[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ V. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ V     Наступна





Справа унїї за Жиґимонта-Авґуста: Литовський сойм в Більську 1564 р. і конференції в Парчові, коронний сойм в Пьотркові 1565 р., виленський сойм 1565/6 рр., петиції волинської й підляської шляхти, причини її прихильности до унїї. Берестейський сойм 1566 р. й інструкція на люблинський сойм, невдалі конференції в Люблинї, соймованнє 1566/7 рр., польська делєґація на Литві й петиція литовської шляхти про унїю в Лебедеві 1567 р.



Як згадано було, король вже на варшавськім соймі заповів литовський сойм в Більську для нарад над справами унїї, й коронні стани вислали туди своїх відпоручників 1). Сойм дїйсно скликано в червнї 1564 р. і на нїм коронні відпоручники вели переговори з литовськими станами. Змісту тих переговорів близше не знаємо. Вислані до Більська коронні посли шляхецькі оповідали, що литовське „рицарство” (посли земські шляхецькі) показували велику охоту до унїї, годили ся в найважнїйших точках, що до спільних соймів і ради. Але на перешкодї ставали „потентати литовські” й впливали на иньші стани — przekazywali i innym mocno odradzali 2).

Тодїшнїй настрій сих потентатів може характеризувати лист Радивила, писаний перед самим соймом до короля, де він називав унїю таким же замахом на свободу в. кн. Литовського, як і московські претензії, тільки що Москва хоче накинути Литві свою неволю силою, а Поляки — підступом 3). Він просить короля, аби він не попихав Литву до такої унїї, що має бути не сполукою, а інкорпорацією її Польщі (włączenia a nie złączenia) 4).

Здаєть ся, що остатнї переговори на варшавськім соймі ще більше знеохотили сих потентатів до всяких дальших унїонних переговорів. Щоб задобрити иньші стани литовські й зацитькати їх змагання до унїї, маґнати зробили їм уступки у внутрішнїх справах в. кн. Литовського — як то предвиджувало литовське боярство ще під час своєї вітебської конфедерації 1562 р. На більськім соймі пани-рада перевели реформу судів на польський взір, відповідно бажанню шляхти: реформа ся між иньшим зносила судові імунїтети панів, юрисдикцію в. княжих урядників над шляхтою й ріжні судові оплати. Предложили також новий, поправлений відповідно бажанням шляхти статут 5). Завдяки всьому тому литовським „потентатам” удало ся задержати й сей раз шляхту під своїм впливом, і в справі унїї уложено на соймі таку деклярацію, що Поляки признали її неможливою 6). Судячи з пізнїйших відкликів до неї, вона була уложена взагалї в дусї литовської деклярації на варшавськім соймі. Виходила, здаєть ся, від унїонного акту 1501 р., признаючи спільну елєкцію, але при тім забезпечала рівноправне значіннє в. кн. Литовському, як осібній державі. Вибори короля і вел. князя мали відбувати ся при границї обох держав: Поляки мали зїздити ся в Литві, литовські стани в Угрові (Венгрові), на Підляшу. По коронації в Кракові мала відбувати ся церемонїя „підношення” на велике князївство в Вильнї (на сїй церемонії деклярація близше спиняла ся). „Спільні наради” обох держав обмежали ся справами, що дотикали інтересів обох держав, але по за тим мали далї істнувати осібні литовські сойми — ся точка також була ширше розвинена в більській деклярації 7).

Ся деклярація більського сойму вислана була з литовськими відпоручниками на спільний сойм до Парчова, що через спізненнє більського сойму припав на липень-серпень 1564 р. Наслїдком перемоги Литовських панів порозуміннє в справі унїї по мисли Поляків стало неможливе. Що правда, литовські земські посли, як оповідали потім коронні посли, і в Більську і в Парчові досить розумно радили польським станам і навіть просили, щоб не відповідали завзятєм на завзятє литовських панів, а годили ся з ними, на чім можна в тій хвилї догодитись, бо иньші уступки можна було-б лекше осягнути з дальшим часом, аби тільки війшли в житє спільні сойми й спільний сенат 8). Але польські відпоручники сеї мудрої ради не послухали, і нї з чим відїхали.

