[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна





СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В КН. ЛИТОВСЬКІМ: ВІДНОСИНИ ВЕЛИКИХ І МІСЦЕВИХ КНЯЗЇВ; ЗАКОНОДАТНІ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ПРАВОСЛАВНИХ, ПРИВИЛЕЇ РІВНОПРАВНОСТИ 1432 І 1434 Р., ПРИНЦІП НЕДОПУСКАННЯ РУСИНІВ ДО УРЯДІВ, ПОТВЕРДЖЕННЯ ЙОГО В XVI В., ФОРМАЛЬНЕ ЗРІВНЯННЄ ПРАВОСЛАВНИХ 1563 Р. СТАНОВИЩЕ ПРАВИТЕЛЬСТВА В. КНЯЗЇВСТВА СУПРОТИ ПРАВОСЛ. ЦЕРКВИ, БРАК РІВНОГО ТРАКТОВАННЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ, ПРИВИЛЕЇ ДЛЯ ВЛАДИКІВ.



В в. кн. Литовськім православні не чули себе так пониженими, хоч і тут становище православної церкви в порівнянню з староруськими часами погіршило ся дуже, і від охрещення Литви на латинство вона й тут зійшла на становище релїґії низшої в порівнянню з католицтвом.

До переходу на латинство Ягайла, себто до Кревської унїї 1385 р. й її дальших консеквенцій, православна церква не була тут такою низшою. Правда, в. князї держали ся поганства або принаймнї православности своєї не манїфестували (Ольґерд і Ягайло); але хоч не уважали своїм обовязком дуже розбивати ся за інтересами православної церкви, то шанували її як релїґію культурнїйшої й численнїйшої части своїх підданих, можна сказати — вищу релїґію. До тогож переважно вона мала до дїла не з самими в. князями, а з князями місцевими, що сидячи по руських землях, самі були православними й стараючи ся йти у всїм слїдами своїх попередників, князїв руської династії, уважали своїм обовязком опікувати ся й православною церквою. Такими були Любарт Гедиминович і його син Федір — князї волинські, Володимир Ольгердович київський і його потомки — Олелько й Олельковичі, Скиргайло й його наступник (властиво намістник тільки) Іван Ольгимунтович, Гедиминовичі пинські, сїверські, дрібнїйші волинські, почасти також Свитригайло (хоч сам був католиком).

Від першої ґенерації Гедиминовичів з українських земель ми взагалї маємо мало документального матеріалу, хиба пізнїйші ремінїсценції, убрані часом в більше або меньше апокрифічну форму, як нпр. грамота Любарта луцькій православній катедрі на маєтности, доходи й суди (фальзіфікат очевидний), як ріжні більше або меньше автентичні записи на евангеліях про надання князїв та згадки пізнїйших документів 1). Але пізнїйші грамоти можуть послужити до ілюстрації становища, яке взагалї займали супроти православної церкви сї руські Гедиминовичі. Ось нпр. як починає оден з синів Володимира київського Андрій свій звістний тестамент, списаний 1446 р. в Київі, в печерськім монастирі (рукою старця Пахнутия, Лихачевого брата): „Се азъ рабъ божій князь Андрей Владимировичъ пріЂздилъ єсмь въ Кіевъ съ своєю женою и съ своими дЂтками, и были єсмо въ дому Пречистыя, и поклонили ся єсмы пресвятому образу єя и преподобнымъ и богоноснымъ отцемъ печерскымъ, и благословили ся єсмы у отца нашего архимандрита Николы и у всЂхъ святыхъ старцевъ, и поклонихом ся отца своєго гробу князя Владимира Олькгердовича, и дядь своихъ гробомъ, и всЂхъ святыхъ старцевъ гробомъ въ печерЂ, и размыслихъ на своємъ сердци — колико то гробовъ, а вси тыи жили на семъ свЂтЂ, а пошли вси къ Богу, и помыслилъ єсмь: помалЂ и намъ тамо поити, гдЂ отци и братіа наша, и подумалъ єсмь съ своєю княгинею и съ отцомъ своимъ съ Николою архимандритомъ печерскымъ и съ святыми старцы и съ своими бояры, и отписалъ єсмь...” і т. д. 2).

