Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ II. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ V     Розділ II     Наступна





ШЛЯХТА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ КОРОНИ: СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕЦЬКИХ ПРАВ В ПОЛЬЩІ XIII-XIV В., ОБОВЯЗКИ ШЛЯХТИ В УКРАЇНСЬКИХ ПРОВІНЦІЯХ ПОЛЬЩІ, ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА В НАДАННЯХ КАЗИМИРА, ДЖЕРЕЛО СИХ ОБОВЯЗКІВ, ЗАСТЕРЕЖЕННЯ НАДАНЬ ВОЛОДИСЛАВА ОПОЛЬСЬКОГО, JUS FEODALE, НАДАННЯ ЯГАЙЛА, ЗАСТАВНЕ ВОЛОДЇННЄ, ПОДІБНОСТИ З ЛИТОВСЬКИМ ВОЛОДЇННЄМ. ЗМАГАННЯ ШЛЯХТИ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ЗРІВНЯННЯ З ПОЛЬСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ, ПРИВИЛЕЙ 1425 Р., ПРИВИЛЕЙ ЄДЛИНСЬКИЙ, НАДАННЄ ПОЛЬСЬКОГО ПРАВА 1435 Р., ОСТАНКИ НЕПОВНОПРАВНОСТИ ШЛЯХТИ; ШЛЯХТА БЕЛЗЬКА.



В українських землях корони Польської шляхетська верства також не сформувала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхтї польській, котрої правне й державне становище в часї прилучення українських земель уже виробило ся вповнї. Але правительство польське, щоб улекшити для держави тягарі оборони сих нових дуже загрожених провінцій, хотїло зложити сї тягарі в значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх ріжними з'обовязаннями, незвістними в польських провінціях Корони.

В польських провінціях шляхта в XIV в. володїла своїми землями на праві абсолютної власности, jure hereditario, що виробивши ся дорогою спеціяльних імунїтетів XIII-XIV в., містило в собі право повного й свобідного розпорядження своїми землями і право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяне таких шляхетських земель безпосередно не мали нїяких обовязків перед державою: держава знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право суда і кари, аж до кари смерти, разом з всякими доходами від суда (грошевими карами), належали їх панови 1). Обовязки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський статут Казимира постановляє, що шляхта має служити „як може лїпше” (servire in armis sicut melius poterint), але тільки в границях держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за добровільною згодою, або за винагородою від короля 2). Кошицький привилей 1374 р. увільняє шляхетські землї від усїх служб, податків і повинностей окрім річної плати по 2 гр. польських з залюдненого лану; шляхтичі беруть участь „по змозї” (cum omnimoda eorum potestate) в загальнім походї для оборони землї, а в заграничні походи йти не обовязані хиба з доброї волї, і король в такім разї винагороджує їм понесені шкоди; городова робота обмежуєть ся тільки направою пограничних замків під час війни, звичайну ж направу має робити державець замку; в будові нових замків бере шляхта участь тільки в такім разї, коли на се буде ухвала ради панів 3).

В противність сьому шляхетському володїнню на польськім праві — абсолютному, нїякими застереженнями не звязаному й обтяженому мінїмальними обовязками супроти держави, в руських землях польське правительство заходило ся завести инакший тип — володїння служебного, під умовою певних обовязків і звязаного ріжними застереженнями, що не в однім пригадує нам боярське володїннє в. кн. Литовського. Подібність ся мусить бути толкована передовсїм спільною цїлею, до якої стреміли обидва правительства — перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодїннє; при тім же переводили ся отсї норми на однім і тім самім історичнім ґрунтї, а може — і не без певного вплива практик одної держави на другу, в данім разї — Литовської на Польську 4).

Вже в зверхнїй формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно ріжниця від шляхетських надань польських: сї остатнї вичисляють привилеї й імунїтети, перші — обовязки шляхтича, а при тім головний натиск кладеть ся на детайлїчне нормованнє воєнної служби, тим часом як шляхетські надання польських земель про неї нїколи не говорять 5). При тім, коли в Польщі взагалї розвій шляхетських привілєґій змагав ся в сїм часї — в другій половинї XIV в., що до руських земель, слїдячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, „прекарний” характер шляхетського землеволодїння, так само як мусїло то бути і в землях в. кн. Литовського.

Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних національностей в Галичинї (дотепер звістні починають ся від р. 1357) все дають докладне означеннє військової служби, але більше нїяких застережень не роблять. В них означаєть ся, чи властитель дає ставити ся „до кождого походу” сам, чи ще має поставити другого „коня”, чи вивести „одну сулицю” (cum una hosta) — так звав ся оден вповнї узброєний кінний вояк з кількома лекше узброєними помічниками, чи поставити окрім того кількох „стрільцїв” (sagittarii, balistarii); инодї вказуєть ся ще, яке має бути узброєннє (decenter armati), який кінь (in equo valente sex marchas) — однакової формули для сього застереження не було вироблено 6). Зрештою обдарований має повну свободу в розпорядженню маєтностию, він має дїдичні права, право продати, дарувати, заміняти, iure hereditario: сей термін, в пізнїйших грамотах замовчуваний, в Казимирових стрічаєть ся ще досить часто 7).

