Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна





VII. Утвореннє унїятської церкви.


ПРОБА УНЇЇ В XIV-XV ВВ. ЗАХОДИ ПАП КОЛО ПРИЛУЧЕННЯ РУСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ПЕРШІ ПЛЯНИ УНЇЇ В ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ, КОНФЕРЕНЦІЯ ЯГАЙЛА З КИПРІЯНОМ І ПРОЄКТ ЗЛУКИ ЦЕРКОВ 1396 Р., ОПОЗИЦІЯ ПАТРІАРХАТУ. ПОСТАВЛЕННЄ ЦАМБЛАКА В ЗВЯЗКУ З ПЛЯНАМИ УНЇЇ, ПОДОРОЖ ЦАМБЛАКА НА КОНСТАНЦЬКИЙ СОБОР, ЙОГО ПРИВІТ СОБОРУ І ПРОМОВА В СПРАВІ УНЇЇ, НЕПОРІШЕННЄ СПРАВИ, НАДЇЇ ЯГАЙЛА. ПЕРЕРИВ В СПРАВІ УНЇЇ Й МАНЇФЕСТАЦІЇ СВИТРИГАЙЛА, ЛИСТ ГЕРАСИМА. ВІЗАНТИЙСЬКІ ПЛЯНИ УНЇЇ Й М. ІСИДОР, ФЕРАРСЬКО-ФЛЬОРЕНТИЙСЬКИЙ СОБОР І ФЛЬОРЕНТИЙСЬКА УНЇЯ, ОБІЖНИК ІСИДОРА, НЕПРИХИЛЬНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ І КЛЄРИКАЛЬНИХ КРУГІВ В ПОЛЬЩІ Й ЛИТВІ, ЗДЕРЖЛИВІСТЬ РУСЬКИХ КРУГІВ, ІҐНОРОВАННЄ УНЇЇ, СТАНОВИЩЕ МОСКВИ, АРЕШТОВАННЄ Й УТЕЧА ІСИДОРА, ВИЇЗД ЙОГО З ДІЄЦЕЗІЇ, ОПОЗИЦІЯ УНЇЇ НА УКРАЇНЇ Й БІЛОРУСИ, УПАДОК ФЛЬОРЕНТИЙСЬКОЇ УНЇЇ — М. ГРИГОРИЙ І ЙОГО ПІДДАННЄ ПАТРІАРХАТОВИ. ТРУДНЕ СТАНОВИЩЕ СУПРОТИ ПРАВИТЕЛЬСТВА Й ПРОБИ УСТАВЛЕННЯ MODUS VIVENDI З ПАТРІАРХАТОМ І КУРІЄЮ, МІСАІЛ І ЙОГО ПОСОЛЬСТВО, ЙОГО МОТИВИ, БРАК СПІВЧУТЯ У ДУХОВЕНСТВА СИМ ЗАХОДАМ. ЗАХОДИ М. ЙОСИФА БОЛГАРИНОВИЧА, КОРЕСПОНДЕНЦІЯ З ПАТРІАРХОМ І ПОСОЛЬСТВО ДО ПАПИ, ЛИСТ М. ЙОСИФА І ВІДПОВІДЬ ПАПИ. ПЕРЕРИВ В ЗАХОДАХ КОЛО УНЇЇ.



Проби церковної унїї, чи то злучення, властиво піддання руської церкви церкві римській, мали свою довгу історію: вони розпочали ся (коли рахувати звісний епізод з часів кн. Ольги) ще скорше, нїж була орґанїзована взагалї християнська церква на Руси. Від тодї почавши, можна сказати, римська курія й католицьке духовенство не переставали з пробами привести руську церкву — найбільшу й найчисленнїйшу з тодїшнїх східнїх церков, до послушности Риму, та сї проби довго зіставали ся без всякого усьпіху — не було ґрунту для того 1). Коротка окупація Угорщиною Галичини була обудила в папських кругах сильні надїї, але окупація показала ся ефемерною, а й само угорське правительство, здаєть ся, дуже скоро переконало ся, що сї церковні пляни можуть ще гірше попсувати його становище в Галичинї й залишило їх 2). За Данила одначе, як знаємо, прийшло до проголошення унїї з Римом. Але її проголосило правительство, з мотивів чисто полїтичних, і вона була так ефемерична, що ми навіть не встигли нїчого почути про те, яке становище зайняло до сеї унїї духовенство й суспільність 3). Близький Данилови галицький лїтописець представляє справу так, мовляв справа йшла про сполученнє римської й грецької церкви взагалї; що до духовенства, та яке б становище не займали супроти Данилових переговорів з папою місцеві владики, ледви можна припускати, щоб руська церква взагалї, з митрополитом на чолї, дала себе чимсь у сю справу анґажувати.

Серіознїйшого значіння набирає справа унїї, від коли Русь переходить під трівку власть католицького правительства, й руська церква сходить на становище низшої й упослїдженої в порівнянню з церквою латинською. Одначе й тепер інїціятива унїї довго виходить лише від того правительства, а не від руського духовенства або суспільности.

Правительство мусїло звернути ся до гадки про унїю, від коли переконало ся про силу й жизненність руської церкви — що усмертити її репресіями і иньшими правительственними способами не можна, й треба шукати хиба можливо вигіднїйшого modus vivendi з нею. Перші католицькі володарі Руси (галицької), як я вище здогадував ся, сього не розуміла ще ясно і з початку могли обіцювати собі, що руська церква упаде сама від розстрою й браку опіки. Ягайло, вихований сам на Руси і в православній вірі, був перший між католицькими зверхниками Руси, що розумів се відповідно. Він держав православну Русь зелїзними руками, як потім мило собі згадували його Поляки, і не залишав нагоди перед курією й латинським духовенством пописувати ся своїм католицьким завзятєм, запалом до навертання Русинів, доходячи до таких диких вчинків, як відібраннє перемишльської катедри, але про наверненнє Руси в цїлости на латинство, або щось таке иньше, нїколи не думав серіозно, бо занадто знав, як безосновні такі гадки. І зовсїм природно супроти того, що від нього першого зачуваємо про пляни церковної унїї.

Перший слїд таких плянів маємо з 1396 р. Весною того року м. Кипріян вибрав ся в свої західні епархії, був у Витовта на Білоруси, потім поїхав у Київ, відти, видко, вибрав ся на Волинь і в Галичину, й тут мусїв десь з'їхати ся з Ягайлом 4). Чи стало ся се припадком, чи Ягайло вже вперед мав плян поконферувати в справі унїї й для того скористав з приїзду Кипріяна, тільки бачимо, що десь в осени 1396 р. Ягайло мав конференцію з Кипріяном в справі сполучення руської церкви з римською, і вкінцї вони урадили удати ся до патріарха й запроєктувати йому вислати своїх відпоручників на синод, що мав би зібрати ся десь на Руси й перевести злуку церков східньої й західньої. Такого змісту вислали вони листи до патріарха — осібно Кипріян і осібно Ягайло; довідуємо ся про се з відповідей на сї листи патріарха 5).

Джерела наші самі не дають вказівок на те, о скільки щиро відізвав ся Кипріян на ті пляни унїї. Та годї думати, щоб так добре обізнаний з відносинами царгородської церкви і взагалї так досьвідчений чоловік, як Кипріян, міг собі робити ілюзії, що патріарх згодить ся на сю пропозицію, і на синодї в Київі чи Володимирі буде переведена злука східньої й західньої церкви. Правдоподібно, старий полїтик, не хотячи противити ся Ягайлови, зіпхнув з своїх плеч цїлу справу на патріарха умисно, аби її делїкатним способом забити.

Патріарх не відповів також виразною відмовою. Візантия переживала тодї під турецьким натиском занадто тяжкі часи, й патріарх поспішив ухопити Ягайла за сю пропозицію, аби втягнути його в боротьбу з Турками. В своїх грамотах до Ягайла й Кипріяна, писаних на оден взір і разом висланих, він заявляв своє співчутє справі сполучення церков, але не уважав відповідним для того анї час, анї проєктоване Кипріяном місце для собора. „Справа ся, розвивав він ширше свою гадку Кипріянови, вимагає вселенського собору, а не місцевого, а теперішнїй час не позволяє виїхати нїкому з патріархів, анї з їх заступників, анї кому з наших архієреїв чи близьких нам осіб, бо нас обступила війна, замкнула нам всї дороги й привела нас до крайности — тим більше їхати в руські міста, що і в спокійні часи були б найменьше відповідні для вселенського собора: бо коли нам, відпоручникам столичним, хоч і трудно, але не неможливо було б дістати ся туди, то з Єгипту в теперішнї часи їхати вже зовсїм неможливо” 6). Патріарх заохочує Ягайла, аби взяв участь в боротьбі з Турками, прилучивши ся до Жиґимонта угорського, що заповів похід на Турків, і просить Кипріяна з свого боку в сїм напрямі вплинути на Ягайла. Коли Візантия увільнить ся від турецької грози, тодї чи в Царгородї чи де инде можна буде зложити собор і на нім перевести проєктовану злуку церков.

Кипріян зіставав ся тим часом в своїх польсько-литовських епархіях, чекаючи відповіди. Та супроти такої відповіди патріарха Ягайло не мав причини довше задержувати митрополита. Сам він меньше всього мав охоти посилати якусь значнїйшу поміч Жиґимонту угорському, з яким на цїлій лїнїї мав ріжні спори й контроверсії 7). Чи відновляв він свої переговори з Кипріяном в справі переведення унїї потім, не маємо виразних вказівок. Була висловлена гадка, що з'їзд з Ягайлом і Витовтом м. Кипріяна, під час його нової подорожі в литовсько-польські епархії, в 1405 р. в Милолюбі (місцї близше незвістнім), де, як каже лїтописна звістка, пробули вони разом тиждень, мав своїм предметом конференцію про унїю 8). Се можливо, але зовсїм гіпотетично. У всякому разї Кипріян скоро вмер, і справа унїї затихає на якийсь час зовсїм, невважаючи на дуже корисні для неї обставини, коли царгородський двір шукав помочи у папи й католицьких монархів, в тім і в Ягайла, в своїм до розпуки тяжкім положенню. Що правда, патріархат при тім не покидав своєї звичайної здержливости в питанню про злуку церков.

