[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ V     Розділ III     Наступна





ОБМЕЖЕННЯ ОСОБИСТИХ ПРАВ СЕЛЯН. ВИКЛЮЧЕННЄ З ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДІКЦІЇ В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ, ПРИВИЛЕЙ 1447 Р.; НАСЛЇДКИ НЇМЕЦЬКОГО ПРАВА В ПОЛЬЩІ; СУД ДЛЯ СЕЛЯН КОРОЛЇВСЬКИХ. ОБМЕЖЕННЯ МАЄТКОВИХ ПРАВ — ПРАВО НА ЗЕМЛЮ СЕЛЯН В КОРОНЇ, СЛЇДИ ТОЛЄРОВАННЯ СЕЛЯНСЬКИХ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ; ВІДБИРАННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ҐРУНТІВ. ПРАВА СЕЛЯН НА ЗЕМЛЮ В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ, ЗАХИТАННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ПРАВ, ПРИЗНАННЄ ЇХ В ПРАВІ XV І ПОЧ. XVI В., ПРАВО ДЇДИЧЕННЯ, ОБМЕЖЕННЯ І ЗАПЕРЕЧЕННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ПРАВ В СЕРЕДИНЇ XVI В. ЗВЯЗЬ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ З ОСОБИСТОЮ СВОБОДОЮ. ОБМЕЖЕННЯ ПЕРЕХОДІВ В ПОЛЬЩІ, ПРАКТИКА ПЕРЕХОДІВ В ГАЛИЧИНЇ XV В., УХВАЛА ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛЇ, КРАСНОСТАВСЬКІ ПОСТАНОВИ 1477 Р.; ЗНЕСЕННЄ ПРАВА ВИХОДУ В ПОЧ. XVI В.; ГУЛЬТЯЇ. ПРАКТИКА В. КН. ЛИТОВСЬКОГО, СЕЛЯНЕ ОТЧИННІ Й ПОХОЖІ, ПРАВО ВИХОДУ Й ЙОГО ЗАНИКАННЄ, ПРИЧИНИ ЗАКРІПОЩЕННЯ, ДАВНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ ЗАКРІПОЩЕННЯ, СТАТУТОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО. ЗАГАЛЬНИЙ РЕЗУЛЬТАТ — БЕЗПРАВНІСТЬ СЕЛЯНСТВА.



Факт дуже інтересний, що походженнє від невільних слуг в тих галицьких слугах XV в. лишило свій слїд в закріпощенню, glebae adscriptio, позбавленню права виходу. Се кидає сьвітло на історію ограничення особистих прав селян взагалї.

В сїм ограниченню є три кардинальні точки. Перша — се обмеженнє публичних прав селян через виймленнє селянина з звичайної юрисдикції властей і підданнє його під юрисдикцію дїдича. Друга — обмеженнє або повнє запереченнє прав на землю. Третя — ограниченнє його особистої свободи й закріпощеннє.

Що до першої точки, як сказав я, говорячи про розвій шляхетських привілєґій 1), в Польщі виключеннє селянина від звичайної юрисдикції на користь його пана утворило ся дорогою часткових привілєґій і в XIV в. переходить в загальну практику (хоч скодіфікована вона була тільки постановою 1454 р.). Отже українські землї Корони, від коли підпадали впливу польського права, і на сїй точцї мусїли приймати польську практику.

Для руських земель в. кн. Литовського маємо законодатний акт — постанову шляхетського привилею в. кн. Казимира 1447 р.: привилей сей, як ми вже то бачили, прирікав, що на далї урядники не будуть посилати своїх дїтських по обжалованого підданого чийогось, тільки наперед має бути дїдич обжалованого візваний, аби вчинив справедливість в тій справі. Тільки як би він відмовив справедливости, може бути післаний дїтський по того підданого; одначе і в такім разї визначена судом кара має припасти дїдичеви 2). Таким чином селянин у всїх справах піддавав ся під юрисдикцію свого дїдича, на котру право не давало нїякої апеляції, і тільки припадком — як би дїдич суду відмовив, його справа могла попасти в звичайний суд.

Цїкаво було б тільки здати собі справу, о скільки се було новиною, себто чи приготовила вже давнїйша практика перехід до такої норми. На жаль розсьвітити сього досї не удало ся. Староруське право (XII в.), признавало повну і виключну власть пану над його холопами — тим самим і повну й виключну юрисдикцію над ними, а над закупами, а по анальоґії можна сказати — і всяким безземельним людом, що на панськім ґрунтї сидїв і робив дісціплїнарну власть 3). З пізнїйших віків, XIII-XIV в., ми не маємо певних звісток про домінїяльну юрисдикцію 4), і хиба a priori можна припускати, що круг її розширяв ся в міру того, як елєменти несвобідні і півсвобідні всякали в масу свобідного селянства. Але питаннє про юрисдикцію пана над всякими родами підданих могло бути поставлене й розвязане тільки під панованнєм литовського і польського права, коли правительство почало роздавати боярам і шляхтї в великих масах землї, залюднені свобідним і економічним самостійним селянством, що давнїйше підлягало власти орґанів управи громадської і правительственної, і розвязане се питаннє було в кождім разї під виразним впливом права і практики польської.

Не без сильного впливу зістала ся тут і практика нїмецького права в Польщі. Виймаючи селян осад нїмецького права зпід присуду звичайних судів і властей держави, вона віддавала їх під виключну юрисдикцію війта (scultetus, advocatus), а сього остатнього — під юрисдикцію його пана 5). В селах „польського права” війтови відповідав сїльський начальник (villicus), (тільки розумієть ся без тих певних, привилеєм заґварантованих війтівських прав), і сїльська юрисдикція также укладала ся тут в форми низшого — сїльського, й вищого — панського суду, з виключеннєм юрисдикції державних властей. Та ж сама практика, по всякій імовірности, мусїла бути від разу перенесена й на села „руського права”, коли Галичину прилучено до Польщі. Кінець кінцем, в серединї XV в. на всїй українсько-руській території панує вже законодатно сформулований принціп, що селянин, без ріжницї свого титулу, підлягає виключно юрисдикції свого „пана”.

Се виключеннє панських підданих з загальної юрисдикції вінчає проголошений уже в 1-ій пол. XVI в. принціп, що державні суди не можуть приймати нїяких скарг підданих на свого пана і взагалї нїяка власть, навіть сам король не може входити в відносини пана до своїх підданих. Уже конституція 1505 р., уложена з причини нарікань панів великопольських, заборонила старостам давати т. зв. ґлейти, або зелїзні листи, себто заруки безпечности всякого рода, панським підданим в їх процесах з панами, а конституція 1543 р. розтягнула се й на короля: він не може давати таких листів слугам (взагалї підданим) против панів 6). Конституція 1505 р. при тім не виключала одначе можности підданим скаржити ся до судів, але в 1518 р. королївський асесорський суд, з нагоди одного зажадення підданого на пана за утиски й примушуваннє до панщини, проголосив принціп, що піддані не можуть позивати своїх панів перед суд королївський (а очевидно, тим меньше — перед всякий иньший) 7).

По сїм тільки селянам з королївщин, та по части духовних маєтностей (де признавала ся апеляція на канонїків до епископського суду, а вкінцї, бодай в теорії — до суду прімаса) зіставала ся можність заносити скарги на своїх зверхників. Конституція 1532 р. постановила, що піддані можуть тільки перед короля позивати за кривди старост (а з тим і взагалї всяких державцїв королївщин) 8). Сї справи аж до часів Жиґимонта III судив королївський т. зв. суд асесорський, від Жиґимонта III — суд референдарський. Суд сей — одинокий на цїлу державу, при тім обсаджений слабо, з процедурою незвичайно тяжкою й повільною 9), далеко не відповідав потребам селянства, і дальші провінції Корони майже, або і зовсїм таки з нього не користали. Нпр. з воєводств Подільського, Браславського й Київського, з полудневих повітів Руського й Волинського в актах сього суду не знаходить ся анї одної справи: для сих країв фактично не було для королївських селян так само нїякої апеляції на їх зверхників, як і для підданих приватних маєтностей 10).

Що до маєткових прав селян, спеціально — що до кардинального в сих правах питання прав на землю, то тут, скільки можна судити, була значна ріжниця коли не повна супротилежність між правом старопольським і староруським. Дослїдники старопольського права сходять ся на тім, що в Польщі дуже рано виробляєть ся принціп, що право власности на землю належало її привілєґіованому державцеви — князеви, шляхтичу чи церкві, селянин же мав право уживання. Тому пан мав право зігнати селянина з його ґрунту без всякого відшкодовання 11). Противно в давнїй Руси в XII-XIII в. відріжняють ся виразно осібні ґрупи селян на чужій землї й осібні — селян-власників (смердів) 12). Сим остатнїм, скільки можемо судити, мусїло служити право повної власности на їх землї, і з такими правами мусїли вони війти в склад Корони й в. кн. Литовського.

