Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ IV. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ V     Розділ IV     Наступна





ДУХОВЕНСТВО: СТАРІ КАТЕҐОРІЇ ЦЕРКОВНИХ ЛЮДЕЙ І ЗМІНА В НИХ. ЧЕРИЦЇ — ЧИСЛЕННІСТЬ МОНАСТИРІВ В ГАЛИЧИНЇ, НА ВОЛИНИ, В КИЇВЩИНЇ; ФУНДОВАННЄ МОНАСТИРІВ — МОНАСТИРІ ПАНСЬКІ, МІЩАНСЬКІ, ЧЕРНЕЧІ; МОНАСТИРІ ЗВІСТНІ НАМ ДОПЕРВА ПІЗНЇЙШЕ; ВЕЛИКІСТЬ МОНАСТИРІВ. ДУХОВЕНСТВО СЬВІТСЬКЕ — ЧИСЛЕННІСТЬ ЙОГО, ПРИЧИНИ ЧИСЛЕННОСТИ ЦЕРКОВ, ПРОБИ СТАТИСТИКИ. ФУНДОВАННЄ ПАРОХІЙ. „ПРИЧЕТ ЦЕРКОВНИЙ”, ФАМІЛЇЙНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО. УДЕРЖАННЄ КЛИРА, ДОТАЦІЇ ЗЕМЕЛЬНІ, ХЛЇБНА ДАНИНА, ІМІТАЦІЯ ДЕСЯТИН, ИНЬШІ ДОХОДИ. ОПОДАТКОВАННЄ ДУХОВЕНСТВА, СВОБОДИ ДУХОВЕНСТВА Й ЇХ НАРУШЕННЄ, ПАНЩИНА ДУХОВЕНСТВА, ИНЬШІ ДОХОДИ З СЬВЯЩЕНИКІВ, ПРОДАЖА ПАРАФІЙ. ДЇДИЧНІСТЬ ДУХОВЕНСТВА, ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ, ДИНАСТИЇ СЕРЕД ДУХОВЕНСТВА.



Верства церковних людей в литовсько-польських часах в порівнянню з староруськими зменьшила ся о стільки, що катеґорія людей, які не належучи до духовенства властивого, стояли під опікою й присудом церкви, бо годували ся при церквах або віддавали ся особливо побожним зайнятям, — в сих часах слабне й заникає, чи то тому що переходить в ряди церковних підданих, чи то тому що з загальною секуляризацію устрою й житя руської церкви в сих часах, слабне їх залежність від церкви. За то розвиваєть ся сильно, з загальним розвоєм підданства, катеґорія „церковних людей” в значінню підданих ріжних церковних інституцій, на їх землях (відносини їх одначе нормують ся не спеціальним церковним правом, а загальними нормами підданства). Та й верства духовенства сьвітського (білого) й чорного, не вважаючи на некористну для нього полїтику правительства, в сумі не малїє, а множить ся в міру того, як призвичаєннє, а далї й привязаннє до християнства (бодай форм його) починає переходити в ширші верстви української людности — з висшої до середньої, міщанської, а далї й до селянської маси 1).

Епископат не збільшав ся — нових катедр не закладано; вони появляють ся тільки в XVII в., коли православна церква вийшла вповнї з усякої залежности й інґеренції правительства. Але число монастирів і парафій зростає неустанно протягом всього сього часу, чи то з інїціятиви самих громад вірних, чи то фундаціями людей значних і заможних, чи заходами самого духовенства.

Навіть у Галичинї, де обставини для православної церкви були найбільше неприхильні, в актах XV-XVII в. в принагідних згадках виступає велике число монастирів і монастирищ, з яких, очевидно, далеко не всї можуть бути виведені ще з руських часів. Церкви фундують ся не тільки самими вірними, але й польськими властями, в інтересах успішної кольонїзації, не вважаючи на те, що правительство польське в принціпі було противне закладанню нових церков.

Так з принагідних згадок актів можемо вказати такі монастирі в Галичинї до полов. XVII в.: у Львові св. Юра і св. Онуфрія, жіночий Введенія; в Буську св. Онуфрія (потім перенесений до Волї Деревлянської), потім ще другий, жіночий (як низше); в „Буськім повітї” монастир під Лагодищем, звістний ще з XV в., і ще старший звістками (з XIV в.) монастир в Желехові; славний монастир Успенія в Уневі (коло Глинян); в Словитї св. Хреста, жіночий; в Камінцї також жіночий Благовіщення; коло Підгорець, на Плїсниську „старинний” монастир Преображенія; монастирі в Щирцї, в Миколаєві 2). В Галичу св. Трійцї й Успенія на Крилосї, жіночий св. Ілїї, в Пітричу Успенія; в землї Галицькій ще в актах XV в. згадують ся монастирі в Купилові й Соботові; в пізнїйших звістках XVI-XVII в. монастирі в Угринові, в Завалові, Задарові, в Бучачу і в Жизномирі під Бучачом 3). На Підгірю — в Косові монастир згадуєть ся в наданню Свитригайла 4). Монастир Товмачику кодо Коломиї 5), в Перегинську — старинний монастир св. Онуфрія (фундований від кілька сот лїт, як казали в XVII в.), і в сусїдстві ще два, звістні пізнїйше 6); монастир св. Спаса в Гошові 7), в Сваричові, в Рудниках 8).

В Перемишлї старий монастир св. Миколая (Микулинський), і в Більчу Богородицї (жіночий); в його околицї — монастир Калеників „УспЂньє Пречистоє” (може Калеників в Мостиськім), власність бояр Дядьковичів, проданий в 1378 р. перемиському соборному протодиякону Губцї й прилучений до катедри. Монастир Городищанський і ще якісь „монастирі” (отже що найменьше ще два!), не названі на імя, в маєтностях Бибельських (в околицї теп. Нового Міста, може бибельський Воздвиження і ще якийсь), звістні в XV в. Монастир під Ярославом — коло Щитної, в Угерцях, під Самбором, Введенія, коло Шептиць (в Рудецькім) св. Онуфрія, другий св. Онуфрія в Добромилї, третїй в Лаврові і коло нього — монастир Спаса (теп. Спас, коло Старого Міста), Смольницький Богородицї і Созанський св. Михайла тамже, Черхавський — на схід від них 9). В Нагуєвичах св. Миколая. В Черниляві (в Яворівськім) св. Трійцї. В Домашові, в Жовківськім св. Миколая, і в Смолинї (Ямницї) Успенія, тамже 10).

Богата монастирами була також і Волинь. До пол. XVI в. нам нпр. звістні тут такі монастирі: в Володимирі Спаса, св. Михаіла, св. Онуфрія і Богородицї в Зимнім (Сьвята Гора). В Луцьку — Спаса, св. Василия, Богородицї (св. Гора, жіночий), і коло Луцьку Чернчицький і Жидичинський св. Миколая. В Кремінцї св. Спаса, в Дубнї теж Спаса і другий — Чесного хреста, в Дорогобужу св. Спаса, в Пересопницї Богородицї, в Загорові (Володим. пов.) також Богородицї, коло Степани св. Михайла, в Дубищах (Луцького пов.) Введенія, в Дермани св. Тройцї, в Клевани, Блаженику (Володимирський пов.) і Мельцах (коло Ковля) св. Миколая, в Вербцї (коло Ковля ж) св. Тройцї, в Смолеві (Дубенськ. пов.) св. Івана Кущника 11). В пізнїйших згадках є память про монастирі в Шумську, в Розважи під Острогом, в Корцї й ин. 12).

В Берестю знаємо монастири Рождественський і Семенівський; в Кобринї — c. Спаса, в Пинську св. Варвари, і коло міста монастир Лещинський Богородицї, а другий в Дятловичах — св. Спаса; в Клецьку — св. Пятницї; в Овручу — св. Спаса, Богородицї (т. зв. Заручайський) і Акима й Анни 13).

В Київі поруч давнїх монастирів — Печерского, Золотоверхого-Михайлівського, Видубицького й Кирилівського в XV-XVI в. знаємо ще Пустинський св. Миколая (на Подолї), дуже популярний і богатий тодї, Флора і Лавра (Флорівський, жіночий, тамже), Межигорський св. Спаса (коло Вишгорода), „Светое Пречистоє Гнилецкий” (в сусїдстві Видубицького — в початках XVI в. він уже був спустошений і віддано його Видубицькому монастирю). Низше над Днїпру — Ржищівський (св. Спаса, фундації Вороничів, по словам пізнїйших грамот), ще низше — істнував, а властиво ледво дихав, Зарубський монастир Богородицї — коло нього потім виростає козацький Терехтемирівський монастир; здаєть ся також уже в козацьких часах з'явив ся, ще низше, монастир Пивський або Пивів, против устя Тясмина, на лївій сторонї Днїпра. В західнїй части Київщини знаємо монастирі Тригорах, в Любарі (Любартові) св. Георгія 14).

