Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ I. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ V     Розділ I     Наступна





І.Загальний погляд.



ЗАГАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЕВОЛЮЦІЇ XIV-XVI В., ВПЛИВИ ПОЛЬСЬКОГО ПРАВА, ТЕРИТОРІАЛЬНІ РІЖНИЦЇ, ПЕРЕХОДОВИЙ ХАРАКТЕР ВПЛИВІВ ЛИТОВСЬКОГО ПРАВА. СТАРОРУСЬКА ПІДСТАВА ЛИТОВСЬКОГО ПРАВА, КОНСЕРВАТИЗМ В ПОЛЇТИЦЇ В. КН. ЛИТОВСЬКОГО.ВПЛИВИ ДЕРЖАВНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ В. КНЯЗЇВСТВА НА ЙОГО ПРАВО; ВИКОРИСТУВАННЄ СУСПІЛЬНОСТИ В ІНТЕРЕСАХ ВОЄННИХ; ДЕЦЕНТРАЛЇЗАЦІЯ ЯК ПЕРЕПОНА В СИХ ВПЛИВАХ; КНЯЗЇ ГЕДИМИНОВИЧІ Й ЇХ ВІДНОСИНИ ДО В. КНЯЗЯ; УПАДОК КНЯЗЇВСТВ; ҐАРАНТІЇ ПРОВІНЦІОНАЛЬНИХ ПОРЯДКІВ — ЗЕМСЬКІ ПРИВИЛЄЇ; ПРИВИЛЕЇ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ — ПІДЛЯСЬКІ, КИЇВСЬКІ Й ВОЛИНСЬКІ; ЗЕМСЬКА АВТОНОМІЯ В В. КНЯЗЇВСТВІ, ЇЇ ПРАКТИКА НА УКРАЇНЇ; РОЗКЛАД ЗЕМЛЇ І ЗЕМСЬКОГО УСТРОЮ, УСПІХИ ОДНОСТАЙНОСТИ В УСТРОЮ І ПРАВІ.



В попереднїх роздїлах сеї працї представив я історію переходу українських земель під власть Польщі і згадав, що рівнобіжно з сим в устрою й житю сих земель переходили радикальні зміни під впливом польського права, польської культури, польської кольонїзації — зміни, що власне й надають переходу українських земель під власть Польщі таке многоважне і всякими наслїдками черевате значіннє в історії їх. Огляду сих змін і змінених в нових історичних обставинах форм, в які виливало ся суспільне й культурне житє українських земель в сих віках, і буде присьвячений нинїшнїй том.

Наперед одначе треба зазначити, що ві впливах польських елєментів на устрій і житє українсько-руських земель були значні відміни в поодиноких землях і в ріжних часах, в залежности від ріжних комбінацій. Найскорше в сферу сих впливів, очевидно, входить Галицька Русь. Польське право заведено тут вправдї вповнї тільки в 1430-х рр., але фактично польським впливам вона підлягла значно скорше, безпосередно по першій польській окупації. Так само було і з західнїм Поділєм, що вже від кінця XIV в. сильно підпадає польським впливам. З другого боку Підляше, хоч не належало до Польщі, ще під властию Литви сильно польонїзуєть ся наслїдком численної польської кольонїзації, і вже в XV в. переходить на польське право. Натомість Волинь, берестейсько-пинські землї, Браславщина й Київщина, замкнені для польської кольонїзації трохи не до самої Люблинської унїї, підпадали польським впливам головно о стільки лише, о скільки польонїзував ся увесь державний орґанїзм в. кн. Литовського, до котрого вони належали.

З Люблинською інкорпорацією Волинь, Київщина, Браславщина переходять під безпосереднї впливи польських елєментів, тим часом як Україна берестейсько-пинська, належачи й далї до в. кн. Литовського, підпадає сим впливам тільки посередно. Але і з тих прилучених в Люблинї країв тільки на Волини, в більше спокійних і нормальних обставинах житя, польські впливи могли свобідно розвинути ся. В Київщинї ж і Браславщинї наслїдком виїмкових кольонїзаційних обставин витворяють ся й суспільно-полїтичні обставини виїмкові, „яко на Українї", і вони богато паралїзували впливи польського права й спиняли польську шляхотську кольонїзацію. А вже найменьше зачепили польські впливи Сїверщину і давню Переяславщину, бо що йно почали вони тут защіплювати ся (в першій половинї XVII в.), як звіяла їх буря Хмельнищини.

Перед тим нїм підпасти впливам польським, майже всї українсько-руські землї (в виїмком Галицької Руси) коротше або довше, більше або меньше стояли в сфері впливів державного права в. кн. Литовського. Для декотрих земель вплив сей був так як нїякий, бо перше нїж сї землї прийшли в тїснїйшу залежність від литовського правительства, перше нїж впливи його управи могли себе показати, землї сї перейшли під власть Польщі. Так було з західнїм Поділєм, не кажучи вже за землї Холмсько-белзькі. Теж саме треба сказати й про Сїверщину, що досить довго жила під осібними князями, а з кінцем XV в. уже вийшла з в. кн. Литовського, і про Переяславщину, що майже цїлий час литовської зверхности лежала облогом. Малозначні були сї впливи й на Підляшу, наслїдком ранньої рецепції польського права. В полудневій Київщинї й Браславщинї їх невтралїзували тяжкі кольонїзаційні обставини; при тім же Київщина дуже довго мала своїх осібних князїв і се також задержувало ширеннє тут впливів державного права й практики в. кн. Литовського. Але на Волини, в землях Берестейсько-пинських та в київськім Полїсю суспільно-полїтичний уклад в. кн. Литовського, його право й практика мали час і нагоду полишити глубші слїди в місцевім житю й устрою, і тут з сими впливами треба поважно числити ся.

