Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ V     Розділ III     Наступна





СЕЛЯНСТВО РОБОТНЕ — ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ, ЕКОНОМІЧНІ КАТЕҐОРІЇ, ХАРАКТЕРИСТИКА В УСТАВІ 1529 Р., РОЗВІЙ ПАНЩИНИ В. КН. ЛИТОВСЬКІМ І В ЗЕМЛЯХ КОРОННИХ, ЗАНИКАННЄ РІЖНИЦЬ МІЖ СЕЛЯНСТВОМ ДАННИМ І РОБОТНИМ. СЕЛЯНЕ СЛУЖЕБНІ — КАТЕҐОРІЇ ЇХ, СЛУГИ В КИЇВЩИНЇ, НА ПОЛЇСЮ, НА ВОЛИНИ І В ГАЛИЧИНЇ. СТАНОВИЩЕ СЛУГ, ЗВЯЗЬ З НЕВІЛЬНИЦТВОМ, СПЕЦІАЛЬНІ КАТЕҐОРІЇ: КОНЮХИ, ОРДИНЦЇ, КАЛАННИКИ, СОТНІ.



Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тїснїйшім значінню, вповнї продуктом XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і сей термін, і таких людей (хоч термін „тяглий” дуже часто уживаєть ся як раз в своїм ширшім значінню — про селян не-служебних, обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в противставленню до „данників” в тїснїйшім значінню, себто медових, і слуг). В наданнях в. кн. Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч „ис тяглими людьми, што орють да сено косять” — отже тут тяглі люде се люде роботні 1). Але в звістній уже нам описи Київщини „тяглими” звуть ся люде, що зовсїм не були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати роботних, не носять сеї назви 2). Що правда, опись ся не визначаєть ся докладністю термінольоґії, але термін „тяглий” взагалї докладністю не визначав ся й пізнїйше, в XVI в. Він і тодї означав і роботних селян, і також — в ширшім значінню — всї катеґорії не-служебні, в противставленню до слуг. У всякім разї й сей термін і самі селяне роботні, панщинні далеко старші нїж XVI і навіть XV вік 3).

Нас, розумієть ся, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в сїй верстві роботних людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй Руси невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на боярських і иньших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних з XV в. і початків XVI в. — перед переводом на роботу селян иньших катеґорій, ми мусимо майже в цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних верств давньої Руси. Мушу тут тільки зробити ще одну увагу.

В XVI в. роботне селянство дїлило ся що до свого економічного становища на кілька катеґорій. Одна — се селяне, що сидїли на більших ґрунтах, на повних господарствах — се тяглі в властивім значінню слова. Друга — селяне, осаджені на меньших ґрунтах, або й на самих обійстях, загородах, без орної землї — се так звані загородники, огородники, підсусїдки, коморники. Сї малоземельні селяне, обложені панщиною т. зв. пішою, себто без обовязку ставити до роботи й свою худобу, як найблизше стоять до челяди на бондах і приробках і до челяди та закупів, осаджених на власнім господарстві. Їх ґенетичний звязок з челядию і всякого рода двірськими людьми (закупами, ізгоями і т. и.), як тип, типольоґічно беручи, ще близший, нїж тяглих на повних господарствах (хоч, розумієть ся, могли паробки й иньші двірські люде від давна осаджуватись на повних господарствах від разу, або свої первістні участки своєю працею розширити). Бачили ми, як переводили ся паробки на ґрунта огородницькі, потім на повні тяглі й тонули в масї тяглого селянства XVI в. Приложимо сей самий процес до попереднїх часів і ми будемо розуміти, як поруч свобідного, данного селянства уже в XIV-XV в. явило ся се закріпощене, роботне. (Тут входить у гру також справа особистих прав селян, але про се будемо говорити низше).

Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих, знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й троцького. „Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу уставичнЂ служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до святого Симона Іюди; а отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочцЂ пшеницы, або вепра будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати” 4). Таким чином сї тяглі люде були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.

Здаєть ся, що се була проба реформи в сїм напрямі, але потім в сїм напрямі йшло не тільки уставодавство, а й практика. Принаймнї видана 1557 р. устава на волоки „во всемъ в. кн. Литовскомъ” з одного боку близше нормує обовязки роботи тяглих, а з другого признає за ними окрім роботи цїлий ряд ріжних престацій: „Робота тяглымъ людемъ съ кождоЂ волоки по два дни на недЂлю, а толоки чотыри лЂтЂ (понад то), съ чимъ скажуть (з яким знарядєм), за што маетъ быти отпущона имъ робота о Божомъ нароженьи тыждень, о мясопустЂхъ тыждень, о Великодни тыждень”. Таким чином „уставичної” роботи вже не було, а за те ті роботні селяне мали давати досить значні дани: чиншу з волоки 6 до 21 гроша, відповідно до якости ґрунту, одну або дві (так само відповідно до ґрунту) бочки вівса, віз сїна, гуся, кури, яйця і стацію, або за неї гроші. По оцїнцї устави сї дани виносили від 13 до 53 гр., як до ґрунту, тим часом як роботу цїнили вони на 52 гр. Се для тяглих на повних господарствах. Для малоземельних — „огородників”, як вона їх зве, устава знає тільки панщину: „огородники при дворЂхъ нашихъ мають быти, даючи кождому по три моркги земли, а имъ съ того служити по одному дню въ тиждень пЂшо, а жоны ихъ лЂтЂ не болшъ одно шесть дней до жнива або до полотья будуть повинни” 5).

Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких иньших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою „уставичною” панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до головних його обовязків.

Але, як я то вже казав, ся кількоденна робота данних все таки послужила переходом до тяглої панщини, як з другого боку з первістної катеґорії роботних відходила певна посередня ґрупа, що зближала ся до данного селянства: се селяне роботні, переведені з огляду на надвишку їх супроти потреб двора „на осаду” — на чинш. Уже з р. 1514 р. маємо таке розпорядженнє в. князя для дворів виленських і троцьких, що поручало переводити зайвих робітників на чинш (вони мали платити копу грошей річно, окрім дякла — дани продуктами, і толок, що задержували ся також) 6). Нема сумнїву, що се практикувало ся й ранїйше та затерало дуже виразну первістно границю між селянством данним і роботним. Уставодавство, ба й практика в. кн. Литовського пішли власне сею дорогою — тїснїйшого злучення сих що до свого походження й початкового типу відмінних верств селянства: вони розширяли панщинні обовязки селян данних, а з другого боку — нормували панщину роботних, обмежаючи її певним числом днїв і на взір селян данних обкладаючи ріжними престаціями.

В українських землях Корони осади нїмецького й волоського права принципіяльно були свобідні від панщини. В осадах нїмецького права обовязки селянина мали обмежати ся властиво грошевими чиншами. В тім була первістна принципіяльна ріжниця сих осад від осад права польського й нїмецького, і в осадчих привилеях нїмецького права XIV в. ми дїйсно не стрічаємо згадок про панщину. Але в XV в. панщина починає розповсюднювати ся загалом по осадах нїмецького права, хоч іще в формі невеликого придатку до чиншів і натуральних данин. В серединї XV в. нпр. в Львівській землї панщина (lаbores) була вже загальним явищем в осадах нїмецького права 7), хоч і не була велика — кілька день до року (особливо 14 день) 8). Пізнїйше ріжниця на сїй точцї між осадами руського (або польського) й нїмецького права все більше заникала, як і взагалї осібна фізіономія нїмецьких осад слабла, й вони все сильнїйше підпадали загальній еволюції селянської верстви. Сильнїйше держала ся свобода від панщини в селах волоського права, що закладали ся для господарства пастушого, а не рільничого. Невважаючи на поодинокі надужитя, ще в серединї XVI в. уважало ся принципіяльно, що в селах волоського права не має бути панщини: в 1548 р. сяніцькі села волоського права, скаржачи ся перед королем, що померший староста сяніцький Вольский змушував їх до панщини, заявляли, що „Волохи” не тільки сяніцькі, але й по иньших землях скрізь мають свободу від панщини, тільки дають певні данини 9).

В осадах „руського права” ріжниця між селами роботними й данними, яку в землях в. кн. Литовського ми ще в першій половинї XVI в. досить виразно бачимо, в землях коронних затерла ся далеко скорше, наслїдком далеко ранїйшого розвою фільварчаного господарства, а з тим — і зросту панщини в Коронї. Скільки можна судити з досить скупого матеріалу, в XV в. панщина тут була вже загальним явищем, з деякими лише спеціальними виїмками. Зрештою коли навіть привілєґіовані нїмецькі осади не ухоронили ся від сього загального розвою панщини, то тим меньше могли ухоронити ся непривілєґіовані села руського права. В другій половинї XV в. одноденна тижнева панщина виступає вже як досить прийнята, а поодинокі державцї ідуть в своїх жаданнях навіть далеко дальше; поруч того в переписях з кінцем XV в. стрічаємо мабуть стару, але дуже зловіщу в тодїшнїм розвою фільваркових робіт формулу — „зроблять що потреба”, або „що скажуть”, і наріканнє на перетяженнє панщинними роботами стає вже тодї досить звичайним явищем.

Але ми сей процес розвою панщини відложимо на пізнїйше, щоб приглянути ся ще третїй великій катеґорії — селян служебних, як ми її назвали.

Катеґорією селян служебних обіймаємо всї незвичайно ріжнородні й численні ґрупи й титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто ріжні служби або давали натомість ріжні продукти ремісничої своєї роботи. В характері сих услуг і в становищу самих сих людей були великі ріжницї. Тим часом як вищі верстви сеї катеґорії зближали ся до боярства, людей привілєґіованих, низші стояли дуже близько до двірської челяди, з котрої, як будемо ще про се ширше говорити, й вийшло, безперечно, богато сих служебних катеґорій. Але ті висші і низші верстви були так повязані між собою посередними верствами, так заходили одна за одну, що ми можемо їх безпечно оглянути в однім роздїлї.

