[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ V     Розділ III     Наступна





ПАНЩИНА — ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ. ЗЕМЛЇ КОРОННІ — ПАНЩИНА В СЕЛАХ НЇМЕЦЬКОГО Й ВОЛОСЬКОГО ПРАВА, 14-ДНЕВНА ПАНЩИНА; ПАНЩИНА В СЕЛАХ „РУСЬКОГО ПРАВА”; НОРМОВАННЄ ПАНЩИНИ — УХВАЛИ КРАСНОСТАВСЬКІ І ПІДЛЯСЬКІ, СОЙМОВІ УХВАЛИ ТОРУНСЬКО-БИДҐОЩСЬКІ; ДВОДЕННА НОРМА В ДРУГІЙ ПОЛОВ. XVI В.; ПАНЩИНА В ГАЛИЧИНЇ В СЕРЕДИНЇ І ДРУГІЙ ПОЛОВ. XVI В., ОБТЯЖЕННЯ ПАНЩИНОЮ, ДОДАТКОВІ РОБОТИ; ЧИНШІ Й ДАНИНИ, ЇХ РОЗВІЙ, ОПОДАТКОВАННЄ В СЕРЕДИНЇ XVI В. В ГАЛИЧИНЇ. КОНСЕРВАТИЗМ СЇЛ ВОЛОСЬКОГО ПРАВА, ОБОВЯЗКИ ЇХ В СЕРЕДИНЇ Й ДРУГІЙ ПОЛ. XVI В. ЛОМАННЄ СТАРИХ НОРМ, ПРИКЛАДИ З ДРУГОЇ ПОЛ. XVI В. СЕЛЯНСЬКІ СКАРГИ НА УТИСКИ, БЕЗРАДНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА, НЕПОСЛУШНІСТЬ ДЕРЖАВЦЇВ.



Розвою панщини торкнув ся я вже вище 1) і зазначив там, що у загальної маси селянства роботні обовязки були з початку тільки акциденцією другорядною, що часом мала, часом не мала місця, а як мала, то в невеликих розмірах — кількох днїв до року, або певних, з гори означених робіт. Селянство ж роботне, з значнїйшою панщиною, по всякій правдоподібности, було загалом невеликою ґрупою, ґенетично звязаною з невільницькою верствою.

В землях в. кн. Литовського, особливо слабше загосподарених, при слабім розвою фільварчаного господарства, форми експльоатації селян данями, з малою, або нїякою панщиною, потягнули ся дуже довго — аж до середини XVI в. В землях коронних сильнїйше загосподарених — як західня і північна Галичина, уже з другої половини XV в. починаєть ся форсовний розвій панщини. Навіть в селах нїмецького права, як ми бачили — принціпіально противного панщинній експльоатації, панщина в XV в., хоч в невеликих звичайно розмірах, стає звичайним явищем, а подекуди (нпр. в описи Перемишльського староства 1497 р.) стрічаємо вже і в селах нїмецького права зрадливу формулку сїл руського права „роблять коли скажуть” (laborant quando mandatur) 2).

Взагалї, як я то підносив, з кінцем XV і потім в XVI в. давнїйше виразна ріжниця осад нїмецького й „руського” права затираєть ся все більше, й виробляєть ся тип посереднїй, що задержує деякі форми й назви осад нїмецького права (помір на лани, війтів, часом привілєґіованих, часом нї, і т. и.), але своїми практиками далеко близші до осад „руського” (властиво — польського) права. Окрім загальної еволюції галицького села на се вплинула, безперечно, ще й спеціальна обставина — широко практикований викуп шляхтою-дїдичами привілєґіованих війтівств. Наслїдком того експльоатація селянських обовязків, подїлена перше між паном і війтом, зберала ся в руках пана, а привілєґії селян, застережені в льокаційнім актї, тратили свого сторожа й оборонця, яким у власних інтересах мусїв бути війт. Таким чином і осади нїмецького права фактично переставали бути привілєґіованими.

За всїм тим істнованнє осадчих привилеїв в осадах нїмецького права все таки до певної міри здержувало процес збільшування селянських обовязків. Так само (і ще більше, як показує практика) в селах волоського права. Натомість в осадах „руського” права, де все опирало ся на „старинї”, на незаписаних, лише памятию „старих людей” хоронених практиках, „новинам” панським — розширенню старих обовязків і творенню нових, лишало поле широке, майже безмежне, і практика показує, що найбільше плястичним матеріалом була тут панщина. Тим часом як основні титули оподатковання, як іще побачимо, лишали ся часто цїлими поколїннями без змін (що не перешкаджало їм обростати ріжними додатковими датками, які не раз своєю сумою перевисшали старі, основні данини), панщина росла нераз як на дрожджах...

На се впливали ріжні моменти: і те що як раз на панщину, на селянську працю були жадні пани зі зростом попиту на рільничі продукти й розвоєм фільварчаного господарства. І те що селянин — як то й тепер ще можемо бачити, далеко меньше дорожив ся що до своєї працї нїж до продуктів свого господарства, а тим більше — грошей, отже експльоатація селянина паном, розвиваючи ся в сторону найменьшого спротивлення, головно збільшала ся на панщинї. І те нарештї, що самі панщинні обовязки селянина часто, дуже часто не були нїколи докладно сформуловані й містили ся в таких означеннях, як „роблять, коли скажуть”, „роблять, що треба”. Колись се означало незначну поміч в двірських роботах, але від коли на сїльську працю став розвивати ся попит, ся робота „коли скажуть” почала незмірно виростати, перетворяючи ся в панщину кількоденну в тижнї, або й щоденну.

З XV в. як часто ми маємо в галицьких актах загальні згадки про „панщину” (labores) селян, так рідко знову знаходимо докладне означеннє її великости. Там де маємо такі докладнїйші означення, в першій половинї й серединї XV в., звичайно йде мова про кілька день панщини до року: звичайно маємо 14 день панщини до року з лану (а з пів лану сїм), часом дещо більше (19 дань з лану, з півлану 10 і т. и.) 3). Сї звістки переважно належать до осад нїмецького права, і часом певна частина сеї панщини йшла не панови, а війтови (оден день, а в одній грамотї навіть чотири днї) 4). Була се, очевидно, звичайна польська норма, ще з першої четвертини XV в.

Крім Галичини знаємо її на Підляшю: по словам пізнїйшого привилея на Підляшу уже „за Витовта” (лїпше сказати — в першій половинї XV в.), „коли звано кметів на осади”, селяне мали робити 14 днїв на рік 5). В першій лїнїї і тут, як і в Галичинї, ся норма була приложена певно до осадників нїмецького права, але вона не зістала ся без впливу, очевидно, і на загальну практику.

В селах т. зв. руського права ріжницї між поодинокими селами мусїли бути значно більші, і maximum мабуть піднїмав ся значно вище, хоч часто бував покритий тою загальною формулою: „роблять що скажуть”. Але бували й села з зовсїм малою панщиною: так селяне з королївського села Коровників, руського права, з перемишльської околицї, скаржачи ся на піднесеннє панщини, казали (в 1497 р.), що давнїйше робили тільки три днї, очевидно — до року 6). В львівській землї в 1487 р. дїдич, за порозуміннєм з селянами, переводячи їх з руського на нїмецьке право, уставляє при досить низьких чиншах сїм день панщини й три толоки до року, що може вказувати на практиковану й перед тим невелику панщину 7).

Але поруч таких вказівок на панщину досить низьку уже почавши від середини XV в. ми починаємо стрічати вказівки на практику значно вищу. І так нпр. в с. Милованю, в Галицькій околицї, уже 1440 р. бачимо таких селян, що роблять день тижнево (sabbatinos dies laborat) 8). Що правда, ся судова записка не визначаєть ся великою докладністю, але факт істновання в Галичинї уже в серединї XV в. тижневої панщини не підлягає нїякому сумнїву: в 1460 р. селяне з Медики (Перемишльської землї) скаржили ся на перемишльського старосту, що він обтяжає їх новими й незвичайними роботами понад „з давна прийняту й звичайну” однодневну панщину тижнево 9): отже тут оден день на тиждень селяне робили уже здавна, а староста пробував підвисшити панщину ще більше 10). А що се не було якесь виїмкове явище, показують нам постанови холмської шляхти 1477 р. (незвичайно важна памятка для тодїшнїх сїлянських відносин, цитована вже нами вище). На соймику в Краснім Ставі 1477 р. шляхта з повітів Холмського, Красноставського, Грубешівського й Щебрешинського для реґуляції селянських відносин постановила між иньшим:

„Постановляємо, що в цїлій Холмській землї кождий кметь має давати що року свому панови з лану на св. Мартина по пів гривни річного чиншу і по чотири курцї, на Рождество Богородицї по чотири сири і на Великдень по 24 яєць.