Одначе й тут були подекуди певні перешкоди їм. Так Волинь взагалї стояла осібно серед земель в. кн. Литовського, творила певну замкнену цїлість, де не одно з практики в. кн. Литовського модифікувало ся й відміняло ся під впливом місцевих практик, т. зв. волинського права. Київське Полїсє, Пинщина, князївство Кобриньске в Берестейщинї досить довго мали своїх осібних князїв, і се також здержувало розпростореннє практики в. князївства в сих землях. Найповнїйше впливи права в. кн. Литовського (можемо для короткости називати його литовським, тільки памятати при тім, що етноґрафічно-литовського в тім праві не було зовсїм або майже зовсїм нїчого) могли загосподарити ся в самій властивій Берестейщинї, що від давна, від початку стояла під безпосереднїм впливом його і не вийшла з під нього й по Люблинській унїї.

Таким чином в однїх землях безпосередно на давні руські порядки налягали впливи польські, дуже рано і повно опановуючи їх. В иньших знов налягали вони вже на модифікації, внесені державним укладом в. кн. Литовського. В третїх рівно слабі були й впливи польські, і впливи в. кн. Литовського, і тут повнїйше могли зацїлїти останки староруських відносин, о скільки не змели їх татарські бурі. Сї відміни й комбінації впливали на ріжницї в укладї й житю поодиноких земель в ріжних часах. Що такі відміни, і часом дуже значні, істнували, треба все памятати. Важнїйші відміни такі мусять бути зазначені в оглядї поодиноких земель, тепер же будемо слїдити явища найбільш типові, найбільш загальні, незалежно від тих модифікацій.

При тім — хоч в деяких землях українсько-руських впливи польські зазначили ся, хронольоґічно взявши, навіть скорше, нїж по иньших землях встигло витиснути своє пятно державне право в. кн. Литовського (що тодї ледво формувало ся), але слїдячи еволюцію устрою й житя наших земель, іти будемо переважно від впливів литовських. Вони були близші староруському праву й культурі (на ґрунтї староруського права й культури державне право в. кн. Литовського прецїнь і виросло), і на них доперва лягали (де така комбінація впливів мала місце) впливи польські, а нїде не було навпаки. При тім же державне право в. кн. Литовського само, в своїм розвою, розмішувало ся що далї то сильнїйше впливами польського права, так що й само собою служило мов би переходом до сього остатнього. Йому отже з усякого погляду в еволюції права й суспільно-полїтичних відносин належить ся природне посередне місце між правом староруським і правом польським, запровадженим в наших землях 1).

Державне право, взагалї правні відносини в. кн. Литовського, як я вже підносив, виробило ся на ґрунтї староруського права й практики. Литовське племя стояло на значно низшім степени державного розвою, коли увійшло в близшу стичність з землями давньої Руської держави, і від разу підпадало впливам культурної висшости їх.

Не можемо говорити про ранїйші часи — за браком матеріалу, але від коли литовські князї пустили ся на дорогу окупації руських земель, то значить — з кінцем XIII в. і особливо з першою половиною XIV в. — від тодї безперечно, руські впливи широкою хвилею покотили ся в нутро Литовської держави. Литовські князї супроти устрою й порядків прилучених земель стояли на консервативнім становищу — нарушувати їх не хотїли, чи для того, аби такою толєранцією прихиляти до себе нових підданих і розвивати атракційну силу Литовської держави супроти иньших руських земель, чи — ще правдоподібнїйше — тому, що й не чули в собі сили заступити сї руські порядки чимсь иньшим, своїм, бо того свого в сфері державних і взагалї правних відносин у них не було нїчого виробленого. Що більше — орґанїзуючи чисто литовські землї відповідно державним вимогам, литовські князї брали правні норми з практики й права руських своїх провінцій, і руське право пересаджувало ся таким чином на литовський ґрунт, забиваючи місцеве звичаєве право так ґрунтовно, що в пізнїйших правних памятках в. кн. Литовського так як би й слїду не було чисто литовських (в етноґрафічнім розумінню сеї назви) елєментів права 2).

В результатї, перше нїж литовське правительство звернуло ся до иньших взірцїв — права польського й нїмецького, руське право встигло опанувати відносини в. кн. Литовського так сильно й основно, що стало на всї пізнїйші часи підставою його права і тільки модифікувало ся чи то впливами державного житя в. кн. Литовського, чи то рецепцією нового права — польського й нїмецького. Повторяла ся історія, стільки разів сконстатована в ріжних часах і у ріжних народів: низші культурою побідники приймають вищу культуру своїх підданих. — Victa Graecia victores серit.

Консерватизм взагалї став гаслом полїтики литовського правительства. „Ми старини не рухаєм, а новини не уводим” 3), повторяло воно, в ріжних варіаціях, при кождій нагодї, і в сих словах окрім звичайного в ті часи пошановання status quo звучить переконаннє підданих і самого правительства, що староруські порядки, принесені руськими землями в се нове полїтичне тїло, в. князївство Литовське, мусять бути в цїлости задержані. І литовське правительство, дїйсно, показувало їм всяке поважаннє, забезпечало поодиноким землям їх автономію, устрій, практики, ставлячи їм властиво тільки одно жаданнє — аби всї сї землї, всї суспільні верстви причиняли ся до воєнних тягарів держави.

Що правда, сей принціп — притягнення, можливо широкого використання суспільности в інтересах воєнної служби, в своїм консеквентнім переведенню приводив до дуже важних змін в суспільних відносинах. Зробивши підставою воєнних обовязків земельну власність, правительство литовське з часом прийшло до дуже тїсної реґляментації сеї земельної власности, взагалї землеволодїння, до обмеження прав власности в інтересах держави, так що вже в XV в., як можна слїдити по правним актам, всяка власність має характер обмежений, конвенціональний, прекарний — як кажуть, уживаючи західнього середновічного терміна. Утворюєть ся практика землеволодїння, що пригадує дечим західнїй феодалїзм, так що сей термін часто уживають і новійші дослїдники для характеристики литовського устрою 4). Але було б рішучою помилкою припускати, як то роблено не раз, рецепцію феодального права в. кн. Литовським, або якийсь, учинений литовським „завойованнєм” перелом в поглядах на власність, на землю, що, мовляв, стала тепер власністю держави, і дотеперішнї властителї дістали свої землї на ново з рук держави в держаннє, з певними ограниченнями, і т. и. 5).

