Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ V. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ V     Розділ V     Наступна





V. Управа сьвітська.


ОСТАНКИ СТАРОРУСЬКОЇ СХЕМИ, СИСТЕМА „КОЛЕЙНИХ” ДЕРЖАВ; НИЗША АДМІНЇСТРАЦІЯ; ПЕРЕМІНИ В СТАРОРУСЬКІЙ АДМІНЇСТРАЦІЙНІЙ СХЕМІ, УПАДОК СТАРИХ УРЯДІВ. ПРОВІНЦІОНАЛЬНА АДМІНЇСТРАЦІЯ В. КН. ЛИТОВСЬКОГО ДО ПОЛ. XVI В., ПОДЇЛ НА ПОВІТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, НАМІСТНИКИ-СТАРОСТИ, ЇХ ГОСПОДАРСТВО І ПУБЛИЧНІ ФУНКЦІЇ, ЇХ ПІДРУЧНИКИ; ВОЄВОДИ; СПЕЦІАЛЬНІ УРЯДНИКИ.



Загальний погляд на перестрій суспільно-полїтичного устрою українсько-руських земель в сих столїтях дав я у вступнім роздїлї. Там було піднесено, що до орґанїзації їх управи вихідною точкою був устрій староруський скрізь — і в границях в. кн. Литовського і в українських землях Корони, та в початках тільки модифікував ся під впливом потреб сих державних орґанїзмів. Ріжниця була тільки в тім, що в коронних землях ся модифікація пішла скоро й сильно, і протягом столїтя староруський устрій був, з невеликими виїмками, вповнї заступлений польським, а в землях в. кн. Литовського еволюція ся потягла ся на кілька столїть.

В перших початках литовської зверхности тут, як ми вже бачили, на чолї управи землї ставав звичайно князь з нової династиї (о скільки не задержували ся князї з давнїх династий — як то бувало в дрібнїйших волостях); коло такого провінціонального князя прибічна рада, зложена з вищих достойників, бояр та дрібнїйших — служебних або волостних князїв; управа з невеликими змінами повторяє собою форми центральної управи староруських часів. Тратить значіннє другий чинник земської управи — віче, але як орґан управи землї, воно заникає у нас іще за староруських часів. Далї в головнїйших містах землї сидїли й правили з руки князя „воєводи” (сей другий титул „тисяцького” витїсняє уже в руських часах його назву), або „посадники” (при тім в термінольоґії в. князївства північний термін „намістника” бере перевагу над сим титулом посадника, звістним з київських часів). Дрібнїйші міста й волости „колеєю” держали місцеві бояре, мабуть по одному роцї, як то практикувало ся подекуди і пізнїйше. „Тіуни” далї сповняли ріжні поручення з сфери адмінїстрації й суда. Як меньші урядники — спеціально для сїльських округів виступають стародавні „сотники”, „десятники”, й ще старші „старцї”, часом іменовані вже вищою властию, не вибрані або прирожденні. Окрім того більші або меньші волости лишали ся в руках дрібнїйших князїв — з старих чи нових династий.

Така загальна схема управи сих переходових часів відтворяєть ся перед нами при порівнянню пізнїйших пережитків з староруською практикою і з нечисленними документами з внутрішнїх відносин сих самих часів 1). Порівняти нпр. грамоти Юрия-Болеслава 1334-5 рр., видані з участию його ради, де виступають: місцевий епископ, двірський (iudex curiae) і воєводи (луцький, белзький, львівський, перемишльський), — з другого боку нпр. грамоту Любарта 1366 р., де сьвідками акта виступають: владика луцький, кн. Данило Острозький, Іван воєвода луцький і двоє бояр без титулів, або поруку за кн. Дмитра-Корибута сїверського його бояр з року 1388, де виступають князї Давид Дмитрович і Русан Плаксич, воєвода трубецький Семен Ясманович, воєвода новгородський Сущ, і цїлий ряд бояр без титулів 2). Значно „модернїзована” рада Свидригайла, з часів його пановання на Волини, 1430-40-х рр.: в нїй виступають: місцевий владика, воєвода київський, старости луцький, володимирський і подольський, двірські урядники — маршалок, канцлєр, крайчий, і т. и. 3).

Уряд „намістників” в загальній адмінїстраційній схемі в. кн. Литовського XV-XVI в. був широко розповсюднений; уряд сей очевидно істнував і в українських землях XIV-XV в., хоч в актах того часу тут ми його не маємо нї під сим новим іменем, ані під давнїйшим іменем посадників.