„Далї постановляємо, що кождий кметь з лана має свому панови робити по одному дню кождого тижня. Окрім того кождий чоловік з свого хлїба (себ то з осібного господарства, незалежно від того, чи воно ланове, чи меньше) обовязаний на ґрунтах свого пана робити (тут прогалина) два днї до року: оден день при сївбі озимій, другий при яровій, і жати на два серпи 11).

„Окрім того постановляємо, що кождий кметь обовязаний привезти свому панови до року чотири вози дерева — два вози на Різдво, а два на Великдень. Окрім того кождий селянин по черзї 12) має возити „повіз” (powosz, себто посилати фіри) свому панови, куди його пан пішле, але тільки в своїй землї, а не за границї Холмської землї.

„Також постановляємо, що кождий кметь обовязаний дати свому пану що року з лану по чотири кірцї вівса, свого власного, і за те вже кмети у всеї шляхти не будуть засївати своїм панам т. зв. poklodne (своїм збіжем).

„Окрім того кмети на зазив свого пана, на його харчах будуть робити толоки, скільки схоче пан і скільки буде потрібно.

„Про загородників же постановляємо так: кождий загородник з кождої загороди обовязаний дати свому панови шість грошей річного чиншу і робити з року на рік оден день на тиждень.

До сього додаємо, що кождий пан чи земянин може осадити своїх селян без панщини на вищім чиншу нїж півгривни (себто може заступити панщину вищим чиншом).

„Іще постановляємо, що кметї й селяне обовязані направляти своїм панам млини й гати, коли буде треба” 13).

Ся цїкава постанова стоїть під очевидним впливом практик сусїднїх польських земель, де подібні загальні нормовання з'являють ся значно скорше. З р. 1421 маємо ми постанови мазовецьких станів в Варшаві, що селяне всїх маєтностей, сьвітських і духовних, мають робити з лану оден день на тиждень, коли будуть покликані до того своїми панами 14). З сусїднього Підляша, що також як і Холмська земля стояла під впливами польського права й кольонїзувала ся польською (особливо мазовецького шляхтою) ми маємо анальоґічну постанову, що походить мабуть з Казимирового правлїння, в Дорогичинській землї 15). „Часу Витовта щастливей памЂти, читаємо тут, кгды ку саженью кмЂтове были везваны, теды 14 дни презъ еденъ рокъ вшелкій кмЂть зъ волоки робилъ въ повЂтЂ. Мы уставили, ижь вшелкій кмЂть зъ волоки на тыйдень мялъ робить єденъ день, а съ полвлочки на д†недЂли день; надъ то ино тако†кмЂте на чотыри толокы мають быть възваны въ рокъ” 16). Не знаючи близшої дати сеї постанови, не можемо судити, чи вона стала ся по ухвалї красноставській, чи випередила її (могла й випередити її, при тій тїсній звязи, яка істнувала між Підляшем і Мазовшем — не тільки наслїдком міґрації мазовецької шляхти, але й наслїдком того, що Підляше, вправдї коротко, навіть належало до Мазовша, в 1440-1444 рр.). В кождім разї залежність і красноставської ухвали, й дорогичинської постанови від польських взірцїв (чи то згаданої варшавської постанови, чи иньших анальоґічних) не може підлягати сумнїву.

Від варшавської й підляської постанови красноставська ухвала ріжнить ся тим, що тим часом як перші дві ми маємо в формах санкціонованих правительством, холмська шляхта робила свою на власну руку і тому не могла так катеґорично розтягнути її на всї роди маєтностей, як перші дві. Вона зобовязує до держання її всїх панів, великих і малих, достойників і простих, під карою трох гривен; в досить обережній стилїзації хоче розтягнути свої постанови також і на державцїв королївщин, та тут, як показують пізнїйші люстрації холмських королївщин, ухвалена нею норма переведена не була. З другого боку вона, як бачимо, іде значно далї, як ті дві: вона нормує чинші й данини, а і в вимогах панщини йде властиво значно далї за одноденну панщину. Ті всї додатки, якими та однодневна панщина облїплена, значили на добре стільки як півдня тижнево.

А що великого скоку навіть при загально розвиненім апетитї на панщину не могло стати ся, і загальна постанова не могла стати на рівени тодїшнїх maximum-ів, лише більше посереднїх норм, то з того виходить, що в Холмщинї уже в третїй четвертинї XV в. панщина вагала ся дуже часто між одним і двома днями на тиждень, без ріжницї в селах нїмецького й руського права, очевидно. А подібно мусїло бути і в сусїднїх частях Львівської та Белзької землї, та і в західній части (руської) Галичини, де уже в другій половинї XV в. починають ся нарікання селян на перетяженнє панщиною (розумієть ся, маємо їх тільки з королївщин, а в приватних маєтностях могло бути й ще гірше) 17).

Подібні картелї шляхти, як маємо в красноставській ухвалї, мабуть мали місце і в деяких иньших землях. За всїм тим одначе зіставали ся значні ріжницї між поодинокими землями, і в границях самих земель. Головно, що такі ухвали не могли мати формальної сили для королївщин та духовних маєтностей. Тим часом неодностайність, при такім шрубованню сїльських обовязків, тільки збільшала незадоволеннє, а з тим — утечі селян, і се підтинало шляхетську полїтику. Тому для заведення більшої одностайности шляхта хапаєть ся соймових ухвал. На жаль, всї прецеденції для нас пропали, маємо тільки дві голі ухвали на соймах 1519 і 1520 рр.

На Торунськім соймі 1519 р. постановлено; всї селяне, в селах чи королївських чи його підданих всякого стану, які досї не мали тижневої панщини, від тепер мусять з лану робити що тижня оден день на короля чи на своїх панів; ся постанова одначе не дотикає тих селян, що евентуально роблять уже на короля чи на своїх панів більше як оден день на тиждень. Свобідними від панщини лишають ся тільки ті селяне, яким уже давнїйше замінено панщину данями грошевими, хлїбними чи якимись иньшими 18).

Ся постанова на другім соймі — в Бидґощі була відновлена й дещо доповнена: в сїй новій постанові виразно сказано, що духовні маєтности підлягають її також, та загострено ще більше можливість виїмків: від панщини можуть бути вільні тільки ті селяне, які викажуть ся спеціальним привилеєм на заміну панщини грошевим чиншом 19).

Постанови сї дуже характеристичні. З них видно, що вже тодї панщина в ріжних маєтностях вийшла понад однодневну панщину — робили вже по кілька день на тиждень (plures dies in septimana). Зрештою се й a priori можна було б напевно сказати: коли уже в другій половинї XV в. пани й державцї не задоволяли ся однодневною панщиною, то до 20-х рр. XVI в. мусїли значно в підвисшенню її поступити. Оден день на тиждень — се в очах шляхти був той minimum панщини, який доконче треба перевести скрізь, аби можна було дальше повисшати роботні обовязки селян, і то хто зна — чи ставили вони від paзy такий низький minimum, — чи не знижено його доперва в соймовій діскусії.

З другого боку дуже важна ся постанова, що від панщини можуть бути свобідні тільки ті селяне, які мають спеціальний привилей на заміну панщини грошевим чиншом: се відкривало дорогу панщинї (о скільки вона вже й перед тим не знайшла туди дороги) до переважної маси привілєґіованих сїл — нїмецького й волоського права, бо їх осадчі привилеї давали вільність від панщини, але при тім не було звичайно мови про викуп панщини чиншем 20). Далї, вона давала можність наново заводити тижневу панщину там, де вона вже була викуплена грошевими чиншами чи данинами, чи певними спеціальними послугами й роботами на підставі устних умов, бо соймова постанова жадала спеціального привилею, і то з переводом панщини тільки на грошевий чинш. Отже вона давала всїлякі підстави ломити без церемонїй письменні привилеї, устні угоди й практики селянського оподатковання.