Під управою таких князїв, де вони задержали ся, (як нпр. за Свитригайла на Волини, за Олельковичів в Київщинї, під князями пинськими, острозькими, і т. и.) не тільки в XIV, а й пізнїйше — в XV в., православні не відчували так дуже упослїдження православної церкви, хоч уже від самої унїї 1385 р. становище її зміняєть ся дуже на гірше. Уже від тодї великокняже правительство стає на становищі протеґовання латинської церкви й латинників та обмежування прав православних.

І так уже на початку 1387 р., по охрещенню Литвинів на латинство, видає Ягайло в Вильнї дві грамоти, де виразно зазначує таке своє становище. В першій грамотї — так званім першім земськім привилею, він признає ряд привілєґій для литовських шляхтичів, що приймуть латинство, для заохоти їх до сього. Бояре-католики дістають право розпоряджати своїми маєтностями й володїти ними таким правом як шляхта польська; їх маєтности звільняють ся від ріжних робіт і повинностей; вони можуть свобідно роспоряджати шлюбами своїх своячок, і вдови-шляхтянки можуть свобідно виходити замуж за кого хочуть, але з тим обмеженнєм, що лише за католиків 3). В другій грамотї, виданій два днї пізнїйше, Ягайло постановляє для скріплення католицької віри, що всї Литвини, чи в землях литовських, чи руських, мусять перейти на латинство; шлюби латинників з православними забороняють ся на далї, а як би такий шлюб став ся, православна сторона мусить перейти на латинство, і до того можна її змушувати навіть фізичними карами; маєтности католицької церкви увільняють ся від всяких данин і повинностей 4).

Далї розвивав сї принціпи звістний Городельський привилей Ягайла й Витовта 1413 р. Потверджуючи ріжні шляхетські привілєґії, признані давнїйшим привилеям, він з притиском підносить, що користати з тих привілєґій можуть лише католики 5). Окрім того постановляє він, що як новоутворені на польський взір уряди воєводів і каштелянів, так і всякі иньші земські уряди будуть роздавати ся тільки католикам 6); так само до ради короля й в. князя будуть допускати ся тільки католики, „бо часто ріжниця в релїґії витворює ріжницю і в змаганнях, і тайні справи через те розголошують ся” 7).

Таким чином православні сими актами виключали ся від шляхетських привілєґій, від урядів і від ради в. князївства, не кажучи вже про таку річ, як заборона мішаних шлюбів та насильне примушуваннє не-католицьких супругів до переходу на католицтво.

Розумієть ся, нема що й думати, аби все се було переведено в житє! В радї в. князя далї засїдали православні князї, уряди по руських землях обсаджувано переважно місцевими панами — православними; часами діставали ся вони й на уряди столичні, до центральної адмінїстрації. Не тільки бували мішані шлюби, без переходу не-католицької сторони на католицтво, але трапляли ся й переходи з латинства на православну віру Литвинів і Поляків, як показує устава Витебської землї 8). Але таки неприхильна для православних полїтика правительства давала їм себе знати. Таки католики дїйсно відтїсняли православних від найбільше впливових урядів, з ради в. князя. Недурно Славили потім Поляки Ягайла й Витовта, що за їх часів тримано Русинів „у зелїзних кайданах” (in virga ferrea), та недопущувано до нїяких впливових посад 9). Не була та система так консеквентно переводжена, але досить і того, що така система була.

Се приготувало реакцію по смерти Витовта. Як ми знаємо, на верх вийшов Свитригайло, що мав дати коли не перевагу, то бодай рівновагу руським, православним елєментам в державі. Стараючи ся повалити його, польське правительство уважало вказаним зробити якісь уступки Русинам, і королївські відпоручники, висаджуючи на великокняжий стіл Жиґимонта Кейстутовича, спадкоємця Витовтових традицій, заразом видають в імени короля привилей Русинам, де розтягають на них шляхетські привілєґії признані давнїйшими привилеями (головно привилеєм 1387 р.): маєткові права на взір польської шляхти, свободу шлюбів, свободу від повинностей, та позволяють Русинам також приступати до польсько-литовських гербів, як ознаки шляхецтва. А хоч сей привилей мав в собі деякі формальні непевности, що роблять сумнївним його правосильність, то півроку пізнїйше видає від себе також і в. князь Жиґимонт привилей такогож самого змісту, і сей уже без всякого сумнїву був правосильний 10).

