[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна





Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Конкуренція Литви з Москвою в руських землях, сфери впливів їх в серед. XV в., утрати литовської полїтики в 2-ій пол. XV в. Новгород, Твер і Рязань, верхівські князї — їх переходи до Москви, московські походи на Литву й угода 1494 р., нові переходи князїв, справа релїґійних переслідувань православних, перемирє 1503 р. і пляни Москви по смерти Олександра.



Таке іредентське становище Русинів супроти Литви й їх оглядуваннє на Москву було для в. князївства тодї дуже небезпечне. По столїтю більш або меньш спокійних відносин, вел. князївство Московське знову ставало міряти ся силами з вел. князївством Литовським, і тепер доперва показувало ся, як змінили ся протягом сього столїтя сили й шанси противників.

Перед тим сього не можна було так виразно спостерегти. За Витовта Литва тримала ся імпозантно, і вел. князь московський не тільки наслїдком родинних відносин, а і в почутю індівідуальної висшости над собою литовського володаря давав йому перше місце перед собою, приїздив до нього на поклін і перед смертю зробив Витовта опікуном своєї родини. Прилученнє Смоленської землї, довершене в 1404 р. не вважаючи на сильне противленнє місцевої людности і проби боротьби з боку остатнього претендента з смоленської династиї — Юрия Святославича, та ріжні иньші успіхи литовської полїтики в тім нейтральнім поясї, що ще дїлив вел. князївства Московське й Литовське, — могли піддавати гадку, що в. кн. Литовське ще не стратило своєї аґресивної сили на сходї й може успішно витримувати конкуренцію з Москвою на сїм полї. Землї Рязанська й Тверська при кінцї пановання Витовта стояли під виразним впливом Витовта: тутешнї князї обовязали ся Витовту служити і бути з ним „за одно”  1). В північній Сїверщинї, що була найбільше чутливим показчиком полїтичних виливів обох сусїдів, цїлий ряд „верхівських” князївств переходить тодї під литовську зверхність. Так Витовт в 1427 р. писав до вел. маґістра, що йому зложили васальну присягу князї Новосильські, Одоєвські, Воротинські; до них також треба додати кн. Білевських. В реєстрі Свитригайлових городів, списанім десь з р. 1432, вичислені такі городи вел. князївства Литовського в північній Чернигівщинї: Трубчевськ, Брянськ, Тула, Любутськ, Мещовськ, Серпейськ (обидва між Угрою й Окою, в теперішнїй Калузькій губернїї) 2).

Замішання в Литві по смерти Витовта не захитали становища в. кн. Литовського супроти Москви, бо вел. кн. Московське ще скорше попало в період ослаблення, наслїдком усобиць, що потягнули ся до 1447, ба навіть до 1453 р. Коли вел. князївство Литовське злучило ся з кінцем 1430-х рр. в руках Жиґимонта, а ще більше в часах Казимира — воно все ще виглядало імпозантнїйше від свого східнього конкурента і його сила притягання ще нїби проявляла ся. Чимало князїв підчас московських усобиць переходило в в. кн. Литовське, і тому укладаючи в 1447 р. умову з Москвою, правительство вел. кн. Литовського не застерегало ся против перехода від одної сторони до другої князїв з їх волостями, хоч таке застереженнє здавна істнувало в умовах Литви з Тверию. Литва уважала свою позицію користнїйшою від Москви й не хотїла перешкод для своєї атракційної сили.

Ся умова 1447 р. взагалї дуже докладно ілюструє становище обох держав. Виходить, що в дїйсности впливи Литви пішли за останнї десятилїтя не вперед, а назад. Тверь признаєть ся в сфері полїтичних впливів Литви, Новгород і Псков — в сфері впливів Москви; перевага московського впливу признаєть ся також над Рязанею 3). Таким чином вел. князївство Литовське, не вважаючи на лїпші шанси, в дїйсности понесло вже деякі страти на користь Москви.

Але повне збанкротованнє східньої полїтики в. кн. Литовського і взагалї повне ослабленнє його державного орґанїзму виявило ся доперва кількадесять лїт пізнїйше, коли в. кн. Московське, відпочавши по усобицях і ослабленню, з подвоєною енерґією перейшло до аґресії під проводом талановитого нового вел. князя Івана III Василевича.