На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані „слугами панцерними”), далї — слуги (давнїйше бояре) путні, дуже близькі до них „слуги замкові”, що по словам одної української люстрації, були винні „на службу господарскую єздити, як вЂстей ся довЂдовати, так и во всЂхъ потребахъ, гдЂкольвекъ имъ роскажуть”, — деинде їх звали просто служками. Далї — „слуги ординські” — що як і слуги замкові служили воєнну службу, а головним обовязком мали „при послахъ и гонцахъ господарскихъ єздити до орды”. Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння „слуги поленицькі”, звістні нам з київської описи XV в. і потім в Овруччинї, де вони „на службу господарскую (воєнну) єздятъ”, але попри те несуть і ріжні тяглі обовязки 10).

Далї йдуть ріжні ловецькі служби: „осочники”, що стерегли зьвірів і брали участь в ловах, „ловцї”, стрільцї — призначеннє ясне, бобровники — що пильнували й ловили бобрів, сокольники, риболови, і т. и. 11).

Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського господарства: Конюхи і конокормцї, що глядїли княжих стад. Лїсничі — що стерегли лїсів. Подлазники — що мали „доглядати бортного дерева і пильнувати виберання меду („підлазити” бортні дерева). Ріжні промисловцї: рудники — що давали зелїзо на двірські потреби, гонтарі, бондарі, колїсники і т. и., що мали постачати дворови своїх виробів за службу, теслї, з литовська звані також дойлїдами (doilyda — тесля), мулярі, ковалї, платнїрі, що служили дворам своєю роботою 12).

Полуднево-східня Україна, київське Полїсє й степове пограниче були особливо богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської землї на степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстви, що по нормі устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною, що тут треба було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян. Се почало ся правдоподібно зараз же з прилученнєм Київа до в. кн. Литовського. В описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від Витовтових часів сидять самі слуги, майже без виїмків — „а служба ихъ толко на войну ходить”. Далї на захід, в околицях Чуднова й Житомира було більше селян данних і роботних, але попри них также в великім (розмірно) числї сидїли й сї слуги. Опись київського замка з 1552 р. згадує також про численні осади „слуг панцирних”, або просто слуг, на землях державних і монастирських, що висилали кілька сот „люду панъцерного на службу господаръскую”. В тім часї сї села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустїли, опись не каже — чи ще в татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть, було б правдоподібнїйше).

Сї слуги по за обовязком ходити на війну „конми”, несли дуже мало якихось иньших тягарів. Опись каже, що за в. кн. Витовта вони давали подимщину що третїй рік, і то в такім лише разї, коли не ходили того року на війну, і в разї приїзду в. князя — „болкуновщину”. Семен Олелькович почав притягати їх до двірських чи замкових робіт — „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, але се було прийнято серед них з сильним незадоволеннєм, і при списанню тої переписи на се скрізь були піднесені скарги як на новину. Правдоподібно, ся „новина” таки була знесена, бодай опись 1552 р. не згадує про якісь роботи слуг окрім воєнного обовязку. Тільки ті монастирські слуги, що сидїли в самім Київі, були обовязані „колоди, коли й каміннє мати на городнях (замкових участках) своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати коло своїх городень” 13).

Київське Полїсє, судячи з описи житомирського й особливо овручського замків 1552 р., було богате иньшими слугами першої катеґорії — путними, ординськими, поленицькими, замковими. Служби сї, за браком слуг, роздавали ся селянам і міщанам наново навіть тодї ще 14). Окрім безпосереднїх їх обовязків, старости притягали їх до иньших престацій — нпр. ординські слуги мали давати підводи й стації, гатити греблю; міщане й селяне, що сидїли на поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі иньші роботи. Але чи тому, що се було надужитєм старостинським, чи тому, що на підставі своєї воєнної служби сї слуги старали ся здобути собі анальоґічне становище з привілєґіованим боярством — вони старали ся „виломити ся” з сих побічних обовязків і декотрі вже по кілька-десять лїт їх не сповняли 15).

В кождім разї воєнна служба, відповідно тодїшнїм поглядам, дїйсно давала сим слугам привілєґіоване в порівнянню з иньшим селянством становище, а і з матеріального боку вони стояли лїпше, бо мусїли мати більші й дохіднїйші ґрунти в порівнянню з иньшими: навіть устава на волоки, при всїй своїй нївеляцийній тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам замковим і путним, — иньших слуг устава не знає, бо вони були явищем провінціональним) признає ґрунти подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усїх иньших обовязків, о скільки вони будуть фактично сповняти свої служебні. Таке ж привілєґіоване становище признавали устави й ревізори також стрільцям, осочникам, конюхам і слугам дворним, ковалям і теслям. Деякі з них зрештою служили часом і воєнну службу, як осочники, стрільцї й иньші, та робили таким чином перехід від більше привілеґіованих до меньше привілєґіованих катеґорій слуг 16).