Під зверхностию Корони таким чином староруський принціп селянської власности від разу стрів ся з польським принціпом власности панської 13). Певні уступки староруським поглядом в практицї робили ся. Не тілько з перших часів польського пановання на Руси, між грамотами часів „руського права”, ми стрічаємо акти, що сьвідчать про права повної власности на землю властителїв, які, судячи з обставин і розмірів їх земель не могли бути чимсь иньшим як селянами, але і з пізнїйших часів — XV, XVI і навіть дальших столїть стрічаємо документи, в яких видко признаннє за селянином далеко більших прав на землю, нїж просте уживаннє, узуфрукт. Я наведу характернїйші приклади:

1371. Василь Скибич з братом Гінком і синовцем Оленком продають своє дворище „исъ землею, яко изъ вЂка слушало, к тому дворищю вшитци вжиткове, што днес суть и потомъ могуть быти” за 6 кіп срібла і „с своїм племенем уздають” се дворище п. Вяцеславу Дмитровському 14).

1448. Іван Коцик кметь з Павлового села (Перемищина) позиває перед переворський земський суд шл. Яна з Рудолович за те, що той не заплатив йому 10 гривен за куплене у нього поле в Рожнятові; в оборонї Івана ставить ся перед судом також його дїдич 15).

1458. Клих, кметь з Костирович, продає перед сяніцьким ґродським судом своє власне (рrорrіum) поле Альберту Шпаковичу і його потомкам за 2 гр., з тими ж обовязками, які нїс сам продавець 16).

1481. Микита слуга з с. Тирави відступає перед тимже судом четверту частину своєї служби сестричичу Лайну, застерігаючи собі право близькости на випадок продажі і взагалї забороняючи Лайнови продавати її без його відомости 17).

1519. Яцко Гринчак з Завої (Сяніччина) продає перед війтом пасїку Андрію Токареви за 50 зл. „даром вЂчным”, вирікаючи ся „зо вшиткого и з дЂтьми своЂми”, и обовязуючи ся його боронити від усякого „пренагабаня”.

1511. Голубкові сини продають перед сїльським урядом в Одреховій (тамже) свою рілю за 90 зл., застерегаючи собі право близшости при продажі 18).

Наведу ще такий документ: 1569 р. селяне з Солонки під Львовом з'обовязують ся до давання десятини свому панови що до своїх осіб і ґрунтів, дїдичних і заставних, bonis suis hereditariis et obligatoriis 19). Як взагалї серед сїльської людности було глубоко закорінене переконаннє про права на землю, інтересне сьвідоцтво подав інвентар Самбірщини в 1568 р.: ревізор нарікає, що селяне заплативши копу грошей князеви, уважають королївські ґрунти нїби за продані їм князем і торгують ними між собою наче дїдичними 20). Тим часом в селах нїмецького й волоського права, де нові кольонисти осаджували ся на „панських” чи „королївських” ґрунтах, за певним контрактом, панське право на ґрунт мало шанси виступати ще найбільше ясно. Але воно стрічало ся з загальним споконвічним народнїм поглядом — зовсїм відмінним.

Як бачимо з наведених прикладів, сьому народньому погляду, сїй староруській практицї, робили ся уступки в житю, в практицї. Але правно се селянське право не було нїколи оформнено, противно — принціп панського права панував далї de iure і часто переходив в житє. Згадати хоч би примусову реґуляцію ґрунтів при помірі на волоки, коли селяне мусїли відступати надвишки против принятої норми без всякої винагороди, або ще тяжше — примусове відбираннє селянських ґрунтів під фільварки. Такі подїї з часта мусїли мати місце від початків польського господарства, з 1-ої пол. XV в. Я наведу лише оден приклад:

В 1444 р. заступник львівського арцибіскуиа позвав до львівського ґродського суду кількох селян утїкачів з с. Ставчан, за те що вони самі втїкли й стероризували також иньших селян і змусили до втїкачки. Селяне не признали ся до вини, заявляючи, що втїкли від кривди: арцибіскуп, діставши від короля се село, позабирав від них двори й поля на фільварок і хотїв перевести їх на нїмецьке право (а з тим значить — поміряти й зреґулювати ґрунти), і вони повтїкали, вже півчетверта року, бо не хотїли сидїти на нїмецькім праві, тому що привикли сидїти на праві руськім, осаджені на нїм „на сировім кореню” (від початку села, на нерозроблених ґрунтах), бо були королївськими ловцями „з стародавна, з дїда й прадїда”, — й перейшли собі до иньших королївщин 21).

З розвоєм: фільварчаного господарства такі факти особливо часті. Люстрація 1564-5 рр. нотує їх чимало — я наведу для ілюстрації уривок з люстрації Сяніччини — тої Сяніччини, звідки вище навів я кілька фактів повновластного розпорядження селян своїми ґрунтами:

„Служебники нинїшнього старости скупили в нинїшнім роцї трох селян — так Змійовский скупив (себто за певною, правом визначеною оплатою відібрав ґрунт) Мартина Карика і Войцєха прозвищем Ідова, не без розливу слїз; а вони обидва були дуже добрими господарями, на тих рілях уродили ся й постаріли ся, і були під ними півтора виміряні лани рілї, з котрих вони платили чинш і панщину відробляли правильно, пильнїйше від иньших, як казали люде. Змійовский казав за сї лани, що їх дарував йому король, увільнивши від права і власти міста і від плачення всяких податків — отже осирочено убогих людей, котрих маєтність передано иньшому, а панщина й чинш з тих ґрунтів має пропасти — се його корол. милость зволить розсудити по своїй волї”.

Подібних до актів примусової „скуплї” або й згону силоміць в сяніцьких королївщинах ревізори наводять і більше, і те ж іще на більшу міру дїяло ся в маєтностях приватних: поясняючи, чому зменьшила ся в порівнянню з попереднїми часами цифра подимного (що платило ся тільки з селянських ґрунтів) з шляхетських сїл, ревізори кажуть: „сяніцький староста справедливо пояснив се тим, що шляхта, розмноживши ся, зігнала чимало селян з їх ґрунтів, забераючи їх на фільварки для свого прожитку, і так убуло подимного з 20 1/8 ланів” 22).

Ревізори підносять сї факти зі становища фіскального — що з таким переходом селянських ґрунтів в панські руки зменьшаєть ся дохід скарбу. Часом вони нотують надужитя того роду, що в королївщинах зганяють селян без королївського дозволу, часом навіть жалують „осирочених” селян. Але нарушення прав селян вони не підозрівають тут жадного — селяне на землю прав не мають, що найвище — можуть претендувати на сплату вложеного в землю капіталу (і то не завсїди їм признавано). Отже хоч стрічаємо в житю й правній практицї факти, які дають нїби повне признаннє селянським правам, але саме право не знало їх, нї.

До подібного ж погляду на селянські права прийшло з часом право в. кн. Литовського, хоч і йшло зовсїм відмінною дорогою.

Литовське право не противставило староруським правам свобідних смердів на їх землї нїякого відмінного принціпу, як польське. Противно, переймаючи староруську правну спадщину, воно й тут повинно було стати на ґрунтї староруських поглядів. Але передо всїм уже саме житє внесло в сї погляди неясність і заплутанину.

Давня Русь, як я вже казав нераз, знала селян на землї панській, себто невільну челядь та свобідних безземельних, — і селян на землї власній, себто смердів-власників. Широко практиковане в вел. кн. Литовськім роздаваннє свобідних земель разом з боярами й селянами-власниками, які на них сидїли, приватним особам, за обовязок служби, затерало ріжницю між селянами-власниками, своєземцями (уживши чужого, московського, але виразистого терміну), і селянами безземельними, на панській землї осадженими. З тим неясними ставали й права сих селян-своєземцїв на землю, розумієть ся — не в їх власних очах (самі вони свої права розуміли й чули дуже живо), а в очах панів і власти: для неї ставало неясним, до кого властиво належить право власности на такім наданім ґрунтї, а до кого право уживання (узуфрукту) — чи до давнїх селян своєземцїв, чи до нового пана землї?...

З другого боку також захитував селянські права принціп служебности, яким перейнятий був увесь устрій в. князївства. Ми бачили, що проходячи все глубше в житє, надавав він всякому землеволодїнню взагалї характер конвенціональний, „прекарний”. Ми бачили, що права боярина на землю він зробив залежними від відповідного сповнювання ним служебних обовязків. Ми бачили, що супроти бояр, які з своїми землями опинили ся, наслїдком в. княжого надання, під зверхностию пана, він поставив умову — відповідно служити тому панови, а инакше винести ся без всяких прав на свою землю.

Коли під впливом сих принціпів так захитані були права на землю боярства, невважаючи на самим правительством кольпортовані з польського права теорії привілеґіованого шляхетського землеволодїння, тим меньше витревалими могли показати ся в литовськім праві староруські права селянина на землю: селянство не було верствою привілєґіованою, і вплив польського права мало против себе, бо польське право, як ми бачили, сих прав не признавало.

