[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна





ВНУТРІШНЯ ОРҐАНЇЗАЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. ПАТРОНАТ, ЙОГО ТРАКТОВАННЄ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОХОДІВ, ДОХОДИ З ПАТРОНАТУ — ІНТЕРКАЛЯРІЇ, ЧОЛОБИТЯ, РОЗХАПУВАННЄ ЦЕРКОВНИХ МАЄТНОСТЕЙ ПАТРОНАМИ, ПРИЗВИЧАЄННЄ ДО ПАТРОНАТУ Й ЙОГО ОПРАВДУВАННЯ. НЕКАНОНЇЧНЕ ТРАКТОВАННЄ ПРАВОСЛ. ЦЕРКОВНИХ УРЯДІВ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ, ЕКСПЕКТАТИВИ, КОНФЛЇКТИ НОМІНАТІВ, ВІЙНИ ЗА КАТЕДРУ ЛУЦЬКУ Й АРХИМАНДРІЮ ЖИДИЧИНСЬКУ, РОЗХАПУВАННЄ МАЄТКІВ ВЛАДИКАМИ.



Сї так великі — невважаючи на зривки, що з усїх боків робили ся, невважаючи на з усїх боків попростягані до них руки, — церковні маєтности були тим ґрунтом, на якім розвиваєть ся й до крайнього цинїзму доходить власне в XVI в. система патронату, „подаваня хлїбів духовних”.

Дуже скупий матеріал, яким розпоряджаємо ми для XIV-XV в., не дає нам можливости докладно слїдити за розвоєм патронату. В XVI вік вступає він уже широко розвиненою й глубоко закоріненою практикою, так що вже на соборі 1509 р. служить предметом гірких нарікань. В XIV в., навіть при кінцї його, ми можемо ще констатувати значну свободу єрархії в обсадженню катедр. Практика виборів епископа собором духовенства, звістна в XIV і початках XV в., віддїлює сї пізнїйші патронатські порядки від староруської практики. Правда, в Візантиї також признавали ся права фундаторів — „ктиторів”, супроти їх церков і монастирів, і безперечно, ся практика була перенесена звідти й на Русь. Але чи по анальоґії переносила ся вона також на церкви й монастирі взагалї, так що вкінцї могла вплинути також на анальоґічне трактованнє катедр, чи вплинув на виробленнє коляторської практики супроти православних катедр і посад в Польсько-литовській державі приклад роздавання катедр і бенефіцій католицьких, чи вкінцї причинила ся до того система служебних бенефіцій в. князївства Литовського — про се можна б богато говорити, але трудно що небудь певне сказати при теперішнїм станї наших відомостей. Я завважу тільки, що ся система подаваня далеко маркантнїйше дає себе знати в землях в. кн. Литовського — чи тому що тут було тих духовних бенефіцій більше й вони були богатші, чи з иньших, спеціяльних причин, нпр. під впливом загальної бенефіціальної системи вел. князївства, — того не беру ся виводити.

В XVI в. в кождім разї бачимо патронат в повнім розвою на всїм просторі українсько-руських земель, в. кн. Литовського й Корони. Церкви й монастирі в маєтностях приватних були „въ подаваньи” своїх дїдичів чи державцїв, хоч би вони й зовсїм не були їх фундаторами; церкви й маєтности в королївщинах — в подаванню короля (котрі важнїйші) або його старост і намісників (сїльські церкви й меньше важні монастирі), по містах — в подаванню короля або міщанської громади, коли вона була фундатором церкви; катедри — всї були в подаванню короля. Митрополит і епископи розпоряджали тільки церквами й монастирями, що стояли по катедральних маєтностях, або приписані були до катедри як її власність і приналежність, отже розпоряджали ними властиво не з свого єрархічного титулу, а з титулу державцїв, як і кождий иньший державець чи дїдич.