Та полишаючи на боцї справу правосильности, деякі обставини дуже богато уймали значіння обом сим привилеям — і королївському і великокняжому (р. 1432 і 1434). Передовсїм варто уваги, як я мав уже нагоду піднести 11), що вони говорять все про „Русинів і Литвинів”, а не про православних і католиків, і хоч безперечно сї етноґрафічні назви уживали ся в тих часах і в конфесійнім значінню, але все таки лишало ся місце ріжним ваганням в інтерпретації: при охотї можна було розуміти се так, що мовляв мова йде про Русинів-унїятів, або й Русинів-латинників. Але важнїйше те, що привилеї надавали Русинам власне те, що вони властиво й перед тим мали, або те, з чого скористати не могли — ті шляхотські привілєґії, з яких спора частина лишила ся й по попереднїх привилеях на папері лише 12), так що з них не користали й латинники, і тепер певне не скористали й Русини, а з другого боку — з чого користали бояре-шляхта римської віри, певно, того не відмовлювано й православним: конфесія в дїйсности, певно, не робила ріжницї анї в маєткових анї в податкових правах бояр. За те не знесено ограничення, зробленого Городельським актом — ограничення власне найбільше реального й болючого — про недопущеннє Русинів до урядів і ради. Так що властиво потїха Русинам від тих привилеїв 1432 і 1434 рр. була дуже мала 13).

Хоч мовчаннє пізнїйших привилеїв, по городельськім, про ограниченнє прав православних до урядів до певної міри його ослабило, і Русини, хоч зрідка розмірно, діставали ся на вищі уряди, одначе голосний епізод, що мав місце при іменованню кн. Константина Острозького в р. 1522 воєводою троцьким, показав, що виключеннє Русинів від ради й урядів в правительственних кругах не уважало ся справою вповнї пережитою. Литовські пани тодї запротестували против сього іменовання, покликуючи ся на Городельський акт, і в. князь мусїв видати грамоту, де признавав, що по городельському привилею він не повинен був давати сього уряду „нїякому Русину і схизматику”, і зробив се лише за згодою і звільненнєм від сеї заборони, даним йому від ради в. князївства виїмково на сей раз, і сей виїмок не уймає сили городельській постанові, і на будуче від неї не можна буде відступити і давати Русинам „того рода гідности і уряди” тільки за згодою старших сенаторів 14).

Здаєть ся, подражнила тут Литвинів головно та обставина, що в. князь при тім признав Острозькому ad personam перше місце серед сьвітських сенаторів 15). А на таких посадах православні пани й перед тим бували часом, і в. князь в своїм привилею згадує, на усправедливленнє, що Конст. Острозький вже перед тим займав уряд виленського каштеляна. Але литовські пани, допускаючи виїмки, нїяк не хотїли принціпіяльного зрівняння Русинів в праві на уряди, і хоч при кодіфікації права, в Литовськім статутї обмеження для Русинів не зазначили виразно, то в привилею виданім слїдом за опублїкованнєм Лит. Статуту, з нагоди проголошення Жиґимонта-Авґуста в. князем, в осени 1529 р., се обмеженнє було повторено знову, в дуже катеґоричній формі: в. князь з'обовязав ся, в дусї Городельського привилею, і навіть його словами подекуди, що воєводства, каштелянства, уряди двірські й земські буде давати тільки католикам, і тільки їх буде допускати до ради 16). Се з'обовязаннє повторене було Жиґимонтом-Авґустом потім, коли він приймав управу в. князївства 17), і ще пізнїйше, дванадцять лїт перед формальним рівноуправненнєм не-католиків з католиками, не тільки всї отсї грамоти, що обмежали права Русинів до урядів — Городельський привилей, грамота 1522 р., привилей 1529 р. були включені в великий конфірмаційний привилей Жиґимонта-Авґуста й на ново потверджені, але в. князь іще спеціально приобіцяв на закінченнє, що коли давнїйше з постанов тих привилеїв щось не додержувало ся — спеціяльно що уряди давали ся часом людям грецької віри, то на далї в. князь приобіцює, що того не буде, і він не буде давати людям руської віри, некатоликам, нїяких урядів і не буде припускати їх до тїснїйшої ради 18).