Невважаючи на те стара практика показувала значну живучість, і ще в першій половинї XVI в., невважаючи на правительственні заборони, селяне в землях в. кн. Литовського часто продають свої ґрунти людям иньшого стану, не кажучи вже про свобідне передаваннє їх у спадок і всякого рода контракти між селянами тоїж самої катеґорії. Селяне противлять ся навіть княжим чи великокняжим роспорядженням, коли сї нарушали їх права власности, й часом мають успіх; одно слово — не тільки самі показують повну сьвідомість своїх прав на землю, але знаходять, бодай часом, признаннє їх у власти й суду, навіть тодї, коли право голосило вже зовсїм відмінні принціпи. Сю боротьбу практики й права, щоб не бути голословним, і тут постараю ся ілюстровати кількома прикладами (на жаль з українських земель ми маємо досї більший запас приватноправного матеріалу з старших часів тільки з Полїся, й то розмірно не богатий, так що для ілюстрації литовської правної практики мусимо звернути ся подекуди до богатїйшого матеріалу сусїднїх білоруських земель). 23)

В р. 1498 кн. пинській Федір Ярославич дав був своїй служебницї Святохнї Щепиній два пустих дворища, але показало ся, що землї сих дворищ „розробили” собі селяне з иньших дворищ с. Кошевич; Святохна просила, аби сї землї віддано її, бо належали вони до тих дворищ, і князь хотїв так зробити, але селяне спротивили ся: „мы, милостивый господару, не на Светохну тыє земли розробливали, але на себе, а ты дай, ваша милость, дубровы напротивку тыхъ поль нашихъ старыхъ, нехай вона также себе розробливаєть”. І князь, переконавши ся, „иж съ крывдою мужомъ нашимъ єсть, ижебы мЂли старыи поля розробливаныи дЂлити”, зіставив їх при тих розробках, а Святохнї дав иньші ґрунти для розроблення. 24)

Отже тут право власности, здобуте найбільше архаічним титулом — розроблення нового ґрунту, признаєть ся за селянами властию навіть в противність княжому наданню. З тогож самого часу одначе звістний факт зовсїм противний: з нагоди одного надання в. князя боярину Жеребятичу, селяне занесли скаргу до в. князя, що сей Жеребятич випросив в складї того — надання їх „отчинні” землї. На се одначе вони дістали відповідь неприхильну: „ино хотя быхмо и тыи самыи люди наши данныи єму дали, то єсть в нашой воли господарской” 25).

Дїдиченнє ґрунтів за тестаментом і без тестаменту широко практикуєть ся селянами; для прикладу наведу кілька фактів з актів городенського суду (взагалї богатих селянськими справами). 1539 р. перед земський суд городенський позвав „колесник” господарський Павел Мискевич свого молодшого брата Ясюту, закидаючи, що той не дає йому части в батьківщинї, котру нїби то він купив спільно з батьком. Одначе сих претензій його сьвідоцтва „баришників” — сьвідків купна, до котрих він відкликав ся, і контракт купна, предложений Ясютою, не поперли. Противно Ясюта відкликав ся до „духовницї” — тестаменту батька, де купленина — земля мулярська, призначала ся меньшому сину, тим часом як служба колїсницька — „отчина” передана була старшому синови ще за житя батька. Суд розглянувши тестамент і взявши на допит сьвідків згаданих в духовницї, признав її правосильною й полишив Ясюту при його володїнню 26). В 1541 р. в тім же судї позивав „пожданий господарьский” Онопрей Костюкович доньку свого пасерба Оксюху Василївну за неправне присвоєннє частини отчинної землї, — в інтересї її стриїв, своїх пасербів. Позвана відкликала ся до тестамента свого батька, де той передав третину батьківщини Оксюсї й її чоловікови, і суд затвердив її при тім володїнню 27). В тім же роцї заскаржив Миско Макович свого брата Василя, що при подїлї спадщини по братї, властиво по братаничах, що вмерли тому більше як тридцять лїт, взяв той собі двір, подїливши ся з Миском тільки ґрунтами. Брат відповів, що взяв собі двір на тій підставі, що спільно з небіжчиком господарив і поховав його й його дїтей. Судя полишив його при володїнню, але тільки на підставі давности 28).

В сих усїх фактах й численних иньших — панує спадщинне право; селяне одїдичують землї, за тестаментом і без тестаменту, не тільки сини, а й доньки, не тільки в простій лїнїї, але і в бічній (як тут — по братаничах), і суд признає вповнї сю практику. Старі принціпи тут панують, але не завсїди признають ся правом і поруч них звучать уже нові. В однім процесї ще з кінця XV в. орікає в. князь в відповідь на претензії селянина так: „ино коли тая земля єму не отчина, а онъ се искалъ по близкости, мы въ томъ волни — господарь, а человіку тяглому близкости (права дїдичення в бічній лїнїї) никоторое нЂтъ”. 29) Тут отже не заперечуєть ся ще право дїдичення в простій лїнїї, але при иньшій нагодї тойже самий городенській суд і для нього кладе застереженнє: дїдичні права селянина доти можуть признавати ся, доки він сповняв правильно свої обовязки — „мужикъ покуль добръ, потуль єсть отчичъ”. 30)

Широко практикована селянами продажа ґрунтів людям иньших станів (приклади такі на нашій території можемо вказати напр. в переписях пинських 31)), уже при кінцї XV в. викликала ряд роспоряджень правительства, аби міщане без княжого дозволу на далї не купували земель від селян. 32) Правительство взагалї стояло на тім, що селянам „нелзе земль продавати ани запродавати безъ нашого призволенія” — в землях в. княжих 33), так само як в панських потрібне було „призволеніє пана ихъ”, а в актах часом навіть не самі селяне, а пани їх називали ся продавцями селянських ґрунтів. 34) В серединї ж XVI в. в судовій практицї голосить ся принціп, що селянин взагалї не може продавати землї на вічність: „мужикъ у мужика земли на вечность купити не можеть”, „мужикъ простый не маєтъ моцы земли господарькой обель продавати”, „дяколный человЂкъ николи земли на вЂчность продати не можетъ”. 35)

Литовське уставодавство XVI в. взагалї все більше рішучо заперечувало права селянина на землю, по всякій правдоподібности — не без впливу польського права, хоч уже сама суспільна еволюція, як ми бачили, сильно підкопала селянські права. Ще статут 1529 р., стоячи на ґрунтї давнїйшої практики, не доходить до крайніх виводів 36), але устава на волоки 1557 р., ухвалюючи реґуляцию ґрунтів без огляду на характер селянських прав, проголошує повну безправність селянина перед властителем — в тім разї державою: „а гдЂ помЂра поидетъ, мають мЂрити всякій кгрунт, купленый и заставный, кгдыжъ кметъ а вся єго маєтность наша єсть”. Статут 1566 р. закінчуючи історію литовського законодавства для наших земель (майже всїх), стоїть уже вповнї на ґрунтї польського права супроти маєткових прав селян. Він признає за ними тільки право на рухомість, але не на землю: селянин може тестамент чинити „о речи своє рухомыє”, і то з певними ограниченнями в інтересах пана (стороннїй особі він може записати тільки третину, дві ж третини мають лишити ся дїтям „въ дому”, „для отслугованя съ тоя земли, на которой сЂдить”, а при бездїтности заберав їх пан). Що до нерухомости, то повторяючи постанову першого Статута про вивід прав на запродавані селянами борти, Статут 1566 р. постановляє: „и вжо отъ того часу хто бы съ подданыхъ нашихъ князскихъ, панскихъ и земянскихъ дерево бортноє за границу пановъ своихъ отдавалъ, даровалъ и якимъ кольвекъ обычаємъ въ чужіє руки заводилъ, таковый маетъ горломъ каранъ быти, а тое дерево засе тому пану маеть быти превернено, чія первей было”. 37) Про розпорядженнє селянина своїм ґрунтом при таких обставинах, очевидно, не може бути й мови.

Таким чином, як я сказав, в момент прилучення решти українських земель до Польщі в 1569 р., тутешнє право (Статут 1566 р.) стояло що до прав селян на землю на тім же більше меньше становищі, що й право польське.

Важне само по собі право селян на землю, мало велике значіннє в справі особистої свободи селян — права переходу.

В Польщі, де здавна уважано селянина тільки за ужитковця польської землї, не було з початку причини вязати його особистої свободи. Стара практика, санкціонована великопольським статутом Казимира В., признавала, що кождий селянин може свобідно вийти з панської маєтности в часї на те уставленім — на Різдво, відслуживши свому панови стільки лїт, скільки лїт сидїв на свободї, і полишивши в порядку свій двір. 38) Так було з селянами, що сидїли на праві польськім. Селяне на праві нїмецькім могли виходити також по відслуженню лїт свободи, але окрім того такий селянин мав осадити свій ґрунт иньшим кметем, рівно заможним, або засїяти своє поле на яр і озимину 39).

Та вихід, хоч би і в таких, умовах, для селянина все був звязаний з значною матеріальною стратою, і в нормальних обставинах міг бути тільки виїмковим явищем. Лише сильне погіршеннє становища селян, коли сильно стала натискати їх податкова й всяка иньша шруба, a з другого боку — закладаннє нових осад в сусїдстві, з лекшими обовязками, могло викликати сильнїйший рух селян. Се, видно, й мало місце в середнїх десятолїтях XIV в., і панів непокоїв брак робочих рук, коли під натиском малопольських панів Казимир видає в Вислицї постанову, щоб на далї з одного села не виходило на раз більше як оден, найбільше два кметя, аби „через вихід підданих не пустїли панські маєтности”. Тільки виїмкові обставини — насильство пана над жінкою з села, церковна клятва кинена на пана й не знята протягом цїлого року, й иньші подібні річи давали право селянам громадно виходити з села 40).