В дїйсности маємо тут результати повільної модифікації давнїйших відносин і практик під впливом потреб нової держави, її орґанїзації. Вповнї домашнїй характер сього явища виразно доводить анальоґія: у всїх землях Руської держави — в границях в. кн. Московського, Литовського і навіть під короною Польською переходить, в формах острійших або слабших, той самий процес — використування правительством суспільности для воєнної потреби держави, і при тім підставою для воєнного тягару служить все земельна власність. В в. кн. Московськім утворяєть ся система „помЂстій”, держав з обовязком служби, дуже близька до литовської. Польські королї також заводять в новоприлучених українських землях систему роздавання земель з обовязком воєнної служби. І коли в пізнїйших часах дїйсно утворяєть ся в землях в. кн. Литовського погляд про верховне право господаря на всї землї без ріжницї: „своєго ничого не маємъ, одно Божьє да государево”, то сей погляд і тут, як і в землях в. кн. Московського, з'явив ся як результат повільної, віками суспільно-полїтичного житя утвореної і переведеної інґеренції правительства в приватноправні відносини його підданих, уйнятий в нову формулу, а не якийсь з гори прийнятий принціп, положений правительством від самого початку в основу його відносин до земельної власности. Така реформаторська дїяльність, рішуче ломаннє старих практик з власної інїціативи не було звичайне литовському правительству 6). Важні зміни в національних і релїґійних відносинах кінця XIV і початку XV в. були піддані йому впливами польського двора. Рішучі реформи, переведені в суспільних відносинах і державнім устрою в серединї XVI в. в. кн. Литовського, не були дїлом правительства, а були піддані, здобуті від правительства самою суспільністю, як побачимо, і безперечно рецепція польських практик і порядків і в иньших випадках нераз виходила з кругів інтересованих суспільних верств і кругів. Само правительство литовське хотїло дїйсно бути консервативним і задержати відносини й практики переказані йому староруськими часами, о скільки, розумієть ся, не стрічали ся вони з інтересами державного житя й полїтики, та о скільки саме правительство, від часів унїї з Польщею, не піддавало ся, часами навіть несьвідомо, впливу польських та польсько-нїмецьких взірцїв в державних відносинах, праві і культурі.

До сього консервовання староруської традиції не мало причиняла ся дуже сильна децентралїзація в. кн. Литовського. Переходячи під зверхність в. кн. Литовського, землї давньої Руської держави, о скільки не задержували своїх давнїх князїв з руської династиї, звичайно діставали осібних князїв з династиї Гедимина. Через сю стадию — осібних князївств під зверхністю в. князя литовського — перейшли майже всї українсько-руські землї. Тільки волости відірвані від цїлости не діставали осібного князя, а прилучали ся до якоїсь иньшої волости; так було нпр. з Берестейсько-Дорогичинською землею, що дістала ся Кейстутови, в додаток до його Троцького князївства; так могло бути з волостями відірваними від Київщини, й т. ин.

Осїдаючи на руськім столї такий князь-Гедиминович, розумієть ся, вповнї вкладав ся в місцеві відносини, в цїлий староруський уклад землї, так що в житю її дуже мало що зміняло ся з сею переміною династиї. Такий князь звичайно вже вперед був зрущений зовсїм, був призвичаєний дивити ся взагалї на староруську культуру, право, практику як на взірець, і без всякої примуки, не примушуючи себе, вкладав ся в традиції й житє свого нового князївства. На суспільних відносинах сих князївств устрій в. кн. Литовського, розумієть ся, таки в дечім витискав своє пятно, хоч і тут полїтичне відокремленнє земель ставало сильною запорою для сих впливів, — але тільки зійти з сього ґрунту, взяти яку небудь иньшу грамоту такого Гедиминовича, нпр. перехований тестамент Андрія Володимирича, писаний в київськім печерськім монастирі 7) — і ми вповнї перенесемо ся в староруські часи. Тільки згадки про „государя” — в. князя литовського, пригадають нам, що перед нами тестамент не якогось побожного князя з XII або XIII в., а литовського князя — Гедиминовича.

Відносини таких князїв-Гедиминовичів до в. кн. Литовського були так само неоднакові як і в староруських часах, а властиво ще більше неоднакові, в залежности від обставин часу й особистих відносин 8). Безперечно, принціпи староруських часів мусїли і в сїй сфері впливати; але змінений устрій держави, більше скомплїковані відносини сей вплив в значній мірі невтралїзували. Відносини були неоднакові й неоднаково зміняли ся. Такий нпр. Любарт, зайнявши володимирський стіл на підставі свого споріднення з старою династиєю і (правдоподібно) вибору землї, чи місцевого боярства, й оборонивши землю своїми власними силами від польських претензій, мусїв чути себе на своїм володимирськім столї майже так самостійним як Ольгерд або його вірний союзник і спільник Кейстут. З другого боку приміром перший київський Гедиминович — Володимир, посаджений на київськім столї батьком, за житя його був недалеким від ролї простого намістника-підручника свого батька.

По смерти Ольгерда в. кн. Литовське готове було розложити ся на систему князївств дуже слабо звязану старшинством в. князя, так як то стало ся з давньою Руською державою. Усобицї Кейстута й Ягайла, повстаннє Корибута були симптомами такого процесу, але, як то зазначив я в своїм місцї 9) — вибір Ягайла на королївство польське на ново піднїс престиж в. князя литовського в його особі, не тільки блеском польської корони, але й більш реальною можливістю — ужити на непослушних силу Польської держави, котрій сї всї руські князївства в теориї були інкорпоровані кревським актом унїї. Всї русько-литовські князї, не виключаючи й найбільше самостійних — як нпр, Федір Любартович, на жаданнє Ягайла видають присяжні грамоти і в них прирікають йому вірність, службу й послушність 10). Слїдом великокняжа власть набуває дуже енерґічного й зручного поборника в особі Витовта. Починаєть ся правдивий погром князїв — їх згоняють з волостей, переводять на меньші або дають нові волости тільки „до волї”  11). До кінця XV в. не лишило ся нї одного з старших, значнїйших князїв-Гедиминовичів на їх волостях; задержали ся тільки другорядні, або переведені на меньші волости.

