Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна





Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Уставленнє відносин Литви до Польщі, акт унїї, Ягайлів привилей для Руси, його непевність. Боротьба Свитригайла — подільска кампанїя 1432 р., перехід Волини до Ягайла й поворот назад, походи Свитригайла на Литву 1432-3 рр., боротьба на Українї. Акти унїї 1433 і 1434 р. Смерть Ягайла. Ваганнє в партиї Свитригайла.



Конспірація Жиґимонта й розлом в вел. князївстві сотворили незвичайно користні обставини для польської полїтики. Тільки огляди на Свитригайла, до котрого литовські автономісти, як би їх занадто дражнити, могли б знову звернути ся й знайти в нїм підпору, наказували польським полїтикам бути обережними в використуванню свого тріумфу.

Коли Жиґимонт дав знати королеви про своє оголошеннє вел. князем і просив потвердження сього вибору, визначено зїзд в Городнї, й туди король вислав своїх повномочників для потвердження Жиґимонта й уставлення відносин між вел. князївством і Польщею. Переговори, що вели ся тут, закінчили ся, розумієть ся, потвердженнєм Жиґимонта на в. князївстві. За зломаннє присяги Свитригайлови випрошено від папи розгрішеннє — мовляв вибір Свитригайла був неправний, бо зроблений против обіцянок даних Ягайлови: без його відомости був вчинений 1).

Жиґимонт з свого боку за те все мусїв прийняти на себе ріжні обовязання. Їх виложив він в грамотї, датованій 15/X. 1432 і ствердженій підписями князїв і панів — прихильників Жиґимонта. Грамоту уложено на взір Витовтової грамоти 1401 р., але з ріжними відмінами. Жиґимонт, приймаючи вел. князївство від Ягайла, признавав за ними і його наступниками зверхність над вел. князївством (supremus principatus Lithuaniae), обовязував ся помагати йому, не жадаючи нїякої винагороди — виключаючи тільки виживленнє для війська; за себе й своїх наступників прирікав, що нї за чиєю намовою не буде хотїти коронувати ся против волї короля польського. Вел. князївство діставав він в тих границях, в яких володїв ним Витовт, але відступав Польщі Подільську землю „з усїма містами, замками й округами”, вирікаючи ся за себе й за своїх наступників усяких претенсій до неї. Признавав також Польщі спірні волинські пограничні округи: Олесько, Ратно, Ветли, Лопатин 2). Натомість Волинь, хоч би її зайняли коронні війська, мала зістати ся в володїнню Жиґимонта до його живота. По смерти його вел. князївство з усїми землями мало відійти до короля й корони Польської, тільки Троцька земля зіставала ся в руках Жиґимонтових синів. Одначе з того не випливала інкорпорація сих земель Коронї — виключала ся тільки дїдичність в. князївської гідности. Про наступство на вел. князївстві говорить ся хоч принагідно, але зовсїм виразно: наступники Жиґимонта на вел. князївстві мають „вибирати ся обома сторонами” (Поляками й Литвинами  3).

Князї й визначнїйші пани литовські ручили за дотриманнє сих умов. Осібною грамотою прилучав ся до них син Жиґимонтів Михайло, чи Михайлушко, як його звали. Ягайло потвердив сї уклади грамотою (3/I 1433), де повторюючи умови висловлені в Жиґимонтовій грамотї, спеціально обіцяв йому поміч на Свитригайла 4),

Таким чином Поляки зробили оден важний зривок — вимовили собі Поділє. Натомість зреалїзувати свої претензії на Волинь вони не відважили ся 5). Так само не відважили ся вони й скрутити карк полїтичній осібности вел. князївства Литовського: справу обсади великокнязївського трону не обговорено спеціально (очевидно — умисно), але мовчки признано, що й по Жиґимонтї вел. князївство може мати своїх великих князїв 6). Тільки участь Корони в обсадї великокняжого стола забезпечувано тою постановою, що землї в. кн. Литовського по смерти Жиґимонта вернуть ся до Корони. Але могла при тім бути укрита думка, що може тодї удасть ся зробити те, що не удало ся по смерти Витовта — не обсаджувати в. князївського стола й обернути його землї в провінції корони 7).

Уважали потрібним зробити щось і для Русинів, аби ослабити їх нахил до Свитригайла. Королївські відпоручники, разом з тим актом унїї, видали в імени Ягайла привилей для Русинів. Привилей сей, потверджуючи вільности дані Литвинам (католикам), заразом усї „надання, свободи, привілєґії і вигоди”, які надані були князям, шляхтї й боярам литовським розтягав на Русинів чи властиво на „руських князїв, бояр і шляхту руську”, що досї „як здавало ся — була виключена” від попереднїх надань. Русини можуть уживати рицарських гербів й клейнотів на взір литовсько-польських, і литовські роди можуть приймати Русинів до своїх гербів”  8).