Нові монастирі засновували ся або фундували ся коштами князїв і панів весь час, поки ино держало ся се руське панство. Так в перших роках XVI в. маршалок литовський Олександр Хоткевич, при участи иньших осіб, м. и. Йосифа Солтана, пізнїйшого митрополита, фундував монастир Богородицї над р. Супраслею (на границї української етноґрафічної території), т. зв. Супрасльський, досить звістний пізнїйше; досить богато обдарований маєтностями, він за першого свого ігумена мав 40 монахів, але потім почав підупадати, і в 15-20-х р. не було в нїм уже й тридцяти 15). В 40-х р. маршалок Волинської землї кн. Федор Сангушко, вимінявши Мілецький монастир, на ново фундував його — збудовав церкву для монастиря, запровадив „общеє житьє у монастыре” й надав ріжні маєтности 16). Десь в першій половинї ж мабуть XVI в. був фундований кн. Засловськими монастир св. Тройцї в їх селї Дворцї коло Заслава: кн. Януш з материю в 1555 р., сповняючи замір свого покійного батька, надав „монастирю нашему Дворецкому” кілька сїл 17). Волинський воєвода, староста луцький кн. Богдан Корецький фундував аж три монастирі: „корецкий, моренинский и городиский” (Моренин і Городище коло Корця), десь в третїй четвертинї XVI в., і обдарував їх маєтностями 18). В Острозї фундував кн. Конст. Острозький монастир c. Тройцї 19). При кінцї XVI в. фундує при церкві Успенія в Почаєві Анна Гойська, жінка земського луцького судї, славний пізнїйше монастир почаївський 20). Адам Вишневецький фундує монастир в Брагинї св. Миколая (а може й другий — жіночий) 21). В р. 1612-15 фундує кн. Михайло Вишневецький староста овруцький, батько Яреми, монастирі Густинський і Лядинський під Прилукою, за Днїпром, а його вдова Раіна Могилянка по смерти його не тільки потвердила сї фундації, а фундувала ще й третїй — Мгарський під Лубнами 22). В р. 1615 фундує Гальшка Гулевичівна славний потім київський монастир Богоявлення на Подолї 23). Кн. Koрецька, постригши ся в чернцї, мала фундувати мужеський монастир в Невіркові, жіночий в Бідинові 24). Шл. Лїтинські фундують в 1620-х рр. монастирі в Щеплотї й Грушові, в пов. Перемиськім, шл. Турянський монастир св. Трійцї в Самбірщинї 25). Звістний Адам Кисїль фундував коло р. 1640 монастир св. Спаса на перевозї Максаковським (тому й звав ся монастирем Максаковським) на р. Деснї і другий — Покрови в Нискеничах (Киселїв монастир) 26). В Гощі, пізнїйшій маєтности Киселя, фундує монастир остання з Гойських кн. Раіна Содомирецька, каштелянова смоленська, в р. 1639 27). Два роки перед тим иньша волинська панї Раіна з Боговитинів Ярмолинська фундувала монастир в своїй маєтности Загайцях, Кремінецького пов., „подъ титуломъ заложеня св. Іоанна милостиваго” 28), і т. и.

Коли змагаєть ся козачина, в сїй ролї заступають князївсько-польську аристократию козацькі старшини. Але й перед тим фундують монастирі також міщане й навіть селяне, навіть поодинокі, не тільки громади. Так львівський міщанин Содома фундував монастир Богоявленія у Львові, міщанка яворівська Маргарита Грицківна фундує яворівський монастир св. Покрови; підданий Потоцких Гурчкович заснував монастир св. Трійцї коло c. Луки (в пов. Коломийськім), белзькі міщане фундували монастир в Городищу 29), буські міщане жіночий монастир у себе на передмістю 30),

Розумієть ся, засновували ся монастирі й самими монахами, і ті панські фундації часто тільки йшли вже за такою чернечою інїціятивою. Нпр. обдаровані Вишневецькими монастирі густинський, ладинський, мгарський були засновані монахами з Межигоря. Славний Іов Кнегиницький орґанїзує монастир в Угорнику, потім в Маняві. В Городку в пов. Луцькім засновують філїальний монастир (св. Михаіла) монахи київського печерського монастиря. В Деражицях, коло Дрогобича засновує монастир в 1570-х рр. монах Протасий Березич 31). Деревичський монастир Вознесенія в Добрянах заснував Григорий Панашовський з Добрян, постриженець київський, і потім сей монастир дістав надання від місцевих старост і від короля 32). Крехівський монастир заснував якийсь монах Іоіль 33). Пізнїйше (уже в другій половинї XVII в.) були засновані монахами монастирі Бесїдський, Верхратський, Крупецький. Заснованнє Сокулецького монастиря коло Потока монастирська традиція виводила від ченцїв Красногорського монастиря 34).

Релїґійна боротьба православних з унїятами причиняла ся до появи нових монастирів. Так появляєть ся монастир Богоявленія при київськім брацтві, Воздвиження при луцькім брацтві, Богоявленія при кременецькім брацтві, жіночий монастир св. Онуфрія при львівськім, і т. д.

Розумієть ся, про богато монастирів ми не маємо звісток — вище подані реєстри далеко не вичерпують всього числа монастирів. З другої половини XVII в., з перших років XVIII в. маємо звістки про цїлий ряд монастирів, з котрих богато, певно, істнували вже давнїйше — такі нпр. монастирі в Клинцях Овруч. пов., Красногорцї Київ. пов., Ясногородї Житомир. пов., Четвертнї Луцьк. пов. (два — мужеський і жіночий), Мильчі і Перекопах Дубен. пов. 35). В Галичинї — в Боложинові, Колоденцї, в Бесїдах, в Сокалї, в Верешицї, в Деревнім, Лиську, в Домашові, в Пацикові, Розгірчу, Іспасї, в Ясеницї, на Підгородищу коло Звенигорода, в Лїсниках (в Бережанщинї), на Погонї під Тисьменицею, в Ропянцї (жіночий), в Збаражі, в Теребовлї, в Більчу, в Ягольницї 36). На соборі унївськім 1711 р. бачимо ігуменів і старцїв ще таких монастирів: в Болохові, Виспі, Городенцї, Грабові, Дорогові, Звинячу, Краснопущі, Лабшинї, Рогатинї, Рудниках, Рукомишу, Скалатї, Соколї, Сокульцї, Тернополї. Реєстр ігуменів 1724 р. додає до них монастирі в Золочеві, Заговоздю, Коломиї, Кривім, Литвинові, в Пятничанах, в Раківцю, в Синькові, Чорткові, Улашківцях, Юсиптичах 37). Дальший ряд монастирів виступає при реґуляції 1743-4 рр., а знов цїлий ряд незвістних з иньших джерел монастирів вичисляють нам помянники монастирські — як помянник крехівський, або щеплотський.

Страшенна маса! Та переважно монастирі сї були невеликі. Часом мали по два-три монахи, а навіть і одного тільки, такі ж, що мали по кількадесять, належали до рідших, великих. Анна Гойська, фундуючи Почаївський монастир, призначає свою фундацію на удержаннє восьми монахів і двох дяків. Київський собор 1640 р. постановив як minimum для монастирів вісїм монахів, а найменьше шість, рахуючи в тім і послушників: инакше монастир не може мати самоуправи — має бути під управою иньшого, більшого монастиря, й його старший не має звати ся ігуменом, а тільки старцем 38). М. Могила в своїм „Лїтосї” вичисляє цїлий ряд монастирів, де сидить оден-два монахи. Вправдї, він се вказує як доказ недбальства унїятів. По його словам в Супрасльськім монастирі, поки він був православним, було вісїмдесять до сто монахів, в иньших кількох по кількадесять. Він вказує на православні монастирі: Межигорський, де мешкає по його словам більше як півтораста монахів, в Манявськім скитї до двох сот, в Тригорськім до вісїмдесять, в Крехівськім кількадесять 39). Але безперечно, що таких монастирів не було богато і між православними, а були й зовсїм невеликі — як то показують наведені ухвали київського собору.

Духовенство сьвітське розмірно до числа людности було також численнїйше нїж тепер. Міста і місточка, хоч як малолюдні в порівнянню з теперішнїм, мають дуже численне духовенство. Так у Львові в 2-ій пол. XVI і початках XVII в. знаємо не меньше восьми церков, окрім монастирів 40). В Перемишлї в XIV-XVII вв. звістно тринадцять церков 41). В Галичу люстрація 1585 р. знає сїм церков і попів, восьмий монастир. В Каменцї тарифи першої половини XVI в. знають 12 сьвящеників (але в 1565 уже вісїм — протопоп і 7 попів, в 1583 пятьох), в Коломиї шістьох, в Теребовлї чотирох. В Белзї по люстрації 1565 р. було теж чотирох; в Скалї, що обходить ся тепер одним сьвящеником, в 1570 р. було також чотирох, в 1583 трох; в Снятинї, Язловцї, Городлї, Тишовцях — трох; в Теребовлї, Рогатинї по два, і т. и. 42). В Берестю під час люстрації 1566 р. було вісїм церков, в Кобринї чотири; в Пинську дванадцять, окрім монастирів; в Овручу вісїм і три монастирі, і т.д. 43

По селах в Галичинї, там де люстратори нотують „попів” (з фіскальних мотивів — бо платили податок), бачимо майже в кождім селї сьвященика, а часом навіть і по два (хоч се й досить рідко). Нпр. c. Княже в Снятинщинї, що має сорок три (півдворищних) господарств, має в 1564 р. дві парохії: двох попів і двох проскурниць; c. Угринів в галицькім, при пятдесяти господарствах, має також дві парохії 44). В Самбірщинї в с. Черхаві засновуєть ся в 1529 р. друга парохія за прошеннєм людей, „тому що оден піп не вистарчав для потреб людей”, а з інвентара 1565 р. бачимо, що було в тім селї тодї 50 господарств, а тридцять лїт перед тим не було, певно, і стільки; в c. Головецьку фундуєть ся друга парохія в 1561 „з причини множества людей”, а було їх 44 господарства 45). Малі розміри православних парафій стали такою звичайною річею, що здавало ся неможливим, як би міг оден сьвященик дати собі раду в такім селї, де може знайти ся більше господарств: треба дві церкви такому селу доконче 46).

