[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ V. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ V     Наступна





Люблинський сойм 1569 р.: Загальна ситуація, початки переговорів з литовськими станами, суперечка про давнї акти унїї і акти 1501 р., історична арґументація, литовський ультиматум, натиск від короля і „утеча Литви”.



По кількох безплодних унїонних соймах тяжко було сподїяти ся успішнїйших результатів і на Люблинськім. Початки його й не віщували нїчого нового — теж більше меньше становище займали обидві сторони, той же тон звучав з обох боків, тіж арґументи, ті ж способи в тактицї. З попереднїх унїонних соймів близше знаємо Варшавський 1564 р., і сей Люблинський своїми вступними переговорами дуже пригадує його.

З польського боку найбільше безоглядно знову виступала посольська палата, і в нїй — посли краківські, тим часом як сенатори, так як і в 1564 р., показували більше оглядности в трактованню противної сторони. Провідники литовського автономізму — пани-рада ставили ся ще відпорнїйше до унїї, нїж тодї. На чолї їх став другий Радивил, Миколай Юриєвич, стриєчний брат покійного Миколая Яновича, і староста жмудський Ян Ходкевич, й вони держали литовську шляхту все ще міцно в своїх руках, не вважаючи на її тайну опозицію. Дарма тепер приходило ся мати до дїла не з кількома відпоручниками литовської шляхти, а з цїлою литовською посольською палатою. Король стояв по сторонї Поляків і утомлений роками безуспішних старань, знеохочений упором литовських панів, готов був ще на більші услуги з свого боку справі унїї. Так виглядає ситуація в початках Люблинського сойму, скільки можемо її осудити. Бо наші відомости, хоч досить богаті розмірно, знов одностороннї: маємо аж два дневники сойму, але обидва походять з польських посольських кругів, а литовські внутрішнї наради закриті для нас і сей раз 1).

Не змінились і загальні полїтичні обставини. Важка війна з Москвою висїла далї, і кінця її видко не було, а хоч осїнь 1568 р. принесла була з собою кілька успіхів Литвинам, але потреба в стороннїй помочи відчувала ся по стількох лїтах висилень дуже кріпко.

Відповідно до давнїйших рецесів і приречень короля справа на соймі зачала ся „не чим иньшим як тільки від унїї”. Сенатори коронні рішили від неї почати і в основу переговорів положити акт 1501 р. 2). Кілька день пройшло в нарадї над формальностями — чи зберати ся в одній палатї з литовськими послами, чи осібно, і як вести переговори. При тім, як і на варшавськім соймі, коронні посли старали ся мати в своїм наглядї унїонні переговори й ухвалили, щоб присутними були всї посли і в разї потреби забирали голос. Пильнували й короля, щоб усї переговори з литовськими станами йшли за його відомістю й посередництвом, aby za tem nam z powinności swej nie wysliznął 3). Силували ся притягнути до близшої участи й литовських шляхецьких послів — „щоб Литва була при своїх депутатах і всього слухала, бо дізнали вони з досьвіду на попереднїх соймах, що литовські пани пильно уважали, аби загал (populus ich) не брав участи при тих переговорах, щоб не розлакомив ся на польські права довідавши ся про них докладнїйше; для того пани перед ними ганили унїю, відводили й знеохочували до неї, а як би їх загал сам чув про неї від Поляків, то був би про неї лїпшої гадки” 4). Але розумієть ся, екзекутиви в сїм польські посли не могли мати нїякої.

Тим часом тих переговорів з литовськими станами нїяк не можна було дочекатись — вони відтягали ся, кажучи, що мають полагодити наперед деякі свої литовські справи; між иньшим вони наставали на короля, щоб відібрав литовські уряди від декотрих Поляків, а король вказував на те, що хоч се були Поляки, але здавна оселї в в. князївстві, і дістали свої уряди наче б то за прошеннєм самих, литовських панів. Литовські пани обставали, кажучи, що тодї було инакше, а тепер укладаєть ся унїя, отже вони не хотїли, як догадували ся Поляки, робити прецендентів на пізнїйше. Король нарештї уступив. Ся подїя викликала серед польських станів дуже прикре вражіннє, й дїйсно була дуже цїкавим проявом настрою, з яким литовські пани приступали до нарад про унїю  5).

Стративши терпеливість, польські стани зажадали від короля, аби казав литовським станам приїхати для переговорів і не вів з ними осібних нарад. Король обіцяв ужити своєї власти над Литвою, і литовські пани приїхали дїйсно, але з тим тільки, аби сказати, що не можуть роспочати конференцій, поки не покінчать своїх внутрішнїх справ. Знову прийшлось звертати ся до короля, і тільки 26 сїчня розпочали ся властиві конференції 6).

