[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

ЄРАРХІЧНІ ВІДНОСИНИ. ОБСАДА МИТРОПОЛЇЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНЇ XV В., МІСАІЛ. СПИРИДОН, СИМЕОН, ІОНА, МАКАРІЙ, ЙОСИФ БОЛГАРИНОВИЧ. ОБСАДА МИТРОПОЛЇЇ В XVI В. — ІОНА Й ЙОСИФ СОЛТАН, ЙОСИФ І МАКАРІЙ, ПРОДАЖА МИТРОПОЛЇЇ, СИЛЬВЕСТР ВЕЛЬКЕВИЧ Й ІЛЯ-ІОНА КУЧА, ОНИСИФОР ДЇВОЧКА Й МИХАЙЛО РОГОЗА. ОСЛАБЛЕННЄ ІНҐЕРЕНЦІЇ ПАТРІАРХАТУ В ОБСАДЇ МИТРОПОЛЇЇ, НЕВДОВОЛЕННЄ З ПАТРІАРХАТУ, ОСЛАБЛЕННЄ УЧАСТИ ПАТРІАРХІВ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ РУСИ, ЗРІСТ ІНҐЕРЕНЦІЇ ПРАВИТЕЛЬСТВА.

До тепер, як ми бачили, конкурують з собою: вибір митрополита духовенством і православною аристократиєю, з більшою або меньшою участию в. князя, і номінація з патріархату. Роман, Антонїй галицький, Герасим, вибрані собором чи правительством ¹), посилають ся до Царгорода й дістають посьвященнє; Іван (луцько-галицький) і Григорий Цамблак, тим же способом вибрані, не дістають — посьвящення, наслїдком перешкод від московських митрополитів; посередню форму маємо в поставленню Кипріяна — за певним порозуміннєм патріархата з князями. Від патріархату присилають ся без всякого порозуміння митрополити як Фотий, Ісидор, також Григорий. На будуще відпадає, наслїдком розриву Москви з Царгородом, оден (неґативний) чинник при обсадженню київської катедри — впливи московського духовенства й правительства. Мають за тим уложити між собою modus vivendi иньші чинники: патріархат, литовсько-польське правительство й собор православних.

По смерти Григория (умер зимою 1473) ²) власне вийшов конфлїкт між сими чинниками, але він в подробицях своїх неясний. Зі звістної „епістолїї” до папи Сікста ³) виходило б, що в Литві, по певній проволоцї, вибрано на митрополїю Місаіла, епископа смоленського, з боярського рода Пстручів ⁴). Хто виберав його і при яких обставинах, не знаємо зовсїм, а мало б се стати ся по кількох лїтах по смерти Григория. Ся довша прогалина, в звязку з висланою тодї, зараз по смерти Григория ⁵), грамотою до папи від епископів, князїв і православних людей, змісту, як виходило б, анальоґічного з пізнїйшою грамотою 1476 р., то значить з прошеннєм від папи оборони від кривд зі сторони латинського духовенства, — давала б здогадувати ся, що поставленнє митрополита могло стрінути ся з перешкодами зі сторони латинського духовенства, що виходячи з прецедента — попереднього поставлення митрополита Григория папою, могло противити ся вибору нового митрополита. Се дуже правдоподібно, і сими перешкодами об'яснялась би проволока, яка зайшла з вибором нового митрополита. Дату сього вибору вивести одначе не можна, бо тільки на своїй епістолїї, 14/III 1476, Місаіл підписаний яко „електъ на митрополію кієвского престола и всея Росіи”, а зрештою зветь ся просто владикою смоленським ⁶).

Тим часом, поки волїкла ся справа поставлення митрополита в Литві, в Царгородї був поставлений митрополитом київським (для Литви) Спиридон, „родомъ Тверитинъ”, прозваний Сатаною „за рЂзвость єго”, як пишуть московські лїтописи, що переховали нам одинокі звістки про сього митрополита. Був то, як показують його писання, чоловік дуже як на той час осьвічений і очитаний, але зрештою про його минувшість нїяких відомостей не маємо, а й обставини самого його поставлення нам незвістні. В початках 1476 р. приїхав він в свою епархію, коли мабуть уже був тут вибраний Місаіл. Спиридона не прийняли, й Казимир казав його увязнити. Правдоподібно, для оправдання такої неґречности була пущена поголоска, що Спиридона поставлено неправно: „поставленъ на мздЂ патріархом, а повеленіємъ турскаго царя”. У вязненню Спиридон просидїв довго: ще в 1482 р. присилав він свого посла до в. князя московського, переказуючи, що віз з Царгорода для нього (!) богато мощей, але Казимир то все повідберав. Сею побожною причиною він, очевидно, хотїв побудити в. кн. московського до інтервенції, але той не схотїв: поставленнє Спиридона в Царгородї митрополитом всея Руси (в однім своїм посланню він титулує себе „архіепископом київським і всея Руси”) для московської церковної полїтики було зовсїм ненаручним, і коли Спиридон пізнїйше якось вийшов зі свого вязнення й приїхав в Москву, тут попав у нове вязненнє ⁷).