Все се мусїло страшно підірвати силу й престиж сих князїв і незмірно підняти над ними значіннє великого князя. Правда, і в XV в. ми стрічаємо від часу до часу більші князївства — таким було київське князївство Олельковичів, волинське Свитригайла (не згадуючи його попереднїх дуже недовговічних князївств). Але се були виїмки, що не зміняли загального стану річи. Свитригайлу дали спокійно доживати віку, позволяли йому титулувати ся вел. князем, не зачіпали його нїчим — з огляду на його минувшість, як і з огляду на непевне становище Волини між Литвою й Польщею; але правив він самостійно о стільки лише, о скільки сидїв спокійно і не рухав ся. Київське ж князївство Олельковичів хоч дуже велике простором і славне традицією, реальне значіннє мало не велике, наслїдком попереднього ослаблення тут державного житя, зубожіння і спустїння, і київські князї, не вважаючи на свій пишний титул, мусїли зносити досить безцеремонні вмішання в. князя у внутрішнї справи свого князївства й свої розпорядження в нїм (так в знайдених мною листах в. кн. Казимир безпардонно наказує кн. Олельку, аби вернув маєтности одному київському боярину, а в иньшім листї затверджує сього боярина в володїнню його київськими маєтностями) 12). Можна сказати загально, що по Витовтовім погромі князї Гедиминовичі зійшли на оден ступінь з значнїйшими (перед тим — другорядними й треторядними) князями старо-руських династий і зблизили ся вповнї до становища панів-маґнатів ріжних не княжих родів.

Зсадженнє князя з стола й перехід землї під безпосередню залежність від в. князя, під управу його намістника було, розумієть ся, великим кроком в напрямі централїзації, але і з тим було ще далеко від повного знищення автономії землї, відрубности її. В централїзовану державу в. кн. Литовське не перетворило ся анї під рукою Витовта, анї в пізнїйших часах. Землї лишала ся й далї її територіальна суцїльність, її боярам — більш або меньш широка монополїя в управі землї, потверджували ся права і практики в адмінїстрації й судівництві, спеціальні прикмети суспільного устрою і права. Се бувало змістом земських привилеїв, або як їх часто звуть в науковій лїтературі з московська — уставних грамот, що видавали ся в критичних моментах переходу землї в тїснїйшу залежність від центрального правительства, й служили певного рода конституційними хартиями поодиноких земель 13).

На жаль ми не маємо сих незвичайно важних для пізнання внутрішнїх відносин привилеїв у їх первісній основі, а тільки пізнїйші потвердження, з початку XVI в. (1501-1511), не без певних, очевидно, модіфікацій. Судячи по них, найбільше задержали свій давнїй устрій і автономію, а також і найповнїйше застерегли їх собі в привилеях північні землї: Полоцька й Витебська, що стратили осібних князїв на все уже з кінцем XIV в. і правдоподібно, уже тодї дістали певні ґваранції від литовського правительства. Зрештою сї землї належали і в давнїйших часах до найбільше розвинених що до самоуправи, і в основі їх привилеїв можуть лежати ще давнїйші „ряди” з місцевими князями 14). Тут землю репрезентують іще на початку

XVI в. всї стани — „князї, бояре, мішане й вся земля”; сї стани в справах города й землї „по давному” зберають ся на віча (сымаются), — ми маємо кілька таких місцевих постанов, виданих „обмовою” землї. Земля має право виберати собі сама намістника, або бодай ставити певні свої жадання при номінації, й домагати ся, аби правительство забрало немилого її намістника: „намъ — господару — давати воєводу по ихъ воли, по старому, а который будетъ воєвода нашъ нелюбъ имъ, ино намъ имъ воєводу иншого дати по ихъ воли”. Приїзжаючи на уряд, новий воєвода має насамперед зложити присягу станам, що не буде карати нїкого „безъ ихъ справы” (без участи їх в судї). Стани мають свій скарб і право розпорядження певними доходами землї; вони по давньому ведуть на свою руку зносини з нїмецькими городами і мають юрисдикцію в справі торговельних зносин з сими містами „по своєму праву”, і правительство в то не мішаєть ся, і т. и. 15).

З українсько-руських земель в. кн. Литовського найбільші ґваранції, найширшу самоуправу мали підляські повіти, але се стояло вже в звязку з наданим їм польським правом, і сї ґваранції їх сюди не належать: нас інтересує старий устрій. Київщина і Волинь дістали свої привилеї досить пізно — за Казимира. Київщина дістала його по смерти Семена Олельковича († 1471), уже перед тим побувавши в управі великокняжих намістників; чи мала вона якісь ранїйші привилеї — се зістаєть ся неясним, і в усякім разї ті привилеї, які маємо, — в потвердженнях 1507 і 1529 р., до ранїйших як до Казимирових привилеїв не відкликують ся 16). При тім же Київська земля під Литовську зверхність прийшла в станї роздроблення і взагалї упадку державного житя, правдоподібно — забрана частинами. Все отсе мусїло вплинути на те, що автономія землї і її старі практики в київськім привилею не зазначені так виразно як в полоцькім або витебськім. Його основою служить не так стара земська практика, як ”право доброволноє хрестіанскоє”, як каже привилей — себто основні принціпи законодавства в. кн. Литовського, як вони вилили ся в Казимировім привилею в.князївству (1447) й його привилеях земських. В потвердженнє 1507 р. крім того увійшли ще великокняжі резолюції на скарги київської шляхти на в.княжих урядників, дані за Олександра мабуть 17).

Волинський привилей, виданий десь також в другій половинї Казимирового правлїння 18) і наново потверджений в 1501 і 1509 р., уже в своїй першій редакції був лише відповідю на скарги місцевої шляхти на ріжні конкретні надужитя в.княжих намісників. Обидва привилеї — і волинський і київський, не виходять властиво поза ґваранції ріжних свобід місцевому панству й шляхтї як верстві шляхетській (видані вони не на проханнє цїлої землї, а тільки місцевих панів і шляхти) і справами земської автономії мало займають ся, а особливо волинський. Одиноке, що можна в нїм вказати — се застереженнє, що суду над шляхтичом староста не може чинити без участи збору князїв, панів і шляхти. Київський привилей окрім певних клясових свобід, признаних місцевій шляхтї та такогож застереження що до участи шляхти в судї, робить ще кілька спеціальних постанов. Він обіцяє, що Кияне (розумій — київські пани й бояре) будуть уважати ся рівноправними з „Литвинами” (шляхтою центральних земель, Литви в тїснїйшім значінню) 19) у всїм, у всїх правах: „Кіянина какъ и Литвина во чти держати и во всЂхъ врядЂхъ ни въ чомъ не понизити”; що київські волости правительство буде роздавати в державу тільки київським боярам, більше нїкому; потвердженнє 1529 р. розтягає сю монополїю київських бояр також і на держаннє київських городів 20).