Се застереженнє військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє сї Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони не дають найменьшого натяку також і на те, щоб се застереженнє було спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті грамоти Казимира, де він потверджує маєтности на підставі грамот Львових (маємо тепер таких три): в них анї слїду нема, аби військова служба вимагала ся на підставі давнїйшої практики, противно — вона виступає досить виразно, як нова вимога 8). Взагалї ті обовязки, що прийняті були місцевою практикою, не згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всї мовчать про хлїбну дань, або городову роботу 9), аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обовязків, в тій формі не знало польське право. За те підчеркують ті обовязки, які являли ся новиною супроти місцевої практики.

Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сї застереження що до військової служби: вони звістні були в Польщі здавна, тільки не в наданнях шляхтичам, а в привилеях на нїмецьке право. В сих наданнях, почавши від кінця XIII в. королї і князї застерігають собі військову службу від війтів таких осад нїмецького права, докладно означаючи розмір і форму сеї служби 10), й порівняннє сих грамот з Казимировими наданнями для галицьких бояр і шляхти не лишає сумнїву що до ґенетичного їх звязку. Казимир розтягнув на тутешню шляхту, без ріжницї національности, обовязки польських війтів нїмецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім, півпривілєґіованім становищу 11).

Цїль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій, загроженій провінції службу шляхти, не sicut роterint, а найлїпшої якости і в зовсїм певній, застереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кождого села мала бути виведена в похід, „коли буде потрібно”, себ то, на кождий поклик королївського старости, цїла „сулиця”, а окрім того ще й кількох стрільцїв: в сумі се мусїло дати зовсїм показну воєнну силу.

Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в перших грамотах (від р. 1373), поруч обовязку воєнної служби, докладнїйше означеного і в більше меньше стереотиповій формі вистилїзованого 12), застерегає собі Володислав річну плату з кождого селянського господарства 13) по 2 гр. широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених кошицьким привилеєм Людовика) 14). До сього прилучаєть ся слїдом (в грамотах від р. 1374) застереженнє, що обдарований з своєю родиною буде постійно мешкати в Галичинї (quod cum uxore et pueris residenciam personalem facere tenebitur in terra Russie) 15). Се висловляєть ся часом в мякшій формі — начеб як переконаннє Володислава 16), часом в острійшій, себ то в формі з'обовязання, а инодї згадуєть ся навіть про зложене обдарованим з'обовязаннє в сїй справі 17). Нарештї в пізнїйших грамотах (1375 p.) стрічаємо ся з застереженнєм, що обдарований може передати свою маєтність третїй особі тільки за спеціяльним дозволом князя (nostro consensu speciali accedente) 18). Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликують ся до місцевої практики (eadem libertate et consuetudine, qua ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent, i т. и.), треба думати, що сї застереження були обовязкові взагалї для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сї застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і їх треба розуміти і там, де вони не згадують ся спеціально.

Окрім такого рода нових, виразно зазначених застережень, Володиславові грамоти ріжнять ся від попереднїх іще тим, що прикладають до шляхетського землеволодїння термінольоґію лєнну, зовсїм чужу сучасному польському землеволодїнню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях своїми васалями, а самі надання зве наданнями по праві леннім, iure feodali, не уживаючи таких термінів як iure hereditario, iure polonicali. На жаль, грамоти його не поясняють близше, що розумів він під сим терміном; iure feodali. Пізнїйше в Польщі прикметою лєнного володїння (iure feodali) признавало ся обмеженнє спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеженнє дїйсно істнувало в західнїм лєннім праві). Дуже можливо, що в такім значінню уживав Володислав сей термін і в своїх наданнях: вирази „hereditarie, iure feodoli”, що в такій комбінації стрічають ся нераз в його грамотах, досить за сим промовляють.

Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського землеволодїння іще щось з західнього лєнного права — добре звістного йому, як князю шлезькому, годї сказати. Застереженнє, що „васаль” не може передати своєї маєтности без дозволу, звістне і в лєннім праві Заходу. Так само приреченнє Володислава, повторюване досить часто в його наданнях 19): що коли б під час походу шляхтич попав в неволю, або понїс шкоду в конях чи иньшу, то він сам викуп заплатить, а шкоди нагородить; се належить до загальних обовязків сюзерена до свого васаля 20). Але таке приреченнє висловлене було і в Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явити ся і без безпосереднього запозичення з західнього лєнного права. Так само й застереженнє против свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути подиктоване безпосередно тами ж мотивами, що й примусове мешканнє в Галичинї (residentia personalis): бажаннєм привязати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони краю, і держати з сього погляду в контролї властителїв маєтностей — о скільки вони в станї нести наложені на їх маєтности військові обовязки.