Супроти арештовання поставленого патріархом Спиридона, Місаілу нїяково було й звертати ся до патріарха за посьвященнєм. Зрештою, можливо, що на нього робило натиск латинське духовенство і за ним правительство, аби взяв сьвященнє з Рима. В його епістолїї можна бачити пробу вийти, бодай pro foro externo, з такої ситуації. Але вона зістала ся нерозвязаною, й Місаіл мабуть так і лишив ся лише „електом” київської митрополїї (тим можна толкувати, що і в старі катальоґи київських митрополитів він не війшов): остатнї звістки про нього, з р. 1480, все ще говорять про нього як про епископа смоленського.

Тому що по 1480 р. про Місаіла звісток не маємо, приходить ся думати, що вже по його смерти (котру в такім разї мусимо положити десь на осїнь чи зиму 1480/1 р.), вибрано собором епископів і „всЂхъ становъ людей”, нового митрополита Симеона. Ситуація перетерла ся тим часом: і правительство і патріархат вийшли зі свого завзятя. По дозвіл на посьвященнє вислано посольство до Царгорода, й патріарх прислав своїх відпоручників — двох епископів, очевидно — для посьвящення Симеона на ґрунтї, й „благословенну грамоту”; про се знаємо тільки з пізнїйшої, але вповнї правдоподібної звістки про сю грамоту в „Палїнодії” Копистенського, що покликуєть ся на перехований її ориґінал, чи копію в архиві Печерського монастиря ⁸). Modus vivendi був відновлений.

Симеон умер в 1488 р. Порядок поставлення його наступника звістний нам нарештї трохи докладнїйше завдяки тому, що заховала ся грамота, вислана собором до патріарха ⁹). Вона ex post потверджує звістки про попереднє поставленнє. Скоро по смерти Симеона, на „прилежне моленіє” православних епископів і „поспольства”, Казимир „повелЂ (властиво позволив) избрати годнаго настоятеля престолу кіевскому и всея Руси”. Собор з епископів і поспільства, зібравши ся здаєть ся — в присутности в. князя, довго, „по многихъ временныхъ днЂхъ” застановляв ся над вибором і нарештї вибрав „мужа свята, достойна вЂры, умЂющаго в разумных правителя христьянству, въ писанієхъ сугубо наказаннаго, могущаго инЂхъ ползовати и противящим ся закону нашему силного възбранителя и устъ таковЂмъ затыкателя” — архіепископа полоцького Іону. Він вимовляв ся, але супроти „повеленія” в. князя й прошення всього духовенства й поспільства вкінцї згодив ся вибір прийняти. Тому що самому йому в Царгород до патріарха йти було „невмЂстно”, вислано по „благословеніє” до Царгорода з собору архимандрита слуцького з грамотами від самого собору — де було описано все так, як я з неї то вийняв, і від в. князя — з прошеннєм затвердження і благословення митрополита. Воно, очевидно, було дано, хоч подробиць того ми не маємо нїяких ¹⁰).

Одначе нашим православним на митрополитів не щастило, вони вмерали дуже скоро, і се при всяких трудностях, з якими звязана була обсада митрополичого стола, давало вірним чимало клопотів.

Уже з початком 1495 р. бачимо нового „нареченного митрополита”, архимандрита виленського троіцького монастиря Макарія, прозвищем Чорта ¹¹). Про порядок його вибору можемо лише догадувати ся, що він був подібний до попереднього, за те про дальше маємо досить докладні відомости. Під тимже р. l495 сучасна волинська лїтопись записує: „зібрали ся епископи — володимирський Васиян, полоцький Лука, туровський Васиян, луцький Іона й поставили (себто посьвятили, як видко з дальшого) митрополитом Макарія архимандрита призвищем Чорта Київу і всїй Руси, а до патріарха по благословеннє послали старця Діонисея й Германа диякона монаха”, а під р. 1496: „тої осени прийшов з Царгорода від патріарха Нифонта посол — келейник його (прибічний монах) старець Йосиф і з ним посли митрополита київського Макарія — Діонисий старець і Герман диякон, принесли благословенні грамоти з великими оловяними печатками в. князю й в. княгинї, митрополиту, епископам, князям, боярам і всїм православним християнам, тільки посол патріарха закинув епископам: „на другий раз не поставляйте митрополита, доки не дістанете благословення, хиба в крайнїй потребі”. Епископи ж сказали: „ми не вирікаємо ся давнїх порядків царгородської соборної церкви й благословення отця нашого патріарха і тільки в крайности поступили так, як поступили й братия наші епископи за в. кн. Витовта — поставили митрополитом Григорія Цамблака, — як і в правилах св. апостолів і отцїв написано: два або три епископи нехай свобідно ставлять епископа. Посол сказав на се: „ви поступили добре, бо в крайности й від закону мусить ся відступати” ¹²).

