Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна





Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Конфлїкт Свитригайла з Ягайлом, початки війни. Становище Свитригайла, похід Ягайла, облога Луцька і дрібна війна, перемирє 1431 р. Переговори, завзятє Свитригайла. Конспірація на Свитригайла, її національний підклад і головні участники, проголошеннє в. князем Жиґимонта Кейстутовича; суспільна полїтика Жиґимонта, Свитригайло як провідник аристократиї.



Свитригайло не спішив ся з війною. Він пильнує наперед зміцнити своє становище, придбати союзників, і в сїм напрямі розпочинає дипльоматичні зносини. Готового союзника мав він в цїсарі Жиґимонтї, що веде дальше полїтику відокремлення в. кн. Литовського від Польщі й переносить на Свитригайла плян коронації й перетворення вел. князївства Литовського на королївство  1). Тяжше йшло з нїмецькими рицарями, що бояли ся рискувати війною з Польщею й відтягали ся від участи в польсько-литовськім конфлїктї. Тільки під сильними наляганнями Свитригайла, що грозивсь помирити ся з Поляками, а також і під намовами цїсаря, рішили ся вони, і в червнї 1431 р. списали з Свитригайлом і з иньшими русько-литовськими князями акт оборонного й зачіпного союзу  2). Крім того Свитригайло мав союзниками Татарську орду й волоського господаря — з ними уложив ся ще перед тим. В дуже живих зносинах стояв він також з чеськими гуситами, хоч з сього нїчого позитивного для нього не вийшло  3).

В Польщі, як оповідає Длуґош, війна з Свитригайлом була рішена вже на запусти, на зїздї в Сендомирі. Пани польські мали бути розгнївані зневагою, якої дізнав Ягайло від Свитригайла, і пограничною війною на Поділю і в Галичинї. Але в дїйсности, заохочені окупацією Поділя, вони хотїли скористати з сеї нагоди для нових здобутків — обмежити автономію в. кн. Литовського й відірвати від нього ще й Волинь. Посольство, вислане до Свитригайла з Сендомирського зїзду, по словам Длуґоша, зажадало, аби Свитригайло відступив Волинь і віддав забрані на Поділю замки; в справі вел. князївства, яке Свитригайло мовляв опанував не правно, без волї польських станів, він має піддати ся рішенню короля і станів польських і литовських. Се був ультиматум; хоч може поставлений в дїйсности не тодї, а дещо пізнїйше, він добре характеризує польську полїтику 4).

Поляки сподївали ся успіху тим певнїйше, що до останньої хвилї не підозрівали нїчого про союз Свитригайла з рицарями й сподївали ся, що ті зістануть ся нейтральними, хоч Свитригайло сам поспішивсь уже похвалити ся сим союзом перед Ягайлом. Свитригайло взагалї не охотив ся до війни й не від того був, аби справу полагодити. Навпаки Поляки рвали ся до неї, покладаючи, очевидно, на сю війну великі надїї.

Переговори між Свитригайлом і Ягайлом, що тягнули ся цїлу першу половину 1431 р., скінчили ся на тім, що Свитригайло, розлючений жаданнями Ягайлового посла, чи його поводженнєм, вдарив його лице й казав вкинути до вязницї. Се був casus belli й він послужив знаком до походу польського війська. Метою походу була Волинь. По словам Длуґоша, похід був туди визначений ще по великоднї. Король рушив 25 червня з Перемишля, а 9 липня був уже над Бугом в Городлї, на волинській границї. Звідси вислав він листи з оповіщеннєм про війну до Свитригайла, пруських рицарів і цїсаря, й без малого два тижнї стояв тут табором, чекаючи полків з Польщі.

Свитригайла сей похід, видко, застав неприготованим: він твердив навіть, що Поляки підступом, серед переговорів, напали на його землї. Вісти про похід Поляків на Волинь застали його в Вильнї, й він зараз дав знати до своїх союзників Нїмцїв, закликаючи їх до нападу на Польщу, а сам почвалав на Волинь 5).

Погранична війна тим часом ярила ся з обох боків. Уже 25/VI писав Свитригайло Нїмцям, що Поляки в трох місцях напали на його землї й спалили Городло. Перед зближеннєм польського війська Свитригайлові залоги спалили й покинули Збараж і Володимир, і польські передові полки приступили під Луцьк, а Свитригайло писав Нїмцям, що то вже сам король рушив під Луцьк, — хотїв сею звісткою принаглити їх похід.

