[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна





Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Казимира. Вибір в. князем Олександра, ослабленнє звязи з Польщею, заходи Поляків коло відновлення унїї, справа потвердження Городельського акту; акт 1499 р. Олександр королем польським, акт 1501 р.; акту 1501 р. не признають в Литві. Смерть Олександра, становище литовських панів при виборі в. кн. Жиґимонта.



Казимир умер в вел. князївстві, в Городнї, 7 червня 1492 р., окружений панами вел. князївства, в присутности своїх молодших синів Олександра й Жиґимонта. Дуже скоро появила ся верзія, що Казимир сам перед смертю призначив на польський престіл Ольбрахта, а на вел. князївство Олександра. Ся традиція стала потім офіціальною. Але що в найперших листах ради вел. князївства й самого Олександра про сей тестамент нема згадки, дуже можливо, що ся історія з тестаментом була пущена литовськими кругами пізнїйше, для оправдання вибору Олександра на великого князя 1).

Навчена попереднїми трудностями, коли треба було дістати осібного вел. князя для в. кн. Литовського, рада вел. князївства зараз по смерти Казимира поспішила ся лишити у себе Олександра. Він мав бути тимчасовим управителем вел. князївства, „для нЂкоторыхъ пригодъ и нагабаней непріятелскихъ на отчину нашу”, а вже на день Ілї, 20/VII визначено сойм вел. князївства для вибору вел. князя. Зроблено се без порозуміння з польськими сенаторами, як того вимагали давні унїонні акти і як то пригадували литовським панам польські на першу вість про смерть чи хоробу Казимира 2). Правда, в попереднїх часах унїонні акти дїйсно стратили своє значіннє, й сама унїя властиво не істнувала; але виразно зазначити се в своїм поступованню рада в. кн. Литовського також не хотїла, й поступаючи против тих постанов унїї, заразом старала ся злагодити можливо своє поводженнє. Вона з великою готовістю відкликала ся на візвання Поляків до солїдарного поступовання, обіцювала, що візьме участь в проєктованім поляками спільнім соймі для полагодження відносин обох держав — „што бы было отпущено а любо омешкано с обусторонъ, раднымъ а справедливымъ обычаемъ оправити”. Тим усїм силкувала ся вона огладити вражіннє від свого самовільного поступовання в виборі Олександра. Для сього послужила й історія з тестаментом Казимира. Посольством висланим до польських сенаторів, рада повідомила їх про тестамент Казимира 3) і свій замір вибрати Олександра. Про сей вибір говорила вона як про річ уже рішену, не згадуючи нїчого про участь в нїм Поляків. За те з свого боку усильно поручала польським сенаторам вибрати собі королем Ольбрахта, відповідно до того тестаменту. Теж саме поручав її Олександр, покликуючи ся на сьвідоцтво литовських панів про Казимирів тестамент  4). Тут у перше чуємо про той тестамент, і як сказав я вже, дуже правдоподібно, що рада вел. князївства й пустила сю історію для того, аби оправдати своє самостійне поступованнє в виборі в. князя.

Вибираючи Олександра, одного з молодших королевичів, литовські пани забезпечали вел. князївство від персональної унїї з Польщою. Здаєть ся, для того-ж вони, з самим Олександром разом, так усильно поручали Полякам вибрати королем Ольбрахта. По їх мислї й стало ся: Ольбрахта вибрано королем, а ще перед тим вибраний був вел. князем Олександр, на загальнім зїздї земель в. кн. Литовського.

Се перший раз, скільки знаємо, вибір вел. князя переведено на соймі всїх земель. З канцелярської записки довідуємо ся, що запрошення на зїзд були вислані в усї землї вел. князївства: до Київа, до Смоленська, до Витебська, до Полоцька, до Луцька... Заховані в цїлости листи на Волинь адресовані до „всїх князїв, панів і земян Волинської землї”, осібно від Олександра й осібно від ради вел. князївства. Подаючи до відомости смерть Казимира, сї грамоти пригадують присягу, що нею Казимир „обовязалъ и запечаталъ всихъ насъ душы, и вашоє милости братьи нашоє” — вибрати по смерти його одного з синів. Тут отже про тестамент мови не було ще в його пізнїйшій формі, гадки про нього ще не вияснили ся. Пани ради поясняють, що задержаннє Олександра в вел. князївстві не ставить нїяких перешкод свобідному вибору в. князя, заохочують аристократію провінцій до солїдарности з вел. князївством Литовським, і просять для участи в виборі вислати на сойм „старшихъ васъ десять або двадцать, або колко ся вамъ увидить”. Крім вибору в. князя сойм мав також обсудити ріжні справи „для доброго и посполитого земьского”  5).