Але вже на другий рік м. Макарій наложив головою, натрапивши на Татар в дорозї до Київа, і таж лїтопись, записавши се, нотує під дальшим роком (1498): „мая 30 в. князь Александръ литовскый даде митрополью киевьскую и всея Руси Иосифу епископу смоленскому, съ епискочьєю смоленскою” ¹³).

Сей новий митрополит, Болгаринович на імя, був з заможного шляхетського роду ¹⁴), спорідненого з Сопігами, і мабуть через протекцію близького в. князеви чоловіка Івана Сопіги, що сам перейшовши на латинство, міг рекомендувати в. князеви свого свояка як чоловіка „вирозумілого”, і дістав ся на митрополїю ¹⁵). Слово „даде” лїтописи мабуть таки й треба розуміти, що в. князь дав Йосифу митрополїю просто від себе, без соборного вибору. Що така практика почала взагалї закорінювати ся, сьвідчать мало що пізнїйші постанови виленського собору. Що Йосиф міг бути таким способом іменований, може вказувати з одного боку — його услужність для в. князя ¹⁶), з другого — та обставина, що з його посьвященнєм справа протягла ся дуже. Кілька лїт Йосиф зіставав ся епископом смоленським і „нареченим митрополитом”, і тільки в 1500 р. його посьвящено: „поставиша митрополита києвьского и всея Руси Иосифа епископа смоленского; приєха посол с Цариграда от патріарха Іоакима крестоносецъ Аврамиє и епископи литовьскіи: Лука полоцкый, Кирил луцкій, Васьян туровскый” ¹⁷). По своїм посьвященню Йосиф скоро вмер.

Про його наступника — м. Іону не маємо близших відомостей; пізнїйші письменники пишуть лише, що дістав митрополїю за протекцією в. кн. Олени ¹⁸). Так само про поставленнє м. Йосифа Солтана, наступника Іони (нареченим виступає від пол. 1507, посьвяченим від середини 1509), знаємо тільки, що був він поставлений „благословеньємъ светейшого господина вселенского великого патрыарха Константинаграда и єго великого вселенского собора” ¹⁹). Сей момент — благословеннє, себто формальне затвердженє патріарха, що випереджує посьвяченнє, таким чином уже уставив ся міцно. Нїякої активнїйшої участи в поставленню митрополита патріарх не має; користи його від того, як побачимо далї, обмежують ся невеликим грошевим дарунком. Дїйсне значіннє при обсадї митрополичого стола дїлять між собою в. князь і собор, але значіннє сього остатнього упадає: соборний вибір вправдї згадуєть ся, але иньші звістки з другої чверти XVI в. вказують виразно, що се була вже гола фраза, і властиво вибір митрополита заступило вже іменованнє, або затвердженнє в. князем купна, чи уступки митрополичої гідности кандидатови від попередника.

І так поминаючи наступника м. Йосифа Солтана (умер десь зимою 1521/2 р.), також Йосифа іменем, бо про поставленнє його не маємо нїяких подробиць (перед тим він був архіепископом полоцьким, в 1522 р. був нареченим, з кінцем 1523 посьвяченим митрополитом, а умер 1534 р.) ²⁰) — маємо характеристичні з сього погляду звістки в в. княжій грамотї про поставленнє його наступника м. Макарія. „Бив нам чолом, пише в. кн. Жиґимонт, владика луцький і острозький еп. Макарій і просив нас, аби ми його обдарували хлїбом духовним — митрополїєю київською, галицькою і всея Руси, що перед ним держав м. Йосиф; в тім говорила за ним наша королева й в. княгиня Бона, а просили воєвода виленський і т. и. Ольбрахт Гаштольд і всї князї й пани грецького закона, аби ми дали йому ту митрополїю й обдарували тим хлїбом духовним, бож і м. Йосиф за свого житя відступив йому сю митрополїю по своїм животї”. Вел. князь з огляду на ті прошення за Макарієм сповняє його бажаннє ²¹).