Практика „колейного” держання меньших міських округів і волостей місцевими боярами звістна нам в XV і навіть XVI в. в Київщинї, на Побужу, по части й на Волини. Кілька документів з кінця XV в. ілюструють іще досить добре сю практику, що тодї вже була архаізмом. Так в 1487-8 р. в. кн. Казимир роздає „боярам житомирським” київські волости: волость Бирин Макару Володковичу „на годъ после первыхъ” (після тих, що вже давнїйше дістали на неї наданнє, — експектативу, як казали пізнїйше), і на другий рік її ж Андрею Лихачевичу також „на годъ после первыхъ”; так само волость Жолвяж Юшку Полковичу, і по нїм Владицї Попковичу; волость Хотїнь Сеньку Романовичу „на сей годъ”, так само Петрушку Скипоревичу вол. Утїшків. Боярин Пирхайло представив в. князю, що він давно вже дістав був наданнє на волость Олевську, але все ще не приходить на його черга, а тим часом він тепер у великій бідї — треба зберати гроші на викуп жінки й дїтей з Орди, тому просив, аби король позволив йому держати Олевську волость таки зараз, „відсунувши иньших”, а окрім сього, признаного вже давнїйше року позволив тримати оден рік над звичай, і в. князь на се пристав, з огляду на надзвичайні обставини: позволив йому „вибрати” Олевську волость сього ж року, „як час прийде”, і потім іще рік, а ті що перед ним мали чергу, будуть держати волость уже по нїм. Подібно дістає також Сенько Жеребятич вол. Лопатин „на сю осїнь”, для викупу від Татар 4).

Подекуди такі волости були звязані з певними двірськими урядами — колишнього княжого двора. Так в. кн. Олександр роздає волости в Брянськім повітї місцевим боярам: волость Пянівську Богдану Григоревичу після Мик. Іванова й Колонтаєва; Степану Савичу, Булаві й Ів. Биковському — Волконську, в тій значить колїї; „конюшоє” — уряд конюшого, з звязаними з тим урядом волостями — Фед. Головнї, Гридеви й Матвію Совининим, на три роки (в тій черзї, значить), двом иньшим уряд рядничого (редничоє) на два роки; двом иньшим — уряд поїздничого (поЂздничоє); иньшим уряд ловчого (ловчоє), иньшим — сокольничого (сокольничоє), все на оден рік кождому, чергою, по тих що вже перед тим таку експектативу дістали 5).

В такій волости боярин протягом року „судив і рядив”, в ролї „намістника” 6) в. князя, а при тім, як висловляєть ся бояр. Пирхайло, „виберав” волость, то значить зберав з неї дани й судові оплати, і певну частину, очевидно, діставав на свою користь, а решту віддавав до скарбу. Така практика отже забезпечала місцевим боярам спеціальні доходи, тому консервувала ся як спеціальний боярський привилей 7).

Адмінїстраційних урядників меньшої ранґи — тивунів, соцьких, десятників, старцїв — стрічаємо ще в XV і XVI в., хоч і не скрізь. Нпр. тивунів стрічаємо ще часами на Волини і в київських волостях в 2-ій пол. XV в. 8), але загалом тут ся назва виходить з уживання, задержавши ся далеко довше в землях білоруських і чисто литовських (а на Українї в Галичинї, але в значінню сїльських начальників). Сотники звістні нам з XV в. в Сїверщинї, десятки й сотнї — в Київщинї, в Пинськім Полїсю й на Побужу 9). „Старцїв” знаємо в київськім Полїсю, в Заушській волости, ще в початках XVI в., в Пинщинї й Берестейщинї навіть в серединї XVI в. 10).

Переміни, що зайшли за тих переходових часів в сїй старій схемі, в головнїйшім були такі:

З часом все меньшало число князїв більших, що сидїли в більших центрах земель, а з тим урядники, що правили під їх зверхністю, й князї меньші переходили під безпосередню залежність від вел. князя.

Князї, які полишали ся на своїх волостях, сходили все більше до становища звичайних дїдичів — панів, і то не тільки наслїдком зміцнення великокняжої власти і упадку княжої верстви 11), а також і через те, що дїдичі взагалї здобувають ряд чисто державних прав і імунїтетів, особливо дїдичі більші, „пани” так звані 12),

Уряди староруського походження тратять на значінню і як не никнуть, то сходять на низші степени урядової єрархії. Не тільки тивуни, десятники, ба й сотники, де лишили ся у нас, сходять на сїльські, селянські власти, з селян вибирані 13), але навіть воєводи — такий колись високий уряд — де лишили ся, сходять на зовсїм малих урядників, меньших від великокняжих намістників.

Головно вплинули на такий занепад старих урядів, очевидно, дві обставини: по перше — розвій боярської привілєґіованої верстви й її прав, по друге — утвореннє аристократії пансько-князївської. Ся остатня з своїми маєтностями зовсїм не підлягала власти й юрисдікції тих старих провінціональних правителїв. Рядове боярство також мусїло мати значні імунїтети супроти провінціональної юрисдікції. З розвоєм його властительських прав з сеї юрисдікції вийшла також вся верства панських підданих. Вилучили ся в значній мірі також і міста (ще в давнїй Руси, як я підносив, міста виломили ся нпр. з сотної орґанїзації) 14). І от так нпр. воєводи зійшли на управителїв дрібних волостей, з юрисдікцією хиба над дрібним боярством та непривілєґіованим міщанством і розумієть ся — селянами. Таких підупалих воєвод бачимо нпр. в XV в. на Волини і на Побужу 15), а побачимо ще низше і в землях коронних.