Та брак ґваранцій для земської автономії в волинськім привилею не значить іще зовсїм, що на Волини всяка особність землї була стерта. Противно, окремішність земель стала взагалї одною з основних прикмет полїтичного укладу в. кн. Литовського, тож і не було потреби спеціально застерегати того, що було загальним явищем. Скрізь місцевому панству полишене було широке поле в управі землї, місцеві уряди в значній мірі роздавали ся місцевим панам і шляхтї. Місцеві пани-шляхта на своїх з'їздах полагоджували земські справи, висилали своїх відпоручників на сойми в. князївства для участи в загальних справах і предкладали свої дезідерати центральній власти. Репрезентантами інтересів землї в сенатї — радї в. князївства служили вищі урядники землї й чільнїйші місцеві аристократи — князї й пани; сї, що незалежно від урядів своїх займали місця в радї, коли вона зберала ся в повнїйшім складї — на візваннє в. князя, ті належали до тїснїйшої ради, зложеної з вищих урядників в. князївства. Цїле в. князївство творило щось до певної міри зближене до федерації, котрої осередком служила „Литва”, центральні землї: передовсїм їх аристократия держала в своїх руках біжучу, центральну управу держави, засїдаючи на урядах столицї і близших до неї округів, тимчасом як иньші землї закликали ся до участи в державних справах в випадках важнїйших, більше надзвичайних, і брали в них участь через своїх урядників і маґнатів, або й земських відпоручників, а зрештою полагоджували у себе дома, на своїх з'їздах, свої домашнї справи.

Було се тільки зближеннє до федеративного устрою, а не правдива федерація — тому, що довго, аж до другої пол. XVI в., не було вироблених докладних форм анї репрезентації земель в центральних орґанах, анї форм місцевої самоуправи, і сама центральна управа не мала характера власти вибраної, членами федерації уставленої. Зрештою сама одноцїльність земель була в серединї розбита цїлим рядом нових явищ суспільно-полїтичного характеру, що виривали все глубші борозди в її устрою 21).

Загальну практику земського устрою в. князївства бачимо ми й по наших українсько-руських землях, які входили в його склад. Найлїпше можемо слїдити її на Волини, густо залюдненій, з сильною верствою маґнатства — одній з найбільше аристократичних земель вел. князївства. Переглядаючи реєстри тутешнїх урядників, бачимо, що тутешнї уряди, не виключаючи й найвищих — старости луцького, маршалка волинського, старост володимирського й кремінецького — обсаджували ся коли не переважно, то дуже часто місцевими людьми — членами княжих, панських домів — кн. Острозьких, Сангушковичів, Черторийських, Корецьких, Юрш, Монговтів (зволинщений литовський рід), Боговитинів і т. и., а на низших урядах і просто боярських 22). Таким чином вони в значній мірі в своїх руках держали місцеву адмінїстрацію. На своїх плечах несли вони оборону своєї землі, збераючи ся під проводом свого маршалка, коли якісь вороги — найчастїйше Татари, нападали на Волинь. На своїх з'їздах — т. зв. „сеймах”, що зберали ся в столицї землї — Луцьку, княжата й пани волинські, разом в епископом і вищими урядниками, з власної інїціативи чи з поручення центральної власти, полагоджували ріжні справи, видавали устави для землї, давали вияснення що до місцевих практик, „права земли-волынскоє”, що мало уживати ся в місцевих судах, і судили труднїйші справи на жаданнє сторін, чи з поручення в. князя 23). Вони ж під проводом маршалка волинської землї творили апеляційну інстанцію для місцевих судів (тому претендували на участь і в судових доходах маршалка — т. зв. помочнім). На таких соймах вони обсаджували деякі духовні бенефіції; на них же виберали відпоручників на „великі вальні сойми” всього великого князївства й укладали петиції в. князю в справах місцевих і загально державних 24). Подібне бачимо й у Київщинї та Браславщинї, хоч і в слабших формах, — бо тут не буде такої сильної й численної маґнатської верстви як на Волини. Виключні права на державу київських волостей і пригородів забезпечали київським боярам, як ми бачили, київські привилеї, й ми дїйсно бачимо на тутешнїх урядах дуже часто, навіть переважно місцевих людей; тільки на воєводстві їх бувало рідше, бо так можних панів в Київщинї дуже було мало. Тойже київський привилей, так само як і волинський, застерігає участь місцевих панів-шляхти в судї київського воєводи. З'їзди київської шляхти, часом разом з міщанами, виконували і тут ріжні поручення вел. князя і полагоджували свої земські справи. Так „князи и панове и земяне земли КієвскоЂ” виберали архимандрита Печерського монастиря. Маємо й петиції та скарги висилані з таких панських з'їздів київських, маємо такі ж і з Браславщини; в 1546 р., очевидно не без спільного порозуміння, виступили перед вел. князем з оскарженнями на свого воєводу пани й шляхта київські і на свого старосту земяне Винницького повіта і потім знову в р. 1551, і т. и. 25).

В другій половинї XVI в. сойми сї перейшли в шляхотські соймики, орґанїзовані на польський взірець і в виборні шляхотські земські суди, але початки їх, очевидно, ідуть іще з староруських часів, з боярського правлїння XIII-XIV в., коли, зі зростом сили місцевого боярства, й упадком полїтичної дїяльности громади, такі боярські „сойми” мусїли заступити давнїйші всенародні віча 26).

