[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна





СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. ПЕРЕЛОМ З ПОЛЬСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ, СФОРМОВАННЄ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА УКРАЇНЇ — БІСКУПИ IN PARTIBUS, СТАНОВИЩЕ КАЗИМИРА, ПЛЯНИ ЛАТИНЇЗАЦІЇ ПРАВОСЛАВНИХ КАТЕДР, ПОВОРОТ В ЦЕРКОВНІЙ ПОЛЇТИЦЇ КАЗИМИРА, ЗАХОДИ ВОЛОДИСЛАВА ОПОЛЬСЬКОГО Й КОР. ЛЮДОВИКА, БУЛЯ DEBITUM PASTORALIS I ФУНДАЦІЯ ГАЛИЦЬКОГО АРЦИБІСКУПСТВА, ПЕРЕНЕСЕННЄ ЙОГО ДО ЛЬВОВА, БІСКУПСЬКІ КАТЕДРИ — ПЕРЕМИШЛЬСЬКА, ХОЛМСЬКА Й ЛУЦЬКА, ПОДІЛЬСЬКА. УПАДОК ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛЇЇ, ПРЕТЕНЗІЇ ДО НЕЇ ЛАТ. АРЦИБІСКУПІВ, СПІР ЗА ГАЛИЦЬКЕ НАМІСНИЦТВО — ПОСТАВЛЕННЄ ГДАШИЦЬКОГО, ЗАХОДИ ГАЛИЦЬКОЇ СУСПІЛЬНОСТИ В ІНТЕРЕСАХ ЕПАРХІЇ, ВИБІР МАКАРІЯ ТУЧАПСЬКОГО І ЗАХОДИ КОЛО ЙОГО ЗАТВЕРДЖЕННЯ, ВІДНОВЛЕННЄ ЕПИСКОПІЇ, ПРЕТЕНЗІЇ АРЦИБІСКУПА. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ В КОРОННИХ ЗЕМЛЯХ, ОБМЕЖЕННЯ КУЛЬТУ, СПРАВА ЗАБОРОНИ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ, ОБМЕЖЕННЯ В ГОРОЖАНСЬКИХ ПРАВАХ; БРАК ПРИВИЛЕЇВ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНИХ; ПРИВИЛЕЇ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ.



Не в порівнянню важнїйші ще нїж в відносинах до патріархату, зайшли переміни в відносинах православної церкви до місцевої сьвітської власти.

В давнїй Руси православна церква була церквою державною, державою протеґованою, жила в тїснім союзї з властию полїтичною, як і в своїм метрополїї — Візантиї, й до опіки сеї полїтичної власти, підмоги, оборони в кождій погребі апелювала, бачучи в князю свого опікуна й оборонця 1). Перехід українсько-руських і білоруських земель під власть королїв польських і в. князїв литовських зробив кінець таким відносинам.

В Галичинї вже окупація Казимира зробила радикальні переміни в такій ситуації: володарем став католик, з католиків складала ся краєва адмінїстрація, з католиків творила ся привілєґіована верства людности, й державною, привілєґіованою церквою ставала католицька.

За самого Казимира ся зміна тільки почала себе показувати. Руський елємент ще був сильний в вищих верствах землї, і з ним треба було рахувати ся супроти неустанної боротьби з Любартом. Казимир тримав ся супроти нього обережно, в церковних справах спеціально. Хоч він ще в 1351 р. розписував папі, що в новоздобутих ним землях можна заложити цїлу католицьку митрополїю з сема катедрами, але з орґанїзацією латинської церкви не спішив ся, і взагалї католицькі інтереси він культивував головно в своїх листах до папи, понуджуючи його до помочи в заходах коло окупації Руси. Біскупи, які іменують ся за його часів для ріжних катедр на Руси — для Перемишля, Львова, Холма, Володимира, а 1371 р. згадуєть ся і арцибіскуп для Галича 2), — лишали ся, як і їх попередники біскупами номінальними, in partibus, і пробували в ролї суфраґанів при иньших, нераз дуже далеких катедрах, в Нїмеччинї, Анґлїї й ин. 3). Сама папська курія не мала їх в памяти й не брала в рахубу, як епископів номінальних (ad titulos vagos): творячи пізнїйше арцибіскупство галицьке, воно як побачимо, зовсїм іґнорує тих давнїйших арцибіскупів галицьких, а з утворення біскупства у Львові робить велике питаннє, не числячи ся зовсїм з істнованнєм вже давнїйших таких номінальних епископів львівських.

Першим і останнїм, взагалї одиноким певним виступом Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси досї лишаєть ся його проєкт заложення латинської катедри у Львові, де не було православної катедри 4). З весни (початку цьвітня) 1363 р. маємо папську булю писану з сього поводу: діставши від Казимира проєкт засновання катедри in villa Lamburga, „що не належить до нїякої дієцезії”, папа поручав ґнєзненському арцибіскупу розвідати ся й донести йому, чи Львів надаєть ся на катедральне місто, чи має вірних і клєриків, і чи дістало б відповідну дотацію 5). Що відписав на те арцибіскуп, не знаємо. Справа пішла в проволоку. Причиною, чи одною з причин могли бути претензії любуських біскупів, що запобігаючи заснованню біскупства в Галичинї, манїфестують в 1360-х рр. свої біскупські компетенції й функції в Галичинї, й находять тут признаннє сих компетенцій 6). Але видко сам Казимир не мав великої охоти переводити свої пляни в дїйсність, бо укладаючи потім, в 1367-8 рр. угоду з любуським біскупом (з котрим був прийшов до конфлїкту), мав певну спромогу забезпечити собі свобідну руку в творенню катедр — чи у Львові, чи в иньших містах, але не зробив того, і до утворення львівської катедри так і не прийшло. Зрештою не знаємо напевно анї одної фундації Казимира на користь католицької церкви (з виїмком звістки про розпочату ним будову катедри в Володимирі, де він всякими способами хотїв забезпечити опорну точку польському панованню на Волини) 7), як з другого боку не знаємо й про якісь насильства над церквою руською. Правда, звістка північного лїтописця, записуючи похід 1349 р., каже при тім що Казимир заберав православним церкви: „много зло крестианамъ створиша, а церкви святыя претвориша на латыньскоє богумерзъкоє служеніє” 8). Але я рішучо думаю, що ми тут маємо до дїла з байкою, витвореною далекою поголоскою, бо Казимир, хвалячи ся своїми подвигами перед папою, аби заохотити його до дальших жертв (зміст його тодїшнїх реляцій в головнім знаємо) 9), певно не промовчав би й такої своєї ревности для католицтва, коли б її дїйсно був показав.

Як толкувати сю пасивність Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси? Якимись перешкодами — канонїчними, чи полїтичними, які мовляв він стрічав у сїй справі (як толкують особливо польські історики), витолкувати ся трудно, бо те що слїдом по нїм міг протягом кількох років зробити Володислав Опольський, безпечно міг зробити й Казимир: обставини в головнім були тіж самі. Головно ж, що й якихось більших заходів ми з боку Казимира не бачимо. Чи була се глубока рівнодушність до справи, чи обережність полїтика? Може бути й се й те, але може бути ще иньше об'ясненнє.

Дивлячи ся на православє як на збочіннє з правдивого шляху віри, католицькі достойники тих часів взагалї всяку православну, церковну орґанїзацію були склонні уважати за таку, що per nefas зайнята „схизматицькими” особами, а повинна бути обсаджена духовними католицькими. Коли окупація Казимиром Галицької Руси розбудила в католицьких духовних кругах заінтересованнє тутешнїми церковними справами і поставила на чергу справу орґанїзації латинської церкви, в папських, взагалї єрархічних кругах сеї церкви справу трактували дуже легко, стоячи на тім становищі, що православні руські катедри Галичини і Волини — се катедри властиво католицькі, тільки неправно опановані схизматиками, отже їх треба лише обсадити католицькими епископами, і католицька церква буде орґанїзована.

Такий погляд католицької єрархії на руські катедри, видержаний вповнї, включно до орґанїзаційних буль з 1370-х рр., мусїв бути звістний Казимирови, і нема нїчого неправдоподібного, що й він з початку стояв на тім самім становищі, поки не приглянув ся руським відносинам близше: він міг сподївати ся, що вичекавши трохи, можна буде обсадити православні руські катедри католиками, і таким легким коштом прийти до готової католицької церкви, отже закладати нові, латинські катедри нема потреби. Розстрій руської церкви в Галичинї (посьвідчений звісним уже нам листом Казимира до патріарха 1370 р.), доведений до того, що тут вкінцї забракло зовсїм епископів, міг піддержувати Казимира в такій надїї, а можливо навіть, що й він сам причинив ся до сього розстрою, ставлячи перешкоди в обсадї катедр. Тільки близше приглянувши ся галицьким відносинам мусїв він переконати ся, що сама собою справа ся не розвяжеть ся, і що православні катедри на латинські можна буде перетворити хиба брутальними насильствами. До сього полїтика Казимира не мала охоти — отже треба було подумати про твореннє католицьких катедр на ново.