На запитаннє Ходкевича, як представляють собі Поляки спосіб ведення переговорів про унїю, коронні пани, устами краківського біскупа Паднєвского, жадали, аби в основу переговорів лягли, по давньому, старі привилеї унїї й акти варшавської конференції 1564 р. Але литовські пани рішучо тому спротивили ся; вони не хотїли вже нїчого чути й про Олександрів акт 1501 р. — даремно Поляки пригадували, що на Варшавськім соймі вони прийняли його в основу переговорів. Про давнїйші ж акти унїї литовські пани відзивали ся іронїчно, що Поляки їх „добре ховали в скринях і деинде”, але вони лишили ся без реального значіння і „вивітрили ся”. Вони казали, що хочуть укладати унїю з Поляками не на основі давнїх актів, а на „сердечній любови” й застерегали ся против втягання в сю справу короля і можливого натиску з того боку: „до унїї король й. м. нїчого не має, і нїхто не може про неї трактувати окрім нас, бо ми люде вільні, християнські” 7).

Поляки признавали, розумієть ся, й самі, що давні привилеї не були реалїзовані. „Предки наші зле укладали унїю, казав той сам біскуп Паднєвский, — ми мали тільки акти, а не саму річ”. Або як ще виразнїйше сказав потім оден з послів: „ми й предки наші мали тих шкір (пергаментів) і печаток досить, а все таки унїї не мали”. Признавали вони й те, що унїя 1501 р. не була введена в житє; тим більше, очевидно, розуміли, що для станів в. кн. Литовського не має обовязкової сили варшавський рецес 1564 р. Але при тім усїм вони таки вважали для себе конче потрібним тримати ся тих унїонних актів, „як пяний хлоп плоту”, кажучи словами воєводи белзького. Бо відступити від тих актів значило мовчки признати їх неважність, а з тим — стратити хоч ілюзоричний, але бодай формально правний ґрунт, і замість змушувати стани в. кн. Литовського до своїх вимог, прийшло ся б іти на компроміс з їх жаданнями, а того Поляки не хотїли. „Литва, казав біскуп Паднєвский, хоче нам показати, що вона хоче укладати унїю не з якого небудь обовязку, а з доброї волї, але нам треба показати таку ж витрівалість з якою стояли при старих актах наші предки. Як відступимо від варшавського рецесу, то тим буде уневажнена заява короля. І од старих актів я не хотїв би відступити, бо як би ми відступили від них, то з тим стратили б і претенсії на те, що покриває нашого та унїя — як Підляше, Волинь і т. и.”  8).

Литовські стани одначе нїяким чином не хотїли вдавати ся в наради над давнїми актами унїї, а жадали від польських панів нового проєкту унїї на письмі. Тож польські сенатори вкінцї постановили дати їм такий проєкт в дусї варшавського рецесу, з деякими уступками 9), і без відкликів до давнїйших актів. В польських кругах здогадували ся, що литовські стани тому не хочуть нїчого чути про Олександрів привилей, бо боять ся звязаної з іменем Олександра екзекуції, але се, здаєть ся, була чисто польська психольоґія.

Одначе посли коронні виступили рішучо против такого заміру сенаторів. Вони бажали стояти при давнїйших актах і варшавськім рецесї як актах обовязкових для Литви і „не вдавати ся в нїякі нові контракти”. А як би литовські стани не хотїли вдавати ся в такі конференції, радили звернути ся до короля. Сей оклик, поданий краківськими послами, прийнятий був всею посольською палатою, а вкінцї й сенатом: сенатори відступили від свого проєкту й запропонували литовським станам, аби засїли разом з коронними й узяли ся до перегляду давнїйших актів унїї, „коли б їм що в них здавало ся противним братській любови”  10).

Литовські стани сього рішучо відмовили, заявивши, що звязані інструкціями своїх „братий”. Для ілюстрації того становища, з якого вони не можуть зійти, прислали вони витяги з привилеїв в. князїв почавши від Казимира і до Жиґимонта-Авґуста, що забезпечали непорушність границь в. князївства, його чести й титулу. Кінець кінцем зажадали від коронних станів проєкта унїї pro finali, инакше давали розуміти, що не будуть довше чекати й відїдуть 11).