Церква була такою потребою села, що правительство й місцева адмінїстрація, хоч мусїла заснованнє кождої нової церкви оцїнювати як malum necessarium, толкували фундованнє церков і парохій кольонїзацийними потребами: вони потрібні „щоб також і тим способом лекше звабити туди численних осадників”, „аби зробити більшу вигоду підданим, аби вони тим лекше й вигіднїйше осїдали”. Тому парохії часто фундують ся при самім закладанню села, або слїдом за заложеннєм, коли стягали ся до нього люде, дуже часто — на їх власне бажаннє, або на прошеннє місцевого війта. Сю практику дуже добре ілюструють самбірські грамоти, з часів кольонїзації Самбірщини (в серединї XVI в.), зібрані королївськими ревізорами при ревізії прав ще в XVI же віцї й мною опублїковані. Лише з рідка стрічаємо ми тут фундованнє одної парохії для двох сїл, так як з другого боку маємо й випадки фундовання двох парохій в однім селї, як я згадував що йно вище 47).

Крім релїґійних потреб людности й иньші мотиви впливали на незвичайне множеннє церков. Не бракувало кандидатів, де далї, тим більше, на церковні посади, що в своїх інтересах старали ся про заснованнє нових парафій для себе й для своїх дїтей і братів. Для дїдича, для державця церква була також джерелом доходів, часом навіть досить значних, і заснованнє нової парафії нераз приносило як на ті часи досить поважну суму до скринки дїдича, коли він не мав особливих скрупулів на пунктї „божої хвали”. А що заснованнє церкви коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого (бо часом навіть і ґрунту нїякого на церкву не давало ся), тож з усїх тих причин церкви множили ся часом навіть і надмірно. Не вповнї на вітер говорить звістний полєміст і злобний критик руських порядків Сакович, що множество церков на Руси зовсїм не сьвідчить про побожність, бо не кажучи вже про мотив доходів, які тягнуть з церкви дїдичі, церкви будують ся часом наслїдком незгоди між селянами, попами, або їх панами, так що часом на цвинтарі стїна о стїну стоять дві церкви і село дїлить ся на дві парафії 48).

На давню статистику церков покладати ся дуже трудно — її повнота і докладність зовсїм непевна. Люстратори подекуди пильно нотують церкви, подекуди зовсїм нї 49); на податкові таріфи не богато більше можна покладати ся.

Останнїми роками на підставі податкових тариф XVI в. начислено в чотирох землях Руського воєводства 1270 сїльських церков на 2491 сїльських осад і 190 міських церков на 125 міських осад. В землї Белзький 150 сїльських і 28 міських церков на 459 сїльських і 18 міських осад. В землї Холмській 70 сїльських і 27 міських церков на 401 сїльських і 20 міських осад. В західнїх, лїпше загосподарованих повітах Поділя по таріфі 1583 на три села припадає два сьвященики, в більше східнїх оден сьвященик на чотири села 50). Для Волини, Браславщини, Київщини тарифи дають ще меньше докладні відомости, так що не варта їх і наводити 51). Але статистика західнїх українських земель, хоч на її докладність також не можна вповнї спустити ся, все таки дуже цїкава: ті цифри церков, які вона дає, можуть бути тільки низше дїйсности, але й вони вказують на далеко вище (розмірно) число парафій, а з тим — і духовенства, в порівнянню з теперішнїм. В трох епархіях нинїшньої Галичини маємо тепер несповна 2200 сьвящеників парафіальних (парохів, завідателїв і сотрудників, при несповна 3400 церквах), тарифи XVI в. дають для сеї території около 1600 сьвящеників-парохів. Тим часом число вірних за сей час зросло принаймнї о яких 7-8 разів 52), так що число сьвітського духовенства (без монахів) в другій половинї XVI в. було що найменьше о 5 до 6 разів більше супроти загального числа людности, а пізнїйше, в XVII в., коли церковні справи так сильно займали суспільність — і ще більше, і я мабуть не помилю ся, прийнявши, що в тодїшнїй Галичинї люде звязані безпосередно з церквою (духовні й кандидати на духовні посади, що практикували ся при церквах, церковники, їх родини, монахи) становили не меньше 10% всеї української людности 53). Факт, який не треба спускати з очей для розуміння важности церковних справ для тодїшньої суспільности.

Фундація парохії в нових селах звичайно була дїлом властителя — приватного, чи королївської адмінїстрації. Се наказували властителеви мотиви не тільки моральні, як я вже сказав, а й фінансові (притягненнє нових осадників, придбаннє доходів від сьвященика), навіть полїцийні: „аби в селї був лїпший порядок”, як висловляли ся часом ерекціональні грамоти 54). Там де властитель отягав ся, або занедбував сю справу, часом радила собі громада, власним коштом будуючи собі церкву й випрошуючи для неї ґрунти від властителя, або надаючи свої, — або з власного інтересу заходжував ся хтось коло будови церкви й урядження парафії, щоб собі її зайняти, або обсадити якимсь своїм свояком.

Особливо часто війти-осадчі сїл се робили; будували церкву й випрошували від старости чи короля чи приватного властителя ґрунт на парафію й презенту для когось із своєї родини. „Уважаючи на заходи й працю Демяна, війта c. Липя”, пише нпр. староста в одній грамотї, „які він показав в розроблюванню війтівства, осадженню людей і будові синаґоґи або церкви грецького обряду, і довідавши ся від певних людей, що він буде здатним відправляти службу божу при сїй церкві, та бажаючи зробити більшу вигоду для наших підданих — селян грецького обряду в тім селї, аби лекше залюднювали се село”, — він надає сю парафію тому Демянови й позволяє розробити на церкву певний ґрунт 55). Впливи війта в громадї й певна протекція зверхности чи властятеля робили те, що йому лекше і на лїпших умовах нїж кому з селян, чи сторонньому чоловіку, можна було зайняти парафію для себе. Практика ся була так звичайна, що парафія не раз трактувала ся просто як приналежність війтівства, як одно з джерел війтівських доходів, і при наданню осадчого привилею в XVI-XVII в. війтови разом з війтівськими ланами, разом з правом на заложення корчми, млина і т. и., надаєть ся часом також лан на церкву: розуміло ся при тім, що війт має вистарати ся посьвященнє для себе (такі війти, посьвящені потім на попів, стрічали ся, як бувало також і те, що попи виступали в ролї осадчих) 56), чи для когось із своєї родини — сина або брата, або поберати церковні доходи й утримувати від себе для церковних функций стороннього сьвященика, чи нарештї — продати свої права на парохію комусь сторонньому 57). Тому що війти й ще частїйше — їх сини часто сьвятили ся на сьвящеників, в деяких округах, де війтівства нїмецького або волоського права розвинені, попівство й війтівство стояли в дуже тїснім звязку з собою, а навіть церковні ґрунти не були докладно віддїлені від війтівських чи князївських 58).

Бували, розумієть ся, й иньші комбінації. Часом попович, не маючи виглядів дістати парафію по батькови, купував чи випрошував собі у дідича право заложити церкву й парафію, або робив се сьвященик з иньшого села, лишаючи дотеперішню парафію комусь з родини, або продаючи, як меньше наручну, або цїла сьвященича родина, котрій треба було нової філїї для своїх членів. Або от — уже в пізнїйшім часї (1700) селянин Федір Бондар в Пилах (Жовківське) будує церкву і свого сина Костя способить на сьвященика, дїдич надав церкві ґрунта й признає на прошеннє Федора презенту тому Костеви, „аби сини Костя й його брати мали з чого живити ся, а сам суплїкант, видавши (на будову церкви) своє майно, мав де притулити ся” 59).