В сїм напрямі й далї розвивала ся шляхетська господарська полїтика, з певними відмінами в поодиноких землях. З одного боку підношено ті обовязки, які кметь має сповнити, щоб мати право вийти з села, з другого — редуковано сю можність иньшими умовами (згодою пана і т. и.). Особливо ж з кінцем XV в. розвій фільварчаного господарства, а з тим зріст панщини, — старання селян вирвати ся з під панщиняного утиску і потреба в робочих руках для панів, ще більше загостріють заходи коло утруднення селянського виходу і женуть шляхту до цїлого ряду нових постанов і ограничень, як побачимо низше.

В українські землї, прилучені до Корони, польська шляхта принесла з собою свої звичаї й практики що до переходу селян — від початку. Одначе кольонїзаційні обставини краю були того роду, що не було одноцїльним інтересом усеї шляхти дуже ограничувати вихід селян. Край був дуже спустошений в східнїх частях. Закладала ся маса осад на місцї спустошених і зовсїм нових, не тільки в XIV, а і в XV і XVI в. Коли отже для одних панів, що таких осад не закладали і хотїли лише здержати своїх підданих від виходу, було інтересне ограниченнє право виходу, то ті, що мали у себе нові осади, мусїли змагати до того, аби забезпечити собі приплив осадників з иньших маєтностей. Такий конфлїкт інтересів робив сю справу дуже дражливою й викликав не раз бучі на шляхетських вічах, а в результатї уставляєть ся в XV в. досить характеристична компромісова практика, що даючи певну можливість руху селян між шляхетськими маєтностями краю, стереже того, аби нї одна пара кметїх рук поза шляхетське господарство не вийшла 41).

Всї селяне мають право виходу (reclinatio, ius reclinationis), з певними умовами. Тільки потомки староруської челяди декотрих катеґорій, що не затерли ще пятна сеї несвобідности, як каланники, ординцї й иньші illiberi, позбавлені сього права ще в серединї XV в. (пізнїйше ся ріжниця зникає, й вони трактують ся зарівно з иньшими селянами) 42).

Але властиво не селяне мають вихід, тільки шляхтичам признаєть ся право їх виводити. Селянин не сам зголошуєть ся до виходу перед своїм паном, а зголошує його той пан, до котрого маєтности він іде. Він платить за нього окуп і скаржить його давнїйшого дїдича, коли той того селянина не пустив або якісь кривди йому починив.

Така була практика, і вона дуже характеристична. Селянина трактовано тільки як об'єкт шляхетського володїння; його власні права в гру не входили. Практика ся виключала його перехід в катеґорію людей вільних, вихід в ширший сьвіт. Се могло стати ся тільки, коли селянин пускав ся на втїкачку, й вона дїйсно широко практикувала ся. Та не тільки селяне тїкали, для того щоб вийти на свободу, але й самі шляхтичі, щоб обминути даваннє викупа й всякі иньші формальности, „викочували” селян потайки, й тодїшні постанови повні ухвалами про збіглих, як Руська Правда з XII в., а судові книги забиті процесами про втїкачку.

Конкуренцію між ріжними „правами” осадництва, а з тим — еміґраційну горячку, очевидно, старала ся ослабити иньша практика — що селянин міг переходити до нової осади тільки того ж самого права: нпр. руського, коли він перед тим сидїв на руськім праві, нїмецького — з нїмецького і т. и.

До осадників нїмецького права прикладала ся практика, яка була для них в польських землях. Вони могли вийти коли небудь, тільки осадивши на своє місце иньшого відповідного осадника, продавши йому своє господарство чи иньшим способом згодивши 43). На осадників на праві руськім і волоськім були, очевидно, в головнім перенесені ті практики, які в польських землях прикладали ся до осадників на „польськім праві”, то значить вони могли вийти тільки в певнім часї — на Різдво, як і в Польщі, при тім за оплатою ріжних датків. Практика, розумієть ся, далеко не була одностайна — ріжнила ся в поодиноких землях й зміняла ся в залежности від ухвал шляхти. Істнували також і спеціальні умови; так ми бачили вже, що сотні селяне в Сянічинї (руського права) могли виходити тільки передавши своє господарство, з усїм інвентарем новому осаднику 44), а в землї Галицькій стрічаємо ряд сїл, де можність виходу залежала від числа господарств в селї, звичайно десяточного: можна було виходити, коли були господарства над цїлі десятки, і т. и. 45).

Про пересадженнє польських практик на Русь говорить одна ухвала шляхетського віча — найдавнїйша в тім родї, яку маємо з Галичини — вона ухвалена в рік запровадження „польського права” на вічу шляхти Галицької землї, в осени 1435 р. Шляхта постановила тримати ся практики земель Краківської, Сендомирської й Великопольщі 46), між иньшим і що до селянських виходів: коли селянин виходить з села по сьвятї Різдва, має дати свому панови копу грошей, міру пшеницї, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сїна й віз дерева.

Прийнявши, що в сїй постанові галицька шляхта дїйсно виходила з практики польських земель, все таки вона могла мати в нїй тільки загальний взірець, бо ж годї думати, щоб практика самих польських земель була така одностайна. В кождім разї принціп, що за селянина платить ся значний викуп (скільки можна судити — більший нїж річний дохід від нього), а зрештою вихід ограничений тільки певним часом, вповнї росходить ся з звісними нам польськими законодатними постановами. Обмеження Вислицького статуту, що з села може вийти за раз не більше одного або двох селян, галицька практика очевидно не хотїла знати.

Пізнїйші ухвали шляхти Галицької землї (се одинока земля, де маємо їх кілька) докладнїйше управильняють обставини виходу, боронячи його від перешкод з боку пана. Коли б дїдич схотїв затримувати кметя вже по зголошенню (себто прийнявши викуп за нього), він зараз на першім судовім речінцї має його видати, разом з карою трох гривен (1444); час виходу тягнеть ся від Різдва два тижнї, а в третїм мають вносити ся до судів позви (1445), й т. и.) 47).

Сї постанови дотикають, очевидно, сїл „руського права”; тому вихід „в гривнах” противставляв ся практицї нїмецького права, як практика „руського права” 48), хоч вона в дїйсности була зовсїм не руською, а скорше польською; зрештою в Галицькій землї села нїмецького права взагалї були тодї рідкі. Ся практика „руського права”, очевидно, давала далеко більшу можність руху селян, нїж практика нїмецького права. Тому вона мусїла мати сильних противників між шляхтою.

Бачимо, що в Холмській землї шляхта на вічу в Красноставі 1477 р. розширяє практику нїмецького права на всїх селян взагалї. „Бажаючи маєтности всїх земян, братиї нашої, що тепер бідують, полїпшити панщиною кметїв і осадників та привести їх до лїпших доходів, постановляємо, що кметь всякого рода (cuiuscunque condicionis et status) не може вийти з маєтности чи держави свого пана за оповідженнєм (przesz odkaszanye), але мусить, коли хоче вийти, обсадити свій лан, на якім сидїв, иньшим кметем, также заможним як і сам був, або продати (иньшому кметеви) свій ґрунт за дозволом свого пана” 49).

В перших роках XVI в. шляхта українських земель Корони прилучаєть ся до загального змагання тодїшньої польської шляхти до як найтїснїйшого ограничення селянських виходів. Діскусію над тим бачимо вже на соймі 1493 р., але видно гадки були подїлені, й тільки для Краківської землї ухвалено деякі загострення, иньші ж землї, між ними й Русь, лишили ся при дотеперішнїй практицї 50). Сойм 1496 р. що до умов виходу також не прийшов до нїякого рішення, й поодинокі землї полишено при їх практиках, але прийнято иньші дуже важні ухвали: а) „відповідно до статутів Казимира В. і дотеперішньої практики” з села може вийти одного року не більше як оден кметь; б) запобігаючи роспустї селянської молодежи й опустїнню маєтностей ухваляєть ся, що на далї може вийти з села до служби чи науки тільки оден селянський син, і то за письменним дозволом свого пана (а в королївщинах — старости або державця), иньші сини мають зістати ся на господарстві, так само й сини одинаки не можуть вийти 51). Ся постанова о стільки важна, що всї давнїйші ограничення дотикали тільки селян-господарів, не віддїлені ж сини могли виходити свобідно; тепер ся свобода дуже обмежала ся, і наскільки се була справа з панського становища важна, показує факт, що на цїлім рядї дальших соймів її діскутовано, роз'яснювано, доповнювано — розумієть ся не в інтересах селян. В звязку з сими стояли постанови, що забороняли міщанам приймати людей зпоза міста до служби на коротші речінцї й обмежали приступ не-шляхтичам до церковних урядів (латинський клєр і тодї рекрутував ся з селянства).