Таким чином під литовською зверхністю окремішність земель й їх окремішне, місцеве житє тягнуло ся й далї, хоч з певними, часом дуже значними відмінами. Повної суцїльности й окремішности земель одначе вже не було. Адмінїстраційна одність землї була дуже слабка. Земля була подїлена на округи, і їх управителї залежали просто від центрального правительства. Вправдї в руках київського воєводи й луцького старости зістали ся деякі функції, що розтягали ся на цїлу територію землї й підіймали його над старост і намістників иньших округів (як воєнні й судові компетенції київського воєводи, юрисдикція луцького старости для панської верстви цїлої Волини), але адмінїстраційної одности все таки не було й тут 27). Підляшє, до утворення уряду воєводи, дїлило ся на три рівнорядні повіти (і той пізнїйший воєвода власти над старостами не мав); так само й Браславщина — тут тільки часами, через порученнє обох староств — Браславського й Винницького одній особі, осягала ся така „персональна унїя землї”. Навіть на території поодиноких повітів творили ся держави ріжних титулів, котрих управителї й державцї мали самостійний круг компетенцій і дуже мало або й зовсїм не підлягали намістникам і старостам повітовим.

Ще більше нїж се адмінїстраційне дробленнє розбивали первістну одноцїльність землї переміни в суспільній орґанїзації. Маґдебурське право, одержане головнїйшими українськими містами ще в XV в., розривало той орґанїчний звязок, що звязував в давнїй Руси город з землею; город перестав бути її центром, осередком її житя і перетворив ся в енкляву: маґдебурське право, запевняючи міській громадї автономію, заразом вилучало її з адмінїстраційного устрою землї, здіймало з неї земські обовязки, замінюючи їх на осібний грошовий: податок, неперехідною межою відграничувало територию міста від його округа. Тільки неповне переведеннє принціпів маґдебурського права в землях вел. князївства й нарушування його в практицї дещо ослабляло се повне відчуженнє города від волости, яке принціпіяльно в сїм праві лежало.

З другого боку розширеннє патрімонїяльної юрисдикції над селянами поволї все основнїйше вилучало з орґанїчного звязку землї всю масу селянства, що поволї тратили всякі публичні права. Правну санкцію сьому дав уже Казимирів привилей шляхтї 1447 р., хоч виразнїйше наслїдки сеї еволюції показують себе доперва в XVI в. Кожда маєтність ставала осібною державою в державі і територія землї розривала ся на сї дрібні державки. Селяне на королївщинах ставали також тільки misera contribuens plebs, і в XVI в. повіти й землї перетворили ся в корпорації панів-шляхти, що по части засїдала на ріжних урядах землї, по части сидячи на своїх ґрунтах брала участь в управі землї; такий образ ми й бачили на Волини, де ся суспільна еволюція, з поміж українських земель, розвинула ся особливо виразно. Так само було й на Підляшу, але про нього не говоримо тут, бо там було польське право.

Сей процес розкладу давнїйше одноцїльної, самоуправної землї відкривав ширшу дорогу інґеренції центрального правительства та причиняв ся до того, що місцеві відміни, прикмети суспільно-полїтичних відносин тонули поволї в загальній еволюції держави, і вона все глубше входила у внутрішнє житє поодиноких земель.

Упадок князївств вперше відчинив її двери на добре — з початком XV в. Але протягом XV і першої четвертини XVI в. цїла еволюція держави розвивала ся дуже поволї, не виливаючи ся переважно в скінчені, скристалїзовані форми й розмірно слабо модифікувала устрій і житє поодиноких земель, що ще в значній чистотї задержують свою стару фізіономію. Доперва в серединї XVI в. переводить ся ряд дуже важних і далекосяглих реформ в орґанїзації держави, що змагають до одностайного укладу її, всїх її провінцій, і дїйсно відбивають ся дуже сильно на їх укладї. Суспільно-полїтична еволюція держави, що перед тим по волї лише модифікувала староруську спадщину, починає в незвичайно скорім темпі ломити її останки — дуже ще значні тодї. Перша кодифікація литовського права в Статутї 1529 р., хоч стоїть іще дуже сильно на основі староруської правної традиції, зробила кінець, або бодай дуже сильно ослабила місцеве право, всякі земські привілєґії й практики, що від тепер можуть мати попри Статут хиба помічне значіннє. Мотиви фіскального характеру приводять правительство до реґуляції економічних відносин, в напрямі повної одностайности, в королївщинах цїлої держави („устава на волоки” 1557 р. і ріжні иньші розпорядження меньшого значіння). Ряд важних реформ в суспільнім устрою, адмінїстрації, судівництві, переведених під напором нового полїтичного чинника — шляхти, що в перше тодї починає впливати на державне житє, приводять до нового і досить одностайного уформовання провінціонального устрою і суспільних відносин — на польський взір, а відмінно від форм і відносин традиційних.

Але сей перестрій, се зведеннє до одного знаменника, що далї — то більше зближеного до практики польської, були, як бачимо, явищем розмірно новим, що розвинуло ся саме в переддень люблинської унїї. Воно, як сказано, в значній мірі було результатом впливів нового полїтичного чинника — шляхецтва, що прийшовши до голосу в уставодавстві, з своїх клясових інтересів починає нагинати устрій в. кн. Литовського до шляхетських порядків Корони. Перед тим суспільно-полїтична еволюція в землях в. кн. Литовського розвивала ся в далеко повільнїйшім темпі, староруська традиція визначала ся ще дуже великою сьвіжістю й силою, звичаєве право й практики поодиноких земель служили підставою правних відносин і тільки поволї уступали перед модифікаціями, які вносив державний процес вел. князївства. Державна спадщина староруських часів давала себе дуже сильно відчувати до самої середини XVI в. (а навить і дещо пізнїйше). Де бракує нам матеріалу старшого, ми навіть по актам XVI в., — що вперше приносять нам показнїйший запас матеріалу до слїдження внутрішнїх відносин земель в. кн. Литовського, можемо слїдити форми староруського укладу й житя не тільки в сьвіжих пережитках, а навіть в досить ще жизненних проявах його.








Примітки


1) Огляд історії студий права в. кн. Литовського й його лїтератури див. в примітцї 1.