При церкві був звичайно окрім сьвященика дяк, паламар, проскурниця; часто бували й діакони, навіть по селах. Звістки про сих меньших членів церковного персоналю ми стрічаємо одначе рідко, бо всякі власти й колятори мали до дїла лише з сьвящеником, а то тим більше, що сї меньші церковні посади займали свояки сьвященика, так що часом цїла парафія була обсаджена одною сьвященичою родиною, близшою чи дальшою. По анальоґії пізнїйшої практики, я висловив здогад що на Руси вже мабуть з дуже давнїх часів члени сьвященичої родини повнили ріжні функції при церкві, яко діакони, дяки, паламарі, проскурницї 60). З розмноженнєм і розростом духових фамілїй, не тільки множили ся парафії, а зростала й обсада парафій, множило ся число осіб, що сповняли ріжні функції при церкві. Коли у сьвященика було кількох синів, а не діставали собі осібних парафій, при церкві появляло ся кількох сьвящеників, що дїлили ся церковними ґрунтами й доходами. Переходовим ступенем до сьвященства було діаконство, і меньші члени сьвященичої родини, перше нїж дістати сьвященство, діставали сьвященнє на діаконів і як діакони функціонували при парафії; в XVII-XVIII в. ми досить часто стрічаємо діаконів по селах, і з часом діаконський уряд місцями стає навіть постійним (на Українї росийській вже за моєї памяти були знесені такі сїльські діаконства). Перше нїж доступити діаконства, члени сьвященичої родини відбували практику при церкві як дяки, паламарі, а ті що не мали здібностей, чи щастя, чи з иньших причин (нпр. тому що були два рази жонаті) не могли дістати сьвящення на вищі уряди, й на все лишали ся на сих посадах. Обовязки проскурниць часто сповняли вдови по сьвящениках, дяках і т. д. з тоїж фамілїї і з того титулу діставали якусь участь в дотації церкви. Лише в браку свого чоловіка в родинї обсаджувано сї посади стороннїми людьми.

От нпр. в однім випадку, в серед. XVI в. купують собі парафію в певнім селї „Васько піп і брат його Іван диякон з c. Висоцька” 61). В другім дістають потвердженнє свого володїння попівством батько сьвященик з двома синами — також сьвящениками, а в иньшім привилей на новозасновану парафію дістають і володїють нею аж чотирох сьвящеників — батько з трома синами, а дві сьвященичі родини осїдають на нїй на цїле столїтє 62). Не рідко стрічаємо „поповичів-дяків”, що дістають потім парафії 63), або такі факти, де сьвященик приймає до себе на ґрунт зятя-дяка 64). А от в однім документї парафія потверджуєть ся місцевому поповичу і його сину, aspirującemu na popowstwo 65).

Привилей нпр. Яна Собєского для духовенства мостиського староства видаєть ся „пресвитерам, попам, діаконам і поповичам” тутешнїх сїл — вони потверджують ся в володїнню „попівств і церков в парафіях, що до них належать” 66).

Практику обсади низших церковних урядів сьвященичими синами так описувало українське духовенство в XVIII в., виступаючи против проєкту записування поповичів в селянство: „з сьвященичих синів від початків віри сьвятої за кількасот лїт не було гультяїв, бо вони все віддавали ся церковній службі, а в теперішнїх часах батьки їх звичайно вчать не тільки по руськи, а і в школах латинських, вивчених одних виводять на парохів, иньших способлять до чернецтва, а котрі до того стану не здатні або не мають покликання — осаджують по містах, місточках і селах, уживають до дяківства, а нездібних — за паламарів, дзвонарів і иньшої церковної послуги, або теж способлять до господарської працї, до помочи своєї, шукати хлїба з рілї” 67).

Удержував ся весь сей „причет церковний” з дотацій земельних, з даней вірних і з церковних доходів в тїснїйшім значінню.

Дотація церкви земельною власністю — явище звичайне, загальне, як в маєтностях королївських, так і в приватних. В галицьких королївщинах XVI в. уважало ся нормою для церкви мати лан орного ґрунту, з відповідними порціями сїножатей і городів, з правом зрубу в лїси, позволеннєм безплатно молоти своє збіже в млинї, і т. и. Податок одного золотого, широко розповсюднений в Галичинї в серед. XVI в., уважав ся власне нормальним податком з лану церковного ґрунту: стрічаємо випадки, де робить ся в тім випадку опуст, тому що церква не має цїлого лану. Але докладно переведена ся норма земельної дотації не була: стрічаємо й більші й меньші церковні ґрунти по королївщинах, а тим більше по маєтностях приватних. Церква в Слобідцї під Галичом мала (очевидно з якихсь дуже давнїх часів) поля на сорок днїв оранки й сїножати на 28 косарів. З другого боку бували нерідко церкви без всякої дотації, особливо в маєтностях приватних. Маємо нпр. пізнїйший випадок (1726), де селянська громада c. Лоська, на Лемківщинї, з причини, що їх церква не має церковного ґрунту, дає від себе на церкву чверть лана й обовязують ся на собі поносити всї ті податки й обовязки, які дотепер були звязані з ґрунтом. Се крайности, але в виказах ерекціональних ґрунтів, де їх маємо (в податкових таріфах), дуже не рідко, особливо в маєтностях приватних, стрічаємо церковного ґрунту „півполя” (півлану), чверть і навіть вісїмки, рідше дволанові, трехланові ґрунта, — а лановий таки найчастїйший 68).

Виказ церковних ґрунтів зроблений в Пинщинї для декотрих сел, при помірі селянських ґрунтів, показує, що тутешнї сїльські церкви мали від 1 до 5 волок, а найчастїйше дві; цїкаво, що в тім було також богато ґрунтів „з надання мужицького” 69). В Берестейщинї під час ревізії в 50-х рр. ревізори нормували церковні ґрунти в королївщинах: попи діставали по дві волоки на церкву, „водле уставы господарскоє”, а надвишку забирано на господаря 70).

Купна й лєґати, панські й „мужицькі” инодї збільшали з часом такі ерекціональні ґрунти, але з часами норма їх не зростала, а зменьшала ся: пізнїйше півлана уважало ся нормальною дотацією церкви.

При осадженню нового села „на суровім кореню” ерекціональний ґрунт давав ся також в „суровім” видї: сьвященик діставав право „розробити” собі певну порцію ґрунту на церкву. За те при надаванню таких новозаснованих парафій часто практикували ся й ріжні привілєґії: на парафії записувала ся грошева сума, або забезпечала ся вона на кілька поколїнь парохови.

На ерекціональнім ґрунтї сьвященик мав право осаджувати своїх підданих. Часом се виразно зазначувало ся в ерекціональній грамотї або презентї, часом розуміло ся само собою. Практикувало ся й певні обмеження сього права: нпр. що сьвященик може осадити не більше трох, двох, або й одного тільки „загородника” чи „халупника”, так як се бувало і з війтівствами  71).

Окрім землї парох і його помічники діставали ріжні доходи з парафіян. Широко розповсюднена була хлїбна данина, т. зв. скіпщина. По части — під впливом староруської десятинної традиції, а ще більше — за безпосереднїм прикладом латинської церкви, і в руській, православній церкві стрічаємо часто для хлїбної дани і назву десятини. Полишаючи на боцї надання десятини з певних маєтностей чи фільварків, що пригадують собою старе наданнє св. Володимира і могли виходити з сеї традиції, очевидно — старанно піддержуваної духовенством 72), а також і згадки більше загальні, що могли під десятиною розуміти просто тільки хлїбну данину (особливо в грамотах латинських, з їх конвенціональною стилїзацією), маємо звістки зовсїм вже недвозначні про проби запровадження десятини на латинський взір. Найбільше характеристичний факт — се інцідент в Солонцї під Львовом 73). В р. 1555 тутешнї селяне, не знаємо з яких мотивів, з'обовязали ся свому сьвященику давати десятину з усякого хлїба. Потім згода ся урвала ся, чи що, досить, що кілька лїт пізнїйше вони ту десятину давати перестали, твердячи, що такого звичая в селї не було 74). Сьвященик, що догадав ся завчасу те селянське приреченнє предложити ще й до королївського потвердження, потягнув їх до суду. Кілька лїт ся справа ходила по ріжних судах, королївських і комісарських, селяне все програвали справу, але десятини таки платити не хотїли, й старостї, що їх до того взивав, були rebelles et inobedientes. Які при тім були відносини між ними й попом, можна відгадати. Нарештї попови удало ся якось погодити ся з громадою, і в р. 1569 громада приобіцяла йому перед ґродськими актами не чинити нїчого злого, дати йому свобідно мешкати в селї, відправляти свої сьвященичі обовязки й приватні орудки, й далї давати йому й його наступникам десятину. Згода ся потрівала кілька лїт, але потім справа прокинула ся ще в острійших формах. 1576 р. піп заскаржив на ново селян за те, що не віддали йому десятини. Селяне відповіли обжалованнєм попа перед львівським владикою за ріжні провини — що він дав одному з селян замість причастя камінь, що він привів до смерти другого, і т. и. Піп очистив ся присягою, по рішенню владики. Що потім було, не знаємо, але три місяці пізнїйше попа убито з засїдки, коли вертав зі Львова: підстрелили його, а потім добили киями. Родина убитого покликала на суд громаду села Солонки з війтом на чолї; але два найбільше скомпромітовані селяне, „котрих утеча доводить їх вину”, як орік суд, утїкли з села, а тивун і иньші обжаловані довели своє alibi, тому справа скінчила ся тим, що громадї поручено відшукати тих утїкачів. Громада ж, щоб запобічи на далї подібним конфлїктам, просила короля, аби признав її право виберати собі попа, то значить відступив її право презенти, і під вражіннєм того крівавого епізода король на се призволив.

