Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ V. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ V     Розділ V     Наступна





МІСЬКА ОРҐАНЇЗАЦИЯ: ВІЙТІВСТВО, РАДА І ЛАВА, РІЖНІ КАТЕҐОРІЇ ВІЙТІВСТВ — ПРИВІЛЄҐІОВАНІ ВІЙТИ, „ІНКОРПОРАЦІЯ” ВІЙТІВСТВ, ВІЙТИ ВИБОРНІ. ТИПИ МІСЬКОГО УСТРОЮ: ШИРША САМОУПРАВА — ЛЬВІВ, МІСТА З СИЛЬНО РОЗВИНЕНОЮ ІНҐЕРЕНЦІЄЮ ВІЙТА — КРЕМІНЕЦЬ, СТАРОСТА-ВІЙТ — КОВЕЛЬ; ІЛЮЗОРИЧНІСТЬ МІЩАНСЬКОЇ САМОУПРАВИ; МІСТА ПРИВАТНІ — ОЛИКА. СУДІВНИЦТВО: ІНСТАНЦІЇ, КОДЕКСИ МІСЬКОГО ПРАВА, НЇМЕЦЬКЕ ПРАВО В ПРАКТИЦЇ.



Міської орґанїзації я по части мав уже нагоду дотикати ся 1).

Підставу її становила інституція війта (з нїм. Vogt, advocatus). Правительство, вилучаючи міську громаду з загальної орґанїзації, з власти всїх правительственних орґанів, переносило їх компетенції на війта й робило йогож відповідальним за громаду. Війт властиво був тим сполучником, що звязував відокремлену міську громаду, як маленьку державу, з державною системою. Так було в теорії. В практицї були сполучники далеко більше реальні, але я тепер говорю про теорію, а про те, як укладало ся воно в практицї, буду говорити низше.

Близшою спеціальністю війта був суд в карних справах. Популярний в Польщі підручник міського права Ґроіцкого (з 1560-х рр.) поясняв, що властивий титул війта має бути iudex seu praefectus iudicii 2). Він засїдає, як голова, в колєґії лавників (scabini), що творить судовий трибунал міста в карних справах. Роля війта на сїм судї одначе чисто формальна — він тільки має проводити сесією, орікають „присяжні судиї”, себ то лавники. Згаданий підручник поясняє се так:

„Судия (війт) на судї, по міському праву, не орікає 3), а питає рішення у присяжних, і ті, намовивши ся, через свого старшого мають заявити своє ореченнє, а він його оголошує, так як йому скажуть. Тому, оголошуючи рішеннє, він каже так: „panowie daia za prawo, y ja z nimi” 4).

Таким чином суд властиво мав належати до репрезентантів громади, якими мали бути лавники, тим часом як війт був особою для громади чужою.

Полїцийно-адмінїстрацийні компетенції в найширшім обсягу — аж до уставодатної (бо міська громада могла постановляти й закони для себе, але з сього законодатного права користали громади в Польщі дуже мало, через загальну свою анемію), — а також суд в справах приватних мала друга колєґія, а то „рада”, зложена з райцїв (consules), вибираних на певний час, під проводом бурмістра (proconsul). Обовязки й права сеї колєґії згаданий підручник міського права описує так:

„Бурмістр і рада мають обовязком принаймнї раз на тиждень, або кождого разу як буде вимагати потреба, сходити ся на ратушу, радити про добро громади, здобувати нові користи для громади і запобігати шкодам, лагодити і розсуджувати всякі спори, приберати способи, аби їжа й напитки в містї не були дорогі, а продавцїв, які б переступали розпорядження райцїв або загальні ухвали — карати. Окрім того мають наглядати пекарів, різників і шинкарів, пильнувати обманств в мірі й вазї, в продажі їжи й напитків і всякого товару, щоб кірцї й иньші міри мали на собі міський знак: міський „гетьман”, або хто иньший буде мати се порученнє, має з двома райцями з часта, а принаймнї раз на місяць їх контролювати. Має також рада (urząd radziecki) запобігати сварам у містї, боронити від кривд сиріт і вдів, непозволяти й викорінювати шкідні й безчестні гри — як карти, кости й иньші невідповідні. Кождого року рада має складати рахунки з усїх доходів міських, перед старшими й визначнїйшими з громади. Всї ухвали прийняті й постановлені на ратушу, на зібранню, за відомостию й участию громадської старшини, мають бути завсїди виконувані під карою, бо що старші ухвалять, иньші повинні сповняти”.