В дїйстности Ягайло не спішив ся. Може бути, що він не подїляв воєвничого запалу Поляків, а може по просту протягав час, чекаючи полків. Длуґош каже, що по виповідженню війни Ягайло вислав іще раз послів до Свитригайла, взиваючи до згоди й покори. З повільности Ягайла, яку він у сїй війнї показував, виросли закиди, переказанї Длуґошом, що Ягайло з особливих симпатий до Свитригайла відтягав ся з війною, упустив час, не дбав при облозї Луцька про успіх; а навіть казали, що то він накликав Нїмцїв на Польщу, аби виратувати сею діверсією Свитригайла. Се, розумієть ся, все дурницї, але можна припускати з усякою правдоподібністю, що крівавий конфлїкт між Польщею й Литвою не був милий Ягайлови. А в тім самої повільности польських полків вистане на обясненнє повільности Ягайла, що дїйсно дала можливість Свитригайлови хоч до певної міри приготуватись.

Діждавши ся полків малопольських, Ягайло рушив з Городла на Володимир, полишений Русинами, і надав тут Володимирське князївство його колишньому володареви Федору Любартовичу, або Федюшкови, як його звуть  6). Не довго одначе той потїшив ся своїм давнїм князївством, бо кілька тижнїв пізнїйш умер.

Попаливши околицї Володимира й пограбивши людей, кого змогли віднайти в їх захистках, польське військо рушило поволї далї. Нарештї діждавши ся великопольських полків, Ягайло, ще ведучи переговори з Свитригайлом, рушив під Луцьк. Свитригайло, що перед тим стояв в північній Волини, наспів туди також.

Над Стиром, під Луцьком, прийшло вперше до поважнїйшої битви, 31 липня. Польські полки збили русько-литовсьве військо, що боронило переходу через Стир, і Свитригайло, обсадивши залогою луцький замок, сам відступив, чи утїк, як кажуть польські реляції, представляючи сю битву дуже сильною побідою над Свитригайлом. Навпаки Свитригайло доносив своїм союзникам, що не потерпів нїякої особливої шкоди, противно — задав сильні утрати Полякам, і обсадив луцький замок сильною залогою. Самий напад Поляків представляв він підступним і наглим, підчас коли Свитригайло їхав на зїзд з Ягайлом. Розумієть ся, в сих Свитригайлових оповіданнях богато побільшення й неправди, але так само очевидно, значно побільшені й польські тріумфи в оповіданнях Поляків 7).

Приступивши під Луцьк, Поляки розпочали облогу. Луцьке місто спалено, обсаджено тільки замок. Залогу свою Свитригайло рахував на 4.000. На чолї її стояв Юрша, оден з визначнїйших Свитригайлових вождів. Поляки обложили Луцьк на около, щоб перервати довіз запасів, і обстрілювали замок. 13/VIII пішли приступом до замку, але приступ відбито. Юрша по тім зажадав перемиря й дістав його, але поправивши замок, зараз же вирік ся дальших переговорів. В польськім таборі складали вину на Ягайла, що облога йде так лихо — що він жалує Луцька і т. п. Через те Ягайло нарештї поручив заступати себе Земовиту мазовецькому з комісією польських панів.

Але облога по сїм приступі пішла ще слабше, тим більше що Свитригайло розпочав переговори. Уложено одно перемирє — на кілька день, по тім друге. Сам Свитригайло, як казали, стояв над Горинею, в Степани, й нїчого не робив, щоб увільнити Луцьк від облоги — видко не міг орґанїзувати якогось поряднїйшого війська. Поляки попробували були підчас перемиря захопити Луцьк несподїваним нападом, але се не удало ся. Потім поставили якийсь дуже сильний „порок” (машину до кидання) і покладали на нього велику надїю. Але надїя ся не мала часу справдити ся, бо Юрша попросив зараз перемиря, й Ягайло знов дав, на великий жаль і огірченнє Поляків.

Підчас сеї анемічної облоги Луцька йшла дрібна війна в сусїднїх землях. В Белзькій землї руські ватаги спалили Бужськ і грабували Поляків. Висланий туди ще з під Володимира польський 6-тисячний полк погромив сї ватаги. При тім він пробував взяти Олесько, але се йому не удало ся: державець сього замку Богдан Рогатинський, Русин з Галичини, властитель Рогатина, перейшов ще з початку війни до Свитригайла і тепер не вважаючи, що йому грозила конфіскація маєтностей, не схотїв піддатись. Здобути Олеського замку Полякам не удало ся, й вони мусїли задоволити ся обіцянкою Богдана, що він піддасть замок, коли піддасть ся Луцьк. За те маєтности його, розумієть ся, сконфісковано.

Подібний рух був також і в Холмщинї. Початком було спаленнє Ратненського замка, що піддали самі осадники, і потім руські ватаги ходили по Холмщинї. Але їх погромила холмська залога 8).

Тим часом головне польське військо під Луцьком починало вже сильно нудити ся такою довгою й безуспішною облогою. Лїто кінчило ся, надходили осїнні слоти. Було загальне невдоволеннє, підозріння зрад, упадок духу. До того прилучила ся сильна утрата в конях: маса їх здихала від непривичної паші. Тому вість, що переговори з Свитригайлом готові привести до якоїсь тривкійшої згоди, стрічені були з великою радістю в польськім таборі.