Нарештї радомський сойм 1505 р. постановив, що селянин взагалї не може вийти з села без згоди свого пана (domino invito aut inscio); тільки як би пан добровільно хотїв кметя випустити (si domino placuerit e bona yoluntate kmethonem dimittere), може бути мова про сповненнє кметем умов потрібних для виходу: він в такім разї мав заплатити панови „гостинне” і полишити в порядку хату і господарство „по давньому” 52). Постанова ся належала до тимчасових постанов сього сойму, що мала обовязувати лише до другого сойму, і в пізнїйших постановах про неї нема згадки, отже властиво обовязкової сили в пізнїйших часах не повинна була мати. Але як вираз змагань шляхетської суспільности, репрезентованої соймом, має вона своє значіннє і правдоподібно в практицї проголошений нею принціп був переведений. Тим мабуть треба пояснити, що більше реґуляцією прав селян на вихід сойм не займаєть ся: радомська постанова уреґулювала їх вповнї. Зрештою виключеннє всяких скарг селян на пана, прийняте з кінцем першої четвертини XVI в. 53), запечатало сю справу: вихід селян став вповнї залежним від згоди пана, инакше мусїв тїкати. Тому в парі з сими обмеженнями виходу йдуть постанови проти утїкачів і тих хто їх приймає.

Не зовсїм ясно, чи сї постанови польських сеймів прикладали й до українських земель Корони, що, як знаємо, давнїйше мали свою відмінну практику селянських переходів. Сенатори й посли руських земель, беручи участь в соймах не клали супроти сих постанов нїяких застережень як в р. 1493. З другого боку при постанові про втїкачів на соймі 1507 р. руські землї просили, спеціально, аби було виразно зазначено, що соймові постанови про втїкачку важні також і для них, і се виразно зазначено в постановах сього сойму 54). Не підлягає сумнїву, що з часом практика руських земель уступила перед загальною практикою Корони; чи се стало ся вже з кінцем XV в. — се повинні з часом вказати студії над судовими актами руських земель з початку XVI в.

По такім повнім відібранню права вихода від селян свобода переходу лишила ся тільки у неоселих, так зв. lożnych, або гультяїв (анальоґічні з старопольськими lazęki, lazanki), що не осїдаючи на польських ґрунтах, наймали ся в службу й переходили за заробітки з місця на місце. Перед конституцією 1496 р. сї lożni рекрутували ся головно з селянських синів; конституція хотїла обмежити сю катеґорію, привязавши до польської рілї свобідні руки. Та всякі обмеження виходу приводили до того, що ся неосела людність тим більше цїнила свою свободу, далї множила ся лєґально (слугами, міщанами) й нелєґально — через недозволений вихід і утечу. Гострі конституції, видавані соймами на сих „гультяїв”, що позволяли кождому їх затримувати й примусово уживати до своїх робіт без всякої нагороди (се кажуть уже конституції 1496 і 1503 рр.) та наказували урядам міським і старостинським ловити їх та змушувати до роботи 55), не помагали нїчого. Ся верства жила й розвивала ся далї, в парі з сильним розвоєм селянських втїкачок — але про них поговоримо низше. Взагалї сильна домішка людей нелєґального положення і позволяла правительству й шляхтї трактувати взагалї сю верству перехожих людей гей би нелєґальну.

В тім же напрямі, хоч і відмінними дорогами розвивала ся практика в землях в. кн. Литовського. Тільки тут сей процес не лишив майже нїяких слїдів в законодавстві, й ми мусимо його майже виключно слїдити на підставі правної практики, а се значно утрудняє справу  56).

І в землях в. кн. Литовського уже в XV в. поруч людей вольних, „похожих” стрічаємо людей закріпощених, „непохожих”, позбавлених права виходу. Перші документальні звістки, які досї про них маємо, належать до другої половини XV в., але властиво тільки в актах з кінця сього столїтя можемо сей інститут докладно бачити 57). Одностайности, повної виробленности йому ще й тодї бракує, бо не було якоїсь законодатної реґляментації — се наступило вже в XVI в.; в ріжних землях були значні відміни, хоч загалом взявши тенденція сього процесу скрізь однакова.

Оден з ранїйших документів, де бачимо вироблені катеґорії людей похожих і непохожих, се грамоти на маєтности монастиря св. Онуфрія, в волостях кн. Мстиславських, 1483 р. Тут нпр. в с. Головчинї виступають поруч себе на „повних службах”, без всякої видної ріжницї в оподаткованню люде прихожі або похожі, й люде неприхожі або непохожі 58).

Значіннє сих термінів пояснить нам нпр. такий процес з волостей тих же кн. Мстиславських (з р. 1496): двоє селян що вийшли з маєтности мстиславського боярина Клишка скаржили ся на свого пана, що той їх силоміць привертає назад в своє підданство, яко „непохожих людей”, а вони тим часом з цїлим своїм родом — „дЂды и отци наши и братья наши и мы сами волные люди, ходячіє”, лише їх предки й вони самі „служили доброволно” кн. Мстиславським, а потім Клишковому батькови, але при тім пробували і в иньших містах. На се Клишкова (в неприсутности чоловіка) доводила, що Клишків батько вислужив предків сих селян від кн. Мстиславських „вЂчно”, і їх рід служив „тяглою службою, съ сохою и съ серпомъ, съ косою и съ топоромъ, и иную тягль тянули по тому, какъ и иншыє селяне”, а вийшли втїкачами й так пробували в Кричеві й Стародубі; иньші бояре посьвідчили, що сї селяне, як і їх свояки, „люди отчинныє, тяглыє, не отхожіє”. Селяне згодили ся на третейський суд, але що на нього не ставили ся й утїкли знову, суд признав їх справу програною й позволив Клишкови, як би їх знайшов знову”, „побрати какъ то люди свои нЂпохожіє” і обернути між своїх підданих 59).

З наших земель обидві катеґорії селян виступають нпр. в замінї маєтностей на Волини з р. 1490: староста луцький: Петро Янович дає пересопницькому монастиреви своє село Дядковичі, з людьми і землями. В тім селї є 25 „отчичів”, як він їх зве: сї селяне мають монастиреви служити „как єсть в той земли обычай, а проч им нелзе от него пойти”. Окрім того є там 6 „людей похожих а не заседелых”, сї „коли усхотят от него проч пойти, как в земли обычай єсть, — выходъ отдавши волно єму поити гдЂ хочет”  60)

В поданім вище процесї мстиславських бояр тягла служба виступає як доказ кріпацтва, але „непохожими” бували селяне й иньших катеґорій. Так в. кн. Олександер, надаючи кн. Глинському в Чернигівській волости „сельце Смолино” з данником Бутовичом, що на тім сїльцї сидїв, застерігає, що „люди волныи”, осаджені в. князем на ґрунтах сїльця, задержують (на разї) право вихода: „всхотятъ — єму служатъ, а не всхотятъ єму служити — и онъ маєтъ ихъ отпустити со всими ихъ статкы”; для самого Бутовича такого застереження не зроблено, очевидно — він „непохожий” 61). Стрічаємо також і „непохожих” служебних селян, навіть слуг 62).

Сї кілька документів поясняють нам становища обох катеґорій селян. Люде вільні, похожі, доки своєї вільности не стратили, не „засидїли”, можуть покинути ґрунт, на якім сидять і винести ся „со всими статкы”. Люде непохожі сього права не мають: навіть полишивши своє господарство, не можуть вийти з маєтности свого пана.

Місцями, принаймнї в маєтностях державних, була практика, що чоловік непохожий міг вийти, коли обсадив своє господарство иньшим чоловіком. В місцях, залюднених данними селянами (як нпр. в т. зв. волостях „надднїпрянських” — горішнього Днїпра), де податки платили певною сумою громади, правительственні орґани довго не контролювали поодиноких господарств і не обмежали свободу виходу. Але в теорії непохожий селянин не мав права виходу, і ся теорія все глубше і одностайнїйше переходила в житє, тим більше що польське право, під сильним впливом якого розвивало ся державне право й практика в. кн. Литовського, в XVI в. не знала вже властиво нїяких застережень права виходу. В 20-х рр. XVI в. закріпощеннє непохожих було вже таким загальнопризнаним фактом, що Литовський Статут 1529 р. не уважає потрібним застановляти ся над сим і тільки реґулює де в чім права похожих.

Але як витворило ся се закріпощеннє ?

Безперечно, що тут, як я вже вище зазначив, відограв свою ролю невільничий завязок. Невільники, осаджені на власнім хлїбі, „за двором”, становили перший контінґент закріпощених, позбавлених права виходу. Бачили ми таких коланних, homines perpetuales, в землях коронних, були вони і в землях в. кн. Литовського 63), і то в значнім числї, і послужили взірцем для закріпощення селян свобідних 64).