Сї дві колєґії — „рада” і „лава” становлять головну підставу міської орґанїзації й звуть ся загальним іменем маґістрату, тим більше що невважаючи на свою виразну осібність і відокремлений круг компетенцій, часто мішають ся до купи, зливають ся в одно — і в фундаційних привилеях правительства, і в міській практицї, і в поглядах сучасників. Особливо в наданнях міського права в в. кн. Литовськім, що йшли не так за нормами нїмецького права, як за міською практикою Польщі, часто стрічаємо таке перемішуваннє обох колєґій і їх компетенцій 5).

Взагалї в практицї орґанїзація міст, хоч нїби в основі мала все оден взірець — устрій ж, Маґдебурґа, ріжнила ся дуже й укладала ся в дуже відмінні комбінації. Слїдити сї безконечні варіяції я тут, розумієть ся, не можу і тільки виберу кілька типовійших комбінацій.

Почнемо від тогож таки війтівського уряду і в укладї міських відносин на практицї мав уже велике значіннє. Війт бував або дїдичний або іменований — се дві основні форми. Дїдичне війтівство творило ся від разу при заснованню міст, особливо дрібнїйших — місточок. Осадчий міста діставав від разу уряд війта в нїм для себе й для своїх потомків. Найдавнїйше наданнє нїмецького права — м. Сяноку, 1339 р., сполучене власне з таким дїдичним наданнєм війтівства осадчому й його потомкам 6). Але такі війтівства часом викупали ся потім правительством з рук війтів, або й від разу, при наданню місту нїмецького права і правительство резервувало для себе війтівський уряд. У Львові нпр. війтівський уряд зіставав ся в розпорядженню правительства, і так бувало часто. Посередною формою було наданнє війтівства до живота осадчому й його дїтям. Нпр. осаджуючи м. Бар, король надає війтівство в нїм осадчому і його сину до їх живота, а окрім того записує певну грошеву суму, яка мала б бути сплачена чи осадчим, чи їх потомкам в такім разї, коли правительство буде відберати від них війтівство 7).

Уряд сей був звязаний з досить значними доходами й користями. На війтівство призначали ся певні ґрунти — фільварок, або й цїле село; війт діставав звичайно „шестий гріш” з чиншів і третїй гріш з судових кар міщан, до того прилучали ся ще певні спеціальні доходи — з млинів, склепів, ставів і т. и., які позволяло ся йому урядити на міських ґрунтах, і иньші того рода. В сумі війтівство не тільки в більшім містї, а навіть і в значнїйшім місточку, було досить інтратною державою, привабною тим більше, що його можна було кождої хвилї перетворити в сінекуру, переложивши злучені з ним обовязки на свого приватного заступника — т. зв. лентвойта (landvogt), за певним, розумієть ся — меньшим винагородженнєм. Тому шляхта дуже скоро вигострила зуби на війтівства як на такі масні сінекури, і з початку тільки фактично старала ся розбирати їх в своїх руках, а згодом і соймовими конституціями постарала ся забезпечити собі виключне право до них. Конституціями 1607, 1620, 1662 й дальших років застережено, що війтівства, з деякими виїмками, мають роздавати ся тільки шляхтичам, за військові заслуги 8).

З тих самих мотивів шляхта заходила ся против „інкорпорації” війтівств містам і староствам. Дїло в тім, що з одного боку старости з огляду на війтівські доходи, старали ся забрати війтівства в свої руки, й ріжними способами — через скуплю і через королївські надання прилучали їх до своїх староств. Против такої інкорпорації виступала шляхта, й цїлим рядом конституцій старала ся спинити таке сполученнє війтівств з староствами, але конституції сї не виконували ся, й війтівства з староствами злучали ся й далї 9). Так само противила ся вона інкорпорації війтівського уряду міській громадї.