Треба одначе сконстатувати, що в дїйсности ся торунсько-бидґощська соймова постанова в житю не була так консеквентно переведена, як того собі бажали соймові стани. З люстраціями королївщин в руках можемо сконстатувати, що подекуди задержані були й пізнїйше спеціальні роботи, замість тижневої панщини. З другого боку, хоч ся постанова заводила однодневну панщину як minimum лише, стрічаємо випадки (чи дуже часті були вони, в тім можна сумнївати ся), де правительство, відкликуючи ся до сеї постанови, противило ся вищій панщинї над однодневну 21).

Дивним може здавати ся, що запровадивши однодневний minimum для всїх маєтностей Корони в 1520 р., шляхта з дальшим розвоєм панщини не постарала ся новими соймовими ухвалами підносити сей minimum. Торунсько-биґощська конституція зістала ся на сїм полї першою й заразом остатньою. Не знаючи, чи порушувала ся на пізнїйших соймах ся справа, не можемо сього явища на певно пояснити, хиба здогадувати ся. Може низький рівень minimum-a, або та обставина, що на практицї він став обосїчною зброєю — себто що до нього відкликували ся і против збільшення панщини, знеохотила шляхту до дальшої акції в сїм напрямі 22).

В документах 1570-х рр. минї одначе стріли ся такі цїкаві вказівки: нормуючи з поводу скарг селян панщину в сяніцьких селах, канцелярія кор. Генриха уставляє на далї роботу двотижневу з лану й відкликуєть ся при тім не тільки до „загального звичаю”, але і до „коронного статуту”, або як мотивує се иньша грамота — „як право державне постановляє й каже коронний статут” 23). Маємо отже якийсь виразний відклик до пізнїйшої постанови про двохденну панщину з лану, що заступила собою торунсько-бидґощську конституцію. Полишаючи розвязаннє сеї справи, для нас не так важної, спеціалїстам від польського права, я тільки зазначу, що нормованнє панщини двома днями з лану на тиждень в галицьких королївщинах в сих часах стрічаємо досить часто 24), хоч маємо й такі роспорядження де правительство полишає й вищу панщину, коли вона була запротоколована в люстрації. Так полишає воно в однім перемишльськім селї три днї панщини в ланї, тому що так стоїть в люстрації 1564 р. 25): тут фіскальний мотив — „аби не убувало” бере, очевидно, гору над всякими нормами. Як норма, трехденна панщина з лану починає брати ся правительством і його орґанами доперва з початком XVII в. 26)

На жаль, для українських земель Корони маємо дуже мало матеріялу з приватних маєтностей і показчиком — зрештою незгіршим, зросту панщини в 2-ій половинї XVI в. служать нам відомости з королївщин (в люстраціях 1564 і 1570 р. і в ріжних актах).

Сї відомости дають нам можність сконстатувати, що в серединї XVI в., в третій четвертинї його, докладнїйше кажучи, панщина, загалом беручи, піднесла ся значно понад minimum торунсько-бидґощської постанови, хоч при тім далеко не була одностайна, і навіть в границях того ж самого староства звичайно була дуже ріжнородна 27). Середньою, невисокою нормою в лїпше загосподарованих околицях Галичини в серединї XVI в., можна сказати, уважала ся двохдневна панщина на тиждень; сю норму стрічаємо ми і в ріжних випадках, коли наново запроваджувано панщину в селах, де її ще не було 28). Дїйсно — се була середина між обовязками вищими і низшими, які ми стрічаємо в поодиноких селах західньої й північної Галичини. Нотуючи таку панщину, люстрації одначе часто забувають пояснити нам одну дуже важну подробицю: чи та двохденна панщина рахувала ся з лану, чи з селянського господарства без ріжницї? Красноставська постанова, або торунсько-бидґощська конституція говорять про однодневну панщину з лану. Правительственні нормовання середини і другої половини XVI в. звичайно говорять также про цїлі лани 29); але чи в практицї середини XVI в. і далї панщина, двохденна спеціально, рахувала ся все також з лану, в тім можна дуже сумнївати ся. Колись ланові господарства були нормою, але в XVI в., всерединї його і в другій половинї тим більше, належали вони до рідших. Деякі датки ще по давньому рахували ся з лану, але були дуже часто й такі поруч них, що давали ся з господарства. Обовязок панщини — звичайно все нотований без всякого пояснення про відносини його до великости ґрунту, дуже легко міг бути перенесений на господарства й дїйсно переносив ся: стрічаєть ся стилїзація записок про панщину дуже часто того рода, що вказувала б на роботу з господарства, а не з лану; зрештою подекуди ґрунти не були й поміряні на лани, так що тим самим панщина мусїла відбувати ся з господарства 30). Подекуди таки й стрічаємо принагідно кинені пояснення того рода, що вказують на рахованнє панщини з середнього, півланового господарства 31). З того одначе не виходить, як побачимо, що загалом всюди записки про панщину, коли при них нема близших якихось пояснень, треба прикладати до господарств 32).

Для двухденної панщини спеціально ми стрічаємо в люстрації 1564 р. подекуди безпосередні вказівки на те, що тут треба розуміти два днї панщини з півланового господарства, отже чотири днї з лану 33). І се була практика в тім часї досить звичайна — дальші спостереження потвердять се, хоч як може показати ся великим сей скок по minimum-i торунсько-бидґощської ухвали. Не треба собі тільки думати в кождім разї, що великість панщини в селах, де господарства були ріжної великости, стояла в докладній залежности від великости ґрунтів: могла мати місце хиба якась приблизна пропорція.

Попри двохденну панщину з півлану істнувала й вища й низша. Ще в третїй четвертинї XVI в. стрічають ся села, де робили тільки оден день (з півлану), а зацілили й такі навіть, де робили лише кілька день до року, а зрештою мали до зроблення певні спеціальні роботи, або й самі лише такі роботи (правда, що такі роботи часом варті були й за кілька день панщини). Нпр. робили кілька день до року, а з рештою обовязані були ходити з фірами, або сповняли певні роботи коло млинів і гатей, або нарештї мали засїяти своїм зерном певну міру ґрунту, потім зібрати й звезти, й т. и. 34)

Але знову з другого боку по иньших селах панщина в тих лїпше загосподарованих частях Галичини піднесла ся більше або меньше значно й над двохдневною нормою. Уже в 1544 р. селяне з Камінецького староства скаржили ся, що їх обтяжають великою панщиною, змушуючи до роботи щодня. Кілька лїт пізнїйше селяне з сяніцьких сїл, з нагоди смерти старости Вольского, заносячи перед короля свої жалї на обтяженнє їх панщиною, між иньшим згадували також і те, що він змушував їх до щоденної панщини. Король, в відповідь на сю скаргу наказував старостинському урядови не підносити панщини понад ухвалену торунською ухвалою однодневну панщину 35). Але торунсько-бидґощський minimum був уже таким анахронїзмом для середини XVI в., що се роспорядженнє короля не мало властиво нїякого значіння. Одно з тих сяніцьких сїл, що в 1548 р. добуло від короля упімнення для державця, аби їх не змушували більше як до однодневної панщини на тиждень, в 1559 р. знову скаржить ся на те, що їх змушують до щоденної панщини й обтяжають иньшими роботами, і король знову повторяє свій наказ старостї — і знову без успіху 36). В 1558 р., коли списувано тут інвентар, і потім під час люстрації 1564 р. бачимо в Сянїцькій королївщинї кілька сїл з щоденною панщиною (до річи сказати, все се старі села „руського права”). Бачимо зрештою не тільки тут — знаходимо їх і в Перемишльський королївщинї, і в иньших місцях Галичини: „селяне повинні робити кождого дня що їм скажуть”, „мають відбувати роботу що дня, — коли, що і скільки раз їм скажуть 37).