Полякам така згода була дуже на руку тим більше, що обставини Свитригайла починали рішучо поправляти ся. Йому самому, видко, не удало ся таки зібрати якогось поряднїйшого війська, але за те нарештї починали рушати ся його союзники. Воєвода волоський Олександр вислав військо й спустошив зайняте Поляками Поділє та сусїдні галицькі землї — на Покутю і в Галицькій землї. Вправдї брати Бучацкі, вислані королем против Волохів, розбили Олександрове військо, але діверсія ся мала свою цїну, й її ще можна було використати. Татари, що перед тим вислали якусь поміч Свитригайлу (вони згадують ся в битві над Стиром, але мабуть се була незначна поміч), тепер зближали ся з новими силами. А що найважнїйше — хрестоносні рицарі, на котрих нейтральність так числили Поляки, зовсїм несподївано для них виповіли війну й разом з сим, в 20-х днях серпня, трома полками напали на, польські землї 9). Обставини були незвичайно користні для Свитригайла, і от саме коли наставав нарештї його час — він укладає з Ягайлом перемирє на два роки, розтягаючи його й на своїх союзників — Нїмцїв і Волохів 10).

Коли прийняти, що Свитригайло тодї знав уже про нїмецькі пляни походу на Польщу, то його угода з Ягайлом була остатнею дурницею, яку собі тільки можна уявити, а Свитригайла треба б признати дурнем чистої води. Можливо одначе, що укладаючи угоди, він ще не чув нїчого про похід Нїмцїв і не мав надїї, що рицарі, котрих він так довго всякими способами закликав до війни, рушать дїйсно. Акт угоди підписаний Ягайлом 26/VIII, коли ще вісти про сам нїмецький напад не могли прийти. Можливо, що вісти про неудачу Волохів на Поділю знеохотили Свитригайла, й він не мав енерґії чекати діверсії Нїмцїв довше. Иньша справа, чому він не зірвав переговорів підчас ратифікації, що затягла ся до 2 вересня, коли він мусїв уже мати відомости про нїмецький похід?! Чи так стратив енерґію, що не хотїв уже й підтримати рицарів?

У всякім разї, навіть припускаючи, що Свитригайло укладав угоду ще не знаючи про нїмецькі пляни, його роля в Луцькій війнї дуже непоказна. Він не показав здібностей анї орґанїзатора, анї вожда, анї полїтика, й не зміркувавши в ситуації, підтяв свою справу в самих початках. Вона потім уже таки й не встала.

Згоду уложено на два роки — до Івана Купала 1432 р., на підставі стану володїння. За Поляками зіставало ся західнє Поділє — Камінець, Смотрич, Скала і Червоногород з своїми округами. Бакоту з її округом лишено нейтральною; на східнїй границї крайнїми замками з польського боку виступають Голчедаїв і Йолтушків, з литовського — Летичів. Волинь, розумієть ся, цїла зістаєть ся за Свитригайлом, і про неї навіть згадки нема в трактатї — Поляки мовчки вирікли ся претензій до неї. Так само нема мови вже про якісь сумнїви що до правности великокняжого титулу Свитригайла: на сих двох точках він узяв гору. Підчас перемиря мали відбувати ся зїзди комісарів польських і литовських, що по можности ще перед скінченнєм перемиря мали полагодити спірні питання, а передо всїм мали рішити, кому має належати Поділє. Перший такий зїзд визначено на Стрітеннє 1432 р. З Свитригайлового боку підписали сю умову князї: Жиґимонт Кейстутович, Олелько й Іван Володимировичі, Юрий Лугвенович, Семен Гольшанський й иньші, всїх вісїм, і 22 визначнїйші панове, преважно Литвини, й деякі Русини.

Несподїваний напад нїмецьких рицарів на Польщу, хоч не мав великих успіхів, страшно розгнївав Поляків тому, що вони не сподївали ся звідси ворожих учинків. Завзявши ся на Нїмцїв, вони роспочинають дуже живі зносини з усїми ворогами рицарів, а заразом силкують ся всякими способами прийти до порозуміння з Свитригайлом. Але Свитригайло міцно тримав ся при союзї з рицарями, дуже богато по нїм сподіваючись, і не хотїв мирити ся з Поляками. Він хандричив ся з ними за границї, жадав відступлення пограничних замків, що давнїйше належали до Волини (Ветли, Ратно, Городло, Лопатин). А доносячи рицарям про заходи Поляків, щоб розбити його союз з рицарями, запевняє, що й цїлий сьвіт його не розлучить з рицарями. На Ягайла ж мав такий завзяток, як доносили нїмецькі аґенти, що навіть підозрівав його в плянах на своє житє 11).