В закріпощенню свобідних безперечно відограли свою ролю права селян на землю. Доки праводавство чи правна практика не відібрала їм прав на землю, признати свобідний перехід селянам-отчичам, значило признати їм право піддавати не тільки себе, а й свої землї під власть иньшого лана 65). Признаннє такого права за селянами робило б незвичайні трудности практицї роздавання свобідних селян воєнно-служебним особам: наданнє певного комплєкса селянських господарств за обовязок служби позбавлено б було всякої певности, коли б селяне могли самовільно виходити з своїми землями з залежности такого воєнно-служебника, а з тим і його воєнна служба була непевна. Державна практика мала тут до розвязання такуж проблему як з служебними князями й боярами, тільки розвязала її инакше: тим вона признала права свобідного переходу, але з утратою прав на землю, селянам же не признала прав переходу навіть під умовою утрати прав на землю. Чому? чи тому, що права селянина на землю відчували ся тодї ще занадто живо, так що можність їх утрати при виходї здавала ся занадто сьміливою гадкою? Чи тому що з правами й інтересами бояр правительство більше числило ся? Чи може був тут той простий рахунок, що вихід князя і навіть боярина не позбавляла вартости ґрунту, на котрім лишали ся селяне, але вихід селянина, опорожненнє землї селянином знижало вартість землї в дуже сильній мірі, і тому привязано його до неї вкінцї? Та чим би не поясняла ся та ріжниця, не підлягає сумнїву, що потреба управильнення воєнної служби, забезпечення певного і постійного доходу воєннослужебнику з наданих йому земель була одним з головних, коли не найголовнїйшим мотивом закріпощення свобідних селян в в. кн. Литовськім, так само як вплинув він в в. кн. Московськім: підставою служби була земля, без забезпечених робочих рук ся земля не мала майже цїни, не було можности її використовувати, і правительство забезпечило воєннослужебній верстві сю можність використування, а з тим — і правильного сповнювання воєнної служби закріпощеннєм селян, чи обмеженнєм їх прав переходу.

Крітерієм закріпощення послужила давність. „ИзвЂчный” стає синонїмом, другою назвою чоловіка непохожого, закріпощеного 66). Так само і термін „отчинний”  67): коли дїд і батько селянина був підданим якогось пана, коли сей дістав його спадщиною, „в отчину”, то се вже рішає його закріпощеннє, він тим самим чоловік „непохожий”, без права виходу. В однім процесї в. князь питає селян, що „отнимали ся” від своїх панів, звучи себе „людьми вільними”: „а дЂдъ вашъ кому служилъ? и они рекли: „дЂдъ нашъ зашелъ за єго отца и служилъ отцу ихъ до своєє смерти”; „а отецъ вашъ кому служилъ?”, и они рекли: „и отецъ нашъ отцу ихъ служилъ”; „а вы давно почали отнимати ся отъ нихъ?” и они рекли: „въ семи лЂтЂхъ отъ сихъ мЂстъ” 68). Сї відповіди селян рішають дїло для в. князя — їх претензії на свободу задавнені.

Принціп давности взагалї широко уживано в в. кн. Литовськім — ми стрічали його в рішеннях ріжних проблємів державного права в. князївства. Тут, при закріпощенню селянина — могло воно прикладати ся тим лекше, що на нїм усе операло ся право селянина до землї: разом з тим як селянин засиджував собі право до землї, ставав її „отчичом і дїдичом”, тратив він право свобідного виходу. Дуже характеристично, що слово отчич, означаючи властиво отчинні права селянина на землю (як ми й бачили його в такім уживанню), заразом, з розвоєм кріпацтва, стало значити чоловіка без права виходу, уживало ся як синонїм „непохожого”, і то дуже широко — досить вказати хоч би на Статути обох редакцій 69).

Прийнявши принціп давности, право одначе не постарало ся означити близших речинцїв сеї давности. В практицї признавало ся важною отчинність, прирожденність — коли селянин дістав ся свому панови в спадку, або коли він перейшов разом з маєтностию в нові руки, не заявивши при тім своєї свободи — що він чоловік похожий 70). Але від коли починаєть ся передавненнє, довго не було вияснено. Перші два статути обмежили ся постановою, що чоловік похожий, просидївши кілька лїт на свободї, може відійти, лише відслуживши стільки лїт, скільки просидїв на свободї (постанова ся, як бачимо, відповідає польській практицї й могла бути звідти перейнята) 71); коли ж вийде потайки, то його можна жадати назад „не мней але яко отчича” 72). Від коли ставав він „засидїлим”, обидва статути не поясняли, а прецїнь річ очевидна, що колись є такий момент, по якім похожий на принціпі давности мусїв стати непохожим 73).

Не займаєть ся статутове праводавство і правами непохожих, очевидно вповнї віддаючи їх в роспорядженнє пана. Уже Статут 1529 р. трактує непохожого чоловіка зарівно з челядином 74), і в суспільних поглядах, навіть самих селян становище непохожего отчича трактуєть ся як „неволя” 75). Дїйсно, весь суспільний процес вів до сього зрівняння вільного селянина з невільником. Статут 1588 р., зарахувавши невільників до отчичів 76), несьвідомо показав, як страшно понижено сю, колись правно й економічно самостійну селянську верству.

Таким чином, як бачимо, еволюція селянської верстви в Коронї і в в. кн. Литовськім іще перед Люблинською унїєю, вже можна сказати — а в другій четвертинї XVI в., під впливом анальоґічних обставин, диктована інтересами тоїж самої шляхетської верстви, але й не без виразного, безпосереднього впливу польського права на землї в. князївства — сходить ся більше меньше на тім самім ограниченню прав селянина й пониження його майже до рівеня давнього невільництва. Селянин стратив всяку можність розпоряджати своєю особою й відданий в вічну, дїдичну роботу панови. Вихід для нього й його дїтей можливий тільки за згодою пана 77). Власть пана над нїм повна й безконтрольна; в королївщинах вправдї de iure можлива апеляція на державця в королївські суди, але фактично ся можність так утруднена, що майже не може йти в рахунок. Економічні права селянина обмежені властиво на рухомости тільки; землю він лише уживає, вона панська або королївська, і вже в початках XVI в. ми стрічаємо, навіть в землях в. кн. Литовського факти продажі селян без землї, на вивід, і навпаки — земель без селян, що при тім з тих земель виводили ся 78). А по части в парі, по части слїдом за таким пониженнєм правним, наступає сильний розвій панщини і разом з тим збільшеннє всяких оплат і данин, що підривають заможність селянина, абсорбують його фізично й духово й роблять його робучою худобою, панським інвентарем.








Примітки


1) Див. вище с. 64.

2) Codex epist. saec. XV т. III с. 12.

3) Див. т. ПІ, гл. 3, с. 340, 342-4 першого вид.

4) Одиноку вказівку на панську юрисдикцію над селянами в руських часах дають грамоти Льва, і з них декотрі признавані дослїдниками за автентичні. Сьому питанню присьвятив я окрему розвідку (Записки Наук. тов. ім. Ш. т. XLV: Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва) — результат аналїзи той, що грамоти сї мають більш або меньш виразні слїди фальсіфікації, нема певної нї одної. Сю аналїзу мою пробував збити недавно проф. Линниченко в статї: Грамоты галицкаго князя Льва и значеніе подложныхъ документовъ какъ историческихъ источниковъ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1904, I) — замітки його одначе зовсїм не стійні, як виказую я в відповіди своїй: Еще по поводу грамотъ кн. Льва галицкаго ibid. кн. IV. Автентичности грамот він одначе не відважаєть ся боронити, і що до згадок про патримоніальну юрисдикцію не висловляє виразної гадки. З одного боку він нїби готов, як в давнїйших своїх статях (Критич. обзоръ литературы Галицкой Руси, Ж. M. H. П. 1891, VII с. 147-8), уважати сї згадки про патримоніальний суд в грамотах Льва за пізнїйший додаток (ор. с. с. 82), з другого — доводить, що такі надання маєтностей з правами суду ідуть з часів староруських (с. 90-2), але при тім арґументація його зовсїм слабка (див. згадану мою відповідь).

5) Декотрі льокаційні привилеї нїмецького права для приватних маєтностей застерігають, що апеляція на війта має йти до пана або до judicum nostrum generale — нпр. A. g. і z. т. II ч. 24, 54 III ч. 89, IV ч. 47, мої Матеріали ч. 21, 23. Звичайно се поясняєть ся при тім так, що до королївського суду можна було вносити апеляції, коли пан не вчинив справедливости, тільки. Але така апеляція і в сїй формі в житє здаєть ся не війшла (инакше думає Линниченко Сусп. верстви с. 160-1).

6) Volumina legum I с. 137-8, 282, пор. нпр. відкликаннє королем на підставі сеї конституції такого листу безпечности, виданого підданим Бонарів — Матеріали ч. 107.

7) У Бобжиньского — Karta z dziejów ludu wiejskiego, Przegląd pol. т. 105 c. 13, пор. замітку у Любомірского Ludność rolnicza c. 2.

8) Volum. legum I с. 251.

9) Praktyka sądów referendarskich była ciemna, sprzeczna, zawikłana i wahająca się, каже Любомірский на підставі студий над актами референдарського суду.

10) Про дїяльність референдарських судів у Любомірского op. c. с. 4-8 (на підставі актів сих судів).