Та саме вже се усильне припімнюваннє сього обмеження показувало, що в дїйсности воно було захитане, і справдї ледво минуло десять лїт від сього останнього королївського приречення, як против сього обмеження проявила ся така сильна опозиція, що прийшло ся його знести формально. Справа була порушена в звязку з ревізією Литовського Статуту, порученою мішаній комісії, нарівно з латинників і православних. Коли рішено було втягнути в нову редакцію Статута земські (шляхотські) привилеї, піднесено було потребу спростувати ті точки Городельського акту, що обдаровували привілєґіями лише шляхту католицьку. Як справедливо здогадують ся, мала тут значний вплив та обставина, що сим заінтересовані були не тільки православні, а також і протестанти, тодї дуже численні й впливові в радї й на соймі, і що завдяки сьому союзу православних з протестантами домаганнє формальної рівноправности удало ся. Може бути також, що в. князь хотїв приєднати Русинів для своїх унїонних плянів. Так чи инакше в. князь і сойм сповнили їх бажаннє. Мотивовано се тим, що не тільки католики, але й православні все похвально сповняли ріжні служби, займаючи всякі уряди, в тім і сенаторські, а Городельську постанову евфемістично об'яснено тим, що „стани Руських земель” не були на тім з'їздї присутні 19). Тож в. князь „съ порадою и съ призволеньємъ пановъ радъ духовныхъ и свЂтскихъ” постановляє, що панове, шляхта і бояре, без ріжницї національности й релїґії (отже й протестанти та всякі сектанти), також без ріжницї, чи походять вони з родів гербових чи нї, мають користати однаково з усїх шляхетських привілєґій і допускати ся однаково до всяких посад і гідностей, урядів земських і двірських і участи в радї в. князя 20). А що Городельський акт був виданий на спільнім соймі литовсько-польськім, в. князь приобіцяв, що сю свою постанову, як би була потреба, переведе також і через спільний сойм, що одначе нїчого не уймає правосильности сїй постанові литовського сойму 21).

Се означало повне зрівняннє православних з католиками, та прийшло воно тодї, як православний елємент в в. князївстві о стільки підупав в своїх впливах і так зійшов на другий плян, що й се формальне зрівняннє йому нїчого не могло додати. Фактичні відносини зістали ся такі самі, як і були, й акт мав тільки формальне значіннє.

Що до самої православної церкви то в відносинах литовського правительства до неї також є певна ріжниця від польського. Правительство в. кн. Литовського чуло себе правительством не тільки католиків, а й православних, і поводило ся з православною єрархією й церквою з більшим поважаннєм, нїж польське. Маємо грамоти, де в. князь литовський зве православного митрополита своїм „отцем”, рада в. князя, себто правительство, — „отцем і господином”, а епископів і сьвящеників — почесним іменем „своїх богомольцїв” 22). Такої обидливої ріжницї в термінольоґії між православною й католицькою церквою, яку ми бачимо в актах польських, в документах в. князївства ми майже не стрічаємо. Правительство навіть почувало ся до обовязку опікувати ся православною церквою й запобігати непорядкам в нїй: вел. князь називає себе супроти православної церкви „фундатором и наивышшим оборонцею”, або „зверхним оборонцею костеловъ и церквей божихъ и размноженья вшелякого порядку въ церквахъ закону хрестіяньского”, і нпр. в порученню митрополиту скликати собор, 1546 р., в. князь мотивує се тим, що він має бачність на церкви божі й віру християнську, й хоче „въ доброй спра†яко и костелы наши римскіи, такъ и ваши церкви подлЂ вЂры вашоє заховати” 23). Не часто, що правда, такі спасенні гадки йому приходили, а участь його в церковній управі зовсїм розминала ся з такими добрими замірами, але цїнити мабуть і такий висказ треба.