Патронат, подаваннє стали такою ж приналежністю володїння, як нпр. уживаннє лїсів чи рибних ловів, не тільки правом, а й джерелом доходу. Тому при наданнях земель, в державу, в застав не раз вичисляєть ся подаваннє церков і монастирів між ріжними вигодами держави, а при роздїлї маєтности між дїдичами патронат виступає також як предмет спеціального подїлу й служить компензатою иньших доходів володїння. Так нпр. при подїлї маєтностей старинного галицького роду Бибельськнх в серединї XV в., монастирі всї дістають ся одній сестрі кн. Ярохнї Передїльницькій, тим часом як иньші дістають, окрім сїл, млини, корчми й зверхнї права на служебну (васальну) шляхту 1). В волинських поданнях, закупнах, замінах маєтностей „подаванья церковныи, sinagogarum ritus Ruthenorum collationes, „церквы со всимъ поданємъ” виступають як звичайний атрибут володїння 2), а кор. Бона, маючи в держанню своїм староство Пинське, присвоїла була собі в подаваннє навіть владицтво турово-пинське, й давала його просто від себе 3).

І се право подавання цїнило ся досить високо. За патронат над Унївським монастирем в 1440-х рр. процесували ся двоє руських панів: кн. Михайло Гольшанський і Сенько Лопатич; кождий з них випросив собі ріжними часами грамоти від короля на сей патронат, і кождий хотїв від себе обсаджувати ігуменський уряд 4). Кн. Андрій Сангушкович опротестував в 1510 р. перед в. князем, що той заіменував від себе ігумена в монастир, заставлений йому разом з староством володимирським 5). Бачили ми, як „опекальництво” крилоського намісництва продавало ся за гроші, а от оден з Сангушків міняє фамілїйний Мелецький монастир, „из людми и з поданєм монастырскым” — селами Соловєвим і Коморовим, иньшому Сангушкови за „так доброє имЂнє и платноє” — село Мостища, а иньший волинський маґнат кн. Чорторийський заставляє в сумі 400 зол. на оден рік своє „имене власноє, отчизноє — монастир Честный Хрестъ c церквою и островомъ всимъ, з дворцемъ монастырскимъ”, і т. д. 6).

Така заміна вказує очевидно на матеріальні користи від патронату. Дїйсно, хоч de iure патрон був обовязаний бути добродїєм і оборонцем монастиря, але в дїйсности патронат був звичайно джерелом доходів для патрона. Таке офіціальне і неофіціальне значіннє його досить добре характеризує одна грамота — наданнє церкви св. Василия в Володимирі: кн. Василь Сангушкович випросив собі її „въ поданнє” від в. князя, мотивуючи се тим, що церков „опала” — потрібує реставрації. В. князь сповняє його прошеннє, але в листї застерігає: „нижли не маєть онъ от тои церкви божеи пожитковъ никоторых собе мети, лечъ маєть тую церковъ божею всякими рЂчами надавати и направляти, и єє въ наданьи и въ оборне своєй мети” 7)

Дїйсно самі вже т. зв. інтеркалярії — часи коли церква чи монастир не мали сьвященика й ігумена, й патрон переймав церковні маєтности в свою управу й адмінїстрував їх, доки не передавав новому ігумену чи сьвященику 8), давали патрону значні доходи. Меньш скрупулятні патрони й їх заступники розхапували під час таких інтеркалярій церковні маєтности куди видно. В 1589 р. митрополит з епископами, скаржачи ся королеви на упадок дотацій православної церкви 9), як на головну причину вказували на надужитя сього права завідування: коли вмре митрополит, епископ, або ігумен, кажуть вони, воєвода, підскарбії, старости, державцї й їх намісники, в котрих округах лежать маєтности тих вакантних урядів, сї маєтности а також і самі монастирі, церкви й церковні скарби „въ моцъ, въ справу и завЂданьє своє беруть и на себе уживають” — аж до обсади ваканції. „А въ томъ дей часЂ, маючи то въ рукахъ своихъ, не только имЂнья и фольварки нищатъ и подданыхъ урядники и слуги ихъ браньємъ и вымоганьємъ на нихъ незвыклыхъ чыншовъ и податковъ пустошатъ и розгоняютъ, але и привилеи, листы и фундуши предковъ нашихъ (в. князїв) и тежъ князьскіє, панскіє, земянскіє и иншые розного стану людей наданья, давныє и теперешніє, и скарбы церковныє за справою ихъ невЂдомо гдЂ гинуть — за чимъ и добрамъ церковнымъ зменьшеньє и разобраньє кгрунтовъ отъ розныхъ особъ звыкло се дЂяти”. Митрополит з епископами просили короля, аби на будуще „прикладомъ правъ, вольностей и достоинства духовенства капитулы костела римского” вакантні катедри чи монастирі з своїми маєтностями були в завідуванню „крылошанъ и духовенства старшого” даної епархії чи монастиря, і король прийняв се прошеннє 10). Сей факт, що епископам прийшло ся покликувати ся на приклад латинської церкви, показує, як сильно і давно закоренило ся се надуживаннє патронату супроти православних інституцій, а той знов, що шість лїт пізнїйше владики, пристаючи на унїю, наново таке ж прошеннє заносили королеви між своїми артикулами 11), показує, що й по королївській грамотї 1589 р. і виданих тодї наказах адмінїстрації та стара практика не дуже уступила.