11) Lubomirski Ludność c. 13. Hube Prawo XIV w. — Sądy c. 35, Smolka Mieszko Stary i jego wiek c. 41, Piekosiński Ludność wieśniacza c. 108. Недавно Шельонґовский в статї: Chłopi dziedzice we wsiach na prawie polskiem do końca XIII w. (1899) зробив інтересну пробу виловити в актах XII-XIII в. слїди істновання селян-власників, але при тім уважає XII-XIII в. часом упадку, заникання сеї верстви, серед княжих надань, в верстві несвобідних і безземельних. Треба признати взагалї, що се важне питаннє не було досї в польській лїтературі розслїджено з відповідною основністю.

12) Див. т. III гл. 3, с. 335-7 першого вид.

13) Що до українських земель Корони, то одинокий дослїдник, що дотепер над тим застановляв ся — проф. Линниченко, приходить до подібного ж, погляду, який висловляю я низше: селяне вважали ґрунти своєю власністю, але в очах права не мали на них нїякого права (Сусп. верстви с. 200-1). Для повности треба додати тільки, що правна практика незважаючи на те часто признавала правосильними такі розпорядження селян своїми ґрунтами, що далеко переходили за границї „дїдичного користування”. Сю правну практику ілюстрував я досить богатим запасом документального матеріялу в розвідцї Барское староство с. 250-1, але з того трохи задалеко йшов в виводї, що селянин, засидївши на своїм ґрунтї, вложивши в нього певний капітал своєю працею, тим самим здобував на нього такі права, що граничили з правом власности, — права „вічного й дїдичного володїння, чи лїпше сказати — уживання”. Мої спостереження повторив потім проф. Леонтович — Крестьянскій дворъ, Ж. М. Н. П. 1896, X с. 184. Вони потрібують того ограничення, що такі права селян до певної міри признавала власть і практика, але не право. Про погляди на зміст прав селян на землю в в. кн. Литовськім буде мова низше.

14) Факсімілє в Палеограф. снимках ч. 23, перед тим Акты Зап. Р. І ч. 3 Головацкій Пам. дипл. языка ч. 4.

15) Akta gr. і ziem. XIII ч. 3826.

16) Ibid. XI ч. 3453.

17) Ibid. XVI ч. 1518.

18) Сї два контракти видав я в Записках т. L.

19) Матеріали під р. 1569.

20) Надруковане у Линниченка Суспільні верстви с. 199.

21) Akta gr. i ziem. XIV ч. 1106-7, 1124-5.

22) Факти зібрані в моїй розвідцї Економічний стан селян в Сяніцькім старостві в серед. XVI в. с. 10-1 (Жерела т. III). Див. іще документи про відбираннє й примусовий викуп ґрунтів в Матеріалах ч. 84, 112, 117-9 і під рр. 1569, 1586.

23) Значне число фактів (хоч тільки з частини виданого матеріалу) зібрав проф. В.-Буданов в своїй розвідцї Крестьянское землевладЂніе въ Зап. Россіи (Чтенія київські т. VII) с. 37 і далї. З них виводить він, що навіть в 1-ій пол. XVI в. селяне в. кн. Литовського мали ширші права розпорядження що до своїх ґрунтів, нїж бояре, й їх права в сумі відповідають тодїшньому понятю власности (с. 63, 69). Подібний погляд, що права селян на землю не ріжнили ся від прав вищих верств в. кн. Литовського, ще перед тим висловив Новицький в розвідцї своїй про селян (с. 12). Против сього погляду виступив Любавский в своїй книзї Областное дЂленіе с. 402 і далї. На більше посереднїм становищі — признаючи, що селяне в дїйсности роспоряджали ся своїми землями, але заразом нотуючи протести права против сеї практики, стоїть проф. Леонтович — Крестьянский дворъ, Ж. М. Н. П. 1896, X с. 183, але не формулує виразно своїх поглядів.

24) Ревизія пущъ въ в. кн. Литовскомъ с. 277-8.

25) Цитує проф. Леонтович, на жаль — з копії Лит. Метрики, op. c. 1896, X с. 187.

26) Акты изд. виленскою коммиссіею т. XVII ч. 18.

27) Ibid. ч. 916.

28) Ibid. ч. 888.

29) У Любавского Обл. дЂленіе с. 405 (на жаль, малий виїмок, поданий у нього, не дає повного зрозуміння сього інтересного документу).

30) Акты вилен. ком. т. XVII ч. 292.

31) Писцовая книга Войны нпр. II с. 186, 580.

32) Акты Зап. Россіи І ч. 185, 198.

33) Акты Литов. Метрики Леонтовича І ч. 446, 595.

34) Кілька таких актів у Любавского Обл. дЂленіе с. 407-8.

35) Акты вилен. ком. XVII ч. 85, 861, 881.

36) Найбільше загальна його постанова — що „не маєтъ жаденъ бояринъ, ани человекъ въ чужого человека земли покупати безъ воли пана єго” виразно хилить ся до непризнавання за селянами прав власности на землю. В.-Будановъ Крест. землевлодЂніе с. 40.

37) Розд. VIII арт. 5, розд. X арт. 6.

38) Domo relicta bene et decenter septa.

39) Великопольський статут в вид. Губе (Prawo polskie XIV w.) § 34, пор. діґесту CXXXIV.

40) Малопольський статут в вид. Губе § 36.

41) Практику селянських переходів на підставі матеріалу Akta gr. і ziem. Линниченко Сусп. верстви с. 131 і далї, Прохаска у вступній розвідцї до XVII т. Akta gr. i ziem. c. 26-9 і спеціально про землю Галицьку Rundstein Ludnoć wieśniacza ziemi halickiej XV w., 1903. Але всї вони далеко не опанували дуже богатого матеріала виданих судових книг й обмежили ся тільки аагальнїйшими замітками (особливо др. Прохаска), не входячи в відміни, які були в сїй практицї в поодиноких землях і в ріжних десятолїтях в ріжних катеґоріях осад. Ся детайлїчна, скрупулятна, але вдячна робота ще чекає робітника. З тим нерозривно звязана иньша задача — уложити реєстри сїл поодиноких прав: для переважної маси сїл се можна б зробити, звівши до купи матеріал і ріжних часів.

42) Див. вище с. 145-7.

43) Див. нпр. т. XIV ч. 2054, 3710, де виразно сказано, що селянин сидїв на нїмецькім праві. Сю привілєґію памятали довго — див. Матеріали, дод. під р. 1531: osadziwszy imienie będzie wolen pusc prec bez wychodu, iako prawo niemieckie niesie.

44) Див. вище с. 160.

45) Нпр.: cause vertebantur in generosam dominam Elisabeth de Podhaycze partem adversam et Jacconem de Sphistelniky pro hominibus, qui homines remissit reclinatos ad Maszur (селяне з Підгаєць зголосили ся до виходу до с. Мазурів, але панї не пустила їх), pro quibus dederunt computandum in Podhaycze, quos dominus Zaualowski (мировий судя) computare habet, et fierunt plures quam viginti, extunc emittere sibi (Яцкови Свистельницькому) homines debet, et si nоn erunt plures nisi viginti, tunc nоn, — exceptis ibidem in numero pop, dzeszathnik et aliis tribus qui serviunt ad curiam et nоn laborant terram nec habent areas (A. g. i z. XII ч. 1640). Таким чином раховано дворища (аrеае) або господарства, не вчисляючи слуг, загородників і т. и. і тільки коли число виходило над повні десятки, можна було виходити з села (самий рахунок не всюди маємо, але де маємо — він всюди десяточний) — пор. Линниченка Сусп. верстви с. 117-8, де вибрані й судові записки до сих рахунків. Як я згадував, він пробує поставити сї факти в звязок з староруською арітметичною (десяточною і сотною) орґанїзацією, але вони поки що стоять так одиноко, що годї йти дальше здогадів (пор. сказане вище, с. 148-9 про зближеннє десятків з староруською арітметичною орґанїзацією). Зауважу, що при тім Линниченко (ор. с. с. 135) противставляє сю десяточну орґанїзацію дворищній, але зовсїм безпотрібно, бо господарства „руського права” не сидїли инакше як дворищами.

46) ius quod fit in terris Cracouiensi et Sandomiriensi et terra Poloniae laudaverunt et laudabiliter apellaverunt, quod seguitur forma tali — наступають дві ухвали, перша про заборону торгу по за містами, друга — про вихід селян (A. g. і z. XII ч. 4203). Згадка про практику польських земель виглядає так, як би належала до обох постанов, і так розуміють звичайно се дослїдники.

47) Akta gr. і zem. т. XII ч. 1395 і 1525.

48) Et nos videntes, quod cum marcis reclinabantur, tales eosdem homines non iudicamus iuxta ius theutunicale, sed rutinicum, eapropter adiudicamus ipsos demorari ad festa Nativitatis (тим часом як осадники нїмецького права могли виходити коли небудь) iuxta terre ritum et ius — Akta gr. i ziem. XII ч. 166.

49) Pawiński Sejmiki ziemskie, документи, ч. 184 (c. 59).

50) Bandtkie Jus Polonicum c. 327. Аналїзу соймових поставов почавши від р. 1493 подає Бобжиньский в цитованій розвідцї Karta z dziejów ludu wiejskiego.

51) Volum legum. I c. 119, 120, 122.