Одначе добродїйства, признані сим привилеєм Русинам, були досить непевні. Перед усїм Ягайлові відпоручники хоч мали дуже широку повновласть від короля, видають сю грамоту за своїми підписями і печатками тільки тимчасово — до приложення королївської печати. З тим підривала ся правосильність сього привилею — вповнї правосильним мав він, очевидно, стати по королївськім потвердженню, чи привішенню королївської печати. Далї, незалежно від сього застереження кидаєть ся в очі, що в такім важнім актї, при направі великої національної кривди православній Руси, зовсїм промовчано релїґійну ріжницю: говорить ся тільки про національности, тим часом як ті давнїйші привилеї, що „як здавало ся виключали Русинів” (се „здавало ся” также може своє значіннє мати!) і тепер мали дістати поправку в сїм новім привилею, як раз стояли на становищі не національнім, а релїґійнім: не національну, а релїґійну ріжницю підносили. Се промовчаннє, розумієть ся, може бути толковане так, що відпоручники, на чолї котрих стояв сам краківський біскуп Збіґнєв Олєснїцкий, хотїли можливо невинно представити сю дражливу для їх католицького сумлїня справу — обминали її релїґійну сторону. Але може бути й так, що тут наданнє навмисно давало ся так, аби не трудно було його потім признати неважним, або пізнїйшим толкованнєм звести на нїщо (мовляв, мова тут іде про русинів католиків, а не схизматиків). В звязку з тим може мати значіннє й та обставина, що Ягайлового потвердження сеї грамоти не маємо: може він і дїйсно не вважав потрібним її потверджувати. Та коли й так, то сього надання, видко, не було можна потім взяти назад: признану в нїй рівноправність Русинів з Литвинами повторив Жиґимонт в своїм привилею шляхтї в. кн. Литовського, виданім півтора року пізнїйше 9), і тим самим сю справу запечатано, — хоч і Жиґимонтів привилей повної рівноправности Русинам не давав. Навпаки, можна думати, що значіннє його було в дїйсности більше формальне нїж реальне, або й зовсїм ілюзоричне: Русинам признавав він те, чого вони не були й перед тим позбавлені, а не давав того, в чім вони дїйсно були покривджені в порівнянню з католицькою шляхтою — як у правах на уряди 10).

Підчас сих переговорів і дипльоматичних актів польське правительство, не гаячи часу, заходило ся оружною рукою позаберати собі землї, на які розтягали ся його претензії. З проголошеннєм великим князем Жиґимонта воно уважало перемирє з Свитригайлом неважним, всї умови з ним так само, і його самого — неправним володарем земель в. князївства. Був се софізм, але і все поступованнє польського правительства против Свитригайла — ся орґанїзація конспірації против нього підчас перемиря, що признавало його вел. князем, було одним безправєм і віроломством.

Насамперед, на вість про проголошеннє Жиґимонта в. князем, Ягайло забрав свої двірські полки 11) й вислав їх на Олесько, аби відібрати від Свитригайла. Богдан Рогатинський боронив ся, але облогою змушено його піддати ся 12).

По сїм першім, хоч і дрібнім успіху, Ягайло вислав нові полки в поміч олеській експедиції й виправив їх на Поділє — відберати східне Поділє від Свитригайлового намістника Федька князя несвизького, що виступає тут уже від р. 1431 й по словам неприхильного Длуґоша „з поміж усїх князїв Литви й Руси визначав ся великою відвагою й воєнною славою”. Уже зараз по перемирю 1431 р. польське правительство нарікало на нього, що він не віддав пограничних замків Голчедаєва й Єлтушкова, відступлених Польщі трактатом. Чи уступив ся він з них потім, не знаємо, бо пізнїйше про них не чуємо, але Длуґош, оповідаючи про кампанїю 1432 р., каже, що Федько з своїми Русинами і з помічними полками Волохів і Татар чинив напади на зайняті Поляками округи 13).