Подробиць самого вибору маємо досить мало. У Стрийковского знов згадуєть ся, що була кандидатура на вел. князївство братанича звісного нам претендента Семена Олельковича — Семена Михайловича, кн. слуцького, і що у нього були прихильники, але вел. князем згідно вибрано Олександра 6). Ся кандидатура Семена не дуже певна, але що вибір Олександра не стрів нїякої поважнїйшої опозиції і пішов гладко, се можна уважати певним 7). Подробицї коронаційної церемонїї оповідає, на підставі того що чув потім в Польщі, дещо пізнїйший хронїст Децій (Діц) 8), але брати їх серіозно не можна. Натомість земський привилей, виданий Олександром зараз по виборі, 6/VIII, зовсїм уже певно вказує на цїлий ряд ограничень великокняжої пласти, переведених при сим виборі: вел. князь обіцяє приймати ухвали ради вел. князївства й не перемінювати своєю властю того, що ухвалить рада; без її згоди в. князь не може відберати урядів, роздавати воєводств і пограничних замків, тратити доходи вел. князївства 9). Се й була, очевидно, та друга точка соймових нарад — „для доброго посполитого земьского”, згадана в запрошеннях на сойм 10).

Вибір Олександра ослабив і без того слабку звязь вел. князївства з Короною, можна сказати — зовсїм перервав її 11).

Олександр поздоровив брата з коронацією на короля, але скільки знаємо, не робив нїяких старань бути признаним або потвердженим на вел. князївстві польським правительством, як свого часу робив то його батько. Вел. князївство стало на становищу повної самостійности; унїя була розірвана. Але трудні полїтичні обставини пригадували на кождім кроцї обом державам потребу помочи, солїдарности, союзу, й з тим виринала все справа унїї. Цїкаво одначе, що підношено її передовсїм з польського боку.

Уже на перші вісти про смерть чи смертельну хоробу Казимира польські сенатори, взиваючи литовських панів до солїдарного й приятельського поступовання, як ми бачили, проєктували спільний сойм для доповнень „опущеного й омешканого”. Мова йшла очевидно про дипльоматичне сконстатованнє унїї, тільки польські сенатори не вважали потрібним називати справу по імени. Литовські пани заявили свою повну готовість „оправити опущене”, але близше в справу ще меньше мали охоти входити, і з того проєкту спільного сойму не вийшло зовсїм нїчого. Рада в. князївства й в. кн. Олександр тільки при кождій нагодї заохочували Поляків до солїдарности против усїх ворогів, в інтересах обох держав 12). Та Поляки не хотїли такої солїдарности инакше як „під одним дахом”, і при першій нагодї коли в. кн. Литовське серіозно попросили їх помочи, заявили, що без унїї просять на них не рахувати.

Вел. кн. Литовське стояло вже за Казимира в напружених відносинах з Москвою, що допікала йому нападами свого союзника — кримського хана 13). По смерти Казимира Москва почала зачіпати Литву ще сильнїйше; виглядало се на добру війну, й супроти того весною 1493 р. Олександр і рада вел. князївства просили помочи у Корони, людьми й грошима, відповідно до проголошеної солїдарности  14). Відповіди довго не було, аж з кінцем року польське правительство відізвало ся і в відповідь на прошення Литви витягнуло справу відновлення давнїх „записів” унїї. Король заявляв в. князеви, що він як брат, готов помогати, але між державами істнували записи, що докладно означили обовязки одної держави супроти другої і їх треба тримати ся: „от которых жо записов справне не слушаєть отступити, и овшеки в них от котороє стороны в чом коли выступено або вмешкани єстъ, жадаєть маєстатъ королевский, абы было оправлено с обусторонъ, в чомъ потребизва єстъ оновити, абы были оновены”. Литовські пани тодї, як згадують потім в своїм посольстві польські сенатори, заявили були охоту на ревізію актів унїї 15). Але видно, Полякам здало ся слїдом, що обставини для Литви за надто тяжкі, й її можна притиснути до стїни та змусити до простого признання давнїх актів унїї, уневажнюваних Литвою в попереднїх спорах. Вони почали доводити литовським панам, що старі акти унїї так добре уложені, що лїпше їх тримати незмінно 16). Та на се литовські пани згодити ся нїяк не могли, а що тим часом кріза в московських відносинах проминула, тож справу унїї вони вкінцї замовчали, й тільки подякували ладно Полякам за їх плятонїчну охоту до помочи 17).