Далї, очевидна річ, патрон діставав від кандидата, як давав йому презенту, певну грошеву суму — чи в формі дарунку, чоломбитя — як то бачили ми при наданнях катедр і монастирів правительством, чи в більше грубій формі продажі, як то ми бачили з сїльськими церквами Галичини 12).

Вкінцї патрони користали з церковного майна й иньшими способами, роблячи собі ріжні зривки, або присвоюючи собі його маєтности. От нпр. при згаданій замінї Мілецького монастиря кн. Сангушко дає два монастирські села новому патрону, а третє лишає в своїх руках. З поменьшими монастирями нерідко трапляло ся таке, що патрон розганяв або не казав приймати нових ченцїв, не давав презенти на ігуменство, й фактично зносив монастир та перетворяв його землї в просту свою маєтність. Нпр. у наведенім вище заставнім контрактї монастиря Честного Хреста нема вже найменьшого слїду, щоб монастир той фактично істнував; очевидно, що з нього зроблено вже звичайне „имене”, маєтність панську. А от характеристичне з ріжних поглядів оповіданнє ревізорів з 1545 р.:

„А то суть монастыри, которыи передъ тымъ въ подавани господарскомъ бывали, а которыхъ подарки не малыи од архимандритовъ господару є. м. прихоживали, а тепер держат: Первый монастыр Пересопница — светоє Пречистоє, который небощикъ князь Чорторыйский староста луцкий упросилъ былъ у теперешнего старшого господара на мешканє и на выхованє матце своєй до живота єє, которая мала в черницы пойти, а такъ тая матка єго в черницы не шла, а князь Чорторыйский тотъ монастыръ собЂ одержалъ, а теперъ сынове єго оный монастыръ держатъ; а к тому монастыру село Грабово, в которомъ сто человека, а дани з нихъ колода меду и десет коп грошей; а другоє село Макотерты, в которомъ селе двадцат и чотыри чоловеки, а третеє село Дядковичи — в том селе двадцат чоловека або и болшей; и теж поведают, иж они (Чорторийські) замокъ свой Белевъ заробили на земли того монастыра и место осадили, которого плату поведаютъ — идет двесте копъ грошей. Другий монастыръ Дорогобужъ св. Спаса з поданя теперешнего владыки луцкого Федосия, а то єсть подаване господарскоє з веку. Третий монастыр на имя Дубищо Уведеня Пречистоє, в которомъ игуменъ бывалъ, и также єсть з вЂку подаване господарскоє, а тепер тотъ монастыръ владыка луцкий заведаєт и толко одного попа в немъ ховаєт, а хвалы божоє по старому немаєш, бо люди того монастыра и вси пожиткы, поведают, на себе обернул (владика), и еще оныи люди монастырскіи з великимъ обтяженємъ до насъ приходили, жалуючи, ижъ ся имъ кривды и втиски великіи дЂют, жадаючи ласкы и обороны господарскеє. О тыхъ всихъ монастырех мы такъ розумеємъ, ижъ они (ті патрони) не про жадную хвалу божую и богомолиє господарскоє держатъ, але ку великому греху и лакомству своєму, а то для того, штожъ которыи пожитки и доходы передъ тымъ з сел монастырскихъ на церковъ божую бывали, а з чого братія и служители церковныи монастырскіи поживене мевали, и богомольство неперестанноє за господаря чинили, то все они тепер на себе оборотили и з того собЂ пожытки розмножыли — и мало мели на волостех и селехъ, єще ся о домы божіи покусили. А в тыхъ монастырех тепер не толко абы хвала боская и богомолє господарскоє мало быти по старому, або братя мели на чомъ мешкати, але в иншемъ монастыре и чернца не поведают, одно попъ пакаєт, а в том никому иншому, одно господару є. м. и грехъ и шкода” 13).