Така щоденна панщина відбувала ся правдоподібно також з кождого господарства 38), але при тім треба розуміти деякі ограничення. По всякій правдоподібности, при тім робили всюди, де така щоденна панщина з господарства була, не цїлий день. В наведених вище фактах, супроти скарг селян на щоденну панщину державці часом толкують ся, що селяне роблять не цїлий день, а лише пів дня, або й ще меньше 39). В люстраціях подекуди стрічаємо таку альтернативу: „роблять кождого дня пів дня або цїлих три днї на тиждень”  40). В иньших знову: „роблять кождого дня від полудня”, або „роблять кождого дня до полудня що їм скажуть, окрім торгового дня — бо той мають вільний  41). І в иньших разах, де говорить ся просто про щоденну панщину, часто, мабуть, треба розуміти її также: що робили що дня, часом окрім торгового дня, коли був на тижнї, але не цїлї днї, так що ся панщина дїйсно більше меньше відповідала повним трем дням на тиждень, тільки була далеко прикрійша. Вона розривала час селянина, перетворяла його в панського паробка, заберала богато часу на ходженнє, до того давала повід до перетягань роботи і всяких надужить. Тому правительство нормуючи, переводить панщину все на цїлоденну: від сходу до заходу сонця, на обід з певною перервою (часом означеною докладно — двогодинною) 46). Трехденна панщина в сїм часї стрічаєть ся також дуже часто 47) і її — три днї на тиждень з півлана, шість з лану властиво можна і уважати вищою нормою панщини в другій половинї XVI в. (хоч подекуди стрічаєть ся й чотириденна, але мабуть іде вже мова про панщину не з господарства, а з лану).

Окрім такої докладнїйше означеної панщини істнувало подекуди ще й загальне — „роблять що скажуть”. При низших нормах панщини — два днї з півлану або низше, попри тижневу панщину часто застерігали ся ще й певні спеціальні роботи 44).

Сї додаткові роботи бували часом дуже тяжкі, і давали повід до гірких скарг селян, особливо коли лучили ся і з дуже значною панщиною, що також бувало. Так в одній скарзї з Сяніччини селяне нарікають не тільки на незносну панщину, але й на велике обтяженнє підводами — що їм кажуть неустанно возити дерево до бровару, або в иньшій скарзї з Перемищини, також на воженє дерева — що й по шість день на тиждень мусять коло дерева робити 45).

Крім збільшення днїв і таких додатків суму роботи збільшувано також жаданнєм при певних роботах другого робітника з господарства. Вже в Красноставських постановах бачили ми жаданнє „двох серпів з лану”. Селяне з Мостиської держави скаржать ся, що до роботи мусять іти не тільки самі, а й їх жінки; в иньшій скарзї селяне нарікають, що їх змушують висилати з лану не по двох робітників, як мало бути, а чотирох  46). Часто несповненнє ріжних приписів зверхности побільшало роботу ріжними додатками за кару. Нпр. інвентар Сяніцького староства з р. 1558 дає таке цїкаве пояснення при однім селї: „панщинні днї рахують ся від сходу до заходу сонця (a primo diluculo usque ad occasum solis), a коли не стануть до роботи зі сьвітом (prima luce), мають робити тиждень що дня” 47). Часом, коли селяне починали тїкати від сильного перетяження, на тих що лишали ся спадав додатковий обовязок робити за них 48) (була то sui generis відповідальність громади за своїх членів — розумієть ся безправна).

Утяжливість панщини побільшала ся часом тим, що приходило ся ходити на роботу дуже далеко на фільварок — часом і за дві милї 49), отже до приписаного часу роботи причиняти ще й час на далеке ходженнє. Але вкінцї годї вичислити всї ті панщинні „долегливости”.

Як я сказав, на панщину головно звернені буди панські апетити, й вона показала ся найбільше плястичним складником селянських обовязків, так що на нїй головно степенував ся зріст сих обовязків. Стрічаємо випадки, де при наглім і значнім збільшенню панщини робив ся опуст в датках чи чиншах (що правда — зовсїм не сорозмірний з побільшеннєм роботи) 50). В иньших разах ми такої компензати не бачимо, але завсїди при сильнім зростї панщини чинші й данини тримають ся далеко тривкійше: або не зростають зовсїм, або зростають дуже поволї. Особливо старі села нїмецького права показували значну постійність. В Перемишльській королївщинї нпр. ми можемо в деяких селах слїдити селянські обовязки на протягу яких сїмдесяти лїт і — в деяких селах чинші й дани лишають ся незміненими 51).

Розумієть ся, бувало й противне. Особливо ріжні додаткові драчки, перетворювані в постійний податок, від часу до часу нагло підшрубовували податкову шрубу. Так нпр. деякі села в Перемишльщинї в серединї XVI в. платили дуже велику оплату, давнїйше в них незвісну, за права зрубу в лїси, т. зв. лїсне. Воно коштувало більше нїж чинш разом із хлїбною данину (65 гр. з лану, тим часом як чинш з хлїбною даниною разом коштували 45 гр.), і таким чином сума податків між рр. 1497-1565 тут потроїла ся, хоч чинш і хлїбна данина зросли властиво досить незначно 52).

Подібне нпр. бувало і з ріжними натуральними датками, перекладуваними на гроші. Нпр. за право пасти свиней в королївських лїсах давали двадцятого кабана; з сього робить ся часом правильна данина — давати кабана з господарства, часом перекладаєть ся се на гроші, і їх мусять платити зарівно й ті що мають і пасуть свиней й ті що їх зовсїм не мають. Нпр. в Калуській волости „селяне мають таку постанову, що кождий з дворища (розумій — з господарства) дає річно кабана, за право пасти в великих лїсах, але як би котрий свиней не тримав, або мав їх дуже мало, тодї з них, за їх прошеннєм, беруть лише 15 гр.” 53) Таких податків, що виростали нераз з зовсїм припадкових обставин, переходили в правильний податок і задержували ся, навіть коли всяка рація їх проходила, можна б повести й гень більше.

В кождім селї податки укладалися й зростали своїм власним способом, власною дорогою. Реґуляції їх, зведення до одного рівеня в якійсь околицї дуже рідко коли хто підіймав ся, тому навіть між сусїднїми селами в тій самій королївщинї нераз істнували дуже великі ріжницї, і сих ріжниць не вирівнювала й відмінна панщина. Так нпр. в Перемишльській королївщинї є села, що платять з лану лише близько 30 гр. при великій панщинї, і є села що платять 150 гр. з лану також при дуже високій — щоденній панщинї. Ще більші контрасти в Сяніцькій : полишаючи навіть на боцї виїмкові, або не досить певні крайности, треба нпр. поставити поруч себе село з данинами на 44 гр. і 3 днями панщини й село з 350 гр. данин з лана й панщиною „робити що скажуть”... Коли виберати середно оподатковані, то вони дадуть і в тій і в другій королївщинї більш меньш однакову висоту: 80 до 100 гр. з лану, при двохденній панщинї з господарства; але що значить така ідеальна середня норма, коли її нїхто не тримав ся!

Подібні ріжницї знайдемо і по иньших королївщинах галицьких : в Львівській королївщинї середне оподаткованнє в 1560-х рр. давало 40 до 50 гр. при чотироденній панщинї з лана, але в поодиноких селах чинші вагають ся між 18 і 115, між 32 і 350 гр. в лану при анальоґічній панщинї. В Самбірщинї з дворища-лану давали 45 до 100 гр., в Дрогобиччинї 36 до 120, в Стрийщинї 62-280; Рогатинщина з лану дає 164-466, Галицька королївщина з господарства, звичайно півланового, 92 до 190 54), і т. и.

Столїтє перед тим, в серединї XV в. середнє оподаткованнє села нїмецького права виносило більш меньш 30 до 48 гр. чиншу, колоду вівса і 14 день панщини з лану 55). В половинї XVI в. колишнї села нїмецького права чинш платять більше меньше той же, але иньші данини, переложені на гроші, дадуть 3-4 колоди вівса, а часом і 8-10, а панщина виросла 2 і до 3-х днїв на тиждень з господарства, а господарство змалїло з ланового на півланове, коли не меньше. Так в цифрах зазначила ся столїтня еволюція селянської верстви.

Найбільшою витрівалостию визначали ся, особливо що до панщини, села волоського права. Ще в серединї XVI в. сяніцькі громади заявляли, як ми вже бачили, що панщини нема нїде в волоських селах 56). Та се можна було сказати лише про панщииу реґулярну, як правило. Серед загальної тенденції до панщини старости і державцї старали ся й волоські села притягнути до панщинних робіт, і в другій половинї XVI в. вона стаєть і тут звичайним явищем, але в розмірах значно меньших, нїж по селах иньших кагеґорій, і переважно лише в видї спеціальних робіт. Так в селах над Стрвяжом, в Перемишльській королївщинї, що на ново осаджувала ся в серединї XVI в., осадники мали жати оден день на рік і возити дерево на будову замку; в старших селах тоїж околицї в серединї XVI в. панщина була більша: „роблять що скажуть”, а в однім селї робота обчислена на днї: 14 днїв до року разом. Оподаткованнє досить держало ся; тільки „лїсне”, заведене в старших селах, підносило тут податковий рівень. Загалом взявши тутешнє оподаткованнє, волоські села належать до вищо оподаткованих, але коли взяти на увагу низьку панщину, прийдеть ся їх зачислити до середнїх. В другім „волоськім” рейонї — в Сяніччинї, „волохи” мали постачати дерево, деякі робили кілька днїв до року (три найчастїйше), або несли ріжні служби. Оподаткованнє тут ще низше нїж в Перемишльщинї, і ще лекше, бо дани з худоби не перейшли ще на постійний додаток, як у Перемищинї, отже були пропорціональними до заможности господарства.