В пізнїйших привилеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього терміна: iure feodali, противно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню польського шляхетського права 21). Але служебний характер землеволодїння в руських землях задержуєть ся далї. В цитованій грамотї при увільненню від ius feodole задержують ся в силї застереження, наложені в грамотї Володислава: 2 гр. широкі з дима і обовязок служби; в иньшій анальоґічній задержують ся всї місцеві практики шляхетського землеволодїння 22). Докладно реґляментована воєнна служба задержуєть ся, як загальна норма, далї. Знаємо, що при ревізії документів королївською канцелярією під час побуту Ягайла в Галичинї в р. 1417, додатково визначувано й дописувано обовязок воєнної служби до тих грамот, що сього обовязку не містили 23). Зістаєть ся далї примусове мешканнє (residentia): стрічаємо її в подїльських наданнях Ягайлових і пізнїйших — Володислава і Казимира Ягайловичів 24). В пізнїйших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що инакше маєтність буде відібрана 25). Так само практикуєть ся застереженнє, що в иньші руки маєтність не може перейти без спеціального дозволу (сї застереження не завсїди висловлені, але очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще ріжні місцеві дани й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дани).

Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна вказати наданнє Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404 р.; тут застережено, що — а) дїдич сам або через рівного собі заступника має жити в наданих маєтностях; б) він має ставити в заграничні походи 6 сулиць і 12 стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в) передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів) 26).

Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння, за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу, забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто давала ся також ґваранція від викупу на певний час: до живота першого державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений, аж до евентуальної виплати записаної йому суми.

Такі „записи в сумах” маєтностей особливо широко практикували ся що до Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють ся далеко частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика) 27).

Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як найширшої контролї й мішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й замінювало собі маєтности, коли се було потреба для якихось комбінацій, без усяких скрупулів 28).

Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її була ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядження маєтностями не було. Замість військової служби „по спромозї”, то значить в розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних вояків. І то не тільки для оборони держави, а й для всяких заграничних походів; до краєвої ж оборони подекуди (на Поділю) вони були з'обовязані ставити ся з усїма своїми підданими. Шляхетські піддані давали замість 2 гр. ланового (як в Польщі) 4 гр від дима, досить значну хлїбну дань, ріжні побічні оплати, відбували городову й мостову роботу (про се низше). Окрім того шляхта руських земель не мала тої шляхетської самоуправи, яка виробила ся вже в землях коронних.

Сей ограничений, „прекарний” характер шляхетського володїння, що значно пригадує нам землеволодїннє литовського права, і ті далеко більші від иньших коронних земель тягарі були прикрі місцевій шляхтї, й серед неї розвиваєть ся змаганнє до увільнення від сього підрядного становища, до переходу з сього „служебного” права, як воно зветь ся часом 29), на „право дїдичне”, „право польське”, „право земське”. Уже вище я згадував про перенесення поодиноких шляхтичів, за їх прошеннєм, на польське право за Ягайла: такі факти звістні нам уже з XIV в. (коли дата вірна). Але сї перенесення були більше номінальні, та й у всякім разї такі одиничні привілєґії не могли б змінити річи. Шляхта руських земель жадає загального зрівняння в правах і обовязках з щляхтою иньших земель і дїйсно здобуває собі в остатнїх роках Ягайлового пановання важні приречення від нього цїною прислуг, які робить його династичним інтересам.

В остатнїм десятолїтю свого пановання Ягайло дуже заходив ся коло забезпечення польської корони своїм малим синам. На соймі в Берестю, весною 1425 р., вів він про се переговори з зібраними станами, і результатом торгів були ріжні спеціальні уступки, за які стани з'обовязали ся по смерти Ягайла признати королем його сина Володислава. Руська земля при тім дістала обіцянку зрівняння свого (себто тутешньої шляхти, розумієть ся) з иньшими землями. В брестськім привилею Ягайла звучить воно так: „обіцяємо також, що всї землї Польської держави зведемо і зводимо сим до одного права, рахуючи в тім і землю Руську, з тим виїмком, що вівсяна дань буде давати ся тут іще за нашого житя” 30).

Коли б полягати на сих словах, виходило б, що вже тодї, привилеєм 1425 р. зрівняно Руські землї в устрою з иньшими землями, а шляхту тутешню з шляхтою польських провінцій, з одиноким виїмком що до вівсяної дани. Так одначе в дїйсности не було. Длуґош, оповідаючи про зрівняннє галицької шляхти з коронною, переведене Володиславом Ягайловичом, каже, що він пішов далї, нїж заміряв то його батько, бо Ягайло хотїв, зробивши иньші пільги, на завсїди задержати тутешню збільшену військову й городову службу, хлїбну дань і вищі грошеві чинші; тому, каже повне зрівняннє, переведене Володиславом, обудило велике незадоволеннє серед польських сенаторів. Що в кождім разї Ягайло дійсно резервував не саму тільки вівсяну дань, як каже привилей 1425 р., а більше, на се маємо й документ: з'обовязаннє руської шляхти, що вона буде платити й сповняти до смерти Ягайла дани й служби, застережені ним для всїх мешканцїв руських земель „як католиків так і схизматиків” при наданню їм „прав, юрисдикцій і судів”. Вона з'обовязуєть ся: давати овес, два гроші з лану, своїм коштом, без всякої винагороди ходити в походи домашнї чи заграничні, замки старі поправляти й нові будовати — „від фундаментів аж до кінця” 31).