Такий мізерний кінець сих пертрактацій викликав значне знеохоченнє в польських кругах. На короннім соймі, скликанім до Пьотркова на сїчень 1565 р. (дневник його маємо, й хід нарад досить добре знаємо) 9) серед послів висловляли ся підозріння й що до щирости короля в справі унїї, і ще більше — що до поведення коронних сенаторів. Говорено, що пани польські, не хотячи стратити своїх держав і маєтностей при „екзекуції прав”, навмисно гальмують справу унїї. Вона ще від 1550-х рр. в парляментарних польських сферах вважала ся за складову частину сеї екзекуції 10), і мовляв тому пани коронні утрудняють переведеннє унїї, бо хочуть протягнути час, щоб позбути ся екзекуції 11). Коли посли з Краківської землї привезли на сойм інструкцію — не вдавати ся в наради над екзекуцією, поки не буде переведена унїя, то се викликало протесть серед послів: вони вказували, що справа унїї може потягнути ся бозна як довго, і неможна чекати з реформами весь той час 12). Безплодно стративши на унїю вже два сойми (варшавський і парчівський), посли звернули ся тепер до своїх внутрішнїх справ, і на соймі 1565 р. унїєю може більше займало ся правительство, нїж посольська палата, що так напирала на сю справу давнїйше.

В експозе посольської палати — привітній промові до короля, справа унїї була поминена. Король в своїй „пропозиції” згадав про безплодні наради в Парчові й повідомивши, що новий спільний сойм він визначив, за згодою обох сторін, на великодні сьвята 1565 р., просив, аби стани застановили ся над способами переведення унїї, як би й на сїм соймі не прийшло до порозуміння przez czyjekolwiek staranie а uporne przedsięwzięcie. На се з сенаторів прімас радив в разї потреби силою зломити ту опозицію „кількох голов”  13), але иньші голоси не радили острих способів. Посли просили короля далї не спускати справи унїї і спільний сойм для неї уложити не з відпоручників обох держав, а щоб стани їх зїхались в повнїм складї. По їх гадцї таке роспорядженнє залежало вповнї від короля. Заразом вони остерігали, що поки унїя не була переведена, вони не мають охоти журити ся клопотами вел. князївства, „бо не знають, чи мають з них приятелїв чи ворогів”; що досї робили вони для Литви — то робили тільки для особи короля. Взагалї-ж особливого запалу в справі унїї вони не доказали 14).

На заклик правительства, що ще з осени вибрало колєкцію документів до історії унїї 15), посольська палата вибрала комісію до студіовання їх. Чи се студіованнє привело до яких нових виводів, не знаємо. Взагалї-ж справа унїї зійшла з дневного порядку сойму й вернула ся аж на його закінченнє, коли виринуло питаннє — чи не відложити той спільний сойм, з огляду що коронний так перетягнув ся. Говорило ся се під кінець марта, а 22 цьвітня був Великдень, і на Великдень мав бути спільний сойм. Посли не хотїли, щоб відложеннє се вийшло від Поляків: бажали, щоб король відправив сойм перед виїздом до Литви, куди кликали його з огляду на дальшу війну з Москвою. Але сенатори рішучо обставали за відложеннєм сойму, з огляду що литовські відпоручники однаково через війну-б не приїхали 16).

Під кінець сойму прибуло посольство з Литви, просячи короля їхати як найскорше на Литву. Заразом воно дякувало польським станам за поміч у війнї й просило на далї, та заявляло готовість Литви до переговорів про унїю. Супроти їх представлень про тяжке становище в. князївства посли не робили більше опозиції що до відложення сойму, але коли сенатори запропонували податок на московську війну, се серед послів не знайшло прихильности. З тяжкою бідою згодили ся вони на кредит в 500 тис. зл. і податок на се, та й то декотрі воєводства відтягнули ся 17). Спільний сойм король в конституції соймовій приобіцяв зложити перед Великоднем 1566 р. і „звести” на нього також литовські стани  18).

Під зиму 1565/6 р. в Вильні скликано литовський сойм, що потягнув ся до весни 1566 р. 19). Головним предметом нарад було збираннє коштів на дальше веденнє війни з Москвою. Справа унїї, перед перспективою нового спільного сойму, мусїла обговорювати ся теж, але в перехованих соймових актах маємо тільки скупі згадки про неї. Так в пропозиціях станів згадано, що „некоторые земли и поветы” просять господаря зложити спільний сойм „с коруною Польскою”. Се прошеннє дїйсно стрічаємо в осібних петиціях шляхти волинської й підляської. Перша просила зложити скорше спільний сойм, на взір більського; друга просила „способити до унїї” з Польщею, аби Підляше не було „україною”. Правдоподібно, що власне сї „землї й повіти” розуміла соймова пропозиція 20).