Справа унїї відживає потім разом з справою поставлення осібного митрополита для епархій Литви й Польщі, що припала на часи сильного церковного руху в західнїй церкві, папської схизми й реформаційних змагань Констанцького собора. Я вище висловив гадку, що власне бажаннє мати митрополита, прихильного справі унїї, і надїя — що Цамблак, як племенник Кипріяна, що десь також мав запевняти Ягайлу й Витовту свою прихильність до унїї, вплинули на те рішуче становище, яке зайняв Витовт в справі відлучення литовської митрополїї. Але й сам по собі розрив з московською митрополїєю, неприхильне становище, яке зайняв у сїй справі царгородський патріарх, і соборний вибір митрополита — всї сї подїї, що викидали українсько-руські єрархічні відносини з віками утертої колїї, як на те сотворені були, щоб відживити чи зміцнити гадки католицьких правительств Литви й Польщі про злуку руської церкви з Римом. Бачимо, що протягом 1415 р., поки тягнула ся справа з вибором митрополита, Ягайло досить живо займаєть ся справою унїї. Його аґентом служить в сїм якийсь Федор з Царгорода, домінїканський вікарій, очевидно — Грек унїят, що знав також мову руську й татарську. Він вів переговори з Русинами, й відповіди, які йому давано, здавали ся Ягайлови так користними, що він подавав надїю католицькому соборови (в Констанції) на скоре переведеннє унїї й заохочував членів собору старати ся як найскорше полагодити папську схизму, бо се б отворило приступ до переведення унїї 9).

Коли нарештї в падолистї 1415 р. вибір митрополита — Григорія Цамблака довершено, Ягайло й Витовт почали насїдати на нього, аби забрав ся до справи унїї, особливо коли собор привів католицьку церкву до одности, вибором нового папи Мартина V (осїнь 1417 р.), і можна було надїяти ся утихомирення церковних відносин. Для Цамблака се, розумієть ся, не було несподїванкою; дуже можливо, що він вперед уже поробив Витовту і Ягайлу якісь надїї, в дусї свого стрия; а тепер противити ся виразно не міг, бо опирав ся виключно лише на польсько-литовськім правительстві. Але історія вибору його виразно показувала, як неохоче було духовенство й суспільність руська зривати звязки з Царгородом, і се одно вже могло наказати йому обережність, а його поступованнє на соборі показує виразно, що він на власну руку, без грецької церкви нїчого не хотїв робити, отже стояв вповнї на становищі Кипріяна. Як розуміли сю справу унїї на Руси, показує анекдотка, перехована лїтописними компіляціями, як об'ясненнє подорожі Цамблака на констанцький собор: „тої зими спитав ся митрополит Григорій Цамблак князя Витовта: чому ти, княже, сам віри лядської, а не православної християнської? Витовт відповів йому: коли ти хочеш бачити в своїй православній вірі мене й всїх иньших невірних людей моєї литовської землї, то іди до Риму, доведи свого перед папою й його мудрецями; а коли, казав, не доведе, то він всїх людей своєї землї переведе на нїмецьку віру 10). Ся анекдотка має на метї об'яснити (або й оправдати) подорож Цамблака на собор; але вона інтересна як ілюстрація поглядів православної суспільности в. князївства на унїю: її допускали (подібно як і галицький лїтописець XIII в.) борше в формі регабілїтації папою східної церкви, або прилучення до неї західньої, а не піддання папі східньої, як хотїли католики.

Під натиском Ягайла Цамблак згодив ся їхати на Констанцький собор — заявити свою прихильність до унїї. Посольство се уряджено з великою помпою — постарав ся про се може не так сам Цамблак, як Ягайло й Витовт, аби заманїфестувати з найбільшим ефектом свої „апостольські” змагання до навертання на католицтво східнїх народів і тим збити некористні поголоски, ширені про них нїмецькими рицарями. Разом з Цамблаком вислано депутації з Волощини, від татарського хана, з Вел. Новгорода, з ріжних міст в. кн. Литовського, бояр, князїв, духовних, разом кілька сот люда. Ся великанська, ріжнобарвна депутація, очевидно — умисно й штучно уложена так, щоб викликати гадку про широку унїонну акцію на Сходї, прибула з Цамблаком на чолї в лютім 1418 р. до Констанцу, й дїйсно зробила свій ефект, хоч посли пруських рицарів з свого боку старали ся сей ефект ослабити скептичними поясненнями й осторогами 11). Цамблака прийнято з великими гонорами. Сам цїсар Жиґимонт з парадою виїхав на зустріч йому. Цамблак з свого боку пописав ся похвальним словом, де обсипав шумними похвалами згромаджених на соборі духовних і заохочував їх до переведення великого дїла — „воєдино собрати расщепленноє тЂло церковноє” 12).

Кілька день по приїздї прийняв Цамблака з його товаришами на парадній авдієнції папа. Маємо про неї звістки досить докладні 13). Перед папу, що засїдав в повній парадї з кардиналами, Цамблак увійшов в товаристві польського прімаса, по припису трічи клякнув перед папою, і тодї прочитано його промову до папи в латинськім перекладї. Митрополит висловляв свою особисту й загальну радість Русинів з нагоди успокоєння західньої церкви й вибору папи, що закінчив схизму римського понтіфікату, яка мовляв смутила Русинів. Довідавши ся про закінченнє схизми, він переняв ся надїєю, що тепер можливе буде переведенне й унїї східньої церкви з західньою; Ягайло й Витовт своїми впливами зробили з нього горячого прихильника сеї унїї — казав Цамблак; він всїми силами старав ся защепити сю охоту до унїї також у своїх вірних, і богато знайшов до неї прихильних. Він випросив тепер дозвіл від Ягайла й Витовта особисто явити ся перед папу й підняв сю тяжку подоріж, аби просити папу — невважаючи на всякі иньші численні клопоти зайняти ся справою унїї, бо обставини для неї дуже прихильні, й коли давнїйші старання пап в сїй справі були безуспішні, тепер вони можуть привести до кінця: охоту до унїї заявив грецький цїсар і царгородський патріарх через своїх послів, також иньші православні володарі, а в епархіях Цамблака дуже енерґічні старання в сїм напрямі ведуть Ягайло й Витовт. Але може стати ся се не инакше як тільки дорогою законною й чесною — через скликаннє собора, зложеного в поважних богословів і знавцїв канонїчного права обох сторін 14). Цамблак просить папу не проволїкати сеї справи, вислати як найскорше своїх відпоручників, які б своєю наукою й сьвятим житєм заохотили Русинів до унїї, та висловляє своє переконаннє, що папа сповнить його бажаннє 15).

Як бачимо, щедро розсипаючи запевнення в своїй прихильности для унїї, Цамблак не заявив найменьшої охоти зійти з дороги, яку уважали відповідною його попередники й цїла східня церква — соборного порозуміння цїлої східньої церкви з західньою, а для переведення того вказував папі далеку дорогу — приготовання руської церкви до унїї проповідю, розвинення серед неї добровільної ґравітації до римської церкви 16).

Не диво, що папа відповів на се все дуже здержливо. Він заявив своє співчутє замірам митрополита, обіцяв застановити ся над способами переведення унїї й визначити день для наради над сим. По тім відчитано листи Ягайла й Витовта в справі унїї, й на тім авдієнція скінчила ся. Митрополита і його сопутників припущено до уцїловання ніг і уст папських і відправлено з Богом. Спішачи ся як наскорше позбути ся собору та його реформаційних змагань, папа зовсїм не бажав брати на дневний порядок справу унїї, що за собою потягнула б дальші соборні конференції, й очевидно хотїв позбути ся сеї справи як найскорше. Кілька тижнїв пізнїйше йому удало ся закінчити собор. Цамблак зістав ся з своїм посольством до кінця собору й відправляв богослуженнє по православному обряду для своїх вірних, але про якісь дальші конференції з ним не маємо відомостей. В усякім разї нїякого позитивного значіння вони й не могли мати супроти тих становищ, які зайняли в сїй справі він і папа. Проґрама загального собору, пропонованого Цамблаком як conditio sine qua non не могла бути папою прийнята. Прихильники реформ католицької церкви вправдї доводили, що як би собор не перервано й реформу західньої церкви переведено, прийшла б і унїя до кінця 17). Але можемо бути певними, що переводячи її по рецептї Цамблака й Ягайла, до вінця привести б її не удало ся.

Цамблак таким чином вийшов щасливо з цїлої історії. Він нїчим не скомпромітував себе перед православними (противно, як бачили ми — про його подоріж на собор ходила лєґенда дуже для Цамблака користна), а Ягайло й Витовт зістали ся при переконанню, що їх митрополит робив в сїй справі, що лише міг, і не з його вини справа не дійшла до кінця 18). Ягайло гостинно приймав Цамблака у себе при поворотї з собора й пізнїйше вихваляв перед папою його прихильність для унїї 19). Доносячи папі про смерть Цамблака, Ягайло висловляв ся так: „великий жаль обтяжає моє серце з тої причини, що той владика Григорий Македонянин, який з такою щирістю й запалом сердечним займав ся справою унїї східньої церкви (та й ваша сьвятість і всї отцї сьвятого Констанцького собора могли бачити його прихильність і відданність сїй справі) — зійшов зі сьвіта, і з тим утруднив ся той легкий приступ, який ми мали через нього до сьвятої справи унїї, так пожаданої і так уже близької до здїйснення. Але запал мій не простигає й я до кінця не відстану від приведення Греків на лоно сьвятої римської церкви, до послушности вашій сьвятости, й вірю, що Бог на місце утраченого Григорія пошле нам кого иньшого до нашого дїла”.

Навязані візантийським цїсарем переговори в справі унїї підтримували Ягайла в оптимістичнім настрою. Для піддержання сих переговорів він згодив ся назад признати власть Фотия над литовсько-польськими епархіями, по смерти (чи уступленню) Цамблака. Але що до інтенцій Фотия він не міг собі робити ілюзій, і поки Фотий правив київською митрополїєю († 1431), справа унїї притихає в Польсько-литовській державі, невважаючи на те, що весь сей час переговори про унїю між курією й царгородським двором тягнули ся далї — переговори сї вели ся не тільки без успіху, а навіть без відповідної енерґії й щирого заінтересовання.