Коли таке об'ясненнє справедливе, то супроти нього піднесений Казимиром в 1360-х рр. проєкт засновання латинської катедри у Львові означав би поворот в його церковній полїтицї: папська курія далї держала ся погляду, що треба обсадити католиками готові давнїйші катедри, але Казимир з сим пляном розпрощав ся й піднїс гадку засновання нової латинської катедри, і то в такім містї, що ще руської катедри не мало, або як папа писав — не належало до нїякої дієцезії. А петиція Казимира до царгородського патріарха про відновленнє православного епископату, що кілька рік за тим пішла від Казимира, показувала, що він попрощав ся з гадкою використати розстрій православної церкви на користь латинської.

Сю петицію ми вже знаємо 10). Її звичайно оцїнюють як полїтичний крок, звернений против православної церкви: що Казимир хотїв її ослабити відлученнєм Галичини від київської митрополїї. Але се об'ясненнє не зовсїм справедливе, принаймнї одностороннє. Галицької митрополїї, як ми тепер дуже добре знаємо, Казимир не видумав. Його петиція була, противно, уступкою православним, зробленою, очевидно, під їх натиском, а може і з укритою гадкою — тим певнїйше привязати новоздобуті волинські волости до Польщі. Епископів забракло на галицьких катедрах, очевидно, вже від довшого часу, і сю справу перед Казимиром православні мусїли порушувати не від учорашнього дня, але Казимир, як я сказав уже, міг умисно ставити ріжні перешкоди обсадженню руських катедр, аж нарештї уступив.

Відновляючи православну єрархію, разом з тим треба було, з польсько-католицького становища судячи, енерґічнїйше забрати ся до орґанїзації католицьких катедр. Але на се Казимирови чи часу забракло (як знаємо, він умер 1370 р.), чи енерґії — досить, що для орґанїзації католицької церкви в Галичинї він так таки нїчого й не зробив, і взагалї полишив Галичину, з католицького становища беручи, в станї як найменьше відраднім. Там, як доносив вікарий францісканів в 1372 р., „не було церков анї катедральних, анї парохіальних, анї парохів до душпастирства, а невірних і схизматиків така маса, що супроти множества нечестивих можна було знайти тільки поодинокі особи вірних (paucae personae)” 11). Вправдї, як ми вже знаємо, тягом іменували ся католицькі біскупи, а був навіть і „галицький архіепископ”, але о скільки все се було ілюзоричне, показує папська буля до католицького епископа серетського, на Волощинї, аби він взяв у свою душпастирську опіку „деякі сьвітські католицькі особи, чоловіків і жінок”, що пробувають у Галичи й галицькій діецезії, „як вівцї без пастиря, не маючи католицького епископа” 12).

Пишучи се в перших днях 1372 р., папа знав уже про появу в Галичу „схизматицького епископа”, себто новоіменованого митрополита Антонїя. Кілька місяцїв пізнїйше, він, як каже — non sine mentis turbatione, довідав ся, що й по иньших руських катедрах появили ся „численні” (quamplures) православні епископи (поставлені Антонїєм). Не підозріваючи, що се відновленнє православної єрархії стало ся за згодою польського правительства, папа поручав краківському епископу, аби усунув усїх „схизматицьких” епископів з їх катедр 13). Папська курія, як бачимо, все ще зіставала ся при ілюзії, що руські катедри можуть, і повинні обсаджувати ся католиками. Але в Польщі, очевидно, сеї ілюзії нїхто не подїляв, і на дневнім порядку стояло вже твореннє нових катедр для епископів католицьких.

Наступник Казимира на польськім престолї Людовик, а особливо його галицький підручник Володислав опольський забрали ся до сеї справи з більшою енерґією, нїж яку показав Казимир, і за короткий час свого правлїння положили міцні підвалини орґанїзації католицької церкви в Галичинї. Головно се було, здаєть ся, дїлом Володислава — від нього маємо ряд фундацій на користь латинства, тим часом як Людовик виступає лише в ролї посередника з курією, а зрештою окрім ріжних побожних замірів, в житє одначе не переведених, нїчого про нього не знаємо.

Ми не знаємо перших зносин в сїй справі з курією. Правдоподібно, Володислав слїдом по своїм переходї в Галичину підняв справу латинських катедр, а я здогадував ся б, що властиво він, як і Казимир, проєктував лише катедру у Львові. Суджу з того, що Володислав зараз по затвердженню галицького арцибіскупства старав ся, аби перенесено його до Львова, і тільки йому й дав дотацію з усїх катедр, утворених булею 1375 р., а іменований на галицького арцибіскупа канонїк Матвій аж до смерти титулує себе „елєктом львівським” (electus archiepiscopus lemburgensis). Але курія стояла на своїм давнїм становищу, що треба думати не про твореннє нових катедр, а про обсаду вже давнїйших, на які вже й бували іменовані латинські епископи, але були „перед окупацією Казимира захоплені схизматицькими й єретецькими епископами”. Вона отже й тепер звела справу на сю стежку. Крім того на дорозї все ще стояв любуський епископ з своїми претензіями на Русь, доводячи, що Галич, Перемишль, Володимир і Холм — то зовсїм не катедри, а звичайні парохії (і се знову було справедливо, коли говорило ся про латинські церкви), і що вони належать до його дієцезії. Справа пішла в проволоку. Але Володислав і Людовик постарали ся принаглити справу листами й посольствами до Риму. Курія, ще раз поручивши польським епископам розслїдити сю справу, вкінцї рішила ся розрубати сей вузол і на припімненнє Володислава, в лютім (13/II) 1375 р. папа Григорій XI видав свою булю Debitum pastoralis officii, що послужила підставою орґанїзації католицької церкви на Руси 14).

Буля признавала Галич, Перемишль, Володимир і Холм за міста катедральні, зносила над ними всяку власть і права любуського епископа та приймила під безпосередню власть курії. Галич признавав ся архіепископією, три иньші катедри — її суфраґанїями. Наколи б на сих катедрах були які епископи схизматики, буля їх усувала й заповідала скору обсаду їх католицькими епископами, застерігаючи сї номінації виключно для курії.

Дїйсно, кілька місяцїв пізнїйше папа іменував арцибіскупом в Галич Матвія, перед тим ерлявського канонїка. Проганяти з тої нагоди православного митрополита з Галича, як поручав папа в тій своїй булї, розумієть ся, нїхто не думав. Але на катедральну церкву, як каже Длуґош, арцибіскупу таки віддано пізнїйше якусь православну церкву. Чи дістав він уже при тім що з маєтностей православної митрополїї, не знаємо. Як не зараз, то дещо пізнїйше, по упадку православної галицької митрополїї, але в кождім разї з маєтностей православної катедри чимало перейшло до латинської. Про се маємо вправдї пізнїйшу, але вповнї варту довіря місцеву традицію (хоч вона в іменах і датах робить помилки, але в основі мусить мати факти): „тотъ столецъ галицкій, писали православні Галичане митрополиту в 1538 р., былъ загинулъ отъ колькасотъ лЂтъ, и на томъ столци галицкомъ учинено єсть арцибискупство латинскоє: которыи были мЂста и села къ Галичу, то все отобрали и на томъ фундовали арцибискупство, гдЂжъ имъ былъ тото фундовалъ Якгейло король и листы папежскими потвердилъ” 15).

Здаєть ся, православні представляли так історію фундації галицького арцибіскупства не без впливу булї 1375 р. — що воно засновано було на місцї й на маєтностях митрополїї. Так в дїйсности не було, й незалежно від маєтностей забраних від митрополїї арцибіскупство дістало й свою осібну дотацію; її знаємо з пізнїйшої папської булї: Володислав дав арцибіскупу місто Рогатин, замки Олесько й Тустань з їх волостями, десятину з мита львівського і з доходів соляних жуп дрогобичських і жидачівських та каменицю ві Львові 16).

Се наданнє каменицї ві Львові стояло в звязи зі згаданим уже вище бажаннєм Володислава — мати латинську катедру не в Галичу, а ві Львові. Ще тодї як важила ся справа католицьких катедр, Володислав представляв курії, що арцибіскупській катедрі лїпше бути ві Львові, сильно укріпленій столицї краю, нїж у Галичі, виставленім на напади „Татар, Литвинів і Схизматиків”. В тім напрямі потім робили старання й самі галицькі арцибіскупи. Але курія, виходячи вже з звістного нам прінціпа про старі руські катедри, нерадо приймала сей проєкт, і тільки в 1412 р., заходами Ягайла, удало ся прихилити її до того 17). Від тодї латинські арцибіскупи — що вже й перед тим писали ся часто львівськими й залюбки перемешкували ві Львові, на все переходять до Львова й приймають титул „львівських”.

