[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ II. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ V     Розділ II     Наступна

ШЛЯХЕЦЬКА ВЕРСТВА В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ: ВОЄННА СЛУЖБА ЯК ЇЇ ПІДСТАВА, ПРАКТИКА ЗЕМЕЛЬНИХ НАДАНЬ Й ЇЇ ПОХОДЖЕННЄ, ФОРМОВАННЄ ВОЄННО-СЛУЖЕБНОЇ ВЕРСТВИ, ПЕРЕХОДИ НА БОЯРСЬКУ СЛУЖБУ З ИНЬШИХ ВЕРСТВ, БОЯРЕ ПУТНІ, СЛУГИ ПАНЦИРНІ, ЗАМКОВІ, ОРДИНСЬКІ. ПРОБИ ОГРАНИЧЕННЯ БОЯРСЬКОЇ ВЕРСТВИ — ПРИВИЛЕЙ 1387 Р. І ГОРОДЕЛЬСЬКИЙ, ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВИТЕЛЬСТВА І ЇХ НЕВДАЧА, ЗРІВНЯННЄ ПРАВОСЛАВНИХ — ПРИВИЛЕЙ 1432 І 1434 Р., ФОРМАЛЬНЕ ЗНЕСЕННЯ ГОРОДЕЛЬСЬКИХ ПОСТАНОВ В 1563 Р. БРАК КРИТЕРІЇВ ШЛЯХЕЦТВА. РОЗШИРЕННЄ ШЛЯХЕЦЬКИХ ВІЛЬНОСТЕЙ В ПРИВ. 1447 І ПІЗНЇЙШИХ; ПОСТАНОВИ ПРОВІНЦІАЛЬНИХ ПРИВИЛЕЇВ, КОДИФІКАЦІЯ ШЛЯХЕТСЬКИХ ПРАВ В Л. СТАТУТЇ, ШЛЯХЕТСЬКИЙ ХАРАКТЕР СТАТУТОВОГО ПРАВА — ПЕРШОГО І ДРУГОГО СТАТУТА. ЗАХОДИ КОЛО ОГРАНИЧЕННЯ ШЛЯХЕЦЬКОЇ ВЕРСТВИ — ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ: БОЯРЕ, ЗЕМЯНЕ, ШЛЯХТА; КРИТЕРІЙ НАДАННЯ ШЛЯХЕЦТВА; КРИТЕРІЙ ДАВНОСТИ, СОРТОВАННЄ БОЯРСТВА; СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕТСЬКОЇ ВЕРСТВИ; ПОЛЬСЬКІ ВПЛИВИ НА СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕЦТВА В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ. ВІДМІНИ ЛИТОВСЬКОГО ШЛЯХЕЦТВА ВІД КОРОННОГО: СЛУЖЕБНІСТЬ, ОБМЕЖЕННЯ В ПРАВАХ ВОЛОДЇННЯ І ЕМАНЦИПАЦІЯ ШЛЯХЕЦЬКОГО ЗЕМЛЕВОЛОДЇННЯ ТА ЗНЕСЕННЄ ОГРАНИЧЕНЬ; НОРМОВАННЄ ВОЄННОЇ СЛУЖБИ; ИНЬШІ ОБОВЯЗКИ; РЕФОРМИ СЕРЕДИНИ XVI В., ЗНЕСЕННЄ ПРЕРОҐАТИВ АРИСТОКРАТІЇ.

Тойже брак одноцїльности й виразних клясових границь, який бачили ми в маґнатській верстві, характеризує й шляхетську верству в. кн. Литовського. Тільки для шляхецтва i його відграничення литовське праводавство мало готовий взірець в польськім праві, і воно дїйсно послужило взірцем для нього та рішучо вплинуло на сформованнє шляхетської верстви в. князївства ¹).

Як основним принціпом для маґнатської верстви в. кн. Литовського служило богацтво, чи то більша земельна власність, так для шляхетської таким принціпом послужила тут воєнна служба.

Я вже підносив, що воєнна служба була альфою й омеґою постулятів, які правительство в. кн. Литовського ставило своїй суспільности. В сїм напрямі старало ся воно можливо використати її й для сеї потреби готове було, не вважаючи на свій консерватизм, досить безцеремонно нагинати давнїйшу практику.

В старій Руси, як ми знаємо ²), правительство розпоряджало воєнною силою двох родів; постійним княжим військом — дружиною, що мала удержаннє від князя й від своєї служби та була завсїди готовою до услуг князеви, і загальним походом землї, що зберав ся в важнїйших хвилях, за згодою чи cum tacito consensu землї. В тих землях, де руський державний устрій дожив до часів литовської окупації, княжі дружини, чи лишивши ся в службі своїх давнїйших князїв, чи діставши нового князя — з литовської династиї, стали сповняти воєнні обовязки в. кн. Литовському: на поклик великого князя місцеві князї висилали свої дружини. Але сих невеликих дружин не ставало на потреби в. кн. Литовського. Вічно на воєнній стопі, вічно загрожене, і то від кількох фронтів, вічно в війнї, воно потрібувало війська богато і то здатного до далеких походів. Удержувати значнїйші дружини в своїй службі в. кн. не могли: наслїдком дуже слабкої фінансової орґанїзації і бідности держави на гроші, не ставало їм на се засобів. Земський же похід староруських часів був непридатний для потреб нової держави: такий похід зберав ся тільки в потребі своєї землї й не здатний був для далеких і довгих походів, на границю литовсько-нїмецьку або московську ³).

І от під впливом таких потреб і обставин утворяєть ся в в.князївстві нова орґанїзація воєнної служби. Правительство всїх заможнїйших людей притягає до воєнної служби. Їх иньші подати й обовязки переміняє воно на обовязок висилати, на кожде візваннє правительства, одного чи більше кінних вояків, — відповідно до заможности, инакше сказавши — відповідно до доходности їх земельних маєтностей, бо як показчик сеї заможности, як підставу сього воєнного обовязку взято власність земельну.

Передо всїм в сю катеґорію мусїли увійти більші земельні властителї — земські бояре, і вони дали своє боярське імя цїлій сїй верстві в. князївства, цїлому клясу обовязаних воєнною службою властителїв земель. Але на них не скінчило ся. Великі князї, змагаючи до можливого збільшення сеї верстви, притягали до обовязку воєнної служби заможнїйших селян. Вони складали по кілька дрібнїйших господарств на одну службу і вкладали на їх обовязок посилати спільними силами, в заміну иньших обовязків, одного кінного вояка. Або передавали певній особі права на датки й повинности кількох селянських господарств, що дотепер поносили їх на користь держави, — „надавали” по тодїшнїй недокладній термінольоґії, сих людей тій особі, а на неї в заміну клали обовязок посилати до війська одного чи більше вояків. Надавали землї неоселі з обовязком воєнної служби і т. и.

За браком матеріалу з переходових часів — XIII-XIV в. трудно сказати, скільки було в тім нового, підданого потребами в. кн. Литовського, і давнїйшого, переданого староруською практикою й тільки змодифікованого в в. князївстві. Справа обертаєть ся коло способів удержання дружини. Ми знаємо, що дружина удержувала ся доходами з урядів або грошима та натуралїями з княжих доходів ⁴). Чи додержали ся сї способи до самої литовської окупациї, чи може уже перед нею в руських землях зачали практикувати винагороджуваннє за воєнну службу земельними державами або наданнями доходів з людности певних територій? Та обставина, що в тім самім часї, як бачимо, привязувано воєнну службу до земельних надань та держав в землях давньої Руської держави і під зверхністю литовською і під польською і в в. кн. Московськім, робить дуже привабним таке припущеннє. Але що яких небудь виразнїйших вказівок з часів руського державного права на таку практику надань не маємо, тож і дальше здогадів про її можливість іти не можеио.

Як би там не було з староруськими порядками, в в. кн. Литовськім уставляєть ся принціп воєнної служби з землї. Сим обовязком обложена вся земельна, хоч трохи більша власність, з виїмком тільки земель церковних; з сим обовязком роздає правительство нові землї. Земельними наданнями й державами оплачує правительство взагалї всяку службу, і оплати доходам з ріжних реґалїй трапляють ся далеко рідше, а ще рідше — річні пенсиї грошеві, т. з. юрґельти (Jahrgeld), бо скарб вел. князя нїколи не мав досить готових грошей, зрештою віддаючи як заплату земельні держави, ощаджував кошти їх адмінїстрації.

Суспільно-полїтичний устрій в. князївства взагалї мав сильно зазначений, з гори до долини консеквентно переведений характер служебний (dienstpflichtig). Почавши від князїв-володарів і до селян всї несуть на собі службу — чи посередно правительству, державі, чи свому зверхнику, що дає правительству якийсь еквівалєнт за сї служби, які на свою користь від нього дістав. Воєнна служба, яку несе боярин правительству, заступає инакші служби чи податки, які б віддавала його маєтність правительству, коли б він з неї служби не відбував. І хоч служити з свого ґрунту військову службу уважало ся і більше гоноровим, і може — вигіднїйшим, лекшим, нїж платити чинш, або давати натуралїї, т. зв. „дякло” (annona ducalis), чи сповняти якісь иньші служби — ловецьку, чи сторожеву, чи пушкарську приміром, одначе й воєнна служба була тяжка і зрівноважувала сї вигоди досить значно, так що перенесеннє таких земель чиншових чи служебних чи тяглих на „службу боярську” і навпаки було річею досить звичайною, було заміною обовязків, а не ласкою чи деґрадацією, — аж поки привілєґії, щедро роздавані воєнно-служебній верстві, за прикладом Польщі, не зробили її дїйсно привілєґіованою верствою, — й тодї показала ся потреба, в інтересах самої держави, поставити якісь докладні границї сїй верстві.

В документах можна чимало знайти вказівок на те, як переносили ся на службу боярську властителї й землї иньших катеґорий. Так нпр. предки земян Собнїв і Головенків з Городища на Підлясю були Витовтом увільнені від повнення городової служби разом з тяглими людьми, від „порубів” (участи в селянських датках) і дякла і натомість дістали обовязок „однымъ конемъ на войну ходить, какъ и иншии бояре ходять”. Той же Витовт предків бояр з Жорославської волости „отъ тяглоє службы вызволилъ, а казалъ имъ служити службою воєнною”. Князь київський Олелько „потвердив к бояром” слугу чорнобильського замку Ларивона Велавського: „не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами, ни стеречи, — служити єму служба з бояры”. Предок земян пинських Пархвеновичів служив службу золотарську й пушкарську, але перенесений був на службу боярську, і т. и. ⁵). Навіть розмірно пізно, в першій половинї XVI в. трапляли ся перенесення тяглих людей і слуг на боярську службу: так 1514 р. київський слуга Ларивон Станкевич просив в. князя визволити його батька й братів від тяглої служби й перенести їх на „службу земскую” (воєнну) — ”они дей люди достаточныи, могутъ гараздъ службу земскую заступовати”. і в. князь перенїс дїйсно тих трох свояків його з їх тяглих служб на службу боярську, замінивши „дякла й дачки” земською службою „y трох зброях достаточних” „какъ и инымъ подданымъ нашимъ шляхтЂ розказали єсмо къ службе нашей достаточне се мети”  ⁶).