З'обовязаннє се дати не має; досить, що належить до тих торгів в справі наслїдства по Ягайлї. З нього виникало б, що по смерти Ягайла всї ті ограничення мали упасти eo ipso, але слова Длуґоша, що представляє Володиславів привилей актом особливої його ласки і твердить про незадоволеннє з сеї причини сенаторів, показують, що з тими свободами руської шляхти справа за житя Ягайла не стояла так ясно. І спеціально привилей 1425 р. коли мав які впливи на становище землї, то досить невеликі: обовязки шляхти (з їх підданими) й орґанїзація земель зістали ся по давньому, і від привилея 1425 р. при нинїшнїм станї наших відомостей можна хиба датувати початки соймикування 32), та перші кроки в запровадженню польських земських урядів в Галичинї (так лїтом 1425 р. у перше стрічаємо уряд підкоморія 33), иньші бачимо доперва з р. 1435).

Переведеннє „польського права” тому мусїло служити далї предметом змагань галицької шляхти й її торгів з королем на ґрунтї престолонаслїдства. Се останнє питаннє тому живо інтересує місцеву шляхту. Поруч напряму династичного, що казав держати ся династиї Ягайла і з ним торгувати ся, стояв напрям з більш радикальною закраскою, що стремів до вільної елєкції. Шляхтї приходило ся виберати між торгами з Ягайлом і евентуальними торгами при елєкції. Династичний напрям перемагав 34). Так звістно, що в 1427 р. в поодиноких руських землях і повітах Корони відбували ся соймики шляхти, де прийнято рішення в інтересах Ягайлових синів 35). Близше змісту постанов зовсїм не знаємо, але судячи з тих численних соймиків (звістно їх аж сїм з того року, місцевих і ширших- кількох земель разом), мусимо припускати, що мова йшла не тільки про се престолонаслїдство, а й більш інтересні для шляхти річи — її власні права й обовязки 36).

Чи мало се своїм результатом якісь нові уступки зі сторони Ягайла, за браком джерел не можемо знати. В єдлинськім привилею його з р. 1430 знаходимо тільки буквальне повтореннє наведеного вище приречення з привилея 1425 р. 37). Але, очевидно, й його не можна брати буквально. Справа тягнула ся далї. З р. 1433 маємо звістки про соймикові ухвали галицьку й подільську, знову тільки в коротеньких реґестах — знаємо, що шляхта ухвалила вибрати королем одного з Ягайлових синів, але постулятів її знову не знаємо. Сї ухвали стояли в звязку з скликанім в сїй справі соймом в Кракові, з початком року, де потверджено єдлинський привилей, в тім і звістне вже нам приреченнє 1425 року 38). Нарештї при коронації Володислава, по смерти Ягайла, як оповідає Длуґош, шляхта руських земель звернула ся до молодого короля, чи властиво — його сенаторів з прошеннєм, аби відповідно до приречень Ягайла, руські землї зрівняно з коронними, і незважаючи на певну опозицію сенаторів, руську шляхту звільнено від усїх служб і данин, яких не знала шляхта коронна 39).

На жаль, ми не маємо сього Володиславового привилею, анї таких матеріялів, які б нам докладно виказали круг реформ, заведених з сим наданнєм польського права. Що можемо вказати наглядно — се заведеннє польського адмінїстраційного й судового устрою та шляхетської самоуправи в Галичинї й на Поділю 40). Появляють ся з 1435 р. виборні земські суди, окремі від них ґродські себто старостинські, й суди вічеві; польське право заводить ся de iure, хоч уже перед тим панувало de facto; появляють ся уряди сенаторські й земські.

З усякою правдоподібністю можна припускати, що разом з тим знято з руської шляхти й ті тягарі, що відріжняли її від коронної. Можна одначе сильно сумнївати ся, чи від разу уложили ся тут коронні практики що до шляхетських служб і обовязків, і стратили всяке значіннє місцеві. Бачимо, що й далї на Руси — в Галичинї, а особливо на Поділю землї роздавали ся з ріжними ограниченнями) польському шляхетському праву незвістними. Я вже згадував, що нпр. примусове мешканнє, і то під страхом конфіскати, практикуєть ся далї в шляхетських (подільських) наданнях 41). Стрічаємо також застереження що до воєнної служби в більших против коронної норми розмірах, специфікованих часом на давнїй взір (стільки і стільки сулиць і стрільцїв) 42). Задержують ся роботи й престації, давнїйше практиковані, особливо стації 43). Коли давали ся нові надання, хоч би в формі записей, в такім родї, можна припускати, що в практицї не стратили, принаймнї — не зовсїм стратили значіннє і подібні давнїйші застереження.

При тім треба памятати, що поруч шляхти повноправної, що підійшла під се наданнє польського права, зістали ся в руських землях Корони дуже значні ґрупи шляхти служебної, що не була признана за повноправну й далї відбувала ріжні служби, аж до панщини включно! Про неї буду говорити низше, а тут тільки зазначу, що дальше істнованнє такої служебної шляхти, не відграниченої докладно від повноправної, мусїло давати на кождім кроцї поводи до спорів і потягань також і шляхтичів повноправних до ріжних служебностей, від яких вони уважали себе звільненими.