Згадані петиції цїнні тим, що кидають сьвітло на становище супроти унїї шляхти наших, українських земель. Виходить, що шляхта з західнїх земель — Волини й Підляша, спеціально прияла унїї з Польщею. Цїкаво знати мотиви; небогато, але дещо того знаходимо в її петиціях, а доповнивши тим що знаємо з иньших фактів, можемо зрозуміти становище сеї шляхти.

Петицію Волинян в. князь переказує в таких словах: „што припоминаеєте єго королевской милости о вчиненьє справедливости с паны Поляками, о забраньє кгруптовъ, о побитьє и пораненьє братьи своєє и о иншиє многиє кривды, и тутъ же просите, аби є. к. милость подле приобЂцованья своєго господарского, всему панству в. кн. Литовскому и инымъ землямъ в Белску вделаного, съємъ сполный с короною Полскою зложити без омешканья рачилъ”. Подібно звучить і підляська петиция: „Просили сьте, аби є. к. милость з ї. м. панами радами зволив подумати над забезпеченнєм вас від коронних обивателїв (о pokoiu waszym z obywatelmi соrоnnеmі) та способити справу унїї вашої з Польщею, бо як не буде унїї, Підляська земля стане такою як Україна”. Отже тут шляхта головним мотивом, що велить її змагати до унїї, однодушно підносить неспокій від коронних сусїдів. Підляшане кажуть се особливо виразно, грозячи, що при теперішнїх порядках Підляше готово спустїти як Україна. Як бачимо, навіть не благодати польського устрою й польського права, а далеко більше прозаічна причина: утечі підданих, наїзди, пограничні спори й иньші безправности і на які не можливо було знайти справедливости на Поляках, як на підданих другої держави  21), в першій лїнїї змушували українську шляхту з польського погранича бажати унїї. Ся всяка біда погранична, на яку Волиняне скаржили ся ще в перших роках пановання Жиґимонта-Авґуста, була першим мотивом, що казав Волинянам і Підляшанам бажати знесення державної границї між ними й польськими провінціями, а для того — переведення тїснїйшої унїї, або інкорпорації.

До сього прилучали ся ще иньші причини. Підляше, маючи польське право й польську урядову мову та становлячи з сього боку виїмок в в. кн. Литовськім, нераз нарікало на те, що центральні власти не рахують ся з сими виїмковими прикметами його. Для Волини знову питаннєм житя й смерти було полїпшеннє оборони від Татар, а вона вязала її спільними інтересами з сусїднїми провінціями Корони — Поділєм і Галичиною. Приналежність до двох ріжних держав тепер паралїзувала спільні заходи до оборони, й Волиняне сподївали ся на сїй точцї богато скористати з тїснїйшої звязи з Короною, тим часом як від литовських провінцій вони однаково мали дуже мало помочи в своїй боротьбі з Татарами. Боротьба-ж з Москвою, на які уживало всї свої сили в. кн. Литовське в другій половинї XVI в., сильно обтяжаючи воєнною службою й серебщизною шляхту всїх земель в. князївства, для Волинян і Підляшан мала зовсїм теоретичний інтерес. Тому тягарі, нею викликані, мусїли їм дуже докучати, а тїснїйша унїя давала надїю на полекшеннє їх, коли мовляв причинять ся до сеї боротьби коронні провінції. Отже й тут приналежність до в. князївства волинській і підляській шляхтї більше докучала, нїж тїшила. Всїми отсими мотивами мусимо толкувати петиції Волинян і Підляшан про унїю на соймі 1566 р.

Та хоч сї прошення волинської й підляської шляхти йшли на зустріч бажанням короля, він дав на них дуже здержливі відповіди, — що він про те подбає, а з спільним соймом поступить „ведля часу і потреби”. Правдоподібно, в сїй здержливости треба бачити його оглядність супроти панів-ради, що дуже не мило мусїли приймати всякі такі пригадування литовської шляхти про унїю. Тим більше, що для обговорення справи унїї однаково мав бути скликаний осібний сойм. Виленський сойм перетягнув ся на март 1566 р. і супроти обіцянки короля на пьотрковськім соймі — зложити спільний сойм перед великоднем, треба було спішитись. Новий сойм литовський скликано на недїлю мироносиць, 28/IV, до Берестя  22). Відси мали бути вислані відпоручники литовських станів на зїзд з відпоручниками коронного сойму, скликаного тим часом до Люблина. Сам король поїхав до Люблина, так що провід на берестейськім соймі попав виключно в руки панів-ради. Відновлена, по короткім перемирю, війна з Москвою звалила на сей сойм цїлий ряд звязаних з нею пекучих справ, а окрім того, на бажаннє станів, в проґраму сойму вложено ще й „поправу” деяких постанов нового литовського статуту, дуже інтересних для шляхти. Всїми сими обставинами, очевидно, покористували ся пани-рада, щоб засипати справу унїї. Король наглив справами оборони й фінансів, шляхта поправляла статут, а на унїю часу бракувало.