Сили Федька в дїйсности одначе не були, видко, великі, і коли польське військо (десь в жовтнї-падолистї 1432) рушило на східне Поділє, він не відважив ся виступити против нього, тільки нищив дрібною війною. Польське військо позаберало кілька замків в східнїм Поділю, тодї Федько сам спалив свою резіденцію — Браслав, разом з замком, і Поляки зайняли й його. Але Федько тим часом дістав помочи від Татар і Волохів і підстеріг польське військо в дуже невигідній, болотнистій і лїсистій околицї Копистерина, недалеко Морахви, де польське військо мало сю ріку переходити, вертаючи з під Браслава. 30 падолиста 1432 р. він ударив тут на нього, коли воно переходило гатями. Настало велике змішаннє, й польське військо трохи не погинуло до останку. Федькові ватаги кинули ся вже грабувати польський обоз. Але несподїваний прихід малого віддїлу, висланого на провянтованнє, підбодрив Поляків і перестрашив Федькових вояків, зайнятих грабованнєм. Честь польського війська була виратована. Поляки навіть представляли сю битву великою своєю побідою, оповідали про великі тисячі побитих Татар, Волохів і Русинів, і на доказ привезли дванадцять ворожих корогов; але сї оповідання досить підозрілі. Навпаки, Федько доносив Свитригайлови, що він побив Поляків і задав їм великі страти  14).

У всякім разї, коли навіть битва скінчила ся з честю для Поляків, окрім гонору вони не здобули нїчого: результати походу по сїй битві пропали, й східнє Поділє опанував Федько на ново 15).

Тим часом воєвничий запал Поляків, разом з загальною депресією, викликаною у партизанів Свитригайла проголошеннєм Жиґимонта, зробили були вражіннє на Волини. З грамоти Ягайла довідуємо ся, що коли він перебував у Львові, слїдячи за кроками подільської експедиції, з кінцем жовтня (1432 р.) прибула до нього депутація князїв і шляхти Луцької землї й заявила, що вони піддають ся королеви й коронї Польській. Ягайло видав їм грамоту, де признавав ріжні благодати. Князям, шляхтї й духовенству — латинському й православному, Нїмцям, Жидам і Вірменам надавав він ті самі права, якими користають ті верстви й народности в Польщі. Православні церкви не мали руйновати ся або зміняти ся на латинські, православні всяких верств не мали бути приневолювані до латинства. Селяне звільняли ся від старостинських поборів (стацій). Спеціально приобіцює король, що не відлучить нїколи Луцької землї від Польської корони анї кому чужому (alicui extraneo) не дасть у державу 16).

Ся остатня обіцянка піддає гадку — чи Ягайло, користаючи з такої привабної нагоди, не задумував задержати Луцьку землю в своїх руках, хоч відпоручники його відступили права на Волинь Жиґимонтови, і се мусїло бути королеви звісне 17). Але справа ся вияснити ся не встигла: серіозного нахилу до Польщі в Луцькій землї не було нїякого, нї перед тим нї по тім. Длуґош оповідає навпаки, що по Луцькій війнї 1431 р. тут проявило ся сильне роздражненнє на Поляків: палили й нищили костели й т. и. Луцька депутація була проявом тільки хвилевої депресії: під зверхністю Ягайла й Жиґимонта Луцька земля зістала ся лише кілька місяцїв. Коли показало ся, що справа Свитригайла зовсїм ще не програна, тодїшнїй намістник луцький кн. Олександр Ніс, давнїй прихильник Свитригайла, прилучив ся знову до нього, десь в цьвітнї 1433 р. 18), і Волинь знову тримала ся Свитригайла 19).

Свитригайло сам анї хвилї не уважав своєї справи програною; його незвичайна енерґія не зраджує йому й тепер. Утїкши від наглого нападу Жиґимонта до Полоцька, він висилає зараз лист до ливонського маґістра й сповіщаючи його про катастрофу, заразом заявляє, що числить ще на значну підпору в землях в. князївства, й просить бути готовим йому в поміч для боротьби з Жиґимонтом. Иньшим разом доносив він, що числить на поміч Татар і Волохів, що хан прислав йому 20.000 війська, а з Волощини сподїваєть ся він 50.000, і т. и. Се розумієть ся цифри побільшені — для заохоти Нїмцїв. Ливонський маґістр і без того тримав ся вірно Свитригайла, але пруський крутив, хотячи дочекати — хто в кінцї візьме гору на Литві, Свитригайло чи Жиґимонт, і вів зносини з обома 20).

В падолистї (1432 р.) Свитригайло розпочав окупацію відірваних Жиґимонтом земель і закликав пруського маґістра, аби разом з тим ударив на Польщу. Початки походу були щасливі, й Свитригайло під Вильном задумував злучити ся з ливонським військом для дальшої кампанїї. Але перше нїж надійшло ливонське військо, під тоюж нещасливою для Свитригайла Ошмяною напав на нього Жиґимонт з польськими полками, і по завзятій битві, 9 грудня Свитригайла побито, так що він з значними стратами знову мусїв вернути ся до свого Полоцька 21).