Але рівноправности православній церкві з католицькою не признавано й тут. Митрополит і епископи православні не мали місця в радї в. князївства й прикро се відчували. В 1568 р. митр. Іона між иньшими петиціями просив також в. князя, щоб на взір біскупів латинських і йому з владиками признане було „мЂстцо и вотумъ въ радЂ єго милости господарской”, та покликував ся на „обичай звиклий” — що його „предки архіепископи” мали таке місце. Не знати, які часи й які факти розумів тут митрополит, але практики такої в дїйсности не було, й в. князь збув се прошеннє заявою, що він полагодженнє сеї справи відкладає „на иншій часъ”. І на соймах митрополит і владики являли ся тільки часом, тодї здаєть ся, як мали якусь потребу, або їх для якоїсь спеціальної потреби кликали 24). В руських землях за те мали вони досить важну ролю в місцевій самоуправі, засїдаючи на чільнім місцї в зборах місцевих панів та репрезентуючи землю й на зверх, як то ми бачили вже вище 25).

Було і більше того. З уст в. князя, в приложенню до земель в. князївства чули ми висказ, що нових православних церков будувати не вільно 26). А як далеко правительственні круги уважали можливим толєрувати православну релїґію в землях в. кн. Литовського, може до певної міри ілюструвати грамота Ягайла для Луцької землї 27), видана 1432 р., коли луцькі бояре заявили були охоту прилучити ся до Польщі. Признаючи станам і народностям Луцької землї такі права, які мають стани й народности земель Львівської й Краківської, Ягайло понадто ще приобіцяв, що церков православних не будуть руйнувати, анї обертати їх на костели католицькі, анї православних не будуть примушувати до переходу на латинство 28). Хоч тут Ягайло говорить як король польський і обіцяє се Лучанам як підданим коронним, але очевидно, що для заохоти їх він хотїв їм дати нїяк не меньше, нїж могло їм дати в. князївство, а певно більше, так що сї обіцянки можуть служити за mахіmum благодатей, на які могли православні числити в в. кн. Литовськім.

Привилеї, давані великими князями литовськими руській церкві, подібні до коронних: вони головно забезпечають компетенції церковного суду, церковної власти и епархіяльні доходи. Цїкаво, що вихідною точкою для них служать фальзифікати. Так в 1499 р. митрополит предложив в. кн. Олександру „свиток Ярославль”, себто перерібку Ярославової церковної устави, не знати — чи власної редакції, чи в готовій, як її знайшов, і просив її потвердити. В. князь потвердив, і в потвердженню своїм заборонив урядникам і всяким властям мішати ся в справи церковного суду, а дїдичам — поставляти сьвящеників без благословення митрополита й віддаляти їх власновільно. Чотири роки пізнїйше з таким самим прошеннєм звернув ся до в. князя владика полоцький і дістав грамоту такогож змісту 29). Потім в 1511 р. митрополит і епископи, за протекцією кн. Константина Острозького, дістали грамоту подібногож змісту, в потвердженнє Ярославового свитка, від нового в. князя Жиґимонта 30), і пізнїйше не раз видавали ся подібні грамоти про нетикальність духовного суду і власти.








Примітки


1) Архивъ Югозап. Россіи І. VI ч. 1. Акты Зап. Россіи І ч. 7, 28, 72 (згадка про наданнє Івана Ольґимунтовича) й ин.

2) Акты Зап. Рос. І ч. 46.

3) Działyński Zbiór praw litewskich c. l (дата 20/11 1387).

4) Грамоти сеї в ориґіналї досї не видано, польський переклад при виданню хронїки Вановского (Dzieje korony Polskiej i w. ks. Litewskiego, 1847) т. І c. 74-7, реґести у Даниловича Skarbiec ч. 540 і иньших.