Той сам процес, щоб так сказати — здепреціонував і уряд „намістника”. Сей старий уряд росповсюднюєть ся в відновленім, „литовськім” виданню в землях в. князївства, на останках істновання староруської адмінїстраційної схеми, і для XV в. являєть ся типовим адмінїстраційним орґаном в в. князївстві. Тому що його розвій і упадок переходить в часах пізнїйших, богатших матеріалом, його історія кидає сьвітло і на процес заникання иньших староруських урядів. Бачимо, що сей титул здавав ся за мало авторитетним, головно супроти місцевої шляхти й панів; тому намістники важнїйших округів оден по другім дістають титул старости, так само як ще перед тим титул старости заступив по иньших містах староруських воєвод. Коли нпр. уже в першій половинї XV в. стрічаємо старосту на місцї давнїйшого воєводи в Луцьку, в Володимирі, в Кремінцї, то з кінцем XV в. і в першій полов. XVI в. титул старости витїсняє титул намістника в Берестю, Городнї, Браславлї, Каневі, і т. и. В меньше значних містах зістають ся далї намістники (або як і їх з польська звуть документи XVI в. — державцї). В трох більших містах — в Вильнї, Троках і Київі бачимо не старостів, а воєводів, але се не староруські воєводи, а уряди нові, на польський взір заведені, під впливом унїї 16), хоч і з значними відмінами що до їх компетенцій від воєвод польських.

Так уложила ся схема провінціональної адмінїстрації в. князївства Литовського в часах перед тим переломом, що наступив в серединї XVI в. — в напрямі повного зближення до польських порядків.

Мала вона все ще досить примітивний характер. Субординація урядів дуже мало розвинена: начальники більших і меньших округів, вищих і низших ранґ стоять більше меньше всї в безпосереднїй залежности від центрального правительства, що мішаєть ся нераз навіть у дрібні справи місцевої управи. Апеляційних інстанцій нема — у всїм відкликують ся просто до в. князя, чи до його ради, зложеної головно з тих же управителїв провінцій. Адмінїстраційні округи розбивають ся лятіфундіями панів, що „не були в повітах”, і в цїлім рядї справ вони, не підлягаючи провінціональній адмінїстрації, стоять в безпосереднїй залежности від в. князя. Функції адмінїстраційні лучать ся з судовими й фінансовими в одних руках. Панують приватноправні погляди на уряд, як на просте джерело доходу, тому вони дають ся за гроші (чолобитє), доживотно, або й заставляють ся, часто лучать ся по кілька в руках одного пана, що заступає себе в виконуванню державних функцій своїми приватними слугами. Зрештою всї урядники іменують ся правительством. Колєґіальности нема — її перші початки бачимо тільки в Литовськім Статутї.

Підставою адмінїстраційного подїлу в. кн. Литовського був округ намістника, инакше званого старостою або державцею; такий округ найчастїйше звав ся повітом. Хоч сей польський термін в в. кн. Литовським особливої прецизії не мав, і так само як староруський термін — волость (що був ним витиснений вкінцї), уживав ся і в ширшїм і в вузшім значінню, — але загалом взявши за волостию уставило ся значіннє меньшого округа — орґанїзації сїльської, а за повітом — округа більшого, більше самостійного, з своїм осібним намістником, чи старостою.

Територія таких повітів, розумієть ся, була дуже неоднакова. Загалом узявши можна то сказати, що повіти були далеко меньші в „Литві” і далеко більші в її аннексах і спеціяльно на Українї. Се залежало по части від історичних традицій, а ще більше від одної обставини, дуже характеристичної для провінціональної адмінїстрації взагалї. Дїло в тім, що намістник був не тільки публичним урядником, призначеним до сповнювання ріжних державних функцій, але також і управителем державних доменів з їх господарством. Ся управа богато приспоряла йому роботи, але давала й значні доходи, яких не мали намістники в анексах, де велико-княжого господарства було дуже маленько, або й зовсїм не було. Тому в „Литві”, де в.-княже господарство було найбільше розвинене, округи намістників, чи повіти були далеко дрібнїйші, і намістників було розмірно більше.