Друга католицька катедра, що по булї 1375 р. увійшла дїйсно в житє, була перемишльська. Се було заслугою самого новоіменованого біскупа, Еріха Вінзена, Саксонця родом. Дотації нїякої катедра ся не дістала нї від Володислава, що мабуть сеї катедри не просив і нею не інтересував ся (хоч не жалував надань нпр. монашим місіям, домінїканам і францісканам), анї від Людовика. Аж кор. Марія, мовляв сповняючи замір свого батька, надїлила перемишльську катедру маєтностями. Але Еріх, хоч застав свою дієцезію, як він оповідає в своїй пізнїйшій фундаційній грамотї для перемишльської капітули, „зовсїм знищену й зруйновану і позбавлену всякої краси й чести католицької церкви”, „зайняту схизматиками, разом з численними маєтностями” 18), тим не зразив ся й не кинув своєї катедри, як його попередники, що, як він каже, навіть не бували в своїй дієцезії 19). Він орґанїзував капітулу, зібравши „viros catholicos expertos, literatos et ydoneos”, визначивши її доходи з десятин і давши дуже суворий, аскетичний режім (що зрештою по нїм простояв не довго), допросив ся дотації від кор. Марії, що надала катедрі (в 1384 р.) Березів (теп. місто), Доморадь, Ровне, Чергову (в Сяніччинї) й Радимно (теп. містечко), й загосподарив сї маєтности 20).

В 1412 р. Ягайло, як ми вже знаємо, надїлив перемишльських латинників катедрою: переїздячи через Перемишль, а почувши закид від якихось Нїмцїв, що він сприяє схизматикам, Ягайло, аби очистити ся від сього „несправедливого закида”, як каже Длуґош, казав віддати латинникам прегарну руську катедру, збудовану Володарем Ростиславичом, — викинути з неї руські гроби й посьвятити на латинську. Се й було зроблене, „при гірких риданнях, криках і слезах руських сьвящеників і народа, що уважала се за крайню обиду й кривду своєї реліґії”, помічає Длуґош 21).

Дві иньші катедри, утворені булею Debitum pastoralis, — володимирська й холмська, якийсь час зіставали ся далї in partibus. Про холмську місцева традиція каже, що свою дотацію дістала вона від Ягайла в 1417 р., і від того часу стала міцно на ноги 22). На пунктї володимирської катедри вийшли якісь близше нам невідомі вагання чи суперечности в польсько-литовських сферах: Витовт хотїв зробити з Володимира латинську катедру для цїлої Волини, надав її мєтности і піддав її також землю Луцьку, Белзьку і Берестейську, але пізнїйше заіменовано, можливо — на бажаннє Ягайла, осібного епископа в Луцьк, і справа скінчила ся тим, що в 1420-х рр. володимирську катедру прилучено до луцької й передано її дотації (1428) 23. Від сього часу ся волинська (луцька) катедра істнує вже вповнї реально. Окрім того в тих же часах заснувало ся біскупство камінецьке; перші тутешнї біскупи, в початках XV в. були, здаєть ся, з домінїканів, отже се були біскупи титулярні. Але вже в Свитригайлових часах (1430 р.) камінецький біскуп, як ми бачили в своїм місцї, відограє ролю в місцевій полїтицї. Дотовано було се біскупство за Витовта: так твердив біскуп Матїй за кор. Ольбрахта, й тодї дістав від нього потвердженнє на сї Витовтові надання (дуже значні!), бо мовляв Витовтів привілей згорів. На жаль тільки він докладнїйше не поясняє, коли такий важний привілей мав пропасти, і взагалї висловляєть ся про се дуже загально 24).

Окрім того, ще в часах булї Debitum pastoralis були в проєктї катедри: київська і туровська. З них туровська не прийшла зовсїм до житя, а київська зістала ся на довгі віки властиво титулярною, хоч біскупів київських почали іменувати ще від тодїж — від 70-х рр. XIV в  25).

Таким чином в остатнїй четвертинї XIV в. з'орґанїзувала ся в українсько-руських землях (головно в західнїй їх частинї) католицька церква, і по плянам курії мала зовсїм витиснути звідси православну церкву та заступити її місце. На таке скасованнє православної церкви не відважили ся одначе й найбільше горячі приклонники латинства, — але досить було й того, що стало ся! Поруч давньої державної — православної церкви сформувала ся нова державна й привілєґіована церква — католицька, і поруч неї православна уже не в теорії тільки, а й на практицї мусїла почути себе в ролї пониженої, бо лише, що найбільше — толєрованої церкви, поруч церкви привілєґіованої. І ще як на те слїдом за з'орґанїзованнєм католицької церкви, православна галицька митрополїя прийшла до нового упадку.

Ми знаємо вже, як се стало ся: наступник м. Антонїя Іван еп. луцький не дістав посьвящення й хоч правив галицькою митрополїєю, але неправно; користаючи з такого непевного його становища, здаєть ся вже м. Кипріян встиг поставити від себе в залежність епархії галицькі, але як не він, то трохи пізнїйше київські митрополити по тій Івановій узурпації взяли галицьку катедру в свою безпосередню власть, і хоч галицька митрополїя не була знесена формально, de facto галицька епархія опинила ся в найгіршім положенню. Номінально залежачи від митрополитів, що не іменували сюди епископів (мабуть не хотїли дати тим поводу підняти питаннє про осібність галицької митрополїї), а самі теж сюди звичайно не заглядали, — галицька епархія правила ся урядниками митрополита, т. зв. намісниками, і вкінцї навіть іменованнє сих намісників вийшло з рук і власти митрополита.

Здаєть ся, замішання звязані з переходом на унїю м. Ісидора і його виїздом з епархії послужили тому поводом 26). В кождім разї з одної записи 1458 р. довідуємо ся, що права і доходи митрополита в галицькій епархії під назвою „туторії або опекальництва Крилоського монастиря” надав тодї король старостї галицькому Станиславу з Ходча, а староста відпродав згаданою записею з 1458 р. се опекальництво за 25 гр. иньшому шляхтичу. З сеї записи довідуємо ся, що розуміло ся під тим опекальництвом: староста передає не тільки права на доходи з маєтностей, які належали до Крилоса, себто до митрополичої катедри, але й грошеві кари з духовних, що йшли на митрополита, куницї (себто річні оплати з попів) і юрисдикцію над попами „під мон. Крилоським” 27). За митрополитом у тім всїм зістали ся якісь мінїмальні впливи: староста предвиджує можливість, що як би він не вистарав ся потвердження на те опекальництво від короля, то митрополит міг того шляхтича від опекальництва відставити; в такім разї староста обіцює звернути йому гроші 28).

Півстолїтя пізнїйше, у сина сього Станислава з Ходча, також Станислава на імя, старости львівського, вийшов спір з арцибіскупом львівським Бернардіном. Кождий з них претендував на право поставляти намісників для православних галицької епархії: у Львові, Крилосї й по иньших місцях 29). Станислав молодший виходив тут мабуть з батьківського права на крилоське опекальництво, або з якогось пізнїйшого анальоґічного надання. Арцибіскуп, як можна здогадувати ся з документу, відкликував ся на якусь папську булю — може Debitum pastoralis officii, може на булю 1412 р. про перенесеннє його катедри до Львова, і з неї виводив свої права на православну галицьку митрополїю. Сї претензії арцибіскупа, розумієть ся, були рішучим натяганнєм документів, але він мав за собою певну традицію — підданнє його нагляду, в інтересах католицтва, єретиків і схизматиків в його діецезії, вчинене Ягайлом 30), і король, як він сам каже — хотячи сповнити обовязок католицького володаря і причинити ся до лекшого навертання схизматиків на католицтво, став по сторонї арцибіскупа. Грамотою 1509 р. він признав йому і його наступникам право іменувати православних намісників в галицкій діецезії 31).

Таким чином галицька православна митрополїя опинила ся у власти й юрисдикції католицьких осіб, духовних чи сьвітських, яких, розумієть ся, анї трохи не займали інтереси православної церкви, і вони користали з своєї власти або лише для вибирання доходів, або — ще й для ослаблення православної церкви. Що королївська постанова не лишила ся мертвою буквою, в тім нема сумнїву. Арцибіскуп дїйсно взяв в свою власть митрополичі маєтности й доходи, зломивши спротивленнє православного духовенства. При тім мали дїяти ся брутальні насильства: православні Галичане оповідали митрополиту в 1538 р., що православних крилошан „у поворозЂ ис Крылоса вожено и чересъ ДнЂстръ... (тут прогалина) плавлевано, принужаючи насъ и ихъ у свою моцъ” 32). Що арцибіскупи справдї іменували православних намісників — або бодай мали вплив на їх іменованнє, показують обставини іменовання галицьким намістником Яцка Гдашицького в 1522 р. (фактів ранїйших не маємо): король заіменував його „за згодою Бернардіна, арцибіскупа львівського”, без всякої участи митрополита. А пізнїйше арцибіскуп іменував намісників і сам своєю властию, а навіть по відновленню галицької катедри претендував на право обсаджування сеї катедри.