Дїдичний війт був свого рода малим властителем міста, дїдичем, війт іменований — державцем міста, подібним до державцїв иньших королївщин. Чи той чи сей — були чужі міщанській громадї, як і взагалї війтівська інституція, як я то вже підносив, стояла в повній суперечности з принціпом міської самоуправи. Тому міста з якимсь трохи розвиненим духом самоуправи, змагали до того, аби дістати від правительства привилей на війтівство — щоб війтівський уряд могли вони самі обсаджувати. Се звало ся „інкорпорацією війтівства місту”. З українських міст нпр. у Львові війтівство було „інкорпороване” громадї в 1378 р., Володиславом Опольським 10), і за його прикладом потім в Камінцї, за наданнєм йому львівського устрою в 1594 р. 11). В другій пол. XVI в., за Жиґимонта-Авґуста війтівство було віддано громадї в Буську, з тим щоб доходи з нього ужито на укріпленнє й оборону міста, і се було потверджено спеціальною соймовою конституцією потім 12), і т. и. Але з тих же мотивів, як і против сполучення війтівств з староствами, шляхта не радо бачила й переданнє війтівств міським громадам, і в 1647 р. перевела постанову, що таке переданнє може бути правосильне тільки за спеціальною соймовою конституцією 13).

Інкорпорація війтівства місту була верхом міської самоуправи, і від сього типу випадає нам почати перегляд міського укладу. Можемо взяти собі за взірець Львів — як лїпше звістний.

Тут центр ваги по тім, як не стало війтів, перейшов на раду. Вона складала ся з 12 доживотних членів, званих в львівській бесїдї по просту „панами”, і сама доповняла себе через кооптацію. Ся колєґія (officium consulare) подїляла ся на дві половини — шість райцїв засїдало дїйсно в тім роцї (consules residentes), шість були мов би в відпустцї (consules antiqui); на другий рік сї ставали до дїйсної служби, а ті переходили на відпустку. З шести чинних членів рада вибирала трох бурмістрів, що по черзї (по чотири тижнї) проводили засїданнями ради й були, кождий в своїм часї, старшими міста взагалї. Колєґія лавників з початку також доповняла ся через кооптацію, пізнїйше рада присвоїла собі право іменувати на спорожнені місця лавників. Так само й вибір війта, вибираного з початку з поміж лавників, перейшов до ради — ним бував оден з чинних райцїв того року. Взагалї колєґія лавників зійшла на низшу колєґію ради, радою іменовану, і була ступінєм для переходу до ради: прийнята була практика, що райцї виберали ся з лавників, так само як лавники з колєґії сорок-мужів 14).

При таких порядках — а їх розвій датуєть ся від середини XVI в., від королївського декрету 1541 р. — міська самоуправа була пустим звуком. Від коли рада стала доживотною і замкненою колєґією і поставила від себе в повну залежність иньші уряди й орґани міської самоуправи, місто перейшло в повну й нероздїльну власть тїсної ґрупи міщанських патриціїв, що в руках своїх кількох фамілїй держали міста райцїв і обсаджували своїми людьми низші уряди. Се давало не тільки впливи, а й безпосереднї значні доходи. За прийнятє до ради треба було зложити певну суму до каси райцїв (вибір таким чином міг переходити в просту лїцитацію), туди ж ішли доходи з маґістратського суду, з сїл, що призначені були на дохід райцям, і з ріжних спеціальних джерел; сими доходами, в сумі дуже значними, дїлили ся між собою райцї.

Розумієть ся, такі порядки відкривали дорогу всяким надужитям. В своїй „суплїцї” до короля в 1578 р. львівські цехи сильними виразами (може й побільшеними) характеризували міські непорядки, які були випливом таких відносин. Містом, казали вони, править майже одна фамілїя. Всї райцї між собою кревні. Бурмістром Вольф Шольц, війтом його син, зятї райцями, сини лавниками, иньші уряди займають кандидати на зятїв. Райцї протеґують своїх заушників і кривдять всїх, хто не йде їм в лад. В дїловодстві міста нема нїякої контролї, рахунки фальшиві, з яких 10.000 зл. треба рахувати ріжних дефравдацій 15). Супроти таких надужить міщанство просило, аби привілєґії райцїв знесено, і цїла громада вибирала їх, як і иньших урядників, і то на час, а не доживотно. Правительство одначе не відважило ся на такий рішучий крок супроти львівських патриціїв і обмежило ся тільки поправкою львівської конституції: розпорядженнєм 1577 р. уставлене нове тїло, незвістне нїмецькому праву — колєґія сорока мужів (quadra-ginta viri), вибираних купцями й міщанами доживотно. Ся колєґія безпосередно й посередно — через своїх виборних „реґентів” мала контролювати дїловодство й рахунки ради й иньших урядів; їх згода була потрібна при уставленню податків, при виплатах всякого роду і значнїйших контрактах. Ся поправка, хоч до певної міри обмежила повновласть ради, відносин між нею й громадою не полїпшила, бо як з одного боку колєґія сорок-мужів старала ся розширити свою інґеренцію в дїяльности ради, так з другого боку рада старала ся підпорядкувати свому впливу сю колєґію, і боротьба „поспольства” з радою тягнеть ся далї і в Львові, і в иньших містах з анальоґічним устроєм — нпр. в Камінцї; що був орґанїзований з кінцем XVI в. вповнї на взір Львова 16).