Службами ловецькими і ремісничими були особливо богаті землї „Литви”, з її безмежними пущами й великими господарськими дворами, окруженими найріжнороднїйшими такими службами. З українських земель в. кн. Литовського в значнїйшім числї стрічаємо їх на Полїсю берестейсько-пинськім, особливо осочників, бобровників. В Берестейщинї була велика громада конюхів (52 служби по переписи 1566 р.), що „водле стародавного звичаю и повинности своєй” мали сповняти конюшу службу при королївськім дворі в Польщі й в. князївстві, будувати одну вежу в берестейськім замку і давати стацію на приїзд в. князя до Берестя 17).

На Волини й Галичинї в XIV-XVI в. верства слуг не була дуже розвинена, і о скільки сї слуги не потрапили перейти в катеґорію привілєґіовану, переводили ся в катеґорію тяглих селян.

Завдяки богатшим галицьким матеріалам можемо тут сю верству слїдити докладнїйше. В XV в. бачимо тут іще ґрупи слуг, більші й меньші в сусїдстві головнїйших замків. В Перемишльщинї була чимала ґрупа осад конюших (про них низше); в околицї Львова й ще більше Сянока (се мабуть треба толкувати його пограничним положеннєм) були значні осади слуг замкових, що в сї часи уживали для ріжних поручень адмінїстрації (їздили з листами, провожали як прибічна сторожа старосту або підстаросту в подорожах його на угорську границю й деинде, зберали з писарем чинші й дани, стерегли лїси й т. и.), але давнїйше уживали ся певно й для воєнної оборони. Зрештою і в сїм часї воєнна служба ще комбінувала ся часто з ріжними иньшими обовязками: нпр. такий слуга з Тирави сидить на ґрунтї, на якім лежить обовязок возити сіль з жупи — voszba szolna, patrimonium vectigale, але крім того ходить на війну (се зветь ся „війна”, bellum) й поносить иньші служби — мабуть замкові. Спорадично стрічаємо спеціальних ловчих, сокольників і ріжних ремісників 18).

Загалом принціп і в в. князївстві і в Коронї був такий, що за свою службу слуги й ремісники не несли иньших обовязків з свого ґрунту. Але в дїйсности вони дуже часто попри свою службу ще несли иньші пристації такі що нїчого спільного з нею не мали, або давали дани — чи то тому, що служба їх здавала ся занадто легкою, що двір не потрібував її так дуже богато, чи просто з фіскалїзму урядників. Так досить часто, як я вже згадував, ловцї й слуги, й навіть ремісники були обовязані в потребі до служби воєнної. Дуже часто вони ходили разом в иньшими селянами на толоки до дворів, а часом несли також і ріжні дани в грошах і продуктах, і т. и. 19).

Від иньших катеґорій селянства слуги таким чином не були відмежовані якоюсь сильною границею в практицї — як у своїх обовязків, так і в своїй позиції. Вище я згадував, як переводили ся навіть в вищі катеґорії слуг тяглі селяне; навпаки, коли не було потреби в якихось спеціальних услугах, переводжено слугу на данне положеннє; в ширших розмірах, як побачимо, переводило ся се в землях в. кн. Литовського при загальній реґуляції 50-60-х рр. При тім всїм слуги, особливо вищі їх катеґорії в порівнянню з иньшим селянством — особливо від коли затяжіло над ним тяжке ярмо панщини, були безперечно в лїпшім, більше привілєґіованім положенню.

Але в ґенетичнім розвою стояла ся верства в як найблизшім звязку з найнизшою з верств — невільною челядию. Тільки в боярах (слугах) путних та слугах воєнних (панцирних), можна бачити з більшою певностию (і то не всюди) потомків вільних селян, ба навіть (по части) здрібнїлих бояр. Служби ж ловецькі, господарські й ремісничі — хоч пізнїйше безперечно рекрутували ся й з свобідного селянства, стоять в безперечнім звязку з старою невільною челядию. Пригадати тільки собі, що в старій Руси двірська служба, двірські ремісники й функціонарі виберали ся з невільної челяди 20), та приглянути ся тим службам литовсько-польських часів, розложеним наоколо княжих дворів — і не лишить ся сумнїву, що маємо тут старих холопів, тільки з двірського удержання переведених на ґрунт, з обовязком з сього ґрунту нести двірські служби.

Візьмім нпр. конюхів. Пригадаємо собі величезні кінськї стада староруських князїв, княжих „старших” і звичайних конюхів Руської Правди 21), й гляньмо нпр. на медицьких конюхів XV-XVI в. 22) В околицї Медики під Перемишлем, по обох боках Сяну лежало кілька конюших сїл — самі конюхи, що не несли нїяких обовязків иньших, тільки пасли і стерегли королївські стада, відбували всяку службу коло нього, виїздили лошат, косили траву й зберали сїно. Очевидно, се стара конюшська осада княжих конюхів, іще з часів Перемишльського князївства (не позбавлено може значіння, що в пізнїйшій боротьбі з старостами, як я вже згадував, сї конюхи пробували відкликати ся до надань кн. Льва). В документах звістні вони від часів Ягайла. Колись то мусїла бути княжа челядь; тепер сї конюхи займали лїпше становище в порівнянню з иньшими селянами, і тому в другій половинї XVI в. перемишльські старости постарали ся обложити їх ріжними побічними престаціями, а вкінцї — перевести їх на тягло 23).

