. saec. XV т. І ч. 68. З тексту виходило б, що той Мартин був намісником в Камінцї, й що він сам належав до конспірації. Він при сьвідках поручає свому бурґрабію передати тим шляхтичам Камінець; не сказано, коли се мало стати ся, але мабуть — на першу вість про смерть Витовта. Стилїзація цїлого документа одначе дуже неясна, може навмисно притемнена.

19) Длуґош IV c. 422-3, Scr. rer. pruss. III с. 494, Давн. рус.-лит. лїтоп. с. 46. В Ширшій русько-лит. лїтоп. (Биховця, с. 45) иньша верзія — що Ягайло забрав Поділє яко опікун „подільської княгинї Софії Жедивідівни” — див. про неї Молчановський ор. c. c. 351-2, Wolff Kniaziowie c. 57. Як зложилась отся баламутна ґенеальоґічна лєґенда, лишаєть ся неясним.

20) Длуґош IV c. 418-422, Scr. rer. pruss. III с. 494. Увязненнє Ягайла у Свитригайла триває у Длуґоша (c. 418-422) аж до Різдва, і тільки збори Поляків до походу змушують Свитригайла пустити Ягайла. Навпаки нїмецька записка каже, що Свитригайло пустив Ягайла зараз по угодї (троцькій), і що хоч Поляки писали до вел. маґістра про увязненнє Ягайла, се не була правда. Розвязати сю справу не легко. З одного боку не дуже правдоподібно, аби прибічники Ягайла, переступивши угоду, не перестерігли Ягайла, аби заберав ся з Литви, поки можна. З другого боку ще в сїчнї 1431 р. писали з Ливонїї до Прусії, що Ягайло сидить у Свитригайла в неволї — Liv- Est- und Kurländisches Ukundenbuch VIII ч.398. Лєвіцкий н. пр. припускав, що Ягайло по троцькій умові лишив ся в Литві, й Свитригайло, довідавши ся про зраду, в друге його арештував (ор, c. c. 75). Може бути, що супроти пошести в Польщі Ягайло зістав ся в Литві.

21) Грамоти Ягайла й Свитригайла, зовсїм однакові — Codex Vitoldi ч. 1461 і Записки Н. т. Шевченка т. LXXVI c. 130. Реґести Свитригайлової грамоти що до звернення подільських замків і порука бояр за нього в Inventarium вид. Рикачевского c. 380-1: не підлягає сумнїву, що вони належать до сеї самої угоди.

22) Длуґош IV c. 422-5,

23) Cedex. ер. saec. XV т. II c. 259-60. Що се не була властива війна з боку Свитригайла, як приймають дослїдники, а місцева боротьба, на мій погляд видко з дальшого поступовання Свитригайла, що зовсїм не спішить ся з війною.











Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.