Таким чином розширеннє міської самоуправи приводило в дїйсности до сильно вираженої олїґархії. Там же, де задержувала ся окрема інституція війта, орґани міської самоуправи стояли в сильній залежности від нього.

Прикладом міста з сильно-розвиненою інґеренцією війта може служити нам нпр. м. Кремінець. Уряд війта був тут дїдичний. Фундаційні привилеї його відносин до міських колєґій близше не означають: вони, значить, уложили ся дорогою практики — за взором иньших міст (фундаційний привилей 1536 р. давав Кремінцеви „право саксонське” з вільностями на взір Кракова, але се, очевидно, зістало ся порожньою буквою 17). Люстрація 1563 р. так нормує кремінецьку конституцію: „війт має у всїм пильнувати порядку, справедливо й порядно вести всякі справи міста, а у всїх потребах його відзивати ся до короля; особливо обовязаний він помножати доходи королївські й доглядати, щоб вони правильно й повно виплачували ся; а зібравши чинші з королївських підданих в містї, має передавати їх по давньому звичаю до замкового уряду і складати з них рахунки перед старостою замку. Бурмистр і райцї повинні у всїх справах помагати війтови і у всїм його слухати ся, одначе війт не може нїяких справ рішати анї виконувати без наради з райцями й иньшими визначнїйшими міщанами з міської громади (rzeczypospolitej tego miasta) 18).

Остатнї слова виглядають на певне ограниченнє війтівських претензій, а цїла замітка, вставлена в реєстрі прав і обовязків міста супроти держави й державного скарбу, звучить як відгомін якихось спорів між війтом і громадою, так само й заведеннє тут королем в 1615 р. третьої колєґії (з 24 мужів, очевидно — на взір львівських сорок мужів) 17), що одначе в житє не війшла мабуть зовсїм. На жаль, бракує нам для ілюстрації тодїшнїх відносин матеріалу, і тільки пізнїйший процес міста з війтом, в серединї XVIII в. (1756) кидає сьвітло на цїлий ряд попереднїх десятолїть та разом з иньшими міськими актами того часу виказує становище, зайняте війтом супроти громадської самоуправи. Бачимо, що супроти нього ся самоуправа стала зовсїм ілюзоричною. Бурмистр і райцї нїби вибирають ся за порозуміннєм з війтом громадою, але de facto іменують ся ним: він держить на сих урядах своїх заушників і не дає громадї їх скинути 20). Так кілька десять лїт в містї правила війтівська клїка, і до правильних виборів не допускала; заступник війта т. зв. лентвійт в дїйсности стояв на чолї ради, поруч бурмістра; з участию війта рішали ся справи залежні виключно від ради, і т. и. В спілцї з міськими урядниками — своїми заушниками, війт безконтрольно рядив у містї, заберав на себе міські доходи і міські ґрунти, а скаржити ся міщанам до короля не позволяв, і т. и. Одиноке ограниченнє самоволя війта знаходила собі в особі старости, і вкінцї щоб покрити свої надужитя, як виник той процес з громадою, війт продав своє війтівство старостї 21).

Переходячи до ролї старости, мушу запримітити, що широка участь його в міськім господарстві й управі наслїдком його полїційних і фіскальних компетенцій, а також ролї коменданта замка була взагалї признана de iure. Так старостам поручало ся слїдити, щоб міста уживали свої доходи на укріплення міста, відповідно до наказів правительства, а для того контролювати їх господарство; з того виріс обовязок міських урядів — предкладати річно рахунки старостї, хоч се зрештою досить слабо виконувало ся 22). Фіскально-полїційний нагляд над торговлею, оборона замку й повіту, нарештї — істнованнє в містах людности під присудом старости, а не маґістрату все се давало старостї широку інґеренцію в міські справи, а з тим відкривала ся широка дорога йому й його заступникам, урядникам і т. и. для всяких надужить. Історія міст се взагалї історія вічних спорів громад з старостами за компетенції й нарікань на старостинські надужитя.