В Самбірщинї селяне волоських сїл були обовязані робити по дванадцять день (з початку очевидно — з дворища-лану) і косити сїно, але потім увійшли з економом в умову, що він фільварки покасував і ґрунти фільваркові роздав селянам за певною арендною платою 57). В Белзькім старостві королївські комісари в деяких селах запровадили ще в серединї XVI в. однодневну панщину з огляду, що селяне тутешнї „мають богато поля, в супереч волоському праву — що мають мати лише потроху”. Селяне одначе умовили ся з старостою, що будуть йому платити по гривнї чиншу, замість панщини 58).

Як бачимо уже з сих фактів, селяне волоського права, бувши свобіднїйшими від панщини, заразом показували й особливу неохоту до неї, та всякими способами старали ся від неї увільнити ся. Коли в Самбірській економії новий староста задумав відновити знесені фільварки, покликуюча ся на те, що селяне не платягь арендної плати, селяне намовили ся дати йому по волови з лану, аби лише тих фільварків не заводив! Колиж староста все таки фільварки став заводити, удали ся зі скаргою до короля, просячи, аби їх полишено при арендній платї 59). З тих же причин селяне дуже цїнили волоське право, і його тримали ся. В Белзщинї селяне нпр. зобовязали ся платити старостї по 60 гр. річно 60), аби лишив їх на волоськім праві, а зараз нпр. побачимо, яку бучу викликав перевід селян з волоського „на польське право” в Одріховій в Сяніччинї.

Документи, які минї удало ся зібрати для сеї — одної з старших волоських осад Сяніччини, добре ілюструють нам сей процес, як загальна еволюція селянської верстви своїми зубами все більше зачіпала й найлїпше законсервовані, в найлекші обставини поставлені села. Під час люстрації 1565 р. Одріхова ще не знала властивої панщини, тільки з господарства мали спускати оден брус до замкового тартака, та стерегли шляхи від промита. Пізнїйше одначе староста став притягати селян для панщини, і навіть мав знести якісь данини за те (мусїла бути крепка панщина!). Селяне двічи відкупали ся від сеї панщини, зложивши разом 1200 зл. на се, та старости гроші поберали, але з панщиною їм спокою не давали. Супроти скарг і опору селян в 1583 р. вислана була комісія, що розглянувши скарги селян на панщину й ріжні драчки податкові, дещо з того усунула, але признала таки панщину, тільки звела її до нормальної великости тодїшньої — двох днїв з лану, і таким чином перевела селян з права волоського на „право польське”.

Але селяне рішучо противили ся сїй постанові, тим більше що старости панщини жадали, але побраних від селян грошей на окуп від панщини не звертали, як то постановили були комісари. Такі напружені відносини потягнули ся кількадесять лїт. В 1603 р. справа пішла перед короля, що в головній основі потвердив декрет комісарів; але селяне не корили ся й зберали ся розходити ся. Постава річи ставала так грізною, що тодїшнїй староста пішов на уступки, тим більше, що й сусїдня шляхта то йому радила. 1605 р. видав він грамоту, де зносив панщину й повертав селян до „стародавнїх податків”. Але порівняннє з люстрацією 1555 р. показує, що податки сї далеко не були стародавні: староста в своїй грамотї талапнув селянам далеко вищий чинш, цїлий ряд ріжних додатків, про які не чути було нїчого в давнїйших часах, а й панщини лишив їм шість днів до року з господарства, під час жнив. Не диво, що й ся грамота, потверджена й королем — не знати чи за прошеннєм старости чи селян, не завела ладу: селяне нарікали на незвичайні роботи й драчки, і в 1620-х рр. розгоріла ся справа на ново: селяне їздили зі скаргами до короля, старостинський уряд за се докучав їм чим міг, заберав худобу; король упоминав його, але сї припімнення лишили ся без результату 61).

З подібних малих і ще меньших революцій властиво складала ся цїла еволюція селянської верстви. Фільварки потрібували ґрунту, фільварчане господарство — рук. Нїякі умови, привилеї, практики не могли охоронити селян від того, що несла з собою ся економічна еволюція — від ламання давнїйших норм і обтяжання ріжними новинами. Такі епізоди повторяють ся від дуже раннїх часів, тільки стають численнїйшими, в міру того як розвиваєть ся інтензивнїйше ся еволюція.

Мав я вже нагоду згадувати про епізод з стрільцями львівськими з Ставчан. Село віддане було арцибіскупу львівському й він став переводити селян з старої практики на нїмецьке право, помірив ґрунти й забрав частину селянських ґрунтів під фільварок, а з фільварком очевидно мусїла прийти й панщина. Селяне почали утїкати з села й, як казали, погрозами змушували й меньше рішучих заберати ся з села, а коли їх візвано перед суд, толкували ся, що не хотять приймати нїмецького права, „бо звикли сидїти на руськім праві”, не знавши нїколи, як королївські ловцї, нїяких панщин і даней 62).

Бачили ми, при иньшій нагодї, пізнїйшу, але зовсїм анальоґічну історію перемишльських конюших сїл і їх завзяту боротьбу з відібраннєм ґрунтів і панщиною, якої вони перед тим не знали 63).

Не так може різкі, але завсїди сильно болючі економічні революції переживали й звичайні тяглі села нїмецького або „руського” права, що викликали сильні протести, а нераз і більш меньш рішучий опір серед селян. Візьму кілька фактів — для прикладу.

С. Гочів, в Сяніцькім, нїмецького права, належало до тих, що до самої люстрації 1565 р. задержали майже без перемін старі практики: порівняннє з датами інвентаря 1523 р. показує се виразно. Під час люстрації воно давало ті самі дани й чинші, а робило девять день до року й висилало певне число фір — возити матеріал на будову замка. В 1570-х рр. замкові урядники почали сї старі практики ломити. Селяне казали, що їх змушують робити що дня панщину — раз на фільварку сяніцького староства в Беську, а другим разом — на війта, також вложили на них незнану перед тим стацію в грошах й тим титулом взяли від них 100 золотих. Пішли скарги до короля. Відносини загострили ся так, що король мусїв узяти декотрих селян в свою опіку супроти старостинського уряду. Справа пішла перед референдарський суд. Староста ставив ся з оправданнями на обжаловання селян, і суд постановив, що селяне мають дістати забрані від них неправно гроші, коли зложать присягу що до справедливости своїх претензій, а панщини на пізнїйше не повинні робити більше як два днї з лану, й то тільки на замок, на замковім фільварку. Суд, очевидно, брав селян в оборону супроти старости, але рішеннє його само ломило стару практику села й незмірно підвисшало давнїйші їх роботні обовязки. Тому селяне, зачувши про таке рішеннє, не прийняли його, уважаючи постановленим на користь старости й вирікли ся нести таку панщину, як воно їм наказувало. Дальших актів сього спору минї не трапило ся бачити, й не знаю, як довго потрівав і який ефект зробив сей спір селян 64).