І ся неудача не ослабила завзятя анї Свитригайла анї його союзників. Ливонський маґістр вибрав ся сам на війну. Волохи мали урядити похід на Польщу. Рахували також на діверсію пруського маґістра. Свитригайло збирав коло себе великі сили, щоб злучити ся з ливонським військом для окупації Литви. Але сей скомбінований плян не удав ся: ливонське військо ударило не діждавши ся Свитригайла; той рушив, не діждавши ся головних сил татарських, і кампанїя (сїчень-лютий 1433 р.) скінчила ся тільки на спустошенню Жиґимонтових земель 22).

Свитригайло збирав ся слїдом поновити свій похід, але що обіцяне татарське військо не наспіло, відложив сей плян, тільки ливонські рицарі повторили грабівничий напад на Литву 23).

На весну закликав Свитригайла до великої кампанїї на Польщу й Литву сам вел. маґістр, що стратив нарештї надїю помирити ся через Жиґимонта з Польщею. На Зелені сьвята пляновано велику війну. Свитригайло призначав сили Поділя й Волини до діверсії на Польщу, на котру мав ударити й вел. маґістр, тим часом як маґістр ливонський з Свитригайлом мали зайняти ся Литвою. Але з кінцем луцького перемиря заатакували Поляки з чеськими гуситами Прусію так, що з задуманого пруського походу на Польщу не вийшло нїчого. Мало се тільки той користний для Свитригайла наслїдок, що Поляки, зайняті сею війною, не могли помогти Жиґимонту против Свитригайла й ливонських рицарів, що в липню рушили на Литву разом з тверською помічю.

Жиґимонт, полишений своїм силам, переважно обмежав ся тільки дрібною війною, і його проби відпору не були щасливі. Свитригайло з союзниками страшно знищили Литву. Цїлий ряд городів в східнїй частинї Жиґимонтових волостей опановані були Свитригайлом. Як би не пошість в людях і конях в союзних військах, Жиґимонта може удало ся б зовсїм знищити, тим більше, що серед литовських бояр, як доносили Нїмцям, знову зазначив ся дуже небезпечний для Жиґимонта рух. Але пошість чи брак поживи змусили союзників перервати війну, а слїдом Поляки, змусивши пруських рицарів до перемиря, прислали поміч Жиґимонту, й він кінець кінцем коли не в цїлости, то бодай в части вернув собі утрачене (про сей його похід маємо лише побіжну звістку).

Свитригайло потім зимою знову висилав свої полки на Литву, але вони тільки попустошили землю. Таким чином й ся кампанїя, найщасливійша ще для Свитригайла, не привела до нїяких важнїйших результатів 24).

Війна, що разом з тим вела ся на Українї, також не довела до нїяких важнїйших результатів. Вихідною точкою війни тут, здаєть ся, був перехід Носа до Свитригайла. Як оповідає Длуґош, по сїм переходї до Луцька настягало ся пребагато Русинів. Звідти українські ватаги нападали на землї Польської корони. Длуґош згадує про їх походи в Холмську землю, котру одначе щасливо боронив звісний уже нам Грицько Кердеєвич і зробив сим нападам кінець побивши самого Носа на чолї одної такої експедиції 25). В другий бік повстаннє ширило ся на північ: Русини по части попустошили, по части опанували Берестейщину, Чорну Русь, околицї Слуцька й Клечська. Одначе само Берестє польському війську, надісланому Ягайлом, удало ся виратувати 26).

На Поділю Федько кн. несвизький з Татарами вів далї пограничну війну з Поляками, без значнїйших результатів; голоснїйшим епізодом було, що він захопив в неволю несподїваним нападом самого камінецького старосту Фридриха (Теодорика) Бучацкого. Але сили Федька були ослаблені: страчена була для нього поміч з Волощини, бо оден з молдавських господаричів Іля, вигнавши свого брата, зложив лїтом 1433 р. присягу на вірність Польщі. Татари також були досить непевними союзниками: Длуґош оповідає, що пообіцявши Свитригайлови поміч, вони натомість попустошили землю Київську та Чернигівську й від Днїпра вернули ся назад 27).

Кінець 1433 р. принїс з собою згоду Польщі з Прусією, уложену на 12 лїт. Вона мала обіймати також Литву й Свитригайла, але так само як і попереднє перемирє, не була в дїйсности переведена в литовських відносинах. Ливонські рицарі її не приняли й зістали ся союзниками Свитригайла, а й в. маґістр пруський, згодившись на неї під натиском обставин, не залишав обіцянок своєї помочи Свитригайлу: до такої помочи заохочував маґістра по давньому цїсар 28). Отже в дїйсности згода та нїчого не змінила, бо реальної помочи пруські рицарі Свитригайлови й перед тим не давали. Ріжниця була тільки та, що Польща, полагодивши відносини з Прусією, могла звернути свої сили на Свитригайла; але й на се не заносило ся.