Минув май і червень, а литовських відпоручників в Люблинї не було. На пригадки короля нарештї в липнї вислано відпоручників, але вони привезли тільки інструкцію, а не мали повновласти „до вступку въ речЂ”, як казав король, себто до яких небудь змін і уступок в переговорах. Самої інструкції не маємо, але зміст її знаємо досить докладно.

Перед усїм, переховані для нас промови на берестейськім соймі сеніора литовської ради виленського біскупа Валеріана Протасевича і нотатки до Олександрового привилею, пороблені ним чи якимсь иньшим литовським сенатором для унїонних нарад, дають дорозумівати ся, що підставою для переговорів брано акт 1501 року. Протасевич радив консеквентно тримати ся умов інструкції 1563 р. і більских пропозицій. Призвати спільну елєкцию, але з захованнєм окремішности кождої держави, з задержаннєм титулу в. князївства й церемонїї „підношення” в. князя 23). Спільні, сойми прийняти для спільних справ, але поруч них заховати осібні литовські. Так само й рада в. князївства литовського аби функціонувала далї, ведучи наради в присутности короля й без короля. Уряди литовські, розумієть ся, задержують ся також 24).

Зміст виладженої литовським соймом інструкції переказує пізнїйший історик Литви Коялович (з XVII в.) що, видно, мав її перед очима. Він зводить її до таких тез: спільна елєкція короля на границях обох держав, на рівних правах з Поляками (се „рівне право” стилїзоване одначе не ясно); спільні сойми по черзї — раз в Литві, другий раз в Польщі; союз против усїх ворогів; Поляки не будуть пробувати робити потім нїяких змін в сих умовах  25). Отже се було-б повтореннє, з деякими новими обмеженнями, пропозицій варшавського сойму.

На люблинськім соймі коронні стани умов сеї інструкції не прийняли, а що литовські відпоручники не мали уповажнення до яких небудь змін в нїй, то прийшло ся відкликувати ся до литовських станів до Берестя. Але звідти, з литовського сойму нових пояснень в сїй справі не можна було діждати ся так довго, що коронні стани хотїли вже розїздити ся з Люблина. Король був також дуже незадоволений на литовські стани, що вони поминули його в сих переговорах, про унїю: не прислали йому своєї інструкції наперед і не удали ся до його посередництва з коронними станами, а до сих безпосередно, так що він не уважав можливим вдавати ся в їх переговори. Але все таки він задержав ще коронні стани в Люблинї на свою відвічальність, „абы по такъ частыхъ зъЂздахъ и подъ тыми часы пра†съ поруганьємъ отъ посторонныхъ такъ важныє справы въ розорваньє не приходили”. Намовив також коронні стани вислати своїх делєґатів до Берестя для переговорів з литовськими станами: сї делєґати мали нахилити їх, аби приїхали до Люблина для спільного соймовання 26). Заразом осібним листом, висланим з писарем своїм Лаврином Войною, король пильно просив панів-раду, аби вони „для доброго земского и речипосполитои въ томъ труженья и працъ своихъ не литуючи а здЂ до Люблина, гдЂ самъ єго королевская милость парсоною маєстату своєго господарского мЂшкати рачить, зъЂхати ся рачили и справы уніи належачіє въ сполной згодЂ и братской милости зъ обу сторонъ речи потребныє зносячи и уважаючи, тымъ пилнЂй, пружЂй (prędzej) и статечнЂй отправовати могли 27)”.