В наших землях в сих часах сформовують ся такі повіти. На Волини були три лише повіти — Луцький, Володимирський і Кремінецький  17), але поруч них, як знаємо, був цїлий ряд більших комплєксів княжих волостей, що властиво в сю повітову орґанїзацію не входили — волости Острозьких в східнїй Волини, Сангушків в північній, Збаразьких в полуднево-західнїй і т. и. На Побужу маємо повіт Берестейський і князївство Кобринське, перетворене також в осібний повіт, коли вигас рід кн. Кобринських, і три повіти-землї т. зв. Підляські (в давнїй Дорогичинській землї): Дорогичинська, Мельницька і Більська — розмірно дуже невеликі. Кн. Пинське і кн. Туровське також стали повітами в XVI в. по вимертю княжих династій. В Київщинї сформовують ся в XV в. повіти: Київський, Овручський, Житомирський, Канївський і Черкаський, до нього ж належали пов. Мозирський і за Днїпром — Путивльський, Чернигівський і Новгород-сїверський (давнїйші князївства); окрім того ряд волостей мали своїх „колейних” намістників з київських бояр, і в повітову орґанїзацію не входили. Нарештї в полудневій, побужській Українї були повіти Винницький і Браславський, фактично майже все злучені в руках одного намістника; третїй — Звенигородський (за Росею) фактично не істнував, спустївши в татарських погромах кінця XV в.

В безпосереднїй власти й управі намістника були насамперед, як я вже сказав, певні домени — великокняжі двори, з усяким господарством, а також певні волости, залюднені селянами державними, не-панськими. З українських повітів лише в північнім кутї — Берестейщинї й князївствах Кобринськім і Пинськім було значнїйше господарство, при иньших повітових замках великокняжих дворів було не богато, господарство було зовсїм незначне 18), так що в дїяльности намістника важної ролї не грало; воно служило головно для виживлення його служби, а й на те не завсїгди виставало. Та й тут, як і скрізь, не всї в повітї двори або селянські волости стояли під управою старости: декотрі належали до спеціальних урядників, як ключники, ловчі, бобровничі і т. и., а цїлий ряд державних волостей в Київщинї, як ми вже знаємо, роздавав ся осібних колейним намістникам з місцевих бояр (подібно в литовських повітах певні двори й волости роздавали ся безпосередно від великого князя тивунам і державцям).

В районї повірених його безпосереднїй управі державних маєтностей і волостей намістник — так само як і урядники иньших ранґ і титулів, мав дбати, щоб господарство в вел.-княжих дворах не упадало, а розвивало ся, мав підтримувати в добрім станї забудовання й інвентар, творити нові джерела доходу — стави, млини, фільварки, і т. и. 19). В волостях, що належали до його уряду, зберав він податки і мусїв дбати про те, щоб селяне з своїми данями не залягали, щоб селянські ґрунти не пустїли, не зменьшали ся; тому до обовязків його належало нормувати вихід селян з ґрунтів, відшукувати селян утїкачів, осаджувати порожні ґрунти новими господарями, „пришукувати” на місце підупалих і маломочних господарів лїпше загосподарених, по можности розширяти господарську територію закладаннєм нових осад або розширеннєм селянських ґрунтів корчованнєм, „розробленнєм” лїса й иньших неужитків: „уряд” мав до того заохочувати селян певними пільгами, і така інїціятива ставила ся йому в спеціальну заслугу. Вкінцї мав він боронити границї господарських волостей від апетитів сусїдів-панів.

Всї сї господарські функції намістник-староста чи иньший урядник в тій позиції сповняв, розумієть ся, не сам, а через своїх слуг і заступників — т. зв. „урядників”, „намістників” (уже не в значінню уряду, а простого відпоручника). Абсентеізм самого намістника був річею так звичайною, так загально прийнятою, що нпр. устава на волоки жадає лише, аби „урядники наші” були особисто „на врядЂхь своихъ” під час ревізій, але й тут робить виїмок — для „панів-рад”. Зрештою жадає тільки, аби їх заступники були якісь можливі люде: „врядники и намЂстники мають быти люди добрыє, вЂры годныє”.

Там де господарство вело ся велике, намістник, взагалї урядник діставав на свою користь частину доходів 20); там де було воно так невелике, як в переважній части українських повітів, продукти двірського господарства й дани з волости ішли на виживленнє намістничого двора, а що найбільше — мав він з них наповнити замкові маґазини, на випадок ворожого нападу й облоги. При малих доходах держави, як в нашім Поднїпровю, правительство додавало часом „для успоможеня” намістника певні суми з скарбу, або з реґалїй 21).

Супроти людности тих господарських дворів і волостей намістник-староста виконував ті ж державні функції адмінїстраційні й судові, які належали кождому шляхтичу супроти його підданих, то значить, до нього належала власть полїційна, суд в першій інстанції (чи властиво в другій, коли рахувати за першу суд сїльський). Ріжниця була лише в тім, що його суд був не безапеляційний, як суд дїдича над підданими: зажалення на неправильність суду до вищих інстанцій не були виключені 22). Поза апеляцією вищі урядники не повинні були кликати перед свій суд підданих з волости намістника чи иньшого державця, але так само як і приватних підданих — істець мав кликати селянина господарського перед намістника чи иньшого безпосереднього державця.