2) В своїм часї пробував виказати литовські елєменти в праві в. кн. Литовського Ярошевич (Оbraz Litwу І с. 147 і далї), але вказані ним прикмети або виразно належать до староруських впливів, або не певні, бо не надто характеристичні. Новійші дослїдники зовсїм не згадують хоч би про можливість елєментів литовських в литовськім праві (див. нпр. працї Максимейка, Леонтовича, цитовані в прим. 1). Але се у всякім разї крок назад: можна заперечувати істнованнє литовських елєментів, можна здержувати ся від рішучої відповіди за браком матеріалів, але зовсїм замовчувати евентуальну можливість таких елєментів у всякім разї не годить ся. Проф. Леонтович вправдї підносить (ор. с. с. 5), що вираз „право литовське” (ми стрічаємо його часом в формулах надання нїмецького права містам: ”съ права литовского и руского и котороє коли будетъ тамъ держано въ право нЂмецкоє майдеборскоє перемЂняємъ” Акти Зап. Россіи І с. 179, нот. 187, II с. 10, 73 і т. и.) значить теж саме, що право руське литовських земель. Але й згодивши ся з сим, випадає спитатись — а чи не було поруч руських елєментів в сїм праві також елєментів литовського звичаєвого права? Думаю, що студийованнє найдавнїйших судових актів нпр. Жомоітської землї могло-б дати на се відповідь. А поки що вкажу хоч би на койминцїв (рід селян-кріпаків — див. низше), що бодай своїм іменем вказують на якісь литовські практики.

3) Так звучить нпр. привилей Казимира міщанам слуцьким з 1481 — Акты Зап. Россіи І с. 110, буквально повторяє сю фразу Жиґимонт в привилею Київській землї, 1507 р. — іbіd. II с. 35-6; подібні ж верзії її (”новинъ не уводимъ, а старинъ не рухаємъ” і т. и.) — Акты Зап. Р. І с. 151, II с. 368. Як бачимо, маємо тут скристалїзовану, утерту формулу.

4) О скільки в устрою в. кн. Литовського — спеціально в землеволодїнню, єсть подібности з відносинами феодальними, сього терміну можна б і уживати, але що з другого боку західноевропейський феодалїзм має цїлий ряд таких прикмет, яких ми в в. кн. Литовськім не знаходимо, термін сей не наручний, бо насуває фальшиві анальоґії з західноевропейськими феодальними відносинами.

5) Про теорії феодалїзму в. кн. Литовського див. прим. 2.

6) Таку правительственну інїціативу прийшло ся б конче припустити в сїй полїтицї що до землеволодїння, бо польське або нїмецьке міське право, що впливало иньшими разами на полїтику литовського правительства, тут не могло дати готового взірця.

7) Публїкований кілька разів, м. ин. Акты Западной Россіи І с. 59, Антоновича і Козловского Грамоты с. 10, й ин.

8) Для межикнязївських відносин в. кн. Литовського окрім вказаних в прим. 1 спеціальних статей — д. Любавского й моєї, іще Д.-Запольского Государст. хозяйство с. 37-49.

9) Т. IV с. 139.

10) Д.-Запольський (1. с.) на основі стилїзації сих грамот пробув вислїдити ріжницю в становищі поодиноких князїв до Ягайла і круг їх обовязків; я думаю, що на канцелярській риторицї сих грамот дуже небезпечно операти подібні виводи.

11) Див. т. IV с. 138 і далї.

12) Записки т. XXXI: До питання про правнодержавне становище київських князїв XIV і XV в.

13) Історія сих привилеїв, систематичний звід їх постанов, з коментарем — в цитованій в прим. 1 книжцї Ясинского, проба аналїзи і реконструкції їх старших частей — у Якубовского ч. II (Ж. М. Н. П., 1903, VI); крім того до сеїж справи іще Леонтович Очерки права лит.-рус.-госуд., при поодиноких землях, Любавскій Сеймъ с. 109-110, Д.-Запольский Госуд. хозяйство с. 28 і далї.

14) Якубовский (ор. с.) зробив недавно дуже інтересну реконструкцію такого старого ряду в пізнїйшім текстї полоцького і витебського привилею. Він датує текст сього ряду першою половиною XIV в., коли в Полоцьку й Витебську засїдали князї з литовських династий.

15) Привилеї Полоцької й Витебської землї в Актах Зап. Россіи І ч. 204 і II ч. 70; витебський привилей з цїнним коментарем також в Хрестоматії В.-Буданова 113 с. 46 і далї; обидва привилеї коментовані також у Ясинского (ор. с.), але тут їх постанови розбиті в систематичнім зводї з иньшими привилеями. Невидані постанови Полоцької й Витебської землї вичисляють Любавский Обл. дЂленіе с. 875 і Д.-Запольский op. c. с. 36.

16) В науковій лїтературі висловлена була гадка, що перший київський привилей був виданий за Витовта, по смерти Скиргайла — Ясинский op. c. с. 65-6, 68-9, Д.-Запольский op. c. с. 13. Ясинский, висловляючи її, виходив від того, що в привилею 1507 р. „стрічаємо всюди відклики до звичаїв, прав і практик, які були ще за Витовта і ним були санкціоновані в його уставній грамотї”. Але в дїйсности в грамотї маємо відклики до Витовтових порядків („какъ будетъ было за в. кн. Витовта”), що взагалї всюди в в. князївстві служили мов би нормою для пізнїйших часів, але нїде нема (як би треба було при такім припущенню) найменьшого натяку на якийсь Витовтів привилей. Д. Ясинский особливо вказує на кінцеві слова привилея, де він забороняв заводити нові мита над ті, які були за Витовта, Жиґимонта, Казимира й Олександра, й додає: „бо мы старины не рушаємъ, а новины не вводимъ, хочемъ все по тому мЂти, какъ будетъ было за в. кн. Витовта и за Жикгимонта”. Та власне сї слова найлїпше показують, що мова йде тільки про старі практики, й нїчого більше, отже здогади про ранїшний київський привилей з Витовтових часів не мають в нашім нїякого опертя.

До подібних виводів, хоч иньшою дорогою, прийшов недавно в справі того гіпотетичного Витовтового привилею і Якубовский (ор. с. гл. IX), аналїзуючи першу половину київського привилея і зближаючи його з загальним привилеєм в. кн. Литовського 1447 р.