Потім Поляки не задовго знову підняли справу унїї, але в иньшій ситуації. Було се під татарською грозою, після того як Татари в осени 1494 р. страшно спустошили Поділє й побили Поляків під Вишневцем. Ян Ольбрахт через свого посла Филипа Калїмаха кликав Литву до спільної боротьби з Татарами, а щоб прихилити її до участи, запроєктував уложити нові „записи” „слушнымъ а раднымъ обычаємъ, безъ ображеня чти и безъ шкоды обоєго панства”. Отже в бідї Поляки показували охоту зійти з того становища, на якім стояли пів столїтя: що унїя має операти ся на давнїйших актах. Вони готові були відступити від стилїзації давнїх ”записів” і виробити нову формулу унїї, чого так довго й даремно добивали ся від них пани литовські за Казимира. В литовських кругах сю гадку про уложеннє нового унїонного акту, розумієть ся, прийнято й тепер прихильно. Олександр повідомив короля (1496 р.), що рада на се годить ся, й просив його прислати свій начерк унїї: „волю свою вказати, которымъ обычаємъ мелъ тотъ записъ вделанъ быти” 18).

На се прибуло поважне посольство, зложене з двох воєвод — сєрадзького Поповского й белзького Тенчиньского. Король через них накликав в. князя до спільної боротьби з Татарами й Турками та підносив потребу тїсного союзу Корони з в. князївством, а для того — відновлення актів унїї. „Предки наші, казав він, злучені союзом крови, пануючи в тій державі, розуміли, що одна без другої (Корона без в. князївства) не може добре усьпівати — „не могло добре быти ражоно ани стати”. Тому урадили й підданих своїх прихилити до умов, потверджених „записами”, аби против всїх неприятелїв боронити ся спільною радою та помічю й таким чином бути страшними всїм своїм ворогам. Сих умов (въступы) й записей тримали ся вони аж до часу смерти отця нашого 19), і поки них держали ся (”радили ся”), — в якім покою і в якім добрім станї були ті держави, добре то знає ваша ясність. А коли перестали їх держати ся, які шкоди й спустошення стали ся з тими державами, на велику ганьбу нашу й дому нашого, — всїм то явно. Тому король просить в. князя вплинути на своїх підданих, аби „давныи ступы и записы, обапол вделаны, захованы и держаны были”, хоч би з певними змінами, — на се Поляки вповнї готові пристати 20),

Як підставу для такого відновлення, чи евентуальних змін в формулї унїї посли привезли котрийсь з актів унїї. Мусїв се бути городельський акт, судячи з того прихильного становища, яке зайняла супроти нього рада вел. князївства. В. кн. Олександр заявив польським послам своє переконаннє, що рада в. князївства нїчого не буде мати против відновлення привезеного ними акта унїї. Дїйсно, рада висловила послам свою готовість потвердити привезену ними й передану в. князеви копію 21). Але заразом вона заявила, що всї иньші записи; старші чи пізнїйші від сього акту, противні їх чести, вони не признають важними, так як і їх предки не признавали, й сподївають ся, що й Поляки се приймуть до відомости 22). Ся заява дуже заїхала польським послам. Вони, очевидно, мусїли знати, що польські сенатори, пристаючи на зміну формули унїї, зовсїм не мають охоти через те вирікти ся інкорпораційних актів, тільки відкладають їх до лїпших часів. Тож у відповідь на заяву литовських панів польські пани відказали, що вони не мають нїякого поручення від короля й сенату трактувати про иньші акти унїї окрім привезеного ними. І не докінчивши переговорів і не прийнявши виладженого литовськими панами проєкту потвердження привезеного їм акту унїї, та не пояснивши причин 23), воєводи відїхали 24).

Тодї литовська рада вислала своїх послів (Яна біскупа луцького і старосту берестейського Сенька Олизаровича) до Польщі з своїм проєктом 25). Але й тут його не прийнято, й переговори про унїю на тім урвали ся. Супроти того, що литовські пани новим актом унїї хотїли уневажнити давнїйші записи, Поляки, очевидно, кинули гадку про новий акт унїї, аби не підірвати ним значіння давнїйших 26).

За те коли польське правительство, по турецькім нападї 1498 р. на руські землї, що навів перестрах на цїлу Польщу, закликало Литву до спільної боротьби, — рада вел. князївства відплатила тоюж монетою як Поляки в 1493 р. Вел. князь відповів брату, що він готов іти йому в поміч особисто з своїм військом, але не може прихилити свою раду до помочи: вона займає неприхильне становище й не хоче Полякам помагати, поки нема між обома державами „справедливої й рівної умови”. Теж саме, хоч в делїкатнїйшій формі заявили польським сенаторам: і самі пани вел. князївства через послів, висланих на початку 1499 р. Пригадуючи зірвані переговори 1496 р., вони радили королеви нахилити польських сенаторів до умови в дусї тих переговорів  27).

Можливо, що король дїйсно вплинув у сїм напрямі на своїх сенаторів, і на сей раз прийшло таки до „справедливої й рівної умови”. Переговорів в подробицях не знаємо, але 6 мая польські стани й король прийняли литовський проєкт з деякими змінами 28), і на загальнім соймі литовськім в Вильнї, 24 липня 1499 р. його формально принято й потверджено  29).