На сам перед вел. кн. Литовське понесло цїлий ряд нещасть в тім нейтральнім поясї, що дїлив обидві держави. Новгород, притиснений московськими князями й шукаючи, під проводом родини Борецких, опори против них, звернув ся по поміч до Литви й піддав ся Казимирови. Казимир обовязав ся обороняти його від Москви й посадив тут своїм намістником Михайла Олельковича (1470). Олелькович одначе виїхав звідти слїдом, на вість про смерть брата Семена, а коли прийшло до війни Новгорода з Москвою, Казимир не прислав нїякої помочи 4). Іван двома заворотами погромив Новгородців і прилучив сю північну републїку до своєї держави (1478).

Ще нужденнїйше видала Литва Москві свого иньшого союзника-васаля, тверського князя. Коли Москва пішла війною на тверського князя за те, що він відновив свій давнїй союз з Литвою, Казимир не поміг йому зовсїм, і 1484 р. Твер мусїла покорити ся Москві й вирікти ся союзу з Литвою. Колиж потім, під впливом роздражнення на московські утиски, тверський князь сю умову нарушив, — се привело слїдом до формального прилучення Тверської землї до Москви (1485 р.). Рязанська земля в 1480-х рр. теж перейшла під фактичну управу московського князя (а формально прилучена була в 1506-1521 рр.).

Таким чином в остатнїй четвертинї XV в. Московська держава присунула ся під саму литовську границю. Всї посереднї землї були притягнені Москвою. Сей факт, в порівнянню з колишньою атракційною силою в. кн. Литовського на сходї, в землях давньої Руської держави, сам уже давав розуміти, що в становищі в. кн. Литовського стала ся якась дуже важна й небезпечна для нього переміна. Нею було, як ми вже знаємо, перенесеннє центра ваги в державі з руського елєменту на литовсько-католицький і нахил сього литовсько-католицького елєменту в сторону Польщі. Наслїдком того був внутрішнїй розлом. Литовські пани тратять зрозуміннє й інтерес для східньої полїтики; для них, в їх боротьбі з руським елєментом навіть не зовсїм безпечним було розширеннє держави в сїм напрямі та зріст руських провінцій вел. князївства. Знов же руський елємент, в своїй боротьбі з литовським і в своїм огірченню на нього, починає звертати очі в московський бік, подумуючи над можливістю помочи звідти. Се ми бачили в змові 1481 р., побачимо знову, ще виразнїйше в повстанню Глинського. І силою своєї державної переваги та завдяки тому розломови в вел. кн. Литовськім, що полекшав її роботу, Москва починає притягати до себе сусїднї землї самого в. кн. Литовського.

І тут показчиком явила ся Чернигівщина — її північні, „верхівські” князївства. Сї князї й переходячи під зверхність в. князя литовського не зривали вповнї своєї залежности від Москви, ”служили на обидві сторони”. В остатнїй четвертинї XV в. вони зривають з Литвою і з своїми князївствами піддають ся Москві. Коли сей поворот почав ся, трудно означити. Вже в 1470-х рр. бачимо деяких князїв Одоївських в підданстві Москви, тим часом як иньші Одоївські зіставали ся при Литві. В 1480-х рр. оден по другім починають переходити під московську зверхність князї Воротинські, Білевські, далї, уже в 1490-х рр., Мезецькі, Трубецькі, Мосальські і т. и. 5).

Правительство в. кн. Литовського не хотїло приймати до відомости сих переходів, не звільняло сих князїв від присяги, і се вже одно приготовляло матеріал до конфлїкту з Москвою. Окрім того сї переходи одних князїв з даної родини й волости до Москви, тим часом як иньші князї сеї родини й волости лишали ся при Литві, приводили до великої замотанини, спорів і дрібної війни. За житя Казимира московське правительство не відважало ся брати в сїй пограничній війнї безпосередню участь, тільки напускало на в. кн. Литовське Кримську орду, а Казимир з свого боку старав ся відвдячити ся заволзькою Золотою ордою, — тільки та в тім часї уже зовсїм підупала. По смерти Казимира Москва виступає вже більше виразно й починає брати участь в сих пограничних війнах, хоч війни не проголошує. Уже на самім вступі Олександрового князювання (1492 р.) московські війська зруйновали пограничні городи в. кн. Литовського: Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хлїпень і Рогачів. Зимою 1493/4 р. московські воєводи „съ многою силою знову ходили на чернигівські й смоленські границї”, на Мезочськ, Серпейськ, Опаків, „гради взяша, а села повоєваша”, а на смоленськім пограничу взяли Вязьму  6).