Подібно переносили ся на боярську службу землї, що несли на собі инакші обовязки: в. кн. Казимир надає нпр. на боярську землю Дробовищину, що перед тим несла службу ловецьку; в. кн. Олександр надає дяку селянський ґрунт, що платив давнїйше чинш, 6 грошей, на земську службу, і т. и. ⁷). Здаєть ся, що такі переводи на боярську службу чинили ся не тільки в. князем і місцевими князями, але й старостами, судячи з нормовання Жомоітської шляхти, зробленої на соймі 1557 р. ⁸). Зрештою старостинське наданнє землї взагалї часто ставало підставою для боярської служби ⁹).

Бували й противні випадки — коли бояре, сприкривши собі військову службу, або що частїйше — збіднївши, переходили або переводили ся на иньші обовязки. Особливо чуємо про такі факти з тої нагоди, коли потомки таких здеґрадованих бояр старали ся вернути ся назад на боярську службу. Так нпр. пинський боярський син Лозич просив княгиню зняти з нього обовязки слуги й перевести його на боярську службу, і княгиня, переконавши ся, що він з роду ”бояринъ єсть, як который”, увільнила його від дачок і сторожі: отже перед нами боярський рід, що підупавши, перейшов був на становище слуги, і потім, змігши ся, знову вернув ся на боярську службу ¹⁰). В Жомоітській землї богато бояр збіднївши зійшло на селянське становище й селянську службу, так що за в. кн. Жиґимонта(1522) в сїй справі було переведене спеціальне слїдство ¹¹).

Такий перехід можуть ілюструвати також надання боярам селянських ґрунтів з обовязком давати дякло або служити якусь инакшу (селянську) службу. Сї селянські обовязки такий боярин мав відбувати тільки в додатку до своєї боярської служби: так двоє земян більських дістають від в. кн. Жиґимонта дві селянські служби (жеребья), з обовязком давати медову дань і дякло та служити „земську службу” ¹²); але часом вони сходили при тім зовсїм на селян і переставали нести боярську службу.

Особливо улекшувало перехід з селянської верстви в боярство істнованнє посереднїх верств: бояр путних і слуг замкових. Боярами путними звали ся ті бояре, що сидючи на на ґрунтах боярських сповняли замість воєнної служби ріжні поручення („пути”) замкової адмінїстрації; особливо часто уживано їх до курієрської служби — возити листи ¹³). Очевидно, первістно, коли ще не надавало ся такої спеціальної важности воєнній службі як особливо почестній, така заміна воєнної служби путною не понижала гідности боярина — чи він уживав свого коня, аби сповняти якісь поручення намістника, чи їздив з ним в погоню за ворогом, і то тим більше, що в потребі уживано сих путних бояр і до воєнної служби ¹⁴). Тому сї бояре й задержали боярське імя. Але пізнїйше, в XVI в., стїсняючи границї боярсько-шляхетської верстви, правительство, як побачимо, постарало ся потягнути межу між боярством властивим і боярами путними, зачисляючи сих остатнїх до селянства, і тому вони в урядових актах XVI в. часто звуть ся вже не боярами, тільки слугами путними.

Але перше нїж така границя між боярством воєннослужебним і боярством путним була потягнена, сї путні бояре служили переходовою степенею між верствами, боярською й селянською, зближаючи ся до селян-слуг, що сповняли ріжні замкові служби (сторожі, пушкарі, осочники, ловцї, й т. и.), і дїйсно потім трактували ся правительством зарівно з ними (нпр. в уставі двором виленським і троцьким  ¹⁵).

З другого боку, з долини, зовсїм зближали ся до бояр вищі катеґорії селян, т. зв. слуги ріжних катеґорій — панцирні, замкові, ординські. Вони також уживали ся в потребі до воєнної служби й увільняли ся за свою службу зовсїм або по части від иньших селянських обовязків. Нпр. в Київськім повітї була численна катеґорія слуг панцирних, що мали заступати брак шляхти. Так з семи митрополичих сел „выхоживало люду панцеръного (слугъ панъцерныхъ) на служъбу господаръскую 146”; сї села були пустими під час люстрації 1552 р., але в иньших бачимо ще „слугь, которыє на войну при воєводе єздятъ”, „служатъ конъно, єздятъ на войну и на всякую дорогу при воєводе и при вряднику єго”. При Овруцькім замку були в значнім числї „слуги ордынскиє, которыє повинны при послахъ и гонцахъ господарскихъ ездити до орды, и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно єхати винны, а подводою и стацыєю даютъ”  ¹⁶).

Очевидно, лише дуже тонка межа, в родї тїснїйшої залежности від замкового уряду, та задержаннє часом деяких побічних обовязків, дїлила сих і подібних слуг (а особливо тих панцирних) від боярства, і вони часом непримітно переходили в катеґорію бояр. Так та ж опись овруцького замка згадує: ”бояре и слуги замковыє, которыє передъ тымъ были слугами оръдынскими, повЂдаютъ себе вызволеными отъ господарей ихъ милости с тоє службы оръдынскоє и мЂнячи себе быти шляхтичами”. А що в катеґорію слуг переводили селян brevi manu самі державцї ¹⁷), то перехід сею дорогою з селянства до боярства був тим іще лекший.

При таких обставинах круги боярські мали всякі причини все більше розширяти ся, приймаючи все нові елєменти з низших верств. В тім не було біди, доки боярство було тільки службою, і сю службу в потребі можна було перемінити на якусь иньшу. Але від коли воно стало привілєґією, і то дїдичною, таке розширеннє in infinitum кругів привілєґіованих ставало шкідним для держави, і тому правительство заходило ся коло того, аби границю сих кругів докладно визначити.

Першим шляхетським привілеєм в. князївства була грамота видана Ягайлом 1387 р., коли він хрестив Литву на католицтво. Грамота ся признавала всїм armigeris sive bojaris в землях литовських (в тїснїйшім значінню того слова), котрі вихрестили ся на латинство, такі ґваранції: Вони мають безпечно володїти своїми маєтностями й розпоряджати ними свобідно, як шляхта польська. Можуть свобідно, по власній волї (себто — без мішання власти) видавати замуж своїх доньок і своячок; так само вдови мають собою свобідно розпоряджати. Всякі натуральні повинности здіймають ся з них окрім воєнної служби, себто обовязку ходити в походи власним коштом і брати участь, разом з своїми людьми, в погонї, — та обовязку будови замків: вони мають ставити нові замки, коли до того буде візвана вся литовська земля, й направляти старі ¹⁸).

Доповненнєм сього послужив городельський привилей 1413 р. — він виясняв і додав дещо в правах і вільностях, означених в попереднїм привилею, нпр. що шляхтичі можуть розпоряджати ся свобідно своїми маєтностями, але за дозволом в. князя, що вони можуть в своїх маєтностях визначати віна й посаги, але видавати доньок і своячок своїх можуть тільки за католиків. В доповненнє до обовязків згаданих в привилею 1387 р. ще пригадано обовязок давати дани, tributa dare. Але що найважнїйше — привилей ще докладнїйше означав круг привілєґіованих. Не досить було бути боярином і католиком, але треба ще дістати ся до певного герба, через наданнє вел. князя й адоптацію якогось польського шляхетського рода. Початок тому зробив Витовт при сїм наданню, давши кількадесятьом литовським фамілїям польські герби, а польські пани видали загальну заяву, що вони приймають литовських панів до своїх гербів ¹⁹).

Мета сих привилеїв ясна; Ягайло і Витовт хотїли утворити осібну привілєґіовану верству з литовських католицьких фамілїй і тими привілєґіями привязати їх до унїї з Польщею, до Польщі, зробити оборонцями польсько-литовських звязків. Адоптація литовських фамілїй польськими шляхетськими родами служила мов би дальшим розвоєм інкорпорації Польщі земель в. кн. Литовського. В суспільнім устрою в. кн. Литовського се мало б привести до таких наслїдків, що утворила ся б вища привілєґіована верства з литовських панів і бояр гербових, „клейнотників”, як казали потім, докладно відграничена великокнязївськими нобілїтаціями, і супроти неї боярство руської народности й віри мало стати на низшім степени, як верства півпривілєґіована.

Сї пляни однак розвіяла реакція руських елєментів зараз по смерти Витовта. Хоч руським князям і боярам не удало ся здобути пановання в в. князївстві для руських князївсько-панських елєментів, не удало ся осягти перевагу над елєментами литовсько-католицькими, але сильне їх виступленнє змусило заступників литовського елєменту до компромісу. Висаджуючи на великокнязївський стіл Жиґимонта Кейстутовича, в осени 1432 р., Ягайлові відпоручники, як ми вже знаємо ²⁰), видали іменем короля грамоту, де потверджуючи свободи литовської шляхти (властиво згадуєть ся тільки свобода розпорядження маєтностями, а зрештою іде мова про обовязки шляхти), вони, з огляду що при попереднїх наданнях „князї, бояре, шляхта й обивателї-Русини, як здавало ся, були виключені з тих ласк, свобід і привілєґій”, — розтягають тепер ті привілєґії і на тих князїв, шляхту і бояр Русинів ²¹), „аби з того на далї не виходило якогось роздїлу або розбрату між тими народами”. Від тепер литовські роди можуть приймати Русинів до своїх, від Поляків прийнятих гербів, з тим лише, що наперед мають на се мати позволеннє від своїх польських одногербовників ²²).

Сей привилей для повної правосильности мусїв бути ще ствердженим королївською печатею. Чи наступило се ствердженнє, нам не звістно, але рівноправність руської шляхти з литовською на пунктї клясових шляхетських прав стала річею в законодатній сфері принятою ²³). В. кн. Жиґимонт, видаючи півтора року пізнїйше свій привилей шляхті в. кн. Литовському, повторяє з грамоти 1432 р. застереженнє про роздїл між народом литовським і руським ²⁴) та розтягав всї вичислені в тім привилею свободи зарівно на князїв і бояр як литовських так і руських. Не скасованим зістало ся лише ограниченнє городельського привилею що до виключного права католиків на державні уряди ²⁵).