Сей новий акт уложено в формі потвердження Городельського акту, в стилїзації дуже близькій до згаданого вище литовського проєкту. Потверджуючи Городельський акт литовські пани поясняють тільки докладнїйше точку про порядок вибору вел. князїв і королїв, також в напрямі повної рівности обох держав: вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля — без участи литовських. Всї ж иньші унїонні акти окрім того Городельського акту, виданого литовськими панами, вони уневажняють яко такі, що „нарушали честь обох сторін, і тому їх наші попередники не признавали”  30).

Таким чином литовським панам удало ся зреформувати унїю по своїй мисли, як свобідний союз двох рівноправних держав. Тільки титул ”supremus dux Lithuaniae в титулї короля лишав ся знаком супремата Польщі. Але Поляки згодили ся на сю уступку, очевидно, тільки під натиском обставин і певно, що не щиро. Можливо, що вони умисно не помагали по тім вел. князївству в незвичайно тяжкій для нього боротьбі з Москвою 1500-1 рр., аби змусити Литву до тїснїйшої унїї. Правда, що вони мали й свої клопоти на голові — з Турками й Татарами. Вкінцї ж смерть Ольбрахта й кандидатура Олександра на польську корону дали їм можливість повернути справу унїї в зовсїм иньший бік.

По смерти Ольбрахта (1501 р.) Олександр дуже енерґічно старав ся дістати ся на польський трон — хотїв навіть оружно підперти свою кандидатуру. Але до сього не дійшло — його партия й так перемогла партизанів старшого Казимировича Володислава, угорського короля. Офіціальним, щоб так сказати, мотивом вибору Олександра була унїя — потреба тїснїйше злучити обидві держави. Сей мотив підносив з великим натиском сам Олександр 31) і на сїй точцї мусїв зробити уступки. Що правда, від коли він переходив на польський престіл, се переведеннє тїснїйшої унїї не противило ся й його власним інтересам.

Поляки при тій нагодї хотїли довести до того, щоб — кажучи словами сучасника Мєховского, з Литви й Корони утворила ся „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право” 32). Але Олександрові відпоручники (з Ольбрахтом еп. виленським, каштеляном виленським кн. Олександром Гольшанським і воєводою троцьким Яном Заберезинським на чолї) так далеко піти не могли, хоч і починили великі уступки жаданням Поляків. Компромісовий прелїмінар, уложений ними 3 жовтня на елєкції в Пйотркові, слїдом, 23 жовтня, без всяких змін, потвердив Олександр з кількома присутними панами й обовязав ся привести „всїх прелатів, князїв, панів, земян і важнїйші громади вел. князївства” до того, що вони сей акт вповнї приймуть, потвердять, і на се видадуть Польській коронї грамоту 33).

Компромісовий характер сього акту видно ясно з самого його змісту. Вихідним принціпом його була унїя реальна: „корона Польська й вел. князївство Литовське злучають ся в одно неподїльне й одностайне тїло, аби був оден народ, одна нація, одно брацтво, спільна рада, одна голова, оден король і пан”. Одначе в близшім переведенню ся спільність обмежуєть ся тільки отсим: король від сього часу все має бути заразом вел. князем; він вибираєть ся спільно вищими урядниками обох держав; монета має бути спільна; урядники вел. князївства мають складати присягу королеви й унїї. По за тим є тільки фрази про спільну раду й поміч, солїдарність в добрім і в злім і т. и., так що кінець кінцем унїя виходить властиво тільки персональна. Очевидно, Поляки жадали реальної унїї, але мусїли задоволити ся проголошеннєм сього принціпу в актї, без дальшого його переведення.

За всїм тим, і в такій формі акт сей стає в рішучій суперечности з недавнїм актом 1499 р. і піввіковими автономічними змаганнями Литви. Новійші дослїдники пробували толкувати се тим, що самі литовські пани в тих трудних хвилях московської війни порозуміли потребу тїснїйшого зближення до Польщі 34). Але в дїйсности стани вел. кн. Литовського по просту не признавали ся до акту 1501 р. Ми маємо виразну таку заяву з часів виленського сойму 1566 р. 35), а на соймі 1569 р. литовські пани перед Поляками поясняли, що відпоручники в. кн. Литовського не мали повновласти до такої рішучої зміни унїонного акту, що Олександр тих кількох панів, підписаних під актом 1501 р. попросту змусив підписати сей новий акт, але стани вел. князївства його не прийняли. „За Олександра, протягом чотирох лїт, казали вони, — досить було часу, аби наші предки потвердили сей акт своїми печатками й грамотами (як то обіцяв Олександр польським станам), але коли вони не признали сих постанов, прийнятих їх послами против інтересів держави і їх інструкції, то чого ми маємо признавати їх” ? 36).