5) duntaxat catholicae et romanae ecclesiae subiecti.

6) nisi sint fidei catholicae cultores, і низше — очевидно в тім же значіннє (christianus значило звичайно теж що й catholicus): christianae fidei cultoribus.

7) Działyński Zbiór c. 12-14, особливо § 5 і 11.

8) Акты Зап. Рос. I с. 353.

9) Див. т. IV c. 159 сеї історії.

10) Codex epistolaris saec. XV т. III ч. 17 і 22. В справі правосильности Ягайлового привилею див. т. IV c. 180. Проф. Чермак (Rozprawy т. 44 с. 361, пор. с. 403-4) думає, що привилей був, з унїонних мотивів, відкинений королем і роздертий; се вимагає близшого вияснення.

11) В т. IV c. 180.

12) Див. вище c. 63.

13) Отже не можна згодити ся з дуже високою оцїнкою значіння сих привилеїв (чи то привилею 1434 р.) в польській лїтературі — не тільки у Лєвіцкого (Powstanie Swidrygiełły), але й у Чермака, який збиває перецїнювання Лєвіцкого в згаданій своїй працї Sprawa równouprawnienia schizmatyków і katolików na Litwie (c. 376 й ин.).

14) Видана в Acta Tomiciana VI ч. 36 і новійше в Archiwum komisyi prawniczej VII с. 273-4, в дещо відмінній редакції; автентичним треба уважати сей другий текст. Крім того Kojałowicz Historia Lituana II с. 380 (він властиво представляє так, як би то йшла мова про недопущеннє Русинів до ради). Новійше про сей епізод: Ярушевича Кн. Константанъ Острожскій c. 163 і далї. Любавскій Сеймъ c. 353-4, Czermak ор. c. c. 384 і далї. Любавский, не знаючи офіціяльного тексту грамоти 1522 р., пробував заперечити значіннє тексту Томіціан, уважаючи його проєктом, що не дістав санкції, або навіть фальсіфікатом, і беручи за чисту монету фрази привилею 1563 р. доводив, що городельські ограничення не мали значіння й не заховували ся в практицї. Се останнє, як бачимо, так рішучо не можна твердити.

15) Archiwum Sanguszków III ч. 230, пор. Acta Tomiciana VI ч. 18 і 167; про ворогованнє з Острозьким Гаштовта, що був перед тим сеніором нпр. Akta Tomiciana VII с. 260 і далї, також у Любавского Сеймъ с. 238-9.

16) Quae quidem dignitates: palatinatus, castellanatus necnon officia perpetua terrestria et curiae nostrae non conferantur a nobis et successoribus nostris nisi catholicae fidei culturibus et romanae ecclesiae subiectis ...et ad consilia nostra, dum pro bono reipublicae tractantur, non admittantur nisi ipsi catholici et indigenae m. ducatus huius, quia saepe disparitas cultus et diuersitas nationum diversitatem inducit animorum et consilia patent talihus credita, quae traduntun secrete observanda. — Arch. kom. hist. VII c. 280-1.

17) Ibid. c. 290.

18) Nemini postea nos nec successores nostros ritus graeci seu ruthenici a fideque ecclesiae romanae homini alieno ullas dignitates, praeeminentias concessuros nec eos ad consilia secretiora admissuros — ibid. c. 297.

19) „А так уважаючи тыє вси зацныє заслуги и бачучи, штожъ въ томъ привилью къ нЂкоторому униженью и възгарженью тыхъ, хто гербовъ не бралъ, также и тыхъ, хто вЂру грецкую держачи, противно предкомъ нашимъ и намъ господарю вЂрность свою сталЂ показують — одно ижъ не вси на томъ сеймЂ были, а звлаща станы Рускихъ земль.” Див. ще виписки з привилею вище на c. 51.