З Побужа — з громад Воіна й Рудна, маємо грамоти, що тутешнї селяне, за добровільною згодою давали своїм сьвященикам „десятину”, в певних сталих нормах: в містечку Воінї по копі жита, й по копі ярини, і по два гроші з дому, в селах — по копі жита з волоки 75). Ся десятина вже відповідає „скіпщинї” й хлїбній данинї, як вона звістна по иньших місцях: давали по копі всякого зерна з лану або дворища, або тільки певного якогось хлїба — нпр. по копі, або мірі вівса, або жита 76). Часом ся хлїбна данина мотивуєть ся як дань на проскури — може бути відгомін старої питоменної традиції; часом сей даток на проскури творить данину осібну від скіпщини 77).

Иньші доходи побирані сьвящеником від парафіян згадують ся в старших грамотах звичайно лише в загальних виразах; стрічаємо близші згадки про доходи „від сповіди і від иньших церковних служб”, від проскур, від хрестин і виводин, побори великопостні й великодні, збори хлїба, яєць, конопляного насїння, і т. и. 78). Докладні реєстри таких церковних поборів знаходимо в грамотах і інвентарах пізнїйших, з XVIII в., що дають загальну суму еволюції сих поборів в польських часах. Наведу нпр. такий деталїчний виказ з одної презенти середини XVIII в., відповідно до „звичаю” селян з Перемищини. „На Різдво сьвященику, як іде з колядою, кождий „кметь” (тяглий) має дати два хлїби й ковбасу, загородники 3 гр., халупники 2 гр.; на великий піст, як іде по середпостї, кметь має дати 6 гр., загородник 3 гр., халупник 2 гр.; в велику суботу кметь має дати 12 яєць, загородник 6, халупник 4; від сьвячення колачів (на великдень) по 3 гр.; під успеніє, як в тім селї буває відпуст і сьвященик іде з благословенством, селянин має дати два хлїби, загородник оден хлїб, халупник 2 гр.; скіпщина від кметїв руських по копі жита, від загородника по 15 снопів; на проскури ж сьвященик має дістати від кметїв як грецької релїґії так і римської 79) по півмачки жита що року” 80).

Інвентар парафії c. Одріхової, в Сяніччинї вичисляє такі доходи. Скіпщини приходить з громади „в снопах жита” 40 кіп. „За хлїб” побираєть ся від громади 18 кірцїв вівса. Конопляного насїння в великім постї приходить від громади корець і дві чверти. Перед великоднїми сьвятами, при благословленню хат збираєть ся яєць 5 кіп. На вино до служби божої дає громада річно 2 зол. До церкви належать двох підданих, що роблять по два днї панщини пішо. Крім того кождий загородник і халупник (a є їх в селї 28) обовязаний оден день до року косити 81).

Що тут маємо, mutatis mutandis, з практикою далеко старшою, буде ясно з порівняння сього інвентаря з продажною записею на парохію в с. Пелї, в тій же Сянічинї, при кінцї XVI в. (1595); дїдич признає тут сьвященикови такі „доходи з церкви, з стародавна давані”. Кождий селянин має дати що року по копі „mesznej” озимого жита зараз з поля і по пів кірця вівса на Різдво — се платять всї селяне, а ті що сидять у двох на одній рілї, дають спільно, по половинї; дїдич обовязуєть ся екзеквувати сей даток. Также обовязані піддані будуть до иньших датків: хлїбів, насїння, гороху, яєць, по давньому звичаю. Загородники — як їх стародавнїй обовязок наказує, мають косити оден день сїножати, або два днї жати, а коли б котрий упустив, або не хотїв, то має дати 2 гроші 82).

Згаданий в сїй грамотї обовязок панщини на попа від загородників, стрічаєть ся не рідко — власне для загородників і коморників, тому що вони не давали хлїбної дани й иньших оплат, або давали дуже мало в порівнянню з селянами-господарями 83).

Як не однакові були обовязки селян супроти сьвященика, так не було якоїсь одностайности і що до обовязків сьвященика.

В королївщинах, взагалї супроти сьвящеників більш лїберальних, в XVI в. обовязки сьвященика звичайно обмежали ся грошевим чиншом, від золотого до гривни, плаченого „з ґрунту” або „з церкви”, як висловляють ся ревізори; подекуди дань ся має ще стару назву „лиска” — лисяча шкірка, що, видко, давала ся давнїйше сьвящениками. Вона не була загальною; маємо нпр. з початку XVI в. королївську грамоту до теребовельського старости, де король, на прошеннє тутешнїх попів, забороняє поберати з них лиску, бо давнїйше її тут не плачено 84). Але під час люстрації 1565 р. тутешнї попи платили „поклону” по червоному золотому. Отже не одно, то друге.

До сього грошевого датку прилучали ся ще часом дрібнїйші поклони (сир, або грошима кілька грошей). Від иньших, підданських данин — як також і від ріжних спеціальних селянських поборів — як відумерщина, весїльні куницї, сьвященик і його родина мала бути вільна. Так соймова конституція 1659 р. постановляла, що духовенство руське має бути вільне у всїх землях, в маєтностях королївських, духовних і сьвітських від всякого підданства, податків, панщин, підвод і робіт 85). В грамотї кор. Михайла 1671 р. перемишльському духовенству (староств перемишльського, мостиського й медицького) признаєть ся, що сьвященики, відповідно до грамот попереднїх королїв, мають бути вільні від десятини від худоби, свиней, пчіл і иньших обовязків, від подимного й иньших податків, від усяких форм панщини (закосків, зажинків, збирання сїна, підвод), жовнїрських кватир; їх халупники (загородників і халупників признаєть ся їм право осаджувати на своїх ґрунтах без обмеження) мають бути також вільні від усяких громадських податків, і т. и. 86). Подібні звільнення повторяють ся в ріжних иньших привилеях, в презентах та ерекціональних грамотах з ріжних місць 87), але власне — се дуже усильне повторюваннє сих звільнень само показує вже, що практика, навіть по королївщинах, так лїберальною супроти сьвящеників не була. Епископ львівський Шумлянський скаржить ся королеви, що старости й державцї примушують попів до „свого підданства, робіт, повозів, панщин, підвод, ношення й пересилання листів, десятин, податків”, і король наслїдком того видає для львівської епархії грамоту, анальоґічну з наведеною вище даною для духовенства перемишльського 88). Коли в Медицькій королївщинї сьвященики на підставі тих королївських увільнень дїйсно хотїли скинути ся всїх обовязків і оплат, які перед тим поносили вони разом з сїльськими громадами своїх сїл, се викликало протест громад, довголїтнї процеси, конфлїкти й бійки, напади громад, і т. д. 89).

В маєтностях приватних духовенство, загалом беручи, було ще більше обмежене, і становище його було ще більше неоднакове. Навіть від панщини й підданства в XVI-XVII в. часто не було воно вільне. Хоч сьвященик і його близша родина, відповідно до загальних канонїчних постанов, мусїла уважати ся свобідною, незалежно від його походження, але як то трапляло ся в давнїй Руси з сьвящениками сьвяченими з невільників, і тепер кріпаків, посьвячених на сьвящеників, не увільнювано, а трактовано часами далї як кріпаків. Нпр. в судових записках XV в. стрічаємо й такі, де дїдич позиває другого, за те що прийняв його сьвященика, трактуючи його як звичайного кріпака-утїкача 90), або взагалї попи виступають як прості піддані шляхтича 91). Розумієть ся, вони звичайно зіставали ся в такім разї вповнї або в части при всїх підданських обовязках. По традиції й звичаю, такі підданські обовязки задержують ся за сьвящениками і в ерекціональних або презентаційних грамотах XVI-XVII вв., часом навіть в таких, що продавали сьвященику парафію за високі суми.