Зрештою в житю Галицької Руси задержали ся й безпосереднї вказівки на те, що ріжні катеґорії замкових і двірських слуг і ремісників ішли в простій лїнїї від княжих холопів.

Так ми бачили ординських слуг в Київщинї на становищі пів-привілєґіованім, зближенім до боярського. В Галицькій Руси також знаємо ординцїв — в актах XV в., але яко несвобідних слуг, королївських чи церковних (в землях даних королем). Вони звістні нам в кількох селах: Германові, Солонцї й мабуть Жеравцї під Львовом, в Хохоневі й Хоростківцях під Галичом 24). Обовязки деяких з сих сїл нам звістні — власне Солонки й Жеравки і з того можемо судити про чинности сих ординцїв. Солончане й Жеравчане їздили з підводами, тримаючи по черзї таких фірманів в замку, для наглих потреб; посилали ся з листами й порученнями; висилали кількох вояків в похід і стерегли королївські стада. Як бачимо, обовязки, загалом взявши, досить близькі до ординцїв київських, і як на той час досить легкі, так що й свобідні селяне записували ся в ординцї — „в орду”, як тодї казали (se dedit ad ordam, in ordam) 25). Але память того, що се слуги невільні, в серединї XV в. ще жива: се несвобідні, servi regales illiberi, як звуть ся вони в документах, хоч ся несвобідність їх проявляєть ся тільки в тім, що вони закріпощені: не мають права виходу, а з рештою мають всї горожанські права.

Подібно в Большові під Галичом припадком стрічаємо ми в серединї XV в. королївських сокольників, szokolniczy, homines regales perpetuales, закріпощених подібно до ординцїв, себто без права виходу 26). З иньшої судової записки тоїж сесії знаємо, що в Большові сидїли люде каланні, несвобідні (illiberi), що не платили нїяких даней, не давали престацій, очевидно — були королївськими слугами ріжних катеґорій, в родї тих сокольників 27). Одинокою прикметою їх несвобідности тодї був брак права виходу, як і ординцїв. В другій половинї XV в. і се затерло ся, так що в XVI в. сї ординцї й каланні нїчим не відріжняли ся від иньших селян — бо й ті вже стратили право виходу. Але нам важно, що в серединї XV в. вони противставляли ся свобідним селянам як закріпощені, illiberi, і сим потверджуєть ся як найбільше висловлений вище здогад наш про ґенетичну звязь княжих і великопанських слуг і ремісників двірських з колишнїми княжими холопами і ремісниками-невільниками 28).

Таких вказівок можна б вибрати й більше. Так під львівським замком, в Борщовичах стрічаємо в серединї XV в. королївських слуг-селян споконвічних (perpetualis alias zweczny), як большівські сокольники. В сусїдстві сяніцького замка стрічаємо слуг т. зв. сотних, що були закріпощені) але не абсолютно: вони могли вийти, обсадивши свою „службу” иньшим чоловіком. Сей наступник мав за себе й за своїх потомків, на вічні часи (temporibus perpetuis), зложити зобовязаннє, що буде нести тягарі, звязані з переданою їм службою, і потім його попередник, передавши йому свій ґрунт з усїм господарським інвентарем, міг вийти з села 29). Він одначе зістаєть ся й далї ручителем за свого заступника, і як би той умер безпотомно, або лишив сина малолїтнього, до повнення служби нездатного, то має вернути ся до своєї служби 30).

Таких „сотних” сїл з актів першої пол. XV в. звістно нам кілька в сусїдстві Сяніцького замка (Улич, Костировичі, Пловцї, Сянічок, Тирава Сольна) 31), але чи були все се слуги, годї сказати: тільки в Уличу згадують ся слуги виразно, та для Костировичів є деякі вказівки на се 32). Чи иньші сотні села були залюднені також колишнїми несвобідними, чи се може форма закріпощення, що обіймала зарівно вже й колишнїх невільників і свобідних смердів (до певної міри анальоґічна з закріпощеннєм людей „чисельних” — про них низше), се на разї годї сказати, так само як лишаєть ся неясним звязок сього терміну з староруською сотнею орґанїзацією 33).








Примітки


1) Докумеяты архива юстиціи І с. 25 (1).

2) Про ріжні катеґорії селян київської описи, і їх термінольоґію див. примітку 6.

3) В тестаментї Володимира Васильковича (1208 р.), де говорить ся про обовязки людей села Сомина, Іпатський кодекс має: „а люде како то на мя страдалЂ, тако и на княгиню мою по моємь животЂ”, иньші кодекси мають замість „страдалЂ” — „тягли”. Варіянт сей мусїв бути в архетипі сих кодексів, але чи може він іти з XIII віка, годї сказати. Він цїкавий особливо був тим, що мова в тестаментї іде, очевидно, про осаджених на княжім ґрунтї несвобідних і закупів, і до їх обовязків прикладав сей термін — „тягнути”.

4) Акты Зап. Россіи II с .196.