Та даремно розсипав король в сїм листї комплїменти панам-радї, даремно запевняв їх, „ижъ съ стороны пановъ Поляковъ ни на што милости братской противного, а чого Боже уховай — вольностямъ и свободамъ вашей милости образливого вытягати не будутъ, одно ровного братства для вЂчныхъ и потужнЂйшихъ потребъ обоєго панства земскихъ и речи посполитоє въ сполности вживати жедаютъ”. Даремно заходили ся нарештї коло сього й коронні відпоручники — литовські стани дали ім 29 липня відмовну відповідь 28). Близше її змісту не знаємо. Бєльский каже, що литовські стани від приїзду на люблинський сойм вимовили ся небезпечністю від Москви; правдоподібно се й був мотив відповіди, даної коронним відпоручникам. Принаймнї, виправляючи на початку серпня (5/VIII) нових послів до коронних станів, литовські стани повідомляли їх, що з огляду на небезпечність вел. князївства від ворогів не можуть соймувати довше — отже підносили той сам мотив. Через сих послів вони просили коронні стани дати їм відповідь на пропозиції в справі унїї, дані через попереднїх відпоручників, а дальші переговори відкладали до дальшого сойму 29). Так, з великою конфузією для короля, що запевняв коронних послів в найлїпших замїрах литовських станів, скінчив ся нїчим ще оден унїонний сойм.

В рецесї люблинського сойму (датованім 15/VIII 1566 р.) король заповів новий спільний сойм литовсько-польський, „відповідно до бажання й прошення панів литовських”, на другий рік, по короннім соймі, визначенім в Пйотркові 30). Литовський сойм, зібраний зимою 1566/7 р. в Городнї, здаєть ся, унїєю не займав ся; з постанов його інтересна з сього становища тільки одна — стани постановили просити грошевої помочи на Московську війну від Поляків, „яко своєє братьи и суседовъ ласкавыхъ” 31). Що при сїм не згадано нїчого про унїю, се було не без значіння. За те не забули за неї Поляки, зібрані весною 1567 р. на Пьотрковськім соймі. Вони пригадали королеви обіцяний спільний сойм, і в соймовій конституциї король прирік, що відповідно до постанови Люблинського сойму 32), зложить на другий рік (1568) спільний сойм — „станам Польської корони з станами в. кн. Литовської держави”, для покінчення справи унїї; „а той сойм не має нїчим иньшим зачати ся як тільки від унїї, аби справа ся скінчила ся”  33).

Окрім того сойм вислав делєґацію до литовських панів, під проводом підканцлєра Мишковского — візвати їх до скоршого закінчення справи унїї. Делєґація ся мала конференцію з литовськими панами на воєнних зборах литовського війська в Молодечнї, в осени 1567 р. Сучасний польський хронїст Ґурнїцкий каже, що Мишковский дав при тім дуже гарну промову до литовських панів — вказував на потребу згоди й любови між обома державами, на шкоду, яку терпить Литва через те, що справа унїї протягаєть ся, та пригадував приречення, умови й привилеї унїї. Але й ся piękna промова не рушила литовських панів: вони відповіли, що унїї не противні, тільки хочуть, аби вел. князївство Литовське при тім не було нї в чім понижене і не понесло нїяких страт „анї в своїх титулах, анї в праві, анї в доходах”  34).

Відповідь ся дуже мало доброго заповідала на той будущий спільний сойм, але певного рода протестом против сеї відпорности панів була петиція литовських станів, зібраних під той же час на нарадї в Лебедові: вони просили в. князя конче на другий рік зібрати спільний литовсько-польський сойм 35). Крім загальної, вже добре нам знаної тенденції литовської шляхти до унїї, на сю петицію мусїли ще й спеціально вплинути тодїшнї незвичайно тяжкі обставини московської війни — вічна трівога й тяжкі податки: на тім же зїздї ухвалена була друга серебщизна на р. 1567 — річ в литовській парляментарній практицї нечувана!

Очевидно — під натиском шляхти, на соймі в Городнї, скликанім на весну 1568 р., литовські стани поставили вже до в. князя загальне своє прошеннє про спільний сойм. Вел. князь пообіцяв, що в тім же роцї роспише повітові соймики, потім литовський сойм, десь при польській границі, і звідти литовські стани поїдуть на сойм з станами коронними 36). Протягнувши трохи час своїм звичаєм, в. князь дїйсно розписав на падолист соймики, а на грудень визначив зїзд литовським станам в Воїнї. Кождий повіт, відповідно до нового статута, мав вибрати двох послів, „людей бачнихъ и ростропныхъ” і дати їм „моцъ зуполную”, аби вони могли щось постановити, як каже в. князь в своїх листах, „около сполного звязъку — доконченья унеи”  37). Але що соймові листи припізнили ся, спізнив ся й загальний зїзд у Воїнї, а в дальшій лїнїї — й спільний польсько-литовський зїзд. Він був визначений в Люблинї, перед Різдвом (23/XII), але пани й посли литовські, та й коронні, поспізнювали ся, поприїздили тільки по сьвятах, і тільки 10 сїчня 1569 р. роспочав ся на віки славний Люблинський сойм 38).