Значіннє сих кроків московське правительство не забарило ся пояснити. Висилаючи на початку 1493 р. посольство до Олександра, Іван в перше для зносин з вел. кн. Литовським ужив собі титулу „государь всея Руси”. А коли литовське правительство закидало йому таке виступленнє від „старини”, московське правительство заявило, що в. кн. московський „новины никотороє не вставилъ: чЂмъ єго Богъ подаровалъ, отъ дЂдъ и отъ прадЂдъ и отъ начала правой єсь уроженой государь всея Руси” 7).

Таке рішуче й многозначне виступленнє настрашило литовське правительство. Щоб обминути конфлїкт, виступило воно з проєктом оженити Олександра з Івановою донькою. Іван заявив на се свою згоду, але зажадав наперед уложення трактата між обома державами. Його дїйсно уложено, з початком 1494 року. Литва признала підданими в. кн. Московського тих князїв, що перейшли до нього з волостями: кн. Новосильських, Одоєвських, Воротинських, Перемишльських і Білевських, Мезоцьких і Говдиревських; але на далї обидві сторони обовязували ся не приймати до себе служебних князїв другої сторони з їх волостями. За в. кн. Литовським лишив ся Любутськ, Мценськ, Серпейськ, Мосальськ, а Вязьма, Мезочськ, Серенськ, Козельськ лишили ся за Москвою. За нею ж признані її здобутки в сфері колишнього литовського впливу — Новгород, Псков, Твер, також і князївство Рязанське. Признано вел. князеви московському і його далекосяглий новий титул „всея Руси”  8).

По сїм Іван видав за Олександра свою доньку Олену, але сей шлюб не причинив ся до полагодження відносин обох держав. Навпаки, справа Олени привела до ще більшого роздражнення обидві сторони. Безконечні комплїкації виникли з релїґійної ріжницї супругів. Олену видано з тим, що вона мала задержати свою православну релїґію, і се викликало безконечні трудности на католицькім дворі Олександра, а за сї дрібниці раз у раз чіпляли ся загальнїйші справи: справа становища православної релїґії в вел. князївстві Литовськім взагалї, упослїдження руських елєментів, і т. и.

В 1500 р. переходить знову цїлий ряд князїв з вел. кн. Литовського до Москви, переважно з своїми державами й волостями. В литовських кругах толковано, що московське правительство само завязало зносини з ними й заохотило до переходу; в московських кругах пояснювано сї переходи релїґійними утисками, які мовляв дали ся в знаки й самій вел. княгинї Оленї. Початок зробив кн. Семен Більський, брат звісного нам Федора, з початком 1500 р.. Він прислав свого посла в Москву з скаргами на приневолюваннє православних до латинства в вел. кн. Литовськім 9) і з прошеннєм — прийняти його під московську зверхність з його „вотчиною” — князївством Більським (Біла, на смоленськім пограничу). Сей релїґійний повод (хто зна чи не інспірований самою Москвою) московське правительство признало за доста важний для порушення умови 1494 р.: кн. Семена прийнято під московську зверхність „съ отчиною”. Се було сіґналом: слїдом переходять кн. Хотетовські, Мосальські, бояре мценські з Мценськом, серпейські з Серпейськом, і також приймають ся московським правительством з того ж релїґійного поводу: „коли на нихъ такова нужа отъ нашего брата о греческомъ законЂ, и намъ ихъ какъ не пріимати?”  10).

Се була виразна й дуже небезпечна заповідь на дальше. Й дїйсно, се були тілько початки! Потомки московських еміґрантів князь Семен Можайський і Василь Шемячич з тих же релїґійних мотивів заявили свій перехід до Москви з своїми державами, які дістали їх батьки від Казимира: кн. Семен піддав Чернигів, Стародуб, Гомель і Любеч, кн. Василь — Новгород Сїверський, Рильськ „и со многими волостями”. Князї Трубецькі зголосили ся з Трубчевськом. Отже цїла Чернигівщина переходила до Москви. Іван постановив клепати зелїзо поки тепле — виповів війну Литві, мотивуючи все тим же релїґійним мотивом — „за християнство стояти, колко Богъ поможетъ”. Зараз вислано воєвод, і вони докінчили прилученнє Сїверщини: взяли Брянськ, Почеп, Радогощ, Путивль, приводячи людей до присяги; потім звернули ся на Смоленщину, взяли Дорогобуж і погромили литовське військо, приведене гетьманом кн. Конст. Острозьким.