І так тут в основі справи лежить уступка, по всякій правдоподібности — продажа митрополитом Йосифом кандидатови — Макарію прав на його митрополїю по його смерти, подібно як продавали ся всякі держави. Подібно як при таких продажах, на се треба було затвердження в. князя; на се уживаєть ся протекції впливовійших осіб на дворі, й таке затвердженнє осягаєть ся. Рекомендація „всїх князїв і панів грецького закону” — то значить присутних на соймі, фіґурує нарівнї з рекомендацією латинника Гаштовта або кор. Бони. Соборного вибору, хоч би для форми, нема в сїм випадку анї слїду; про епископів анї згадки. Митрополїя трактуєть ся навіть не як уряд, а якась передавнена держава, і практика ся в духовних кругах вповнї акцептуєть ся: рік пізнїйше по своїй номінації Макарій виступає вже яко посьвящений митрополит ²²).

В сїм епізодї нові порядки обсади митрополичого стола виступають з особливою виразністю. В дальшім вони дають себе знати часом меньше виразно, але основа річи не зміняєть ся богато: митрополїя трактуєть ся як державна бенефіція, „хлїб духовний” — такий самий як „хлїб сьвітський”, по тодїшнїй термінольоґії (хлїб — бенефіція, московське „кормлєніє”).

Саме так її трактував наступник Макарія Стефан Велькевич, мечник виленський і скарбник в. князя. Він випросив собі від Жиґимонта Старого виленський троіцький монастир, а в 1551 р., все ще зістаючи ся сьвітською особою, мечником і скарбником, не прийнявши чернечого стану, дістає вїд Жиґимонта Авґуста т. зв. експектативу на митрополїю: грамотою 1551 р., пять лїт перед смертю м. Макарія, в. князь обовязав ся, що по смерти Макарія віддасть митрополїю не кому иньшому, а тільки Велькевичу. По смерти Макарія (yмep десь зимою 1555/6 р.) Велькевич дїйсно сю митрополїю дістав і виступає з початку яко наречений митрополит, уже пострижений, з іменем Сильвестра, а кілька місяцїв пізнїйше яко дїйсний, посьвящений митрополит ²³).

На випадок смерти Вельковича — єсть така звістка, дістав був від короля експектативу еп. холмський Теодосий Лозовський ²⁴), але катедру дістав епископ туровський Іона Протасович (1568, подробицї незвістні). Потім сей Іона, в 1576 р., „будучи вже въ лЂтЂхь зошлый и не можучи службЂ божой водлЂ повинности закону своєго греческого въ рЂчахъ тому вряду и поволанью єго духовному досыть чинити”, відступив (себто, инакше сказати — продав) господарському дворянину Ілї Кучі „тоє достоинство архіепископство кієвскоє и галицкоє и всея Руси, зоставивши собЂ старшинство на томъ достоинст†въ справахъ духовныхъ до живота своєго”. Куча предложив митрополичу запись до потвердження королеви, і Баторий, маючи на увазї, що м. Іона „самъ добровольнЂ тоє достоинство своє на него влилъ и то за живота своєго єму спустилъ”, за прошеннєм „нЂкоторыхъ пановъ радъ”, потвердив його на тім — за живота Іони „тотъ врядъ справовати”, а по його смерти на підставі нинїшньої грамоти перейняти митрополїю зовсїм на себе ²⁵). І дїйсно, по смерти м. Іони Баторий зіставив митрополїю при Кучі й вислав до патріарха лист, повідомляючи його, що митрополит умер і на його місце „залецонъ намъ єсть отъ стану закону греческого смиренный владика (siс) Іля Куча” — тож король просить його благословити, „за чимъ вдячность звыклую отъ насъ яко и отъ предковъ нашихъ относитм будете”. Тут, очевидно, треба розуміти оплату за благословеннє, а слова про „залеценьє” кандидата станом закону грецького по тім всїм, що знаємо про дорогу, якою Куча дістав ся на митрополїю, треба, як бачимо, уважати простою фразою ²⁶).