Піднесу хоч би ту обставину, що й по наданню „польського права” правительство раз-у-раз покликувало шляхту руських земель до заграничних походів, зовсїм не питаючи її згоди й не винагороджуючи. Се привело до цїкавого епізоду: коли по кількох походах на Волощину покликано в 1450 р. знову до такого походу, шляхта руських земель піднесла протест, і король мусїв видати її грамоту з застереженнєм, що її участь в походї, яко добровільна, не буде служити прецедентом наперед. Шляхта по сїм пішла в похід, але над Днїстром застрайкувала знову. Оповідає нам про сю справу провідник (ethman) сього походу Конєцпольский, але дуже неясно; здаєть ся, руська шляхта взяла в опіку шляхтичів белзьких, участників походу, що кривдували собі й жадали мабуть зрівняння в правах з шляхтою галицькою. Конєцпольский мусїв з'обовязати ся за короля, що той заплатить їм по пять гривен за сулицю і потвердить їх права й привилеї, і по сїм військо пішло далї 44).

Про белзьку землю, що належала до князїв мазовецьких, але зовсїм подібно була орґанїзована, як і иньші руські землї Корони, взагалї досї не маємо відомостей, як і коли переведено там зрівняннє з коронними землями. Польські уряди й судівництво заведене було тут, очевидно, разом з Галичиною. 45) Але чи разом з тим місцеву шляхту зрівняно в правах і обовязках з коронною, не знати. Хто зна, чи й згаданий страйк белзької шляхти під час походу 1450 р., підтриманий руською шляхтою, не стремів до того, аби белзьву шляхту зрівняно в правах з галицькою й коронною. Але в кождім разї з переходом Белзької землї під безпосередню власть польських королїв в 1462 р. таке зрівняннє мусїло наступити.

Взагалї, протягом XV в. в руських землях Корони сформованнє шляхетської верстви на взір польської — з широкою автономією, з участию (дорогою сойму) в управі держави, з мінїмальними обовязками й широкими привілєґіями та правами, було довершене, і в XVI в. перейшли тільки слабі відгомони сього процесу. Вправдї, ще в XVI в. стрічаємо ми факти увільнення поодиноких шляхтичів від ріжних служебностей, вичислених в їх перших документах 46) — доказ, що сї застереження не зовсїм стратили всяке значіннє й по наданню польського права. Теж саме доказує й дебата над інтерпретацією лєнного права, про яку припадком довідуємо ся з конституцій сойму 1579 р.: постановлено тодї, що лєнними маєтностями мають признавати ся тільки ті, про які в наданнях виразно означено, що дають ся вони iure feudali, — і що се лєнне право не буде інтерпретовано з чужого права. 47) Постанова, як бачимо, досить неясна, а треба її толкувати мабуть так, що при екзекуції прав в правительственних кругах старали ся інтерпретувати значіннє надань на лєннім праві з нїмецького лєнного права (тим часом як одиноким ограниченнєм надань сього права в Польщі уважало ся виключеннє женського потомства від дїдичення) й хотїли підтягати сюди також і надання з всякими застереженнями, взагалї всякі, що відріжняли ся від польського шляхетського права 48). Тим часом шляхта взагалї мала велику неохоту до лєнного права й поволї все зменьшала число таких маєтностей, випрошуючи для них признаннє польського дїдичного права 49).

Всякі ограничення зістали ся удїлом шляхти неповноправної, котрої значні маси зістали ся в руських землях і далї — до огляду сих minores gentes тепер і перейдемо.








Примітки


1) Piekosiński Rycerstwo Polskie c. 78 i далї.

2) Статут в вид. Губе § 17 (Рrawо polskie XIV w. c. 43).

3) Volum. legum І c. 25.

4) Ще лекше, здавало ся б, об'яснити сю подібність спадщиною староруського права, як то й робило ся: форми служебного землеволодїння переношувано в староруські часи, як питоменний руський „феодалїзм”. Та обставина, що в сих часах ми стрічаємо ся з анальоґічними формами служебного землеволодїння в землях руського права під зверхністю в. князїв литовських і московських та королїв польських, справдї робить таке об'ясненнє дуже привабним. Але близші дослїди показують, що маємо ми в них скрізь новотвори, до себе подібні завдяки подібним обставинам, в яких вони розвивали ся, й однаковим цїлям, які ставили собі правительства всїх трох держав, виробляючи нові норми служебного землеволодїння. Завдяки значному запасу грамот-надань з XIV в. з Галицької Руси, ґенезу сих нових форм можна в сїй землї найлїпше слїдити і вони кидають також сьвітло на еволюцію землеволодїння в тих двох иньших державах.

5) Див. реґести шляхетських надань на польськім праві і служебних надань руських земель, зроблені для порівняння Пєкосїньским — Rycerstwo polskie І с. 211 і далї й c. 232 і далї.