Помічниками намістника в управі, окрім тих його „намістників” і слуг були сїльські урядники — тивуни, отамани, десятники, сотські, старцї і т. и., яких він, чи його заступники, іменували, їх дїяльність наглядали і приймали на них „апеляції” — скарги селян. (Одначе і тут стрічаємо ся з інґеренцією центрального правительства, що просто від себе роздавало навіть посади таких старцїв, тивунів і т. и.). В справах селян з чужими підданими чи панами намістники й державцї мали боронити інтересів своїх селян, виступаючи як їх репрезентанти 23).

Все се компетенції, що, повторяю, належали до кождого дїдича і по тодїшнїм поглядам були не державними, а приватноправними. Державні зачинали ся за границею волости, приписаної до уряду намістника-старости. Він мав загальний нагляд в своїм повітї — певного рода контролю, хоч і дуже загальну, над урядниками меньших катеґорій, їх управою й дїяльністю в його повітї (підставою для сеї контролї були головно певні обовязки сих волостей дрібнїйших урядників супроти центрального замку). Мав вів власть в цїлім повітї — але значно ограничену, розумієть ся, бо кождий клапоть землї поза його волостями мав свого власного полїцмайстра, як висловляв росийський імператор, в особі свого дїдича чи державця. Найчастїйше з ширшими адмінїстраційними компетенціями староста виступав доперва з поручення центральної власти: впроваджував ріжних урядників в їх волости, а ріжних обдарованих в їх маєтности, „вишукував” відповідні маєтности для в.-княжих надань, контролював служби з таких маєтностей, і т. и.

При сильно розвиненім мілїтаризмі державної орґанїзації, компетенції воєнно-адмінїстраційні грали дуже важну ролю в дїяльности намістника (старости). В його близшім доглядї був центральний замок повіта; намістник чи староста, при помочи спеціальних урядників — городничого, моставничого, по части ключника, мав пильнувати, щоб замок сей був в добрім станї, „оправлений”, амунїцією й запасами наповнений і до ворожого відпору готовий. Він був безпосереднїм начальником замку, наглядав в нїм порядку, з замкових доходів удержував пушкарів, сторожів і иньший перзональ укріплення, а де була особлива потреба — й певний „почет” війська, розумієть ся — невеликий. В повітах пограничних він вистерігав татарські напади патролями й т. зв. польною сторожою, що стерегла на певних місцях, „шляхах татарських”, і в небезпечній хвилї взивав людей з свого повіта до обережности, до скуплення в замку, або визначав похід против ворога, для оборони повіта, або для „погони” за ворогом. Все се, розумієть ся, давало йому важну власть над людностию повіта й широку інґеренцію, тим більше що в пограничних повітах всї суспільні верстви були обовязані до участи в оборонї землї 24).

Вкінцї до намістника належав суд в цїлім повітї, над всїми суспільними верствами, о скільки вони не мали спеціальних судів своїх — яв селяне панські, міщане міст з нїмецьким правом, а також ті панські й князївські фамілїї, які „не суть у поветахъ”, не підлягають юрисдикції намісника 25). Підданих панських намістник міг покликати перед свій суд тільки в такім разї, як би їх пан не вчинив справедливости, не вважаючи на візваннє; з міст звичайно йшли до нього апеляції. По за тим „которыи князн и панове и земяне и духовныє имЂнья свои мають въ Каменецкомъ повЂтЂ”, пише в однім листї в. князь Жиґимонт, ілюструючи загальну практику, „тыхъ онъ маєть судити и рядити подлугъ того, якъ первшіи державцы каменецкіи” 26).

Державцї низших катеґорій не мали юрисдикції над шляхтою, се рішучо орік перший Статут: „державцы, которыє не давно названы державцами, и первей менованы тивунами, не мают шляхты и бояръ нашихъ судити, але мають ихъ воєводы и маршалки наши земскиє и дворныє и старосты судити” 27). Але і для суду намістників були ріжні виїмки й застереження, важні взагалї для провінціонального судівництва. Так в кождій важнїйшій справі сторона, „не входя у право”, себто перед закінченнєм процеса, могла відкликати ся до в. князя. Се було спеціально застережено в привилеях Київської й Волинської землї. Але супроти проволїкань процесу наслїдком таких відкликів Статут знїс таке право відклику для провінціональних судів усїх катеґорій: „от жадного до сказаня не маєт нихто ся до нас господара отзывати” 28). Тіж привилеї застерігали також, що намістники й судиї вищих ранґ так само — не могли виконувати своїх засудів над панами й шляхтою без затвердження в. князя 29).

Отсї функції публичного характера намістника-старости могли виконувати також через своїх приватних заступників, „намістників”, і право й практика тільки по волї робили деякі ограничення в сїм напрямі. Так перший Статут постановляє, що відпоручник намістника не може судити сам, а мусить мати принаймнї одного асистента з місцевої шляхти, вибраного старостою й заприсяженого 30). В декотрих наших повітах практикувало ся, що певні катеґорії людности виїздили в похід тільки з старостою, а з його урядником не були обовязані їздити, а знов иньші їздили однаково чи з старостою чи з його урядником, і т. и. 31).

