Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна





ВНУТРІШНЯ ОРҐАНЇЗАЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ.МИТРОПОЛЇЇ Й ЕПАРХІЇ. УПАДОК ВЛАСТИ МИТРОПОЛИТА — НОМІНАЦІЯ ЕПИСКОПІВ, БРАК КАРНОСТИ ЇХ СУПРОТИ МИТРОПОЛИТА, БРАК ЕКЗЕКУТИВИ, БЕЗРАДНІСТЬ СУПРОТИ СЬВІТСЬКОЇ ВЛАСТИ. ЕПИСКОПСЬКІ СОБОРИ, ПОСТАНОВИ 1509 Р.; БЕЗСИЛЬНІСТЬ СОБОРНИХ ПОСТАНОВ.



У внутрішнїй орґанїзації православної церкви основна схема, її скелєт більше меньше зістав ся той самий, але поза тим в церковних відносинах перейшли зміни дуже важні.

По тих ріжних ваганнях в історії митрополичого уряду, які ми перейшли вище, від XV в., а особливо від другої половини його маємо одну митрополїю, що обіймає українсько-руські й білоруські землї в. князївства й корони. Перед тим були такі комбінації, що або всї землї в. князївства й корони належали до митрополита всея Руси, що резидував в Московщинї; або землї білоруські й східнї українські належали до митрополита московського, але був осібний митрополит в Галичу для земель давньої Галицько-волинської держави; або окрім московського митрополита був осібний митрополит для епархій в. князївства, й осібний Руси коронної. (В детальнїйший розбір таких ефемеричних комбінаций не входимо, тим більше що й не завсїди можна докладно означити подїл епархій при них). Вкінцї уложило ся так, що епархії галицької митрополїї злучили ся з епархіями в. князївства і утворили одну митрополїю, що обіймала всїх православних в. князївства й корони. Митрополити сеї митрополїї титулують себе „київським і всея Руси”, а в XVI віцї — „київським, галицьким і всея Руси”. Резидують у Київі або в Вильнї, що належить також до їх близшої епархії, разом з заприпетськими землями.

Всїх епархій в склад сеї митрополїї входило в XV в. десять. Окрім київської епархії (куди окрім давнїх катедр юриєвської й білгородської увійшла ще стара переяславська епархія, а також належали вище згадані русько-литовські анекси з Вильном, Новгородом і Минськом), були ще дві волинські — луцька (або луцько-острозька, як її називано) 1) й володимирська (або володимиро-берестейська), три галицькі — галицька, перемишльська й холмська, чернигівська (инакше брянська), турово-пинська і дві білоруські — полоцько-витебська й смоленська. З них Чернигів і Смоленськ забрано в початках XVI в. до Москви, а з сим і сї катедри вийшли з юрисдикції київського митрополита, а галицька епархія істнувала тільки номінально й правила ся митрополичими намістниками, а й по її відновленню в р. 1539 галицький епископ уважав ся властиво тільки вікарієм київського митрополита, хоч незабаром фактично зайняв вповнї самостійне становище. До галицької епархії зачисляло ся й Поділє, що правило ся також намісниками галицького владики (чи то київського митрополита), а хоч в деяких катальоґах епархій 2) виступає осібна епархія подільська, дуже сумнївно, аби на Поділю коли небудь були осібні православні владики.

Так само дуже сумнївно, аби коли небудь була осібна епархія самбірська, хоч вона також фіґурує в катальоґах як осібна від перемишльської епархія. Осібні самбірські владики виступають тільки в підроблених грамотах Льва, а в документах автентичних незвісні. Перший раз перемишльський епископ з титулом „перемишльського й самбірського” виступає в грамотї 1422 р., і поруч нього фіґурують „крилошане самборьсции” 3), отже тодї Самбір належав до перемишльського владики. Титул самбірського владики й осібний „крилос” у Самборі міг легко з'явити ся через те, що владика перемишльський міг проживати якийсь час у Самборі (наприклад по відібранню від православних перемишльської катедри в 1412 р.), подібно як потім, з кінцем XVII в. перемишльські владики починають титулувати ся ще й сяніцькими. Так само могла виникнути поголоска про осібну епархію подільську 4).

Все се отже катедри давнї, ще з часів староруських. Число їх не помножало ся в сїм періодї, і се зовсїм зрозумїло з огляду на неприхильне становище правительства супроти православної єрархії. Аж по емансипації православної церкви з під впливів правительства, під еґідою козачини творять ся, як побачимо, нові православні катедри.