Про поставленнє його наступника Онисифора Дївочки (від р. 1579) не маємо докладнїйших відомостей. Поставленнє на його місце Михайла Рогози стало ся нїби то за вибором панів-ради і рицерства в. кн. Литовського, „закону и послушеньства церкви греческоЂ”, як каже в своїй грамотї Жиґимонт (1589), але сей вибір в дїйсности досить сумнївний супроти перехованого листу єзуїтів до Рогози, де вони пригадують йому, що митрополїю він дістав без участи православних, лише з волї короля ²⁷). В кождім разї сама грамота Жиґимонта не говорить про властивий соборний вибір, бо не згадує православного духовенства, а хиба про рекомендацію зі сторони православних сенаторів і шляхти, які трапили ся під той час в Вильнї, де на борзї, по деґрадованню Онисифора, зараз поставлено Рогозу. Так що й правдивого собору для сеї справи не було часу скликати.

З сього перегляду видко наглядно, як протягом столїтя участь царгородського патріархата в обсадї митрополичого стола — участь, що в староруських часах була головним проявом залежности й вузлом звязи руської митрополїї з патріархатом, слабла по волї і вкінцї зійшла на просту формальність — удїлення благословенства для вибраного королем кандидата. Розумієть ся, утрата права номінації митрополитів патріархови була прикра, тим більше що патріархи з їх „осьвященим собором” мали значні доходи без сумнїву — і від ставлення митрополита і при всяких нагодах і потребах митрополити-Греки, їх ставленики, приходили їм у поміч з значною грошевою підмогою, так що руська митрополїя, при своїй невисокім єрархічнім становищу в патріархатї, була дуже важним джерелом його доходів. В часах упадку Візантиї, від часів латинської імперії почавши, тягнули доходи з неї не тільки патріархи, а посередно й візантийські цїсарі, й безсумнївно — передо всїм з сього фінансового становища оцїнювали вони тїсну залежність руської митрополїї від патріарха. Я згадував уже про закиди зроблені з сього становища царгородському дворови в соборній ухвалї про поставленнє Цамблака: „не можемо терпіти, писали вони, насильства царів на церкву божу: сьвятий вселенський патріарх і сьвященний божественний собор Константинограда не можуть поставити митрополита по правилам, але кого звелить їм царь, — тому дар сьвятого духа купуєть ся й продаєть ся, як то було за батька нинїшнього царя, за наших часів, з київською митрополїєю, з митрополитом Кипріяном, Пименом і Діонисиєм (московські конкуренти) і богатьма иньшими: він (той цїсарь) не уважав на честь церковну, а на золото й срібло, тому затягали ся великі довги, робили ся великі трати, заколот, роздїл, незгода, убийства, а що найгірше — нечесть церкві київській і всеї Руси; тому ми міркували й урадили, що не годить ся нам приймати таких митрополитів, що за гроші поставляють ся царем, чоловіком сьвітським, а не по волї патріарха й преданію апостольського собора” ²⁸).

Епископи тут, очевидно, поминали умисно патріарха й його собор, звертаючи свої докори виключно на цїсарів, але вини, розумієть ся, тяжіли так само й на царгородськім духовенстві, і Витовт в своїм окружнику висловляє се без церемонії: „то єсмо на них гороздо познали, каже він про патріархів, штожъ они хотять того, штобы по своєй воли ставити митрополита, по накупу, хто ся у нихъ накупить на митрополью, штобы таковый въ ихъ воли былъ: здЂ бы грабя, пусто чиня, а къ нимъ выносилъ” ²⁹).

Дїйсно історія боротьби за митрополїю 2-ої пол. XIV в. — часи конкуренції м. Алексїя, Романа й Кипріяна й замішань по смерти Алексїя, які пригадують епископи в вищенаведених словах, повні епізодів, що вказують на незвичайно цинїчні, грубо підкупні відносини на дворі царгородського патріарха й цїсаря й чисто еґоістичне, фіскальне становище їх до руських справ: от аби лише здерти ³⁰). Незалежно від таких спеціальних нагод, при нагодї й без нагоди простягали вони руки до руського духовенства. Маємо дуже характеристичний лист патріарха, перехований в патріарших таки протоколах, з остатнїх лїт XIV в., до тодїшнього митрополита Кипріяна. Тут згадуєть ся про посольство, вислане вже перед тим до митрополита, в. князя московського й „иньших князїв”, по гроші: „як ви недавнїми часами помогли нам жертвами на користь міста (Царгорода), в поміч християнам і великій церкві (патріаршій катедрі), так аби й тепер прислали від себе з жертв иньших християн поміч нам, змученим облогою й війнами окружних ворогів”. Сим же разом патріарх висилає нових послів і через них нові, ще пильнїйші припімнення: „У нас наслїдком ворожих нападів і великих видатків на оборону біда ще далеко більша, нїж була тодї, і хоч ми надїємо ся з ваших країв важної й великої помочи, одначе жадаємо, щоб й твоя сьвятість не відмовила своєї участи в тій добрій справі, аби за тебе, дорогий брате, молили ся преподобні отцї. І коли ти давнїйше трудив ся як приятель Ромеїв (Візантийцїв), то потруди ся тепер особливо: поучи, намов, переконай всїх, аби поступили як ми просимо й жичимо: поясни їм, що дати на оборону сьв. міста (Царгорода) лїпше нїж дати на службу божу, або для бідних чи на увільненнє невільників, що хто щось пожертвує в поміч нам, то знайде у Бога більшу нагороду, нїж хто поставить церкву, або монастир, або дасть що на них; бо сей сьвятий город — то охорона християнства всього сьвіта, його твердиня, сьвятість і слава...”).