Литовсько-польський зїзд, визначений на 2/II 1432 р., не відбув ся наслїдком того, що Свитригайло зажадав, аби в нїм брали відпоручники й його союзників — Волохів і нїмецьких рицарів. Нїмецькі аґенти доносили також ще иньше: Свитригайло був ображений тим, що в охороннїм листї потитуловано його просто „князем литовським”, не „великим”. Поляки все таки силкували ся якось прийти до порозуміння з ним. Маємо звістку, що на зїздї станів польських в Сєрадзи (цьвітень 1432 р.), де ухвалено війну з Нїмцями, постановлено також шукати згоди з Свитригайлом на тім, що він буде великим князем на тих самих умовах і в тих самих границях, як Витовт, і з тим вислано до нього посольство. Коли б покладати ся на докладність сеї звістки, се значило б відступленнє Поділя. Але Свитригайло на те не здавав ся. Навіть проєкт, що ще перед тим виник був у польських кругах — дати йому реґенцію в Польщі з огляду на упадок сил Ягайла, не звабляв його. Зрештою сей проєкт уложено поза плечима старого короля, й Ягайло не мав до нього нїякої охоти 12).

Відповідею на сєрадзькі ухвали був зїзд Свитригайлових союзників — пруських і ливонських рицарів, з Свитригайлом і відпоручником воєводичів молдавських Ілї й Стефана. На сїм зїздї, 15 мая 1432 р. відновлено торічний союз на ново. Окрім сих союзників Свитригайло числив далї на поміч татарського хана, на тверського князя, з котрим незадовго перед тим посвоячив ся, на московського в. князя. Новгород і Псков також піддали ся як раз тодї під його зверхність; заносило ся також якийсь час на союз з Свитригайлом ще й мазовецьких князїв 13). Супроти того Свитригайло міг себе уважати дуже сильним і не хотїв польської ласки.

Поляки мусїли нарештї переконати ся, що не дійдуть з Свитригайлом до кінця. Тодї вони постарали ся знищити його — таки на ґрунтї.

На жаль, закулїсова сторона сеї інтриґи від нас в значній мірі закрита. Одинокий Длуґош оповідав нам про се — і то досить загально й не дуже докладно. Головним махером називає він сєрадзького каштеляна Зарембу: король і пани польські, довідавши ся, що на Литві є незадоволеннє на Свитригайла, поручило Зарембі заохотити сих незадоволених до повстання против Свитригайла й вибору на його місце Жиґимонта Кейстутовича, запевнивши їм при тім поміч Польщі. Заремба був одним з послів висланих до Свитригайла ще з сєрадзького зїзду й перебував на Литві в маю 1432 р.; потім знову бачимо його у Свитригайла десь в липню  14). Він був здавна близьким чоловіком до родини Жиґимонта Кейстутовича — до його сина Михайла 15), і через них міг війти в ближші зносини з литовськими верховодами. Можливо, що він уже підчас свого першого посольства звернув увагу на литовських невдоволенцїв, або й увійшов у зносини з ними, та піддав польському правительству плян використати се незадоволеннє, — тому й вислано його знову на Литву, уже з сими секретними порученнями 16). При його участи орґанїзовано вже формальну конспірацію против Свитригайла, й та конспірація вчинила переворот при кінцї серпня.

Головним матеріялом для тої орґанїзації послужили литовські пани; головним ферментом — незадоволеннє на особливу прихильність Свитригайла до Русинів, на протекцію їм і впливи Русинів в державі. Се виступає і з оповідання Длуґоша, і з загальної ситуації. Поголоски про те, що Русь взяла гору над Литвою в вел. князївстві, ходили в Польщі ще з початком року, як показує звісний нам лист Олєснїцкого 17), і очевидно, що такі нарікання ходили й по Литві, хоч в дїйсности становище Литви зовсїм не було так траґічне. Нпр. підписи на трактатї з Польщею 1431 р. показують виразно, яке важне становище займали литовські пани в державнім житю в. князївства: трактат підписало без малого двадцять литовських панів — все вищі достойники, а з Русинів бачимо тільки сїм князїв і кількох панів (вищих урядників Русинів чомусь тут нема, хоч і між ними Русини були). Навіть між найблизшими улюбленцями й повірниками Свитригайла бачимо Литвинів (як Ґедиґольда, Івашка Монивидовича і т. и.). Але литовським панам, призвичаєним за Витовта до виключного розпоряджування вищими становищами й справами держави, уже саме трактованнє Русинів на рівнї з ними могло показати ся кривдою, виломом в їх станї володїння  18).

