[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ I. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ V     Розділ I     Наступна

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛЇ ПОЛЬСЬКОЇ КОРОНИ: ВІДМІННІСТЬ ОБСТАВИН, ЧАСИ „РУСЬКОГО ПРАВА” І ЙОГО УПАДОК, ПОЛЬОНЇЗАЦІЯ УСТРОЮ Й ПРАВА, ЗМАГАННЯ МІСЦЕВОЇ ШЛЯХТИ ДО ЗРІВНЯННЯ З ПОЛЬСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ, БЕЗХОСЕННІСТЬ ЗЕМСЬКОЇ АВТОНОМІЇ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТА, УПОСЛЇДЖЕННЄ РУСИ, СПОЛЬЩЕННЄ ЗАХІДНЇХ ПРОВІНЦІЙ І ПОХІД ПОЛЬЩІ НА СХІД.

В инакших, дуже відмінних обставинах знайшли ся українсько-руські землї корони Польської ¹).

Вони увійшли в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного житя, з державним правом, з культурою розвиненими хоч не вище, то мабуть і не низше тодїшньої Руси. Анї правительство, анї суспільність польська не дивили ся на сю Русь як на щось вище, як на взірець, як то було в Литві. Противно — можна з всякою правдоподібністю сказати — дивили ся на неї з гори, не тому щоб дїйсно мали на се якісь оправдані причини, а тому, що в таких обставинах, навіть на вищій степени культури, нїж на якім стояла тодїшня польська суспільність, — на відмінну (хоч би й рівновартну) культуру, устрій, житє підбитого народа звичайно дивлять ся з гори.

Правительство польське не мало причин особливо заходити ся коло консервовання староруських порядків своєї нової провінції, але не мало також анї причин, анї охоти спеціально їх нищити. Де не вимагали якихось змін полїтичні інтереси, воно лишало староруські порядки на разї без змін. Дуже богато з староруського устрою, права, практики було задержано в українських провінціях, особливо до запровадження польського устрою в 1434-5 рр. Сї часи — до 1435 р. — в пізнїйших часах навить звуть ся „часами руського права”, tempus juris ruthenicalis ²), в противставленню до польського права, заведеного в 30-х рр. XV в. Але так само як і по заведенню польського права досить довго ще зіставали ся ріжні останки „руського права” не тільки в житю, але і в правних сферах Галичини, ріжні пережитки руського публичного права — як останки невільництва, закріпощені категорії слуг, селяне „на руськім праві” і т. и., — так само і перед 1435 р., перед тим заведеннєм польського права, воно встигло вже дуже сильно змодифікувати староруську практику і поробити в нїй сильні виломи, так що те jus ruthenicale було вже перед 1435 р. дуже ілюзоричне.

Виломи в нїм робило ся самим житєм, незалежно від яких небудь правительственних реформ. Рішучо впливало тут уведеннє в місцеву людність, у всї верстви її значної маси польських і ріжних иньших чужеплеменних елєментів. Був тут не тільки власновільний рух на руську землю, на руський хлїб ріжної голодної й жадної голоти, а й робота самого правительства, викликана мотивами полїтичної натури. Володїннє Галичиною було загрожене. Від першої окупації, можна сказати — аж до самої кревської унїї й польської окупації 1387 р. треба було боронити се володїннє від оружних і неоружних претензій сусїдів (не тільки Литви, але й Угорщини, по части Татар). Супроти того польське правительство всякими способами старало ся осадити в Галичинї як найбільше таких осадників, на привязаннє яких могло б воно числити. Тому почавши від Казимира воно протеґує нїмецьку кольонїзацию сїл і міст і шляхотську кольонїзацию польську.

Спустошеннє східньої частини галицьких земель під час боротьби за галицько-володимирську спадщину відкривало широкий простір для такої кольонїзації, але правительство так само, й ще більше, пакує своїх кольонистів і в більше залюднені і лїпше захищені части Галичини, розумієть ся — не без нарушення прав дотеперішнїх руських осадників. Хоч спеціального заміру їх кривдити й розганяти властиво може й не мало, — але знов і не числило ся з ними так дуже супроти своїх полїтичних цїлей. Своїх же польських кольонистів, як побачимо, воно навіть в самих наданнях з'обовязувало до того, аби постійно сидїли на своїх нових маєтностях, для охорони польського володїння. Так уже протягом кількох десятолїть утворив ся в Галичинї досить значний контінґент привілєґіованих кольонистів польських і нїмецьких, що витискали часом і давнїйших руських осадників з їх осад, а в кождім разї відсували їх на другий плян. Теж саме повторило ся кілька десятолїть пізнїйше на Поділю, де польське правительство також старало ся забезпечити собі сю загрожену литовськими претензіями провінцію осадженнєм польських шляхтичів.