5) Іbіd. т. III с. 76.

6) Любавский Обл. дЂленіе, додаток ч. 23.

7) labores reddent et exhibebunt secundum consuetudinem aliarum villarum in ius theutunicum maydburgense in terra Russie locafarum — A. g. z. XII ч. 76.

8) Нпр. A. g. z. II ч. 73 і 76, Матеріали ч. 23; зрештою про се ще низше.

9) Constat Valachos non istos (сяніцькі) solum, sed ubique in omnibus villis nostris a laboribus esse liberos, tantum certas dacias pendere — Матеріали ч. 96.

10) Про „слуг” з воєнним обовязком — київська опись XV в. c. l-6, Архивъ Югозап. Россіи VII. II, і опись київського замку 1552 р. — ib. VII. І с. 120-2 — „слуги панцерні” (пор. вище с. 46); „слуги замкові” — опись житомирського замку 1552 р. — ib. VII. І с. 148, слуги ординські — опись овруцького замку ib. IV. І с. 41, 44, поленицькі — ibid. c. 39,42, 44, бояре, або слуги путні — про них говорив я вище с. 45-6, служки — устава на волоки § 1, ревізія берестейська — Докум. арх. юстиціи І с. 243, Пинська перепись Фальчевского нпр. с. 110, 117, 119. Про слуг ординських див. у Линниченка Суспільні верстви с. 107-8. Про поленицьку службу висловив здогад проф. Леонтович (Крестьянскій дворъ — Ж. М. Н. П. 1897, IV с. 455 і далї), що так звала ся сторожа гранична, полева, але хоч толкованнє се й привабне, на потвердженнє його не можна нїчого рішучого вказати. Про ріжні катеґорії людей служебних див. ще у Антоновича — передмову до ч. IV т. І Архива Югозап. Россіи с. 4 і далї, Любавского Област. дЂленіе с. 323 і далї, Леонтовича Крестьянскій дворъ, Ж. М. Н. П. 1897, IV і V.

11) Осочники — нпр. Писцовая книга Пинскаго кн. Фальчевского с. 34, 37, 49, 181 і т. и., ловцї и стрільцї — київська опись XV в. с. 6, Писцовая книга Л. Войны II с. 370, бобровники — земський привилей київський, Акты Зап. Р. II с. 35, Писцовая кн. пинська Фальчевского с. 4, 47, 49, 83, 88 і т. и., риболови ib. 193, сокольники -див. у Любавского Обл. дЂл. с. 325.

12) Конюхи — в Берестейщинї, Документы архива юст. I с. 253, перепись пинська Фальчевского с. 80, зрештою про них говорю низше — с. 144-5; лїсничі — нпр. Документы архива юст. I с. 427 (Берестейщина); подлазники — пинська перепись Фальчевского с. 4, тамже пр. 99, 187, переп. Войни I с. 270, II с. 202, 292; рудники — Архивъ Югозап. Р. VII I с. 182 (Луцьк), пинська перепись Войни I с. 338, 340; ґонтарі — перепись Фальчевского с. 4, 92; бондарі ib. 117, 191, 202, перепись Войни I с. 304 і т. и.; колїсники — Архивъ VII. І с. 117 (Київ), перепись Войни І с. 106, 108, перепись Фальчевского с. 4, сїдельнича служба — Архивъ IV. I с. 42, дойлїди — ib. I с. 182, 270, перепись Фальчевского с. 4, 124, муралї — ib. c. 203, ковалї ib. 4, 119, перепись Войни I с. 106, 108, Архивъ IV. I с. 42, служба платнїрська (нїм. Plattner, що робить панцирі) — ibid.

13) Архивъ Югозап. Рос. VII. I с. 121.

14) Се взагалї трапляло ся не рідко, нпр. в описи кремінецького замку 1552 р. читаємо: „в росказанья королевоє є. в. обобрано мужиковъ тяглыхъ 24 и въчинено ихъ слугами для посыланья и доведанья вестей и для ношенья листовъ гдежколвекъ, а земъли потомужъ подъ ними якъ и под иньшими мужиками волостьными”. Низше вони вичисляють ся під іменем слуг або бояр путних — Архивъ Югозап. Р. VII. II с. 29, 31.

15) Архивъ Югозап. Россіи IV. I с. 39, 41-2, ч. VII т. I с. 148, 625.

16) Устава на волоки (Акты Зап. Р. III ч. 19) § 1, 3-6, перепись пинська Фальчевского с. 4. Про військову службу осочників (зъ стародавна повинны войну служити) — Акты Зап. Р. II с. 196 (§ 14); в Волковийську нпр. на війну ходять санники, соляники, клепачі, сторожі — Любавскій Обл. дЂл. дод. ч. 8.

17) Документы арх. юст. І с. 253. Зрештою про різні катеґорії сих служб див. вище примітки на с. 139-140.