Така була головна підстава сього перевороту, що наслїдком того й характеризував ся як переворот національний, литовський, звернений против переваги Русинів. Але до того примішували ся й особисті незадоволення й змагання, а також певні суспільні мотиви (про них низше), так що виключно національним він не був. Між прихильниками Свитригайла й пізнїйше ми бачимо деяких Литвинів; натомість в конспірації брали участь декотрі руські князї. Сам Свитригайло називав головним автором конспірації Семена Гольшанського, князя з роду вправдї литовського, але давно зрусченого; він то, по словам Свитригайла, „підбунтовав Жиґимонта й підучив” 19). Таке становище Семена можна пояснити його родинними звязками. Він був близько звязаний з родиною Кейстута, як син вірного Витовтового товариша кн. Івана Ольгимунтовича і Витовтів шваґер; з другого боку, як стрий Ягайлової жінки Соньки він міг стояти в близьких зносинах з краківським двором, і тому його міг Ягайло ужити за орґанїзатора конспірації 20).

Самому Жиґимонтови, як ми бачили, Свитригайло, признає в переворотї досить пасивну ролю. Взагалї про нього сучасники були не високої гадки. Длуґош, оповідаючи про обставини по смерти Витовта, каже, що кандидатура Жиґимонта на вел. князївство нїкому не приходила до голови, бо він за Витовта вів нїчим не замітне житє й не дав нїяких доказів своєї здібности 21). Се мабуть справедливо: не визначив ся він зовсїм нїчим 22), а додати треба, що пізнїйші нелюдські ексцеси Жиґимонта дають дорозумівати ся, що сьому чоловіку бракувало й психічної рівноваги 23). Володїння Жиґимонта теж були не визначні: володїв він якоюсь частиною (мабуть половиною) в Новгородській волости (Новгородка литовського), де мали свої части Кейстутовичі, потім дістав натомість Стародуб — так що і з становища полїтичної сили роля його була зовсїм незначна 24). З Свитригайлом він тримав ся з початку солїдарно, і його підпись виднїє на важнїйших Свитригайлових актах 1431 р., але вже на відновленім трактатї союзу з Нїмцями, уложенім в маю 1432 р., саме перед тим як почала орґанїзувати ся конспірація, — імени Жиґимонта не бачимо; чи стало ся се припадком, чи умисно він почав отягати ся, не можемо сказати.

Конспірація вибухнула 31 серпня 1432 р.; на Свитригайла, що в дорозї ночував в Ошмянах, недалеко Вильна, напав в ночи Жиґимонт Кейстутович з своїми прихильниками і мало що не зловив: Свитригайло ледво з душею утїк до Полоцька, полишивши в руках Жиґимонта свою жінку. Жиґимонта оголошено великим князем, і по його сторонї стали від разу всї литовські землї: Вильно, Троки, Ковно, Жмудь, також Городно — давня волость Кейстута, а Берестє Жиґимонт здобув силоміць. Натомість по сторонї Свитригайла зістали ся майже всї руські землї — Полоцька, Витебська, Смоленська, Сїверщина, Київщина, Волинь, східне Поділє 25). З руських князїв окрім Семена Гольшанського між Жиґимоитовими прихильниками бачимо ще тільки Олелька й Івана Володимировичів та Федора Корибутовича; були се виїмки — княжата держались Свитригайла.

„Литва посадиша великого князя Жиґимонта Кестутовича на великоє княжениє на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великоє княженьє Рускоє” — характеризує сей розлом сучасник, русько-литовський лїтописець. Подібно зрозуміли значіннє його й чужинцї — Поляки й Нїмцї однаково характеризують його як подїл вел. князївства Литовського на часть литовську й руську 26). Ся сторона розлому передовсїм кидала ся в очі, не вважаючи на деякі виїмки в обох партиях, на ваганнє деяких елєментів і домішку мотивів соціальних. Жиґимонт дїйсно став фактично вел. князем Литви, а Свитригайло Руси литовської, хоч обидва претендували на цїле велике князївство й виключали один одного в своїх претенсіях.

Пізнїйша русько-литовська хронїка (т. зв. Биховця, XVI в.) робить цїкаву замітку, що надає ще инакше осьвітленнє сьому розломови. Вона каже про Жиґимонта, що він „сильныє окрутенства чинилъ подданымъ своимъ, а звлаща надъ рожаємъ шляхецкимъ, немилостиве ихъ ималъ и тяжкіє окрутенства надъ ними чинилъ, невинне ихъ каралъ и мордерства надъ ними чинилъ, якіє вымыслити моглъ, надъ всими княжеты и панеты и рожаємъ шляхецкимъ всихъ земель литовскихъ, рускихъ и жомоитскихъ, и былъ тому рожаю шляхецкому велми окрутвый и велми учынки своими злыми прировнаный єсть ко Антиоху сирскому и Ироду єрусалимскому и къ предку своєму в. кн. Тройдену. И тыє подданыи єго — вся шляхта, тому терпели, як вЂрныи рабы пану своєму и ничого злого ему не учынили ани мыслили, и онъ же окаянникъ князь великій Жыґимонтъ не насытилъ ся злосты своєй и мыслилъ въ серцу своємъ по діаволю наученію, како бы весь рожай шляхецкій погубити и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій псю кровъ”. Оповівши про арештовання князїв, лїтописець каже далї: „и еще на томъ мало маючи, и на остатокъ раду и умыслъ свой злый на томъ зоставилъ: сеймъ великій вчинити, а на томъ сеймЂ всю шляхту выстынаты и выкоренити, а хлопскій рожай поднести”. Кн. Чорторийському перед убийством Жиґимонта лїтописець каже вичитувати „єго злые учинки, што онъ чинилъ надъ всею шляхтою великаго княства, а к тому што єще вымыслилъ былъ на останокъ на томъ сеймЂ всихъ князей и пановъ и весь рожай шляхецкій выкоренити и кровъ ихъ розлити, а псю кровъ хлопскую поднести”  27).