Примітки


1) Zrzodłopisma do dziejów unii II ч. l c. 384-5.

2) Дневник Пьотрковського сойму 1565 р. (як низше) c. 83. Бєльский с. 1154. Дата сойму у Любавского op. c. с. 676-7 (з актів Литовської Метрики).

3) Sprawę unii takowej, która się na tem sejmie Buskim stanowić mа, nie inem czym jedno niewolą być rozumiejąc, jako od Moskiewskiego przezmoc, tak od panów Polaków per artem. Зрештою Радивил не противний унїї, тільки хоче такої, jakiej przodkowie polscy i litewscy chcieli (польські предки тут очевидно, додані з гречности) — żeby ręka rękę myła etc. (Lachowicz Listy c. 246).

4) Lachowicz Listy Zygm. Augusta c. 206, пор. 244-5.

5) Більський привилей в XXIII т. Временника москов. істор. тов., і в новім, поправнїйшім виданню у Любавского ор. c. док. ч. 48.

6) Artykuły w Bilsku spisane, z któremi Litwa do Parczowa przyjechała, nieznośne były — Дневник сойму 1565 р. c. 83.

7) Відклики до „більських. розмов” в промовах В. Протасевича — Dziennik Warszawski 1826, V c. 165, 166 (bis) 167 і 168 див. вище c. 487).

8) Дневник сойму 1565 р. c. 43, 83, пор. 51, 309; Бєльский с. 1154-5. Дати парчовського сойму у Любавского ор. c. c. 677. Близших відомостей більше про нього не маємо.

9) Дневник сойму 1565 р. друкований в І т. Bibliotek-и ordynaсуі Krasińskich, 1868. Йому чомусь особливо пощастило в розвідцї Д. Запольского: збувши кількома словами Варшавський сойм, він дуже докладно спиняєть ся коло Пьотрковського, так що у нього він в історії унїї здобуває таке значіннє, якого зовсїм не мав в дїйсности. Робить се таке вражіннє, як би автор не бачив дневників попереднїх сеймів (в Росії се й не було б дуже дивно, але автор про се нїчого не згадує), й натомість з дневника Пьотрковського сойма постарав ся витягнути що лише можна для історії унїї. Загальне осьвітленнє теж непевне: після варшавського рецеса „справа унїї вступає в нову фазу розвою: Поляки хочуть зробити унїю справою внутрішньої полїтики, як одну з складових частин екзекуції прав” (c. 16). В дїйсности такою складовою частиною екзекуції унїя була від 1550-х рр., і як раз на соймі 1565 р. бачимо противний поворот: шляхта помічає, що таке поставленнє питання звернуло ся против її інтересів й виступав против нього.

10) Non postrema pars executionis, як казано на соймі 1565 р.- c. 71.

11) Дневник сойму 1565 р. с. 69, 82, про короля див. с. 230.

12) Ibid. c. 68-70, 82, 309-10.

13) A jeśliby uporni byli, przywodzić je, aby się powściągnęli.

14) Дневник с. 43, 51, 58, 57, 58, 71-2.

15) Реєстр сих документів (без кінця) видрукований в Zrzodłopisma-x do dz. unii т. II l c. 419-425; коронні архивисти поставили ся — перехована частина сього реєстру містить 89 чисел, почавши від р. 1385, але Кревського акту таки не знайшли.

16) Дневник с. 81, 225-31, 131-2.

17) Ibid. c. 290-1, 295-308, 312.

18) Volumina legum II c. 56.

19) Акти сойму видруковав Д.-Запольский — Документы архива минист. юстиція І c. 160 і далї. Хронольоґія сойму у Любавского ор. c. c. 690.

20) Документы арх. юст. І c. 173, 182, 185.