На всякі важнїйші посади правительство осаджувало своїх людей, Поляків, на яких могло б спустити ся, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишали ся самі малозначні посади; все иньше було для Поляків та хиба зовсїм спольщених Русинів (як нпр. подільський воєвода Грицько Кердеєвич) і ріжних зайдів, що тримали ся польського режіму.

Розумієть ся, сї Поляки-урядники, в ролї судиїв і управителїв, не тільки сьвідомо, а навить і не сьвідомо — через те, що привикли до польського права, а з руським були або зовсїм, або меньше обзнайомлені, переводили через своє урядованнє польське право в практику землї. Так само Поляки кольонисти не мали причин нагинати ся під руське право, зістаючи ся не тільки самі в праві польськім, але і відносинах своїх до тубильцїв-Русинів прикладаючи норми польського права. Нїмецьким кольонїям, сїльським і міським, забезпечало ся нїмецьке (маґдебурське) право самими фундаційними актами. Таким чином право руське підкопувало ся з усїх боків ще заздалегідь перед формальним запровадженнєм польського. Уже з перших десятолїть польського пановання в Галичинї поруч актів споряджених по руськи й відповідно норм руського права, стрічаємо ще частїйше акти споряджені відповідно нормам і практикам польським, в мові латинській. Адмінїстраційна схема другої половини XIV і першої XV в. представляє з себе досить дивну мішанину урядів староруських і нових польських, при тім старі руські уряди все відступають на дальший плян перед урядами польськими, так що поважний уряд воєводи руського права сходить до значіння заступника польського старости — старостинського судиї або підстарости.

Таким чином навіть в Галичинї, з її сильною історичною традицією, „часи руського права” були в дїйсности часами розкладу й вигасання руського права. На Поділю ж, з його сьвіжою кольонїзацією, з дуже слабою, властиво нїякою традицією, польське право опановує публичне житє від початків польської окупації, по Кориятовичах, і тут навить такого переходового часу, мішання руського права з польським ми не можемо дослїдити. Правда, що з Поділя маємо ще меньше документального матеріалу з сих часів нїж з Галичини, хоч і з Галичини маємо його не богато.

Сей процес польонїзації устрою й цїлого публичного житя не стрічав якоїсь значнїйшої опозиції навіть зі сторони руського елєменту, хоч як він був ще сильний в сих землях, особливо в Галичинї. В тодїшнїм суспільнім складї, супроти понять польського публичного права голос могла мати тут тільки шляхта. В Галичинї в сїм переходовім часї руська шляхта й релятивно, й абсолютно була ще дуже численна й сильна, й могла б бути важним полїтичним чинником в землї, коли б солїдарно, збитою масою схотїла б виступити в оборонї руського права. Але вона не виступала, бо як раз її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з иньшими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси.

Дїло в тім, що в сїм переходовім часї „руського права” шляхта руських земель, без ріжницї своєї національности, не користала з прав шляхетської земської самоуправи, яка істнувала в польських провінціях, а що ще важнїйше — правительство звязувало шляхетське землеволодїннє в руських провінціях ріжними ограниченнями, яких не знало польське публичне право, та потягало шляхту до служб і престацій далеко більших нїж які істнували в провінціях польських. Про се я буду ширше говорити на своїм місцї, тут підношу тільки, що супроти такого упослїдження шляхти руських провінцій для неї заведеннє польського права означало увільненнє її самої і її підданих від місцевих тягарів — військової й городової служби, даней і престацій, свободу від ограничень в розпорядженню своїм майном, право вибору судей і земської самоуправи, і т. и. Тож від коли рішила ся доля Галицької Руси й вона стала, по окупації 1387 р. польською провінцією на віки, шляхтичі-Русини, зарівно як і Поляки, з своїх клясових інтересів змагають до повного зрівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права. Дїяло ся те ж саме, що столїтє пізнїйше, під час боротьби з унїєю бачимо ми, коли шляхта кн. Литовського, бажаючи розширити свої клясові привилеї до розміру шляхти польської, змагала до як тїснїйшого сполучення з Польщею, подаючи в тім руку польським полїтикам.