Смерть Фотия припала на часи литовсько-польської боротьби (за Свитригайла). Свитригайло виставляє на митрополїю всея Руси свого кандидата — Герасима, і той дістає посьвященнє. Щоб задокументувати перед папою свою католицьку ревність, супроти криків Поляків на його союз з руськими схизматиками, та приєднати собі папу, Свитригайло задумує ужити Герасима для нової унїонної манїфестації. Одну таку манїфестацію він зробив уже попереду — на адресу Базельського собору. В мартї 1433 р. вислав він туди лист, писаний від руських князїв і бояр, в імени всїх станів руських, підданих Свитригайла. Князї й бояре пишуть, що довідали ся про розповсюджувані Жиґимонтом Кейстутовичом поголоски на Свитригайла, мов би він відступив від католицтва. Вони (православні) сьвідчать, що се неправда, противно — вони присягли, що вел. князем не матимуть нїкого, хто б не був католицької віри, і тої присяги дотримають (!). Вони й самі раді, аби прийшло до унїї — аби тільки собор прийшов до порозуміння в сїй справі з старшиною грецької церкви. При сїй вірній оказії вони заносили й ріжні скарги на Жиґимонта й заявляли охоту прибути на собор, щоб боронити справу Свитригайла 20). Цїлий лист мав виразний характер полїтичної штуки і ледво чи міг кого небудь здурити. Десь в другій половинї 1434 р. висилає Свитригайло і м. Герасим листи до папи і в них запевняють свою прихильність до унїї. Герасим заявляв охоту особисто прибути до Риму для конференцій в сїй справі, коли папа того собі бажає. Листів тих не маємо — довідуємо ся про них тільки з папських буль, писаних у відповідь 21). Папа висловляє в них утїху з поводу сих заяв та доручає Герасиму скликати собор руського духовенства і взяти від нього повновласть для переговорів з папою в справі унїї. Але з того всього нїчого не вийшло, бо й булї папські перехоплено на дорозї, так що вони на свою адресу не прийшли, і самого Герасима слїдом не стало, бо спалив його, як знаємо, сам Свитригайло. Епізод має отже чисто теоретичне значіннє. В додатку, з папських буль не легко виробити собі суд про зміст самого Герасимового листу. З булї до Герасима виглядало б, нїби він мав плян піддання під папську зверхність руської церкви, незалежно від унїї Східньої церкви взагалї. Одначе не дуже правдоподібно, аби воно так було дїйсно, тим більше, що тодї як раз уже заносило ся на заложеннє загального собору, з участию грецького духовенства, і Герасимови зовсїм не було чого так виривати ся з своєю спеціяльною „обедіенциєю”.

Справу унїї форсував тодї візантийський цїсар з огляду на безмірно тяжке становище Візантийської держави, в надїї з унїєю дістати поміч від католицьких володарів. В 1433 р. його посли, між ними й пізнїйший руський митрополит Ісидор, явили ся на базельський собор для переговорів про зложеннє загального собору, і сї переговори в 1435 р. привели до рішення урядити такий собор, з участию західнїх і східнїх епископів. По довгих ваганнях між Базелем і Ферарою, за котрою був папа, надїючи ся тим синодом позбути ся базельського собору, унїонний собор відбув ся в Ферарі. Між визначними грецькими богословами, що призначали ся до участи в сїм соборі й для більшого авторитету висьвячували ся на ріжні високі єрархічні становища, був і Ісидор, висьвячений в 1436 р. на опорожнену катедру всея Руси. Прибувши в свою епархію й перейнявши її управу, він кілька місяцїв пізнїйше виїхав, з численним двором і великою парадою, на Новгород і Ріґу, на ферарський собор 22). За такий короткий побут в своїй новій дієцезії він, розумієть ся, не міг розглянути ся в тутешнїх відносинах (се зрештою аж надто показують його ілюзії про можність переведення унїї в Московщинї, що була його головнїйшим осїдком), і його поступованнє на соборі можна толкувати лише його особистими поглядами, чи тодїшньою ситуацією в Візантиї, але не на Руси 23).

Ісидор прибув на собор досить пізно, коли вияснило ся з одного боку, що Ферарський собор загальним, вселенським не буде, бо Базельський собор його правосильним не признав, цїлі краї відтягнули ся від нього й нїхто з прошених володарів не прибув. З другого боку — по кількомісячних конференціях показало ся зовсїм виразно, що дійти до якогось згідного результату в спірних точках між православними й католиками дуже тяжко, й папа та імператор, щоб склеїти якось ту унїю, звернули ся вже до ріжних способів пресії. Грецькі джерела кажуть, що Грекам не видавано удержання, не пускали їх до дому, і т. и. Ісидор зразу виступає разом з Марком, митрополитом ефеським, як головний речник на соборних дебатах зі сторони Греків, але далї починає примовкати. З початком 1439 собор, против волї Греків, під натиском папи й імператора перенесено до Фльоренції, але й тут переважна більшість грецьких епископів займали теж саме непримирене становище. Стало ясно, що по доброму справа не скінчить ся. Імператор уживав всяких способів і арґументів, аби зробити Греків податливійшими й привести до унїї, що мала нїби то забезпечити Візантиї поміч з заходу. Між податливійшими знайшов ся й Ісидор, і на конференції імператора з грецькими епископами 30/III він перший подав отверто голос за унїєю й своїм впливом причинив ся до того, що й богато иньших епископів дали на неї згоду. (Авторитет його був так значний, що коли підчас собора вмер патріарх царгородський, кандидатом уважали Ісидора).

Цїкаво, як арґументував Ісидор свою оборону унїї — її передають сучасні грецькі писання. Ісидор казав, що лїпше вернути ся з унїєю на вітчину, нїж не прийнявши унїї, стратити саму вітчину, так що й вертати ся не буде куди. Отже се був той самий полїтичний арґумент, що водив і імператором в його стараннях коло переведення унїї. Ісидор виступає тут як візантийський патріот. Дошукувати ся у нього иньших мотивів — значить запускати ся в безпідставне теоретизованнє; мотиви особистої амбіції кому схочеть ся — можна признавати, чи заперечувати. Але раз ставши в оборонї унїї, Ісидор держав ся її консеквентно й міцно.

Уже 8 червня (1439) грецькі владики, між ними й сам патріарх, уложили доґматичну схему в головній справі — про св. Духа, в дусї римських жадань. Але слїдом патріарх умер, і се внесло нові вагання; цїлий місяць минув, поки приведено до згоди у всїх спірних точках, і 6/VII проголошено формальне сполученнє церков. Акт підписали всї грецькі епископи (з виїмком лише одного Марка ефеського) й цїсар, і які би не були дороги, котрими се осягнено, унїя формально прийшла до кінця. Головні провідники унїї — Ісидор і Вісаріон нїкейський дістали титули кардиналів, а Ісидор окрім того — уряд папського лєґата a latere, з широкими компетенціями в землях руських, литовських, ливонськнх і польських 24).

Свій погляд на значіннє довершеного акту Ісидор найбільше повно висловив в обіжнику, виданім в поворотї з собору в Будї (март 1440 р.), на вість про злученнє Угорщини з Польщею в однїх руках, що відкривало, здавало ся, незвичайно широкі й привабні перспективи католицької помочи Грекам і з тим звязаного розвою унїї. Накликаючи до радости всі народи латинської й грецької віри, а спеціально краї під зверхністю царгородського патріархату — Русинів, Сербів; Волохів і иньші народности в поводу довершеної злуки церков, він наказував їм від тепер не робити нїякої ріжницї між Греком і Латинянином. „Коли ви — Греки (себто люде грецького обряду) пробуваєте в латинській землї, або де є латинська церква, сьміло учащайте на богослуження, шануйте тїло Христове й віддавайте йому честь і покору, як і в своїх церквах, приносїть покуту латинським сьвященикам і приймайте від них тїло Христове. Латиняне також повинні ходити до їх (грецьких) церков, слухати богослуження і з теплою вірою кланяти ся томуж Христовому тїлу, бо правдиве Христове тїло і те що сьвячене грецьким сьвящеником на кваснім хлїбі, і те що сьвящене латинським сьвящеником на хлїбі солодкім, тому треба однаково його поважати і солодке і квасне, приходити на покуту до сьвящеників грецьких і приймати від них причастє, бо і те і се одно” 25).

Як бачимо, Ісидор розумів унїю в найбільше повнім і радикальнім значінню: всяка ріжниця між церквою грецькою й латинською зникала з унїєю, обряд тратив всяке значіннє. Відповідно до сього погляду поступав при кождій нагодї й сам Ісидор, служачи в латинських церквах, беручи участь в відправах латинського духовенства й взагалї манїфестуючи брак всякої ріжницї між грецьким і латинським християнством.

І так унїя була переведена й знайшла в Ісидорі талановитого й щирого провідника. Досї, як ми бачили, змагало до сього польсько-литовське правительство, та єрархи против сих плянів виходили з постулятом вселенського собору. Тепер все впало само в руки польсько-литовському правительству, готове, без труду, — та аж дивно не пощастило йому з тою унїєю!

Ісидор не спішив до своєї дієцезії. Кілька місяцїв пробув він з цїсарем і иньшими Греками в Венеції (супроти того, що унїю переведено з мотивів полїтичних, мали вони тепер собі богато над чим застановити ся, коли приходило реалїзувати полїтичні добродїйства її). Тільки з початком 1440 р. Ісидор рушив через Пешт — де видав той свій обіжник, на Краків. Тут його з повагою прийняв Зб. Олєснїцкий, але з унїєю тут не було що робити, бо всї про нїщо не думали окрім угорської корони й подорожі короля на Угорщину. Звідси Ісидор поїхав через Галичину в Вильну, пробув тут близько рік і також переконав ся, що з унїєю й тут нема йому що робити.