Помічниками в сих чинностях старостів-намістників були спеціальні слуги їх, ними визначені. Вони звуть ся ще старо-руськими іменами діцких (дїтські), поки сеї назви не витиснула в 2-ій пол. XVI в. нова назва возного (з польського);

вони екзеквують судові рішення й приводять пізваних на суд. З слуг намістника визначали ся також вижі, що уживали ся для „обдукцій” — оглядин на місцї. Вкінцї бачимо при них писарів або дяків.

Подібно як для урядників і державцїв меньших катеґорій в повітї намістник властиво не був начальником, хоч і мав над ними певну контролю, а до його трибуналу лише йшли часом скарги на їх розпорядження й суд, — так само і намістник не мав властиво над собою иньшої власти і безпосередно підлягав в. князю й його радї, але в певних точках мав над собою зверхність старших провінціональних управителїв, що сидїли в центрах цїлих земель. Для Київщини й Заднїпровя таким був київський воєвода; для Волини — староста луцький, що дїлив одначе деякі компетенції з иньшим, спеціальним тутешнїм урядом — маршалком Волинської землї; для Підляша й Берестейщини — воєвода троцький (память про приналежність сих земель до князївства Кейстута в XIV в.); в сферу компетенцій троцького воєводи війшли (очевидно, при якімсь пізнїйшім подїлї територій воєвод виленського й троцького) також і полїські князївства: Кобринське, Пинське й Турівське 32). Звязь усїх тих українських земель з Троцьким воєводством була одначе далеко слабша нїж нпр. волинських повітів між собою, бо операла ся на занадто припадковій й ефемерній історичній комбінації. В р. 1514 в. кн. Жиґимонт Старий заіменував воєводу підляського, для трох підляських повітів 33), але сей уряд мав більш титулярний характер, на польський взір. Найбільше живі звязки, а з тим — і найбільша інґеренція воєводи в житє поодиноких повітів задержала ся в Київській землї. Але й тут начальником повітових намістників він не був.

Інґеренція воєводи в управу намістників передо всїм була ремінїсценцією колишньої власти князя над цїлою землею, що в деяких землях підтримувала ся ріжними податками й престаціями, зарезервованими для столичного города землї. Сюди можна зачислити й ролю воєводи як зверхника оборони цїлої землї, що задержала ся в Київщинї нпр. в праві воєводи кликати до походу шляхту не тільки з свого, київського повіту, а і з иньших повітів землї 34). Загально належав воєводам нагляд над воєнним катастром — пописом служб землї. З другого боку старшинство воєводи, як старшого намістника — управителя столичного повіту 35), давало йому певні компетенції супроти иньших намістників землї. Коли законодавство в. князївства зачало заводити інстанційні відносини між урядами, з воєводи пробувано зробити вищу інстанцію для повітових намістників. Так перший Статут постановляв, що на суд намістника або иньшого державця належить скаржити ся до місцевого воєводи 36); але реформа ся не удержала ся. За те старшинство воєводи в землї давало привід правительству давати йому ріжні поручення по за границями його тїснїйшого повіту, як староста-намісник діставав такі поручення по за границями своєї тїснїйшої волости.

На Волини воєводи не було, йому більше меньше відповідав староста луцький, але звичайні воєводські прероґативи дїлить він, як я сказав, з спеціальним волинським урядом — маршалком Волинської землї: сей проводить шляхтї в походї, засїдає з панами в вищім судї землї; все се, розумієть ся, значно понижає престиж старости луцького.

Воєводські уряди, заведені на Волини і в Браславщинї в 1566 р. мали вже характер польський, титулярний, як і уряд підляського воєводи.

Система повітів і дрібнїйших намісництв, з воєводським повітом на чолї — се основна схема адмінїстрації, в найширшім значінню слова (включно з судівництвом, воєнною орґанїзацією і т. и.) кождої землї. Поза тим окрім воєводи, старост, намістників і їх заступників були ще спеціальні урядники, дїяльність яких розтягала ся на повіт, або й на цїлу землю. Про деяких я вже мав нагоду згадувати. Звичайно в кождім повітї був хорунжий, що мав близший нагляд над всїми обовязаними воєнною службою — що до повнення ними сього обовязку. При кождім значнїйшім замку стрічаємо городничого (городника Руської Правди), що близше доглядав замкової будови й за направу і будову замку поберав спеціальні оплати від панів чи волостей, до яких певна частина будови належала. Подекуди (як в Луцьку і Кремінцї) стрічаємо й спеціального мостовничого (мостника Р. Правди), що пильнував замкових мостів, побераючи подібні оплати як і городничий. В Київі задержав ся давнїй уряд осмника — до нього належав полїційний нагляд в містї і збір певних торговельних оплат. Подекуди (як в Київі й Луцьку) лишили ся від давнїх княжих резіденций ключники, що зберали колись запаси на княжий двір і тепер мали в своїм наглядї певні доходи або селянські волости. Певні урядники наглядали деяких спеціальних джерел в. княжих доходів: бобровники — бобрових гонів (були у нас на Підляшу і в Луцьку), ловчі (у нас в Берестю) наглядали княжих ловів і обовязаних ловецькою службою людей, гаєвники (у нас в Дорогичинї) — бортних уходів на в.-княжих землях, і т. и. 37)