На початку 1434 р. прибув на Литву Ягайло; Длуґош каже, що просив його приїхати Жиґимонт, бо сподївав ся, що така гостина Ягайла піднесе його значіннє в очах людности 29). Він ще раз, власною особою, потвердив Жиґимонта на вел. князївстві, а той за те ще раз (в лютім 1434 р.) мусїв відновити акт унїї 1432 р., відновлений уже раз на початку 1433 р. 30). Заразом — очевидно за згодою Жиґимонта, Ягайло вислав до Свитригайла запросини на зїзд, аби уложити з ним згоду від Польщі й Жиґимонта. З запросин сих нїчого не вийшло, бо Свитригайло збув їх відповідю, що без згоди союзників не може до таких переговорів приступити. Але вони характеристичні, бо показують, що й польсько-литовським кругам ся безконечна війна з Свитригайлом встигла наскучити 31).

Слїдом умер старий Ягайло, перестудивши ся в Медицї, в лїсї, де засидїв ся слухаючи соловейка. Безкоролївє зайняло всї уваги в Польщі, відвернувши їх зовсїм від Свитригайла.

Се було дуже на руку Свитригайлу, але сеї ситуації використати йому не вдало ся Похід на Литву, розпочатий ним з кінцем лїта 1434 р., спільно з ливонськими рицарями, зійшов нї на що Русько-литовський лїтописець каже, що перешкодили йому великі дощі, але ще скорше — спинили Свитригайла вісти про ваганнє серед самих його прихильників та змусили його залишити на разї кампанїю в Литві 32).

Коли в польських кругах ми могли помітити з початком сього року прояви знудження з сеї безконечної війни, то тепер приходить ся сконстатувати утомленнє від сих безплодних напружень і серед Свитригайлових прихильників — руських княжат і панів. В ріжних місцях української й білоруської території прокидала ся охота покінчити з сею війною й кинути Свитригайла.

Уже на початку вересня 1434 р., підчас Свитригайлового походу, доносив ливонський аґент, що йому казали на дворі Жиґимонта: Олександр Ніс піддав Жиґимонтови Луцьк, вислав до нього підданську грамоту через якогось монаха, і Жиґимонт виправив туди Гаштовта, щоб Луцьку землю на себе відібрати. Так само мав звернути ся до Жиґимонта й Київ, і Жиґимонт вислав туди кн. Олелька Володимирича, київського княжича, аби Київ перейняти на себе. Але в Київі Свитригайло упередив його: день скорше прибув туди його прихильник Івашко Монивидович і задержав Київ 33). На дворі Жиґимонта сподївали ся, що Івашко не утримаєть ся супроти того неприхильного Свитригайлови настрою в Київі — так та неохота до Свитригайла мала бути сильна. Але в дїйсности Київ зістав ся при Свитригайлї; Жиґимонтові прихильники, видко, помилялися що до сили того київського руху. За те Луцьк на якийсь час зістав ся при Жиґимонтї.

Сей же перехід Носа, очевидно, відізвав ся ще на иньшім визначнім прихильнику Свитригайла — Федьку кн. несвизькім, що ще весною 1434 р. щасливо вів дрібну війну з Поляками на Поділю. Окрім східнього Поділя він тримав Кремінецький повіт на Волини, і от більше меньше разом з переходом Носа з Луцьком до Жиґимонта, Федько піддає Кремінець Полякам. Довідавши ся про се, Свитригайло казав його взяти, й Федькови, як він каже в своїй грамотї, грозила смерть разом з його родиною. Але його визволили з неволї сусїднї польські старости — староста руський Вінц. Шамотульський і камінецький Мих. Бучацкий. Увільнений Федько 14/IX. 1434 записав королеви й коронї Польській свої держави — Поділє й Кремінеччину, з тою умовою, що сї землї зістануть ся й далї в його державі. Запись Поділя не мала реального значіння, бо його завчасу зайняли відпоручники Свитригайла, — аж в 1435 р., як оповідає Длуґош, захопив Браслав для Поляків їх союзник воєвода волоський. Кремінеччину ж Поляки опанували зараз по зрадї Федька 34).

Всї сї польсько-литовські здобутки не були трівкі. Весною 1436 р. Свитригайло писав уже, що Луцьк, Кремінець і майже вся Подільська земля знову в його власти, і він посадив на місце Федька Івашка Монивидовича 35). Факти сї головно цїкаві як симптоми.

Кілька місяцїв пізнїйше викрила ся зрада в Смоленську. Провідником конспірації мав бути митр. Герасим, що завдячав своє становище Свитригайлу. Він приготовив був уже передачу Смоленська Жиґимонтови, але в остатнїй хвилї намісник смоленський викрив зраду. Герасима увязнено, а кілька місяцїв пізнїйше спалено на стосї за наказом Свитригайла 36).