Стара, канонїчна власть митрополита над епископами, хоч признавала ся далї в теорії, на практицї значно ослабла в сїм часї, так само як і залежність митрополита від патріарха, і по тійже причинї — через інґеренцію сьвітської власти, морально з православною церквою не звязаної, ба навіть наслїдком самого істновання такої власти.

Іменованнє епископів зовсїм вийшло з часом з під впливу митрополита. Устава Теоґноста про вибір епископів епископським собором пішла в повну непамять, хоч сама устава ся далї фіґурувала по архиєрейських служебниках, уживаних в наших епархіях 5). Житє виробило з часом иньшу форму — вибір кандидата собором духовних і сьвітських вельмож православної релїґії 6), але й такий вибір, уважаний в православних кругах за нормальний, в практицї дуже часто не міг здїйсняти ся тому, що все частїйше практикуєть ся роздаваннє опорожнених катедр сьвітською властию — королем і в. князем. Собор 1509 р., стараючи ся уздоровити відносини православної церкви, суворо судить тих, що „славы ради мирския и властельства єще живу епископу и здраву, прежде преставленія єго, на тоє епископъство подъкупаютъся и берутъ безъ совЂта и воли митрополіи и епископовъ и безъ осмотрЂніа и събраніа князей и пановъ нашого закону греческого” 7). Митрополит і епископи зарікають ся сьвятити таких на церковні гідности, але сї осуди й зароки нїчого не помагали: іменованнє епископів, як і виднїйших архимандритів переходило все більше в виключну компетенцію сьвітської власти — за митрополитом зіставала ся лише формальність — посьвященнє предложеного йому кандидата. В 1566 р., на виленськім соймі, волинські „княжата, панята й все рицерство” між иньшими дезідератами просили в. князя, аби він не давав епископств луцького й володимирського, а також жидичинської архимандрії без рекомендації їх, бо так дістають їх люде невідповідні: „абы є. кор. милость никому иному давати не рачилъ, одно тымъ, за которымъ вы, все поспольство земли Волынскоє, писати и челомъ быти будете, бо люди простыє и неучоныє, которыє николи є. кор. милости и речи посполитоє не служать, втекши ся ку єго кор. милости, таковыє хлебы духовныє одерживають, и ихъ убожать и нищать ко шкоде церквамъ божимъ и местцомъ владыцкимъ в оной земли Волынской”. Але невважаючи на такі сильні арґументи, в. князь не схотїв признати нїякої участи соборному вибору і заявив, що то „власная речъ є. милости господарская”, і він буде по своїй волї далї роздавати сї посади 8).

Супроти такого становища сьвітської власти єрархія й суспільність чули себе безрадними, й ті „прості й неучені” люде засїдали далї з ласки правительства на катедрах, шафували церковними добрами і без всякої опозиції діставали посьвященнє від митрополитів, що не відважали ся свого посьвящення відмовити їм, аби не розгнївати на себе сьвітську власть.

Тойже собор 1509 р. постановляв, що епископів, які б нарушали його постанови, митрополит „моцне маєтъ отъ престола изврещи” 9). Се було вповнї в дусї канонів, і „свиток Ярославль”, потверджуваний в. князями литовськими, наказував епископам бути послушним митрополитови під грозою деґредації 10). В. княже правительство також уважало обовязком митрополита бути сторожем моральности й законности в поведенню епископів, клира й вірних всїх епархій його митрополїї і навіть робило часами митрополиту закиди, що він не вважає на скандальне житє й непорядки епископів. Так Жиґимонт-Авґуст в цитованім своїм листї до митрополита 1546 р. (писанім мабуть на прошеннє й на підставі відомостей православних волинських князїв і панів) упоминав його „о нерядности и несправЂ, которая ся дЂєтъ межи духовенства вашего греческого закону, такожъ межи князей и пановъ и простыхъ людей въ законЂ вашомъ, а звлаща ижъ межи владыкъ всихъ; яко на Волыни ся дЂєтъ — ижъ не подлЂ права блуды и распущенства ся великіи дЂють, а твоя милость, яко старшій ихъ пастыръ, того вЂдати ани въстягати не хочешъ” 11).

Та не кажучи вже, що направу церковних відносин прийшло ся зачати б власне від самого господаря — від його „роздавання хлїбів духовних”, що було митрополиту робити з епископами й панами, не маючи над ними нїякої екзекутиви? Не маючи впливу на іменованнє владиків, митрополити не могли мати на них нїякого впливу й по іменованню. Коли в чисто церковних правах, і часом зовсїм безосновно, епископи й иньші духовні, або й просто вірні без скрупулу обжаловували митрополита перед в. князем чи королем, і той ті обжаловання приймав та зносив митрополитові розпорядження, або досить нецеремонно упоминав його 12), — що вже було б, як би митрополит справдї схотїв котрогось епископа „изврещи”? І коли навіть звичайного сьвященика не можна було часом усунути, як він знаходив опіку у колятора, що б підняло ся з-за епископа? Митрополит звичайно й не пробує показати над ними свою дисциплїнарну власть і хиба делїкатно упоминає їх в потребі, коли хтось скаржив ся перед ним на епископа, або коли доходили до нього вісти про якісь неправильности 13).