6) Нпр. в наданню ґрунтів Павлу й Петру з Угорщини, 1361 р. — обовязок служби cum duobus sagittariis decenter armatis — Kod. Małop. III ч. 741, пор. Матеріали т. 1. В наданню Дмитрович Венцеславу в Ґолухова, 1364 р., обовязок cum una hasta ad qnamlibet expedicionem generalem servire — Akta gr. i ziem. II ч. 2. В наданню c. Риботич Стефану Угрину, 1368 р. — обовязок ставити ся cum una hasta et quatuor balistariis ad quamlibet expedicionem generalem — Kodeks Małopolski III ч. 807. В наданню Станїславу Древєнтї, 1368, обовязок ставити ся cum duabus hastis et sex sagittariis in equis bene valentibus — Kod. Małop. III ч. 816. Див. іще нпр. Kod. Małop. І ч. 252, III ч. 715, 737, 743.

7) 3 дотепер звістних Казимирових надань маємо кілька виїмків з сеї звичайної норми — жадання воєнної служби; але їх можна витолкувати до певної міри: нема його в наданню Ряшева Пакославу 1344 р., але се наданнє стало ся перед прилученнєм цїлої Галичини, коли відірвано від неї Сяніччину. Очевидно свій плян військової служби правительство польське виробило, коли на порядку дневнім стала справа оборони цїлої Галичини. Нема сього застереження в наданню Заню Матейчичу, (Акты Юж. и З. Р. II. 62), але се грамота особливша: вона увільняє слугу від служебних обовязків, і надає йому не маєтність шляхетську, тільки меньшу. Може бути зрештою, що належить вона до перших років Казимирової окупації (грамота без дати). В наданню конфіскованої маєтности Бутвичів, 1360 р. (Kod, Małopolski III ч. 79) Казимир дає її omnibus iuribus, quibus alii nobiles terre Russie et eorum cmetones gaudere dinoscutur. Нарештї не згадує нїчого про військову службу, грамота Ходкови Бибельському (Akta gr. ziem. І ч. 5), обмежаючи ся лише на потвердженню сих маєтностей на підставі предложених Львових грамот.

8) Особливо виразно се в наданню Ходку Матутейовичу: потвердивши за ним його маєтности на підставі предложеної грамоти Льва, Казимир додає: volumus tamen, quod pretextu huiusmodi nostre donacionis et confirmacionis (ipse Chodko) et eius successores legitimi nobis et suceessoribus nostris cum duobus sagitariis in equis competentibus ad quamlibet expedicionem generalem temporibus perpetuis seruire sit astrictus (Kod. Małop. III ч. 737). Подібно, хоч не так виразно, в потвердженню Дмитру Кальдофовичу (ib. ч. 743): потвердивши за ним його села, p митом, quod dabatur ex antiquo, і правом врубу в лїси, грамота додає: servicium vero nobis et successoribus exhiberet i т. д. В третїм потвердженню — Ходкови Бибельському (Akta gr. і z. І ч. 5) про воєнну службу зовсїм не згадуєть ся.

9) Згадують про се тільки пізнї белзькі грамоти, коли вже йшла боротьба против сих обовязків.

10) Див. реґести надань нїмецького права у Пєкосїньского Rycerstwo І c. 237 і далї.

11) Для прикладу наведу нпр. наданнє Казимира з 1340 р. війтівства в Сандеччинї — обовязок ставити ся ad quamlibet expedicionem in defensionem regni cum tribus famulis, armis bellicis bene dispositis — Kod. Małop. III ч. 162. Або наданнє війтівства з 1352 р. Дмитру з Сянока (в Римановськім): ad expedicionem generalem unum hominem in levibus annis videlicet in pancerio, in slappa et cum hosta in equo valenti mittere — A. g. z. VIII ч. l. Завважу, що в порівнянню з пізнїйшими шляхетськими, надання війтівські часто визначають ся ще далеко детальнїйшими означеннями що до якости вояка — описуєть ся докладно зброя, означаєть ся вартість коня (скільки має бути варт). Очевидно, для шляхти король мав більше довіря, що не вишле вояків лихо споряджених.

12) quocienscunque ad expedicionem generalem in terra Russia vocatus fuerit, cum una hosta et uno sagittario cum armis bene preparatis in equis valentibus tenebuntur deservire (одно з найстарших надань, Ходку Лоєвичу — A. g. z. V ч. 8).

13) singuli kmetones, de quolibet curia seu fumo.

14) A. g. z. V ч. 8, VII ч. 9 (1373).

15) A. g. z. VII ч. 10 (1374), VIII ч. 9 (1375).

16) Нпр. A. g. z. II ч. 4 і 5 (1375).

17) in terra Russie residenciam faciant personalem, prout se ad hoc specialiter obligerunt — грам. 1376 р., A. g. z. V ч. 11, пор. Матеріали ч. 3.

18) A. g. z. II ч. 4, 5, 6 (1375).

19) Нпр. Ходку Лоєвичу 1373 (A. g. z. V. 8); Яську на Дорошів (ib. VII. 11); Глїбу Дворсковичу (A. g. z. VIII. 9); Реґінальду і Нїнотку, 1376 (A. g. z. V ч. 11) і т. и.