З упадком колишнїх княжих резиденцій сї уряди перетворяли ся або в дрібні держави приписаних колись до тих урядів волостей (так луцький ключник був властиво державцею волостей „ключа луцького”), або в сїнекури, звязані з побираннєм певних доходів, чи з частини, чи цїлком в свою користь, в заміну за одноразове заплачене в. князеви „чолобитє”, при наданню уряду. В своїх волостях, або в справах звязаних з їх урядом сї урядники мали адмінїстраційну й судову власть, подібно як і намістники-державцї, тільки у старост-намістників була певна контроля над ними, і скарги на них ішли до старости 38).

Вінчали сю адмінїстрацийну систему землї з'їзди урядників, князїв і панів землї, під проводом вищих достойників — воєводи (на Волини — луцького старости) і епископа — т. зв. сойми. Сей інститут обговорений вже вище, з компетенціями досить ріжнородними, але нїколи докладнїйше не реґлєментованими, репрезентував собою землю — себ то її панство (урядники, звичайно вибирані з місцевих же таки панів, виступали тут не тільки як урядова, але й земська верства), і через своїх панів-рад і тих послів, яких висилали сї земські сойми на сойми „великі”, загальнодержавні був звязаний з загальною репрезентацією держави — радою в. князївства і „великим вальним соймом” 39). Така була система провінціональної адмінїстрації в в. кн. Литовськім перед перебудованнєм її на польський взір — в другій половинї XVI в.

Поглянемо тепер на сей самий взір.








Примітки


1) Про староруську управу див. т. III гл. III сеї Історії, 2 вид. Лїтературу провінціональної адмінїстрації в землях в. кн. Литовського див. в прим. 1; головна праця — Любавского Обл. дЂленіе и пров. управленіе (чимало нового матеріалу, але відповідно він не оброблений).

2) Archiwum Sanguszków I ч. 1 і 9, факсімілє в Палеогр. снимках ч. 6 і 8. Див. іще воєводу кремінецького в тім же часї — Akta gr. і ziem. I ч. 5. Про грамоти Юрия-Болеслава див. в т. III гл. 1 (в 1 вид. гл. 2).

3) Грамоти його в Актах Зап. Россіи т. I і Актах Южной и Зап. Россіи т. I, Archiwum Sanguszków, I і III, Палеогр. снимках і т. и.

4) Акты Литов.-рус. госуд. І c. 48.

5) Виїмок з невиданих записей в. кн. Олександра у Любавского ор. c. c. 281, пор. с. 267-8. Держави колеєю з иньших місць див. іще у Любавского c. 21 (Берестейська земля), а також волинський привилей Акты Зап. Р. II ч. 54 (тут „по годом держать” намісництво на ярмарках уже слуги луцького старости).

6) Порівняти виїмок у Любавского c. 255 (з землї Полоцької( з що йно цитованим місцем волинського привилею про колейне намістництво старостинських слуг.

7) Пор. ще з 20-х рр. XVI в. документи у Любавского ор. c. c. 240 і 703.

8) Archiwum Sanguszków I ч. 2 і 67. Архивъ Югозап. Россіи VII 2 c. 7.

9) Ексцерпти з невиданих документів у Любавского ор. c. c. 429-430 і 431-2, Писцовая книга Пинскаго кн. Хвальчевского — див. показчик під словом: десяток.

10) „Старец завский и со слугами путными и со всими людми волости Завскоє”, просять знижки податків — Литов. Метрика, Записи кн. 5 л. 10. Писцовая книга Хвальчевского c. 315, 522, 526, 528, 550. Зрештою про се низше.

11) Про все се вище c. 8-10.

12) Про се вище c. 36-8.

13) Тільки в Литві, головно на Жмуди тивуни лишили ся значнїйшими урядниками.

14) Див. т. III гл. 3, c. 275 першого вид.

15) Нпр. в однім документї з 1460-х рр. маємо воєводу грушівського (Грушівська волость в кн. Кобринськім), в иньшім воєводу острозького, в третїм воєводу подолянського (мб. Подоляни над Горинею, недалеко Ровного) — Archiwum Sanguszków I ч. 52, 59, 62.

16) Хиба що до київського воєводи можна припускати традицію староруську, але і то дуже непевно.

17) Любавский бачить в сих трох повітах память трох князївств — Володимирського, Луцького й Кремінецького (Обл. дЂленіе c. 209), але се дуже непевно. Кремінецьке князївство було занадто ефемерне. Чи не вплинуло скорше посередне становище Кремінця між Литвою й Польщею під час боротьби за Волинь?