Клясові інтереси перемагали антаґонїзми полїтичні й національні, переважували те огірченнє, яке мусїло серед руської шляхти зберати ся, коли польські зайди відсували її на далекий плян від всїх важнїйших посад і впливів в землї, тиснули її з усїх боків в своїй сьвідомости nacyi dominującej w kraju, кажучи теперішнїми словами, а не рідко й просто видерали з рук старих руських дїдичів їх дїдини, нїби від nullo jure possessores, на підставі королївських надань ³). Невважаючи на се все, кажу, клясові інтереси казали руській шляхтї йти враз з польською, бо на пунктї тих інтересів не було ріжницї між шляхтичом Русином і Поляком. Так було в Галичинї, на Поділю, так мусїло бути в Холмщинї, Белзщинї й на Підляшу.

Ся боротьба за польське право, котрої, на жаль, тільки досить далекі відгомони долетїли до нас, мала не тільки той результат, що привела до польонїзації устрою руських земель, але й запечатала взагалї польонїзацію сих земель на довгі віки, розбивши опозицію руського боярства тодї, коли воно ще було найсильнїйше. Не сформувавши ся тодї в одну збиту фалянґу, не зложивши тодї з себе національного табору, шляхта української народности не здобула ся на се й пізнїйше. Розпливши ся відразу в шляхетській верстві, вона розпливала ся й никла, пропадала в нїй в часом все більше. Одинока верства, що мала голос в тодїшнїх обставинах і могла стати в оборонї руського права, взагалї руської (української) народности була страчена для сеї справи.

Не помогла руському праву в землях Польської корони й земська автономія, що служила, як то вище піднїс я, таким сильним заборолом руського права в землях в. кн. Литовського. А се тому, що в коронних землях вона прийшла запізно.

Провінціональний подїл Польщі взагалї визначав ся великим консерватизмом, і тому підставою до орґанїзації руських провінцій взято також староруський їх подїл. Провінції сї складали ся з семи земель — Львівської, Галицької, Подільської, Перемишльської, Сяніцької, Белзької й Холмської. З них тільки Сяніцька й по части Подільська були новотворами. Маленька Сяніцька земля по всякій правдоподібности утворила ся наслїдком відірвання від Галичини й прилучення до Польщі, перед окупацією цїлої Галичини, в 1340-х рр. ⁴), тай зістала ся потім в ранзї осібної землї й пізнїйше. Поділє відлучило ся від давньої Теребовельської землї (до котрої з початку належало), зіставши ся поза границями Казимирової окупації, коли той зайняв і прилучив до Галичини Теребовельщину ⁵). Забране Поляками з початком XV в., воно лишило ся осібною провінцією, але без східньої своєї половини, що лишила ся при в. кн. Литовськім ⁶) і в 1566 р. дістала титул воєводства Браславського. Всї иньші землї утворили ся в староруських часах, як князївства (з Львівською землею се не так ясно, бо Львів виступає дуже пізно, але се було, мабуть, давне Звенигородське князївство). Тож вони мусїли мати свої місцеві традиції й сильну підставу для земської автономії. Але, як я сказав, вона прийшла за пізно — аж з заведеннєм польського права, в 1430-х роках. Перед тим польське правительство хотїло мати тут сильну і сконцентровану власть в руках своїх старостів, а з початку, за Казимира Вел., Галичина, з виїмком Сяніцької землї, творила навіть одну провінцію, під властию одного „старости руського”. Нїм прийшла земська самоуправа, землї залила вже польська шляхетська кольонїзація, відтиснувши на дальший плян Русинів, так що з заведеннєм шляхетської самоуправи заберають її в свої руки Поляки і на нїй також витискають своє польське пятно. Супроти того земська автономія в дальшім розвою замість консервовання руських традицій в українських провінціях Польщі, стає також провідником польонїзації, і руський елємент в нїй дуже мало дає себе чути.

Повний упадок руського права і руського елємента, що до полїтичного значіння його, в коронних землях зазначив ся таким чином виразно уже в першій половинї XV в. В другій половинї сього столїтя заникають останки руського устрою, сама його память, подекуди лише полишаючи в житю й практицї свої слабші слїди, так що їх звязь з руським правом можемо уставити нераз лише слїдженнєм цїлого суспільно-полїтичного процесу. Переважна маса руського боярства — все що було значнїйшого в нїм, тоне в польській шляхетській масї, що одиноко репрезентує сї землї на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що анї в державнім житю, анї в місцевій самоуправі землї не мали голосу. Руський нарід живе далї, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релїґійну справу. Церква руська — се одинока інституція, що носить виразну національну фірму. Се зовсїм виразно виступає в XVI в., навіть в його початках. Niema Rusi, są popi i chłopi, могли б сказати так само в XVI в. „обивателї” ziem Ruskich, як то чули ми в XIX, а ще й більше, бо в тих часах иньшого народу, окрім „народу шляхетського” в Польщі не знали, отже popi i chłopi в рахунок не йшли зовсїм, а останки руської шляхти розпливали ся вже в польській масї.