Сей привилей Жиґимонта, 6/V 144, становить дальший крок на дорозї розвою шляхетських свобід. Він повторяє з попереднїх привилеїв (1387 і 1413) постанови про права свобідного розпорядження маєтностями і про обовязки бояр і їх підданих, але додає дві нові, дуже важні точки. Одна дотикає особистих прав: в. князь обіцяє не карати панів і бояр на чиєсь обжалованнє, не перевівши справи судово й публїчно (ся ґваранція потім, як одна з кардинальних прав, положена була на першім місцї в першій кодифікації — Литовськім статутї 1529 р.). Друга звільняє підданих панських і боярських від дани в. князеви, т. зв. дякла (annora ducalis); вона зносила застереженнє, зроблене в городельськім привилею 1413 р. (tributa dare). В осібній точцї повторяєть ся позволеннє Литвинам приймати Русинів до своїх гербів, признане уже Ягайловими відпоручниками.

В тім же дусї уложена грамота Ягайла Луцькій землї, дана з нагоди її заяви, що піддаєть ся Польщі ²⁶). Вона писана два тижнї пізнїйше по тій грамотї Ягайлових відпоручників, даній шляхтї в. кн. Литовського. Ягайло признає в нїй „князям, пралатам, боярам, рицарям і шляхтї” Луцької землї, як римської релїґії так і грецької, всї тіж права й свободи, якими тїшать ся пралати, пани й шляхта польська ²⁷). Реального значіння сей привилей вправдї не здобув, бо Луцька земля слїдом вернула ся назад під вел. кн. Литовське, але прінціпіяльного значіння він через се не позбавлений.

Сими привилеями зроблено кінець плянови — утворити привілєґіовану шляхетську верству на взір польської з самої лише шляхти литовської, католицької, адоптованої польськими родами. В межі сеї привілєґіованої верстви тепер впущено також і „князїв, панів і бояр” руської віри й народности. А хоч правительство ще не зовсїм кидало гадку — зробити санкцією шляхетської гідности адоптацію польським родом (про наданнє гербів правительством вже не згадуєть ся, треба тільки адоптації гербовним родам), але се, по всякій правдоподібности, й між самою литовською шляхтою не було на практицї переведено, то значить — далеко не всї роди, признавані шляхтою, були прийняті до польських гербів. Коли ж тепер відкрито вхід до тої шляхетської верстви цїлій масї руських родів, се присвоєннє польських гербів стратило всяке значіннє, і в привилеях 1432-4 рр. говорить ся тільки про право руських родів — бути прийнятими до литовсько-польських гербів, але з того не робить ся якоїсь умови, і шляхетські права від того, очевидно, зовсїм не залежать. З тим і справа гербів взагалї стратила реальне значіннє, і пізнїйші привилеї, почавши від Казимирового, вже нїчого про них не згадують.

Формально городельські ограничення що до гербів і релїґійної ріжницї в користанню шляхетськими правами знесені були грамотою Жиґимонта-Августа, виданою на прошеннє соймових станів на соймі 1563 р. Вел. князь, уважаючи на заслуги князїв і шляхти руської й добачаючи, що деякі точки городельського привилею служать „къ нЂкоторому униженью и възгорженью тыхъ, хто гербовъ не бралъ, также и тыхъ, хто вЂру греческую держачи противно предкомъ нашимъ и намъ господарю вЂрность свою сталЂ показують”, евфемістично толкує городельські постанови тим, що мовляв на Городельськім соймі „не вси были, а звлаща станы рускихъ земель ”у і уневажнює ті точки городельського привилея, що містили якісь ограничення що до віри й гербів. Постановляє, що ”отъ того не только тыє панове, шляхта и бояре або потомкове ихъ всихъ земль нашихъ дарованья привильевъ и наданья всихъ вольностей и правъ земскихъ уживати и съ нихъ ся веселити мають, которые суть поддани костелу римскому и которыхъ тежъ предкове клейноты и гербы въ корунЂ Польской пріймовали, але тежъ и вси иныє стану рыцерского и шляхетского, яко литовского такъ и руского народу, одно бы были вЂры хрестіанскоЂ; и тежъ которыхъ предкове клейнотовъ альбо гербовъ съ коруны ПольскоЂ не брали, одиноко и заровно того всего вЂчными часы уживати и съ тыхъ вольностей веселити ся мають, яко предъ тымъ здавна и до того часу тыхъ всихъ вольностей станъ рыцерскій шляхетскій обоєго народу, так литовского яко и руского, уживали и зъ того ся веселили”  ²⁸).

Таким чином і ся грамота сьвідчить, що городельські ограничення давно не додержували ся в житю, в практицї. Я не заручив би, що й за Витовта вона були переведені в житю, а по його смерти безперечно стратили всяке значіннє. Навіть серед литовської шляхти польська гербова орґанїзація не була переведена. Початки, зроблені в сїм напрямі, мусїли спинити ся, коли литовська шляхта зайняла таке неприхильне становище супроти польської. Звістне характеристичне оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи (хоч його не можна взяти stricte) — що посваривши ся з польськими панами на з'їздах за Казимира, литовські пани відіслали їм назад свої герби ²⁹). А про руських панів-шляхту нема що й говорити.

Але з тим уневажненнєм городельських постанов упали й ті крітерії шляхетства, які правительство хотїло приложити для відграничення його від верств не привілєґіованих. Підставою шляхетства стає на ново земельна власність і звязана з нею ”земська служба”, а з тим границї шляхти-боярства розширяють далеко, непримітно зливаючи ся з верствами переходовими між боярством і селянством.

Сеї справи не тикали пізнїйші шляхетські привилеї і займали ся лише означеннєм прав шляхетських. Особливо важне значіннє в сїм напрямі мав земський привилей 1447 р., виданий в. князем Казимиром, коли він прийняв вибір на польського короля, й литовські пани, згоджуючи ся на сей вибір і випускаючи з тим Казимира з під свого виключного впливу, старали ся забезпечити собі як найбільше вигід на пізнїйше ³⁰).

Привилей сей повторяє й розвиває приречення Жиґимонтового привилея. Так до приречення що до суду над обжалованими перед великим князем додана обіцянка — не карати жінку за вину чоловіка, взагалї свояків за вину свояка, „выймуючи проступки противъ нашего господарьства” (lesae maiestatis). Докладнїйше вичисляють ся обовязки, від яких звільняють ся піддані шляхетські (від серебщизни, дякла, давання підвод, воження матеріалів до будови замків і кошення сїна), натомість задержують ся „здавна прийняті датки”, стації, будови нових мостів і направа замків). Нові свободи признають ся такі: князї, пани й шляхта мають право свобідно виїздити для цїлей маєткових і рицарської служби в чужі землї — з виїмком тільки ворожих держав, та під умовою щоб через те не занедбувала ся воєнна служба з їх маєтностей в в. кн. Литовським. Се одно. Важнїйші постанови що до шляхетських підданих. Вел. князь сам і за своїх урядників обіцяє не приймати в маєтности господарські шляхетських підданих всяких титулів, з тим що й пани-шляхта або їх урядники не будуть приймати підданих господарських. Друге: в. князь обіцяє за себе (й за своїх урядників) не кликати на свій суд шляхетських підданих перше нїж покривджений не звернеть ся до пана зі скаргою. Тільки як би пан оскарженого не вчинив справедливости в певнім часї, обжалований його підданий може бути покликаний на суд в. князя (себто його урядників), але і в такім разї судову кару засуджений підданий платить не судиї, а свому дїдичеви. Ся постанова, що виходила, очевидно, як і попередня, з мотивів грошевих (прав на грошеву кару), виключала підданих шляхетських з під юрисдикції в. князя, віддаючи їх вповнї під патримоніальну юрисдикцію дїдича чи державця.

Земський привилей Олександра (1492) застеріг важні права в сфері державної управи маґнатам, як членам ради в. князївства, але шляхтї нових свобід не принїс; одну тільки точку його можна піднести — се обіцянка, що в. князь не буде ”виносити простих людей над шляхту”. Привилеї в. кн. Жиґимонта (1506 і 1529 р.) і Жиґимонта Авґуста (1547 і 1551 рр.) обмежили ся потвердженнєм давнїйших свобід і надань ³¹). Важні постанови натомість містять привилеї видані в переддень унїї (і по части — в певній звязи з нею) в рр. 1563-8: виленський привилей 1563 р., що зрівнював вповнї православну шляхту з католицькою, більський 1564 р., що заводив виборні шляхетські суди на місце давнїйшого судівництва, виленський 1565 р., що заводив шляхетські соймики, городенський 1568 р., що потверджуючи привилеї 1563 р., зносив ограничення городельського акту для православних ³²); з них привилей більський і городенський мають вповнї характер і стиль загальних шляхетських привилеїв.

Привилеї поодиноких земель видані в перших роках XVI в. дають також деякі інтересні постанови що до суми шляхетських прав. Насамперед, вони потверджують рівноправність панів-шляхти поодиноких руських земель з панами-шляхтою литовською ³³). Далї, признають шляхтї ріжні привілєґії в судї: як ми бачили вже, київський і волинський й иньші привилеї застерігають, що воєводи чи старости не можуть судити шляхтича без участи князїв, панів і бояр землї; крім того київський і волинський привилеї постановляють, що староста чи намістник, осудивши шляхтича, не може виконати свого засуду, а мусить наперед предложити його на затвердженнє вел. князеви (або як волинський привилей каже — відразу відіслати справу на ореченнє в. князя) ³⁴). Вони-ж дають право шляхтичу, запізваному перед старосту чи воєводу, відкликати ся від раз на суд в. князя, инакше сказавши — дають на добру волю обжалованого піддати ся суду старости, або нї. Староста не має права посилати по шляхтича свого дїтського, але має двічи візвати його письменно і тільки як би обжалований обидва рази не ставив ся, може післати по нього дїтського ³⁵). Панські й шляхетські піддані звільняють ся з ріжних, в даній провінції практикованих датків і робіт: так волинський привилей звільняє панських і шляхетських підданих від давання воловщини, дуже тяжкої данини; київський привилей звільняє панських підданих від ставлення єзів (загород в ріках для ловлення риби), від кошення сїна й иньших робіт на великокняжих дворах; панські піддані не мають ходити на „облаву” — лови в.княжих намістників і державцїв, анї стеречи соколиних гнїзд, і т. и. ³⁶).

Надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн. Литовського — Литовським Статутом, затвердженим 1529 р. Кодекс сей мав виразні прикмети шляхетського права, то значить — він займаєть ся головно шляхетською верствою й обороною її інтересів, нормує відносини сеї верстви до правительства й до иньших верств, самими ж сими иньшими верствами дуже мало займаєть ся. Се толкуєть ся тим, що селянство вийшло вже з юрисдикції держави, а церков і міщанство мало свої імунїтети ³⁷).

Шляхецтво в сїм кодексї вже виступає з усїма прикметами правно привілєґіованої верстви. Найлїпше се видно на постановах про судові кари. За убийство шляхтича „у зводе” шляхтич платить 100 коп грошей (60 рублїв) голвощини і стількиж „вини” вел. князеви. За убийство путного чоловіка (путного боярина) 12 рублїв, стільки ж за убийство слуги-ремісника, тивуна або приставника, а „навязки” (відповідає „винї”) 3 рублї. За убийство „мужика тяглого” 10 коп (6 рублїв) ³⁸).

Шляхтич ударивши шляхтича платить 12 рублїв, але коли ударить шляхтича „простий хлопъ або мещанинъ”, то має йому бути рука утята. А за побитє „путного чоловіка” платить ся „навязки” тільки три рублї, за побитє „мужика тяглого” — пів рубля ³⁹).

Нерівноцїнність перед правом шляхтича й не-шляхтича взагалї виступає на кождім кроцї. Шляхтич, обвиновачений в злодїйстві, коли „лиця” (краденої річи) при нїм не застануть, може раз і другий і третїй очистити ся присягою — за першим разом сам оден, за другим „сам третїй з двома иньшими шляхтичами, за третїм — з шістьма шляхтичами, й тільки за четвертим таким обвинуваченнєм „маєт быти обешонъ (повішений) злодейскимъ обычаємъ”. Противно, коли шляхтич закине злодїйство чиємусь підданому і не має „слушного доводу”, але присягне сам третїй на попертє свого обжаловання, тодї судя має засудити обжалованого „водле выступу єго”, значить може й повісити ⁴⁰).

Як приклад особливої печаливости Статута про шляхецькі інтереси вкажу нпр. постанову, що як би під час походу шляхтич наїздив на дім або гумно якогось шляхтича, то має за то „кгвалтъ платити ⁴¹). Нешляхетським майном ся постанова не клопочеть ся!

Литовський Статут 1566 р., так званий Волинський, має ще більше характер шляхетського кодекса. Роздїл про шляхетські вільности доповняєть ся рядом нових постанов. Піднесу в високій мірі характеристичну подробицю — яка виступає вже і в першій редакції — що в роздїл про шляхетські вільности включені також параґрафи про „розмноженнє в. князївства” — з'обовязаннє в. князя пильнувати цїлости держави, розширяти його землї, а не уменьшати, в цїлости задержати уряди, скликати сойми, і т. и.; очевидно, всї сї ґваранції оцїнювали ся з того становища, що властиві репрезентанти держави, що з неї користають — се шляхта („нарід шляхецький”, як казали в Польщі), Між поодинокими постановами, що показують неоднакову печаливість права про шляхтичів і не-шляхтичів, або їх нерівноцїнність перед правом, прибувають до давнїйших деякі нові дуже характеристичні. Нпр. за „приганеннє” (ганьбу) шляхтича чоловіку не-шлахетському урізуєть ся язик. Коли шляхтича забивають шляхтичі, за голову убитого може бути страчена голова тільки одного з убійників, коли ж шляхтича вбили „прості хлопи”, то їх треба скарати смертию всїх (не більше одначе семи за одну шляхетську голову) ⁴²) і т. и.

Той же статут затвердив за шляхтою дуже важні полїтичні права, здобуті нею незадовго перед його виданнєм: обовязкову участь в соймах в. князївства шляхетських послів з повітів і земель, з рішучим голосом (при тім нормуєть ся самий порядок оповіщень шляхти й вибора послів на соймиках), та виборні шляхетські суди в повітах. Можна піднести також і те, що постанови про сеймики санкціонували й нормували давнє право князїв, панів і шляхти на своїх провінциональних соймах робити постанови в справах своєї землї ⁴³).

Обдарувавши так щедро привілєґіями шляхетську верству, правительство мусїло постарати ся докладнїйше означити круг осіб, що з усїх тих привілєґій мали користати ⁴⁴). Се не легко було зробити з огляду, що досї була тільки фактична підстава для того, аби уважати когось боярином шляхтою — „земська служба” боярська, і се, як я вже вище підносив, робило широкий місток для переходів в боярські круги людей з низших катеґорий. Але всю безконечно-широку й ріжнородну масу воєнно-служебних не тільки правительство, а й самі вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього. Змаганнє до якогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії привілєґіованої верстви.

По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська шляхетською, з початку звала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре, principes et bоіаrі ⁴⁵). Для означення маґнатів не-князїв, почавши від Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі ⁴⁶). В сїм видно слїд того, що уже тодї, в XV в., термін „боярин” здавав ся за широким для означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що перейнятий з Польщі термін „шляхтич” (в латинських актах nobilis) — перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін, кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву „боярин”, як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було „земянин” (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки, що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін „шляхтич” не набрав вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші ⁴⁷).

В початках XVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у в. князя „князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли” ; слово „боярин” не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.). Натомість київський привилей 1507 р. випрошують „князи и панове и бояре и земяне и вся шляхта кієвекая”, і в текстї терміни: земянський і боярський уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.) ⁴⁸). Але і тут і там термін „шляхтич” де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.

В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін „шляхта” все більше входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р. звичайно говорить про „шляхту”, але уживає, хоч рідше, також і виразу „шляхта и бояре”, „бояре-шляхта” і просто „бояре” як рівнозначне з „шляхтою”. В звязку з тим стоїть, що нпр. бояр путних, аби відграничити від шляхти залюбки називають (між иньшим і той же Статут) „слугами путники”, „людьми путними”, очевидно оминаючи слова „боярин”, бо се означає шляхтича. В серединї XVI в. в тім стаєть ся перелом — слово „боярин” майже перестає уживати ся для означення шляхтича; місцями держить ся назва „земянин”, але все більше розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцями, очевидно сьвідомо, викидає слово „боярин”, де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.

Сїй боротьбі термінів відповідають зміни в дїйснім становищі боярства. Правительство не уважало можливим включити цїле боярство in corpore в шляхецьку верству, але даремно шукало за критерієм для тїснїйшого ограничення привілєґіованої верстви; вкінцї не здобувши ся таки на якийсь виразний критерій, воно полишило процес її сформовання самому житю.

Деякі казуси показують, що воно пробувало вернути ся до принціпів Городельського акту й підставою признати шляхецтво через наданнє. Воно пробує противставити боярську службу шляхетській гідности, наданій великим князем, й тим поясняють ся звісні нам факти надання шляхецтва боярам в першій половинї XVI в. ⁴⁹). В однім процесї, коли боярин жадав на судї в. князя від боярина, що його побив, „шляхецьке безчестє” й покликав ся на те, що його предка Жигмонт Кейстутович перевів з тяглої на боярську службу, — в. князь Жигмонт Старий не признає його шляхтичом, бо той предок був тільки переведений на боярську службу, але не дістав шляхоцтва ⁵⁰). Але на такім становищу правительство не могло удержати ся. Надання, на яких опирали ся права родів здавна й загально признаних за шляхецькі, дуже рідко містили згадку про шляхецтво, а звичайно говорили тільки про наданнє землї з обовязком воєнної служби, бо принціп надавання шляхоцтва був закинений ще від часів Жиґмонта Кейстутовича, й підставою боярсько-шляхетських прав служила боярська служба. Викинути за границї шляхетської верстви всїх не нобілїтованих спеціальним актом бояр було не можливо.

Вкінцї правительство бере за прінцип давність: в шляхетську верству входять ті бояре, що з давна, від кількох поколїнь, належать до боярства й користали з боярських прав. Так орікла дуже важна в сїй справі соймова устава з 1522 р. „o выводе шляхетства за примовою” (як би хто кому закинув нешляхецтво) ⁵¹). Вона постановляє, що „приганений” може довести своє шляхецтво, коли виведе двох шляхтичів, котрі б присягнули, що приганений „съ одного роду отъ прадеда, отъ деда, съ одноє крови имъ єсть братъ”, а як не може вивести таких сьвідків, то принаймнї предложить документ — „листъ старый в. князя Витолта или Жикгимонта або отца нашого Казимира короля, або некоторыхъ пановъ высокихъ” (очевидно з тогож часу), де б його предка названо бояриномъ („а въ томъ бы листе писано єго бояриномъ, не подле єго поведанья, нижли або у праве съ кимъ будетъ стоялъ або отъ кого до него листъ будетъ писанъ шляхтичомъ”),

Ся устава потім увійшла і в Статут, з тим лише, що до доказів шляхецтва додано тут іще сьвідоцтво сусїдів: коли рід звів ся, так що „приганений” не міг поставити сьвідків з свого роду, тодї можна потвердити шляхецтво сьвідоцтвом „бояръ-шляхты околичныхъ”, коли ті присягнуть, що інтересований „єсть з роду шляхтичь”. Сї способи, як показують судові акти, дїйсно й практикували ся в тім часї й пізнїйше для виводу шляхецтва ⁵²).

Таким чином в 20-х рр. XVI в. признавано, що чий рід був боярським був уже перед Олександром (1492), той тим самим має шляхетські права. Сей термін non post quem одначе не мав в собі нїчого дефінїтивного, і в міру того як часи Олександра відсували ся дальше, з'являли ся нові, пізнїйші терміни для виводу шляхетських прав. Так нпр. важне значіннє здобув собі поіменний попис властителїв і державцїв, обовязаних до військової служби, споряджений 1528 р. і затверджений на початку 1529 р. на соймі в. князївства. На нього покликували ся пізнїйше „приганені” бояре на доказ своїх шляхетських справ, і правительство приймало сей довід ⁵³).

З другого боку важне значіннє для відріжнення бояр-шляхти від иньших верств мали розпорядження в справах податкових. Так устава для господарських дворів виленського й троцького воєводств поручала урядникам зіставити по кілька служб путних бояр, разом з иньшими слугами, „на дворную потребу”, і то з обовязком певних оплат і робіт (12 день на рік), а иньших перевести на тяглу службу ⁵⁴). Вплив сього розпорядження, по всякій правдоподібности не обмежав ся тими воєводствами ⁵⁵) і причинив ся до відграничення бояр-шляхти від бояр путних і иньших слуг. В такім же дусї постановила „Устава на волоки” 1557 р., уже для цїлої держави виразно, — що путні бояре мають бути осаджувані на чиншу „яко люди осадныє” (селяне чиншеві), з виїмком кількох, полишених для путної служби; і то тільки бояре „стародавныє”, а путні бояре новійшої дати мали, очевидно піти на тяглу службу ⁵⁶).