Такі збирачі від царгородського патріарха; а також і з иньших грецьких земель появляли ся дуже часто. Московські джерела доста богатї звістками про них ³²); для наших країв таких джерел з сього часу не маємо, але нема сумнїву, що сї збирачі й наших земель не минали.

Сї побори й драчі, без сумнїву, викликали на Руси сильне незадоволеннє, і на сїм ґрунтї змагання польсько-литовського правительства до ослаблення залежности київської митрополїї від патріарха, хоч подиктовані зовсїм иньшими мотивами, знаходили певне підпертє і в руських епископах, і в самих вірних.

Поучені прикладом Москви, що зовсїм зірвала всяку залежність від патріархату, патріархи мусїли бути обережнїйші супроти київської митрополїї — мусїли задовольняти ся тою ролею яка їм лишила ся, щоб не стратити всякої власти над тутешнїми епархіями, тим більше що тут можливість унїї з Римом була вічною грозою для патріархату. Хоч як інтересовані тїснїйшою залежністю українсько-білоруської церкви, патріархи, під натиском обставин, мусїли помирити ся з чисто номінальною участию в номінації митрополитів. Що правда, по за номінацією лишало ся ще просторе поле патріаршій власти. Але й воно також зменьшало ся з часом.

Часи боротьби за митрополїю були часами найживійшої участи патріарха в церковних справах руської дієцезиї. Перед патріарха йшли скарги від митрополитів на митрополитів, епископів на митрополитів, митрополитів на князїв, князїв на митрополитів (такі факти ми вже бачили вище). Патріарх кликав сторони на суд перед себе до Царгорода, або висилав на місце своїх апокрисіаріїв, аби вони справу на місцї розслїдили і обвинуваченого, як би ті обвинувачення були правдиві, з уряду скинули. Часами і з власної інїціативи патріарх вглядав у церковні порядки руської дієцезиї. Бачили ми вище нпр. такий факт як висланнє екзарха в Галичину в 1390-х рр.: відкинувши Ягайлового кандидата на галицьку митрополїю еп. луцького Івана, патріарх вислав туди в 1397 р. архіепископа вифлеємського, яко чоловіка при своїх талантах іще й „близького й спорідненого своїм язиком і мовою і знайомого й приятеля не тільки тамошнїх князїв, але майже всього народу”. В інструкції своїй тому екзархови, з огляду що християне епархій мавровалахійської й галицької за браком пастирів дуже потрібують пастирської опіки, він поручає поучати по церквах людей православній вірі, видалити тих, що неправно там сьвященствують, відправляти всякі служби, поставляти в потребі сьвящеників і церковників, сьвятити церкви і взагалї сповняти всякі епископські чинности ³³).

Чуючи, як виходить з їх рук практика номінації, патріархи старали ся були навіть тим тїснїйшими узлами залежности звязати з патріархатом митрополитів: давши свою згоду на поставленнє митрополитом Алексїя, патріарх з'обовязав його, аби він що два роки приїздив до Царгорода, на патріарший собор, для роз'яснення ріжних питань церковної практики, а принаймнї присилав би в таких справах своїх відпоручників за поученнєм ³⁴). Поводом нїби було те, що Алексїй, яко не-Грек, не може бути так досьвідчений в грецькій канонїчній практицї як митрополит з Греків (тим патріарх мотивує й практику, що митрополити повинні іменувати ся з царгородського духовенства), але, очевидно, властивою метою було — тїснїйше привязати митрополита до патріархата.

Та житє вело як раз в противний бік. Коли скінчила ся боротьба за відокремленнє київської митрополїї й відносини уложили ся, коли номінація митрополита й епископів стала залежною головою від короля або в. князя, — перед суд його і сойму стали переносити ся ті справи, які в давнїйших відносинах ішли перед патріарха. На їх рішеннє йшли й ним рішали ся справи, що по канонїчним постановам належали до духовної власти — патріарха та митрополита.