Сей одинокий в своїй характеристичности відзив показує, що в панських кругах уважали Жиґимонта противником аристократії. Тим толкували його сурові нагінки за репрезентантами сеї аристократії, а з другого боку — аристократичні конспірації на Жиґимонта, з котрих одна й закінчила ся його смертю. В тій пізнїйшій традиції мусить бути реальний підклад. Розумієть ся, такий радикалїзм і такі крайнї пляни, які признає Жиґимонтови лїтописець, се побільшеннє (може відгомін конспіративних аґітацій). Ми повинні тямити, що репутація Жиґимонта як такого „демократа” в дїйсности витворила ся в значній мірі під вражіннєм його суворих розправ з литовськими аристократами, а сї розправи були викликані не принціпіальною ворожнечою до аристократичного елєменту, а нахилом аристократії до Свитригайла, її конспіраціями й підозріннями таких конспірацій. Але нема нїчого неправдоподібного, що тим часом як аристократія тягла переважно до Свитригайла, Жиґимонт шукав опертя в середнїй верстві — дрібно-шляхетській, а може навіть і не-шляхетській.

Ся антітеза додає сьвітла становищу Свитригайла. Його тїсні звязки з аристократією — князями й маґнатами не підлягають сумнїву. Він давав їм широкий вплив на державні справи — від нього починаєть ся полїтичний зріст „ради вел. князя” як правного інститута в вел. князївстві. Його прихильністю до аристократії поясняєть ся, що він мав прихильників і поза руськими аристократичними кругами — на Литві і в Польщі. Про його польських прихильників ми чули ще від Посільґе в перших роках XV в.; потім польські маґнати змушують Витовта до амнестії Свитригайлови в 1420 р., а й пізнїйше стрітимо ся ще з доказами їх прихильности до Свитригайла. Що до литовських маґнатів, то полишаючи на боцї тих, що від разу зістали ся при Свитригайлї, ми слїдом уже чуємо про конспірацію уложену литовськими панами на Жиґимонта з метою — вернути литовські землї Свитригайлови  28).

Отже Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але заразом — проводирем аристократії. Тїснїйше взявши — він був речником не так руського народа як руської аристократії, князїв і можних панів. Тому боротьба руських елєментів під проводом Свитригайла була справою українських і білоруських князїв і панів. Народною війною в властивім значінню того слова вона не була нїколи. Тим поясняєть ся, що хоч ся війна вела ся під окликом піднесення руської народности й руської віри, властивого народнього руху — зовсїм не викликала, вона не рушила широких кругів українських та білоруських, не кажучи вже за народнї маси. Тому й мала вона досить слабосилий, анемічний характер, не вважаючи на житєвість голошеного нею руського національного оклику.








Примітки


1) Codex Vitoldi ч. 1464, LEKUrkundenbuch VIII ч. 407, пор. Лєвіцкий ор. c. c. 314 нотка 31.

2) Історію переговорів описує маґістр пруський в своїм меморіалї — Codex ер. saec. XV т. II c. 301-2. Для ситуації див. ще лист в LEKUrkundenbuch VIII ч. 398. Акт умови найновійше ibid. ч. 462; в умові окрім Свитригайла беруть участь: кн. Лугвен, Жиґимонт Кейстутович. Олелько Володимирович. Федор Корибутович, Семен і Михайло Гольшанські й ин.

3) Codex saec. XV т. II c. 256, 290-l.

4) Длуґош V c. 433-5, пор. Ягайлів меморіал в Codex saec. XV т. II c. 260-1, нїмецьку записку в Scr. rer. pruss. III c. 494-5 і реляції Свитригайла про переговори з Ягайлом ibid. ч. 189 і 190, Даниловича Skarbiec ч. 1542 (оріґін. текст в теках Онацевича, бібл. Осолїньских рук. 2937 ч. 435); лист його до Ягайла — LEKUrkundenbuch VIII ч. 463.