Наведу кілька прикладів такої попівської панщини. В однїй сяніцькій презентї з к. XVI в. застерігає собі дїдич, що сьвященик буде сам ставати або висилати робітника до направи ровів і греблї, висилати ме робітника на зажинки, обжинки і т. и., а як би видавав „дївку” до иньшої маєтности, має дати дві куни, як і селяне. Перемиський маґістрат, надаючи попови парафію в своїм селї в р. 1645, зобовязує попа до двох днїв пішої панщини на державця 92). Ян Фредро, продаючи коло тогож часу в своїх маєтностях парафію попови за 300 зол., окрім дуже значних оплат і данин „рівно з громадою” (піп мав платити йому з півлану церковного що року 8 зол, колоду вівса з верхом, що виносила десять півмірків міри торгової, шість каплунів, гуску, копу яєць), обовязує його також до певних робіт: чотири рази до року післати людей до складання стогів, три днї до зажинків і обжинків по одній людинї, від рана, на заноски й обкоски, на траву й ярове збіже, по два рази, по одному косару, від рана, та ще на громадженнє й вязаннє, також напрясти штуку прядива 93). І такі практики місцями тягнули ся дуже довго, як правні, або як надужитя. Так Яков Собєский в 1735 р. за скаргою духовенства з його Жовківщини на посесорів і громади, що вони їх потягають до „робіт, чиншів, десятин і иньших обовязків рівно з селянами й громадою, змушуючи самих сьвящеників і церковників до ріжних послуг собі”, — наказує аби на далї не обтяжали так духовенства 94). Не кажу вже про явища, що характеризують не так правне становище, як брутальність і самоволю шляхетських коляторів. Для сеї сторони на разї вистане навести отсї слова з реляції унїятського митр. Рутського папі, на початку XVII в.: „сьвящеників наших їх пани, що мають право патронату, бють, замикають до вязнення й карають иньшими карами; деякі шляхтичі дійшли до такої безбожности, що змушують їх робити як підданих, а як не хочуть, то карають”. Він радив на поправу оголосити анатему на всякого, хто вдарить сьвященика 95).

Незалежно від обовязку робіт, оподаткованнє сьвященика в приватних маєтностях також бувало значно вище, нїж по королївщинах. Приклад тому ми вже бачили оден; наведу другий. Дїдич Липя (в Самбірщинї), продаючи сьвященику в 1602 р. парохію, звільняє його від панщинних робіт, але накладає ріжний чинш 30 золотих, дань вівсяну, від овець, даваннє курей, яєць. В третїй (1652) сьвященик, купуючи парафію, має платити річного чиншу 24 зол., але увільнений від иньших обовязків, і т. д. 96).

Сї приклади вистануть для пояснення сказаного вище, що заложеннє попівства давало нову рубрику доходу панови і в його інтересї (матеріальнім) лежало множеннє парафій: її продавано за добру суму, сьвященик платив незлий чинш, давав ріжні дани, а все се дїдича коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого, бо бували церкви й зовсїм не дотовані. Сакович в своїй критицї руських церковних порядків так пише: „богато парафій продають ся, особливо на Підгірю; там користолюбний пан не дивить ся на вартість особи, що шукає парафії, не журить ся моральними інтересами своїх підданих, але уважає на ситу попівську калитку і свій зиск, бо там пани з попів мають особливі користи: кого післати з фірою в далеку дорогу? — попа; з кого здерти гроші за кару з якої будь причини? — з попа, і т. д. Попи привикли до такого трактовання, і готові зносити не знати які тягарі, аби лише їх не змушували до унїї, і лакомі пани через те волїють мати в своїх маєтностях попів схизматиків, а не уніятів”. Могила в своїй відповіди не заперечує всього сього, вказує лише на безрадність духовенства: „мусить піп неборак для свого спокою і купити церву, коли пан за дурно не дає йому церкви з парафією, мусить і з підводами ходити, і з листами бігати, коли його неволя тисне; мусить і вину, хоч не винен, заплатити, як його ріжними способами мучать і до вязницї саджають 97).

Продажа парафій взагалї була дуже широко розповсюднена й практикована. В нїй бачили зовсїм нормальне явище, і тільки в XVIII в., від Замойського собору, що рішучо виступив против такого страшного, з канонїчного становища, явища, ся практика починає поволї зводити ся. В приватних маєтностях дїдичі продавали парафії часом дуже значною цїною. В цитованій нпр. вище презентї на парохію в Пелї (в Сяніцькім) з кінця XVI в. дїдич „продає попівство”, як каже, за двіста золотих. За такуж суму кілька років пізнїйше продаєть ся парафія в Липю, в Самбірщинї (і при тім іще сьвященик має згадані вище великі річні датки) 98); пізнїйше маємо наданнє парафії і ще за вищі суми. Оплачуючи парафію такою значною сумою, сьвященик за те діставав її на вічність: в тій сумі, читаємо в тій презентї на парафію c. Пелї, буде він тримати й уживати її з своїми потомками вічно; вільно буде йому й його потомкам продати її, даровати і по волї своїй розпоряджати, тілько не підносячи (при продажі) цїни над 200 зол. (аби дїдич не потрібував вищою сумою попа сплачувати), хиба як би що прибудував; в такім разї й дїдич, як би з якої пильної потреби викупляв попівство від сього попа чи його потомків, то мусить заплатити і головну суму — 200 зол., і ті додаткові винагородження по обрахунку 99).

В королївщинах таких великих сум за парафії не брали, здаєть ся, але й дїдичність не забезпечувано так широко. В колєкції самбірських грамот XVI в. при заснованню нових парафій звичайно стрічаємо ґваранцію на два поколїння, то значить той, хто дістає парафію, буде її держати до смерти, і його син чи иньший наступник також. В иньших разах володїннє парафією ґварантувала сума, продажна чи записана для забезпечення сьвященика, аби винагородити його за ті труди і вклади, які мусїв він понести уряджуючи нову парафію й ерекціональний маєток: розробляючи вимірений на церкву „на суровім кореню” ерекціональний ґрунт, будуючи ерекціональні будинки або й церкву, та закладаючи господарство. Така сума, чи заплачена сьвящеником дїйсно за парафію в цїлости, чи тільки записана йому, забезпечала до певної міри його володїннє, бо староста, віддаючи кому иньшому парафію, мусїв би сплатити сю суму сьвященику чи його потомкам.

Поза сею евентуальністю перше право на парохію признавало ся потомкам сьвященика, що дістав тут парохію. Инодї се ґварантувало ся в грамотї виразно. „Ми йому, читаємо нпр. в одній старостинсьскій грамотї, презентї-продажі, — нинїшньою грамотою ласкаво забезпечаємо, що поки він живе, не має бути віддалений від адмінїстрації церкви в c. Тершові, по смерти ж дозволяємо, щоб його сини і внуки й їх законні потомки, коли вони будуть сьвящениками, до того здатними, володїли тою церквою в Тершові і розпоряджали нею вповнї так в справах духовних як і матеріальних” (tam in spiritualibus quam im temporalibus) 100). А ще далеко частїйше се само собою розуміло ся, бо спадщинніcть парафії була загальним і загально прийнятим принціпом.

Я підносив вже давнїйше, що дїдичність почала розвивати ся в духовенстві від разу, уже в староруських часах 101). В литовсько-польських часах розвій сей стрів нові прихильні обставини, з одного боку — в тій обставинї, що руські церковні уряди трактовано з більше сьвітського становища, як певні бенефіції, подібно як війтівства або держави, з другого боку — в тій широко розповсюдненій практицї (що також, очевидно, стояла в тїснім звязку з таким бенефіціальним поглядом) продавання парохій, або записування їх в певних грошевих сумах. Дїдич-колятор чи королївський староста продавав, мовляв, в принціпі право на побираннє певних доходів і робіт від його підданих, але в дїйсности, розумієть ся, продавав церкву, парохію, зовсїм конкретно, і вона трактувала ся вповнї анальоґічно з державами всяких иньших маєтностей, а церква і парафія уважали ся об'єктом дїдичного держання і володїння, як село, війтівство, млин, чи що иньше.

Преречисто проголосила сей загальний принціп дїдичного держання церков королева Бона при одній, досить характеристичній нагодї. Богданець, внук попа з церкви св. Юрія в Пинську, звернув ся до неї, просячи дати йому дїдову парафію. Дїд його вже від довшого часу не міг справляти служби через старість, але сей Богданець був іще за молодий на попа. Супроти того князь пинський Федір „прилучилъ былъ ку церкви нЂкоторого попа владычнего”, і той адмінїстрував церкву. Тим часом Богданець виріс і звернув ся до нової держательки Пинська — кор. Бони. Та признає права Богданця на церкву — не на підставі якихось спеціальних надань, чи ґваранцій: їх очевидно в сїм разї не було (та й не видко, аби вони в сїм краю практикували ся), а тому тільки, що він був прямим потомком давнїйшого сьвященика: „якожъ єсть обычай въ Руси, ижъ церковь и доходы церковныє на потомки спадаєть” 102).

Нема сумнїву, що се дїйсно була загальна максима тодїшньої церковної практики, й коли якісь спеціальні обставини або чинники не мішали ся до звичайного порядку, парохії „спадали” спадщиною.

Презенти й ерекцийні грамоти часом, як от і в вище наведенім цитатї, містять застереженнє, що дїдичити парафію потомки сьвященика можуть лише в такім разї, коли будуть здатні до попівства — себто коли зможуть бути посьвящені на попів 103). Се на перший погляд само собою зрозуміла умова, мала те значіннє, що обмежала субституцію. Супроти того, що попівство трактовано як бенефіцію, не так з spiritualibus, як temporalibus, така субституція трактувала ся, певно, досить часто, а часами навіть допускала ся й самими презентами 104). Другим обмеженнєм спадщинности було, що спадкоємцї сьвященика не мали дїлити між собою і членами своїх родин церковного майна і не відступали стороннїм особам, себто що ерекціональні землї й доходи мали переходити в цїлости з рук до рук, не дїлячи ся на кілька частей 105). Мотив зрозумілий, а застереженнє було о стільки потрібне, що при сильно розвиненім приватно-правнім поглядї на володїннє парафією, дїленнє й дробленнє церковних ґрунтів дїйсно практикувало ся, а то тим більше, що при дїдичнім, фамілїйнім володїнню парафіями церковне володїннє обростало ріжними здобутками, причинками, купнами своїх державцїв, і переплутувало ся з правами особистої власности.