52) Постанови сї не увійшли в текст конституцій Volumina legum і звістні досї лише з копії королївського оповіщення, вписаного в книги перемишльського ґроду, звідти цитував їx Lubomirski Rolnicza ludność с. 8, Линниченко Cycп. верстви с. 131, а повний текст видав Ф. Бостель — Kwartalnik histor. 1889, с. 680-1. Бостель думає одначе, що сї постанови в практику не ввійшли (с. 671). Студийованнє судової практики XVI в. могло б рішити справу.

53) Див. вище с. 151.

54) Volum. legum I с. 166. Гадки про те, чи постанови соймів кінця XV і поч. XVI в. про селянські виходи обовязували руські землї, див. у Бостля 1. с. с. 670 й Линниченка op. c. с. 131-2.

55) Volum. legum I с. 119 (пор. 122), 134,176,201 і т. и. Про лазенґів — нпр. Piekosiński Ludność wieśniacza c. 109, Bobrzyński Karta c. 24-5.

56) Про сей процес з новійшої лїтератури див. В.-Буданова Крест. землевладЂніе с. 90-2, Любавского Обл. дЂленіе с. 173 і далї, Леонтовича Крестьянскій дворъ — Ж. М. Н. П. 1897, X с. 187 і далї. Потреба оперувати вказівками документів, нераз відмінними, просто суперечними, була головною причиною, що досї сей процес не висьвітлений відповідно, і поодинокі дослїдники вказують переважно тільки деякі моменти його.

57) Леонтович (ор. с.) вказує як на найранїйший акт, де згадані „люди извЂчныє неотхожіє” документ в Актах Южной и Зап. Россіи ч. 22, III, з датою 1444 р., але в дїйсности він належить значно пізнїйшому часу, а то сїмдесятим рокам, бо згаданий в нїм каштелян виленський і воєвода троцький Радивил Остикович займав сї уряди в рр. 1475-7, див. Wolff Senatorowie c. 78. Другий такий документ, до якого відкликують ся звичайно при справі закріпощення селян в в. кн. Литовськім, се Казимирів привилей 1447 (1457) р., але з його постановою треба бути обережним. Насамперед, терміни „люде непохожі” в нїм маємо тільки в руськім перекладї, а його час добре незвісний, і офіціяльне значіннє не доведене. В латинськім же текстї 1447 р. читаємо: homines tributarios, orienarios kmethones, mancipiorum obnoxios, в текстї 1457 р. — homines obnoxios, tributarios kmethones et illiberos. По друге тут виключаєть ся тільки перехід селян з панських маєтностей в королївські і навпаки (подібний принціп бачили ми і в українських землях Корони), але не вихід селян взагалї. Отже виводити з сеї постанови повне закріпощеннє, як то часто роблять, нїяк не можна. Взагалї на сїй точцї істнує велика неясність навіть в поглядах визначнїйших дослїдників.

58) Человекъ прихожий Сысой — служба полная, а человекъ непохожый Фома — служба полная, а человекъ непохожый Сопрон — служба полная, а человекъ непохожий на Коленкове Андрей тивунъ — служба полная, а человекъ прихожый Захарка служба полная”, і т. и. Се все люде тяглі, очевидно. Не тяглі мають осібно примітки: „человекъ прихожый Васил — служба полная, а человекъ прихожий Афанас — даєть куницу”. Акты Зап. Россіи І ч. 82 == Леонтович Акты І ч. 21. Я цитую по своїй виписи з книги „Судных дЂлъ” N. 8 ч. 190 об. Литовської Метрики.

59) Акты вид. Леонтовича I ч. 275.

60) Памятники изд. кіев. ком. I, 2 ч. 1. Противень грамоти (пересопницького ігумена) в Палеографических снимках ч. 13 (але видавцї дали йому неможливу дату 1467 р. — Янович не був тодї анї луцьким старостою, анї волинським маршалком, див. Вольфа op. c. с. 20).

61) Акты Зап. Россіи І ч. 133, І; див. іще нпр. ч. 98.

62) Нпр. Акты вид. Леонтовича І ч. 400: пан шукає свого „непохожого слугу”, див. іще невидані документи цитовані у Леонтовича Крест. дворъ Ж. М. Н. П. 1896, X с. 194-5.

63) Маємо в тім родї оден процес уже згаданий у нас, і досить часто цитований до справи закріпощення, хоч і в иньшім осьвітленню: селяне бояр Круповичів заперечували права своїх панів на них, але суд сконстатував, що предки їх були несвобідні, і яко такі були дані Витовтом „y дворЂ” (як двірська челядь) предку Круповичів, потім вони „поокупали се” і були посаджені „за двором”. На сїй підставі їх потомки, „искупни” признані „навЂчними, неотхожими” підданими Круповичів. Назва „іскупнїв”, яку з натиском уживає документ, показує, що несвобідне походженнє не стратило значіння для особистих прав сих селян. Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 22, III.

64) Див. вище с. 146. Вплив невільництва на закріпощеннє в новійшій лїтературі литовського державного права пробував ослабити, або й заперечити Любавский (Обл. дЂленіе с. 378), але арґументація його не стійна.

65) Се справедливо запримітив проф. В.-Буданов — Крест. землевладЂніе с. 91-2. Але ті стадиї закріпощення, які вказує він, на мій погляд далеко не відповідають дїйсному розвоєви сього процесу.

66) Нпр. Акты Зап. Россіи І с. 76 (переклад Казимирового привилею 1447 р.), тут слова: „извЂчныхъ, селянитыхъ (польське osiadły) відповідають „непохожий” иньшого перекладу (Zbiór praw litewskich c. 33); іще пор. нпр. Акты вид. Леонтовича І ч. 172.

67) Нпр. Акты вид. Леонтовича І ч. 129, 275 (як вище с. 170 — люди отчинныє, тяглыє, неотхожіє), 302 (отчинныє и неотхожіє), і т. и.

68) Акты вид. Леонтовича І ч. 129.

69) Статут 1529 р. розд. V, арт. 20, 1566 розд. IX арт. 19. Як характерний приклад того, що селянські права на землю виступають в нерозривнім звязку з їх закріпощеннєм, наведу ще оден документ: кн. Соломирецький продає сїльце „з людьми нашими непохожими, тяглыми и зъ ихъ жонами и зъ дЂтьми, того села отчичи и дЂдичи, и зъ землями ихъ пашными и бортными”... Акты Зап. Россіи II ч. 78, І.

70) Кілька казусів в тім родї, з невиданих актів, у Любавского Обл. дЂленіе с. 391-2.

71) Див. вище с. 161-2.

72) Статути як вище прим. 14.

73) Любавский (Обл. дЂленіе стр. 392) толкує, що по Статуту 1588 р. похожий чоловік, просидївши десять лїт, переходив в катеґорію „отчинних непохожих людей”, і навіть здогадуєть ся, що вже перед тим, навіть перед Статутом 1529 р. така практика була в дїйсности. Він має на гадцї тут, очевидно, розд. XII арт. 13 „o заселенью давности человека прихожого волного”. Одначе ще Леонтович (Крестьяне Югозап. Руси с. 19) розумів, що тут „заселеньє” зовсїм ще не рівнозначне з становищем непохожого отчича: той прецїнь і за 10 кіп не міг би викупити ся, зрештою було б тодї незрозумілим задержаннє дальше розд. IX арт. 29. Тим меньше можна припускати, аби вже перед тим, в часах першого Статуту свобідний чоловік, просидївши 10 лїт на землї пана, ставав непохожим. Завважу, що в своїй новійшій розвідцї — Крестьянскій дворъ (Ж. М. Н. П. 1896, XII с. 158) Леонтович також признає закріпощеннє селян десятолїтньою давністю, але тільки в Статутї 1588 р.

74) Розд. XI арт. 9, тут його текст очевидно попсований з початку, пор. Статут 1566 р. розд. XII арт. 9.

75) Див. невиданий акт у Любавского Обл. дЂл. с. 391.

76) Розд. XII арт. 21.

77) Право дїтей на вихід в землях в. кн. Литовського не ясний; вихід не був їм заборонений тут так як в Коронї виразними постановами, але вже з поч. XVI в., як вище бачили ми (с. 174), стрічаємо в актах формулу, що селяне продають ся „з дїтьми”.

78) Два характеристичні з того погляду документи (невидані) наводить Любавскій (Обл. дЂленіе с. 388-9): 1501 р. в. князь потверджує за боярином м. ин. „и того мужика на имя Микову землю, которогожъ онъ перво ceгo купилъ въ него безъ земли”. 1518 р. два пани міняють ся селами й при тім умовили ся селян, що в тих селах сидїли, перевести кождий в своє нове село, — бо з них ішли неоднакові дани. Иньші приклади, наведені Любавским, меньш характеристичні, бо тут виводять ся й віддають ся панови люде, що перед тим йому належали. Але з поглядом його, перейнятим від Леонтовича, що Статут 1529 р. признає таке право — продавати селян без землї, не годжу ся о стільки, що всї цитовані обома дослїдниками постанови Статута, очевидно, говорять про селян з їх землями, тільки, як то часто бувало тодї, землю при тім розуміють tacite.











Попередня     ТОМ V     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.