С. Добряни в Львівськім сидїло за старим привилеєм нїмецького права, з р. 1439, маючи обовязком тільки давати пів гривни чиншу і колоду вівса з дану та робити вісїм день до року 65). З сими легкими, як на пізнїйші часи, обовязками досидїло воно за тим привилеєм до середини XVI в. В 1530-х рр. вправдї взяв ся був до нього старостинський уряд. Дражнило його найбільше те, що супроти такої малої панщини добрянських селян до фільварку в Добрянах приходило ся уживати селян з дальших сїл; до тогож іще селяне під собою мали далеко більше ґрунтів, нїж значило ся за ними урядово, розширивши свої ґрунти розробленнєм неужитків (przyczynienie staremi i nowemi kopaninami). Перший атак одначе не повів ся: справа пішла до короля, й той полишив, в 1537 р., селян при обовязках осадчого привилею. Але на сїм не стало. Спроваджена була від короля комісія, та намірила замість давнїх 14 ланів, що значило за ними, аж 36 і постановила, против старого привилею, що селяне мають надалї робити з лану два днї тижнево. Селяне сього рішення не прийняли, панщини не робили й дани давали тільки з 14 ланів. Уряд не важив ся йти напролом, і такі відносини потягнули ся на кількадесять лїт. Щоб забезпечити робітника фільварку, уряд в 60-х рр. посадив був на двірських ґрунтах стороннїх селян з обовязком панщини, але сї осадники довго тут здаєть ся не досидїли: в люстрації 1570 р. про них уже анї згадки (може збойкотували їх селяне), і Добряне сидїли спокійно дальше при умовах осадчого привилею, так що ревізори навіть закинули старостї недбальство з сього поводу. Самі вони, знизивши селянам чинш до 18 гр., наказали двохтижневу панщину з усїх старих і новорозроблених ланів. Староста поспішив ся заявити, що супроти такого значного побільшення панщини він заложить новий фільварок в Щирецькій волости. Але селяне рішення ревізорів не услухали. Справа пішла до короля; селяне стояли при своїм. З 1578 р. маємо королївський мандат, де він на донесеннє старости, що селяне з Добрян не сповняють рішень його і попередників його й противлять ся старостї, сповіщає про висланнє нової комісії в сїй справі, але що з неї вийшло, не знаємо. Звістки наші уривають ся.

Я вибрав лише кілька прикладів для характеристики. Навіть на підставі приступних актів можна б їх помножити о десять разів. Власне сї часи — починаючи від першого безкоролївя і кінчаючи панованнєм Жиґимонта III, визначають ся незвичайною масою скарг селян на утиски державцїв, обтяженнє роботами й поборами, безпардонне ломаннє старих практик 66). Правдоподібно, загальне оживленнє суспільного житя, викликане безкоролївями, потягнуло й селянство королївщин, що попробувало в полишеній йому правній дорозї пошукати оборони від панщинного пекла, що саме тодї розгоріло ся наоколо нього під впливом економічних чинників 67). Немов на те аби перед трибуналом історії в переддень масових селянських повстань показати повну безсильність польського правительства і брак всякої правної охорони для народнїх мас, селянство галицьких королївщин, то значить те селянство, яке мало право скарги і могло на практицї ще якось користати з нього — не так як селяне з дальших провінцій, — засипає королївську канцелярію своїми скаргами, штурмує короля своїми депутаціями, складаючи ся з останнього на кошти сих депутацій, на видатки, звязані з справами в королївській канцелярії 68), зносячи за се переслїдування й нагінки від своїх панів, лїтами, десятками лїт ведучи сї свої справи, не зраджуючи ся їх безуспішністю — аби вкінцї переконати ся в неможливости усьпіха, в безсильности й безрадности правительства. „Невичерпаною, гідною мученицької пальми була терпеливість народу”, кличе сучасний польський історик, застановляючи ся над галицькими актами про селянські відносини з часів Жиґимонта III 69). Забуває лише додати, чого гідні були в такім разї мучителї сього народу — правительство і шляхта.

Правительство польське як в иньшім так і тут не знайшло ся на висотї своєї ситуації. Що воно не знайшло для ратовання селян від сих утисків, що кликали до неба своєю брутальністю, якихось рішучійших способів, анїж здіскредитовані бюрократичні практики — упоминальні листи, висиланнє комісій, процеси в референдарськім судї, в найбільш грізних ситуаціях — листи безпечности, що не мали нїякої екзекутивної сили, — про се вже не кажу. Про щиру добру волю, розумієть ся, в такім разї трудно — можна говорити лише про індолєнцію. Але навіть в тих, приступних йому способах правительство не показує анї якоїсь принціпіяльности, анї консеквенції, вагаючи ся між почутєм законности й справедливости — та інтересами фіску, інтересами вповнї ілюзоричними, бо з панщинних драч користали державцї, а скарб коронний майже або й зовсїм нї, й його фірма покривала тільки „привату” державцїв та їх урядників. Воно не мало відваги зістати ся на ґрунтї конституцій і йшло за „посполитим звичаєм”, то значить за панщинною шрубою шляхти, хоч і в хвостї її. Його ревізори і комісари ломили старі практики й фундаційні привилеї, підтягаючи їх до нових практик 70). Ми тому не раз стрічали вже факти, що селяне не приймали королївських рішень; неконсеквенції й вагання правительства давали привід тягнути спори, надїючи ся при новій ревізії справи дістати користнїйше рішеннє, не сповняти неприємних собі рішень і т. и.

Що до референдарського суду й комісарських слїдств і постанов, то полишаючи на боцї їх бюрократичну повільність, брак екзекутиви й авторитету, піднесу, що вони складали ся з таких же державцїв, які хиба були б ангелами, а не людьми, щоб могли вповнї зійти з свого становища й глянути на селянську справу з боку. Досить нпр. сказати, що оден з найбільше ославлених в селянських скаргах дерунів, перемишльський староста Дрогойовский був сам референдарем — отже членом того апеляційного трибуналу для селянських справ.

Але при тім всїм — всеж таки переважна більшість рішень правительства, комісарів, референдарського суду випадала на користь селян. Занадто вже форсовно і брутально розвивала ся панщинна самоволя. Та сї рішення, як ми вже мали нагоду бачити, переважно розбивали ся о непослух державцїв і їх урядників, що іґнорували королївські упімнення, або навіть позволяли собі згірдно про них відзивати ся. „Заходи й скарги наших підданих з держави твоєї, писав король до того Дрогойовского, так уже нам наприкрили ся, що були б ми дуже раді і хотїли, аби вони раз скінчили ся, тому наказуємо і пильно пригадуємо, аби рішення і постанови всї наші теперішнї, постановлені в справах з підданими в Кракові в присутности твоїй і тобою прийняті, були виконані тобою”. „Дали ми були мандат свій до вірности твоєї, пише король до нього того ж року з поводу скарги війтів, аби ти їх залишив і против прав війтівських нї до чого не змушував та винагородив їм кривди; але тепер знову скаржать ся, що за тим припімненнєм нашим нїчого не полагоджено вірностию твоєю, противно — вірність твоя наслав на них козаків і піше військо своє і наказав їх удержувати, до знищення приводячи їх тою великою кривдою й утиском; непомалу мусить нас обходити та кривда підданих наших, а що наше припімненнє має таку малу вагу у твоєї вірности, слухаємо того з немалою образою нашою” 71). Знову в иньшім листї тогож року, писав до нього король „по поводу тих кривд на котрі нарікають і удають ся до нас знову піддані стрвяжських сїл по рішенню, недавно вчиненім в Кракові, при котрих був і ти і пильно їм прислухував ся”, та поручаючи йому розслїдити докладно ті скарги, упоминав, аби вже раз ті декрети й рішення відповідно полагодив і нї в чім їх не обтяжав і не підносив їм обовязків, — і знову даремно, та два роки пізнїйше, „за частими проханнями і скаргами” тих підданих висилав комісію на ґрунт 72). І то було явищем звичайним. Селяне з Лежайського староства, діставши від короля лист безпечности на свого старосту і його урядників, терплять лише тим більшу наруги й нагінки зі сторони сих урядників: оден каже бити посторонками тих депутатів, що ходили зі скаргами до короля, всаджує їх в колодки і відзиваєть ся: „як бисьте не тільки зелїзні листи, а й зелїзного короля принесли, нїчого вам не поможе, бо я тут король і пан”, а другий каже їм принесені мандати королївського суду посолити й з'їсти. Ще більший цинїзм показує державець с. Саночка — коли возний доручив йому королївський мандат, виданий наслїдком селянських скарг, він в присутности селян тим мандатом finem dorsi aliquot vicibus tergebat 73).