18) Нотую тут вказівки джерел лише ті, до яких не буде нагоди вернути ся низше (с. 145 і далї). Львівські ловцї в Ставчанах — venatores regales z dzada pradzada — ib. A. g. i z. XIV ч. 1106-7, 1124-5. Ловець з Мощової (Перемищина, маєтність Спитка з Ярослава) — XIII ч. 1687 (пор. 5000). „Слуга” з Нижанковець — ib. ч. 6575, 6690. Servus de Medika т. XIII ч. 6668 (сей має своїх селян — підданих). Servi або servitores regiae maiestatis de Lyasky т. XVII ч. 3156-7. Serviles de Olchowecz Nowosedlecz ib. 2222 (тут м. и. Hricz filius sartoris), 2273, 2782, 3178 (тут Czern szluszebny названий між kmethones, зрештою що се були слуги-селяне, доказують звістки про сї села в XVI в.). Servitores in Hodle — XVI ч. 570; servus de Thyrawa — ib. ч. 1518; servitores de Sobien — ib. ч. 1913. Інтересна, але двозначна записка ib. ч. 3738: kmethones serviles in Dambrowka, в приватній маєтности, що дають ся в застав ezcepto labore (пор. XVI ч. 3276 і 3411 (1474 і 1487): serviles in Damprowka et pistores, cum censu et laboribus): слуги се, чи може невільна челядь? Судячи з пізнього часу скорше треба уважати їх за слуг. Див. з рештою про слуг, що виломлювали ся з під замкової власти, вище с. 92 і далї.

Звістки з ілюстрацій й інвентарів XVI в. про слуг зібрані у вступних моїх розвідках до Жерел т. І (с. 28, 32, 34, 45), II (с. 30-3), III (с. 24-5), VII (с. 28-30) Линниченко (Сусп. верстви ч. 72) подає ще звістку (мабуть з самбірського інвентаря 1568 р., скільки можу судити), що в Кільчичах були давнїйше ловцї.

19) Про військову службу див. вище прим. 1 на с. 142, про иньші обовязки матеріал зібраний у Любавского Обл. дЂленіе с. 323. З українського Полїся маємо відомости переважно вже по реґуляції 50-60-х рр. і про ранїйшу практику мусимо судити з анальоґій земель заприпетських.

20) Див. т. III с. 355 1 вид. (гл. 4).

21) Див. т. III с. 353-4, Р. Правда Акад. код. § 21, Карамзин. § 9, 10.

22) Пережитки в землях польського права, — де вони зацїлїли, ще цїннїйші, нїж в литовських, бо там вони не звертали на себе уваги правительства й не знаходили нїякої реґляментації в уставодавстві; через те їх архаічні прикмети виступають виразнїйше, і тому я звертаю ся по сї приклади сюди.

23) Звістки про них зібрані в моїх статях; Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва — в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLV і в передмові до II т. Жеред до істориї України-Руси с. 30 і далї (передр. в т. III Розвідок). Крім Медицької волости стрічаємо конюхів в Перемищинї XV в. іще в Негребцї (див. вище с. 94) і в Гійську (Oszko) — A. g. z. XVII ч. 1248.

24) Akta grodzkie i ziemskie т. XII ч. 1096, 1144, 1275, 1786, 2171, т. XIV ч. 929, 1203, 2014, 2702, 3180, 3797, т. XV ч. 3538. Про сих галицьких ординцїв див. у Линниченка Суспільні верстви с. 101 і далї. Обовязки сих сїл (з них Солонка нам докладно відома як село ординницьке) нормує королївський привилей з 1501 р., виданий на місце давнїйшого, що мав згоріти під час турецького нападу; їх служби описані тут на підставі відомостей даних королеви давнїйшим львівським старостою Спитком. Порівняти, як описують їх обовязки люстрації Львівського староства з рр. 1565 і 1570 — Жерела до істориї України-Руси т. III с. 356-7, т. VII с. 214. Тут згадуєть ся ще обовязок стерегти лїси, не звістний з королївського привилея.

25) Akta gr. і z. т. XIV ч. 1203, 1214, 2702, 3180.

26) В 1441 р. йшла справа про двох селян з Большова, котрих староство не випускало з села; в імени староства боронив справи бурґрабій галицький Годовский: stans idem Godow dixit: „dum isti sunt homines regales, wulgariter szokolniczy, perpetuales, et ideo ipsos mittere non presumo — Akta gr. i ziem. XII ч. 888.

27) Quem ad modum Mathias... adinterrogatus est contra Petrum Godowsky pro Ihnath de Bolschow, qui Petrus stans peciit sibi dari ad magnificum d. palatinum leopoliensem, deducendo, quia ista villa cuique solvit soluciones nec contribuciones, et sunt homines wulgariter kalanny alias illiberos (себто illiberi) — Akta gr. i ziem. XII ч. 891.