Переведений на підставі сеї устави, з ріжними відмінами, помір ґрунтів в переважній части земель (з українсько-руських — на Підлясю, в Берестейщинї, Пинщинї і в значній части Волини ⁵⁷) мав заразом характер ревізії шляхецьких прав. Всї землї, окрім шляхетських, міряли ся, наново дїлили ся й оподатковували ся, так що кождий, хто мав претенсії на шляхецтво, мусїв доложити старань, щоб увільнити свої землї й себе самого від сього катастра, а для того — довести свої шляхетські права. Тому разом в уложеннєм катастру списували ся предложені документи, дослїджували ся шляхетські претенсії й рішали ся на ґрунтї або переносили ся на рішеннє в. князя. Таким чином ся ревізія, де відбула ся, привела до повної евіденції шляхетські роди й відграничила їх від верств не привілєґіованих.

В тих українсько-руських землях, де ся ревізія ґрунтів не була переведена, приводили до того самого результату, хоч і з меньшою докладністю, ревізії замків і староств, переведені в рр. 1545 і 1552. В 1545 р. зревізована була Волинь, Браславщина і в Київщинї Житомирський замок, в 1552 р. цїла Київщина й Браславщина ⁵⁸). Сї ревізії виказували панські шляхетські роди, їх маєтности, слуг ріжних катеґорій і їх обовязки; таким чином вони давали також евіденцію шляхетських і нешляхетських осадників повіта ⁵⁹).

Таким чином в серединї XVI в., разом з тим як шляхетські права приходили до повного свого розвою, вияснений був, бодай в головнїйшім, і склад сеї привілєґіованої верстви. Кажу — бодай в головнїйшім, бо біднїйші, підупалі роди шляхецькі зіставали й далї в неясній, переходовій ролї між шляхтою й путними боярами; такі гнїзда дрібної, убогої шляхти, що мусїли вести й далї боротьбу з претензіями старост, що хотїли їх потягати до ріжних обовязків, подібно як замкових слуг і бояр, були в українських землях в. кн. Литовського, як і в українських землях Корони — на Поділю, і в Галичинї; їх процеси з старостами й виводи шляхецтва поодинокими родами тягнули ся потім цїлими столїтями. З другого боку в подібнім переходовім положенню зістали ся також і бояре, що сидїли на землях панських (про таку неповноправну шляхту буде мова пізнїйше). Але взагалї сказавши, шляхецька верства в. кн. Литовського і що до свого складу, і що до своїх прав в третїй четвертинї XVI в., в переддень Люблинської унїї, сформувала ся досить повно. Ся унїя викінчила тільки сю орґанїзацію — додала кілька штрихів в шкіцї, виробленім державною еволюцією в. князївства. Стало ся се тим лекше й природнїйше, що все сформованє шляхетської верстви вел. князївства протягом двох попереднїх столїть проходило під безпосереднїм впливом польського права, форм польського шляхецтва й його прав.

Спинимо ся трохи над сим.

Вплив польських форм на сїй точцї признають самі законодатні акти в. князївства, зазначають навіть за сильно, бо дїйсне запозиченнє польських форм не було так широке і скоре, як сї акти заповідали.

Уже привилей 1387 р. голосить, що всякий боярин, прийнявши католицьку віру, має дістати тіж права, якими тїшать ся всї иньші шляхтичі корони Польської, — аби не здавали ся нерівними їм в правах, належачи до тої самої держави ⁶⁰). Се було зовсїм консеквентно зі становища Кревської унїї, що інкорпорувала землї в. кн. Литовського Польщі, — зрівняти литовську шляхту в правах з польською. В дїйсности одначе правительство не тільки не хотїло розтягнути сього зрівняння на всю шляхту (обмеживши ся латинниками), але й католиків не хотїло правдиво зрівняти з польською шляхтою, котрої обовязки до держави обмежали ся тодї (від Кошицького привилея 1374 р.) обовязками давати 2 гроші подимного з лану обробленої землї та брати участь в походах власним коштом в границях держави. Се було б надто великою утратою для правительства в. кн. Литовського. Тому Ягайло в дїйсности задержує ріжні обовязки шляхетських підданих, окрім військової служби: як ще значні й ріжнородні були вони по привилею 1387 р., можемо судити з привилеїв Жиґимонтового й Казимирового, що деякі з них касували, а і в розпорядженню „отчинами”  ⁶¹) не зносить тих ограничень, яких не знало польське право. (Ми можемо виходити тут від фактів пізнїйших, XV віка: коли розпорядженнє боярськими отчинами й тодї не було свобідно від державних ограничень, тим меньше перед тим).

Так пішло воно й далї. Голосячи зрівняннє прав литовської шляхти з польською (ба й взагалї всїх станів) ⁶²), привилеї в. князїв в самій річи тільки по волї зближали литовську шляхту до її польського взірця. Привилеї Жиґимонта і Казимира, ідучи в тім напрямі, внесли деякі обовязки шляхетських підданих. На взір, безперечно, польських порядків признано шляхетських підданих в юрисдикції їх панів Казимировим привилеєм. (В Польщі такі імунїтети почали появляти ся вже від XIII в., і в XIV в. переходять в загальну практику, хоч тільки Нєшавські статути 1454 р. зкодифікували сю свободу шляхетських підданих від каштелянської юрисдикції й признали панам право на всякі грошеві кари з їх підданих  ⁶³)). Безперечно, під впливом польських взірцїв уложила ся практика шляхетської зверхности над підданими і їх залежність від них — в XVI в. ⁶⁴). Їх випливом були ріжні привілєґії шляхтича в порівнянню з не-шляхтичами перед судом, в вимірі кар і переведенню доказів ⁶⁵). Виразно йшла за польськими взірцями литовська шляхта, коли вимагала й здобула собі на соймах 1551, 1559 і 1563 рр. свободу від мит і всяких иньших оплат для всяких продуктів шляхетського господарства ⁶⁶), коли домагала ся й осягнула на соймах 1564-6 рр. виборні шляхетські суди, яким зарівно б підлягала шляхта й маґнати. Під виразними впливами польських понять виробляєть ся й шляхетське noblesse oblige що знаходить свою законодатну санкцію в Литовськім Статуті 1566 р., аби шляхтичі „ни шинкомъ се не живили и локтями не мЂрили”, взагалї „ремесло мЂстскоє хлопскоє” не управляли, під страхом утрати шляхетських прав.

В чім найдовше й найрізше проявляла ся ріжниця, нерівноправність литовської шляхти з польською, було, по перше, її служебне, державними ограниченнями звязане становище й її нерівноправність (правна) в порівнянню з маґнатством. Того й другого не знала польська шляхта вже в XV в., над литовською ж тяжіло воно ще в XVI в., а в дечім дотягнуло ся до унїї й по за унїю.

Я вище казав уже, що служба (військова) була принціпом володїння землею в в. князївстві. В. князї не тільки під сею умовою роздавали землї, але ставили сю вимогу до всякого рода властителїв і державцїв земель. Розмір такої воєнної служби — себ то числа вояків, яке має бути поставлене з певної маєтности на поклик правительства, часом означала грамота надання ⁶⁷), але частїйше нормувала практика: володїли дуже часто без документів, й надання переважно не означають близше розміру служби, инодї й зовсїм про неї не згадують, бо вона розуміла ся сама собою. Якоїсь певної одиницї для такої служби довго не було. Доперва в 20-х рр. XVI в. переведена норма, що вісїм селянських служб мають ставити одного кінного вояка до війська. Хоч і се ще не була велика докладність, бо селянська служба далеко не була чимсь одностайним, але перед тим і такої одностайности не було: бувало, що одну тяглу службу давано „на особную службу” боярську, бувало, що кілька селянських ґрунтів давано на одну боярську службу ⁶⁸). Але якась, бодай приблизна норма, якою нормувала ся практика, все таки мусїла бути.

Пильнуючи військові служби з маєтностей, правительство мусїло держати в евіденції самі маєтности й пильнувати, щоб вони не переходили в такі руки, де б служба могла пропасти. В сїм правительство не робило, скільки можна судити, нїякої ріжницї між землями, які воно само роздавало в державу „до волї” своєї „чи до живота”, і тими, що перейшли до їх властителїв иньшими дорогами — купном чи спадком, хоч би з часів перед-литовських. Ся контроля служби надавала всякій земельній власности характер конвенціональний, прекарний — кождий міг володїти своєю маєтністю, лише о скільки міг сповняти й сповняв звязану з нею службу ⁶⁹).

Для маґнатських маєтностей сей прекарний характер зводив ся до простої форми. Вправдї й вони могли переходити з рук до рук тільки за дозволом і відомістю власти (се застеріг городельський привилей ⁷⁰), і повторяли пізнїйші) і були зарівно обтяжені обовязком воєнної служби. Але що до таких більших маєтностей правительство могло бути певне, що їх властителї завсїди будуть в станї відбути служебні обовязки, які на тих маєтностях лежали, тож і не мало потреби мішати ся до їх переходу з рук до рук. Не так було з дрібнїйшими боярськими маєтностями. Щоб передати таку маєтність у спадщину, чи за яким контрактом, треба було справдї дати правительству запевненнє, що від тої передачі воєнна служба не потерпить. Коли властителї не могли з якоїсь причини сповняти службу (через старість, калїцтво, або тому, що зіставали ся з фамілїї самі жінки), то треба було пошукати заступника, взагалї постарати ся якимсь компромісом задоволити інтересам служби, инакше правительство конфіскувало маєтність і віддавало кому иньшому ⁷¹).

Взагалї правительство, коли бачило в тім якусь потребу, не вагало ся відберати маєтности, і то не тілько сьвіжо надані, „до волї в. князя”, але й „отчини”. Часом „в отмЂну” давало воно иньшу землю, а часом і не давало нїчого ⁷²), хоч тут не завсїди можна відріжнити, що було правною практикою, і що надужитєм — через помилку, або через брак відповідних відомостей (нпр. хтось випрошував у правительства певну землю, замовчавши, що нею володїє, як отчиною, хто иньший, і аж потім се викривало ся, й т. п.).