Дїйсно, акт унїї 1501 р. при його потвердженню Олександром окрім тих послів, що його укладали в Пйотркові, підписали тільки нечисленні (числом дванадцять), переважно другорядні урядники, тим часом як найважнїйших членів ради бракує. Тих грамот, що мали на потвердженнє сього акту краї, пани й визначнїйші міста, не видано зовсїм. Коли зажадали їх польські пани в 1505 р., рада в. князївства пояснила, що вел. князь жадав тих „реверсалів” від панів і земель в. князївства, але „тыи которыи при тыхъ записехъ не были, и тежъ многыи земли, которыи жъ прислухаютъ къ великому князству, тыхъ реверсаловъ послати не хотЂли для некоторыхъ причинъ, въ которыхъ же ся ихъ милости трудно видело”  37). Ясно, що сього акту унїї в литовських кругах справдї не признано правосильним 38).

Але, з другого боку, й на виразний протест стани вел. кн. Литовського не здобули ся, хоч би в що йно наведеній відповіди: вони замовчують справу, може не хотячи компромітувати вел. князя, а може — й боячи ся дражнити Поляків.

Таким способом справа унїї лишила ся неясною. Поляки мали в руках акт унїї 1501 р. і ними хотїли нормувати відносини Польщі до вел. князївства. Але в очах станів вел. князївства сї відносини мали нормувати ся актом 1499 р., акту ж 1501 року вони не признавали правосильним, хоч і не опротестовували отверто.

Треба додати, що вони не подбали забезпечити й осібність вел. князївства, хоч мали в тих часах дуже добру нагоду. Молодший брат Олександра Жиґимонт, що ще за житя Ольбрахта просив собі якоїсь волости в вел. князївстві, поновив свої прошення, й за ним вставляв ся Володислав угорський 39). Литовські пани могли б наперти на Олександра й дістати осібного вел. князя. Але то їм було не в голові: тяжкі обставини, видко, відстрашували їх від гадки зірвати, чи ослабити звязки з Польщею, дарма що звідти вони так як і не мали нїякої помочи в боротьбі з Москвою й Татарами.

В повнім сьвітлї се здержливо й малодушне поступованнє литовських панів в справі унїї виявило ся при першій справдешнїй пробі унїонних відносин — по смерти Олександра.

Олександр умер 29 серпня 1506 р., на Литві. Знову є звістка про тестамент його: він мовляв поручив литовським панам вибрати на його місце молодшого брата Жиґимонта. Так казала навіть Олександрова вдова Олена. Одначе в тім тестаментї Олександра, який маємо, йде мова тілька про приватні справи 40).

Як би з тим тестаментом не було, литовські пани ще за житя Олександра послали по Жиґимонта, і той поспішив ся поїхати, але Олександра не застав уже живим. Забрали ся до виборів — їх росписали на 20 жовтня. Польські пани на першу вість про се звернули ся до Жиґимонта, просячи його, аби своїм впливом причинив ся до заховання унїї. Потім вислали свого посла, щоб пригадати Литвинам умови 1501 р., аби не виберали вел. князя на власну руку. Але литовські пани з'іґнорували се прошеннє, й 20 жовтня „паны и княжата со всимы землями прислухаючими къ великому князству” оголосили вел. князем Жиґимонта 41).

Повідомляючи про се панів польських, литовські пани толкували свій учинок тим, що грізне становище Татар і Москви супроти вел. князївства не давало часу для протягань, та поручали станам коронним вибрати королем тогож Жиґимонта 42). Але не підлагає сумнїву, що вони поспішили ся оголосити Жиґимонта вел. князем власне для того, аби зазначити свою самостійність, в противність акту 1501 р. (а навіть і 1499 р.). Одначе против сього самого акту вони знов таки не запротестували при тім, а вибераючи Жиґимонта, що був мав майже зовсїм певним кандидатом на короля, та навіть поручаючи його станам коронним, самі сьвідомо йшли до удержання тїснїйшої звязи в. кн. Литовського з Короною 43). І тут отже середня дорога — змаганнє задержати фактичну звязь з Польщею, тільки з зазначеннєм, бодай формальним, самостійности вел. князївства Литовського.








Примітки


1) Див. про се ще в прим. 37.

2) На се є натяк в литовськім посольстві до Польщі, скоро по смерти Казимира (Яна біскупа луцького й Солтана Олександровича) — Лит. Метрика, Записи, кн. V л. 131 (я користав з копії сих актів, в теках Онацевича — Інст. Осолїнських. ч. 2938).

3) „Єго милость будучи доброє памяти передъ часомъ сконанья своєго поведилъ намъ слугамъ своимъ волю и умыслу своєго, естьли бы єго милость Богъ милый не вховалъ, теды єго милость наменилъ паномъ коруны Польськоє по своємъ животе наяснейшоє княжа Яна Олбрахта сына єго милости (якожъ домниками, ижъ вашой милости єсть ведомо черезъ некотороє всказаньє єго милости господара нашого), а намъ єго милость слугамъ своимъ наменилъ господаремъ наяснейшого княжати сына єго милости Олександра”.