Ся справа відновлення галицької катедри взагалї так характеристична для становища православної церкви в Польщі, що мушу тут коло неї трохи спинити ся.

Початком було, здаєть ся, іменованнє того намістника Яцка Гдашицького. Був то православний шляхтич, що знайшовши дорогу до польських панів, а через них до короля, а також і до арцибіскупа, дістав собі від короля наданнє на намісництво не в однім лише котрімсь окрузї, як практикувало ся давнїйше, а на цїлу епархію галицьку — „в округах Львівськім, Галицькім, Коломийськім, Камінецькім (на Поділю) і Снятинськім”, з правом візитації церков і иньшими компетенціями намістників. Кілька місяцїв пізнїйше (1/IX 1522) за прошеннєм деяких панів і за волею й згодою арцибіскупа львівського, король видав сьому Гдашицькому нову грамоту, де окрім намісництва надав йому іще архимандритство, з усїми правами, які належали давнїйше митрополитам галицьким 33). Осібними грамотами король оповістив про се людність і місцевих урядників, поручаючи їм не перешкаджати, а помагати новому архимандриту в виконуванню його прав 34).

Як бачимо, се було вже в ґрунтї річи рівнозначним з відновленнєм галицької епіскопії; тільки титулу епископа сьому Гдашицькому бракувало. Цїкаво тільки, що все робило ся за спиною митрополита, зовсїм без відомости його: навіть архимандритом в його епархії Гдашицький став без всякої його участи.

Ображений тим митрополит наложив інтердікт на Гдашицького але то йому нїчого не перешкодило в управі епархією. На щастє православних він одначе показав ся лїпшим нїж можна було надїяти ся, й повів себе відповідно до свого становища. Прийнявши постриженнє з іменем Ісакія й осївши ся в львівськім монастирі св. Юра, він дуже дїяльно взяв ся до своїх обовязків і повів справу тим успішнїйше, що мав прихильників в панах з Ходча. Оден з них був воєводою і старостою львівським, другий старостою галицьким; король, іменуючи Гдашицького архимандритом, спеціальною грамотою поручив їм бути помічним Гдашицькому, і вони дїйсно помагали, може хотячи тим відвдячити арцибіскупу за його конкуренцію в справі намісництв, а може — маючи від Гдашицького добру заплату за поміч. Досить, що Гдашицький успішно орґанїзував занедбану свою епархію й навертав назад на православє тих, що були попереходили на латинство за часів опіки латинського арцибіскупа 35).

Се затрівожило арцибіскупа й обудило його незадоволеннє, тим більше що Гдашицький рішучо вийшов з усякої послушности йому. Уже на другий рік він скаржив ся королеви на Гдашицького й панів з Ходча, й король наказав їм, аби Гдашицькому не помагали, і при тім поясняв, що Гдашицький — особа залежна від арцибіскупа, як його намісник. Гдашицький одначе собі з того нїчого не робив і вів свою роботу далї. Зірвавши з арцибіскупом, він постарав ся навязати зносини з митрополитом, і йому дїйсно удало ся з ним перепросити ся. На початку 1526 р. митрополит Йосиф видав грамоту, де увільняв Гдашицького від свого інтердикту, признавав його своїм намісником для галицької епархії (разом з Поділєм) й поручав вірним бути йому послушним 36).

Таким чином завдяки Гдашицькому галицька епархія прийшла в нормальнїйші відносини й вернула ся під власть митрополита. Гдашицькому одначе се дурно не минуло: арцибіскуп і король вкінцї відібрали від нього намісництво, за те що він „не конче похвально (в дїйсности — дуже похвально) на тім урядї намісника поводив ся”. Чи Гдашицький піддав ся від разу сьому розпорядженню, можна сильно сумнївати ся; принаймнї, він далї сидїв у своїм монастирі св. Юра й звідси не рухав ся. Але арцибіскуп тим часом іменував нового намісника, якогось Яцка Сикору, правдивого свого заушника, і той дїйсно повів себе так, що викликав загальні нарікання православних, які по хосенній дїяльности Гдашицького не хотїли більше зносити таких надужить 37).

Православне духовенство галицьке, шляхта й міщанство дуже енерґічно взяли ся до справи своєї епархії. На „безаконства” Сикори полетїли скарги до митрополита й короля. Митрополита Сикора, розумієть ся, не слухав ся. Православні супроти того просили митрополита, аби віддав їх під опіку перемишльського епископа Ларивона. Але митрополитови такий плян не подобав ся: він, очевидно, побоював ся, що галицька епархія в такім разї перейде зовсїм під власть перемишльського епископа, а в дальшій консеквенції той міг би ще й претендувати на титул галицького митрополита (сей титул як раз з початків XVI в., коли галицька епархія перейшла під власть львівських арцибіскупів, для замарковання своїх прав почали носити київські митрополити, титулуючи себе київськими й галицькими) 38). Тож митрополит скористав з кандидатури на намісництво якогось „попа гошівського” (не знати, чи був то піп з Гошова, чи звав ся він Гошовським на імя), що, видно, представив ся йому як кандидат висланий Галичанами, надав йому намісництво й архимандрію й вислав з сим до Галичини, вистаравши ся потвердженнє на те й порученнє від короля 39).

Тим часом Галичане — православне духовенство, шляхта й міщане, вирікли ся того гошівського попа, що вони його не висилали, й не хочуть, тим більше, що за ним показали ся якісь не конче похвальні історії — виточені були йому процеси. Тодї митрополит відписав Галичанам, що він лишає сю справу на їх волю: коли вони того гошівського попа не хочуть, то нехай не приймають, а виберуть собі на намісника чоловіка по своїй волї й пришлють до нього (митрополита). Тодї „яко духовныи и шляхта и мЂщане, такъ все посполство, отъ большихъ и до меньшихъ, земль Рускихъ и Подольскихъ, всихъ закону греческого” (се перший звістний нам факт, де церковна справа наберає такого загального значіння, лучачи всї стани в одній акції), вибрали на намісника Макарія Тучапського, міщанина львівського, з шляхетського роду 40), як чоловіка „годного наперед Богу и вашему святительству (митрополиту) и такожь намъ и всему поспольству закону греческаго”, і з сею рекомендацією вислали до митрополита по благословенство 41).

Митрополит дїйсно поблагословив Тучапського на намістника, й потім він від себе, а галицькі православні шляхтичі з свого боку, не гаючи часу, звернули ся до короля з прошеннями, аби потвердив Тучапського на намісництві. Завдяки посередництву деяких сенаторів, справа пішла гладко, і за кілька тижнїв в руках Тучапського було вже королївське потвердженнє (в 1/VIII 1535). Король поручив перемишльському владицї й дворянину свому Рогозинському ввести Тучапського в урядованнє, віддаливши Сикору „для єго выстуновъ и противного здоровья”. Тучапський дуже дїяльно взяв ся до своїх обовязків: „Ђздилъ и много працЂ подьялъ и всуды былъ гораздъ почалъ рядити и нарядилъ”, як писали митрополиту Галичане, та радість православних показала ся передчасна. Сикора не хотїв уступати й підняв арцибіскупа. Арцибіскуп поставив питаннє про незаконне поставленнє Тучапського, покликуючи ся на свій привилей в 1509 р., і король визначив комісію для розслїдження прав арцибіскупа на намістництво 42).

На сю вість рушили ся Галичане. Тучапський удав ся до свого протектора каштеляна краківського Тарновского. До визначнїйших православних шляхтичів галицьких і подільських розіслано візваннє, аби їхали до комісарського суду — помагати наміснику в його справі з арцибіскупом. Одначе супроти предложеного арцибіскупом привилею 1509 р. на прихильне рішеннє справи комісарами не було що надїяти ся, й православні відкликали ся до суду соймового. На сей сойм, що був скликаний в осени 1536 р., поїхали Галичане — помагати свому намісникови, митрополит вислав також свого боярина, але все те на нїщо не придало ся. Супроти предложених арцибіскупом документів — зачавши від булї Debitum pastoralis, король признав право арцибіскупови й віддав справу намісництва й взагалї галицької дієцезії в виключне його розпорядженнє: „насъ былъ выдалъ король є. м. арцибискупу и бискупомъ у росказованьє и у моцъ, гдЂ южъ ваша милость не мЂлъ намъ у нашомъ законЂ (релїґії) росказовати, одно арцибискупь и бискупове”, як писали Галичане митрополиту. Тучапському грозило засланнє на покуту в Тинєцкий кляштор, і православні були певні, що звідти б він уже на, сьвіт цїло не вийшов.

Програвши так безповоротно справу, були вони в великій тузї, коли хтось піддав спасенну гадку — пошукати виходу через посередництво кор. Бони і її клїки. Справдї, через одного з поменьших сенаторів, каштеляна жарновського Йордана православні справдї знайшли дорогу до Бони, й пообіцявши доброго хабара — двіста волів, здобули її ласку. Славна хабарниця взяла ся до старого короля й осягнула свого — Жиґимонт відкликав свій привилей, виданий на користь арцибіскупа. Прибічник королеви Анїбаль Строцці пішов до канцлєра, взяв від нього готовий уже привилей, віддер печатку й самий перґамен на шматки подер, а арцибіскупови казав король написати, що відкладає сю справу, поки він привезе автентичний привилей з 1509 р., а тим часом все таки Сикору відставляв, а Макарія лишає при намісництві 43).