Таким чином, завдяки патронату й практицї „подавання” православна церква ставала спеціальним джерелом доходів для правительства й панства, що тримали в посереднїм оподатковуванню побожність і жертволюбність православної людности. Мінїмальне чоломбитє, уставлене для Печерського монастиря уставою 1522 р. — 50 золотих, може давати понятє про зовсїм поважне значіннє сих доходів. Тому й пани, й правительство мало всякі причини тримати ся й боронити практики сеї опіки й подавання. Але треба признати, що й духовенство та суспільність не скандалїзували ся особливо сими практиками. Постанова виленського собору, що хотїла збойкотувати практику роздавання духовних посад без вибору духовенства й вірних, зістала ся порожнїм звуком. Такі провідники православної Руси як Константин Ів. Острозький, не вагали ся вставляти ся за людьми, що випрошували собі катедри просто від вел. князя 14) (і правдоподібно — не зарікали ся брати за се й гроші від тих петентів, як брали пани-католики), а маємо й такі приклади, де самі вірні старали ся довести залежність певної бенефіції, певного монастиря від господарського подавання, а не від епископа 15). Протягом XVI в. погляд на право правительства розпоряджати церковними бенефіциями глубоко закорінив ся не тільки в правительственних кругах, що як ми бачили — рішучо не годили ся попускати з свого права подавання, але також і серед самої православної суспільности, так що православні навіть в часах унїї, коли ся практика подавання приводила до найбільше неможливих аномалїй, не відважали ся його заперечити, й звістний автор Апокрізіса старав ся тільки віддїлити роздаваннє бенефіцій від признання самих духовних компетенцій: „иншая єсть речъ урядъ, инша — добра до уряду для доброго єго отправованья прилучено (чит. прилучені); уряд власне отъ духовныхъ при посвященью, добра зась не отъ духовныхъ, але отъ кр. єго милости даваны бываютъ” 16).

Тим часом очевидна річ, що в „духовних добрах” лежала цїла вага справи, й коли розпорядженнє ними перейшло в сьвітські руки, що трактували їх як звичайну бенефіцію, джерело доходів, то й самі духовні уряди починають трактувати ся як проста бенефіція, як „хлїб духовний”, як тодї казали 17), і з ним поводили ся як з усяким иньшим хлїбом — купували, продавали, міняли, заставляли й набували взагалї всїми тими способами й дорогами, якими доходили тодї люде до „хлїба”, дарма що вони з церковними завданнями й обовязками нїчого спільного не мали.

Так нпр. в. кн. Жиґимонту прислужив ся дуже писар його Михайло Копоть, справивши ся в посольстві до Орди й положивши богато свого гроша на видатки його. Замість аби жадати собі звороту тих грошей, Копоть просив в. князя, аби той в нагороду тих видатків дав його батькови Василю Євлашковичу „епискупью, которая се напервей отворитъ — луцькая або володимерская”, і в. князь сповнив його бажаннє: видав Євлашковичу на те лист, що по опорожненню котроїсь з тих катедр нїкому окрім нього не дасть, „а тоє челомбитьє, котороє бысмо мЂли взяти отъ тоє епискупъи”, подарував з огляду на понесені Коптем кошти 18). А от іще оден анальоґічний приклад з українських земель. Киянин Андрій Дягилевич, правдоподібно — купець, мав ріжні претенсії до князя Федора Ярославича пинського; супроти того, що по смерти кн. Федора його маєтности забрані були на господаря, в. князь обіцяв заплатити Дягилевичу з скарбу, але той знайшов собі вигіднїйшу винагороду: він заявив в. князеви, що має охоту стати сьвящеником і замість тих своїх претензій просить надати йому три київські парафії: єрданську церкву св. Миколая, Рождества і межигорську св. Миколи, і в. князь також сповнив се прошеннє 19).