Така рішуча відповідь заклопотала коронні стани. Сенатори, щоб не дати Литві зірвати сойм, знову вернули ся до гадки дати їм проєкт унїї в дусї варшавського рецесу, без відкликів до давнїйших актів, але посли спротивили ся знову. Завязала ся полєміка між обома палатами, тим живійша, що й серед посольської палати не було одної гадки. На тім тільки сходились вони, щоб жадати від короля, аби змусив литовські стани до нарад 12). Нарештї сенатори відступили ще раз від свого проєкту й рішено було закликати литовські стани, аби приступили до переговорів про унїю на підставі акту 1501 р. й варшавського рецесу. Ґенеральним речником вибрано краківського біскупа, і той на засїданню 11 лютого виголосив до литовських станів довгу промову, де знову пригадував, як на варшавськім соймі Радивил тряс початками Олександрового привилея, відкликуючи ся до нього. Далї боронив він значіння варшавських умов, здавав ся на давнїйші унїонні трактати — Ягайла й Витовта та пробував довести ріжними натяганнями, що уложена Ягайлом унїя не нарушала ся протягом цїлого XV в. 13). Все се було пересипане солодкими фразами про братерство, любов і обопільну поміч 14).

Гарна промова не рушила литовських панів. Радивил не без іронїї запримітив, що вони люде з холодних країв і до всього мусять бути холоднїйші. Biн зажадав, аби йому дано сю промову на письмі, а також і польський проєкт унїї. Польські сенатори передали литовським свій давнїйший начерк, змінений де в чім, під час конференцій з коронними послами, в більш претензійнім дусї 15). Три дні пізнїйше (15/II) литовські пани дали, також на письмі, свою відповідь і на промову Паднєвского і на проєкт унїї. Тут заявлялось, що литовські стани й їх предки unią nie tak nie sserocze rozumieli, як Поляки. Польський проєкт „зносить у нас володаря, його титул — в. князя литовського, нашу державу (rzecz-pospolitą), честь, всї свободи, уряди, нагороди й надання. А про се ми з вами анї письменно анї устно не хочемо трактувати, тим більше — ставити сї справи в непевність. Бо ми приїхали по братерство, братську любов до вас, а не на те, аби стратити свою державу й свого володаря — в. князя литовського, позбавивши його того велико-княжого титулу, і як би ми на се пристали, то поступили б против присяг і сумлїння свого”  16).

Доповненнєм до сеї відповіди служила промова жмудського старости Ходкевича, виголошена при передаванню тої відповіди литовських станів. Вона містила історичну критику польських поглядів на унїю. Ходкевич вказував на суперечність в поступованню Поляків, що відкликують ся на акти Ягайла, де він відступив своєю властю литовські землї Коронї, а жадають потвердження таких монархічних актів від чинів в. князївства. Одиноким актом унїї, уложеним народом(!) литовським, був акт Городельский; иньші акти, уложені самим Ягайлом, не були правні, бо яко володарь виборний, а не дїдичний, він не мав права відступати Литовських земель Коронї. Тут, як бачимо, литовський речник анахронїстично перенїс на Ягайлові часи сучасні йому конституцийні погляди. Натомість зовсїм справедливо пригадував він Полякам, що против інкорпорації литовських земель до Польщі литовські стани протестували при кождій нагодї, і вона не була переведена через те в житє; що унія 1501 р. не була прийнята литовськими станами, і так само не має для них нїякого значіння варшавський рецес 17).

Против польського проєкту унїї литовські пани подали свій, уложений в дусї виленської інструкції 1563 р. 18). Головні точки його: спільна елєкція, але в в. князївстві король може роспоряджати ся тільки по „піднесенню” його в Вильнї на в. князївство. Спільні сойми тільки в справі заграничної полїтики й податків на спільну оборону, поза тим осібні сойми в обох державах, що можуть скликати ся з інїціативи самих станів. Уряди роздають ся тільки прирожденним обивателям в. князївства. Монета однородна, але осібна. Граничні справи нормують ся граничними судами; екзекуція не дотикає в. князївства. Держави й застави не можуть бути знесені анї королем, анї соймом, і всяка екзекуційна постанова значила-б розрив унїї 19).