Завдяки тим відносинам творили ся правдиві династиї попівські, де сьвященство було дїдичним протягом цїлих столїть, і навіть та сама парафія цїлі столїтя зіставала ся в певнім родї. Особливо так було по селах. Міське духовенство з часом шукало для своїх дїтей лїпшого хлїба, лїпшої карієри, як з другого боку на богатїйші міські парафії, так само як на епископства й архімандрії знаходили ся часто ласі кандидати і з сьвітських людей; але по містах бували родини, що держали сотки лїт парафію в своїй родинї. Парафії переходили з батька на сина, з брата на брата, давали ся в посаг, коли донька сьвященика виходила за сьвященика, переходили часом до дальших свояків спадщиною, і тільки як зводила ся родина, так що не ставало сьвященика в ній, продавала ся стороннїм людям, або iure caduco вертала ся до свого патрона 106). Нпр. в 1613 р. Петро попович, „потомок покійного Іванка попа мощанського” (в Сяніччинї), не мігши отримати сам попівства, продає попівство мощанське за 400 зол. Копчтеві Балучинському, його жінцї Васї й потомкам на вічне уживаннє; як поясняє він при тім — протягом кількох тижнїв оповіщав він в усїх околицях своїм своякам, чи може між ними хто відізветь ся з „близкістю” (родовим правом) до тої парафії й схоче його скупити з неї, але що нїхто не обізвав ся, тож він продає тому Балучинському, чоловіку чужому 107). Документ сей може ілюструвати принціп не тільки спадщинного просто, а фамілїйного володїння парафіями.








Примітки


1) Лїтературу про духовенство див. в прим. 9.

2) Akta gr. і ziem. XIV ч. 2966 і 2987, Архивъ Югозап. Рос. I. т. X ч. 21 (Львів). Akta gr. і ziem. XIV ч. 2224 й ин. (Унїв), IX ч. 98 і XV ч. 4625 — Лагодище. Матеріали ч. 8 (Желехів). Жерела до іст. України-Руси III c. 362 (пор. с. 357) — Щирець. Свод. лЂтопись XVII в. Петрушевича с. 135-6 (Плісниська), 161 — (Камінка); про иньші в Шематизмі Босака, sub vocibus.

3) Akta gr. і ziem. VII ч. 51 і XII ч. 4286 (Крилос), XII ч. 1231 (ex. 1564) і 3558 (Купилів і Соботів), Галятовський Небо новоє л. 132 (Завалів), про иньші Петрушевич ор. c. 48, 77-8, Косак sub vocibus.

4) Палеограф. снимки ч. 13, пізнїйша записка у Петрушевича c. 124.

5) Галятовського Небо новоє, л. 50.

6) Петрушевич c. 230-1.

7) Ibid. c. 66.

8) Архивъ Югозап. Рос. I т. X с. 199, акт вибора Желиборського у Петрушевича с. 88.

9) Перемишльські й самбірські монастирі, епископського подавання — A. G. Z. VII ч. 26, в пізнїйшій латинській копії грамоти з р. 1407, оборона її автентичности тамже; для нас одначе вона зістаєть ся цїнним джерелом, навіть як би прийняти її за фальсіфікат з поч. XVI в.; деякі назви монастирів не зовсїм ясні (видавець їх не відгадав переважно). Продажа Каленикового монастира — факсімілє в Палеограф. снимках ч. 24, давнїйше A. G. Z. II ч. 9 (1378 р.). Монастирі Бибельських — А. G. Z. т. XIII ч. 1489, в Щитній — ibid. 4786, самбірський — VI ч. 14, черхавський — Сторінка з іст. сїль. духовенства ч. 1 (Записки т. 34). Про иньші в Шематизмі Косака.

10) Виїмки з документів у Косака c. 174, 183, 192, 194.

11) Володимир — Archiwum Sanguszków II c. 148, III c. 56 і IV c. 418, 563, Архивъ Югозап. Россіи І т. 1 с. 25-7, 181-2. Жидичин — нпр. Arch. Sang. III c. 167, 173, IV c. 204, 247, 418, Дубно — Опись Румянц. музея ч. 131, Дорогобуж, Пересопиця, Дубища — Zródła dz. VII с. 87-8, пор. Палеограф. снимки ч. 13, Arch. Sang. III c. 121, Архивъ Югозап. Р. I т. l c. 3-4, 206, Леонтовича Акты Литов. м. I ч. 501, Степань — Теодоровича II c. 580-1, иньші — Arch. Sang. IV c. 563, також III c. 5, IV c. 254, 313, Жизнь кн. Курбского I с. 78.

12) Див. виписки з Записок Рутского і Кишки, у Петрушевича с. 76 і 455 (тут іще монастирі Стороницький і Доброгорський).

13) Документы архива мин. юст. I c. 227; Ревизія Кобрин. економіи c. 308 і далї, Писцовоя книга Пинск. и Клецк. княжества с. 39, 381, 400, Памятники II. l c. 174, Акты Зап. Рос. I ч. 140, Архивъ Югозап. Россіи IV, l c. 25, 43, 44. Що до Тороканського монастиря, що фіґурує часом між монастирями XVI в., фундаційна грамота його, друкована в Археографич. Сборнику т. VI ч. 142, очевидно фальшована, хоч дослїдники й приймали її за автентичну (Макарій IX c. 201: каштелянів волинських в 1517 р. не було зовсїм, а Пясочиньского між волинськими каштелянами взагалї не було нїякого. Як видко з мови, грамоту сфальшовано десь дуже пізно, мабуть не скоршо 2-ої пол. XVIII в., і зробили се, очевидно, місцеві монахи, аби увільнити ся від власти жидичинського архимандрита — до нього сей монастир належав, а в XVI в. тут нїякого монастиря не чути — див. Архивъ II т. 1 c. 70, 389, 398.

14) Архивъ Югозап. Рос. I т. IX с. 369, X ч. 214.

15) Археогр. сборникъ IX c. 1-3, 12-14, 29-30, 38 Архивъ Югоз. Р. І т. IX c. 365, виїмки з Супрасльського збірника у Макарія IX c. 120.

16) Archiwum Sanguszków IV ч. 254, пор. т. III ч. 14, 460, 464.

17) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 131; в наданню с. Дворця Заславським з р. 1501 про монастир нема мови — Archiwum Sang. I ч. 121.

18) Архивъ Югозап. Россіи І. 1 ч. 17; про те, в котрім з численних „Городищ” був монастир, див. у Теодоровича Описаніе Волынской епархіи III c. 644-5.

19) Теодорович Описаніе III c. 666 (покликуєть ся на акти Луцького архиву).

20) Памятники изд. кіев. ком. IV, l c. 38.

21) Собраніе Грамотъ Минской губ. ч. 43. Статя: Брагинская волость в КалендарЂ СЂверо-зап. края Д.-Запольского с. 116.

22) ЛЂтопись Густинскаго монастиря c. 47-55.

23) Голубева Исторія дух. акад. дод. 2.

24) Виписки з рукоп. у Петрушевича c. 455.

25) У Косака c. 31, 180, 190, 193, згадки в Архиві Югозап. Рос. І т. XI c. 176 і 214.

26) Описаніе Черниговской епархіи т. IV c. 70-1. Виписка з Соnsultatio gen. Antopolitana — Наук. Сб. гал. мат. 1866 с. 196.

27) Книга львів. ґроду 545 л. 253 в архиві краєвім; хибно признавають заснованнє сього монастиря Киселеви — нпр. у Новицького, К. Старина 1885, XII c. 634.

28) Памятники кіев. ком. IV. l c. 63.

29) Звістки з документів у Косака 148, 149, 180.

30) Петрушевич Свод. лЂтоп. XVII в. c. 11.

31) Матеріали під р. 1578, пор. Косака c. 181.

32) Виїмки з грамот у Косака c. 141.

33) Петрушевича Сводная лЂтопись XVII в. c. 48 і 83.

34) Ibid. c. 167, 176, 177-8, 185.

35) Архивъ І т. IV с. 221-2, Архивъ III, т. II с. 143 (Клинець), І т. IV c. 164 (Красногорка) і 183 (Перекопи), III, 2. 137 (Мильче), Теодоровича Описаніе І c. 136 (Ясногород).

36) Див. Архивъ Югозап. Россіи І т. X c. 896, XI c. 107, 456, 586, 587, 600, 601, 615, 628, XII c. 215, 245, 445. Петрушевич Сводн. лЂтоп. XVII в. с. 58, 225, про иньші у Косака, sub vocibus.