Протекцію до вел. князя при тім щедро оплачувано ріжним впливовим панам — практика зрештою добре нам звістна з історії галицької катедри. Так пан Русин Берестецький, підстароста луцький, потім наречений владика пинський, прочувши про опорожненнє богатої жидичинської архимандрії й хотячи її дістати від короля, посилає як найскорше одного свого знайомого Загоровського на королївський двір з „мамранами” — блянкетами на грошеві зобовязання: Загоровський мав вписати в них грошеві суми й імена тих панів, котрі мали б „до єго королевскоє милости о архимандритство жидичинскоє причинити и єму в том допомагати — тотъ хлеб духовный у є. к, милости зъєднати и упросити”, та видати їм як векслї від п. Русина 20). З такими річами не крили ся зовсїм, а й вел. князь-король радо позволяв своїм сенаторам і дворянам, котрих мав в ласцї, тим титулом обловлювати ся з ловцїв „духовних хлїбів”. Архимандрит печерський Мелетий Хребтович, діставши Володимирську катедру, „за волею і відомостию є. м. короля” дає канцлєру Замойскому „за велику ласку і поміч в церковних справах”, инакше сказавши — за протекцію в своїй справі, маєтність володимирської катедри місточко Квасів в доживотну державу, а другому протектору — королївському дворянину Чернїковскому, иньшу церковну маєтність, село Яновичі, і король сї його записи для певности своїх прибічників потвердив іще своїми грамотами 21).

Оборотні кандидати завчасу брали, себто купували собі грамоти на ту чи иньшу духовну посаду, ще за житя того чи иньшого владики чи архимандрита, як ще собор 1509 р. скаржив ся (без всякого усьпіху), що „деякі з нашої віри, ради суєтної слави й власти, ще за житя й доброго здоровя епископа, перше нїж він умре, підкупають ся на його епископію”. Такі грамоти (т. зв. експектативи) випрошували часом навіть не-православні. Так нпр. на Володимирську катедру випросив собі від кор. Стефана грамоту оден з Жолкєвских Станїслав, і потім продав свої права до неї иньшому кандидату 22). Але і з православних не оден, стараючи ся про такий „духовний хлїб”, не мав нїякої охоти сам ставати духовним, і одержавши свою бенефіцію, правив її маєтностями, поберав доходи, не приймаючи посьвящення, а в духовних обовязках заступав себе иньшими особами, або й зовсїм ними не журив ся. Такі сьвітські особи на духовних посадах в другій половинї XVI в. стали досить звичайним явищем, навіть між епископами. Нпр. звістний нам луцький підстароста Русин-Берестецький, діставши пинську катедру, кілька лїт правив нею, та так і вмер, не висьвятивши ся. Так само непосьвященим лишив ся його сучасник наречений владика луцький Марко Жоравницький. Його наступник на катедрі Іван Борзобогатий-Красенський, ідучи за його прикладом, також не хотїв сьвятити ся, невважаючн на пригадки митрополита, і тільки розпублїкувавши „неблагословенну грамоту” на нього, митрополит змусив його до посьвящення 23). Часом король навіть вперед звільняв такого їдця „духовного хлїба” від обовязку сьвятити ся, й тільки ставив йому в обовязок тримати до „справовання справ духовныхъ” духовну особу 24).

Такі практики змусили митрополита Іону, що він між иньшими петиціями на соймі 1568 р. просив в. князя, аби „достоинства духовныя” не роздавано сьвітським людям, а як би дано, то мусить той іменований до трох місяцїв прийняти сьвященнє, инакше відібрати від нього уряд. В. князь принціпіально з тим згодив ся, тільки екзекуцію тої постанови полишив собі. І що ж з того? Маємо цїкаву грамоту його з 1580 р. в справі володимирського монастиря св. Спаса. Сей монастир в. князь дав був шляхтичу Войнї-Оранському, що й адмінїстрував його, не приймаючи посьвящення, а потім випросив від короля позволеннє передати його свому сину Михайлу. Сьому, видко, володимирський владика пригадав про посьвященнє. Тодї Михайло удав ся до короля, й той видав лист до володимирського старости кн. Константина Острозького, де поручив йому взяти Мих. Войну в свою опіку й не позволяти володимирському владицї змушувати його до посьвящення, бо Жиґимонт-Авґуст надав той монастир Оранським з увільненнєм від посьвящення, аби лише тримали духовного викарія 25).