18) Так під час ревізії 1545 р. в Луцькім повітї до намістника-старости належав лише оден дворець, котрого доходів не виставало навіть на виживленнє старостиного двора, і оден фільварок до „ключа луцького”. В Володимирськім повітї до замку теж належав тільки оден дворець. Так само в Овручськім. Трохи більше було в Кремінецькім повітї — мабуть завдяки господарности кор. Бони, що перед тим держала Кремінецьке староство: тут було два великих фільварки. За те замки браславський, винницький, житомирський, київський мали тільки по одному-два млини, фільварків не було, а канївський, черкаський, остерський замок не мали анї млинів, анї фільварків. Zródła dziejowe VI с. 15, 47, 102-4, 113, 121, 138, Архивъ Югозап. Рос. IV. l c. 39, VII. l c. 107, 595, VII. 2 с. 31-2.

19) Для господарства княжих дворів особливо важні: інструкція для державцїв дворів в воєводствах Виленськім і Троцькім 1529 р. — Акты Зап. Р. II ч. 159, Устава на волоки 1557 р. — ibid. III ч. 19 і устава 1567 р. (публїкація заповіджена Д.-Запольским). Про управу їх ширше у Любавского Обл. дЂленіе c. 361 і далї і Д.-Запольскаго Госуд. хозяйство І ч. 267 і далї, Крест. реформа — Ж. М. Н.П. 1905, IV.

20) Устава на волоки 1557 р. признає „на врядъ” десяту частину селянських чиншів, третину доходів у збіжу, окрім сїна і вівса, десятину з риби, при спустї ставів, і певну частину доходів міських і судових. Акты Зап. Рос. III c. 84.

21) Нпр. про київського воєводу — Акты Зап. Рос. VII ч. 44, Акты Южной и Зап. Рос. І ч. 111.

22) О скільки взагалї можна говорити про інстанції в тодїшнїй, дуже неясній правительственній схемі.

23) Див нпр. уставу на волоки § 37, 49, 51 й ин.

24) Про сю сторону дїяльностн старости-намістника див. мою давню брошюру: Южнорусскіе господарскіе замки в полов. XVI в. (відбитка з київських Университ. ИзвЂстій 1890, II).

25) Див. вище c. 37.

26) Виїмок з недрукованого акта у Любавского Обл. дЂленіе c. 626.

27) Л. Статут 1529 р. розд. VI арт. 33.

28) Постанови привилеїв у Ясинского § 92, пор. Лит. Статут 1529 р. розд. VI арт. 5 і 6.

29) Ясинскій §. 29.

30) Розд. VI арт. 3.

31) Архивъ Югозап. Россіи VII, І c. 82, 95, 594, 602 і т. и.

32) Про се Любавский Обл. дЂленіе c. 79-80, на жаль — документальний матеріал переважно не наведений.

33) Вольф за Баліньским і Нарушевичом (див. Staroż. Polska III c. 400) зачисляє сюди й пов. Берестейський з кн. Кобринським (Senatorowie c. 42), але се хибно.

34) Архивъ Югозап. Рос. VII. 1 c. 144, 588, 617.

35) В тім була головна ріжниця воєводського уряду в в. кн. Литовськім від польського, що в Польщі реальні функції в близшім повітї воєводи належали старостї, а в в. кн. Литовськім намістника-старости не було на воєводськім замку. Взагалї воєводи польські і литовські по за спільним іменем не мали богато спільного: в Польщі воєвода був тільки членом сената і старшим, але гоноровим достойником землї; воєвода в в. кн. Литовськім окрім певних прероґатив в цїлій землї, лучив у своїх руках також функції намістника для свого тїснїйшого повіта й по при те мав звичайно певні волости, де господарив зарівно з кождим державцею чи дїдичом.

36) Статут 1529 р. розд. VI арт. 1.

37) Про городничих і мостовничих дещо в тій моїй брошюрі Южно-русскіе госп. замки c. 15-6, у Бершадского Аврамъ Езофовичъ — К. Старина 1888, X с. 79-80, про городничих і про всїх сих урядників у Любавского ор. c. c. 474-5, 534-5, 669 сл., 785, 841 і далї; його пояснення сих урядів одначе не всюди справедливі — як нпр. порівняннє литовських хорунжих з польськими каштелянами (c. 534). Катальоґи сих урядників у Бонєцкого Poczet rodów litewskich, sub vocibus. Про київських осмників ще нововиданий документ — Литовская Метрика вид. Арх. ком. c. 578-9.

38) Так нпр. гаєвнику дорогичинському поручаєть ся в трудних справах удавати ся до старости, а також і покривдженим ним до нього скаржити ся — Акты Зап. Р. II ч. 64.

39) Про сї сойми див. вище c. 15-6.











Попередня     ТОМ V     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ V. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.