Тепер треба було тільки стягнути ся на заплату: по уплатї обіцяного хабара король мав видати Тучапському новий привилей — на його користь. Та не легко було стягнути такий капітал. Коли король лїтом приїхав до Львова, де мало зібрати ся військо до походу на Волощину (а натомість вибухнуло шляхецьке повстаннє, звісне під назвою курячої війни, wojna kokoszа), Тучапський міг королеви запрезентувати лише 50 волів. Дарунок сей був дуже на часї, й король казав Тучапському приїхати до Кракова по привилей. Та на відїздї короля зі Львова (осїнь 1537) взяв ся до своєї справи арцибіскуп львівський і встиг так короля обробити, що той на дорозї, в Городку видав якийсь лист на його користь 44). Про се дав знати Тучапському підканцлєр. Треба було направляти справу, Галичане стягнули ще 110 волів, роздали їх королеви, Бонї, ріжним панам, і Бона з Йорданом пообіцяла справою повести: казала Тучапському приїздити до Кракова по привилей.

Одначе справа не пішла гладко. Хоч православні знайшли не мало заступників перед королем, і Бона старала ся скільки могла, але супроти заходів партиї арцибіскупа король не відважив ся скінчити справу на користь православних і відложив її знову на сойм, що скликаний був на початок 1538 р. до Пйотркова. Тучапський був поїхав туди, але духовні сенатори були приготовані й пильнували сеї справи, тому король і королева радили йому не показувати ся, аж біскупи пороз'їздять ся. Відповідно до тої ради Тучапський зайняв ся закулїсовою роботою, обробляв далї впливових панів і пробувши майже цїлий рік у Кракові та роздавши ще 140 волів (властиво пообіцювавши, бо готових не мав, а ручив за ті воли все тойже приятель пан Йордан), нарештї виходив від короля потрібні йому привилеї. Коштували вони таким чином триста волів!

З тріумфом вернув ся Тучапський до Львова (на початках грудня 1538). Та коли до арцибіскупа дійшла вість про його привилеї, він візвав Тучапського, аби ставив ся перед ним з тими привилеями. Тучапський не пішов, вимовив ся. Арцибіскуп мав сказати: „я того не лишу, доки живу; Русь минї підвластна, король не міг такого привилея видати без мене”. Тучапського візвав він на соймовий суд, на сойм скликаний на початок 1539 р. до Кракова. Се зрештою не було несподїванкою, бо й король, видаючи привилеї Тучапському, предвидїв опозицію латинського духовенства. Здаєть ся, що він же порадив, аби вийти з сеї історії, висьвятити Тучапського на епископа, і в сїй справі писав до митрополита. Се треба було зробити як найскорше, ще перед соймом, аби позов не застав Тучапського у Львові, і в серединї грудня православні вислали Тучапського до митрополита, з охоронною сторожею, зложеною з галицьких шляхтичів, що провела його „до границЂ, за Буг, стерегучи привилея и горла отца Макарія (Тучапського), боячи ся, абы арцибискупъ або котрый лядскый панъ єго не догналъ и не казалъ єго забити, бо колькократъ арцибискупъ казалъ єго забить”. З ним вислана була грамота, підписана окрім духовенства, 33-ма православними шляхтичами: вони просили висьвятити Тучапського на епископа; „а коли, дасть Богъ, отъ вашей милости суполнымъ достаточнымъ владыкою пріЂдетъ, южъ арцибискупъ и вси бискупи тому учинити не мочи будуть нЂчего” 45).

Сповняючи се прошеннє, підперте правдонодібно ще й королївським листом, митрополит посьвятив Тучапського на епископа, тільки з'обовязавши його, що він і будучи епископом, не вийде з ролї митрополичого намісника (на се потім, 1540 р., на соборі епископів Тучапський видав лист, де признавав себе „епископом дворним з рамени митрополита”, обіцював за себе й своїх наступників правити галицькою митрополїєю в імени київського митрополита, й на нього зберати всї епархіальні доходи, дістаючи собі з них половину „за працю”) 46). А зимою тогож 1539 р. (в груднї) дістав Тучапський королївське потвердженнє на своє владицтво 47). Скільки воно коштувало волів, на жаль не знаємо.

Се дїйсно на разї забило справу. Вправдї на синодї польських епископів 1542 р. порушено сю історію й внесено петицію до короля, аби галицьке епископство знесено 48), але король її пустив поза уха. Потім, ще за житя Тучапського оден з галицьких шляхтичів Марко Балабан виходив собі у короля експектативу на владицтво галицьке 49), і коли по смерти Тучапського арцибіскуп львівський зголосив ся перед королем з своїми правами на обсаду намісництва і виводив з того також право обсаджувати галицьке владицтво (jus praesentandi et constituendi), король йому се право признав, але супроти своєї грамоти Балабану поручив сьогож таки Балабана презентувати митрополиту до посьвящення (1549) 50). Користаючи з сього прецедента Марко (в епископстві Арсенїй) виходив потім експектативу на владицтво свому сину Григорию, в чернецтві Гедеону, що ще за житя батька і правив епархією 51). Але на сей раз так гладко не пішло.

По смерти Арсенїя Балабана (1569) пригадав королеви арцибіскуп знову свої права на владицтво й сим разом удало ся йому осягнути те, що не удало ся його попереднику: король уневажнив свою грамоту Гр. Балабанови й апробував вибраного арцибіскупом кандидата на владицтво, сьвященика Івана Лопатку-Осталовського. Митрополит не здобув ся на протест (правда, що Балабани за той час встигли зробити собі зовсїм не особливу репутацію) й висьвятив на владику того Осталовського. Таким чином претензії арцибіскупа були зреалїзовані. Та Балабан не уступив. Він міцно стояв при своїх правах і при своїм привилею, й знайшов сильну підпору не тільки між православними (що розумієть ся — не раді були робити прецедент з номінації Осталовського), а й між стороннїми людьми. У Львові Осталовського полїтичні власти вправдї впровадили в володїннє епископською резиденцією, але в Галичу Балабан видко мав впливи сильнїйші, і староста нїяк не міг впровадити Осталовського: все на перешкодї ставав Балабан з своїми протестами й документами. У Львові він також викинув Осталовського з владицтва, й полїтичним властям приходило ся його реституовати. Шляхтичі забороняли сьвященикам в своїх маєтностях признавати Осталовського. Така війна потягнула ся на кілька років, поки не закінчила її смерть Осталовського: Балабан опанував епархію 52), а що ще за його житя прийшла унїя з своїми комплїкаціями, то й претензії арцибіскупа з сим епізодом були погребані.

Історія сих претензій незвичайно сильно ілюструє пониженнє православної церкви під польським правом, і безрадність православної єрархії, що вирощена під державною протекцією і в нїй призвичаєна все шукати опертя, тепер, побачивши сю державну власть против себе, не спромагала ся анї здобути ся на гідну опозицію, анї знайти собі опертя де инде, поки поміч не прийшла сама — від недобитків православної шляхти й міщанства, подражненого не тільки в релїґійнім, але і в національнім почутю сим пониженнєм своєї релїґії.

Незалежно від таких драстичних проявів сього пониження, як отсей галицький епізод, православна церква під польським правом все займала місце релїґії погорджуваної, ледво толєрованої, й її низше становище в порівнянню з католицтвом виразно зазначало ся на кождім кроцї: на кождім кроцї вона мусїла „зносити певні утиски”, quandam depressionem sustinebat, як висловляєть ся привилей Володислава Ягайловича 53). Не маючи заміру вичерпати всїх таких проявів сеї низшости, я зазначу лише кілька точок:

Тим часом як католицьке вище духовенство мало широкий вплив в управі держави — на дворі, в урядах, в сенатї й на соймі, епископи й митрополити православні не мали нїякої участи анї в державній, анї навіть провінціональній управі, до сенату приступу не мали, а й на соймах являли ся хиба в ролї петентів, або як особи інтересовані в соймовім судї і т. и.

В обсадї православних духовних урядїв, від найвищих до найнизших, правительство й суспільність польська не держали ся зовсїм постанов і порядків канонїчних, практикованих при обсадї пребенд католицьких, і взагалї брали їx не як уряди духовні, церковні, а як бенефіції, прості джерела доходів, і з такого матеріального становища виходячи, трактували їх нераз дуже цинічно, продаючи сї уряди або позволяючи продавати, даючи за заслуги, які нїчого спільного з церквою не мали, й т. и., як то ми вже бачили, а ще побачимо й низше.