Обставини зложили ся для унїї дійсно як найнекористнїйше. Правительства польське й литовське не мали для неї часу й уваги. Польський король, як я вже сказав, про нїщо не думав, крім свого нового угорського королївства. В Литві на місцї що йно вбитого Жиґимонта з'явив ся малий Казимир, на становищі дуже хиткім і непевнім, і його реґенція меньше всього мала охоту серед тих трудностей, які й без того мала до поборення, брати на себе таку круту справу як унїя. Далї, й принципіально фльорентийська унїя в правительственних, і особливо в духовних католицьких кругах була неприхильно прийнята, бо виходила від папи. Правительство й духовенство польсько-литовське стояло по сторонї Базельського собору, тим часом унїя була переведена папою, якого Базельський собор уже оголосив здеґрадованим, і самий Ферарсько-фльорентийський собор Базельським собором був признаний за неправний. Отже сама унїя була неправна, беззаконна в очах литовських і польських католиків. Правда, формально вони ще держали ся невтральности між папою й Базельським собором, і тільки весною 1441 р. виразно зголосили ся по сторонї Базілеї, але їх настрій і в 1440 р. був виразно антіпапський, хоч вони ще й не манїфестували ся ним, і тому — бодай декотрі показували Ісидору знаки поважання.

Коли до сього додати ще, що ті незвичайні компетенції, та зверхня власть не тільки над православним, але й над католицьким духовенством, признана папою Ісидорови, також в значній мірі мусїли подражнити єрархію польсько-литовсько-ливонську, то зрозуміємо ситуацію, в якій опинив ся Ісидор з принесеним благовістєм унїї. Замість стрінути співчутє й підпору там, де передовсїм він мусїв її надїяти ся — в католицьких кругах, стрів він холодну байдужність одних і противність других. Знаємо, що Ісидор скаржив ся перед курією на виленського біскупа Матея й арцибіскупа римського Генінґа, що вони інтриґували й підбурювали против нього людей, і се мусїла бути правда, хоч вони потім, коли власть папи була признана, й старали ся з того виправдати ся 26). Память про упадок унїї з вини неприхильного правительства жила довго на Руси 27).

Було б одначе дуже наівним думати, що лише через сю неприхильність католиків не удала ся унїя на Руси коронній і литовській, мовляв уже досить „оглаженій” 28) католицьким правительством і приготованій до злуки з католиками 29). Але безперечно, що її фіаско мабуть не було б таке повне й всесторонне, як би правительство й єрархія католицька її від разу енерґічно поперли.

Руські міродайні елєменти в Коронї й Литві прийняли Ісидора дуже здержливо й обережно. Вони трактують його яко митрополита, але проголошену ним унїю так як іґнорують — нїчим в сю справу не входять, полишаючи часови її виясненнє. Кн. Юрий Лугвенович, намісник смоленський, арештував і видав Ісидорови його путника Семена суздальського, що був утїк від нього 30). Новопосаджений київський князь Олелько Володимирович 5/II 1441 р. видав для Ісидора грамоту, де потвердив доходи й права київської катедри сьв. Софії 31). Грамота написана з усяким респектом для „господина отца своєго Сидора митрополита кієвьского и всея Руси”, але нема в нїй анї згадки анї натяку на церковну унїю голошену сим Сидором, анї на його титули кардинала й лєґата, якими він пописував ся залюбки в своїй дієцезії. Відносини руської суспільности до унїї сучасник Длуґош характеризує такими словами: „ся унїя латинської церкви з грецькою потрівала дуже коротко, бо Греки й Русини, що не були присутні при її уложенню, з неї глузували й легковажили”. Про Львовян пізнїйший, але досить правдоподібний переказ каже, що на відправи Ісидора в латинській катедрі Русини криво дивили ся (oblique tuentibus Russis) 32). Що Ісидорови дїйсно не удало ся викликати на Українї й Білій Руси підчас своїх цїлорічних подорожей по тутешнїх краях, в рр. 1440-1 нїякого співчутя до унїї, се найлїпше показує той факт, що по своїй невдачі в Москві Ісидор не хотїв і пробувати осїсти ся в своїх литовсько-польських епархіях, а навіть коли на користь його звернула ся полїтика правительственних і єрархічних кругів литовсько-польських, він не схотїв вертати ся в сї епархії. Очевидно, він переконав ся, що невважаючи на брак виразного відпору, українська й білоруська людність Польщі й Литви супроти унїї займає становище відпорне, й її опозиція — питаннє часу 33).

Що українські князї й суспільність не виступили против унїї отверто, се зовсїм зрозуміло. Адже з формального боку вона переведена була зовсїм правильно; духовний зверхник — царгородський патріарх її апробував; реляцій про те, якими способами до тої унїї приведено, нїхто не мав. Коли Москва при тім усїм на протест здобула ся, то се залежало від причин иньших — від глубшого духового відчуження її не тільки від Заходу, а й від Візантиї: там чекали лише першої нагоди, щоб вийти з єрархічної залежности від патріарха. Відсуджуючи Ісидора від правовірности, Москва заразом відсуджувала від віри й грецьку єрархію з патріархом разом, як учасників тої ж унїї, і робила з себе одиноку правовірну церкву — переконаннє однаково втїшне для національної амбіції, як і користне для зміцнення полїтичної окремішности. Момент був оцїнений і акція приготовлена мусїла бути заздалегідь, нїж Ісидор до Москви показав ся 34).

Коли Ісидор сюди з'явив ся (в мартї 1441 р.), його по кількох днях арештували, зложили над ним суд епископів і духовенства і коли він не схотїв вирікти ся своєї єреси й покаяти ся — всадили до вязницї. Так тримали його кілька місяцїв, грозячи ріжними страшними карами, аж вкінцї він втїк. Того йому не боронили. Затриманий в Твери, він був пущений слїдом і звідси весною 1442 р. прибув в Новгородок до Казимира. Настрій йому тут був по давньому неприхильний, навіть іще гірший, бо як раз тодї католицька Литва й Польща вітверто перейшли на сторону Базельського собору. Знаний нам виленський біскуп Матей донїс Базельському соборови, що він заборонив Ісидорови що небудь робити, яко лєґатови деґрадованого Базельським собором папи Евґенїя, поки собор не видасть свого суду в справі голошеної ним унїї 35). По такім прийнятю Ісидор навіть не пробував осїсти ся в своїх литовсько-польських епархіях і подав ся до Риму.

Він не схотїв одначе, як я вже казав, вертати ся до них і пізнїйше, коли в міродайних кругах польсько-литовських повіяло прихильнїйшим для нього вітром. Першим симптомом була звісна вже нам грамота Володислава на користь унїятської церкви, видана ним в Будї, весною 1443 р. В нїй король признавав духовенству руському всї права й привілєґії, з яких користає духовенство латинське, потверджував компетенції духовного суду й володїння маєтностями, а то з тої причини, що до тепер ся руська церква, бувши в схизмі, терпіла певне пониженнє, а нинї за ласкою божою, постановою сьвят. папи Евґенїя IV й иньших отцїв, церква руська й грецька прийшли до одности з римською вселенською церквою 36). Се був отже перший поклін папі. Рішучо звернули ся в його бік польсько-литовські католицькі круги уже по переходї на королївство польське Казимира, в 1447 р. А кілька лїт пізнїйше Казимир від себе, а Зб. Олєснїцкий від себе запрошували — благали голосного тодї сьвятця Йоана з Капістрано, аби прибув до Польщі й зайняв ся навертаннєм на католицтво Русинів 37), отже руською церковною справою дуже інтересували ся. Ситуація, настрій були, здавало ся б, незвичайно відповідні для Ісидора, але він не спішив ся, і не зрікаючи своїх прав на свою митрополїю, та навіть часами висловляючи замір сюди прибути, так таки й не вибрав ся. Чому? Відповідь може бути одна: справу унїї на Руси він уважав забитою. І не тільки він.

Русь українська й білоруська, як ми бачили, при першім переїздї Ісидора задержала ся супроти голошеної ним унїї в мертвій пасивности, властиво — її з'іґнорувала. Катастрофа, яка спіткала Ісидора в Москві, розумієть ся, не лишила ся тут без вражіння. Сумнїви, які мали й перед тим в справі його унїї, мусїли по сїм епізодї зрости ще більше. Передовсїм київський князь Олелько, шваґер в. кн. московського, мусїв бути в курсї московських справ і поглядів. Маємо звістку, що він удавав ся десь в рр. 1446-8 до тодїшнього царгородського патріарха з запитаннєм про характер довершеної на фльорентийськім соборі унїї (заховала ся відповідь патріарха) 38). Отже виникли якісь питання й непевности на точцї унїї, й їх певно не розвіяла відповідь патріарха-унїята. Не виступали далї против прав і компетенцій Ісидора (так підчас його побуту в Царгородї прийняв від нього посьвященнє Данило епископ володимирський і правив кілька лїт своєю епархією, а в 1451 р., можливо, бачимо якогось його намісника у Львові) 39); але коли в Москві появив ся новий митрополит, посьвящений на місце Ісидора — Іона (кінець 1448 р.), починаєть ся серед руських князїв ґравітація в сей бік, не вважаючи на те, що Іона був поставлений самовільно, без благословенства патріарха. Полїтична ситуація також прислужила ся Іонї: в. кн. Казимир мав певні з'обовязання супроти Іони, і от на початку 1451 р. Казимир передає в управу йому православні епархії в. кн. Литовського 40).

Дїяло ся се за житя Ісидора, що зовсїм не зрікав ся своєї митрополїї, й передавала ся вона митрополиту демонстративно поставленому против Ісидора, против унїї! І хто ж бере участь в сїм актї окрім Казимира: Свитригайло і Олелько київський на чолї; далї знайомий наш Матей біскуп виленський, і звичайні члени ради в. кн. Литовського. Присутність сих меньше інтересна, але Свитригайло й Олелько не припадком опинили ся в Вильнї. Очевидно, вони то — князї Волини й Київщини, головно й постарали ся коло признання Іони. Присутність Матея може бути припадковою, але може служити також і познакою становища католицьких єрархів супроти унїї 41). А Казимир? Казимир певно не зробив такої важної уступки для красних очей Іони чи його протектора в. князя московського, як би не стояли за ним місцеві князї, як би він сам не вважав справу унїї програною, мертвородженою. І його запрошеннє до Капістрана служить також виразним сьвідоцтвом переконання, що з унїєю між Русинами далеко не підеш. Не протестували вони против неї, але в нїчім свого становища против латинської церкви не змінили. Отже — нехай прибуває латинський сьвятець та перетягає тих Русинів на латинство просто...