Акт 1569 р. широко відкрив двері до иньших українсько-руських земель сїй шляхтї, що сидючи на руській землї й живучи потом руського селянина, звикла іґнорувати все руське, уважати руський нарід за misera contribuens plebs для польського, дивити ся на руську культуру, право, традиції як на щось незмірно низше від польського, так що на його погляд всьому руському, яке йно підносило ся трохи над рівенем нужди, була одна дорога — апостазії й переходу в табор польський. Широкою лавою посунули сї Kulturträger-и на Волинь, в Київщину і далї, займаючи посади, осїдаючи на випрошених від короля маєтностях або одержаних через шлюби, за жінками, — несучи з собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубильцям, з наівною ароґанцією чоловіка сьвідомого своєї „вищої раси”, зневажливий погляд на все руське.

Незалежно від сеї міґрації (хоч вона відограла тут головну ролю), вищі верстви нових провінцій Корони наслїдком самої державної спільности входили в близший контакт з польською суспільністю, правом і культурою. Польське право, що вже перед тим мало атракційну силу для шляхти в. кн. Литовського завдяки своїм шляхетським привілєґіям і служило їм взірцем для реформ литовських відносин перед унїєю, й польська культура, котрої висшість тепер була вже очевидна — наслїдком сильного культурного руху в Польщі в другій половинї XVI в. ⁷) і довгої застої руського культурного житя, і котра також була дуже-дуже близька привілеґіованим верствам українських земель завдяки дуже сильному свому шляхетському кольориту, тїсним звязям своїм з клясовими змаганнями привілєґіованих верств держави й її полїтичним житєм взагалї — починають опановувати новоприлучені руські землї. Невважаючи на те, що місцеве право, в видї Статута 1566 р. (що тому дістав назву волинського), було забезпечене новоприлученим українським землям в самих інкорпораційних привилеях 1569 р. ⁸), устрій і право новоприлучених українських земель польонїзують ся скоро, польонїзують ся до останку, а вищі верстви української суспільности незвичайно легко й скоро польщать ся. В першій четвертинї XVII в. бачимо сей процес уже в повнім розвою.

Особливо важне значіннє в сїм процесї модифікацій і польонїзації староруських форм лежить в сфері суспільно-полїтичних і економічно-культурних відносин, і найглубше вплинула на все дальше житє нашого народу як раз еволюція суспільних кляс. Тому від неї й почнемо.

Примітки

¹) Про студіованнє суспільно-полїтичного устрою українсько-руських земель Польської корони і їх лїтературу див. примітку 3.

²) tempore iuris ruthenicalis erat moris inscripciones facere соrаnі capitaneis pro causis quibuscunque — поясняє одна пізнїйша записка сяніцького ґроду — Akta grodzkie і ziem. XI ч. 1445 (з р. 1442).

³) Про сей процес відбирання (в приложенню до Поділя) див. в моїй книзї Барское староство c. 59 і далї. Що до Галичини й Поділя дуже інтересну замітку дає принагідно Длуґош, кажучи, що щедре роздаваннє земель за Володислава Ягайловича мало результатом позбавленнє маєтностей богатьох давнїйших властителїв: сї обдаровані пани, a rege donationibus oppidorum et villarum in terris Russiae et Podoliae impetratis, antiquos incolas et haeredes de illis excludebant, qui inopia et egestate pressi et quadam desperatione compulsi ad Tartaros confugiebant (IV c. 683). Так позбавлювано маєтностей старих „безправних” властителїв, розумієть ся, не тільки за Володислава.

⁴) Див. т. IV c. 29 і примітку 2) до неї.

⁵) Див. т. IV c. 78.

⁶) Ibid. c. 166 і далї.

⁷) Се був прецїнь „золотий вік” польської лїтератури.

⁸) Див. т. IV c. 335 і далї.

Попередня     ТОМ V     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ I. Стор. 2.]