28) Крім с. Большова каланні звістні нам ще в кількох селах коло Галича: Хоросткові, Калуші, здаєть ся й Ямницї. Akta gr. i ziem. XII 2386 (Калуш), 2717 (Хоростків), 3028 (Ямниця), див. іще про каланних ч. 871, 1728, 1770 (чи не в с. Саранчуках?). Завважу, що Линниченко (ор. с. с. 98) хотїв звязати до купи звістку про каланних в Хоросткові і ординцїв в Хоростковичах (ib. ч. 1786), але се осібні села, вичислені між villis castro et civitati Halycz adiacentibus (Crostcowiczc i Chorostkow) нпр. ibid. ч. 1817. По за Галицькою околицею в Галичинї ми їх не стрічаємо; з Львівської маємо згадки про каланних тільки такі, де властиво йде мова про ординцїв, бо „каланний” і „ординець” уживали ся часто як синонїми, одна назва замість другої — Akta gr. і z. т. XV ч. 3538, 3540. На Поділю маємо одну згадку про каланних — в люстрації Барського староства 1565 р.: sluskowie kolanni, alias zubozale liudzi (Архивъ Югозап. Р. VII. II с. 222); неясно до чого тут синонїмом служить kolanni — чи до „служки” (як коланних стрічали ми в ролї слуг в Галичинї), чи до „убогі”, бо в сїм остатнїм значінню задержало ся слово „коланний” в сучасній галицькій діалєктольоґії — Франко Панщина і її скасованнє в 1848 р. с. 24, також примітка перекладчика в перекладї працї Линниченка с. 99.

29) Чи діставав він повну свободу, також питаннє — одна записка кінчить ся словами: et quamvis ipsum Pankonem de servicio emittimus, tamen ipse et sui pueri non debent ехіrе perpetue de hereditate regali, sed semper debent fieri sothny, prout ceteri sunt sothny (A. g. z. XI ч. 2403). З того б виходило, що навіть виповнивши ті всї умови, можна тільки змінити рід служби, але не вийти з своєї верстви (сотних, закріпощених людей), Одначе з иньших записок виходило б, що осадивши свою службу иньшим, „сотний” тим ставав зовсїм свобідиим (А. g. z. XI ч. 2296).

30) Akta g. z. XI ч. 2403: Panko de Vlicz resignavit servicium alias sluzba, in qua residebat, Hinato, deditoue eidem quatuor p ecora, II mensuros siliginis, tres scrophas (свинї) et equum, et alia ad servicium pertinencia. Ibidemque stans personaliter Hynath recepit illud servium, alias sluzebnym bycz, nоn solum sibimet, sed et suis pueris temporibus perpetuis, emisitque eundem Pankonem et suos pueros ab eisdem serviciis. Denique idem Panko fideiussit perpetue, quod idem Hynath nоn debet ехіrе de servicio regali sive de villa Vlicz; si anutem exiret, vel moreretur, vel si suus filius nоn esset aptus servire propter annos iuveniles, tunc Panko debet illud totum servicium reassumere et servire, prout antea serviebat (наступає закінченнє, подане в попереднїй нотці).

31) Улич ч. 2066, Костировичі ч. 2175, 2191, 2295, 2299, Пловцї ч. 2190, Сянічок 1564, Тирава Сольна 2391.

32) Міщанин сяніцький Филь, що держав сотний ґрунт в Костировичах, мав або сам з нього servire more ruthenico або обсадити його чоловіком, qui posset labores et servicia congrue reginalia exhibere more consulto — A. g. z. XI ч. 2286.

33) Проф. Линниченко (Суспільні верстви с. 113 і далї) не вагав ся поставити сих сотних в безпосередню звязь з староруською сотною орґанїзацією і навіть ex post об'яснити сю остатню як таку, що обіймала лише села призначені до замкової служби й залюднені несвобідними з початку; сума таких осад, мовляв, становила староруську тисячу, що зовсїм не обіймала свобідної людности. Він при тім без застережень зачисляє до сеї орґанїзації все, де лише бачить чисельний подїл, так що „сороки” у нього стають подїлом сотнї, й т. и. Розумієть ся, так сьміло зберати все до купи не можна. Чисельний подїл річ так природна, що без всякого ґенетичного звязку, зовсїм, сказати б — спонтанічно може появляти ся в ріжних часах і ріжних місцях (для прикладу вкажу нпр. на села волоського права, де ми стрічаємо десятників, хоч се право було новиною в Галичинї). Спеціально що до сяніцьких сотних заходить ще та непевність, що тут особливо можливі всякі впливи польського державного права, а в старій Польщі, як то підносить сам Линниченко, також звістна була сотна орґанїзація, і то більше в дусї його толковання. В старій Руси сотна орґанїзація була ширша, нїж хоче д. Л., вона обіймала не тільки якихось замкових слуг, а всї верстви людности, й записка Галицько-волинської лїтописи про запровадженнє ловчого в Берестейщинї (Іпат. с. 613), показує, як я то вже казав, що сотна орґанїзація в XIII в. тут обіймала як раз свобідну сїльську людність волости. Розумієть ся, можливо, що так як ся сотна орґанїзація з загальної стала спеціальною (в одних краях — спеціально селянською, в иньших — спеціально міською, див. про се мій т. III с. 275 першого вид.), так в Сяніччинї вона перейшла на несвобідну замкову людність, але з того ще не можна робити виводу, що в старій Руси була вона спеціальністю такої несвобідної замкової людности.











Попередня     ТОМ V     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.