Тим часом як католицьке духовенство було свобідне від всяких податків і оплат, духовенство православне було оподатковане. Про податок з попів маємо згадку вже в одній грамотї з р. 1416 54). Податкова постанова 1552 р., що лишила ся взірцем для пізнїйших, постановляла, що православні сьвященики, зарівно з селянами, міщанами й Жидами, мають платити з церкви по золотому, а „протопопи, инакше намісники” — по гривнї (48 гр.). „Руські й вірменські епископи, владики, архимандрити і иньші пралати” мали заплатити по два гроші від гривни своїх доходів (близько 4%), відповідно до того як постановили давати духовні католицькі 55). О скільки взагалї руські епископи оподаткували ся анальоґічно з католицькими, про се не беру ся судити, але що сьвященики платили правильно що року по золотому з церкви, — чого сьвященики католицькі не знали, про се маємо зовсїм докладні вказівки в люстраціях 56).

Самий релїґійний культ православний був звязаний певними ограниченнями. Знаємо, що по деяких містах, як у Львові, де православні Русини були неповноправною людністю, відправлюваннє процесій, похоронів і т. и. було обмежене, або майже заборонене 57). Тут маємо драстичнїйший приклад, по иньших містах не доходило до того, але певні ограничення православного культу стрічають ся не рідко. Одною з найлекших форм сих ограничень було примушуваннє православних до сьвятковання католицьких сьвят; правительство стояло на тім становищу, що православні повинні сьвяткувати головнїйші католицькі сьвята і в такім дусї рішало спори між католиками й Русинами 58). Бували і більші утиски — нпр. стрічаємо скарги на дїдичів, що не позволяють ходити до церкви, і т. и.

Ставленнє православних церков по містах стрічало ся часом з перешкодами. Нпр. коли дрогобичські Русини задумали поставити нову церкву, міщане-католики спротивили ся тому й удали ся до короля, мотивуючи свою опозицію тим, що перед тим в границях міста не було такої церки 59), і король заборонив православним її ставити (1540). Невважаючи на те православні згодом забрали ся таки до будови сеї церкви. Католики удавали ся до короля, й той наказав старостї спинити будову. Сї заборони будили серед православних таке огірченнє, в містї пішли такі розрухи, спори й бійки, що міщане католики, невважаючи на попертє правительства, за лїпше уважали полагодили справу уступкою: слїдом по тім королївськім наказї „стала ся угода між міщанами міста Дрогобича rzymskiego posłuszeństwa z ruskiego cerkwi posłuszeństwa”: католики заявили, що відступають від привилеїв на те, аби руській церкві не бути в містї, а Русини не будуть шукати справедливости в сїй справі у короля, але будуть одностайно любити ся, „так як належить християнським людям, підданим одної держави, що сидять під одним правом” 60). Та так ідилїчно (бодай хоч на словах), розумієть ся, не все такі справи кінчили ся.

Взагалї, хоч не переводила ся консеквентно, але істнувала в правительственно-клєрикальних сферах польських така максима, що нових православних церков не тілько по містах, але і де будь, не вільно будувати. Маємо про се звістки з ріжних місць і сфер, хоч з близького часу. Так польський ксьондз з Перемищини, доносячи в 90-х рр. XV в. свому біскупови про поставленнє нової православної церкви, вказує на безправність сього факту, бо він противить ся уставі, що не позваляє в руських землях будувати на далї церков, а лише поправляти старі, що грозять упадком 61). А в. кн. литовський Олександр, у відповідь на бажаннє свого тестя, аби для його доньки, а Олександрової жінки, в. кн. Олени була в дворі поставлена православна церква, відповідав (1494/5 р.), що по законам не можна збільшати числа церков „гречеського закону” 62). Литовський погляд тут служить, очевидно, тільки відгомоном польського. А хоч в законах і уставах ми не знаємо такої постанови против побільшення числа православних церков, і вони, як я вже мав нагоду вказувати, фундували ся на ново неустанно, чи то за спеціальними дозволами (de iure такий дозвіл уважав ся, видко, потрібним), чи таки й без них — ще частїйше, то тим не меньше, як бачимо, переконаннє про безправність помножування православних церков істнувало, і для становища православної церкви воно дуже характеристичне. Як пізнїйший відгомін його принотую нпр. постанову краківського біскупа з 1626 р., що в Мушинськім ключу (належав до краківської катедри) не може побільшати ся число руських церков і сьвящеників 63).

Погірдливий погляд на православну церкву як на низшу виявляєть ся і в таких більше формальних річах, як те, що в усякого рода урядових актах звичайно оминали уживати про православні церкви й духовенство принятих виразів як ecclesia, sacerdos, episcopus, і частїйше уживали такі назви як secta, sinagoga, popones, baytcones, vladica, і т. и.

Дїтей з мішаних шлюбів не вільно було хрестити на православну віру, а хрещених треба було силоміць переводити на латинство 64); так пише Ягайло в листї до урядників Руської землї (1423), поручаючи їм і арцибіскупу львівському нагляд у сїй справі. Для зменьшення мішаних супружеств він поручав улекшувати розвід для них — не брати з таких розводів грошевої кари („розпуст”), що практикувала ся в иньших випадках. Що обовязком правительства, бодай pro foro externo, i він і Витовт уважали — причиняти ся до переходу православних на латинство, про се нема що й казати 65).

Православні не мали рівноправности з католиками. Що їх не припускали до рівноправного користання з міщанських прав, що селяне Русини виключали ся досить часто з добродїйств нїмецького права, ми вже знаємо; се не перешкаджало одначе притягати їх до участи в десятинних й иньших оплатах на католицьке духовенство, власне особливо в осадах нїмецького права, і правительство сю практику приймало за законну. Так нпр. в 1426 р., коли львівська шляхта скаржила ся Ягайлу на претензії латинського арцибіскупа, король признав право арцибіскупу, тільки знизив данину: в осадах нїмецького права львівської дієцезії, міських і сїльських, осадники без ріжницї віри 66) мали платити арцибіскупови річно по шість грошей широких. Як приклад оподатковання православних селян на латинський костел їх дїдичами наведу нпр. фундацію костела в Золотниках (в Підгаєцькім), 1459 р., де православні мають давати половину тої данини, яку дають католики, але завсїди дуже значну (по кірцеви пшеницї, жита й вівса), або фундацію костела в Остапківцях (на Покутю) з 1477, де селяне, які сидять на нїмецькім праві, без ріжницї релїґії 67), мають давати ксьондзови з кождого дворища по грошику 68). А хоч в иньших фундаційних грамотах до оплат на костел потягали ся тільки католики 69), але й тут давали причину до потягання православних такі нпр. застереження, що як ґрунт католика перейде до православного, то православний платить разом з католиками, або й сам прінціпіальний погляд (що дає себе знати і в наведених документах), що осади нїмецького права призначають ся до католиків, отже коли православний сидить на нїмецькім праві, мусить платити на католицькі цїли.

До самої Люблинської унїї в коронних землях нїхто з православних не міг доступити сенаторського уряду, і тільки підчас Люблинського сойму 1569 р., для новоприлучених руських земель — Волини, Браславщини й Київщини застережена була для православної шляхти сих земель рівноправність і участь в усякого рода урядах і державах і т. и.

Взагалї цїкаво, й для становища православних в високій мірі характеристично, що протягом кількох столїть своєї приналежности до Польської корони тутешнї православні не могли здобути від польського правительства якогось акту признання своєї рівноправности чи бодай якогось охоронного привилею 70). Браком солїдарности православних трудно се витолкувати. Адже львівські православні міщане в своїй боротьбі против кривд від латинників уміли знаходити протекцію і у Константина острозького, і у волоських господарів, а в справі відновлення галицької катедри виступають разом всї стани православних Галичан — духовенство, шляхта і міщане. Очевидно, або заходи їх розбивали ся на католицькій правовірности польського правительства, або православні, відчуваючи свою малозначність в польськім державнім житю, навіть і не відважали ся виступати з якимись важнїйшими постулятами. Рівноправність бувала признавана, але тільки унїятам, від привилея Володислава Ягайловича з 1443 р. почавши 71), що признавав рівноправність духовенства унїятського з латинським (отже ідея рівноправности була, тільки відмовлювано її „схизматикам”). Православним же удавало ся від часу до часу добути хиба потвердженнє непорушности церковного суду, єпископських доходів і маєтностей, а якими дорогами й якою цїною діставали ся вони, може поучити оповіджена вище історія одного з таких привилеїв — грамоти відновленій галицькій катедрі з р. 1539.