Ся хиткість прихильників, сї конспірації й зради показували Свитригайлови виразно, що довше протягати боротьбу не можна 37). Треба було або повалити противника одним ударом, або самому йти на капітуляцію. Свитригайло порозумів се й напружив усї свої сили до остатньої боротьби. З своїм вірним союзником, ливонським маґістром він уложив спільний похід на Литву на липень 1435 р. Стягнув кого міг з своїх земель і поміч від Татар. Цїсаря й вел. маґістра просив ударити на Польщу, аби звідти не було Жиґимонтови помочи.

Але цїсар, хоч обіцяв, та здурений Поляками дав протягнути час в переговорах. Без нього й в. маґістр пруський, хоч як хотїв, не відважив ся розірвати угоду та напасти на Польщу, і тільки своєю оружною манїфестацію на границї змусив Поляків здержати ся від висилки більших помочей на Литву. Але все таки Жиґимонту була післана з Польщі значна поміч (оден сучасний польський кореспондент рахує її на 12.000), і Жиґимонт з нею виступив против Свитригайла, що злучивши ся з ливонським військом коло Браслава литовського, впав в землї завилейські 38).

Не далеко Вилькомира, коло р. Сьвятої зійшли ся ворожі війська, в позиції дуже невигідній для Свитригайла. Свитригайло постановив перенести табор назад під Вилькомир, але підчас переходу польсько-литовське військо Жиґимонта ударило на нього і в короткій битві, 1 вересня 1435 р. страшно знищило його. Майже цїле ливонське військо пропало; з Свитригайлових русько-литовських полків лїтописець числить самих князїв взятих у неволю 42, і богато побитих.

Свитригайло ледво втїк у свій Полоцьк  39). Се був рішучий удар Свитригайлу, рішучий тріумф його ворогів. По всїй Польщі дзвонили в дзвони, сьпівали Te Deum! Навіть нинїшнї польські історики попадають в ту ж тріумфальну ноту, оповідаючи про сю побіду. Русь розбито, справу унїї уратовано — вона могла тепер дозрівати дальше, щоб дозрівши — тягаром своїх здобутків задавити саму Польщу.








Примітки


1) Длуґош IV c. 480 і далї, Scr. rer. pruss. III c. 498, Cod. ер. saec. XV т. II ч. 206, Archiwum Sanguszków I ч. 32, Skarbiec ч. 1627.

2) Додатково, осібною грамотою, Жиґимонт признав права Польщі на Городно (грамота у Длуґоша IV c. 486). Не бачу підстави для здогаду, що таких грамот про поодинокі спірні території було ще більше.

3) Seu duci magno, per utramque partem pro tempore eligendo.

4) Тексти грамоти Жиґимонта і Михайла у Длуґоша 1. c., в Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 217, в Codex ер. saec. XV I ч. 81. З ориґіналу видані на ново у Барвінського, док. 1 і 2. Грамота Ягайла — Rzyszczewski Codex dupl. Pol. I ч. 175.

5) Навіть про вилученнє Волини з комплекса земель в. кн. литовського й прилученнє до Польщі по смерти Жиґимонта не говорить ся виразно; але стилїзація така, що в нїй можна б добачати такий зміст.

6) Лєвіцкий в своїй остатнїй працї (Przymierze c. 293) здогадував ся, що спосіб вибора в. князя в будучности був описаний разом з сим актом в осібній грамотї, але се зовсїм неправдоподібно, і слова, на котрих свою гадку Лєвіцкий опирає, належать мб. до Городельського акту.

7) Копистяньский в своїй недавнїй працї (c. 82-4) висловляє гіпотезу, що вага акту 1432 р. лежала в тім, що родину Жиґимонта виключено на будуще від великокняжого престолу й забезпечено його самим Ягайловичам. Але в дїйсности вага його лежала нїяк не в династичній, а в польській державній ідеї, в забезпеченню участи Корони в обсадї великокняжого престолу, що мала дїяти ся через вибір, а не спадком. Кейстутовичі зрікають ся дїдичних прав, але не тратять можливости бути вибраними. Ягайловичі можуть дістати ся на великокняжий престіл також тільки через вибір.

8) Codex ер. sаес. XV т. III c. 523. Про сей привилей див. прим. 33.

9) Codex ер. saec. XV т. III c. 529.

10) Див. в т. V c. 452-3.

11) Exercitum de curiensibus suis.

12) Длуґош IV c. 481, пор. 484-5.

13) Длуґош IV c. 487. Лєвіцкий (ор. c. c. 162) представляв собі справу сеї кампанїї так, що польський похід був викликаний нападом Федька, а сей знову входив в плян падодистової кампанїї Свитригайла. В дїйсности польський похід на Поділє значно випередив сю кампанїю і був вчинений Поляками proprio motu.