При такім характері старостинського уряду особливо важного значіння наберало сполученнє — „інкорпорація” війтівств з старостами. Місто попадало в такім разї в дуже сильну, подвійну залежність від війта-старости. Як приклад такого міста можемо взяти нпр. волинський Ковель.

Війтівство було тут злучене з староством десь найдальше в початках XVII в. В серединї XVI в. громада мала осібного війта, і в 1556 р. війт з цїлою громадою скаржили ся королеви на кривди від ковельського старости: що він мішаєть ся в суди й справи міські, накладає на міста ріжні оплати від торговлї й промислу, змушує ремісників робити на себе й своїх служебників безплатно, чи то за малу плату, і т. и., і король поручав старостї залишити такі кривди й мішання 23). Нові порядки, по „інкорпорації” війтівства описує нам королївська грамота 1611 р., видана на місце давнїйших (бо погоріли), з рідкою докладністю. Ковельська громада що року, на початку, має предложити старостї вісїм кандидатів, і з них староста або його намістник іменує чотирох райцїв, а одного з них — першим бурмістром (кождий райця з черги мав правити місяць як бурмістр, але потім бачимо бурмістрів „квартальних”). Він же według upodobania swego іменує одного з міщан лентвійтом до міського суду, а міщанська громада приберає йому чотирох лавників; лентвійт і лавники доживотні. Апеляція від лавничого суду йде до бурмістра й ради, відти — а також і від суду бурмістра й райцїв — до старости, а від старостинського суду до королївського 24).

Так виглядала ковельська конституція на письмі. Акти показують, що на практицї місто й його житє стояло в повній залежности від „вельможного й. м. пана старости і добродїя нашого”, як титулує його міський уряд. Він не тільки затверджував міські податки, але й сам розкладав їx, реґляментував своєю властию міські відносини, а навіть петиції міста до короля йшли до його контролї, й він „давав позволеннє” місту предложити королеви певні дезідерати, які й „специфікував” при тім — очевидно з наміром, щоб міщане не вложили в свої петиції якоїсь точки противної його власним інтересам. Ілюстрацією відносин може бути така „картка” старостинського намістника, втягнена до міських книг, як інсталяційна грамота лентвійта: „Пане Захаряшевич! З огляду що п. Семенович, погнївавши ся на мене, подякував минї за уряд лентвійта, то я до дальшої волї й роспорядження й. м. п. старости, вашу милость іменую субститутом. Взявши на себе сей уряд, відберіть актові книги, також розпятиє, а місце на суди визначаю в домі Бобовської — її за те треба буде полекшити податки; для книг виберіть порядне місце, аби не були у вас, за містом. Поручаючи то все в. милости, прошу пильнувати порядку й справедливости в містї.” Процес против того попереднього лентвійта, що задер ся з замковим урядом, зрештою характеризує нам становище, яке лентвійт займав супроти маґістрату, далеко виходячи за рами лавничого суду: він власновільно роспоряджав ся доходами міста, на себе обробляв міські ґрунти, а бурмістрів і райцїв, що йому противили ся, лаяв і наганяв, і т. и. І місто терпіло се лїтами, й тільки по упадку лентвійта, з інїціятиви самого замкового уряду, потягає його до відвічальности 25).

Ковель все ж таки був містом більшим, і тут староста лїчив ся бодай з певними формами міської самоуправи. В меньших місточках не бувало й того. Місточко Тирава нпр. скаржило ся на свого державця, що він забрав їм ратуш і винайняв від себе Жидам, міщанській громадї каже сходити ся у себе в дворі, його урядник іменує їм від себе війта і райцїв, і т. и. 26).

Ще більший нїж по королївщинах степень залежности міської „самоуправи” мусїв, розумієть ся, істнувати в містах приватних. Тут власть дїдича не мала ограничення і в правительственній власти, що бодай могла обмежати власть війта-старости. Якісь права міської громади в приватних містах могли істнувати тільки доти і о стільки, о скільки хотїв того дїдич, і коли вже в королївських містах розглянених типів самоуправа нїмецького права була в значній мірі ілюзоричною супроти фактичної залежности міст від війта або старости, то в містах приватних міська орґанїзація зводила ся на чисту форму — на низшу домінїальну полїцію, що виконувала роспорядження дїдича й пильнувала порядку в зазначених її дїдичем границях. Само правительство вже не вважало приватні міста властиво за міста і супроти волї дїдича не признавало нїякої сили за міськими хартиями. А тим часом було тих приватних міст велике число, а деякі з них таки досить значні.