Становище Ісидорового наступника й найблизшого ученика митр. Григория задокументувало справу остаточно. Як я вже сказав вище 42), він по всякій очевидности вже дуже скоро по своїм приходї на руську митрополїю мусїв зложити якусь деклярацію в справі унїї — очевидно в тім же напрямі, в якім він вів свої пізнїйші, документально вже звісні заходи — дістати признаннє від царгородського патріарха. Се значило розрив з Римом і виреченнє унїї, бо царгородську катедру займали тодї православні, не унїяти. Якоюсь такою деклярацією мусимо собі толкувати, що руське духовенство й особливо руські князї в. кн. Литовського так скоро повернули від Іони до Григория. Колиб Григорию удало ся без такої деклярації позискати собі литовську й коронну Русь, то певно не старав ся б він пізнїйше знайти потвердженнє у патріарха, що було, розумієть ся, кроком для нього в високій мірі неприємним і прикрим, як Ісидоровому ученику, а супроти папської курії й литовсько-польського правительства навіть небезпечним. І мусїв він таку обіцянку зложить досить скоро, бо судячи, з грамот Іони, ще перед смертию його (март 1461 р.) переважна частина литовської Руси признала Григория: по своїх посольствах і листах, висланих до литовських епископів, князїв і панів, Іона пише потім нові грамоти тільки до епископів смоленського й брянського. Се, очевидно, не припадково, бо як раз в сих землях, пограничних з Москвою, московські впливи були сильні; в сих листах Іона може потїшити тих вірних йому владиків лише заявами князя Юрия Гольшанського та київської княжої родини, так близько спорідненої з Москвою, що мали запевнити Іонї свою повну солїдарність з в. кн. московським: „ми в своїм православию дивимо ся у всїм на православного в. кн. Василя Василевича і отцем своїм уважаємо Іону митрополита київського і всея Руси”, як переказував сю відповідь сам митрополит. Очевидно, иньші князї й пани та епископи не подали нїяких надїй Іонї — стали по сторонї Григория. Вкінцї маємо грамоту Іони до одного з епископів — правдоподібно остатнього й одинокого з його приклонників між епископами (був ним мабуть епископ брянський, що потім еміґрував до Москви); той епископ доносив Іонї про „бурю и развращеніє и великую налогу” від Григорія, та заявляв охоту йти за порадою Іони — подати ся в Московщину 43).

Сю „бурю” мусїла заспокоїти деклярація митр. Григория — обіцянка полагодити свої відносини до патріарха. Епископи, приступаючи до Григория, могли поставити йому від разу жаданнє, щоб він дістав признаннє від царгородського патріарха. І Григорий дїйсно робив коло сього заходи. Маємо звістку (від московського в. князя) про таке посольство його в р. 1469-70, за патріарха Симона: що Григорий до сього патріарха присилав послів з богатими дарами, й обіцяв ще більше на потім, аби патріарх дав йому „благословеніє и потвержденіє”, але з Симоном (що тим разом на патріаршім столї сидїв дуже коротко) ся справа не прийшла до кінця. За те новий патріарх Діонисий (десь не пізнїйше р. 1470) не тільки потвердив Григория на київській митрополїї, але, як ми вже знаємо, признав його й єдиним правним митрополитом всея Руси, та вислав в Московщину посла з сим сповіщеннєм 44).

Чи були сї заходи Григория звісні в правительственних і клєрикальних сферах Литви й Польці, треба сумнївати ся. Григория дала на київську катедру папська курія, і його перехід під власть царгородського патріарха міг йому приспорити з сеї сторони ріжні трудности. Се наказувало Григориєви свої відносини тримати по можности між своїми. Та чи се удало ся йому чи нї, але раз зроблений прецедент — поставленнє київського митрополита курією католицька єрархія, а з нею й правительство литовсько-польське мали всї причини старати ся задержати на далї — полишити київську митрополїю в роспорядженню курії.

В результатї вийшла велика заплутанина по смерти Григория. Як мусимо собі представити, православні хотїли взяти митрополита від патріарха, чи післати йому свого кандидата на посьвященнє, але Казимир спротивляв ся тому. В результатї православний собор, як каже посланиє Місаіла 45), — „епископы, княжата, панове и вси благочестивыи нарочитыи мужиє” — мабуть той що зібрав ся був для обсади митрополїї, вислав якесь посланиє до папи, десь весною 1473 р. Що в тій петиції було, не знаємо. Тільки з другої, Місаілової петиції (1476), підписаної уже не епископами, але самим кандидатом на митрополїю з купкою православних княжат і панів, можемо здогадувати ся, що перша петиція мусїла містити якийсь реверанс папі, тільки більше здержливий, нїж той пізнїйший, і що ним хотїв той собор викликати папу на відповідь. Нїчого конкретного не містила пізнїйша петиція, а так само, певно, й перша. Хотїли тільки зрегабілїтувати руську церкву в очах правительства, замкнути губу католицькій єрархії, а остатньою метою було, мабуть — переведеннє вибору митрополита і поставленнє його за благословеннєм царгородського патріархату. Але папа, якого саме як раз подібними реверенсами гірко надуло правительство московське 46) не відізвав ся нїчим на той лист русько-литовського собору. Так минуло три роки, і в мартї 1476 р. пішло до нього нове посланиє, що заховало ся й для нас, хоч в формі дечим не вповнї автентичній.

Віднайшло ся се посланиє в обставинах досить підозрілих: його відшукав і предложив виленському маґістрату для потвердження і вписання в акти м. Іпатий Потїй, і потім видав його, на доказ старинности унїї Руси з Римом, по руськи й осібно по польськи 47). Воно має тут титул: „Посельство до папежа римъского Сикъста IV отъ духовенства и отъ княжатъ и пановъ рускихъ з Вилни, року 1476, мЂсяца марта 14 дня черезъ пословъ въ томъже листе нижеименованныхъ”. Православні проголосили його тодїж фальсіфікатом 48). Але новійша критика не могла в нїм виказати слїдів фальшовання, крім деяких більш формальних перемін -нпр. що Потїй при виданню перенїс імена підписаних під посланиєм осіб на початок, та пододавав їм ріжні епітети й титули, часом досить фантастичні. Зрештою що посольство від православних в. кн. Литовського у папи Сікста IV було дїйсно, про се маємо згадку у Сакрана, письменника з першої полов. XVI в.: він називає послами „Солтана і його брата Івашка” 49), що фіґурують дїйсно між підписаними на „Посланию”.

Та не відкидаючи „Посольства” в його основі, треба признати, що зміст його лишає богато сумнївів. Полишаючи на боцї можливість Потїєвих підправок, трудність лежить уже в тім, що посланнє написано дуже неясно і вимагає для свого зрозуміння знання обставин, в яких вийшло, а сї обставини нам зовсїм незвісні, й ми властиво стільки й знаємо про них, скільки можемо витягнути з самого послания. Написано воно незвичайно многословно, й девять десятих його займають на ріжні лади повторювані комплїменти папі, незвичайні, перебільшені, в яких ледво можна виловити якісь більше конкретні жадання чи бажання. Автори послания, кажуть, довідали ся, що руську церкву перед папою представляють як невірну (яко несмы съвершены истинъныи хрестяне) 50), тож доводять папі посланиєм свою правовірність, подаючи головні доґмати 51). Вони нарікають на поведеннє католицького духовенства (многихъ въ нашихъ странахъ отъ части западныя церкви), на його переслїдування на православних, на перетяганнє на латинство силоміць 52), на перекрещуваннє з православия на латинство — при чім католики покликують ся нїби на волю пани 53). Автори послания просять папу вглянути в сю справу і висловляють своє переконаннє, що папа не подїляє анї такого гострого поведення з Русинами, анї легковаження їх релїґії 54). Вони просять його взяти їх в свою любов і опіку, прилучити до всяких благодатей, які від папи виходять (навязуєть ся до юбилею, що мав бути того року) 55), і конче відповісти на се їх посланиє. Автори дуже були засмучені, що не дістали відповіди на перше посланиє 56); се нове посилають з власним посольством і висловляють переконаннє, що сей раз дістануть відповідь — „нЂкоє утешителноє отписаніє” 57). Для упорядковання відносин руської церкви з латинською вони проєктують, аби папа вислав двох відпоручників, одного „Гречина восточныя церъкве греческія, весь законъ и уставъ хранящого”, а другого „западныя церкви”, людей християнських чеснот, з порученнєм „въ миротвореніи любовъ приводити”, з задержаннєм обрядів і практик обох церков 58).

Стараючи ся витягнути від папи якесь признаннє своєї правовірности, якусь регабілїтацію руської церкви, автори посланія представляють, розумієть ся, свої релїґійні переконання можливо похвальними з католицького становища. Вони признають папу за найстаршого „вселеньскаго всеначалнЂйшаго пастыря” 59), признають Фльорентийський собор 60) і можливо натягають на римський взір свої доґматичні погляди (ісхожденіє св. Духа) 61). але заразом не хочуть зривати і зі східньою церквою, стоячи на становищу повного індіферентизма церкви східньої й західньої. З притиском підносять вони се: „нЂсть разньствия о ХристЂ Грекомъ и Римляном и намъ сущимъ Російскимъ Славяномъ”, кождий повиний тримати ся свого „чину”, „кождый своєя церкви обычай и устав непорушимо съблюденіє да имуть” 62). Кілька разів піднесена залежність руської церкви від східнїх патріархів 63). Самі доґматичні уступки стилїзовані дуже обережно 64). Очевидно, автори послания бажають задержати в силї відносини до східньої церкви й заразом уставити modus vivendi з західньою, а головну надїю покладають на ті щедрою рукою розсипані безграничні комплєменти на адресу папи.