Сей проєкт, розумієть ся, не міг знайти співчутя серед Поляків. Коронні посли не хотїли нїяких переговорів з литовськими станами й жадали від разу посередництва короля, а як би ті не піддали ся натиску короля — то хотїли розірвати з ними зовсїм. Сенатори не бажали ставити ся так гостро, але нарештї уступили й разом з послами пішли до короля — просити його bywacz przy tych sprawach. Король просив їх попробувати ще наперед полагодити справу з литовськими станами по доброму самим 20). Польські пани тодї ще раз повторили, устами Паднєвского, свої дезідерати литовським станам і по кількох днях ще раз почули від них ту ж відповідь — що вони не признають ся до давнїх актів унїї. Тодї коронні стани удали ся до короля — просити, щоб він з свого боку зажадав від литовських станів, аби тримали ся старих актів. Король мав протягом кількох днїв конференції з литовськими панами, але прихилити їх до уступок йому не удало ся. Тим часом коронні стани далї наставали на нього, і він нарештї, по ріжних протяганнях, на жаданнє польських панів пообіцяв 26 лютого, що накаже литовським станам прибути на конференцію з польскими станами. Під секретом сенатори дали знати послам, що коли литовські стани прибудуть, король зажадає, аби вони засїли з коронними станами — сенатори з сенаторами, посли з послами.

Але литовські пани рішучо заявили, що на конференцію з польськими станами не поїдуть. Так минув день. Другого дня Поляки чекали їх знову, коли король прислав звістку, що в ночи, під 1 марта, литовські стани нагло виїхали!

Литовські пани, очевидно, хотїли тим зірвати сойм, а заразом обминути конфлїкт з королем, що був зарисував ся виразно вже. Але така потайна втїкачка була заразом і сьвідоцтвом моральної слабости литовської опозиції. Обурені литовською опозицією, предвиджуючи, що литовські пани будуть мотивувати свій відїзд страхом пресії на них 21) (і се не була б неправда!), — коронні стани постановили тепер іти проломом, тим більше що мали опору в королю. Дїйсно, розжалений на Литву за її „непристойний і бунтівничий” відїзд 22), король ще тїснїйше пристає до коронних станів. Безпосередно по утечі він висловив свій жаль на Литву і готовість, не вважаючи на її відїзд, czynicz exequucią, unionis, та зажадав ради від сенату. Сенатори запропонували на сїй конференциї (1 марта): постановити рішеннє контумаційне, заочне; всї привилеї литовські, противні унїї скасувати; оголосити прилученнє Волини й Підляша до Корони та візвати їх сенаторів і послів до участи в соймі; взяти ся до приготовань до можливої війни з Литвою, й між иньшим постарати ся притягнути на свій бік Татар; на всїх непослушних оголосити кари, а всїм послушним обіцяти свободу від екзекуції 23). Король заявив свою згоду на се.

Се був безперечно оден з найважнїйших моментів в історії унїї, може найважнїйший по Кревськім актї 1385 р. Зачавши від контрактів з в. князем литовським про його землї й зійшовши пізнїйше на дорогу конституційну — на переговори з литовськими станами, польські полїтики тепер вертали ся знову назад до великого князя, жадаючи, аби він їм проти волї литовських станів „чинив екзекуцію унїї”. Супроти рішучого відпору литовських сенаторів кинено в кут всї фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернула ся до насильства й ладила ся війною змусити литовських панів, аби піддали ся добродїйствам унїї. Оправдувати се, бодай до певної міри, могла б хиба тільки та обставина, що литовські ”потентати” самі душили у себе змагання до унїї серед литовської шляхти, отже Поляки мовляв уживали насильства на насильство. Але сього мотиву у польських речників не чуємо. Оголошена-ж на литовських делєґатів „контумація”  24) була не більше як правною фікцією, бо не було анї умов для такого акту, анї покликаної для такого оречення правної інстанції. Правний термін мав по просту покрити повну безправність.

Та проголошуючи контумацію на литовських панів і послів, ладячи ся навіть до війни з Литвою та зносячи всї привилеї противні унїї, коронні стани вже не мали гадки переводити унїю так як бажали давнїйше — в значінню повної інкорпорації всїх земель в. кн. Литоського, відповідно до давнїх актів унії. Литовська опозиція не лишила ся без вражіння. Переконавши ся, як завзято тримають ся литовські пани деяких точок автономії (для них спеціально важних і користних) і який величезний вплив вони все ще мають на шляхту, коронні стани готові були на деякі уступки їм, або числили ся з можливістю неуспіху. На таке становище їх вказує та обставина, що разом з контумацією, як ми вже бачили, висунено справу українських земель.