4) Посольство біскупа луцького — Акты Западной Россіи т. І ч. 101. Нове припімненнє, аби Поляки вибрали Яна Ольбрахта, — в посольстві Станїслава Петрашковича й Войтєха Нарбутовича Лит. Метрика Зап. V л. 131.

5) Листи до волинських панів — Акты 3. Россіи І ч. 100-1, записка про розсиланнє листів подана у Любавского Сеймъ с. 135.

6) В катеґоричнім тонї повторив сю звістку про кандидатуру Олельковича не давно Любавский, Сеймъ с. 135. Він іде за Кояловичем (Historia Litvana, II c. 59), але той тільки розвинув ширше коротеньку згадку Стрийковского (II c. 292): acz też Siemion Ołelkowic Michalowic xiążę Słuckie z strony swoich przyjacioł miał vota nа się. У Стрийковского се вже не перша самостійна звістка про кандидованнє Олельковичів (т. II c. 177, 206). Вище я сказав, що він міг користати з якоїсь фамілїйної традиції кн. Слуцьких, але розумієть ся, традиція все таки зістанеть ся дуже сумнївною.

7) Про свій вибір вел. князем згадує Олександр в листї до хана з 27 липня — 3. Россіи І ч. 162.

8) De Jagellonum familia — у Піcторія Polonicae historiae corpus II c. 293-4; звідси оповіданнє Деція повторяють Стрийковский і Бєльский. Серіозно бере його Любавский — 1. c., але без всякої потреби.

9) Земський привилей Олександра виданий в перше у Дзялиньского — Zbiór praw c. 58, з копії Литовської Метрики, з дипльоматаря кор: Бони (про сю копію у Якубовского Земскіе привилеи в. кн. Литовскаго, Ж. М. Н. П. 1903, IV c. 249 і далї), потім — з ориґінала в Codex dipl. Poloniae Жищевского, і ще раз — з копії Нарушевича у Броєль-Плятера Zbiór pamiętników do dziejów polskich I c. 16.

10) Попри Олександра мав на вел. князївство претенсії ще молодший брат його Жиґимонт, пізнїйший король: він просив від Олександра собі волости, але Олександр не приставав на се. Ольбрахт радив Олександрови згодити ся на річну пенсію Жиґимонтови, але Олександр і на то не пристав. При тім Олександр покликав ся знову на тестамент, оповідаючи про нього докладнїйше й як до сьвідка відзивав ся до матери своєї, Казимирової вдови, але цїкаво, як я то піднїс на иньшім місцї (прим. 37), що в відповіди Ольбрахта про той тестамент анї згадки — Акты Зап. Р. І ч. 135 і 136.

11) Цїкаву звістку подає Ваповский (c. 15), що в Польщі декотрі були за вибором Олександра на короля, для задержання унїї з Литвою. Але иньші джерела мовчать про се.

12) Див. Лит. Метрику, Записи V л. 135 (посольство крайчого Миколая Миколаєвича). Через пізнїйше посольство Поповского й Тенчиньского, сенатори польські пригадували литовським панам, що два рази посилали послів в справі відновлення актів унїї, і хоч „ваша милость на тыє посольства о поправлене тихъ поступов досыть слушне и почестне отказали, а ведже ничого у концу не стало ся”. — Лит. Метр. зап. V л. 173.

13) Про се буде мова низше в гл. IV.

14) „Якожъ ваша милость нам прирекли через перъвыи посли: кого бы перъвей потреба впередила”.

15) „Ваша милость зъявили, ...аби звезанья и запыси были бы захованы слушне, (котрі) для доброго стоянья обоих панствъ черезъ первыи паны нашы и королевъ и княжат вчынены суть и вмоцнены; а єстьли бы в тых записахъ и тежъ зъвязаньях змешкано и пущено, а любо вмнейшано єсть, тежъ слушнымъ обычаємъ и братъскою приязьнью по обема сторонамъ направити не отмавляютъ”.

16) „В которых досыть широко и розумне выписано, которымъ обычаемъ собе посполитыи панъства мели бы се вспомагати; отъ которых записовъ отойти неслушно, а лепей черезъзо все и всемъ мают быти захованы; бо єстлы бы што хотели ваша милость отновити а любо прыдаючы а любо вомнейшаючы, нешто пременяючы межи собою без обоє стороны прызволенья, и въставенье нешто чынячы, — то не могло бы быти без ламанья и зквалтованья старых запасов”.

17) Лит. Метрика, Записи V л. 140 і 150-2. Деякі звістки про сї переговори, хоч досить короткі й не зовсїм повні, подав д. Любавский в своїй остатнїй працї (Сеймъ с. 138). З огляду, що документи сї лишають ся невидані, а також і з огляду на самий інтерес сих переговорів (сеж перший раз маємо ми якісь автентичні подробицї з переговорів про унїю), подав я деякі виписки з сих актів (з згаданих копій).