5) Длуґош IV c. 443-4. Його оповіданнє про луцьку війну дуже детайлїчне і в головнім потверджуєть ся сучасними документами; мусить воно опирати ся на якімсь дневнику похода. Документи: Codex ер. saec XV т. II c. 191 і 192, Даниловича Skarbiec ч. 1548-52.

6) Про нову гіпотезу, що се був Федюшко син Федора Ольгердовича, див. вище c. 169-170. Нема причин одначе видумуваги ad hoc такого нового князя.

7) Оповіданнє Длуґоша — IV c. 445 і 448, і дві реляції Ягайла, до вел. маґістра й до якоїсь духовної особи, писані другого дня по битві, дуже подібні змістом — Codex ер. saec. XV т. II ч. 194 і III дод. 6. З першої з них користав Длуґош в своїм оповіданню. Див. ще Monum. Роl. hist. II c. 895 і III c. 86. З становища Свитригайла описують кампанїю джерела нїмецькі, як лист пруського відпоручника до кн. саксонських — Codex ер. saec. XV т. III дод. 8, пруський меморіал ib. II c. 303-4, хронїка Бітшіна Scr. rer. pruss. III c. 494-6, і Свитригайлів відпоручник на соборі — loh. de Segovia c. 620.

8) Головним джерелом служить і тут Длуґош (IV c. 449-55). Звістки його дуже детайлїчні, але завсїди осьвітлені з прихильного для Поляків становища; в фактах вони знаходять собі потвердженнє там, де ми маємо иньші джерела. Так про приступ до Луцька й переговори оповідає Ягайло в листї до вел. маґістра — Kodeks dypl. Litwy Рачиньского с. 353; про дальші переговори — охоронний лист Ягайла, Skarbiec Даниловича ч. 1561; про смерть Федюшка й ролю Зємовита мазовецького при облозї — грамота Ягайла в Materyały archiwalne Прохаски ч. 75. Наданнє Рогатина по Івашку Богданї Мик. Параві — ibid. ч. 90.

9) Длуґош IV c. 471-2 про Волохів; про Татар — згадка в трактатах. Відповідь пруських рицарів — Codex ер. saec. XV т. II ч. 195, також лист вел. маґістра до Свитригайла в LEKUrkundb. VIII ч. 500.

10) Трактати перемиря — Ягайлів прелїмінарний з 26/VIII, з нїмецького перекладу королевецького архива виданий у Kotzebue Gesch. Preussens III c. 477, відти у Нарбута Dzieje nаr.liеw.VII дод. 4 і Даниловича Skarbiec ч. 562 (в перекладї); Свитригайлів в ориґіналї в архиві Чорторийских, виданий з неповної копії в Supplem. ad hist. Russiae mon. c. 303, в повнім текстї в Записках Н. тов. ім. Шевч. т. LXXVI с. 131, з коментарем Бучинського.

11) Про сї відносини див. Codex saec. XV т. II ч. 197, 198, 202, 203, т. III дод. 10, LEKUrkb. VIII ч. 512, 580, 532, Skarbiec ч. 1578. Про пограничні суперечки й конфлїкти Codex saec. XV т. II ч. 197 198, 201, 202( завважу, що видавець, пок. Лєвіцкий, на c. 269 хибно думає тут про c. Лопатин в пов. Пинськім).

12) Длуґош IV c. 469-70, Codex saec. XV т. II c. 203, т. III дод. 10 і 13, Codex Vitoldi c. 1063, Skarbiec ч. 1584, 1589, також нотка у Лєвіцкого — ор. c. c. 323 нотка 55.

13) Трактати угоди з Нїмцями — Napierski Russisch-livl. Urkunden ч. 231 а і 231 b, теж LEKUrkb. VIII ч. 589. Про иньші зносини: 1 Новг. c. 414, 2 Псковська в Полн. собр. лЂтоп. V c. 27, LEKUrkb. VIII ч. 596, 606, 632, Raczyński Kodeks c. 366, Skarbiec ч. 1596, 1608, 1613-4. Про шлюб Свитригайла Wolff Ród c. 165.

14) Длуґош IV c. 479, про посольства Заремби пор. Raczyński Kodeks dypl. Litwy c. 368 i LEKUrkb. VIII ч. 606. Що тут мова йде про два осібні посольства Заремби, справедливо піднїс Лєвіцкий ор. c. c. 327-8 нотка 29.

15) Див. цїкавий з сього погляду епізод у Саrо Liber cancellariae St. Ciołek ч. 94.

16) У Длуґоша не ясно говорить ся про ролю Заремби. Раз сказано, що король знав про литовську конспірацію й поручив Зарембі увійти в зносини з нею, другий — що литовські князї й бояре мали тільки охоту до повстання, властиво — тільки незадоволеннє на Свитригайла, і Заремба їх animos opportune accendit. Зістаєть ся не виясненим, в якій мірі дозріла була справа сама, й на скільки причинило ся до сеї конспірації польське привительство. Сам Свитригайло, в своїй реляції про сей переворот, нїчого не каже про участь в сїй справі Заремби і взагалї Поляків.