Так на Берестейський сойм 1511 р. занїс перед в. князя полоцький епископ скарги на митрополита й епископа володимирського, що митрополит в своїх листах титулує його не архіепископом, а тільки епископом, а володимирський епископ „хоче вище від нього сидїти”. Як бачимо, справа була того рода, що зовсїм до сьвітської компетенції не надавала ся, але нї в. князь, нї митрополит того не підносили, лише володимирський епископ „тыми Разы съ нимъ передъ нами правовати ся не хотЂлъ”, але не знати, з яких мотивів. Митрополит дав в справі того архіепископського титулу свої вияснення, але в. князь для розвязання питання звернув ся до сьвідоцтв полоцьких князїв і бояр, і на підставі їх признав правду полоцькому епископу так в справі його з митрополитом, як і з володимирським епископом ³⁵).

Тридцять лїт пізнїйше сей спір полоцького епископа з володимирським за старшинство поновив ся: 1541 р. полоцький епископ жалив ся в. князеви на митрополита, що той під час богослуження поставив його „стілець” низше стільця володимирського епископа. На сей раз митрополит одначе спротивив ся юрисдикції в. князя: покликуючи ся на давнїйший привилей, що забезпечав компетенції церковного суду, він жадав, аби ся справа відіслана була до духовного суду, на собор епископів. В. князь згодив ся з тим — поручив митрополиту скликати в тій справі собор епископів, але додав: „а коли котра сторона буде собі з того суду (собору епископів) кривдувати, то може відізвати ся (апелювати) до короля” ³⁶). Таким чином навіть роблячи уступку компетенціям духовного суду, в. князь полишив собі апеляційний суд, що властиво, по канонам і давнїйшій руській практицї, належав до патріарха.

Взагалї скарги перед короля на митрополита й епископів в справах церковної адмінїстрації були річею дуже звичайною, звісток таких маємо дуже богато. До патріарха в таких справах майже не звертали ся, хиба в чисто релїґійних — по благословенство для церков, монастиря, в спорах релїґійної науки або обряду ³⁷). Від його участи ж в церковній адмінїстрації так відзвичаїли ся, що коли патр. Єремія, під час свого побуту на Руси в 1588-9 рр. забрав ся (що правда — досить нетактовно) до порядковання відносин в руській єрархії, се викликало й певне здивованнє, й рішуче невдоволеннє.

Примітки

¹) Міра участи обох чинників не всюди може бути вислїджена.

²) П. собр. лЂтоп. IV c. 246.

³) Про сю епістолїю низше; тут лише зазначу, що припускаючи пізнїйшу руку в її нинїшній редакції, не можна припустити, щоб титулованнє Місаіла митрополичим елєктом і згадка про ранїйшу грамоту до папи були в нїй голими вигадками; в основі можемо на неї покласти ся.

⁴) Рід Місаіла уважають княжим — див. Макарій IX c. 40, Чистович І c. 137, але він не був таким, бо його брати титулують ся — нпр. на тестаментї й на иньших документах його (Акты Зап. Рос. III c. 23) — тідьки „панами”. Про родину Пстручів і її спорідненнє з родинами Сопігів і кн. Соколинських — Boniecki Poczet rodów с. 264.

⁵) Місаілова „епістолія” каже, що грамоту вислано до папи з лєґатом Антонїєм, а Антонїй їхав через Литву десь в лютім 1473 р.- Воскр. II c. 176-7.

⁶) В українських катальоґах митрополитів він одначе все таки стрічаєть ся; Копистенський, що відкидає автентичність „Посольства”, числить одначе Місаіла між митрополитами (Рус. ист. библ. IV с. 1036).

⁷) Про Спиридона — Пол. собр. лЂтоп. VI с. 233 і ще одна записка у Карамзїна VI пр. 629 (c. 93), про його лїтературні працї й пізнїйшу долю — у Макарія IX c. 64-7.

⁸) Рус. ист. библ. IV с. 1037. Звістка потверджуєть ся істнованнєм патріаршої грамоти з тогож часу і з тоїж, очевидно, нагоди для Печерського монастиря — Архивъ Югозап. Россіи ч. І т. І ч. 1. Сказане в текстї про поставленнє Симеона можна витягнути з тої реґести Копистенського.

⁹) Археографическій сборникъ І ч. 2; новійше і лїпше виданнє, а також аналїзу грамоти в тій формі, як її маємо, дав недавно проф. Перетц в київ. Универс. ИзвЂстіях (Челобитная о благословеніи на кіевскую и всея Руси митрополію арх. полоцкаго Іоны Глезны, 1904, кн. X).