Польське право, що не знало такого прекарного шляхетського володїння, вплинуло безперечно на еманципацію литовського шляхетського володїння на сїй точцї. Уже перші привилеї (1387, 1413 і далї) запевняють свобідне розпорядженнє „отчинами й вислугами” (bona paternalia et donationes) i запевняють, що отчин в. князь відберати не буде. Але для середно-й дрібношляхетського володїння сї приречення зістали ся на довго ще порожнїм звуком. Земські привилеї, видані з початком XVI в., дають ріжні ґваранцїї в сїй справі так як би на ново. Нпр. київський привилей 1507 р. обіцює за в. князїв „отчины и выслуги не отнимати” ті, що були дані й держані за Казимира, надання ж Олександрові й останнього київського князя Семена мають бути задержані, о скільки будуть потверджені на ново нинїшнїм в. князем; зрівняні вони були з давнїйшими при потвердженню київського привилея 1529 р. Князям і панам вільно розпоряджати своїми вислугами (одначе за в. княжим призволеннєм), але за шляхетські ще нема мови ⁷³).

Взагалї процес еманцинації шляхетських маєтностей від державних ограничень припадає доперва на XVI в. Литовський Статут 1529 р. признає ⁷⁴) маґнатам і шляхтї право свобідного розпорядження всякого рода маєтностями, якими володїли вони принаймнї перед 1492 р. (смертию Казимира): давнїйший дозвіл власти тепер зводить ся на просту формальність ⁷⁵). Статут 1566 р. розширяє право „вічного” держання, „на потомныє часы”, також на надання Олександра, Жиґимонта й самого Жиґимонта-Авґуста, але заразом застерігає, що контракти на такі надання, котрі не були надані з правом розпорядження, можуть робити ся тільки за відомістю в. князя. Таким чином і тут ще не знесено границю між ріжними родами володїння, хоч в. князь і обіцяє, що він в кождім разї „боронити” тих контрактів не буде. Тільки акт 1569 р. і проголошена при тім свобода земель в. кн. Литовського від екзекуції прав — то значить від провірювання правности володїння, зрівняла всї роди шляхетського землеволодїння в сих землях і розширивши на них польське право повної шляхетської власности, укоронувала сей процес, майже — але не зовсїм закінчений в тім моментї.

Служебний характер шляхетського землеволодїння задержав ся в повній силї аж до самого 1569 р. Як я вже згадував, військова служба шляхти була зреформована й унормована соймовою ухвалою 1528 р., на пробу прийнятою на десять лїт. Доповнена і пояснена потім, вона увійшла до Статуту 1529 р. і стала постійною нормою ⁷⁶). Як я вже згадував, за одиницю прийнято селянську службу — тяглу і всяку иньшу (в такі селянські служби числили ся також служби путних бояр і всякого рода слуг, але не рахували ся властиві бояре, міщане й загородники). З такого числа служб, яке ухвалить сойм, дїдич мав поставити до війська одного кінного вояка, добре узброєного, відповідно до норми, вказаної уставою ⁷⁷). Хто не мав би повного числа селянських служб під собою, мав їхати сам в похід; так само й ті бідні шляхтичі, що не мали під собою зовсїм селян — вони мали їхати особисто, але від них не вимагало ся приписаного узброєння: вони ставили ся „водле можности своєє”, навіть пішо, з „рогатиною” за браком всякої иньшої зброї. Коли якусь дрібну маєтність держить цїла неподїльна родина, тодї до війська має йти оден з родини — „годнЂйшый”. Підставу для отаксовання давав „попис” всїх панських і шляхетських маєтностий; перший був переведений, як ми вже знаємо, разом з ухвалою 1528 р. Ключ — скільки селянських служб мало складати ся на одного вояка, давала соймова ухвала: так в 1528 р. ухвалено на десять лїт, що оден вояк посилаєть ся з восьми служб. Коли скінчив ся речинець сеї ухвали, в. князь з радою постановили, в початках 40-х рр.. низшу норму: одного вояка з десяти служб (з девяти десятого виправовати), на вісїм лїт ⁷⁸), і т. и.

Ся реформа 1528 р. стояла в звязку з змаганнями Жиґимонта перевести подібне нормованнє військової служби в Польщі, але там його змагання розбили ся на спротивленню маґнатів, і такої пропорціональної служби там не удало ся завести: по давньому в загальний похід був обовязаний іти кождий осїлий шляхтич, незалежно від великости своєї маєтности. Таким чином литовська шляхта й особливо пани-маґнати в Литві були далеко більше обтяжені нїж в Польщі, і обіцянка — зняти сей обовязок служби, служила одною з головнїйших приваб, які показували литовській шляхтї Поляки в перспективі переведення унїї. І то тим більше, що воєнна служба в Литві мала відбувати ся під дуже сильним риґором: шляхтич, що не поставив приписаного числа вояків в похід, або на попис, тратив маєтність, і се не було порожнїм звуком: ми маємо немало випадків такої конфіскати ⁷⁹).

В головних основах реформа 1528 р. на Литві удержала ся протягом цїлого XVI в. — навіть унїя не знесла її в землях в. князївства. На соймі 1544 р. шляхтї удало ся лише вимогти від правительства, що на дальше попис маєтностей не буде переводити ся правительственними аґентами, але кождий шляхтич мав сам подавати виказ своїх служб, під присягою, повітовим властям, і на підставі тих виказів мали посилати ся вояки до війська. Шляхта застерегла також, аби ключ служби укладав ся не самою радою, але на „валнім соймі”. Натомість жаданнє шляхти, аби знижено ще норму служби, не було прийнято: дальше прийнятої уже знижки (замість восьми десять служб на одного вояка) правительство вже не пішло, і в 50-х та 60-х рр. ухвалювало ту ж норму — з десяти служб одного вояка ⁸⁰).

Окрім воєнної служби литовська шляхта була обтяжена ще й иньшими обовязками. Городову й мостову повинність й стації, як ми вже бачили, задержали в силї шляхетські привилеї XV в., і вони, хоч не скрізь однаково, дожили до унїї. На Українї, як бачимо з ревізій замків, сї староруські престації — городова й мостова були в повній силї в серединї XVI в., хоч маґнати, ставляючи свої замки, й пробували виломити ся з сих обовязків супроти державних замків ⁸¹). Але богато і з того, що повносили шляхетські привилеї XV в., в практицї держало ся ще до самої унїї. Так нпр. на соймі 1551 р. стани в. кн. Литовського просили в. князя, аби шляхту звільнено від обовязків стерегти замки, косити сїно й давати підводи, але в. князь заявив, що як він не рад заводити „нові річи”, так не рад і „старыхъ рЂчей опущати”, й зіставляючи дальше при свободї тих, хто сих обовязків не нїс, дальше жадає їх від тих, хто їх нїс дотепер. Тик часом, пригадаймо, уже Казимирів привилей виразно звільнив шляхту від підвод і кошення сїна! На соймі 1554 р. стани знову просили в. князя визволити шляхту від підвод і стацій, але знову в. князь того їм відмовив  ⁸²).

З шляхти українсько-руських земель — Київщини, Браславщини, Волини й Підляся, служебні обовязки, żydowskie angariae, наложені Литвою, niewolstwo litewskie, як їх називала підляська шляхта ⁸³), зняті були з інкорпорацією сих земель Польщі. Полишаючи для Київщини, Браславщини й Волини в силї Литовський Статут 1566 р. на далї, сойм викинув, як неважний для сих земель, другий роздїл його, що трактував про „земську оборону”. Вправдї, на соймі, по інкорпорації сих земель, відзивали ся численні голоси за тим, аби полишити на Волини по давньому обовязок воєнної служби, аби забезпечити сїй землї місцеву оборону, не потягаючи до того Поляків, але се було б занадто великою перфідією по всїх попереднїх фразах про польські свободи, і в кінцї обовязок воєнної служби знято з Волини (а також і з иньших інкорпорованих провінцій ⁸⁴). Разом з тим спали з тутешньої шляхти й ріжні иньші служебности. Для земель же, що зістали ся при в. князївстві (з українських — Берестейщина й Пинщина) давні обовязки на разї зістали ся в силї, й нова редакція Статута, видана 1588 р. для земель в. князївства, містить, без важнїйших змін, попередні постанови про військову службу. Вони вийшли з уживання в звязку з загальним упадком шляхетського походу, в Польщі й Литві, з заміною військової служби соймовим податком на воєнні цїли.

В напрямі зрівняння рядової шляхти з маґнатством богато зроблено в серединї XVI в. — в переддень унїї. Точки нерівноправности я мав нагоду вказувати уже вище ⁸⁵): неоднаковий порядок суду для маґнатів і шляхти, свобода маґнатів від повітової воєнної орґанїзації (право власних хоругов), фактична монополїя маґнатів на всї вищі уряди й повна перевага їх над шляхтою в центральній управі і навіть на соймах, право (деяких родів) на місця в радї незалежно від урядів. До сього треба додати ще одну точку, що дуже ображала шляхту, від коли серед неї збудило ся змаганнє до рівноправности — се віддаваннє державою, в більших комплєксах земель, боярських земель, разом з селянськими, в державу і власність маґнатам. Тою дорогою бояре, що на тих маєтностях сидїли, з безпосередно залежних від в. князя (reichsunmittelbare, кажучи нїмецьким терміном) ставали підвластними князя чи пана (mittelbare). Се з початку практикувало ся з наданнями князям, але від коли панські маґнатські роди вийшли на становище княже — таке трапляло ся і з наданнями панам, і число шляхти, що сидїло під зверхністю таких панів-князїв, було дуже велике.

З тих маґнатських прероґатив всї були випливом державної орґанїзації в. князївства, з виїмком права власних хоругов, перейнятих, по всякій правдоподібности, з Польщі. Тільки так се право не було прероґативою маґнатських родів, бо під хоругвою певного гербу там ставали всї рядові шляхтичі, що до того роду належали. Великопанською привілєґією стало воно доперва на литовськім ґрунтї. Розтягнути сього права на рядову шляхту тут не можна було, бо ся не вязала ся в такі ширші родові звязки як у Польщі, і сеї справи литовська шляхта й не тикала. Вона ударяла, йдучи тут за польськими взірцями, головно на три точки: на нерівність перед судами маґнатів і шляхти, на роздаваннє в. князями бояр маґнатам, на пасивне становище шляхти в конституційних відносинах.