14) Длуґош IV c 487-491, LEKUrb. VIII ч. 651, 661 (==Scr. rer. pruss. III 499), Skarbiec ч. 1644. Реляцію Длуґоша про Копистеринську битву з певним скептицизмом брали й иньші дослїдники, що близше застановляли ся над сим епізодом: Молчановський ор. c. 367, Лєвіцкий ор c. c. 163.

15) Що Федько зістав ся паном східнього Поділя, а не стратив його, як думав Лєвіцкий (c. 165), се виходить з усього. Федько представляв Копистеринську битву побідою. Длуґош мовчить про результати окупації. Поділє слїдом (весною 1433 р.) бачимо в руках Федька. Лєвіцкий бачить доказ утрати Федьком Поділя в тім, що Свитригайло закликав Федька до себе до походу (LEKUrkb. VIII ч. 662), але в сїм скорше треба доказ, що його становище на Поділю було зовсїм безпечне. Лєвіцкий думав (ор. c. c. 201), що Федько вернув собі Браславщину весною 1433 р., але текст Длуґоша (IV c. 515), на який він покликуєть ся, каже тільки, що Федько тодї держав Браслав.

16) Codex eqist. saec. XV т. І ч. 82 (з пізнїйшої досить лихої копії). Се наданнє, очевидно, має на гадцї записка Густин. лїт. під 1432 р. — див. прим. 33.

17) Лєвіцкий в своїй першій працї (Powstanie c. 330) тушував сю справу, але в новійшій (Przymierze c. 295) признав, що тут виступає плян прилучення Волини Польщі. Одначе з того, що кн. Ніс, покинувши Свитригайла, виступає серед Жиґимонтового двору на актї унїї 20/I 1433 р. (як низше), виходило б, що Луцьк в тих місцях в реальнім володїнню Поляків мабуть не був. Вольф (Ród Gedymina c. 22), щоправда, думав, що кн. Ніс був тодї без уряду, але його ввела в помилку хибна дата реляції в Skarbiec ч. 1623.

18) Вольф, як вище, здогадувавсь, що кн. Ніс відстав від Жиґимонта тому, що він відібрав від нього Волинь, але сей здогад, як сказано, опираєть ся на хибній датї.

19) Про перехід Луцької землї до Свитригайла див. листи у Карамзїна V пр. 264 (тогочасний нїмецький переклад в LEKUrkb. VIII ч. 681), Skarbiec ч. 1661, також Длуґош IV c. 499.

20) LEKUrkb. VIII ч. 624, 632, 636, 639, 646.

21) LEKUrhb. VIII ч. 642, 645, 646, 647, 649, Давн. рус.-лит. лїтоп. с. 50-1, псковські — Пол. собр. лЂт. IV с. 206, V с. 27, Тверськ. с. 489, Длуґош IV с. 491-2 (сильно побільшено).

22) LEKUrkb. VIII ч. 650, 657, 661, 662, 663, Давн. руськo-лит. лїтоп. с. 51, Cod. ер. saec. XV т. III дод. 18.

23) LEKUrkb. VIII ч. 661 (c. 392-3, пор. 404), 664, 667, 669, 673.

24) LEKUrkb. VIII ч. 677, 681, 685, 693, 701, 703, 724, 797. Лист Свитригайла з ориґіналу у Карамзїна V пр. 254. Давн. рус. лит. лїтоп. c. 51-2. Псковська в Пол. соб. лЂт. IV с.207. Длуґош IV c. 519-20.

25) Длуґош c. 499. З сим епізодом досить правдоподібно звязуєть ся реляція якогось польського старости (мабуть Кердеєвича) про погоню за Носом (звісна тільки з польського перекладу Пшездзєцкого, друкованого в старій польській ґазетї Gazeta Codzienna, 1854, а недавно передрукованого Радзїмінским Monografia xx. Sanguszków I c. 81; згаданий тут кн. Казимир може й не помилка, як думав Вольф, а кн. Казимир белзький, з мазовецької династиї). Взята при тім в неволю кн. Гуркова обіцяла намовити свого свата кн. Носа до служби королеви, а Луцьк до підданства.