¹⁰) Макарій, виходячи зі здогадів, що Йосиф архимандрит слуцький, що був послом в сїй справі до патріарха, слуцьким архимандритом став не скорше як в р. 1492, виводив, що грамота посилала ся десь не скорше як лїтом 1492, так що всї сї короводи забрали близько чотири роки (IX c. 15-6). Але зміст грамоти такому припущенню рішучо противить ся, кажучи про Симеона, що він умер „въ мало мимошедшеє время”, а доводи Макарія non ante зовсїм не так сильні, аби ми мусїли для них жертвувати сю вказівку. Проф. Перетц, приймаючи доводи м. Макарія, поставив як здогад дату уложення грамоти 1490 р.; він не важить ся датувати її ранїйшою датою з огляду на слова, що „престолъ митрополіи кієвскія не мало вдовствуя бЂ” — але для хронольоґії тут нема міцного опертя („немало” може й не мати хронольоґічного значіння).

¹¹) Акты Зап. Россіи l c. 234 (подїї належать до сїчня 1495 р.).

¹²) Супрасльская рукопись c. 141, 142-3.

¹³) Ibid. c. 145, 146.

¹⁴) Про його родове імя й посвояченнє — Акты Ю. и 3. Р. І ч. 87, пор. Археографическій сборн. VI ч. 4 (c. 8-9). Болгаріновичів бояр витебських знав з Литовської Метрики Бонєцкий Poczet c. 17. Про особу сього митрополита (якого давнїйше мішали з пізнійшим м. Йосифом Солтаном див. зміст реферату Малишевского в протоколах III археол. з'їзда c. 56-7 і в Археограф. Сборнику т. IX замітку на c. 422.

¹⁵) Про Ів. Сопігу — Themer Vetera monum. Poloniae II ч. 296.

¹⁶) Про услужність Йосифа, що мав з Сопігою намовляти Олену, Олександрову жінку, на латинство — Акты Зап. Р. І ч. 155, Воскрес. II c. 238, тутже про його смерть за рік по посьвященню. Про посьвященнє — Супрасль. рукоп. c. 147.

¹⁷) Супрасль. c. 147.

¹⁸) Кревза — в Рус. ист. библ. IV с. 237.

¹⁹) Акты Зап. Россіи II ч. 10, пор. 51, 55, Акты Виленской ком. I ч. 10 і цитата грамоти у Макарія IX прим. 159.

²⁰) Собраніє грамотъ Вильна, Ковна etc. II ч. 33, Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 74

²¹) Лебединцева Матеріалы для исторіи кіевской митрополіи c. 39.

²²) Акты Зап. Россіи II ч. 182. З пізнїйшого нпр. Арх. сборникъ VI ч. 15.

²³) Описаніе документовъ архива уніятскихъ митрополитовъ І ч. 37 (реґеста), також у Макарія IX прим. 338, Археогр. сборн. VI ч. 17, Собраніє грамотъ Минской губ. ч. 16. Евгеній в своїм Описанїї Кіево-соф. собора (c. 116) каже на підставі незвісного документу, що для посьвящення Велькевича (він його зве Белькевичом) в. князь посилав по благословеніє до Царгорода свого дворянина.

²⁴) Исторія россійской іерархіи І ² c. 413.

²⁵) Акты Зап. Россіи III ч. 71.

²⁶) Ibid. ч. 80.

²⁷) Акты Зап. Россіи III ч. 19, лист єзуїтів у Лукашевича Dzieje kościoła wyznania helweckiego w Litwie I c. 70.

²⁸) Акты Зап. Р. І ч. 24, Рус. ист. библ. ч. 38.

²⁹) Акты Зап. Рос. — I. ч. 25.

³⁰) Дуже бесцеремонно і навіть соn amore розкриває сї відносини особливо Ґолубінский в II т. своєї Історії.

³¹) Acta Patriarchatus II с. 359-6l — Р. ист. библ. дод. 46 ( тут про дату грамоти).

³²) Вибірку звісток див. нпр. у Макарія IX с. 310-11.

³³) Acta Patr. II c. 278 = Р. ист. библ. дод. 43.

³⁴) Acta I с. 331 == Р. ист. библ. дод. с. 50.

³⁵) Акты Зап. Рос. II ч. 67-8.

³⁶) Ibid. II ч. 212.

³⁷) Нпр. листи до патріарха по благословенство й потвердженнє Супрасльського монастиря — Археогр. соборникъ IX ч. 1 і 2; А. З. Р. II ч. 55 (1509) — патріарх присилає виленським міщанам антімінс.

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 2.]