Отже щоб щось осягнути против такого достойника, треба було зачинати від сьвітської власти. Тому хто мав жаль на епископа, волїв іти з скаргами на нього не до митрополита, а до короля, або що найбільше — і до сього і до того разом. Так нпр. коли унївські монахи хотїли визволити ся з під власти галицького владики, вони заскаржили його за ріжні самовольства не тільки перед митрополитом (котрого він був властиво лише намісником), а й перед королем і каштеляном краківським. Коли митрополит повідомив про се владику, аби той оправдав ся, той перевів доказ невинности своєї перед місцевою шляхтою й міщанами, й тим обмежив ся, але каштеляну краківському поспішив ся дати 20 волів, аби той його убезпечив від можливої неласки короля 14). В сїй справі принаймнї не поминено митрополита, але часто й зовсїм поминали його. Так кілька лїт пізнїйше полоцька шляхта скаржила ся на свого епископа в ріжних справах епархіальної адмінїстрації перед в. князем, зовсїм поминувши митрополита 15), і правительственна власть не противила ся тому. Рідким явищем було, коли правительство, спонукане якимись скаргами, само віддавало епископа чи иньшого достойника на суд митрополита, жадало такого суда. Так нпр. одна бояриня полоцька скаржила ся в. князеви на місцевого епископа за незаконний розвід, і в. князь поручив митрополиту розсудити сю справу, і як би владика показав ся винним, йому „оного неслушного розлученья малженства легцЂ не опущалъ, абы иншіє владыки на то смотрЂчи отъ того ся повстягали и таковыхъ неслушныхъ розводовъ и блудовъ непотребныхъ къ погоршенью иншихъ многихъ людей, а къ легкости закону вашого чинити не смЂли” 16). В иньшім разї, коли ченцї Печерського монастиря скаржили ся на свого архимандрита в. князеви, поручає він митрополиту тільки розслїдити сю справу й предложити собі на рішеннє.

Собор 1509 р. постановляв, що всякого рода спори про церковні маєтности — коли мали до них претенсії сьвітські власти, мали йти перед митрополита (а которое дЂло будетъ мЂти до церковного имЂнья, и онъ нехай правомъ подискиваєт передъ митрополитомъ) 17). Але нїхто не тримав ся сеї постанови і самі духовні в своїх спорах про маєтности позивали духовних перед короля. А коли м. Іона просив в. князя, аби спори про церковні маєтности вийнято принаймнї з юрисдикції звичайних (земських) судів і перенесено на суд в. князя, в. князь не згодив ся на се й полишив сї справи в звичайній юрисдикції 18).

Одинокою зброєю митрополитів було церковне відлученнє, або т. зв. „неблагословеннє”, але до неї звертали ся вони дуже рідко. Звістний нпр. факт, що коли луцький номінат Іван Борзобогатий не хотїв висьвятити ся, не вважаючи на припімнення митрополита, митрополит вкінцї післав йому „лист неблагословенний”, й оповістив про се вірних луцької епархії 19). Се свій вилив зробило: Борзобогатий висьвятив ся. Але сим „духовним мечем”, кажу, митрополити воювали дуже рідко.

Собори епископів, що скликали ся від часу до часу митрополитом, дисциплїнарної власти на епископів в таких обставинах не могли також мати. Не легко було навіть їх збирати, бо епископи дуже тяжко на них з'їздили ся. Собор 1509 р. сконстатував се сумне явище, що деякі епископи не хочуть збирати ся на собор, вимовляючи ся „мирськими справами”, але й він на те не знайшов способу, тільки заявив, що він не відповідає за тих недбальцїв перед Богом. В таких обставинах соборам зіставало ся ставити дезідерати й дірективи до церковної адмінїстрації, без можности їх допевнити ся на непослушних епископах 20).

Постанови виленського собору 1509 р., звісні нам в цїлій своїй основі, власне можуть служити загальною ілюстрацією таких соборних постанов, і я вичислю їх у тім порядку, як вони вписані в його „правилах” 21).