Як тип орґанїзації таких приватних міст візьмемо волинську Олику 27). Свою хартию, „на взір столичного міста Виленського” дістала вона від свого властителя Миколи Радивила в р. 1564; в нїй значило ся, що війт буде наставляти ся дїдичем; райцїв і лавників буде що року виберати собі громада; апеляція на війта іде до дїдича 28). Пізнїйше бачимо також іще й колєґію тридцятьох (на взір звістних сорок-мужів). Дїйсним роспорядчиком в містї був поставлений дїдичом чи його управителем війт; міські урядники при нїм мають лише підрядну ролю 29). Дїдич рядить в містї як у кождій своїй маєтности і видає свої реґуляміни, під страхом арешту, кайданів, вигнання, а навіть утрати прав власности в містї. Права міщан на свої ґрунта й доми взагалї не більше, як у селян — се не власність властива, а право уживання (тому часом остро забороняло ся в таких приватних містах продавати свої ґрунти шляхтичам, що могли претендувати на права повної власности) 30). Реґляментація не раз доходила до дивної на нинїшній погляд дрібязковости: в родї того щоб міщане-християне не ходили до лазнї разом з Жидами, — аби ходили для того в певні лише днї, аби повздержували ся від торгу в певні сьвята, і т. и. 31).

До сих схемок мушу додати ще кілька загальнїйших заміток про практику міської орґанїзації.

Як я вже згадав вище, в практицї між двома основними колєґіями міської самоуправи — радою й лавою, в поменьших містах дуже часто не робило ся ріжницї: вони разом творили те що називало ся „маґістратом” або „урядом” і спільно порядкували ті справи, що належали до ради чи до лави. Так часто і в судових і в адмінїстрацийних справах зарівно виступає маґістрат зложений з райцїв і лавників, під проводом лентвойта і бурмістра (нпр. в Барі) 32). Війт чи лентвойт, як то ми бачили вже і з наведених схем, звичайно стоїть на чолї маґістрату й управи взагалї. До участи в управі покликують ся також старшини цехів, а часом також і „старі бурмістри” — райцї з попереднїх років: вони разом з маґістратом і цехмістрами властиво тримають громадську управу з року на рік (так бачимо нпр. в Ковлю). Подекуди (як нпр. в Олицї) бачимо ще контрольне тїло (модифікацію колєґії сорок-мужів), якого відносини до маґістрату мусїли ріжними способами укладати ся. Так само ріжно укладали ся відносини до міської управи жидівської громади — т. зв. кагалу: подекуди відпоручники кагалу беруть участь в виборах райцїв, але не в біжучій управі 33).

Порядок інстанцій ми вже по части бачили. Нїмецька практика знала апеляцію, як також і відклик в непевних випадках самого суду до маґістратів старших міст, метрополїй, що служили взірцем орґанїзації для молодших. Ся практика була перенесена в початках і до Польщі й на Русь. Казимир В., щоб запобігти апеляціям до заграничних митрополїй, а при тім — аби під близшим впливом правительства орґанїзувати апеляційну інстанцію для громад нїмецького права, фундував вищий суд нїмецького права на краківськім замку, але він в ролї одинокого трибуналу для цїлої держави не удержав ся, і дав тільки початок до засновання цїлого ряду таких же вищих судів по провінціональних містах. Остатньою інстанцією мав служити комісарський суд відпоручників з шести міст в Кракові.

Пізнїйший порядок апеляції для українських земель звістний нам підручник міського права описує так: „на Руси з міст і місточок апелюють до райцїв львівських, бо Львів з цїлої Руської землї місто найперше й найголовнїйше; се й справедливо, бо й по праву головнїйше й визначнїйше місто в провінції має служити головою иньшим місточкам і селам (автор покликуєть ся на нїмецьке міське право); від райцїв львівських апелюють до вищого суду (prawa) маґдебурського на замку краківськім, а відти до королївського маєстату або комісарів шести мість” 34). Та як великий був дїйсно, в ріжних часах, апеляційний округ львівської ради, се ще б треба розслїдити. Про Сяніцьку землю знаємо, що тут був вищий суд для війтів і війтівств на сяніцькім замку, зложений з восьми війтів сїл і місточок, і з нього апеляції йшли просто до вищого суду краківського (в XV-XVI в.) 35). З рештою з часом сї вищі суди тратять своє значіннє, супроти апеляційної практики до „королївського маєстату”. В 1550 р. шляхта добила ся того, що мішані справи — шляхтичів з міщанами в вищих інстанціях мали йти не до судів нїмецького права, а до королївського 36), і з часом взагалї для міських справ значіннє апеляційної інстанції переходить до королївського асесорського суду.