Практика „експектатив”, наслїдком неуваги королївської канцелярії, чи хапчивости королївських дворян, що спішили ся обдерти кандидата, не журячи ся, що потім буде з його претензіями, — приводила часами до того, що в момент опорожнення катедрн знаходило ся кілька кандидатів з королївськими номінаціями, і тодї претендентам приходило ся або бити ся або мирити ся. Було і так і так — і мирили ся й били ся дїйсно. Найбільше голосна баталїя вийшла в 1565 р. за володимирське владицтво: на сю катедру завчасу дістав собі „експектативу” волинський пан Іван Борзобогатий-Красенський і по спорожненню владицтва заволодїв ним. Але грамоту на се владицтво дістав пізнїйше ще й владика холмський Теодосий Лазовський і вислав до Володимира свого післанця з жаданнєм, аби йому владицтво віддали. Пильнував тодї владицтва син Борзобогатого Василь, тим часом як сам нареченний владика поїхав на великокняжий двір, мабуть хотїв відкликання надання Лазовському. Коли Василь не згодив ся уступити ся з владицтва, відсилаючи Лазовського з його привилеєм до свого батька, Лазовський почав способити ся до оружного походу, і півтора тижня пізнїйше прийшов в Володимир, під владичнїй „замочок” з справдешнїм військом: мав з собою, по словам Василя, двіста люда кінного, a зо триста пішого, і артилєрію. Коли Василь на нове жаданнє не уступив ся, другого дня почала ся війна: на латинськім костелї зазвонено на ґвалт, гармати уставлені в части на володимирськім замку, по части з иньших боків почали бомбардувати владичнїй замочок і катедру, а військо Лазовського, збільшене по словам Василя до півтретьої тисячі, з рушницям й гаківницями пішло на приступ. Бльокада тревала цїлий день до пізної ночи; військо Лазовського шість разів приступало до владичнього замку; чимало людий побито; катедру й иньші будинки знївечено гарматними кулями; під стїну замку підложено огонь. Нарештї в ночи Василь Борзобогатий, переконавши ся в неможливости оборони, уступив ся з владичнього замку, й Лазовський опанував катедру 26). Борзобогатий позвав його до суду, але з того нїчого не вийшло, Лазовський зістав ся при володїнню Володимирською катедрою, а Борзобогатий в потїху випросив собі кілька лїт пізнїйше владицтво луцьке. При иньшій нагодї він і сам пускав ся на воєнну дорогу, подібно як Лазовський, тільки не мав такого щастя. Так він мав апетит на богату жидичинську архимандрію, і коли вона опорожнила ся, дістав був її в свою опіку й почав по свойому господарити в її маєтностях, але король згодом надав її Греку Теофану еп. меглинському. Борзобогатий не міг того переболїти і зібравши собі компанїю, викинув Теофана оружною рукою з монастиря, при чім побив його слуг, скровив самий монастир, так що за се був потім засуджений на банїцію. Староста луцький кн. Пронський вислав на Борзобогатого свого підстаросту з півторастами гайдуків і слуг, щоб вигнати Борзобогатого, та Борзобогатий відборонив ся від них і з монастиря не уступив. Але на другий рік Пронський, користаючи з побуту жовнїрської роти в сусїдстві, заанґажував до сеї експедиції вояків, і зібравши до того ще ріжних бояр і підданих своїх, вислав компанїю сильнїйшу, і вона Борзобогатого з жидичинського монастиря вибила, а щоб не дати йому вернути ся, Пронський зміцнив і уфортифікував монастир і посадив там підстаросту з сильною залогою, так що Борзобогатому справдї прийшло ся дати тому монастиреви спокій 27).