18) Інструкція литовському послови Стан. Петрашкевичу — Лит. Метрика Зап. V л. 161, з копії тек Нарушевича друкована в Codex ер. saec. XV т. III ч. 421 (в теках має дату 1500 р.).

19) Тут, як бачимо, рішуче натяганнє, бо за часів Казимира ті трактати власне стратили всяку силу.

20) „А єстли в чомъ вступено єстъ, то бы нехай было поправено, бо безъ правленья и без держанья посполитоє порозуменьє и панъствъ наших оборона никако не може(т) быти зведена. На штожъ корол єго милост сo всими радами и со всими поддаными готовъ єстъ, єстли в чомъ противность и выступъ стал ся, тоє поправити”. Лит. Метр. Записи V л. 171-3. Звістки про се посольство з сих актів подав і Любавский op. c. c. 139-140.

21) „Которогожъ запису и копию пану нашому милостившому ваша милость єсте дали, єго милость пан нашъ намилостившый тую копию намъ вказалъ, ино в той копии ничого не єстъ шкодного их милости пановъ брати нашоє наймилейшоє, ани тежъ нашой єстъ што шкодъноє, ани нарушане, ани понижене чсти з обу сторонъ... прелати и панове не отмавляют их милости брати своєй того запису дати и потвердити, который ж былъ вделанъ за предковъ нашых радным а слушным обычаємъ”.

22) „И далей их милость прелати и панове старшии казали ми то вашей милости поведити, казав в імени ради троцький воєвода Петро Янович, — єстли бы были которыи записи перъвей того и потом за предковъ нашыхъ вделаны будуть нераднымъ а неслушным обычаєм, чсти внижаючы а чсти нарушаючы одноє стороны, якожъ веле одваляны были на велю соймовъ и не одеръжаны отъ предковъ нашых, — тыхъ и мы записов держати их не хочемъ, а верымы в то их милости паном и брати нашой милой, иж их милость не мней будуть важити нашу почестност нижли ровно братским обычаемъ такъ яко и сами свою”.

23) „Не вемы для чого”, як казали литовські пани через своїх послів.

24) Лит. Метрика Записи V д. 174-5.

25) Сим проєктом чи не був видрукований в Codex saec. XV т. III, ч. 422? У всякім разї він інтересний для характеристики литовських змагань. По короткій і досить побіжній згадцї про потвердженнє давнїйших унїонних трактатів тут уставляєть ся між обома державами союз, з тим застереженнєм, що як би котра сторона через перешкоди не могла дати помочи другій, то се ще унїї не нищить. В разї безпотомної смерти вел. князя литовські пани мають вибрати собі нового — з польської династії, і навпаки. Таким чином унїя обмежала ся тільки союзом, так як ми бачили в фраґментї з 1446 р. Проєкт унїї, видрукований в Codex ер. saec. XV т. III ч. 423, що містить в собі потвердженнє Городельського акту, був предложений польським послам Поповскому й Тенчиньскому при переговорах з ними, отже він мабуть старший від проекту надрукованого тамже під ч. 422. Одначе й сей остатнїй, безперечно, належить також до сеї стадії переговорів, бо імена сьвідків не можуть вказувати анї на час давнїйший від 1496, анї пізнїйший від 1497/8 рр. — див. уряди воєводи троцького й намістника полоцького — Wolff Senatorowie і dignitarze w. ks. Litewskiego.

26) Лит. Метрика V л. 176, пор. Codex ер. saec. XV т. III. c. 491-2 (Записки V л. 323).

27) Інструкції литовським послам 1499 р. — Лит. Метрика Записи V л. 322-4, в старім польськім перекладї друковані в Codex. ер. saec. XV т. III ч. 441-4.

28) Як виглядав предложений литовськими послами проєкт, не знаємо, але порівнюючи акт 1499 р. з проєктом 1496 р. (Codex ч. 423), можна думати, що вони предложили той проєкт 1496 р., і Поляки прийняли його з деякими змінами — властиво з одною: про вибір вел. князя. Грамота польських панів ib. ч. 449 натякає на якісь спеціальні переговори про текст давнїйших актів, що мали бути вставлені в акт 1499 р. Зміст тих переговорів лишаєть ся неясним: чи йшла мова про ориґінальний текст Городельського акту, якого не могли відшукати Поляки, чи вони наставали, аби й тексти деяких иньших актів вложити туди.

29) Не знаю на якій підставі Любавский (Сеймъ с. 142) каже, що унїю прийнято за згодою своїх земель в. князївства — нї з чого сього не видко, а імена панів в актї навіть противили ся-б такій гадцї.

30) Codex ер. saec. XV т. III ч. 448-9, акт унїї — Działyński Zbiór c. 72.