Примітки


1) Одну редакцію дневника видав Дзялиньский в III т. своїх Zrzodłopisma do dziejów unii, Познань, 1856. Другу — Коялович під титулом: Дневникъ Люблинскаго сейма, 1569 года-Соединеніе в. кн. Литовского съ королевствомъ Польскимъ, Спб., 1869; тут додані під текстом і в додатках варіянти з дневника вид. Дзялиньским. Обидва дневники доповняють себе обопільно. Лїтературу сойму вичислив я в прим 45: се головно статї Кояловича, Дашкевича й присьвячені сьому сейму роздїли в книгах Любавского і Лаппо.

2) Дневник вид. Дзялиньского c. 15 b (ненум.) c. 15 c.

3) Дневник вид. Дзялиньского c. 15 с. Кояловича c. 6.

4) Дневник вид. Кояловича c. 5. У Любавского виходить, що Поляки просили литовські стани засїсти разом з станами коронними, але ті годили ся тільки з тим, аби король наперед ґарантував їм цїлість території в. князївства, осібні сойми, виключні права на уряди в. князївства його прирожденних горожан (ор. c. c. 816). Та сього в дневниках нема, і гадка Любавского опираєть ся на очевиднім непорозумінню: дневник виданий Кояловичом каже, що литовські стани відтягали ся від нарад над унїєю, бо хотїли перше покінчити свої наради коло статута, і на доказ прислали коронним станам примірник статута, де польські пани познаходили постанови про цїлість території в. князївства і т. и. (c. 14 і далї). З сього у Любавского вийшло, нїби вели ся переговори про спільні засїдання і були поставлені для того умови з литовської сторони.

5) Дневник вид. Кояловича c. 8.

6) Дневник вид. Кояловича c. 9-20, вид. Дзялиньского 15 д-е (текст Кояловича тут повнїйший).

7) Дневник вид. Кояловича c. 13, 21; він має тут велику прогалину — заповняє її виданнє Дзялиньского c. 15 і далї.

8) Дневник вид. Кояловича c. 23, 33, 455, вид. Дзялиньского c. 17, 19, 20.

9) Так, тут задержували ся на далї осібні уряди в вел. кн. Литовськім.

10) Дневник вид. Дзялиньского c. 20-28 (в дневнику вид. Кояловичом тут прогалина).

11) Повний текст в вид. Дзялиньского 28-32.

12) Сю гадку піддав, властиво поновив оден з галицьких послів — перемишльський судя Ожеховский: „нема що иньшого робити, тільки йти до короля, представити йому, що нам уневажняють привилеї, й вияснити йому, що він повинен змусити, аби вони (литовські стани) прийняли привилеї, нехай він ужиє своєї власти й накаже литовським панам сїсти в радї. Дневник вид. Кояловичем c. 34.

13) На взірець, як кс. біскуп при тім давав собі раду з історичними фактами, вистане такий вивід: у нього Олександра посилає на в. князївство Казимир за свого житя ”за спільною згодою рад коронних і в. князївства” (c. 64).

14) Текст її в вид. Кояловича c. 56-66, в вид. Дзялиньского дуже скорочений — c. 40-1.

15) Так нпр. тут згадано „давню інкорпорацію”, чого не було в сенаторськім проєктї, й сей самий новий акт унїї називаєть ся zyednoczenie a wczielenie. Зазначено, що не має зістати ся анї знаку й слїду „піднесення на в. князївство”. Викинено параґраф про осібні сойми в Польщі й Литві, за те додано, для приваби Литви, що її не дотикає екзекуція прав. Текст в вид. Дзялиньского c. 42-5, Кояловича c. 68-73.

16) Текст в вид. Кояловича c. 74-8.

17) Текст в вид. Дзялиньского c. 46-50; Коялович, подаючи його в нотках (c. 78), на початку дав хибну інтерпункцію, так що зовсїм змінив зміст.

18) Текст в вид. Кояловича c. 79-88.

19) В сих застереженнях як і в справі урядів виразно слїдно голос панів — в оборонї власних інтересів.

20) Дневник вид. Кояловичом c. 91.

21) Дневник вид. Дзялиньского c. 63-4, 66-7.

22) Nie spodziewał się, aby panowie litewski te nieprzystoinoscz uczynicz mieli — tak rebelliter odiechacz, etiam insalutato hospite.

23) Дневник вид. Кояловича c. 125-9, вид. Дзялиньского с. 67-8 діскусія в сенатї, в присутности короля ibid. c. 64-7.

24) Так звало ся в польськім праві, як і в сучаснім австрийськім судове рішеннє при неоправданій неприсутности сторони.











Попередня     ТОМ IV     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ V. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.