Таких грамот ми маємо кілька. Найстарший привилей перемишльської катедри дає дату 1407 р., але дата ся неможлива, та й самий документ непевний, хоч він був потім потверджений Жиґимонтом Старим і Жиґимонтом Авґустом 72); в кождім разї одначе перемишльська катедра з нього користала, як з правної ґваранції, бо він був признаний правительством за правосильний. В сїй грамотї король потверджує за перемишльськими владиками їх маєтности, звільняючи їх від усяких оплат окрім дани по 2 гр. з селянського двора, також признає їх права на церковні суди й доходи з попів. Другий привилей тоїж катедри, з р. 1469, виданий на скарги перемишльського владики і иньших православних, з цїкавим мотивованнєм, що король уважає своїм обовязком боронити православних від кривд, бо й католицька церква толерує їх „в надїї унїї” (spe future unionis). Король забороняє сьвітським судам і особам мішати ся в духовні справи, підвластні православному епископу, та віддаляти сьвящеників і на їх місто иньших поставляти, як то скаржили ся православні — що дїдичі в своїх маєтностях за гроші віддаляють давнїйших сьвящеників і дають парохії новим 73).

Подібну грамоту дістав в 1443 р. владика холмський: король наказав урядникам не мішати ся в суди владики, в справи шлюбні й розводові 74). Але ся грамота, як і загальна, видана разом з нею, мотивуєть ся унїєю, проголошеною тодї папою. Галицькому владицї в згаданім уже привилею 1539 р., король признавав власть над всїми православними церквами й монастирями його дієцезії, юрисдикцію над духовенством й право побирати з сьвящеників річну данину (куничне) 75).








Примітки


1) Див. т. III 2 c. 291.

2) Арцибіскуп галицький — Theiner І ч. 890 (адреса в ориґіналї звучить: archiepiscopo galiacensi — Абрагам, Powstanie organiz. kościoła łac. c. 262). Кілька місяцїв пізнїйше (в сїчнї 1372 р.) папа, зовсїм іґноруючи сього арцибіскупа й не згадуючи про нього, віддає нагляд за вірними галицької дієцезії, quibus episcopus scismaticus de facto preesse dinoscitur, біскупу серетському — Bullarium Francisc. VI ч. 1165.

3) Звістки про них зібрав найновійше Абрагам c. 239 і далї. Він пробує довести, в противність давнїйшим дослїдникам, що перемиський біскуп Іван не був біскупом in partibus; але на се нема нїяких доказів, а той факт, що про його наступника Миколая так само не чути в його дієцезії (він мав опацтво в Тремешнї й виступає лише в Польщі), і відзив першого осїлого перемиського біскупа Еріха про своїх попередників (див. низше c. 430), не позволяють зробити для сього Івана виїмку з поміж иньших тодїшнїх біскупів іменованих для Руси.

4) Абрагам, ратуючи прийняте в польській історіоґрафії переконаннє про велику ревність і старання Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси, висуває цїлий ряд здогадів про заходи Казимира в сїм напрямі (часом навіть, виставивши з початку певну гадку в формі гіпотетичній, потім повторяє її в катеґоричнім тонї — пор. нпр. сказане про номінацію холмського біскупа на c. 243 і 252) та шукає ріжних перешкод, які мовляв перебивали дорогу zabiegów i starań Kaзимира; але все се більш нїж гіпотетичне.

5) Theiner Monumenta Polonie І ч. 826. Реґесту листу Казимира з папських протоколів видав Абрагам дод. IX.

6) Документальний матеріал зібрав Абрагам c. 260-1. Лїтература про орґанїзацію латинської церкви в руськмх землях вказана в т. III прим. 23.

7) Янко з Чарнкова — Моn. Роl. II c. 643. Історія про заснованнє Казимиром у Львові першого латинського костела в 1340 р. і катедри в р. 1350, переказана в процесї львівського арцибіскупа Сєраковского з маґістратом і переповіджена у Захаріясєвича Vitae episcoporum praemisliensium c. 32, походить з такого каламутного джерела, що не може йти в рахунок.

8) 1 Новг. c. 350, Воскр. І c. 215.

9) Theiner Monumenta c. 532 (ч. 702).

10) Див. вище c. 391-2

11) Папська буля з 23/V 1372 у Скробішевского Vitae archiep. leopoliensum c. VI, про неї Абрагам ор. c. c. 291.

12) Bullarium Francisc. VI ч. 1165.

13) Theiner I ч. 910.

14) Буля у Тайнера ч. 964, див. тамже ч. 908 і 963.

15) Theiner ч. 988, Длуґош т. III c. 360, Акты Зап. Р. т. II ч. 198.

16) Akta gr. і ziem. II ч. 51. В Тустани бачать звичайно теперішнїй Урич, в Стрийщинї (про нього т. II 2 прим. 13).

17) Theiner І ч. 967 і II ч. 8.

18) Nos tamen eandem ecclesiam cum multis suis possessionibus a scismaticis reperimus occupatam, Проф. Абрагам бере вповнї серіозно сї слова, як і згадку про забрані православними маєтности галицького арцибіскупа в булї A. g. z. III ч. 51, і думає, що десь коло р. 1370 був якийсь рух в Галичинї против католицтва, і тодї забрані сї маєтности (с. 291-2, 317). Але сї звістки треба розуміти мабуть як результат звістного нам погляду на православні катедри як на католицькі, неправно опановані схизматиками, і мова тут іде, правдоподібно, про маєтности православних катедр. Подібно мабуть треба розуміти згадки про перемиську діецезію перед часами Казимира (A. g. z. VII ч. 20), де Абрагам бачить слїди істновання сеї катедри за часів Юрия-Болеслава (c. 239).

19) quod cum ipsa nullus unquam ante nos personaliter katholicus sponsus scilicet pontifex habitavit.

20) Theiner I ч. 1006, Akta gr. i ziem. VII ч. 15, VIII ч. 14 і 20.

21) Длуґош IV c. 149.

22) Piechowski Cornucopiae infulae Chełmensis (1717), Niesiecki Herbarz т. I, Райфенкуґляор. гл. XI

23) Про конфлїкт луцької й володимирської катедри виписки з актів в статї Абрагама Udział Polski w soborze Pizańskim — Rozprawy т. 47. Дотаційні грамоти луцької катедри — Акты литов.-рус. госуд. Д.-Запольского ч. 5 і 9.

24) Про камінецьке біскупство Роллє (Antoni J.) Zameczki podolskie II, X; дотаційна грамота його в моїх Актах Барскаго староства І ч. 18.

25) Див. Theiner І ч. 966, Okolski Chioviensium episcoporum ordo et numerus (1646, нове вид. 1853, Краків), Niesiecki l. c., Райфенкуґель, 1 с. Dobszewicz Wiadomości o biskupstwie kijowskiem.

26) Криловскій в своїх повних баламуцтв статях (Архивъ IX c. 14, пор. 10) твердить, що Ягайло, знїсши (!) в 1414 р. галицьку митрополїю, тодї ж надав право іменовання намістників галицькому старостї. Але се зовсїм безосновно.

27) cum omni iure et poenis spiritualium, que ab antiquo adiacere et pertinere spectantur pro tutore dicti manasterii Crilosz, alias na mitropolita, ac etiam cum marduribus de poponis (зам. marduris de poponibas) districtus Hal., ab antiquo super metropolitum exigendis annis singulis... et omnes popones sub monasterio Crilos degentes non coram alio nisi ipso Roman pro omnibus excessibus in iure spirituali respondere debebunt.

28) Akta grodz. і ziem. VII ч. 51 і XII ч. 4286. Ся остатня записка усуває всяку непевність що до дати сеї угоди й її автентичности: в Supplementum ad histor. Russiae monumenta вона була видана з датою 1408 р., а видавцї поправляли її на 1508 (так і у Криловского ще).

29) Ocasione institutionis vicegerentium ritus ruthenici, alias namiestmki, in Leopoli, in Krylos et alibi in dioecesi sua Leopoliensi.

30) Codex ep. Vitoldi ч. 1018.

31) Supplementum ad histor. Russiae mon. ч. 50.

32) Акты Зап. Рос. II ч. 198.

33) Damusque illi facultatem in causis et rebus spiritualibus iudicandi et singula faciendi secundum iura et consuetudines ritus ruthenici, quaecunque ad officium et dignitatem ipsius archimandritae pertinent, et quae quondam wladyka seu metropolites haliciensis in ipsis districtibus exercebat.

34) Suplementum ad hist. Rus. mon. ч. 51 i 52, Архивъ Югозап. Рос. І т. X ч. 7 і 8.

35) Акты Зап. Рос. II ч. 141, витяги з грамоти 1523 у Зубрицкого Галицкая Русь въ XVI ст. c. 39.

36) Грамоти цитовані в попередній нотцї. М. Макарій (IX c. 217) думав, що сей перехід Гдашицького під зверхність митрополита став ся за згодою короля, але се зовсїм неправдоподібно, а слова „водлугь воли и листовъ господара”, на яких опираєть ся погляд Макарія, значать тільки, що митрополит признав з свого боку за Гдашицьким всї ті права й прероґативи, які перед тим, без його відома, надав був йому король.

37) Supplementum ч.53 і 54.

38) Першу певну таку грамоту маємо з 1509 р. — Акты Зап. Poссіи II ч. 55. Про документи з сим титулом, з давнїйшою датою див. Макарія т. IX c, 205.