21) На соймі 1551 р. Волиняне просили, аби зроблено кінець „тымъ кгвалтамъ, наЂздамъ забыйствамъ и забиранью земль и грабежамъ, которыє ся отъ пановъ Поляковъ дЂютъ”. Przedkładacie wielkie uciski, gwałty, naiazdy, morderstwa, posiadanie gruntów waszych przez granice w. k. Litewskiego z strony korony Polskiey i xięstwa Mazowieckiego — каже король на соймі 1565/6 р. про Підляшан. На утечі селян за польську границю скаржила ся волинська шляхта нпр. підчас ревізії 1545 р. Акты Зап. Россіи III c. 42; Документы арх. юст. І с. 185, пор. тамже c. 488 — скарги Волинян на соймі 1568 р.; Zródła dziejowe с. 28. Справедливо схарактеризував се становище Волинян і Підляшан д. Максимейко в своїй розвідцї — Сеймы с. 159.

22) Акти берестейського сойму 1566 р. у Любавского ор. c. док. 56 і 57 і Максимейка дод. c. 153-6. Два листи короля на сойм — Акты Южной и Западной Россіи І c. 157-162, другий з них місить коротку історію переговорів про унїю; доповненнєм до нього служать ухвали сойму й петиції шляхти — Документы арх. мин. юст. І c. 197 і далї. Про Люблинський сойм іще Бєльский c. 1157 і 1161 і виїмки з актів (з соймового дневника) у Д.-Запольского Польско-литовская унїя c. 18.

23) На сю окремішність в. кн. Литовського — що вони з Польщею творять „не одну, а дві річипосполиті”, кладе біскуп особливий натиск, супроти тої бурі, яку викликав такий погляд на Варшавськім соймі. Bо gdzieby sie tak chciało rozumiecz, zeby to yusz miała bycz yedna rzeczpospolita, thedy w they mierze maiestath y dostoynoscz panstwa thego wielkiego xięstwa Lithewskiego musiała by na vssysthkim ustacz. Буде дві „річипосполиті”, a panstwo з них буде тільки одно. Так розріжняв собі біскуп.

24) Dziennik Warszawski 1826 т. V (ч. 15) c. 161 і далї.

25) Historia Lituana I с. 472 Д.-Запольский (с. 17-8) і Любавский (745-6) без застережень приймають звістки Кояловича, і справдї цїлий його виклад змісту литовської деклярації, й кінцеві слова: Quid responsi legati acceperint, non reperio — вказують, що Коялович дїйсно мав сю деклярацію перед очима.

26) Ut ipsi domini senatores Lithuanorum aliique ordines Lublinum in comitia nobiscum venirent.

27) Лист короля — Акты Ю. З. Р. І c. 160.

28) Лист коронних відпоручників — Broel — Plater Zbiór pamiętników do dziejów polskich II c. 15-6 II с. 15; при нїм посилали вони королю відповідь литовських станів на письмі, але ми її не маємо.

29) Коротенький зміст сього листу подав Любавский Сеймъ с. 747, пожалувавши для нього місця в додатках. Подаю його в цїлости в прим. 48.

30) Volumina legum II c. 66, пор. Документы арх. юст. I с. 202-3 — відповідь короля витебським послам, 27/VIII 1566.

31) Документы арх. юст. I с. 460, Любавскій дод. ч. 59-63, Максимейко дод. с. 166-186.

32) Але, як бачимо, з малою проволокою.

33) Volum, legum II с. 71.

34) Ґурнїцкий вид. Мостовского c. 473-4. Дату сього посольства Любавский виводить на підставі актів Литовської Метрики на 21 падолиста 1567 р. — ор. c. c. 787; докладности її сконстатувати не можемо, але в усякім разї не мусїли її наради трівати оден день тільки.

35) Лебедівські постанови мають дати з середини падолиста — Любавский ор. c. дод. ч. 64 == Максимейко дод. c. 189, див. іще Ляховича Listy c. 303. Про лебедівську петицію в справі унїї див. у Любавского дод. ч. 70 (207-8) і 71 (с. 209-10), Документы архива юст. I с. 482. Любавский (ор. с. с. 787) висловляєть ся так, що лебедівська петиція про зложеннє сойму для унїї була наслїдком польського посольства; безпосереднїх вказівок на се опублїковані документи не дають, але само по собі воно дуже можливо.

36) Документы арх. юст. І c. 482.

37) Максимейко дод. с. с. 199-204, Любавский дод. c. 211.

38) Любавский д. ч. 72, Дневник Люблин. сойму вид. Кояловича c. 1.











Попередня     ТОМ IV     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ V. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.