20) „Такъ тежъ на достоинства и преложеньства всякіє и до рады нашоє и на уряды дворныє и земскіє не только подданыє костелу римскому отъ того часу обираны и прекладаны быти мають, але одинако и заровно вси рыцерского стану зъ народу шляхетского люди вЂры хрестіянскоЂ, якъ Литва такъ и Русь, кождый водлЂ заслугъ и годности своєє отъ насъ господаря на мЂстца зацныє и преложеньства зъ ласки нашоє браны быти мають”.

21) Акты Зап. Россіи III ч. 32 (дата 1/VI 1563). Про обставини сеї ухвали у Любавского Сеймъ с. 652.

22) Нпр. Рус. ист. библ. VI ч. 67, Акты Зап. Р. II ч. 10, 146, 219, 231 і т. и.

23) Акты Зап. Рос. III ч. 3, IV ч. 14 і 16.

24) З соймом справа не так ясна як з радою в. князївства: деякі дослїдники думають, що митрополит і епископи засїдали на соймах — див. нпр. Макарія IX c. 191, і недавню розвідку проф. Максимейка Сеймы c. 81-2. Покликують ся вони головно на грамоту в. князя з сойму 1511 р., де він відкладає рішеннє спору епископів полоцького й володимирського до иньшого сойму, як „митрополитъ и вси владыки въ насъ же будуть” (Акты Зап. Р. II ч. 68), та на записки про вислані запрошення на сойм 1552 р., де записані також запросини до митрополита й владик туровського, луцького й володимирського (Любавскій Сеймъ, додаток ч. 28, c. 71-2). Та в запрошеннях на иньші сойми ми їх не стрічаємо, а і в запрошеннях, висланих на сойм 1552 р., не знаходимо владики полоцького (ним був тодї Герман Хребтович). Супроти всього того правдоподібнїйше думати, що митрополит і владики не були постійними участниками соймыв ex officio, а запрошували ся ad hoc, коли їх було треба, або самі в своїх потребах приїздили, й так треба розуміти наведені слова грамоти 1511 р.

Завважу ще, що проф. Максимейко помиляєть ся, думаючи, що епископи полоцький й володимирський спорили ся за місця на соймі — спорили ся вони про міста на епископських соборах і богослуженнях — Див. вище c. 421.

25) Див. c. 15.

26) Див. вище c. 444.

27) Codex epistolaris s. XV т. І ч. 82.

28) Ecclesias quoque ruthenicas seu ritus graeci nec demoliri nec in ecclesias romanae ecclesiae converti faciemus seu permittemus neque aliquem hominem ritus graeci praedicti cuiuscumque sexus seu status ad fidem romanae ecclesiae violenter compellemus. Стилїзація показує ясно, що тут даєть ся привілєґії, не звісні в коронних землях: в попереднїм признано всїм станам духовним і сьвітським tam in fide sanctae Romanae ecclesiae quam etiam orientalis seu graecae constitutis... і по тім іде: promittimus insuper, і тут між иньшим читаємо й отсї ґарантії для православної віри. З того vice versa мусимо вивести, що на погляд Ягайла православні в коронних землях таких ґарантій не мали, і дїйсно нам звісні на совісти Ягайла вчинки і розпорядження, які виключали такі ґарантії.

29) Акты Зап. Рос. І ч. 166 і примітка тамже, c. 191-2 і Описаніе архива западнорус. митрополитовъ ч. 8. З тогож часу ми маємо ще одно потвердженнє фальсіфіката: звістне вже нам потвердженнє Олександром Любартової грамоти для луцької катедри, 1498 р. — Архивъ Югозап. Россії ч. І т. VI ч. 1. Та тут не тільки Любартова грамота, а й Олександрове потвердженнє сфальшоване: показує се й вступна формула Олександрової грамоти, й закінченнє, й імя луцького владики, що мовляв предложив Любартову грамоту до потвердження: він зветь ся тут Єфремом, а в дїйсности луцьким епископом був тодї Кирил, а Єфрем звісний за часів Свитригайла; деякі точки виразно вказують на злободневні питання кінця XVI і початку XVII в. (На се не звернув уваги Щербаковский в своїй недавно публїкованій аналїзї грамоти — Чтенія київські т. XVIII).

30) Акты Зап. Рос. II ч. 65.











Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.