39) Акты Зап. Россіи II ч. 182 і 193; що гошівський піп представив ся висланником православних Галичан, виходить з текста листа ч. 193, а що він був одною особою з архимандритом Йосифом, згаданим в ч. 182, виходить з того, що Галичане иньших намісників окрім гошівського попа й Сикори не знають в листї ч. 193.

40) Король називає його nobilis — Архивъ І. X ч. 11, пор. Нєсєцкого Herbarz IX c. 144.

41) Акты Зап. Р. II ч. 193. Дата сього документу означена хибно: як справедливо завважив Макарій (IX с. 239), він мусить належати до 1535 р.; се видко з порівняння його з докум. ч. 185 і 197.

42) Supplementum ч. 53, Акты Зап. Р. II ч. 185 і 197. Що документ ч. 197 — лист Галичан до митрополита, і дальший — ч. 198, датовані видавцем на слїпо 1539 р., до сього року належати не можуть, завважив уже Макарій IX c. 244, але не постарав ся докладнїйше уставити хронольоґію їх і описаних ними подїй. Тим часом се можна зробити зовсїм докладно на підставі вказівок самих листів: коротке канцлєрство Яна Хоєньского й іменованнє Тучапського епископом дають докладні хронольоґічні границї, і між ними треба розложити подїї. Перший лист був писаний перед осїннїм краківським соймом — се бурливий сойм 1536/7 р. (Бєльский вид. Туровского c. 1073-4, Volum. legum І c. 253-4 і нова розвідка Прохаски Rokosz lwowski w r. l537 — Kwart. hist. 1902 c. 210 і далї); отже сей лист писаний 8/IX 1536. Історія заходів Галичан коло уневажнення привилея для арцибіскупа припадає на початок l537. Побут короля у Львові — на лїто (під час звістної „курячої війни”). Довге перебуваннє Тучапського „в Кракові” (треба розуміти — взагалї в Польщі) — на 1537/8 р., і в груднї 1538 р., перед новим соймом, скликаним до Кракова при кінцї 1538 р., писаний був другий лист до митрополита — ч. 198.

43) Акты Зап. Р. II ч. 198, Supplementum ч. 54 і 56 (хибна дата 1539 р.).

44) Пор. Архивъ Югозап. Рос. I т. X ч. 164 — грамота короля з 8/X 1537, дана в Кракові, де король признає права арцибіскупа над намісництвом.

45) Акты Зап. Р. II ч. 198.

46) Акты Зап. Рос. II ч. 201, Supplementum ч. 57.

47) Supplementum ч. 55, Архивъ Югоз. Рос. X І ч. 11.

48) Decreta et constitutiones synodales Petric., друк. 1544; р. (Краків).

49) Архивъ I, X ч. 167 і 18-20.

50) Supplementum ч. 58.

51) Архивъ IX ч. 23, пор. 25.

52) Monumenta confraternitatis Stauropigianae ч. 45-50 і 58 (друковані також в Supplementum ч. 169-176 і Архивъ І. X ч. 24) і Архивъ І. X ч. 26 і 30.

53) У Гарасевича c. 79.

54) Et saliquas contribuciones repeteremus a comunibus poponibus ad thesaurum nostrum, каже король — A. g. z. III ч. 87.

55) Volumina legum II c. 10-1.

56) Див. вище c. 280.

57) Див. вище c. 242.

58) Нпр. Архивъ І. X ч. 4 (Перемишль, 1493), Матеріали р. 1578 (Щирець), і т. и.

59) В дїйсности в Дрогобичу знаємо кілька церков в тім часї; чи стояли вони за границями міста в тїснїйшім значінню слова, не знаю, але здаєть ся, що католики не хотїли позволити поставити взагалї нову церкву.

60) Про сей епізод див. Шараневича Rzut oka na beneficya kościoła ruskiego c. 17-8, мою замітку в Записках т. XXVII „До історії руського обряда в старій Польщі”, й реплїку дра Прохаски з моїми замітками під тим же заголовком тамже в т. XXX. Подібна справа мала місце, очевидно, і в Городку — див. Матеріали част. II р. 1547.

61) illud statutum iuris terrestris, quod disponit nullam sinagogam de cetero in partibus Russie edificare, solum proximam casui aut ruine reformare, non attendendo — Archiwum komisyi historycznej VIII c. 451.

62) „Князи наши и панове, вся земля, мають на то право и записы отъ предковъ нашихъ и отъ отца нашого и отъ насъ, и то въ правЂхъ написано, што церкьвей греческого закону больш не прибавляти, — ино намъ тыхъ правъ предковъ нашихъ и отца нашого и нашихъ не годит ся рухати” -Акты Зап. Рос. I с. 141. Кілька лїт пізнїйше, коли Москва справою православної церкви далї допікала. Литві, казав Олександр відповідати в більше толєрантнім тонї: „Король єго милость ховаєт свои подданые какъ были хованы за отца єго мсти короля Казимира: хто у которомъ законе хочетъ мешкати, тотъ нехай в томъ мешкаєтъ, и церкви хто какия хочетъ, тоть тыє будетъ, такъ рускии, какъ и римскии; ачкольве не дозволено было Руси церквей будувати, але тыми разы король єго мсть то имъ допустилъ”. Сборникъ Муханова ч. 74 (Лит. Метрика, Записи V л. 247).

63) До неї відкликуєть ся пізнїйший біскуп Задзік — ordinationi іllmі ex rmi olim Martini Szyszkowski antecessoris nostri episcopi cracoriensis dto Bodzantini 5 febr. 1626 factae, qua multiplicatio eiusdem ritus graeci ecclesiarum et presbyterorum in clave Muszynensi interdicitur — Перемишльський схематизм 1879 р. c. 265.

64) Ex nunc nullus christianorum vel christianarum ritus romani audeat pueros suos in scismaticam sectam quoquomodo baptisare, et si baptisati sunt — ad ritum suum catholicum reducantur — Codex ер. Vitoldi ч. 1018. Отже той же припис, що до недавна істнував в Росії, на великий і оправданий жаль ріжновірцїв. Ріжниця була тільки та, що в старій Польщі, при слабій її екзекутиві, се правимо нїколи не бувало вповнї переведене, — хоч до секатур давали матеріал.

65) Про інтенцію навертання Русинів на латинство — вистане нпр. пригадати, що краківську академію фундовано між иньшим для здобування neophitarum gentium Lithuaniae, Rutheniae et Walachiae — Codex dipl. univ. Cracoviensis I c. 38. Пор. комплїменти папи Ягайлови й Витовту — Codex ер. saec. XV т. II ч. 67.

66) cuiuscunque conditionis aut religionis fuerint — sive sint prophani sive scismatici sive catholici — Akta gr. i ziem. III ч. 100.

67) de omnibus hominibus, tam katholicis quam scismaticis, in iure theutonico residentibus.

68) Akta gr. i ziem. II q. 90, VI ч. 121, див. також ч. 115.

69) Нпр. A. g. z. II ч. 41, 61.

70) Др. Прохаска, в згаданій своїй реплїцї (Записки Наук. тов. ім. Шевченка XXX, Misc. c. 6-7), доводячи брак усякого релїґійного гнету зі сторони польської королївської власти, відкликуєть ся до загальних привилеїв — Володислава Ягайловича 1469, Олександра 1499 і партикулярних привілєґій Жиґимонта для владик, нпр. львівського. Та з названих ним привилеїв перший був виданий на користь унїятів, другий — виймає духовенство перемишльської дієцезії з юрисдикції цивільних властей, отже належить до партикулярних, дієцезальних привилеїв, а третїй належить не до Корони, а до в. кн. Литовського. Що до партикулярних привилеїв, то власне історія згаданого дром Прохаскою привилея для галицької катедри дуже докладно поучує нас, скільки та королївська толєранція коштувала.

71) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenice c. 78-81.

72) Akta gr. і ziem. VII ч. 26. Питанню автентичности грамоти присьвятив видавець, проф. Лїске, значний екскурс і ряд приміток, але його оцїнка автентичности випала досить слабо. Документ був предложений до першого потвердження в 1535 р. в копії, бо ориґінал мовляв згорів. Стилїзація документа дуже недоладна, навіть в іменах маєтностей, і Лїске толкував се тим, що маємо тут лихий переклад з руського ориґіналу. Се можливо, але текст в кождім разї лишаєть ся не дуже певний — сам Лїске зазначив одну правдоподібну інтерполяцію. Але головно, митр. Кипріян, що виступає інїціятором сеї грамоти й сьвідком, не жив уже в 1407 р. Остатня подорож його до Ягайла належить до рр. 1404-5, і тому Ан. Левіцький датував згаданий привилей 1405 р. (не підносячи нїяких сумнївів до автентичности його теперішньої форми) — Sprawa unii, Kwart. histor. 1897 с. 327.

73) A. g. z. VII ч. 60.

74) Архивъ I, X ч. 2.

75) Supplementum ad hist. Russiae mon. ч. 55.











Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.