20) В сих умовах бачить др. Прохаска (Lenna i maństwa) доказ, що лєнне право, заведене Опольським, вповнї відповідало західньому лєнному праву. Рецепцію лєнного права вже перед тим припускав Линниченко (Суспільні верстви c. 34 і далї), кладучи її ще на часи Казимира, Володислав же, по його гадцї, тільки відважив назвати річ її іменем. В своїй книзї Барское староство (c. 164) я вказав, що нема причини припускати такої сьвідомої рецепції: ріжні застереження, які стрічаємо в грамотах Казимира і пізнїйших, виробляли ся самою полїтикою, подібно як в в. кн. Литовськім і Московськім, а Володислав приложив до того тільки назву „лєнности”.

21) secundum ritum et consuetudinem aliorum terrigenarum nostre corone regni Polonie — Akta gr. i ziem. V ч. 30 і реґеста 1386 р. у Линниченка Юрид. формы с. 309. Надання Ягайла iure feodali (числом два) наводить з реґест ревізії 1564 р. Линниченко ib.

22) omnia et singula iura ruthenica in terra Russiae ab antiquis temporibus tenta et habita.

23) Так грамота Мих. Бучацького з р. 1392 на c. Койданів в Теребовельськім повіті має таку приписку: Ex mandato domini regis tempore ostensionis litterarum in presentia regia in Grodek sub anno Domini millesimo quandringentesimo decimo septimo huic donationi adiunctum est servicium unius lancae et duorum sagittariorum in armis et equis volentibus ad quamlibet expeditionem imminentem, — Матеріали ч. 7. Взагалї гадка Линниченка, що з переходом Галичини до Ягайла в становищі галицьких шляхтичів зайшла радикальна зміна, і умови надань зміняють ся (Сусп. верстви c. 40 і далї), не має підстави.

24) A. g. z. IV ч. 16, Акты Барскаго стар. II с. 327, Матеріалы ч. 14, 25, 28-32, 37, 39.

25) alias sibi ad tenendas praesentes nostros inscriptiones minime obligaremur — А Бар. c. I ч. 11 i II R. 1448, Матеріали ч. 31-2, 46-7

26) Акты Барскаго стар. II с. 327.

27) Ріжні комбінації сих застережень вказані в моїй книзї Барское староство c. 157.

28) Див. нпр. Матеріали ч. 5: з королївського поручення, без всяких мотивів, староста руський відберає від Івашка Сеньковича його село Дроздовичі на королївщину, замість того дає село иньшого шляхтича Мимоня, а Мимоневи королївське село Куйматичі, з додатком двох дворищ і 10 гривен.

29) de iure feodali alias szluskiego еxiperemus — A. g. z. V ч. 30, пор. III ч. 107; ipsos de iure servili in ius terrestre translatos teneant. Мушу завважити, що давнїйше я розумів се szluskiego як „шлезьке” (Барское староство c. 65), уважаючи на варіанти сього слова, і навіть полємізував з сього погляду з дром Прохаскою, але порівнюючи з сим вираз „de iure servili”, переконую ся, що таки тут треба розуміти szluskie як s lużskie = служебне.

30) Codex epist. saec і XV т. II ч. 149 § 18, пор. Длуґоша IV с. 333; розвідка Левіцкого Przywilej brzeski — Rozprawy краківські т. XXIV, також дещо у Прохаски Geneza parlamentaryzmu, ib. XXXVIII c. 89 і далї.

31) Длуґош IV c. 548 Liber cancellariae S. Ciołek ч. 40 (Archiv für österreich. Geschichste XL). Звістка Длуґоша самостійна: він знає більше про галицькі данини й повинности, нїж каже про них приреченнє галицької шляхти:

приреченнє: de avena, que post contribucionem podynine dictam sive fumalem colleccioneni, una cum duobas grossis de quolibet manso possesso... sibi respondere, ad omnes expediciones tam extraneas quam domesticas sine omni stipendio aut solucione vel subsidiis quibuscunque pecuniariis, vel aliis famulari, castra et eorum ruinas... rераrаrе et nova denuo edificare et erigere et usque a fundamentis ad finem consumare.

Длугош: ad quaelibet bella sine aliquo donativo ire, ad castrorum aedificationem suos homines mittere, ас de quolibet manso possesso duas avenae, duas siliginis mensuras et quatuor grossos singulis annis solvi.

Лєвіцкий (ор. c.) думає, що приреченнє було видане перед берестейським привилеєм 1425 р. і його гадку приймає Прохаска (Geneza parlamentaryzmu с. 90), але я на те не бачу важних доказів.

32) Окрім згаданих низше (c. 85) соймиків 1427 і 1433 р. див. іще записку холмську з 1430 р. (віче судове?) — Pawiński Sejmiki ziemskie dod. c. 57. Першу звістку про скликаннє королем соймику на Руси маємо одначе, ще з перед берестейського привилею — Liber cancell. St. Ciołek І c. 36.

33) Subcamerarius Russiae — Akta gr. ziem. VII ч. 35.

34) Про се див. в розвідцї Прохаски W obronie społeczeństwa, тільки на жаль тут за богато місця дано деклямаціям, і дуже мало — аналїзу фактів.

35) Ухвали сих соймиків згадує інвентар коронного архиву — Іnventarium ed. Rykaczewski c. 253 (див. також звістку з інвентаря Доґеля при перекладї Ваповского Малїновского, II c. 225-6).