Сей асесорський суд складав ся з урядників королївської канцелярії — референдарів, реґентів канцелярії й секретарів, під проводом канцлєра, отже був судом бюрократичним, нїчим з містами спеціально не звязаним. Се не перешкодило йому, ставши з кінцем XVI в. апеляційним трибуналом для міст, зістати ся в сїй ролї до кінця, позбавивши значіння всї иньші апеляційні інстанції. Супроти нього тратять всяке значіннє й заникають вищі суди нїмецького права й комісарський суд шести міст. Тратить также свое значіннє й суд старости, що для ріжних міст досить часто мав значіннє апеляції і таке застереженнє практикувало ся дуже довго в фундаційних привилеях — апеляція на війта мала йти „до короля або до його старости” 37).

Джерелом для права міських судів весь час мало бути рециповане право саксонське. Воно зложило ся з земського саксонського права (Speculum Saxonum), скодифікованого в 1-ій пол. XII в., і права міського (lus municipale), опертого окрім того ж земського права на ореченнях (Weisthümer) старших саксонських міст. В землях польської Корони воно було спопуляризоване в перерібцї Яскера, виданій в Кракові 1535 р., але ще ширшу популярність від сеї латинської перерібки здобули оперті на нїй перерібки польські — Щербіча (вид. 1581) і особливо Ґроіцкого (1 вид. 1565 р.). Перерібка Ґроіцкого, що передруковувала ся потім весь час істновання Річи посполитої 38), завдячала свою популярність більшій приступности. Окрім саксонського права, що становить його головну підвалину, вона користає також з польського законодавства й звичайового права. Складаєть ся з кількох частин, разом звязаних; перша зветь ся Porządek sądów i spraw mieyskich prawa magdeburskiego, і під сею назвою сей підручник взагалї був звістний в Польщі й на Українї. Ним головно було спопуляризоване нїмецьке міське право 39), і для пізнання теорії міського права тих часів (XVII-XVIII в.) він служить найлїпшим джерелом.

Всї сї збірки обіймають право цивільне, карне й процедуру. Цїле право в міських відносинах мало бути переведене рециповане, чуже. Крім того що чуже, воно в деяких частинах було сильно перестаріле й невідповідне — так карне приносило з собою нелюдські кари середновічної системи застрашень, противні українському й взагалї словянському праву й народній вдачі. Смерть служила найзвичайнїйшою карою, і то в ріжних квалїфіцірованих як кажуть правники, особливо прикрих, середновічною фантазією вишуканих формах, як спаленнє (за відступленнє від віри, чарівництво й отруту), утопленнє в однім мішку з псом і котом (за убийство свояка), четвертованнє живого (за деякі переступи против моральности, і т. и.). Тортури були одним з приписаних способів процедури, і хоч підручники права виступають против „не порядків”, які діють ся з тими тортурами по містах і місточках, і против ріжних вишуканих тортур, але меньше тяжкі форми поручають самі й лише остерегають, аби тїла при тім не калїчено і не замучувано людей на смерть, бо то б стягало на судю підозріннє гнїва й ненависти на злочинця 40). І сї норми не зіставали ся порожнім звуком 41). Що правда, в українських землях норми звичаєвого руського права (а сею дорогою — й норми староруські), а в землях в. кн. Литовського — також норми права статутового, безперечно, не зіставали ся без впливу на практику міських судів, особливо в містах меньших, де не дуже то й самі трибунали були обзнайомлені з міським правом. Але нема сумнїву, що й норми сього остатнього зовсїм не лишали ся порожньою буквою й широко переводили ся в житє, не вважаючи на всю свою чужість, або й суперечність з правними поглядами народу 42).








Примітки


1) Див. вище с. 231 і далї. Лїтературу див. в прим. 7.

2) Porządek sądów i spraw miejskich prawa magdeburskiego w Koronie polskiej, вид. перемишльське, 1760, с. 11.

3) nie ma wynaydować sentencii.

4) Ibid. c. 12-3.

5) Нпр. в наданню нїмецького права Кремінцю: „обивателї м. Кремінця теперішнї й будущі повинні будуть судити ся тільки маґдебурським правом і відповідати перед бурмистром і райцями, а більше перед нїким”. Архивъ Югозап. Россіи V. І c. 40-1. Порівняти ще нпр. наданнє нїмецького права Берестю: „маєтъ ихъ судити и рядити войтъ и бурмистры и радцы берестейскіи” — Акты Зап. Р. II ч. 73.