31) Див. його лист до брата Фридриха кардинала, з кінця червня (тека Нарушевича 24 ч. 64).

32) Про унїонні мотиви при виборі Олександра — у Мєховского вид. 2 c. 248, Ваповский c. 45. Але у Мєховского унїонний мотив розвинено тільки в другім виданню, а в конфіскованім першім інїціатори кандидатури Олександра ведуть ся еґоістичними мотивами, і автор досить неприхильно ставить ся до неї — див. виїмки з першого вид. в Scr. rеr. polon. II c. 273.

33) Прелїмінар унїї 1501 р. — Rzyszczewski Codex dipl. Pol. I ч. 196-7. Акт унїї — Działyński Zbiór c. 77, Volumina legum I c. 131.

34) Толковання про тенденцію самих Литвинів до тїснїйшої унїї у Каро V. 2 c. 856. Любавского Сеймъ с. 143-4.

35) В замітках до унїї 1501 р., роблених підчас сойму 1566 р., котримсь з литовських сенаторів (може біскупом виленським Протасевичом, або кимсь для нього) читаємо: czo sie dotycze thego articulu, czo panovie coroni obowiązali posłow v. x. Alexandra, aby to wszysthko oni, czokolviek s nimi namovily, za pana swego, tho iesth za v. x. Alexandra, y za wssythkie yne stany v. xiestwa opisaly y przysięgamy swymi poczvierdzily chovacz y dzierzecz tho viecznemi czasy, tedy tho podobno na on czas czy panovie poslovie lithewssczy tak y uczynily, ale gdzieby potnym wssysthka ziemya na takove ych articułi poselskie takim obyczaiem namovione pozwoliła abo przysięgami swymi poczwierdzyła, na tho sie zadne zapisy ani listy od ziemie v. x. Lithewskiego nigdzie nie pokazuyą, ani u samych panow Poliakow, i owssem czo sie kolviek tham na on czas za crola Alexandra około uniey w Piotrcowie stanoviło, thego nigdy s strony v. x. Litewskiego nie chovano ani dzierzono asz do dzisieyssego czasu, przetho then pryviley i unia Alexandrowska nie może tak dalecze dzisieyszych czasow obyvathely [t]uthecznich do wssysthkiego tak uprzeymie cziągnącz ani obowiazovacz, iedno czo sie daly Bog teraz dobrego y gruntownego — Dziennik Warszawski 1826 т. V (ч. 14) c. 174-5.

36) Дневник Люблин. сейма с. 80 (текст Дзялиньского).

37) Про се подав звістку з Литов. метрики Любавский Сейм c. 147. Він думає, що в сїй справі скликувано литовський сойм в Берестю на початку 1505 р., судячи з того, що на сїм соймі був і польський посол Лаский.

38) В теках Нарушевича (24 ч. 83) єсть грамота Олександра де він посьвідчує, що ряд панів обовязали ся додержувати записи унїї. Але се теж переважно люде невизначні і по більшій части тіж, що підписали ся на актї унїї. Видко, більше не можна було стягнути.

39) Лит. Метрика, Записи V л. 167-8, 170, про се див. у Каро V, 2 c. 873-5.

40) Тестамент Олександра — Acta Tomiciana І дод. 6; про порученнє вибрати Жиґимонта вел. князем — Ваповский c. 68-9, у Мєховского про се нема, так само і у Деція. В. кн. Олена писала брату в. кн. московському Василю, в відповідь на його кандидатуру на вел. князя литовського, що Олександр „государство своє поступился брату своєму короловичу Жиґимонту” — Сборник истор. общества т. XXXV c. 482. Але може сеї версії ужила вона тільки щоб викрутити ся від прикрого поручення брата? Про вибір Жиґимонта: Pułaski Przyczynek do elekcyi Zygmunta I w Litwie i v Połsce (Szkice i poszukiwania historyczne I) c. 79-80, і новійше L. Kolankowski Elekcya Zygmunta (Przewodnik naukowy i literacki, 1906).

41) Листи польських панів на Литву — Acta Tomiciana І ч. 5-7. Подробиць вибору Жиґимонта на вел. князя не маємо, д. Любавский пробує використати звістку Стрийковского (ор. c. c. 149), але зовсїм безпотрібно. Про дорікання польських панів литовським за довершений вибір — Ваповский c. 71. Повновласть литовським відпоручникам до участи в елєкції короля — Codex dipl. Pol. І c. 363.

42) Відповідь литовських панів Полякам в перше видрукована була у Пулаского, в згаданій вище моноґрафії, новійше і ліпше у Максимейка Сеймы дод. 2; у Пулаского-ж посольство Жиґимонта з Литви до польських панів c. 81-2.

43) Цїкаво, що в своїй відповіди Полякам литовські пани навіть згадують про їх відклик до акту 1501 р. і не мають відваги заявити, що не признають ся до того акту.











Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 9.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.