Литовські круги огорнула панїка. Зараз розпочато переговори, — в них взяло участь також польське правительство, король угорський (Олександрів брат) і папа 11). Але в міру як зростав перестрах в литовських кругах, тим отвертїйше і рішучійше виступав Іван. Те, на що натякав його титул „всея Руси”, розвиває він уже зовсїм недвозначно. Відповідаючи папі на його посередництво, він писав: „надїємо ся, папі добре відомо, що королї Володислав і Олександр мають дїдичні права від своїх предків на Польське королївство і Литовські землї, а Руська земля від наших предків, здавна наша отчина”; від претенсій на неї він, Іван, відступив був тільки на якийсь час, через шлюб доньки, а тепер хоче „за свою отчину стояти”. Підчас переговорів московські бояре, в відповідь на жаданнє литовських послів, аби Литві звернено забрані городи, заявили на останку, що про ті забрані міста не може бути й мови, а як в. кн. Литовське хоче прийти до добрих відносин з Москвою, то нехай віддасть і ті руські городи, які ще має! Се розумієть ся була тільки manière de parler, але вона дуже характеристична для ситуації 12).

Вкінцї стало на тім, що уложено перемирє на 6 лїт (1503-1509), на основі status possidendi. За Москвою зістав ся Чернигів, Новгород Сїверський, Путивль, Стародуб, Брянськ, Гомель, Мценськ, Дорогобуж — превелика територія з 319 містами й 70 волостями, в тім цїла давня Чернигівщина. Олександр вправдї сподївав ся, що принагідна хвиля дасть йому можливість вернути сї страшні втрати, але московське правительство навпаки страхало його ще дальшими претенсиями. Коли він весною 1504 р. намовляв Івана, аби вернув йому забране, бо йому шкода своєї „отчини”, Іван відповів на се, що і йому шкода своєї отчини, — тої що ще лишала ся при Литві: „не тільки то наша отчина — ті городи, що тепер у нас, а і вся Руська земля: Київ, Смоленськ і иньші городи, які він (Олександр) має у себе з Литовською землею, то за божею волею наша отчина — від наших предків”, а Олександрова отчина — Польща й Литва; Іван радить відступити Москві решту руських земель, а инакше, дає розуміти, між Москвою й Литвою не буде певної згоди 13).

Смерть Олександра дала привід до инакшого пляну. Новий вел. князь московський Василь Іванович писав до своєї сестри Олени, Олександрової вдови, аби рекомендувала його литовським панам на вел. князя й поручила ся за нього, що від нього не буде нїяких кривд латинській вірі, а ласка їм буде від нього ще більша як за Олександра. Проєкт сей був спізнений: Олена відповіла, що Олександр „поступив ся” вел. князївством Жиґимонту; але та згадка про латинську віру в пропозиціях Василя нам все таки інтересна: вона показує, як мало щирости було в тім запалї московських вел. князїв до православя, яким вони манїфестували ся, підпераючи руську іреденту в. кн. Литовського: православєм вони лише воювали на полїтичнім полї 14).

Жиґимонт на початках свого пановання думав скористати з того, що Москва була тодї сильно занята в східнїх (казанських) справах, і на початках 1507 р. проєктував війну з Московою та шукав з нею зачіпки. Але Москва встигла упорати ся з своїми східнїми справами, а тим часом повстаннє Глинського змусило Жиґимонта залишити всякі аґресивні пляни й думати над обороною.








Примітки


1) Умови сих князїв — Акты Зап. Рос. І ч. 33, Акты Археограф. экспед. І ч. 25, 26, див. також лист Витовта — Codex Vitoldi ч. 1298.

2) Codex Vitoldi ч. 1298, Skarbiec ч. 746, пор. Акты Зап. Р. I ч. 58.

3) Акты Зап. Рос. I ч. 50.