Сю анархію і легковаженнє переймали й селяне. Стрічаємо ряд скарг державцїв, що селяне не приймають некористних для них королївських рішень і легковажать їх собі 74). Селяне з перемишльської королївщини так відзивали ся на некористний для них королївський лист: „то байки, а не унїверсал! важнїйше наше право, що ми засидїли, як той унїверсал! дамо королеви кілько золотих, і дістанемо й собі такий без труду” 75). В тім Саночку, де державець так зневажив королївський мандат, селяне завзяли ся й не відбували панщини від Великодня до Успенія й тим вдарили дуже сильно по кешенї сього державця 76). Селяне з Лежайської королївщини, переконавши ся в безуспішности правительственної оборони після того, як підстароста казав їм з'їсти королївський мандат, кілька лїт пізнїйше беруть ся на иньші способи, й місцевий арендар скаржить ся, що тутешнї селяне панщини не роблять, а волочать ся купами з ручницями, списами, шаблями й косами” 77).

Так виховувала вседержавна шляхта своїх українських підданих.








Примітки


1) Див. с. 133, 136-7.

2) Описи Перем. староства — Записки Н. тов. ім. Шевченка т. XIX с. 16 і 23 (Вишатичі й Циків, при обох сказано виразно — inris theutonici).

3) 14-денну панщину бачимо в Сяніччині, в с. Яцимирі вже в 1424 р. — A. g. z. XI ч. 52, в Самбірщинї в Лукавицї в 1430 р. — Матеріали ч. 23. В рр. 1447-8 такаж панщина уставляєть ся осадчими привилеями — одним панським, другим королївським в селах Львівської землї (Мальчичі й Джусичі — A. g. z. II ч. 73 і 74), що може вказувати на досить загальну практику, прийняту тодї в сїй землї. В другій половинї XV в. стрічаємо таку панщину в с. Берестянах в Перемишльській землї — A. g. z. XIII ч. 4621 (по 7 день з півлану), 1460 р., і в Липицї Галицької землї (A. g. z. XII ч. 3646 — осадчий привилей з 1474 р. Вищу панщину дає тільки осадчий привилей с. Зимної води (1461 р.) — 19 день з лану, A. g. z. IV ч. 99.

4) В Мальчичах (оден день війтови), в Липицї (чотири днї).

5) Акты Зап. Рос. І с. 229 § 19, Zbiór praw litewskich c. 89 § 13 (сей параґраф, як і иньші, належить мабуть до Казимирового привилея Дорогичинському повіту, з котрого черпає сей більський привилей — як сказано на вступі його) — текст див. низше на с. 181.

6) Описи Перемишль. стар. с. 20: prefati villani laborarunt 3 dies, sed asserunt, quia ex novo laborant dum et quando mandatur.

7) Akta gr. i ziem IX ч. 96 (Ричигів i M. Горожана).

8) A. g. z. XII ч. 766.

9) Unum diem in septimana diu consuetum et observatum laborent.

10) Матеріали ч. 52. До річи додам, що в описи 1497 р. при сїм селї стоїть також фраза: laborant dum et quando mandatur. Коли знаємо, що тут уже в 50-х рр. староста не задоволяв ся одним днем на тиждень, то се може нам до певної міри поясняти значіннє сеї фрази й при иньших селах.

11) Наслїдком прогалини ся постанова не зовсїм ясна: чи окрім двох днів при сївбі селянин мав іще виходити на жнива, чи се альтернатива — або при сївбі, або в жнивах; перше відай правдоподібнїйше.

12) iuxta orbitam alias coleya.

13) Pawiński Sejmiki ziemskie дод. 184 (с. 59-60).

14) Bandtkie, Jus Polonicum c. 434.

15) Акты Зап. Р. І с. 229 § 19, Zbiór c. 89 § 13. Наведена цитата може бути взірцем страшенної руської мови, яка уживала ся в підляських урядах, наслїдком спольщення тутешньої шляхти.

16) Постанова ся доховала ся в Більськім привилею 1501 р. З вступних слів його виходить, що він надає шляхтї Більського повіту тіж свободи, які Казимир признав своїм привилеєм шляхтї дорогичинській (так затитулував сей привилей уже видавець в Zbior-i praw litewskich), a Якубовский в своїм аналїзї земських привилеїв в. кн. Литовського (Ж. М. Н. П. 1903, IV с. 250-1) на сїй підставі навіть реститує в нїм Казимирів привилей Дорогичинській землї, уневажнений пізнїйшим привилеєм 1516 р. і тому затрачений). Се вповнї правдоподібно (хоч слова більського привилею не так дуже катеґоричні, а арґументи, які Якубовский пробує на се навести, не дають понадто нїчого). Наданнє сього Казимирового привилея кладуть на 1444 р. (Любавскій Сеймъ с. 108, Якубовскій 1. с.), але се зовсїм гіпотетично.

17) Скаргу селян з Медики ми вже знаємо. Опись перемишльських королївщин 1497 р. принагідно нотує кілька скарг селян, хоч і в досить легкій формі: в с. Гійську селяне не хотїли давати стації, мотивуючи се тим, що мають велику панщину (magnоs labores), та і ще мусять ходити до неї зо дві милї. Значіннє скарги, очевидно, має і наведена вже заява селян з Коровників, що давнїйше робили вони тільки три днї, а тепер роблять, коли скажуть. Описи Перемишльського староства с. 19-20.

18) Volum. legum І с. 179. Бобжиньский (Karta с. 11) називає сю постанову „неясною й несьміливою” в формулованню. Я того зовсїм не бачу.

19) Volum. legum І с. 178.

20) З сього боку справедливо оцїнив значіннє сеї постанови уже Любомірский, пишучи про неї: постанова з р. 1520, позволивши запровадити однодневну панщину без огляду на давні умови між дїдичом і кметем, задала смертельний удар всяким їх умовам; від волї дїдича стало залежати тепер зносити давнї обовязки й накидати нові (Rolnicza ludność c. 19).

21) Матеріали ч. 84 (1533) — король упоминає державця з Сяніччини, аби селян не змушував більше як до одноденної панщини: secundum constitutionem generalis Thorunensis nоn per pluries dies quam per unum in qualibet ebdomada. Тамже ч. 98 — супроти скарг селян на обтяженнє панщиною (labores quotidianos), староста заявляє, що панщина тутешня меньша против торунської постанови, бо ґрунти не міряні, а селяне роблять не цїлі днї, а потроху (пор. ч. 112).

22) Проф. Бобжиньский (Karta c. 12) толкує се тим, що мовляв відданє селянина під повну й безапеляційну юрисдикцію пана зробило непотрібною дальшу реґуляцію селянських обовязків, бо від тепер пан міг довільно накладати тягарі на селян. Та він при тім забуває, що соймова реґуляція мала зовсїм иньшу цїль: завести більшу одностайність обовязків по всїх маєтностях, для зменьшення конкуренції.

23) prychylaiącz sie w tey myerze zwyczaiowi pospolitemu y statutowi coronnemi, skazaliszmy, ze nye mayą bydz na więthsse robotny przymussani iedno z łanu czalego dwa dni w tydzien, a s pullanku dzien yeden. В иньшій: Aby czy poddany nassy nie byly powynny wieczey robicz, iedno iako prawo pospolithe uczy y statuth coronny opyssuie — dwa dny z lanu czalego w kazdi thidzien. Матеріали під р. 1574, май-червень.

24) Нпр. Матеріали під р. 1578 (три документи).

25) Матеріали, під р. 1576.

26) Матеріали, док. з р. 1608 і 1637 (відклик до рішення 1621 р.).

27) Для наглядности вистане кинути оком на таблички селянських обовязків під час люстрації 1564 р. в староствах Львівськім, Перемишльськім і Сяніцькім, в моїх розвідках про економічне становище селян в сих королївщинах, в передмовах до т. II (с. 21), III (с. 19) і VII (с. 26) Жерел до історії Україяни-Руси.

28) див. розвідку мою про селян в Перемишльській королївщинї с. 16-7, такий сам факт з Теребовельщини — в розвідцї про селян на Поднїстровю с. 29.

29) Див. вище с. 185, також Матеріали під р. 1578.

30) Нпр. дивись с. Ямницю в Галицькім старостві — Жерела І с. 62-3, так було певно і в тих теребовельських селах, де Претвич завів дводенну панщину — ibid. с. 122-5.

31) Нпр. така записка: powinni w kazdym tegodniu robicz w folwarku trzi dni w tidzien, по тім поясненнє: a kiedi bidlem, — thedi s kazdego łanu woz yeden, albo takze plug yeden, a kiedi pyesso — thedi s pulłanu robią trzi dni w tidzien (II c. 92). Отже три днї робили з півлану, а для возовицї або оранки спрягали ся. Середнїм господарством в селї було півланове.