Від другої четвертини XVI в. почавши, шляхта добиваєть ся, щоб розпорядження, які її інтересів дотикають (великість воєнної служби, плата серебщини і т. и.), не видавали ся без її участи, самою радою з в. князем, і щоб справи законодатного характера не полагоджували ся без участи вального сойму. І вона осягає сього. Статут 1566 р. постановляє, що в. князь не буде нїяких устав чинити инакше як „на вальномъ соймЂ того панства нашого” ⁸⁶). Тойже Статут унормував справу роздавання маєтностей разом з осїлою в них шляхтою: уже в першій половинї XVI в. правительство тримало ся погляду, що шляхта „не можеть быти никому въ моцъ подана” ⁸⁷), і Статут 1566 р. потвердив се, зробивши виїмок тільки для маєтностей спадкових, себ то таких, що були вже в руках панів і по вигасненню рода вернули ся в руки в. князя: в складї таких маєтностей в. князь задержав собі право давати й шляхетські маєтности панам, і се право його потвердив і Статут 1588 р. ⁸⁸).

Судова реформа, як ми вже знаємо, була переведена в 1564 р. і знесла судові прероґативи маґнатства. Тут тільки піднесу, що спеціально вставляла ся за тим шляхта волинська, уже на соймі 1554 р. Одним з мотивів, очевидно, було те, що пани з иньших земель, володїючи маєтностями на Волини, не хотїли судити ся „правом волинським”, як се підносили Волиняне ⁸⁹).

Примітки

¹) До історії шляхетської верстви в. княз. Литовського див. особливо Любавского Сеймъ гл. V, також Обл. дЂленіе с. 534 і далї, В.-Будановъ Крестьянское землевладЂніе с. 27 і далї, Леонтовичъ Панскій дворъ.

²) Див. т. III c. 284 і далї.

³) На сю обставину й її значіннє в суспільній еволюції в. князївства звернув увагу Довнар-Запольский (Госуд. хозяйство с. 10). Тільки він безпотрібно кладе натиск на те, що правительству треба. було кінного війська. Земські походи в давнїй Руси були кінні — пригадати хоч би подробицї київської революції 1068 р. Але се земське військо не обовязане було до походів в справах, що безпосередно не дотикали землї, й нездатне було до далеких і частих походів.

⁴) Див. т. III c. 286, 329. В сїй справі ще полєміка моя з проф. Линниченком в ИзвЂстіях отд. рус. яз. за 1904 р. кн. І і IV.

⁵) Мої: Кілька київських документів XV-XVI в. ч. 1 (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. XI). Ревизія пущъ с. 226. Виривки з невиданих актів у Любавского Сеймъ c. 432- 3, Област. дЂленіе c. 541.

⁶) Любавскій Сеймъ с. 433.

⁷) Документы архива юстиціи с. 10, Любавскій Областное дЂленіе с. 544-5.

⁸) Акты Зап. Россіи III с. 88.

⁹) Див. В.-Буданова op. c. с. 29.

¹⁰) Ревизія пущъ с. 282.

¹¹) Акты виленской коммиссіи т. XXIV ч. 19-21.

¹²) Любавский ор. c. 435 (з невиданого докум.).

¹³) Устава на волоки 1557 р., що переводила путних бояр в катеґорію селян, так описує їх обовязки: „которыхъ служба будетъ — єздити з листы нашими до дворов оному врадови приясглыхъ, а с пенезми платовъ нашыхъ до Вилни до скарбу и за крывъдами подданыхъ (зі скаргами?) колеєю з росказанья врадового єздити” (арт. 1).

¹⁴) Так устава для дворів Виленського й Троцького воєводств 1529 р. виразно зве військову службу обовязком путних бояр: ”боярове наши путныя и осочники, которыи зъ стародавна повинни войну служити и сЂна косити, также теж рыболовы, бортники, ковали и иншыи подданыи дворовъ нашихъ, которыЂ тяглой службы не служатъ, тыи будутъ повинни” і т. д. (Акты Зап. Россіи II с. 196). В описи Овруцького замка 1552 р.: „для доведання вестей гдеж колвекъ винни єхати бояре тамошниє и слуги путныє; на погоню з старостою и єго намЂстникомъ повинни єхати бояре тамошниє ихъ и слуги путныє и мещане — Архивъ Югозап. Россіи IV l c. 40. Що більше, в тяжких обставинах правительство взивало путних бояр навіть до далеких походів — як нпр. підчас війни з Москвою в 1514 р.. Акты Зап. Р. II с. 114.

¹⁵) Див. попередню нотку.

¹⁶) Архивъ Югозап. Россіи VIII с. 120-1, пор. 117-9, т. IV I с. 41-2.

¹⁷) Нпр. в описи мозирського замка читаємо: „то суть слуги путныє, которыхъ вчинилъ слугами панъ Михайло Гагинъ, державца первый мозирский, а передъ тымъ были тяглы” — Архивъ Югозап. Россіи VII I с. 625.

¹⁸) Działyński Zbiór praw litewskich c. l.

¹⁹) Dziaiyński c. 7, Kod. Polski Жищевского І ч. 162. З наданнєм гербів городельським привилеєм звязуєть ся небезінтересний спір, що розвів ся недавно в польській науковій лїтературі — чи мали Русини й Литвини герби, або печатні знаки перед тим, чи доперва від Поляків герби перейняли? Сю останню гадку боронив Пєкосїньский, але вона викликала загальну опозицію. Розумієть ся, вона дїйсно не стійна, о скільки мова йде про уживаннє знаків власности чи печатних — ми маєно їх прецїнь уже на Володимирових монетах, а про печатки чуємо в трактатах з Візантиєю (див. мою рецензію працї Пєкосїньского, як низше). Але опоненти взагалї більше орудували теоретичними арґументами, як студиями фактичного історичного й археольоґічного матеріялу лїтератури. Лїтература: Piekosiński O dynastycznem szlachty polskiej pochodzeniu, 1888, 2 вид. 1896. Петрушевича Вопросы и отвЂты, Новий Галичанин, 1889 ч. 21-4, Яблоновского рецензія в Вислї 1891, замітка в Kwartaln. histor. 1898: W sprawie średniowiecznej heraldyki litewsko-ruskiej, тамже відповідь Пєкосїньского і статя Малецкого Znaczenie unii horodelskiej w roku 1413 z punktu widzenia heraldycznego. Piekosiński O žródłach heraldyki ruskiej — Rozprawy wydz. hist. fil. т. XXXVIII; моя рецензія на се в т. 41 Записок.

В цитованій статї Малецкий, аналїзуючи городельський акт, між иньшим доводить, що він не ограничував так тїснїйше шляхетської верстви в порівнянню з актом 1387; але його толковання досить натягнені.

²⁰) Див. т. IV c. 180.

²¹) predictos principes, nobiles et boiaros Ruthenorum eisdem graciis et libertatibus, privilegiis et commodis gaudere et utifrui volumus, quibus principes, nobiles et boiari Lithvanie pociuntur et fruuntur.

²²) Codex epist. saec. XV т. III c. 522.

²³) Про питаннє правосильности його: W. Czermak, Sprawa równouprawnienia schizmatyków i katolików na Litwie — Rozprawy wydz. hist. т. 44, і рецензія моя в т. 53 Записок H. тов. ім. Шевченка.

²⁴) ne inter earundem terrarum populos divisio aut aliquod dispendium subsequatur in futurum, quo status terrarum predictarum (Lithvanie et Russie) ledi possit — повторено буквально з грамоти 1432 р.

²⁵) Codex epist. saec. XV т. III c. 529.

²⁶) Див. т. IV c. 182.

²⁷) praefatis ducibus, prelatis, boiaris, militibus et nobilibus terrae Lucensis, tam in fide s. romanae ecelesiae quam etiam orientalis seu graecae constitutis, omnia iura, libertates, immunitates et gratias tales, quales habent, eis gaudent et fruuntur prelati, barones et nobiles regni nostri Poloniae; omnibus autem (доповнити; civitatibus, без того неясно в сїм текстї), ut puto Polonis, Teutonicis et Ruthenis ius teutonicum. — Codex epist. saec. XV т. І c. 77.

²⁸) Акты Западной Россіи III c. 119-120.

²⁹) „И тогожъ часу панове литовскіи зваснивши ся — Иванъ Кгаштольтъ воєвода виленский, Ивашко Монивидовичъ воєвода троцкий, Кезкгалъ староста жомоитский, Нетрашъ Монктрдовичъ маршалокъ земский, а зваснивши ся и гербы ихъ имъ отослали, а своими старыми печатовать стали”. — Pomniki do dziejów litewskich c. 58.

³⁰) Codex ер. saec.XV т.III с. 9. Про дату привилея див. примітку 4.

³¹) Привилей Олександра у Жищевского Codex dipl. Pol. I c. 345 (також у Дзялиньского Zbiór c. 58 і далї, і Броель-Плятера Zbiór pamiętników І c. 17). Привилей Жиґимонта 1506 р. — Жищевский І c. 364. Привилеї 1529 р. і привилей 1547 р. Жиґимонта Авґуста видані недавно, з копії привилея 1551 р. (що містить в собі тексти попереднїх) при перекладї Литовського Статута в Archiwum kom. prawniczej VII с. 270 і далї (з них тільки оден з привилеїв 1529 р. був виданий давнїйше в Zbiór praw lit., в хибною датою 1522). Про привилеї 1529 р. у Якубовского ор. c., І (він реставрує там ще проєкт невиданого великого привилея з 1529 р.).

³²) Привилей 1563 і 1565 рр. в Актах Зап. Р. III ч. 32 і 38, привилей 1564 р. — Любавскій Сеймъ дод. 48, городенський — Акты Юж. и Зап. Р. II ч. 146 (видано з пізнїйшої польської транскрипції).

³³) Дотичні постанови вказую по зводу Ясинского Уставныя грамоты — сюди належить розд. XXV (c. 128).

³⁴) Ibid. розд. 29, 89, 103.

³⁵) Ibid. розд. 92, 95.

³⁶) Ibid. розд. 53, 58.

³⁷) Лїтература Литовських Статутів і їх права в прим. 1.

³⁸) Статут 1529 р. розд. VII арт. 29, розд. XI арт. 1-4 (c. 64-5, 88-9 вид. московського істор. товариства).

³⁹) Ibid. розд. III арт. 14 (c. 22-23), розд. XI арт. 1 і 4 (c. 88 і 89).

⁴⁰) Ibid. розд. XIII арт. 7-9 і 16.

⁴¹) Ibid. розд. II арт. 14.

⁴²) Розд. III арт. 18, розд. XI арт. 12.

⁴³) Роздїл III, арт. 5, розд. IV.

⁴⁴) Про сей процес відграничення шляхетської верстви в XVI в. цїнні й справедливі спостереження у Любавского Соймъ c. 436 і далї.