Але й зроблені в сїм посланию уступки західнїй церкві чи унїї мусїли здавати ся загалови духовенства надмірними. Посланиє підписали тільки: Місаіл, епископ смоленський яко „елєкт” на київську митрополїю, в інтересах посьвящення котрого в першій лїнїї робили ся сї заходи, далї архимандрити печерський і виленський, трох князїв — якийсь Михайло (може Олелькович), звісний Федор Більський, Дмитро Вяземський — московський еміґрант, і сїм (на иньшій копії — десять) панів. Не кажучи про мале число підписів княжих і панських, брак підписів епископських, що мали б головну вагу на такім посланию, не можемо толкувати инакше, як тільки так, що вони не уважали можливим іти так далеко, як ішов „елєкт” Місаіл, що мабуть сїй податливости й завдячував згоду Казимира на вибір його на митрополита (а може й просто від Казимира дістав номінацію). Але цїкаво, що навіть такий податливий чоловік не мав відваги зривати залежність руської церкви з патріархатом. Се важне сьвідоцтво! Ся тенденція була так сильна, що поборола неохоту Казимира й латинського клира, й дальші митрополити, як ми вже знаємо, ставлено за благословеннєм царгородського патріарха. Скільки помогло до злагодження відносин правительственних і клєрикальних кругів Польсько-литовської держави те посольство до папи, про се тяжко судити. Пізнїйший Сакран каже 65), що папа відповів булею, де регабілїтував руський обряд — позволяв зіставати ся при своїм обрядї, очевидно — під умовою задержання католицьких доґматів. Се могло мати певне значіннє для ослаблення напруження в тодїшнїх обставинах, одначе кінець кінцем — причинило ся до відновлення єрархічних відносин до царгородського патріархата, себто до толєровання сих відносин правительством.

Нова проба уставлення modus vivendi на обидва фронти в дусї Місаілового посольства повторила ся доперва двадцять лїт пізнїйше, за м. Йосифа Болгариновича.

Як я вже казав, сей митрополит дістав ся на катедру, по всякій правдоподібности, з інїціятиви в. князя, що „дав” йому митрополїю, як записує сучасна лїтопись, мабуть без рекомендації православного собора, і завдячував він се, мабуть, рекомендації свого свояка Ів. Сопіги, що перейшовши сам на латинство, міг поручити в. князеви Йосифа як чоловіка „уміркованого”. Подібно як і Місаіл, і сей Йосиф заміру розривати єрархічну звязь з царгородським патріархом не мав зовсїм. Ми маємо „ісповіданіє”, зложене ним очевидно, коли старав ся по своїм виборі про посвященнє, в звичайній, прийнятій в руській церкві формі, з заявою повної послушности царгородському патріарху 66), і дїйсно, пізнїйше він дістав від царгородського патріарха посьвященнє 67). Але заразом, чинячи волю свого протектора в. кн. Олександра, старав ся він (чи показував старання) дістати признаннє і від Риму. Єсть грамота від патріарха Нифонта до сього Йосифа, видана в XVII в. литовськими унїятами в польськім перекладї, з датою 5 цьвітня 1497 р. індикт 11 68). З неї б виходило, що Йосиф ще кандидуючи на митрополїю, удавав ся до патріарха з запитаннями, які показували в нїм ваганнє в справі унїї. Патріарх відповідає на лист Йосифа, де той писав про утиски й зневолюваннє до унїї й небезпечність, що при опозиції можуть бути відібрані від Руської церкви права, признані їй наслїдком унїї; Йосиф питав патріарха, як було з тою унїєю, і просив від нього рекомендації перед в. князем. Патріарх на се поручає йому можливо не противити ся латинникам, а в справі унїї вимовляти ся тим, що без патріарха не може нїчого зробити; про фльорентийську унїю він висловляєть ся з великим співчутєм та жалує, що вона не прийняла ся в грецькій церкві; що до рекомендації каже, що поручив православним князям просити за Йосифа в. князя. Лист сей одначе в високій мірі підозрілий, і коли не сфальшований цїлий, то що найменьше — сильно підправлений 69). Але що Йосифа дїйсно уважали прихильником унїї й відступником від православної віри, про се маємо звістки з часу безпосередно по його номінації. Про нього писали в Москву дворяне в. кн. Олени Івановни (жінки в. кн. Олександра) й говорило ся між православними в. кн. Литовського, що він разом з своїм свояком Ів. Сопігою „отметником” сам такий же „отметникъ православныя вЂры”, підкопує православє — „дьяволъ ся вселилъ на православную вЂру” в нього: разом з бернардинами він намовляє в. кн. Олену, аби переходила на католицтво 70).

Чи справдї аж так далеко посував Йосиф свою услужність в. князеви, не знати. Але що він властиво був більше прихильником modus vivendi на два фронти як Місаіл, нїж безоглядним приклонником католицтва, показує його поводженнє в иньших разах, передовсїм його посланиє до папи — вповнї автентичне 71).

Три місяцї по своїм посьвященню на митрополита з руки царгородського патріарха висилає Йосиф через сього свого свояка Івана Сопігу лист до папи, уложений на взір Місаілового послания з р. 1476 72), тільки значно коротший, де просить прийняти його в свою опіку. Через тогож Сопігу передав свій лист біскуп виленський Войтїх, поручаючи м. Йосифа ласкавій увазї папи та похваляючи його охоту до унїї руської церкви з католицькою; по його словам, не може бути лїпшої нагоди для переведення сеї унїї, як ся що подає м. Йосиф. Разом з тим же й в. кн. Олександер вислав свого посла Еразма Цьолка (Вітелїя), рекомендуючи Йосифа та просячи потвердити його на митрополїї.

Так отже була се акція великокняжого двора, що маючи услужного чоловіка на митрополїї, надїяв ся через нього перевести унїю, в формі такої клєрикальної інтриґи. Почавши від вселенського собора і переконавши ся в трудностях, які стрічає переведеннє сього пляна, правительственні круги в. кн. Литовського перейшли до проб з руським собором (посольство 1473), далї — з купкою прихильних чи податливих на великокняже бажаннє людей (посольство 1476), нарештї — до особистої акції митрополита. З таким обмеженнєм круга учасників можна було робити більші уступки католицтву: м. Місаіл з компанїєю ішов, по всякій правдоподібности в сїм напрямі далї, нїж собор 1473 р., а м. Йосиф, як то вже можемо з певностию сконстатувати — ступив крок далї від м. Місаіла. Та за те, розумієть ся, тратила на значінню сама акція, в міру того як ставала справою все тїснїйшого гуртка людей. Се, видно, оцїнював добре й сам папа — як побачимо то зараз.

Лист м. Йосифа, як і посланиє 1476 р., починаєть ся комплїментами папі й містить коротке credo митрополита, де ще більш рішучо в унїятськім дусї стилїзоване ніж в Посланию 1476 р. (головно що нема тих застережень як у посланню і тої двоїстости): він признає зверхність папи над церквою, приймає фльорентийський собор і його постанови, зрештою в иньших справах просить папу вислухати Сопігу. Устно Сопіга предложив папі такі бажання від митрополита, аби папа признав Йосифа від себе митрополитом-архіепископом і прімасом руської церкви та дав на те свою грамоту до в. кн. Олександра. Аби він признав йому право давати індульґенції як латинникам так і людям грецького обряду. Аби Русини, приступаючи з грецької віри до римської, не потрібували бути хрещені вдруге. Аби вільно було ставити муровані церкви руські. Аби хто з грецької віри схотїв признати зверхність папи, приймано його до союзу з римською церквою 73).

Папа прийняв зголошеннє митрополита й сї його петиції з великою резервою. На його лист він не дав нїякої відповіди. Формальною причиною могло бути се, що Йосиф з римського становища був митрополитом неправним, бо прийняв посьвященнє від православного царгородського патріарха, а не від католицького патріарха in partibus, що сидїв в Римі з титулом кардинала св. Анґела. Властива ж причина була в зневіренню до сеї самої унїї, що — як писав папа до в. кн. Олександра, вже стільки разів укладала ся й знову розривала ся 74). Той факт, що митрополит виступав сам оден, без собора епископів, без визначнїйших православних князїв і панів, не міг також додавати охоти папі. В своїм листї до в. князя папа дає зрозуміти, що його не можуть задоволити голі признання його зверхности та союзу з римською церквою; він мусить переконати ся, о скільки все се серіозне. Він мав замір вислати свого нунція, але Олександрів посол просив не робити сього без порозуміння з Олександром, аби се йому не приспорило нових клопотів в тодїшнїм напруженню релїґійної справи, використовуваної в. князем московським (се остереженнє також, розумієть ся, послужило для папи інтересним симптомом). Йосиф може бути потвердженим на митрополїї, коли признаєть ся до всїх постанов фльорентийського собора (сї постанови папа в. князеви при тім посилав) та приобіцяє й постараєть ся скільки сили, аби клир і нарід руський дїйсно прийняв фльорентийські постанови. Пільги для руської церкви, яких просив Йосиф, папа ставив також в залежність від того ж прийнятя католицьких доґматів, та просив біскупа виленського подати йому докладні відомости про доґмати й обрядові практики руської церкви.

Скептицизм папи був вповнї оправданий. Хоч біскуп виленський похваляв сю нагоду до унїї руської церкви, обставини були для неї як найгірші. Під окликом релїґійних переслїдувань виступила руська іредента і московські окупаційні пляни; князї вандрували до Москви, цїлі провінції відпадали від в. кн. Литовського. В. князь литовський запевняв московського, що лишає в спокої православних, про нїяку пропаґанду не думає. Навіть папського нунція бояли ся в Литві, аби поява його не дала в. князеви московському поводу до нової ворохобнї. Як тут можна було думати про якусь проповідь унїї, про громадне повертаннє на латинство клиру й народу! Йосифу, як би він не вмер, прийшло ся б тихенько сидїти з усїми благодатями одержаними від папи, але він умер кілька місяцїв по своїм посланию до папи, і з ним пішла до гробу ся нова проба унїї. Одиноким результатом її була папська буля, видана в серпнї 1501 р., що зносила друге хрещеннє при приступленню Русинів до католицької церкви: вона була результатом петиції Йосифа, а видана була, очевидно, на підставі зібраних папою відомостей про обряд хрещення в руській церкві 75).