32) Пор. нпр. Матеріали під р. 1592 — додаткове рішеннє короля супроти непевности чи визначена комісією робота мала відбувати ся з цїлих ланів, чи з півланів (король наказує робити її з півлану).

33) Powynni robicz s kazdego pullanka dwa dni w tidzien — III с. 195 (Белзьке), господарства в сих селах були півланові; winni robycz kazdi z pullanu dwa dni w tidzien — ib. c. 355 (Львівське); теж саме 377 і 374 (Прогноїв і Полонча), а в сусїднїм селї (Словитї) натомість: robyą czteri dni z łanu w tidzien (c. 373). Так само в Стрийськім: powinni s kazdey czwiercze roliei robicz dlien ieden w thidzien — І с. 180; тут сидїли на дворищах поміряних, себто ланових, отже день робили з чверти лану; господарства були ріжної великости, aлe всї податки й обовязки сповняли з дворища-лану. Думаю, що туж панщину — чотири днї з дворища маємо в Белзькім, де сю чотиридневну панщину подано без всяких близших пояснень — т. III с. 151,151,163,165. Не підлягає майже сумнїву, на мій погляд, що двохденна панщина, заведена в деяких селах Перемишльській волости, означала два днї з півлана: так стилїзована записка про неї при с. Буцеві (II с. 105), де й господарства були півланові. Претвич, як я вже що йно вище сказав, заводив також двохденну панщину з господарства, тільки тутешнї господарства мабуть не були міряні.

34) Нпр. Жерела II с. 102, 234, 257,258,263, III с. 54-4,82,174,177 і т. и.

35) Матеріали ч. 90, 98, 99.

36) Матеріали ч. 112, і під 1574 нова їх скарга: ze ye przymuszaią na robothy nyeznossne y nyepowinne, kazacz ym robicz na kazdy dzien w tydzien bess przestanku, zaczym odpoczynku nigdy nye myewaya (староста толкував, що вони роблять хоч що дня, але коротко — годину-дві).

37) Половцї, Дубрівка Руська, Вільхівцї, Костарівцї в Сяніччинї, Яскманичі, Ольшани, Мостиське передмістє в Перемишльськім старостві, Гумнища, Зубів, Каптури, Защиновцї в Теребовельськім; сторін не цитую — сї села кождий легко собі відшукає зі змісту кождого тому Жерел.

38) На се, окрім стилїзації записок, вказує, думаю, також звільненнє від торгового дня — про нього зараз низше.

39) Матеріяли ч. 90 і під р. 1574.

40) Жерела І с. 120, III с. 168.

41) Ibid. І с. 119, II с. 86, 93 і передмова с. 20.

42) Нпр. Матеріали ч. 90 і під р. 1574, 1627, 1647.

43) Нпр. Большів, Конюшки, Настащин, Ігнасків, Загірє, Пійло, Довге в Галицькім; при тім зовсїм ясно, що ся триденна панщина відбуваєть ся з господарства, в Конюшках — з півланових, в Настащинї, Загірю, Пійлю, Довгім — з півдворищних, в иньших не означено їх великости. В Перемишльщинї триденну панщину маємо в Вишатичах — тут виразно сказано про роботу пішу з півлану і супруг з лану (записку див. вище — нотка 2 до с. 187). В Сяніччинї — в Лодинцї й Чертежі, в Львівськім Сухоріче, Орташів, в Камінецькім — в Дерневі й Желдцї, в Сокальськім — в Завишню, в Белзькім — в Реклинцї й Річицї, в Тишовецькім — в Кметях, в Городельськім — в Заболотю, в Грубешівськім — Модринї, й т. и.

44) Нпр. в Стрийщинї, окрім чотирох днїв тижневої панщини з дворища селяне мають возити муку з млина до двору і збіже з фільварку до міста. В Теребовельщинї задержано при заведеню двохденної панщини з господарства давнїйші помічні роботи: три днї робити в жнива, два днї при оранцї, ходити на „ґвалт” до ставів, возити муку з млинів і підводи посилали до Львова, Галича й Шаравки. Жерела т. І — 123, 180.

45) Матеріали під р. 1574 і 1576.

46) Матеріали, під рр. 1578 і 1604.

47) Інвентар невиданий.

48) Нпр. Матеріали під р. 1604.

49) Нпр. Описи Перемишль. стар. 1490-х р. с. 19, Жерела II с. 115.

50) Так в Теребовельщинї, заводячи двохдневну панщину замість давнїйших вісьмох днїв до року, староста зменьшив чинш на 18 грошей. Тим часом тодї двохдневну панщину, коли селяне хотїли викупати її на гроші, раховано на 60 гр. Див. розвідку мою про селян на Поднїстровю с. 29.

51) Так нпр. платили села нїмецького права:
 

чинш з лану

хлїбна данина (колоди)

 

1497

1565

1497

1565

вишатичі

48-60*)

48-60

2 вівса

2 вівса

пекуличі

24

24

1 вівса + 1 жита

1 вівса + l жита

циків

24-32

48

 

½ вівса

2 вівса

засанє

24-30

24-30

1 вівса + 1 жита

1 вівса + 1 жита

в селах руського права перемін більше, але в чиншах

брилинцї

8

27

1 вівса

 

½ вівса

ольшани

15

50

1

1

гійсько

3

16

 

1

1

яскманичі

10

10

2?

1

коровники

15

30

не було

медика

не було

1

1

шегинї

не було

1

1

*) Лани були неоднакові — коротші й довші. По близші пояснення сих дат відсилаю до своєї розвідки про селян в Перемишльщинї c. 13 і далї.

52) Ibid. c. 14-5.

53) Економ. стан селян на Поднїстровю с. 23.

54) Див. Економ. стан селян на Поднїстровю с. 49 і розвідку про Львівську королївщину с. 25-28.

55) Нпр. Akta gr. і ziem. II ч. 73, 74, 76, IV ч. 99, IX ч. 96, XIII ч. 4621, Матеріяли ч. 23.

56) Матеріали ч. 96, див. вище с. 137-8.

57) Матеріали, акти 1591/2 р.

58) Матеріали ч. 95.

59) Ibid., р. 1591/2.

60) Ibid. ч. 95.

61) Матеріали, під рр. 1588, 1603, 1605, 1625, 1626.

62) Akta grodzkie i ziem. XIV т. 1106-7.

63) Див. с. 93.

64) Матеріали під рр. 1578, також сяніц. ґр. кн. 319 с. 55 (королївський лист безпечности селянам).

65) Див. вступну статю мою в т. VII Жерел с. 7-8, пор.ще львів. ґр. кн. 334 с. 30.

66) Значне число сих скарг вийде в моїх „Матеріалах”.

67) Лозїньский (Prawem i lewem І с. 371), оперуючи матеріалом з останнїх лїт XVI в. і першої половини XVII в., помиляєть ся, кажучи, що сї скарги почали ся слїдом за початком пановання Жиґимонта III; неправдоподібне и обясненнє його, що погіршеннє долї селянства в Польщі стояло в звязку з репресіями на селян в Австрії по повстаннях 1594-7 р. і знову 1626 р. — що се мало вплив на становище польських панів супроти селянства.

68) Кошти сих депутацій і процесів бували не малі. Громада с. Саночка нпр. числила кошти свого процесу з державцями на 2300 зол. — Матеріали, під р. 1608.

69) Łoziński op. c. І с. 399. Книга Лозїньского, що вийшла в сьвіт уже по написанню мною сеї книги й могла бути мною узгляднена вже при ревізії тексту, опираєть ся на матеріалї анальоґічнім з сим моїм оглядом, але головно оперує матеріалом з першої половини XVII в., тим часом як я головну увагу звертав на XVI вік.

70) На доповненнє фактів наведених вище див. іще про таке ламаннє у вступній статї моїй в VII т. Жерел с. 9-10.

71) Матеріали під р. 1603.

72) Матеріали під р. 1603 і 1605.

73) У Лозїньского op. c. І с. 364-6.

74) Матеріали під р. 1578: ausu quodam temerario prefatum decretum et demandationem in partem reiecerunt, і далї під рр. 1603, 1607, 1635.

75) Матеріали під р. 1607.

76) Матеріали під р. 1608.

77) У Лозїньского op. c. І с. 400.











Попередня     ТОМ V     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.