26) Длуґош IV c. 499 і 520-1, лист Жиґимонта до Ягайла з 25/IX 1433 у Ґолембіовского Dzieje pan. Władysława Jagiełły I c. 551 (лихо виданий), пор. Skarbiec ч. 1661. Сей лист Жиґимонта має в собі деякі неясности, і їх не можна розвязати, не маючи перед очима певнїйшого тексту. Питаннє головно в тім, чи вихідною точкою повстання на півночи був також Луцьк, чи Слуцьк — з теперішнього текста годї вгадати на певно. Непевна звістка про напад Носа і побіду над Поляками під Самбором у Коцебу, за ним у Вольфа Ród c. 22. Що до Холмщини, то Лєвіцкий представляє собі Кердеєвича якимсь спеціальним Grenzverweser-ом супроти Носа (ор. c. c. 186), але без всякої підстави. Кердеєвич в ролї старости тільки боронив собі звичайним способом своєї землї від волинських нападів.

27) Длуґош IV c. 520. Присяжні грамоти волоського господаря — Матеріалы для исторіи Россіи. Польши и Молдавіи Уляницкого ч. 29-30, Codex ер. saec. XV т. II ч. 216, пор. Длуґош IV 513-4.

28) LEKUrkb. VIII ч. 781, 797, 828.

29) Длуґош IV c. 521-2.

30) Сї потвердження, інтересні тільки підписами сьвідків (зміст повторяють вони незмінно з акту 1432 р.), видані недавно у Барвінського, док. 3 і 4. Грамота Ягайла з 1434 р. — Rzyszczewski Codex d Pol. I ч. 176.

31) LEKUrkb. VIII ч. 789 (на жаль, тільки реґеста). Подібні поголоски про замір Ягайла завести компроміс мім Жиґимонтом і Свитригайлом ходили ще зараз про проголошенню Жиґимонта — Skarbiec ч. 1629; але на сей раз ми маємо документ.

32) LEKUrkb. VIII ч. 781, 816, 849, 854, 855, 856, Skarbiec ч. 1686, Давн. русько-лит. лїтоп. c. 52.

33) З весни 1434 р. маємо листи Свитригайла, де він пише про заміри Поляків забрати у нього Луцьк і Кремінець і про успіхи Федька на Поділю — Skarbiec ч. 1684 і 1686. Про зраду в Луцьку й Київі — лист Ганса Бальґа з 6/IX 1434 р. LEKUrkb. VIII ч. 855 (c. 501). Бальґ обережно додає до сих новинок: was nu an dessen dingen al wores ist, das kan ich nicht gesagen. Звістку про Київ не маємо нїчим провірити. Але в тій формі, що там готовила ся зрада, але Свитригайло запобіг їй, нема в сїй звістцї нїчого неправдоподібного. Звістка про Луцьк оповіджена з великими детайлями, й подверджуєть ся згаданим донесеннєм Свитригайла, що Луцьк вернув ся до нього — Golebiowski Dzieje Polski za Jagiełły II c. 37.

34) Про сей епізод див. прим. 34.

35) Про Кремінець і „майже всю Подільську землю” (очевидно, треба розуміти східнє Поділє) як свої волости пише Свитригайло 1/IV 1436 — Skarbiec ч. 1783.

36) Про сю конспірацію читаємо в листах Свитригайла — Raczyński Kodeks dypl. Litwy c. 364 і 367. Про спаленнє м. Герасима Давн. русько-лит. лїтоп. c. 52, псковські в Пол. собр. лЂт. IV c. 209 (тут похибка, що зміняє зміст) і V c. 28 (тут добре).

37) Лєвіцкий (Powstanie c. 240 і далї) пробував звязати всї сї вагання в одну велику конспірацію, що обіймала „як здаєть ся всю західню Русь”; її мотивом мало бути змаганнє до церковної унїї, а проводирем м. Герасим, котрого д. Лєвіцкий пропонував при тій нагодї на канонїзацію яко першого мученика церковної унїї. Все се одначе зовсїм фантастичне. Припускати, що київські пани, Федько, Ніс і Герасим були участниками одної конспірації, на сам перед трудно через хронольоґічну ріжницю. Не вже ж по тім, як Федько й Ніс відкрили свої карти вже в серпнї, Герасим ще пів року тягнув свої переговори (сї переговори й розпочаті мабуть були пізнїйше). По друге, неоднакова у них полїтична тактика: Федько піддаєть ся Польщі, Ніс і Герасим тягнуть до Литви. Що до унїонного мотиву — то се чиста фантазія, для якої бракує всякої підстави, хоч би тому що сам Свитригайло був прихильником церковної унїї, і зовсїм не за унїю спалив Герасима.

38) LEKUrkb. VIII ч. 906, 936, 969, 970, 976, 983, 1006, Codex ер. saec. XV т. III дод. 24, 27, 29, 32.

39) Про саму битву — Давн. руськ.-лит. лїтоп. c. 52-3, псковські в Пол. собр. лЂт, IV c. 209-210 i V c. 28, Длуґош IV c. 562-5, LEKUrkb. VIII ч. 985, 986 і 994.











Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.