Кандидатам на владицтва й архимандрії забороняєть ся підкуплювати ся на сї посади, нїм вони опорожнять ся, і взагалї обминати законний порядок поставлення, яким собор, як ми бачили, уважає вибір кандидата собором духовних і сьвітських православних панів, під страхом клятви й непосьвящення; хтож би такого „безчинника” посьвятив, сам має бути позбавлений гідности своєї. Епископи не мають сьвятити дяків з чужих епархій на сьвящеників без рекомендації місцевого епископа. Кандидат на епископа чи сьвященика має виказати ся сьвідоцтвом свого духовника, що на нїм нема вин, які б перешкаджали сьвященству; без того не сьвятити, хоч би за рекомендацією короля; коли ж би за посьвященим викрила ся затаєна ним вина, такого „відлучити від служби”. Сьвящеників з чужої епархії не приймати без „отпустної грамоти”, аби „непослушники” з одної епархії не діставали парафій в иньшій, як то дотепер бувало. Сьвященикам і дияконам вдовим і безженним, для забезпечення моральности, не позволяти сьвященствовати, під карою деґрадовання для епископа чи й самого митрополита, коли б сеї заборони не сповняв. Від ігуменів і сьвящеників не відбирати церков і монастирів без важної вини, а без соборного суду епископа з крилосом не відбирати сьвященства, хиба на якийсь час відлучати за „безчинства”. Коляторам — князям і панам не позволяти віддаляти самовільно сьвящеників, а в разї такого віддалення, не ставити до тої церкви нового сьвященика. Коли колятор не запрезентує від себе когось на спорожнену парафію дванадцять тижнїв, епископ від себе має обсадити її; сьвященик, що „повелЂніємь князя или боярина” став служити в його церкві без волї владики, тратить своє сьвященство. Коли б сьвітська особа забрала церковну маєтність, не віддавши справи на суд митрополита, і не послухала ся обіслання епископа, підпадає соборній анатемі. Монахи без дозволу ігумена не мають переходити з монастиря до монастиря. Сьвітські люде не повинні держати у себе канонїчних прав (правылъ божественныхъ), під страхом анатеми. Епископи мають правильно збирати ся на собори. Від постанов собора не відступати нї під чиєю пресією, хоч би й самого короля, під страхом деґрадовання.

Як бачимо, в сих постановах можна відграничити три катеґорії: постанови загального характера, управильненнє відносин дієцезальних і вкінцї — постанови против надужить патронату правительства, князїв і панів. В сих надужитях патронату й лежить, очевидно, головна вага, головний клопіт, хоч соборні постанови висловляють ся дуже обережно, особливо про самого „господаря”. Дечого вони, очевидно, не договорюють: по всякій правдоподібности головно про правительственні надужитя треба розуміти загальну згадку постанов про „нЂкоторіи разъвращеніа и отъ закона нашего преступленіа”. Соборні постанови про них не хочуть говорити виразнїйше й тільки дають епископам директиву — поводити ся тим, що говорило ся в тих справах на соборі 22).

На жаль, всї сї заходи мали в значній мірі тільки плятонїчне значіннє, бо бракувало їм екзекутиви. Полишаючи на боцї погрози „изврещи” і т. и., зовсїм безпредметові, лишаєть ся — на сьвітських провідників анатема, против надужить правительства — страйк, не виконуваннє розпоряджень, відмовлюваннє посьвящення кандидатам неправно іменованим. Але на таку солїдарність і характерність не спромагала ся наша єрархія. І повна безрадність супроти зверхнїх неприхильних обставин та внутрішнього розкладу, що характеризує нашу єрархію в сих часах (поки сама суспільність не сотворила для неї опори), виступає в сих соборних постановах зовсїм виразно.

Але при слабости митрополичої власти взагалї до соборів привязували велике значіннє, і навіть сьвітська власть принагляла православне духовенство до соборів. Так 1546 р. в. князь писав митрополиту, що довідав ся про „нерядність і несправу” між православним духовенством і вірними, а митрополит їх у тім не спиняє, й поручає йому скликати в тих справах собор до Вильна. Що більше — не покладаючи ся на саму єрархію, в. князь заповідає сам приїхати до Вильна й дати вказівки сим соборним нарадам — „што маєте межи собою справовати и тыя роспущенства вЂры и закону вашого повъстягати и слушноє постановеньє учинити” 23).

Се зрештою тільки оден з фактів широкої участи сьвітської власти в таких справах, що властиво належали до чисто духовної адмінїстрації. Бачили ми, як в. князь приміром рішав справи про старшинство епископів між собою. Побачимо прим., що він, або з його поручення — сьвітські урядники укладали устави для монастирів, які не тільки нормували господарські справи, а входили в питання монастирської дісціплїни, богослуження, і т. и. Дарма, що всяку церковну направу сї панове колятори повинні б були зачати від себе.