Супроти такого трактовання „духовних хлїбів” правительством, патронами і кандидатами, нас не здивують нарікання на те, що ріжні духовні й недуховні особи, зайнявши духовну посаду, обертають її доходи на свої приватні потреби, без всякого огляду на інтереси церкви. Коли король, найвищий сторож права і опікун церкви (як він себе уважав), признавав можливим, щоб кандидати на владиків роздавали церковні села в держави своїм протекторам сенаторам і королївським дворянам, то що маємо дивувати ся владикам чи иньшим церковним достойникам, що роздавали церковні маєтности своїм своякам і приятелям, запродували і заставляли для своїх потреб? Не виходили, розумієть ся, такі практики на здоровлє православній церкві, але по тім всїм, що ми бачили і чули, годї дивувати ся, коли в. князь дорікає (в 1541 р.) печерському архимандриту, що він всї монастирські доходи висилає на Волинь — дїтям і приятелям; коли волинські посли на соймі 1544 р. скаржать ся в. князеви на володимирського владику, що він пороздавав маєтности катедральні ріжним панам волинським 28). Звісний уже нам Іван-Іона Борзобогатий проміняв владичий замок Хорлуп Радивилам за дрантиве сельце, взявши собі в кишеню 1500 зол. додатку; другий замок Жабче, одну з визначнїйших маєтностей, дав зятеви в посаг; два иньших села другому зятеви „до живота”, й в. князь не тільки потвердив се наданнє, але й заборонив наступникам Іони відберати сю маєтність від його зятя. Звісний Кир. Терлецький лїпші села свого владицтва дав був брату свому, й той двадцять років володїв ними й побирав з них всякі доходи 29). А вже вінцем ґешефтів можуть послужити контракти володимирського владики Теодосия Лазовського. Здобувши сю епископію оружною рукою від Борзобогатого, він пороздавав катедральні маєтности своїм дїтям і приятелям, владицтво саме „спустив” одному з претендентів, Мелетию Хребтовичу, ігумену печерському, і той перейняв на себе формально володїннє епископією, але безпосередно по тім виарендував Теодосиєви всї маєтности епископські (або як він висловляєть ся в иньшій грамотї — таки саму епископію), а заступати себе в адмінїстрації епархії поручив свому брату Семену і Теодосиєвому зятеви, війтови володимирському Дубницькому — „всихъ потребъ и справъ моихъ церковныхъ епископии володимерскои и берестейскои постерегати, пилновати и всимъ тымъ потребамъ досыть чинити”. І всї сї контракти були або попереджені правительственними позволеннями або мовчки акцептовані правительством. В поясненнє їх мусимо сказати, що метою їх було: забезпечити можливо певно перехід володимирської епископії по Лазовськім до Хребтовича, а до смерти Лазовського — лишити його в її уживанню. Але в кождім разї переведено се було в формах, які з канонїчною практикою зовсїм не мали нїчого спільного 30).








Примітки


1) Akta gr. i ziem. XIII ч. 1489.

2) Archiwum Sanguszków III ч. 92, 107, IV ч. 271, 276.

3) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 126.

4) Akta gr. i ziem. XIV ч. 2224.

5) Archiwum Sanguszków III ч. 107.

6) Див. вище c. 432 і Akta gr. i ziem. XII ч. 4286, Archiwum Sanguszków III ч. 238, 421, Памятники изд. Кіев. ком. І 2 ч. 8.

7) Archiwum Sanguszków III ч. 258 == Акты Зап. Рос. II ч. 124. Подібно висловляєть ся й згадане вище наданнє Унївського монастиря (A. G. Z. XIV ч. 2224).

8) Акты Зап. Р. І ч. 115.

9) Чимъ далЂй отъ часу тымъ большоє спустошеньє, знищеньє и зменьшеньє тым поданьям и добрам церковнымъ черезъ розныє особы дЂєть ся.

10) Акты Зап. Р. IV ч. 14.

11) Theiner III с. 235.

12) Вище с. 284.

13) Zródła dziejowe VI с. 87-8.

14) Акты Зап. Рос. II ч. 146.

15) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 233 (1496).

16) Рус. истор. библ. VII с. 1292.

17) „Присылалъ до насъ, пише нпр. в. князь (1526), богомолецъ нашъ епископъ Пафнотей, біючи намъ чоломъ о томъ, штожъ владыка луцкій Кирилъ єсть у великой старости и у хворобЂ, и естли бы Богъ на него смерть припустиль, абысмо по єго животЂ тотъ хлЂбъ духовный — владычество луцкоє єму дали” — Акты Зап. Россіи II ч. 146.

18) Акты Южной и Зап. Россіи II ч. 105 (1520).

19) Ibid. ч. 110.

20) Архивъ Югозап. Рос. І. VI ч. 28.

21) Ibid. ч. 35 і нотка при документї.

22) Архивъ Югозап. Россіи I т. I ч. 24; пор. подібний епізод в Актах Зап. Рос. III ч. 89 і 110.

23) Архивъ Югозап. Россіи I т. I ч. 8 і 12 (c. 53, пор. с. 24).

24) Нпр. Акты Зап. Россіи III ч. 29.

25) Памятники изд. кіев. коммиссією I, 2 ч. 4-6.

26) Архивъ I. І ч. 4.

27) Архивъ I. І ч. 26, 34, 40, 41.

28) Описаніе архива уніат. митрополитовъ ч. 27, Zbiór praw litewskich c. 504-5.

29) Археографическій сборникъ I c. 232-3, Архивъ Югозап. Россіи т. І ч. 10, 44, 46, Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 165.

30) Архивъ Югозап. Россіи І т. І ч. 20-23.











Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.