36) В сьвітлї сих змагань мабуть треба толкувати звістний епізод з 1426 р., коли руська шляхта на заклик Ягайла до походу на Угорщину, в поміч Жиґимонтови на Турків, відповіла, що не піде инакше, коли не дістане наперед по 5 гривен на сулицю, і Ягайло, розгнїваний тим, казав непослушних арештувати й відберати маєтности (Длуґош IV c. 343, пор. 544). Сї непослушні шляхтичі жадали, аби їх трактовано відповідно до польського права, що звільняло шляхту від заграничних походів. Подібний характер мав мабуть і иньший страйк руської шляхти, про який маємо побіжну згадку в Liber cancellariae St. Ciołek I c. 181.

37) Codex epist. s. XV т. II ч. 177 § 18.

38) Inventarium ed. Rykaczewski c. 225, пер. Ваповского II c. 226, Codex epist. s. XV, т. II ч. 212 § 18.

39) Длуґош IV c. 548.

40) Акти львівського земського суда під днем 1 сїчня 1435 мали таку записку: terrae Russiae dignitarii et terrigenae colloquium primum celebrarunt generale post collacionem iuris polonici terris Russiae per pie record. serenissimum principem d. Vladislaum... gratiose collati et concessi — Niesiecki Herbarz, вид. Бобровича І c. 260. Подібну записку й досї читаємо на вступі актів галицького земського суда, під днем 12|IX 1435: post dacionem iurispolonici terre Russie per seren. principem d. Wladislaum etc. praesens registrum est factum pro iudicio terrestri. Akta grodz. i ziem. XII ч. 1. пор. записку в т. XI ч. 714 і пояснення в передмові с. 6. Про ранїйше заведеннє вічевих судів в землї Холмській може сьвідчити й згадана вище записка 1430 р. — у Павіньского дод. c. LVII, але з неї самої трудно судити. Земського судівництва й земських урядників, видно з неї, тодї тут не було ще. Найдавнїйший акт земського суда в Каменцї звістний тільки з р. 1456 — A. g. z. IV c. 164, пор. XIV с. 474, але члени земського суду, сенатори і земські урядники звістні вже в 1436-9 рр., отже нема сумнїву, що й тут заведено „польське право” в 1435 р. і в дїйсности (див. Барское староство c. 147). Земських урядників галицьких бачимо на берестейськім соймі 1435/6 — Volum. legum І c. 57-8.

41) Див. вище c. 80.

42) Так нпр. 1442 р. кор. Володислав надав Томашеви з Гинковець (в пов. Червоногородськім) се село, обовязуючи його до служби ad quamlibet generalem expedicionem cum una hasta et quatuor sagittariis і примусового мешкання — A. g. z. VI ч. 20. 1451. Kop. Казимир дає шл. Станку й Івашку Давидовичам пустиню Iaczinska в Львівськім пов. з обовязком ad mandatum capitaneorum leopoliensium ad granicies regni seu terrarum eiusdem et extra in custodiam contra Tartaros semper et pro omni tempore inequittare et in custodia huiusmodi operosam et pervigilem facere diligenciam, sine negligencia et excusacione aliquali — A. g. z. V ч. 131. Пор. Матеріали ч. 35, 39, 46-7, 55.

43) Стації — пор. Акты Бар. стар. I ч. 9, 19 і документи невидані, вичислені у мене — Барское староство c. 157 нотки 1 і 8. Цїлий ряд сїл під Львовом давав стацію ще в 2-ій пол. XVI в. — див. люстрадію 1564 р. — Жерела до іст. України-Руси III c. 378-80. Застереженнє замкової роботи від шляхтичів див. Акты Бар. стар. І ч. 25 і 26.

44) Длуґош V c. 53, 75, Inventarium ed. Rykaczewski c. 258, Codex epist. saec. XV т. III c. 52.

45) Сенатори белзькі звістні р. 1435 — Vol. legum І c. 57, фраґменти актів белзького земельного суда з кінця 30-х рр. XV в. (в львівськім краєвім архиві, на жаль досї не видані) виказують істнованнє в тім часї земських виборних судів, на польський взір.

46) Нпр. ще в XVI в. маємо королївські грамоти, що потверджуючи надання Володислава Опольського, заразом переносили надані ним маєтности з права лєнного на право польське — нпр. Матеріали ч. 72.

47) Volum. legum II c. 152.

48) В XVI в. і пізнійше лєнним звали не тільки надання iure feodali, але також і всяке служебне непривілєґіоване володїннє, і з того часом виходила плутанина. Пор. Volum. legum. II c. 263 (р. 1588): feuda ziem ruskich i podolskich przed statutem Alexandrowym nadane i konstutucyami krola Stefana w dziedzictwa obrocone, nie maią bydz iuż in controversiam quamvis przywodzone. Постанову 1579 р. супроти того треба інтерпретувати так: лєнними можна уважати тільки маєтности надані виразно iure feudi, і ся лєнність обмежаєть ся тільки ограниченнєм спадщини мужеським потомством.

49) Див. Барское староство c. 273-4, документ і коментар, і тамже c. 363-4. Зрештою про се будемо говорити низше.











Попередня     ТОМ V     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ II. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.