4) Новійший дослїдник, др. Папе, оправдуючи взагалї полїтику Казимира, старав ся довести, що Казимир не приняв на себе нїяких обовязків супроти Новгорода: звісна умова Новгорода з ним, мовляв, були тільки новгородським проєктом (Polska і Litwa гл. II). Але критика його поглядів вказали зовсїм поважні обставини, які промовляють против такого розуміння річи.

5) Воскр, лїтоп. II c. 178, 219, 225, 227, Памятники сношеній Москов. государства съ Польско-литов.-Сборникъ истор.общ. т. XXXV с. 3, 5, 40, 58, 81. Памятники снош. съ Крымомъ- Сборникъ т. XLI с. 318. Про сї переходи верхівських князїв і взагалї литовсько-московські відносини з загальних курсів — Соловйов т. V гл. 4, також Карповъ Исторія боротьби Московского государства съ Литовско-польскимъ, 1462-1508, Мва, 1867, Владимірскій-Будановъ Государство Московское и Литовское (київ. Универс. Изв. 1882), Papée Polska i Litwa, гл. VI і VII, Любавскій Областное дЂленіе с. 51 і далї.

6) Сборникъ т. XXXV c. 76-7, 104, 106-7, Воскр, лїтоп. II с. 225.

7) Сборникъ т. XXXV с. 80, 82, 106-7.

8) Сборникъ т. XXXV с. 125-133. Про шлюб Олександра з московською княжою спеціальна (більш компілятивна) праця: Е. Церетели Елена Ивановна в. кн. литовская, Спб., 1898.

9) „Что на нихъ пришла великая нужа о греческомъ законЂ: посылалъ деи князь велики Александръ къ своей великой княгини ЕленЂ о томь отметника православныа вЂры греческаго закона Іосифа владыку смоленскаго, да бискупа своєго виленского и чернцовъ бернединовъ, чтобы приступала къ римскому закону, да и къ княземъ рускимъ и къ виленскимъ мЂстичемъ и къ, всей Руси, которыє держать греческой законъ, а нудятъ ихъ приступати къ римскому закону” — Воскр. с. 238.

10) Воскр. лїт. (с. 239) розвиває се в таку відповідь Олександрови: „чтобы дочери єго Єлены... да и всей бы Руси, которыє єму служатъ, къ римскому закону не нудилъ, а учнешь нудити, а отъ той нужи пойдутъ къ намъ, и намъ ихъ пріимати и съ вотчинами, и стояти сколько намъ Богъ поможетъ” — Воскр. с. 239.

11) Характеристично, що так як Іван, і Олександр надавав сїй боротьбі характер релїґійний, з свого становища: він просив від Володислава помочи „для вЂры светоє христіанскоЂ”, насадженої на Литві за Ягайла: „тако бо отъ оныхъ лЂть ажъ до нынЂшнихъ часовъ Русь покушають ся єє сказити и згладити, — не только Москва, але и отъ подданыхъ княжатъ земли нашого милост. пана (Олександра) нЂкоторые, яко часу щастноЂ памети отца вашоє милости кор. Казимера на єго милость не для иного нижъ для веры светой повстати умыслили” (і далї як вище c. 272). Як я вказав, конспірацію 1481 р. тут осьвітлено з релїґійного становища ретроспективно. За те вповнї справедлива гадка — звязати сю конспірацію з пізнїйшими переходами князїв під Москву і аспіраціями московського вел. князя, як фактами анальоґічними. Цїкаво ще, що з сими представленнями угорському королеви був висланий — Михайло Глинський, проводир руської партиї в вел. князївстві Литовськім. Се найлїпше характеризує безвихідне становище, в якім опинило ся литовське правительство з своєю католицькою ідеєю й ворожим становищем супроти Руси: прецїнь таки тої Руси, що тепер уже вважала ся внутрішнїм ворогом, не можна було виключити зовсїм з державного житя великого князївства Литовського!

12) Воскрес. лїт. II c. 238-40, Сборникъ т. XXXV с. 297, 299-300, 301-2, 358, 385, т. XLI c. 318, Акты Зап. Россіи І ч. 180, 188, 192 с. 260, LEKUrkb. серія II т. l c. 808. Про сю війну Москви з Литвою згадана вище моноґрафія Карпова — Исторія борьбы Москов. госуд. съ литовско-польскимъ, 1867 (не мудра).

13) Сборникъ т. XXXV c. 398-402, 457, 460.

14) Ibid. c. 481-2.











Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.