6) Див. вище c. 226.

7) Акты Барскаго староства І ч. 57.

8) Volum. legum II c. 438, III c. 178, IV с. 397, V c. 12 і т. д.

9) Ibid. II c. 438, III c. 178, VI c. 303, і т. и. Як приклад пізнїйшого сполучення війтівства з староством вкажу нпр. на барське — див. Барское староство, c. 306-7.

10) Akta gr. i ziem. III ч. 26.

11) Архивъ Югозап. Россіи V ч. 43.

12) Volum. legum III c. 140.

13) Volum. legum IV c. 55.

14) Пор: у Зубрицького Kronika m. Lwowa c. 13 і далї — начерк устрою міста, на підставі міських актів.

15) У Лозїньского Patrycyat i mieszczaństwo 2 c. 61.

16) Огляд його устрою у В.-Буданова ор. c. (Ж. Мин. H. П. 1868, кн. XI), с. 178 і далї укр. перекладу.

17) Архивъ Югозап. Россіи V т. І ч. 2 і 9.

18) Архивъ Югозап. Россіи VII II c. 73.

19) Starożytna Polska III c. 80.

20) Бували міста, де й фундаційним привилеєм признавало ся війтови право виберати райцїв — нпр. в привилею полоцькім (А. 3. Р. І ч. 159).

21) Виїмки з актів кремінецького маґістрату у В.-Буданова op. c. c. 251-3 і 264-5 укр. вид.

22) Volumina legum II c. 53, 65, 68, III c. 84, 184, 337.

23) Архивъ Югозап. Pocсiи V, І ч. 15-18.

24) Ibid. c. 113.

25) Ibid. c. 115, 163, 167-8, 170-1, 173, 243-4, а також виїмки у В.-Буданова ор. c. c. 248-250 і 265.

26) Матеріали, під р. 1574.

27) Другим таким типовим приватним містом може служити Дубно, описане у В.-Буданова ор. c. c. 275-280, також Архивъ Югозап. Россіи V, І ч. 55, 102, 128.

28) Архивъ Югозап. Р. V. І ч. 19.

29) Ibid. ч. 76.

30) Ibid. ч. 46, III, 178, 180.

31) Ibid. c. 179, 319.

32) Нпр. Акты Барскаго староства II ч. 53, 54, 58.

33) Нпр. Архивъ Югозап. Россіи V, І c. 318 (Дубно).

34) Porządek sądów i spraw miejskich c. 106.

35) Відомости про нього зібрані в статї J. Samolewicz Sąd wyższy na zamku sanockim, 1903 (звістки про сей суд маємо з р. 1425 до 1553).

36) Volum. legum II c. 8 § 40.

37) Нпр. фундація м. Глинян, 1397 р. — Akta gr. і ziem. І ч. 10, фундація Бара, 1540 р. — Акты Бар. староства І ч. 58, і т. и.

38) Остатне виданнє її вийшло в Перемишлї 1760 р., накладом єзуїтів.

39) Див. нпр. вибрані цитати правних джерел, з кримінальних реєстрів саноцького ґроду — Regestr złoczyńców grodu Sanockiego, c. 264.

40) Porządek c. 138.

41) Що до сеї точки проф. Антонович в своїй розвідцї про міста (див. прим. 7) висловив був погляд, що нїмецьке право було тільки номінальним, що в дїйсности в судах панувало руське звичаєве право (c. 170-2). Против нього виступив дуже рішучо В.-Буданов, кажучи, що в міській практицї нема слїду звичаєвого права, а панує рециповане (київські Унив. ИзвЂстія 1877, III c. 92, в справозданню з Ист.-юрид. матеріалів Витеб. и Могилев. губ.).

42) На такім посереднїм становищі — що нїмецьке право в міській практицї уживало ся дїйсно, хоч і не виключало звичаєвого, стали в вище згаданій контроверзії такі дослїдники як Кистяковський, Тарановский (див. прим. 7). Се, здаєть ся, й треба уважати найбільше правдоподібним розвязаннєм справи, супроти доказів наведених сторонами, хоч треба признати, що дотепер спір з обох боків мав більше апріорний характер, а судових актів майже не студіовано.











Попередня     ТОМ V     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ V. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.