17) Див. вище c. 187-8.

18) Про ролю литовського елємента в конспірації — Длуґош IV c. 479 (Lithuania тут в етноґрафічнім значінню, як видко з контексту) також Scr. rer. pruss. III c. 498.

19) Fraudulentus ac perfidus Sumeon dux de Olschani, instigator suus (Жиґимонта) ad ea mala et instructor.

20) Про провідників конспірації Свитригайло в LEKUrkundb. VIII ч. 624. В лїтературі про Семена Гольшанського — Pułaski Książęta Holszańscy c. 272 (Szkice i poszukiwania historyczne, I) i Wolff Kniaziowie c. 97. Другим провідником повстання Лєвіцкий уважав (c. 147) біскупа виленського Матвія на підставі листу Свитригайла з 1435 р. — Raczyński Kodeks c. 364, але Свитригайло мав із сим біскупом пізнїйші рахунки, тож з тих пізнїйших слів його не можна вивести чогось про ролю біскупа в 1432 р. На звязки Заремби з родиною Жиґимонта звернув не давно увагу Копистяньский (c. 76). Про самого Жиґимонта Кейстутовича окрім новійших статей Барвінського і Копистяньского давнїйша статя Бартошевича — Encyklopedya Powszechna XXVIII с. 827 і далї, і коротенькі біоґрафійки у Вольфа ród с. 61 i Kniaziowie c. 161.

21) Длуґош IV c. 417.

22) Барвінський в своїй новійшій біоґрафії Жиґимонта силкуєть ся ослабити сю характеристику Жиґимонта, але кінець кінцем зібраний матеріал про Жиґимонта до 1430 р. переконує його, що житє Жиґимонта дїйсно не було визначне нїчим, хоч і не можна його зовсїм назвати незамітним — то значить настільки, що Жиґимонт часами фіґурує в сучасних актах.

23) Під впливом сих ексцесів в 1433 р. ходили поголоски, що він збожеволїв — у Коцебу c. 103 == Skarbiec ч. 1661.

24) Волости Жиґимонта останнїми часами стали предметом пильного обговорення (в статях Барвінського, рец. Прохаски й Бучинського). Першу вказівку про них дає акт унїї 1401 р. (Codex Vitoldi c. 72), де Витовт забезпечує Жиґимонтови по своїй смерти володїннє половиною Новгородка, що перед тим належала його братам Войдату й Товтивилу (друга половина перейшла на самого Витовта — їх з Жиґимонтом було тодї тілько двох братів). В однім документї 1412 р. (Kodex Małop. IV ч. 1531) виступає procurator ill. principis d. Sygysmundi D. gr. ducis de Nowogrodek. Але в 1420-х рр. цїлий Новгородок належав до Витовта, що записав його в 1428 р. своїй жінцї (Codex Vitoldi c. 793-4). Натомість Жиґимонт на трактатї 1422 р. підписаний як Sigismundus dux sterodubensis (Dogiel Codex diplom. Poloniae IV c. 115). Очевидно, переміна ся сталась перед наданнєм Сїверщини Свитригайлови в 1420 р. (див. c. вище 179). З тою Стародубською волостию зістав ся Жиґимонт і по смерти Витовта. Лєвіцкий уважав Жиґимонтовою волостию Троки (Powst. Swidrygiełły c. 149), але підписи троцьких воєвод і каштеляна на умові 1431 р. (LEKUrkb. VIII c. 273) не лишають місця сумнїву, що Троки належали до Свитригайла; тому Длуґош в оповіданню про конспірацію і зве Жиґимонта тільки „князем стародубським”. Натомість мусїв він мати якісь дрібнїйші держави й маєтности і в Литві, і в Коронї — на коронні вказує згаданий документ з 1412 р.

25) Про переворот — Свитригайло в LEKUrkb. VIII ч. 624, аґент пруський Ребенїц Коцебу c. 83 і в Skarbiec ч. 1621 (також по горячим слїдам подїй), далї Длуґош IV c. 479-80, Бітшін — Scr. rer. pruss. III c. 497-8 і анальоґічна записка ibid. c. 497-8. Давнїйша русько-лит. лїтопись c. 50, Тверська лїтоп. c. 489.

26) Dux Sigismundus omnia castra Lithuaniae, videlicet Vilnam, Trokky, Grodno iu suam redegit potestatem, terrae vero Russiae: Smolensko, Vitepsko ducis Switrigal fidem sequebantur — Длуґош. Жиґимонту dye Lyttauwen alle dirgoben unde auch nemliche rewschen herczogen als Semeon, Allexender unde noch andere — Scr. rer. pruss. III 498.

27) Pomniki do dziejów litew. c. 48-9.

28) LEKUrkb. VIII ч. 636.











Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.