37) Див. у Косака sub vocibus.

38) Памятники полемич. литературы І c. 46 (Рус. ист. библ. т. IV).

39) Архивъ Югозап. Рос. I т. IX с. 365, 369.

40) Див. Архивъ Югозап. Рос. І т. X особл. ч. 36 і 184, пор. Петрушевича Сводн. лЂтоп. с. 35.

41) Петрушевич c. 247, Шараневич Черты с. 369 і далї.

42) Жерела до історії Укр.-Руси І c. 54, III c. 78, 123, 137, VII c. 71, 121, 138, 185, 278. Zródła dziejowe XVIII. І c. 97, 101, XIX c. 50-1 передмова.

43) Інвентарі й люстрації вказані вище в прим. 2 до c. 264.

44) Жерела до історії України-Руси І c. 10, 64.

45) Сторінка з історії сїльського дух. ч. 2, 3, 7, Жереда І c. 332, 251.

46) Архивъ Югозап. Рос. I т. XI, с. 359.

47) Сторінка c. 3-5 і ч. 54 і 64.

48) Επανόρθωσις albo Perspectiwa c. 106-8, також Архивъ Югозап. Рос. І т. IX c. 357-360.

49) Нпр. люстратори 1564 р. в Холмщинї не нотують попів зовсїм, і люстрація 1570 р. їх не доповняє також — див. нпр. Жерела т. VII c. 16 і 21.

50) Jabłonowski Zródła dziejowe т. ?VII?. II c. 184 і 81, т. XIX c. 50-1.

51) Для Луцького повіту тарифа 1583 р. дає 66 сьвящеників на 277 сїл, і Яблоновский (XIX c. 51) з того поспішив ся зробити вивід, що „з релїґійного погляду було лїпше під безпосередньою властию Корони”, але при оглядї Київщини мусїв переконати ся, що відомости тариф про попів нових провінцій Корони зовсїм недокладні і промовчують дуже богато (XX т. III c. 471 3).

52) Яблоновский числить в чотирох землях Руського воєводства міської й сїльської людности на 449 тис., в зем. Белзькій 56 тис. (XVIII. II c. 210). Цифри сї одначе здобуті дуже гіпотетичними обчисленнями. На сїй території мешкає тепер коло 5 міліонів людности.

53) Яблоновский начислив в Перемиській епархії XVI в. 625 парафій. В 1666 еп. Суша подавав число тутешнїх парафій на три тисячі (siс), а в 1680 р. Сарновский навіть 3.400! Див. виписки у Петрушевича с. 135 і 513.

54) Сторінка c. 3-4.

55) Ibid. ч. 61, пор. ч. 2.

56) Пор. Матеріали ч. 109.

57) Сторінка c. 6-8, Матеріали ч. 113, Шараневича Rzut oka с. 5, Церковная унїя на Руси с. 12, Черты с. 50-71.

58) Нпр. Черты с. 66-7 і 291-4.

59) Шараневич Rzut oka c. 10.

60) Т. III гл. 3 (c. 346 в першім вид.).

61) Сторінка ч. 51, пор. Шараневича Церк. унїя c. 15.

62) Документи в Шематизмі перемиськім з р. 1879 c. 459 і у Шараневича Черты 288-9.

63) Сторінка ч. 13, Шараневича Церк. унїя c. 15.

64) Нпр. документ у Шараневича Черты с. 57 (сьвященик записує третину церковного лану зятю-дяку).

65) Шематизм 1879 р. c. 487.

66) Шематизм 1879 р. с. 241. Діакони поруч попів по селах виступають в процесї медицьких громад з сьвящениками тих же часів — Шараневича Черты c. 162, пор. тамже с. 254.

67) De libertate synów kapłańskich rit. gr. cath. (1764), передр. у Петрушевича Сводн. лЂт. XVIII в. с. 252.

68) Сторінка c. 8-9, Шараневич Rzut c. 10, податкові таріфи в XVIII т. Zródła dziejowe: там де розмір попівського ґрунту не означено, найчастїйше треба розуміти, очевидно, лан.

69) Писцовая книга Хвальчевського, передмова c. 31-2 (при вольвичській церкві тут є одначе помилка).

70) Мої „Кілька документів з Забужської Руси” — Записки т. XXVIII, ч. 2.

71) Сторінка c. 9, Rzut oka c. 15, 37.

72) Такий характер має нпр. наданнє маршалка волинського Олизара (Кердеєвича) для луцького красносельського монастиря десятини з його села Серник: „исъ своєго двора десятину у поли и съ озими, и съ ярины, и съ жита, и съ пьшеници, и съ овса”, і т. д., або княгинї Федори Кобринської для кобринського монастиря св. Спаса на десяту міру з млина і десяту копу з жита і всякої ярини в пашнї кобринській. Ще більше зближене своєю стилїзацію до староруських грамот потвердженнє (1516 р). за володимирською катедрою, на підставі надання Свитригайла, на „дани и десятины, и тежъ суды и вины и розпусты и поємщины и смирщины” — Акты Зап. Россіи І ч. 84, II, I, Pociej Zbiór wiadomości historycznych i aktów dotyczących dziesięcin kościelnych na Rusi (Варшава, 1845) с. 22-3, тамже й кілька иньших реґест — c. 22-4, також у Макарія IX c. 232-3. Признаннє decimas manipulaneales alias skopsezyzne для руського пароха див. Сторінка ч. 59 і стор. 9.

73) Документи до сеї справи в Матеріалах під рр. 1564, 1569, 1576, 1577, 1578, також Львів, ґр. кн. 331 с. 150, 333 c. 29, 48, 174-5, 177, 334 c. 107, 336 c. 868, 337 c. 338, 369, 645 (Львів. краєв. архив).

74) vigore privilegii et usus antiqui nunquam solvi solitarum кн. 332 c. 48.

75) Кілька документів з Забужської Руси ч. 1 і 2.

76) Сторінка c. 9, Матеріали ч. 110 і далї під р. 1576, Шематизм 1879 р. Rzut oka c. 14 і 37, Черты с. 53, 81. Назву десятини див. в Шематизмі c. 162 (грамота може підправлена), 268, 452.

77) Нпр. Шематизм 1879 р. с. 253, 267.

78) Сторінка с. 10, Rzut oka c. 17, 37, див. також іще дещо низше.

79) Се рідка практика.

80) Шематизм 1879 р. c. 453.

81) Інвентар Одріхови — з місцевих церковних актів.

82) Матеріали під р. 1595.

83) Виписки у Шараневича Rzut c. 14-5.

84) Матеріали ч. 64.

85) Volum legum III c. 301.

86) Архивъ Югозап. Рос. I т. X ч. 257.

87) Порівняти нпр. сей привилей кор. Михайла (Архивъ І. X ч. 257) і його ж о рік старший (ibid. ч. 110), привилей Яна III (Шематизм c. 241-2 і Черты c. 117, 120), і т. и.

88) Архивъ І. X ч. 110.

89) Процеси сї на підставі актів оповідає Шараневич Черты с. 129 і далї.

90) Akta gr. і ziem. XII ч. 886 (eundem poponem hominem profugum, qui fugerat ob timerem Thartharorum).

91) Laboriosi... Paszko pop de Puthnowicze, kmethones d. Nicoiai de Puthnowicze. Kmetones et subditi g. St. Uhrowiecki — між ними піп. Виписки з актів у Площанского Прошлое Холмской Руси c. 84.

92) Шематизм 1879 р. c. 65 і 313.

93) Ibid. c. 301, див. іще Черты с. 100.

94) Наведене у Шараневича Rzut c. 173.

95) У Петрушевича c. 183.

96) Реґести у Шараневича Rzut c. 8-9, Черты с. 86, Матеріали під р. 1595.

97) Perspektiwa c. 108. Архивъ І. IX с. 360 і передмова c. 359-62.

98) Матеріали під р. 1595, Шараневич Rzut oka c. 8-9.

99) Матеріали під р. 1595.

100) Сторінка ч. 8 і 9. В тій своїй розвідцї я висловив гадку, що продажа парохій старостами була фіктивна — що се тільки були записи; але як і бували може такі записи в формі тільки продажі, то загально того все таки не можна сказати.

101) Див. т. III гл. 2, с. 346 першого вид.

102) Ревизія пущъ и переходовъ c. 252.

103) Нпр. Сторінка ч. 18, 20, 33, 34, Rzut oka c. 9, Черты с. 85.

104) Сторінка ч. 64.

105) Шематизм 1879 р. c. 287, реґести у Шараневича Rzut oka c. 10, Черты с. 239.

106) Відомости про такі попівські династиї подає Шараневич Черты c. 17-19, 41, 39, 56, 72 й т. и. Тамже нпр. c. 57 — передача парафії за донькою зятеви. Цїкавий тестамент сьвященика, де він відсуває від своєї парафії старшого сина, а передає молодшому — Шематизм 1879 р. c. 482, і ин.

107) Матеріали під р. 1613.











Попередня     ТОМ V     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ IV. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.