⁴⁵) Нпр. бачимо сю формулу в Жиґимонтовім привілєю 1434 р. — рrіnсіреs et bоіаrі, тільки.

⁴⁶) Уже в Городельськім привилею поруч barones et nobiles маємо й barones, nobiles, bоіаrі. Taк само в Казимировім привилею — principes, barones, nobiles et bоіаrі.

⁴⁷) На точцї тих термінів — боярин, земянин, шляхтич — була маленька полєміка в лїтературі. Проф. Антонович в своїй розвідцї про Київщину в XIV-XVI в. представляв земян і бояр XVI в. як дві осібні суспільні верстви, вищу й низшу (Моноґрафія І ч. 249-50). Против сього виступив д. Любавский в своїй розвідцї Областное дЂленіе (c. 539 і далї). Він справедливо вказав, що земяне були льокальною (до певної міри) назвою для тоїж суспільної верстви, що в иньших землях і в иньших актах звала ся й далї боярською; але при тім він сам за богато признав реального значіння сїй термінольоґічній ріжницї, занадто відграничаючи сї дві назви (c. 534) та припускаючи, що назву земян заносили в українські землї польські кольонїсти й задержували сю назву „з огляду на хитке, не зовсїм докладне суспільно-полїтичне значіннє назви боярин”. Просто се була відмінна назва, яку, так само як і „шляхецьку”, приймали члени привілєґіованої верстви подекуди, з огляду на хитке значіннє” боярського імени, привязуючи до неї більше значіння, більше прецизії, нїж мала назва боярина.

⁴⁸) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 36, Акты Зап. Россіи II ч. 30, 54, 164.

⁴⁹) Такий факт наводить з 1529 р. Любавский (Сеймъ с. 434) з невиданих актів.

⁵⁰) Сей інтересний казус наводить з актів Литовської Метрики Любавский Сеймъ с. 433-4.

⁵¹) Видрукована Любавским Сеймъ с. 440.

⁵²) Статут 1529 р. розд. III арт. 11. Судовий матеріал про вивід шляхецтва зібраний у Любавского ор. c. c. 437 і далї, також Акты виленской коммисіи т. XXIV Ч. 218.

⁵³) Кілька таких казусів у Любавского ор. c. c. 445, пор. також Акты Виленской коммисіи XXIV c. 378; тамже факти пізнїйшого (з XVII-XVIII в.) покликування на попис 1528 р. — ч. 30, 32.

⁵⁴) Акты Зап. Россіи II c. 197.

⁵⁵) Пор. ibid. c. 201-2.

⁵⁶) Ibid. III c. 72.

⁵⁷) Відомости про територію помірів, по части з надрукованих актів, подає д. Любавский Сеймъ с. 451-2.

⁵⁸) Описи 1545 р. друковані в т. VI Zródła dziejowe, описи 1552 — в Архиві Югозап. Россіи ч. IV т. І (Овруч, з хибною датою 1455 р.) і ч. VII т. І і II (решта).

⁵⁹) Додати до річи, що в тім же часї і в українсько-руських землях Польської корони переводили подібну евіденцію ревізії королївщин 1564 і 1569 р.

⁶⁰) ut iuribus similibus utantur et fruantur, quibus et caeteri nobiles in terris aliis regni nostri Poloniae potiuntur, ne videantur in iuribus dispares, quos eidem coronae subiectos fecit unum.

⁶¹) Як описує се привилей: omnia quae ex sucessione paterna possidet.

⁶²) Barones, nobiles, boyari terrarum nostrarum Lyttwaniae donationibus, privilegiis etc. per nos datis gaudeant, prout barones et nobiles regni Poloniae suis pociuntur — Городельський привилей. Prelatis, principibus, baronibus, nobilibus et civitatibus terrarum m. d. Litthuanie etc. dedimus — eadem iura, libertates et imunitates, prout habent prelati, principes (!), nobiles et civitates regni Polonie — привилей Казимирів, теж повторяє й Олександрів.

⁶³) Див. реґести привілєґій у Пєкосїньского Rycerstwo polskie wieków średnich 12 c. 212 і далї — найстарший з таких привілєїв, з 1252 р., містить potestatem iudicandi ad omnes sentencias iuxta formam curie (ducis), videlicet ad aquam et ferrum candens, ad duellum baculorum et gladiorum, ad suspendium et mutilationem membrorum homines suos. Про практику з кінця XIV в. — Hube Sądy, ich praktyka i stosunki prawne spoleczeństwa w Polsce ku schylkowie XIV w. (Prawo polskie w XIV w.) c. 22-3. Постанови нєшавські — Bandtkie Jus Polonicum c. 270. Bobrzyński O ustawodawstwie nieszawskiem, 1873, Hube Statuta Nieszawskie, 1875.

⁶⁴) Про се ширше — гл. III.

⁶⁵) Пор. Hube Sądy etc. c. 23.

⁶⁶) Се право, як давнїйше признане й практиковане, в Польщіпотвердила конституция 1496 р. — Volum. legum I c. 120.

⁶⁷) Нпр. Свидригайло дає в 1438 р. свому кухмистру Мишцї маєтности в Кремінецькім пов., з обовязком служити з них „двЂма копьи” (ставити двох вояків) — Акты Зап. Рос. І ч. 36, але ся грамота зроблена на взір надань в руських землях Польської корони. Серед записей надань Казимира стрічаємо надання „в особную службу” — себ то, що сеї маєтности обдарований має ставити ще одного вояка понад то, що ставив з дотеперішних своїх маєтностей, або й докладнїйші значіння: даєть ся земля, а з неї „две служъбе єму служити” — Документы архива юстиціи І c. 11 (11), 27 (1) і т. и. В. кн. Олександр передає зятеви Яна Мишковича маєтности тестя і застерігає: „а они мають намъ съ тыхъ имЂней службу земскую заступати — по осми коней у зброяхъ” (подано у Любавского Обл. дЂленіе c. 547).

⁶⁸) Подібні приклади зібрані у Любавского ор. c. c. 544-5.

⁶⁹) Прекарний характер володїння землею в в. кн. Литовськім вияснив по містецьки проф. В.-Буданов в розвідцї: ПомЂстное право Литов.-рус. государства, але при тім обмежив ся майже виключно самим дрібно-боярським володїннєм, по друге — не застановив ся близше над питаннєм, чи і які були ріжиицї між отчиною и державою. Деякі цїнні доповнення й поправки дав Любавский в працї Областное дЂленіе c. 544 і далї.

⁷⁰) bona ipsorum paternalia liberum habebunt vendendi etc. facultatem, nostro tamen consensu ad hoc specialiter accedente.

⁷¹) Нпр. серед надань в. кн. Казимира княгиня Михайлова дістає „село под Игнатомъ Юряжичомъ Меншоє на Цепре, за нюж уже Игнатъ не можетъ служити; а Игнату далъ былъ король же”. В. кн. Олександр дає писарю свому Сопівї село Смолин Конецъ, що вислужив боярин Мартин за Казимира, й землю Чепиницьку, куплену ним від кн. Одоєвских, бо „тотъ Мартинъ вже при старости, а жоны и дЂтей не маєть”. Документы архива юст. І c. 31 (13), Любавский c. 559-60, тамже ще кілька казусів з невиданих актів Л. Метрики.

Компроміси, якими годжено інтереси держави й можність розпорядження володарів аналїзує В.-Буданов в вище цитованій розвідцї c. 93 і далї.

⁷²) Нпр. Витовт відбирає землю від велюнських бояр і прилучає до ґрунтів велюнського двору, а тим дає натомість „сирий лїс” на розробленнє; коли вони його розробили, „підпросили” сю розроблену ними землю у в. кн. иньші велюнські бояре, і аж пізнїйше вернено сю землю їх попереднїм державцям. Серед надань в. кн. Казимира: „У Федя отнято шестнадцать чоловЂковъ и противъ того дано єму шесть человековъ у Высокомъ Дворе”. Документы с. 28 (6), 38 (2), подібне ще 29 (12).

⁷³) Ясинскій Уставныя грамоты розд. 72-3.

⁷⁴) Роздїл І арт. 15, пор. 19.

⁷⁵) Ще одно ограниченнє, дуже значне, але що до тенденції своєї не ясне, полягає в тім, що кождий властитель може на власну руку розпоряджати тільки третиною своєї маєтности — воно звістне з практики XV в. і санкціоноване вперше в Статутї 1529 р. (розд. І арт. 15 і 16). Казуси XV-XVI в. у Любавского Областное дЂл. c. 562 і далї. З ріжних толковань більш правдоподібною здаєть ся минї гадка, що се ограниченнє мало на оцї інтереси рода, а не інтереси держави: мало забезпечити від повної рострати майно, на яке мала „близькість” родина. Сей погляд боронить Любавский 1. c., виступаючи против погляда В. -Буданова, висловленого ним в коментарі до Казимирового привилею — Христоматія II с. 28. Ограниченнє се було знесено Статутом 1566 р.

⁷⁶) Устава з 1/V 1528 — Акты Зап. Россіи II ч. 152, доповнення 1529 р. — ib. ч. 161 і Д.-Запольского Акты Литов.-рус. госуд. І ч. і. 98. Литов. Статут 1529 і пізнїйші присьвячують сїй справі роздїл другий.

⁷⁷) В уставі 1529 р. маємо натяк на проґресивність сього обовязку: хто має 400 служб, має ставити 50 коней, хто має 700, ставить 100; але пізнїйша практика не знає проґресії.

⁷⁸) Zbiór praw litewskich c. 397-400.

⁷⁹) Кілька таких фактів указано у Любавского Обл. дЂленіе c. 560, з невиданих актів.

⁸⁰) Ibid. c. 398-401, Акты Зап. Россіи III c. 58 і 121.

⁸¹) Див. про се мою студентську роботу: Южнорусскіє господарскіе замки въ пол. XVI в., київські Унив. ИзвЂстія 1890, II.

⁸²) Акты Зап. Россіи III с. 28 і 54.

⁸³) Дневник сойму 1569 р. вид. Кояловичом c. 290.

⁸⁴) Ibid. c. 450 і далї.

⁸⁵) Див. c. 36-7.

⁸⁶) Роздїл III арт. 12, пор. петицію 1551 р. — Акты Зап. Рос. III, с. 26-7.

⁸⁷) Археографическій сборникъ І c. 12.

⁸⁸) Статутъ 1566 р. розд. III арт. 4, Статутъ 1588 р. розд. III арт. 5.

⁸⁹) Акты Зап. Рос. III с. 64.

Попередня     ТОМ V     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ II. Стор. 2.]