З смертию Йосифа бесїда про унїю затихла, і то на довго. Страх, наведений руською іредентою й московськими претенсіями на литовську Русь, що виступали під тим окликом оборони православної віри, повстаннє Глинського, утрата Сїверщини й Смоленська — все се були факти, що зробили глубоке вражіннє в правительственних кругах литовсько-польських й поучили їх більшої обережности з справою „руської церкви”. Проби унїї переривають ся на довго.








Примітки


1) Найновійший перегляд сих заходів пап у Абрагама, Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego. Автор його одначе не вповнї виломив ся з нахилу давнїйших католицьких і унїатських письменників — у всїм відшукувати ґравітацію руської церкви до католицтва. Тому занадто легко приймав він звістки пізнїйших компіляцій (особливо нїконівської й Татїщева) про зносини з Римом: сї численні звістки, переважно незнані з иньших джерел, ще вимагають критичного оцїнення, і їх за чисту монету приймати не можна.

2) Див. т. III 2 c. 32-3.

3) Ibid c. 69-73.

4) Про подоріж м. Кипріяна на Україну — Воскр. II c. 69, 70-1, Никон. III с. 164, 166.

5) Листи патріарха до Ягайла й Кипріяна — Acta patriarchatus II с. 280-285 = Рус. истор. библ. VI дод. 44 і 45. Звернено увагу на сї грамоти аж останнїми часами: не тільки Макарій і Пелеш, але й Прохаска в своїй спеціальній статї про змагання до унїї за Ягайла ще не підозрівав сього факту. За те новійші дослїдники, що на сей факт звернули увагу, зовсїм довільно уважають Кипріяна щирим прихильником унїї. Джерела, себто листи патріарха не дають для такого виводу нїякої підстави, а з тим і годї запускати ся в здогади, як собі Кипріян ту унїю представляв, як то робить Голубінский, даючи з сеї нагоди таку увагу: „Кипріянъ, какъ узнаемъ, вполнЂ сочувствовалъ мысли Ягайла объ уніи” (ор. c. c. 338-9).

6) Пок. Левіцкий (ор. c.) в тім фактї, що патріарх разом з своїми відповідями посилав також свого екзарха в Галичину, бачив замір патріарха сею місією запобігти ширенню унїятської ідеї. Се не неможливо, хоч трівожити патріарха ся ідея в тодїшнїй формі своїй дуже не могла: тодї ще ледви кому приходило на гадку, аби руська церква могла сама, без східньої церкви, таку унїю зробити.

7) Прохаска в цитованій розавдцї (Przegląd powsz. 1896, VI c. 338) представляє так, мов би Ягайло в тих часах також ратував візантійського цїсаря, але наводить на то звістку Длуґоша про подїю — 1415 р.!

8) Никонов. III. c. 192, хронїка видана Даниловичом c. 226, виписка у Карамзїна V прим. 254, c. 103. Здогади — Likowski Historya unii c. 33, Prochaska Dążenia c. 336.

9) Codex epist. Vitoldi c. 332 і 1030, Bunge LEKU. V ч. 2359, Firnhaber — Petrus de Pulka Abgesandter der Wiener Universität am Concilium zu Constanz (Archiv für österr. Geschichte т. XV) c. 35, Finke Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils (Падерборн, 1889) c. 318.

10) Полное собр. лЂтоп. IV с. 115, V c. 260, XVI c. 166, Воск. I с. 89, Никон. III с. 233.

11) Codex ер. saec. XV т. ч. 81. Scriptores rerum Pruss. III с. 376. Ulrichs von Richenthal Chronik des Constanzer Concils (herausgegeben von M. Buck, — Bibliothek des litterarischen Vereins in Stuttgart, t. 158, 1882) (про сю хронїку й про її популяризатора Дахера див. у Льоренца Deutsche Geschichtsquellen І c. 95-7); про приїзд Цамблака говорить він на кількох місцях, з ріжними відмінами в подробицях і датах — c. 47, 133, 136, 206-7. Коментар до його звісток у Прохаски ор. c. т. 51 c. 47. Також Piekosiński — Goście polskie na soborze konstancyjskim — Rozprawy wydz. hist. т. XXVII (коментар до звісток Ульриха й описаних ним гербів). Про скептицизм пруських послів — лист у Фірнгабера c. 68.

12) Привіт сей заховав ся в словянськім текстї, і недавно його видано з одної (одинокої досї звістної) рукописи XVI в.. де він має титул: Григория архиепископа києвъского и всея Руси слово похвальноє иже у Фролентіи и у Костентіи собору Галатомъ, Италомъ и Римляномъ и всЂ(м) Галатом (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1903, II). Видавець вагаєть ся що до авторства між Цамблаком і Григориєм учеником Ісидора, що міг бути присутним на соборі в Фльоренції. Наслїдком того ж вагання, очевидно, з'явило ся й імя Фльоренції в титулї. Але слово треба уважати Цамблаковим: його дуже загальний тон, з поминеннєм якихось конкретнїйших заяв, дуже підходить до його мови перед папою (як низше) і більше відповідає його ролї, нїж пізнїйшого Григория. На стилїстичні подібности „слова” з Цамблаковими писаннями вказував Яцимірский (ор. c. 198). Дуже загальний характер „слова” вказує, що се була вступна, привітна промова; промова перед папою все таки більше входить в справу, і „слово” мусїло випередити її.

13) Авдієнцію Цамблака (25/II) описує й його промову (в латинськім перекладї) наводить, очевидно — in extenso, дневник собора виданий Фінке в Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils (Падерборн, 1889) c. 238-240 (автором його видавець уважає кардинала Fillastre). З сим текстом промови сходять ся й короткі звістки, подані в сучаснім листї з собору у Фірнгабера c. 68, тільки тут занадто сильно говорить ся про рішучість православного духовенства перевести унїю навіть против волї візантийського цїсаря, тим часом як в текстї дневника Цамблак кладе натиск на прихильність до унїї самого цїсаря. Відповідь папи у Фінке c. 238-40.

14) В перехованім латинськім текстї, що, розумієть ся, тільки в приближенню віддає Цамблаків ориґінал, се жаданнє собора представляєть ся нїби постулятом Ягайла й Витовта.

15) Супроти того, що промова Цамблака дуже мало звісна, наводжу в ориґіналї найбільше інтересний уступ: Cum ttaque ego dudum hanc sanctam unionem (заспокоєння католицької церкви) desiderarem, adii christianissimum dominum meum d. regem Polonie ad d. ducem Wytoldum fratrem suum, devotissimos principes sacrorum pedum tuorum, apud quos contigit me eo tempore reperiri et ut plurimum conversari, quorum eciam serenissimorum principum devocione et amplissima fide dudum ad hanc sanctam voluntatem s. romane ecclesie motus sum atque deductus, ut non solum ego ad hanc sanctam fidem ecclesie summa exarserim avididate, sed eciam omnibus meis viribus et omni mea сurа et vigilia elaboraverim alios, quoscunque potui, ad hanc sanctam voluntatem inducere predicando et ammonendo in ydeomate illo rutenico. Ex quibus populis, sanctissime pater, multos repperi hojus sancte voluntatis, qui cupiunt hanc sanctam unionem ecclesie. Itaque supplex rogavi predictos serenissimos principes, quatenus me expedirent venire ad pedes vestre sanctitatis ob hanc maxime causam, ut ego eciam fruerer hac sancta расе ecclesie Dei cum ceteris christianis, insuper eciam, ut rogar m, quibus precibus possim, sanctitatem vestram, quatinus, sicut Dei voluntate in persona vestre sanctitatis ecclesia Dei unita est cum summa omni alacritate, ita eciam per vestram sanctitatem summa cura atque sollicitudine agatur, quatinus fiat unio inter illam ecclesiam orientalem cum sancta romana ecclesia... Redeantque iste due gentes clarifice et magnlfice in pristina illarum benivolencia et amore, a qua benevolencia ob tam diuturnum scisma destitute sunt. Cupit hanc sanclissimam unionem, beatissime pater, Serenissimus dominus meus d. imperator constantinopolitanus, filius sanct. vestre, patriarcha eciam illius urbis ceterique populi christiani illarum parcium, sicut persensi, quod iam prelocutum fuit de hac materia in presencia sanctitatis vestre per legatum ipsius seren. d. imperatoris, qui hanc materiam illius ipse secundum comissionem suam in hac parte prosequetur. In quantum autem attinet ex regionibus illis, ex quibus huc ad vestram sanctitatem accessi, que subiecte sunt in magna parte dominio et precepto superius nominatoruin ser. regis et principis, que tamen gentes cultui et ritui illius ecclesie subiecte sunt, — ipsi gloriossissimi principes, sicut in aliis curam gerunt in applificationem christianae religionis et augmentum, omnem eciam curam fecerunt, ut gentes, que ipsorum precepto subiciuntur, que sequestrate sunt a gre-юіо s. romane ecclesie, reducantur, hoc servato, ut cum via debita et honesta atque consueta fiat, scilicet per congregacionem concilii, ut utrimque congregarentur periti et experti juris, qui discernant de negociis fidei.. Itaque sit imitatrix sanct. v. illius vicarii Christi Petri... nec proceletur amplius negocium hoc clarissimum in longius, sed quam cicius rumpantur more mittanturque ad illas partes persone ydonee, que sua odorifica conversacione sanctaque vita edificent illos populos trahantque ad unitatem s. matris ecclesie.

16) В сїм проєктованім Цамблаком соборі Прохаска зовсїм непотрібно бачить вплив тодїшньої соборної доктріни західнїх канонїстів. Так само безпідставно зве він його промову „обедієнцією” — див. замітку його в Kwart. histor. 1896. Що до характеристики відносин Цамблака до латинства, то новійші католицькі письменники представляють його щирим прихильником унїї, але не треба забувати, що в однім з своїх слів він дуже виступає против латинського причастя (меньш правдоподібне його авторство що до полємічного трактату на Латинян, надписуваного іменем митр. Григория — див. Поповъ Ист.-лит. обзоръ полемическихъ сочиненій противъ Латынянъ с. 316 і далї, Голубинскій II c. 386, Яцимірскій, c. 210).