Примітки


1) З такими подвійними титулами виступають владики нпр. уже в ухвалах Виленського собора l509 p.

2) Див. нпр. катальоґи епархій в Описи Румянцевскаго музеума ч. 359 і 461, Гельцера Beiträge zur russischen Kirchengeschichte (Zeitschrift für Kirchengeschichte 1892, c. 277-8).

3) Akta gr. i ziem. VII ч. 33.

4) Істнованнє осібних епархій самбірської й подільської боронили новійшими часами Добрянский в своїй історії перемишльської епархії c. IV-VI, Фіялек в статї про руські епископства — Kwart. hist. 1897, c. 61-3, Абрагам ор. c. 301, але роблять вони се дуже слабко, не входячи в справу глубше. Цїкаво, що в привилеях, які випрошували собі (або й самі укладали) перемишльські владики, нема анї згадки про осібну колись самбірську епархію — а належало б таких згадок надїяти ся. Против істновання колись православної катедри в Камінцї говорить брак всяких слїдів старих православних монастирів у нїм і якоїсь дотації сеї катедри.

5) Див. нпр. Служебник луцької катедри з часів Кир. Терлецького вид. Петрушевичом п. т. Архіератиконъ кіевской митрополіи, Льв., 1901 c. 13 і далї. Але стрічаєть ся служебник і з опущеннєм соборного вибору — Описаніе рукоп. синод. библіотеки відд. II т. 3 c. 768.

6) В історичній лїтературі досить прийняла ся теорія, спопуляризована головно О. Левицьким, в його розвідцї про внутрішнї відносини православної церкви в XVI в. (в передмові до ч. І т. VI Архива Югозап. Россіи і в перекладї — в Руській Істор. Біблїотецї, т. VIII, див. також нпр. проф. Студинського Пересторога c. 17-8) — що в супротивности до розвиненого в Польсько-литовській державі системі патронату, питоменною прикметою староруської церкви був вибір духовних самими вірними. На се непорозуміннє вказав я в рецензії згаданої працї проф. Студинського (Записки Н. Тов. ім. Ш. т. XII). Як видно з поданого мною образу церковної практики (в т. III і сїм), вибір духовних самими вірними був властиво новиною, витвореною як раз в Польсько-литовській державі.

7) Рус. истор. библ. IV c. 8.

8) Документы архива юстиціи c. 179-180.

9) Ibid. c. 12.

10) „ВсЂ епископы княженія нашего, єгоже намъ Господь покори, да повинуют ся преосвященному митрополиту кієвскому во всемъ, подъ изверженіємъ отъ сана и отринутіємъ отъ престолъ ихъ” — Акты Зап. Рос. І ч. 166. В самій грамотї в. кн. Олександра, і потім Жиґимонта, виданих на підставі „свитка” одначе про власть митрополита над епископами не згадуєть ся — чи в. князь в то не мішаєть ся, а може й не хоче зміцняти митрополичої власти над ними.

11) Акты Зап. Рос. III ч. 3.

12) Кілька таких прикладів навів я вже (c. 421). Наведу ще оден. Між виленською міською громадою й місцевим духовенством ішли спори про границї прав міського патронату. Коли митрополит рішив сю справу користно для міста, виленське духовенство звернуло ся до в. князя й той сконфіскував і уневажнив митрополитову грамоту, а його самого досить сильно побештав, уставив сам відносини міської громади до церков і на пізнїйше наказав митрополиту не видавати „таковыхъ обтяжливыхъ листовъ на священниковъ виленскихъ”, признаючи, що се не належить до „справ духовних” — Акты Зап. Рос. II ч. 219.

13) Так нпр. митрополит дуже делїкатно „благословляє й напоминає” луцького епископа, на якого йому скаржив ся оден сьвященик, і поручає аби він не боронив сьому сьвященику перейти на парафію дану йому колятором — Акти Зап. Рос. III ч. 7.

14) Ibid. II ч. 205.

15) Ibid. ч. 234.

16) Акты Зап. Рос. III ч. 2.

17) 1. c. c. 14.

18) Акты Зап. Рос. III ч. 43 § 7.

19) Архивъ Югозап. Россіи І т. І ч. 8. Голубевъ Петръ Могила, I дод. l.

20) Рус. ист. библ. IV с. 15-6.

21) Соборні постанови 1509 р. були видані у Львові в р. 1614, новійше виданнє в Рус. ист. библ. т. IV.

22) C. 16.

23) Акты Зап. Рос. III ч. 3.











Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.