17) Якубовский І. с. сю другу половину київського привилея датує Жиґимонтовими часами, але арґументує се дуже слабо.

18) Давнїйший погляд, що привилей видано в 1452 р., по смерти Свитригайла, основно збиває Якубовский 1. с.

19) Так, в противставленню до таких провінцій як землї Жмудська, Полоцька, Витебська, Смоленська, Київська, Сїверська, Волинська й Підляська, звала ся територія литовського племени (в тїснїйшім значінню — т. зв. Горішня Литва, Аuхtоtе по литовськи), що лежала в басейнї правих притоків Нїмана, разом з тими руськими землями, які тїснїйше були з нею звязані історичними обставинами — як Чорна Русь, Минська земля, Берестейщина і деякі дрібнїйші волости. Але і сї землї часом противставляють ся властивій етноґрафічній Литві як „Русь” і взагалї ся термінольоґія дуже хитка: вповнї виробленої назви для сеї центральної области не було. Вивід сеї термінольоґії у Любавского Областное дЂленіе с. 2 і далї, також див. Д.-Запольского Госуд. хозяйства с. 13 і далї. Треба одначе сказати, що матеріал наведений д. Любавским для вияснення сеї термінольоґії, досить бідний, або не так ясний, як би треба для її вияснення.

20) Привилей волинський 1501 р. — Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 36 і Леонтовича Акты Литов. Метрики І ч. 565 (обидва видання досить лихі), 1509 р. — Акты Зап. Россіи II ч. 54, обидві грамоти змістом майже тотожні. Привилей київський 1507 — Акты Зап. Россіи II ч. 30, потвердженнє 1527 р. (з деякими відмінами, переважно другорядними) — іb. II ч. 164. Привилеї 1507 і 1509 р. видані також, з коментарем, в Хрестоматії В.-Буданова II с. 54 і, розумієть ся, включені в звід Ясинского, op. c.

21) Федеративність устрою вел. князївства підносив новійшими часами д. Любавский, в своїх обох працях і ще більше Д.-Запольский (Госуд. хозяйство с. 85). При тім вони, безперечно, йшли часом за далеко, нпр. перецїнювали прикмети, чи властиво останки одноцїльности земель в XV-XVI в. тепер уже досить слабкої і т. и., але в їх поглядах є завсїди богато правди.

22) Див. реєстри у Бонєцкого Росzеt rоdów litewskich й показчики до III й IV т. Аrсhіwum Sanguszków.

23) Нпр. на такий сойм в 1527 р. занїс пан Якимович луцькому старостї скаргу на кн. Буремського за наїзди на його дім; староста візвав двічи кн. Буремського, а коли той не ставив ся, староста ”съ господиномъ отцемъ владыкою єго милостью и съ паномъ Якубомъ є. м. Монтовтовичомъ старостою кременецкимъ, и князи и паны обмовившы, которыи на тотъ часъ при насъ были, того на первомъ соймЂ на немъ всказу не чинили”, а відіслали справу до в. князя, той же знову звернув справу на ґрунт, і нарештї на соймі засуджено напастника „водлЂ убралы съ права земли Волынскоє”. В 1536 р. в. кн. наказує волинським урядникам зібрати на сойм князїв, панів і всю шляхту й перевести слїдство про всїх, хто вдавав ся в розбій і крадежи або не повздержував від того своїх людей, заприсягнути всїх, що на далї не будуть тримати в своїх маєтностях злодїїв і розбійників та будуть слїдити, аби злодїйство не множило ся, й т. и. Сї епізоди з невиданих актів подав д. Любавский Обл. дЂленіє с. 870-1 і Лит.-рус. сеймъ с. 155, иньші анальоґічні факти — Аrсhіwum Sanguszków І ч. 99, Еnсукlореdуа роwszесhnа т. XXVII с. 806 (статя Бартошевича, на підставі деяких невиданих досї актів). Про суд маршалка й участь в нїм волинських станів (їх претензії на „помочне”) — Аrсhіwum Sanguszków III ч. 255 і IV ч. 1.

24) Вибори жидичинського архимандрита на соймі волинських станів — Любавский Обл. дЂленіе с. 875, Сеймъ с. 155 (з невиданих актів Л. Метрики). Волинські петиції на сойми в. князївства нпр. Акты Зап. Россіи III с. 41-2, 64-6, Документы арх. юстиціи І с. 177-182, і т. и.

25) Нпр. в. князь в 1520 р. віддає роботу київського пушкаря під контролю не тільки воєводи, а й бояр і міщан київських „подъ свЂдомомъ пана воєводинымь и бояръ и мещанъ тамошнихъ”. Епізод сей наводить з актів Литовської Метрики Любавский Обл. дЂленіе с. 868. Вибір печерського архимандрита на з'їздї панів-шляхти — Акты Зап. Россіи II ч. 112; скарги київської й винницької шляхти — Аrсhіwum Sanguszków IV ч.361 і Любавский Сеймъ с. 504-6 (з невиданих актів) і дод, ч. 22 і 23, соймові петициї нпр. Документы арх. юстиціи І с. 145-9.

26) Тому не зовсїм докладно висловляєть ся д. Любавский (Обл. дЂленіе с. 872), що такі панські сойми були „продолженіемъ и видоизмЂненіемъ древнерусскихъ вЂчъ, при измЂнившемся соціально-политическомъ строЂ мЂстныхъ обществъ”. Для українсько-руських земель такої безпосередньої звязи з вічом сих панських соймів прийняти, на мій погляд, не можна.

27) В противність попереднїм дослїдникам (головно проф. Антоновичу і Бершадскому) на одноцїдьність земель в орґанїзації в. кн. Литовського налягав дуже Любавский (Обл. дЂленіе с. 235-7, 876-7). При тім він зробив деякі справедливі поправки, але знов і за далеко пішов, представляючи воєвод і старост центральних міст неначе якимись наступниками князїв і зверхниками цїлої землї: на се виразних фактів навести йому не удало ся. Крайности в його виводах м. ин. вказав і проф. Леонтович — Очерки литов.-рус. права І с. 187 і далї.











Попередня     ТОМ V     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ I. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.