17) H. Richenthal 47, 133, 137-141, Hardt Corpus actorum concilii Constantiensis IV c. 1512, Firnhaber ор. c. c. 68.

18) Тому нїяк не можу згодити ся з поглядом, мов би по констанцькім соборі становище Цамблака було таке прикре, що йому не було иньшого виходу як утечи (див. у Яцимірского c. 219, 229 й ин.).

19) Саго Liber cancellariae St. Ciołek част. І ч. 72 і II ч. 29. Rationes curiao VI. Jagiellonis c. 520-1.

20) Martène et Durand Veterum scriptorum collectio т. VIII с. 575. Деякі імена авторів сього листу зрештою зовсїм незвісні — див. здогади у Лєвіцкого Powstanie Świdrygiełły c. 335.

21) Папські булї у Kotzebue Switrigail c. 156-61, переклад — Skarbiec ч. 1694-5. Про акцію Герасима у Смольки Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litew. i Левіцкого Powstanie Świdrygiełły.

22) Опись подорожи Ісидора на собор і назад, зладжена котримсь із московських його сопутників звісна в двох верзіях: перша надрукована у Новикова — Древняя Рос. Вивліотика т. VI, 2 вид., 1788. Друга у Сахарова Сказанія русскаго народа II кн. 8, 1849; виданнє тут зроблене з великими довільностями, а Щербина — як низше, уважає навіть сю другу верзію фальсифікатом Сахарова. Нове виданнє з рукоп. XVI в. у Малїнїна Старець Филотей, дод. XV. Звістки про подорож збирає Karge Die Reise der russischen Konzilgesandten durch die Ordensländer 1438 — Altpreussische Monatsschrift 1895. Також іще Lewicki Unia Florencka c. 220 і далї, Голубинскій ор. c. c. 432 і далї.

23) Голубінский, що дав кілька дуже інтересних гадок що до ролї Ісидора, завважує зовсїм справедливо, що нема нїякої підстави бачити в Ісидорі прихильника унїї a priori, як то часто роблять, толкуючи й самий вибір його на руського митрополита тим, що мовляв імператор знав його за прихильника унїї. Пок. Левіцкий в своїй розвідцї про фльорентийську унїю підтримуючи такий погляд, бачить в листї Жиґимонта Кейстутовича про Ісидора (LEKU. IX ч. 267) натяк, що під час першої своєї подорожі до Москви Ісидор з ним нараджував ся в справі унїї, і що Жиґимонт розхолоджував його оптимізм своїм скептицизмом. Але інтерпретація Левіцкого досить штучна, як і взагалї його представленнє Ісидора. Слова листу: is ist wol war, das her uns etczliche bisschoffe seines glaubens und beyoren von der Moskowen geborget und gelobet hatte zu stellen — можуть мати зовсїм иньше значіннє, не дотикаючи справи унїї. Що між Ісидором і Жиґимонтом могло бути напруженнє, як доводить Левіцкий, — можливо, але щоб воно вийшло на ґрунтї поглядів на унїю, можна дуже сумнївати ся. Зрештою Ісидор власне міг виказати ся дуже великою московською депутацією, яку віз з собою на собор, і якої, по гадцї Лєвіцкого, жадав для успіху собору Жиґимонт.

24) Про Ферарсько-фльорентийський собор, окрім названих в прим. 11 розвідок Пірлїнґа і Лєвіцкого, ще: (Остроумова) Исторія Флорентійскаго собора, Мва, 1847. Hefele Die temporäre Vereinigung der griechischen mit der lateinischen Kirche — Tüb. Theolog. Quartalschrift, 1898, йогож Konziliengeschichte, т. VII. Fromann Kritische Beiträge zur Geschichte der Florentiner Kircheneinigung, 1872. Делекторскій Критико-библіографическій обзоръ древнерусскихъ сказаній о Флорентійской уніи (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII). Щербина Литературная исторія русскихъ сказаній о Флорентійской уніи (ЛЂтопись ист.-фил. общ. при ново-рос. ун. т. X). Малининъ Старецъ Елеазарова монастыря Филотей, К., 1901.

25) Лист в московських компіляціях: 2 Соф. — Полное собр. лЂтоп. VI, Воскр. Никон. Дати він тут немає. Пок. Левіцкий (ор. с. с. 22) через непорозуміннє прийняв подану в листї дату проголошення унїї за дату листу, й пробував її поправити. Дату побуту Ісидора в Будї дають описи його подорожі, й вона вповнї відповідає поданій компіляціями датї її видання — 5 марта.

26) Codex epist. saec. XV т. І. 2 ч. 113 (лист Олєснїцкого), Monumenta Poloniae hist. V c. 264, Monumenta Conciliorum III, IV c. 979, LEKUrkundb. IX ч. 1015.

27) Див. низше про конференції 1595 р.

28) Gens simplex et boni cupida est, et Latinorum moribus et conversationibus plurimum limata — описує Русинів Зб. Олєснїцкий, 1. c.

29) Таку гадку нпр. переводить в своїй розвідцї пок. Лєвіцкий, а навіть і Голубінский досить сюди схиляєть ся. Дальша доля унїї зовсїм виразно показує безпідставність таких гадок.

30) Оповіданнє Семена у Павлова Критическіе опыты по исторіи полемики против Латинянъ, c. 206.

31) Акты Историческіе I ч. 259.

32) Длуґош IV c. 724-5. Про Львовян переказує се Зїморович у своїй історії Львова — Opera ed. Heck c. 86. Густинська лїтоп. оповідає ще про киян, що Ісидор „пришедъ во одеждЂ кардиналской въ Кієвъ, но оттуду изгнаша єго” (Пол. собр. лЂт. II c. 355), але міркуючи становище, яке займав супроти Ісидора кн. Олелько, се оповіданнє не можна уважати за правдоподібне.

33) Инакше представляв ситуацію Лєвіцкий (1. c.). Подорож Ісидора по українських і білоруських землях 1440-1 рр. rzuciła wiele fermentu i wzburzenia, на користь унїї, і боротьба приходила до „мятежів” і „кровопролить”. Та образок сей зовсїм фантастичний. Лєвіцкий операє його на двох московських листах — в. князя й м. Йони — Рус. ист. библ. с. 535 і 557, та перший з них говорить про „неустроєніє и мятежи” без всякої звязи з унїєю (так як і „нахоженіє Агарян”), другий — про „погибели и кровопролитя” передовсїм візантийські, а в усякім разї без всяких вказівок про усобицї спеціально литовські.

34) Справедливі гадки в сїм напрямі див. у Ґолубінского c. 452 і далї.

35) Див. джерела цитоваві на c. 524 в нотцї 1. По словам Олєснїцкого, Матеєви закидано з боку Ісидора, що він in captivitatem et deiectionem tam celebri et optimi patris et tam zelantissimi unionis sanctae fidei nostrae defensorem principis metropolis suae kyoviensis solicitasset et animasset. Се попсоване місце Лєвіцкии поправляв так, що читав defensoris i principes. Перша поправка зовсїм добра. З другою справа тяжша. Навіть прийнявши поправку Лєвіцкого (бо вона дуже легка), маємо досить трудну справу — як її зрозуміти. Лєвіцкий толкує, що тут мова про князїв передовсїм московських. Се само по собі правдоподібно, та тільки годї припустити, що Ісидор закидав Матеєви підмовлюваннє московських князїв. Низше згаданих principes Лєвіцкий знову ж уважає за литовських, і думає, що вони скинули Ісидора собором і жадали собі нового митрополита (c. 252-5). Оповіданнє Олєснїцкого дїйсно дуже баламутне, і можливо навіть, що він умисно мішав тут до купи факти, щоб вигородити Матея. Вихідною точкою Ісидорової скарги буоло, що в. кн. литовський прислав Іону за митрополита. Се стало ся кілька місяцїв потім, і в тім брали участь литовсько-руські князї й біскуп Матей (див. низше). Замість того аби боронити Матея в сїй справі (і те підбурюваннє князїв — чи може в. князя Матєєм власне до сього факту мусить належати), Олєснїцкий приплїв сюди арештованнє Ісидора в Москві, й поставленнє Іони митрополитом в Москві та зносини в тій справі Москви з царгородським патріархом. Слова: principibus decennio і т. д. передовсїм належать до московських князїв, і тому Лєвіцкий зовсїм безпотрібно виводив звідси (c. 252), що Ісидора на Литві здеґрадовано рішеннєм духовного собору в 1451 р. Такого собору ми не знаємо, і його певно не було, a decennium рахує Олєснїцкий від признання Йони в Литві.

36) Harasiewicz Annales ecel. ruthenae c. 78. Лєвіцкий (op. cit. c. 246) ставить гіпотезу, що сю грамоту Володислав видав на особисте прошеннє Ісидора, але се буде чистий здогад. Крім сього загального привилею були видавані пізнїйше в тім же дусї й осібні, для поодиноких владик, як згадана вище (c. 448) холмська (серпень 1444 р.).

37) Raynaldi Annales ecclesiastici, під р. 1451, т. IX c. 582 (польський переклад при перекладї хронїки Ваповского Малїновского III с. 101). Codex epist. saec. XV т. I, 27-116.

38) Видана у Попова Обзоръ с. 332.

39) Див. записку на c. 398.

40) Рус. ист. библ. VI ч. 67.

41) Досить справедливо завважив з сеї нагоди Лєвіцкий, що латинське духовенство було взагалї принціпіально противне унїї, бо вона регабілїтувала ріжні відміни православного обряду, нетолєровані католиками.

42) c. 408.

43) Рус. ист. библ. VI с. 658 і 665. Про поставленнє Григория й признаннє його в Литві звістки див. вище — на c. 408. Записуючи смерть Іони, Воскрес. лїт. (II c. 149) каже, то при нїм Київ відпав від московської митрополїї і що м. Григория признали в. кн. Казимир і вісїм епископів в. кн. Литовського. Ґолубинскій (II c. 505) припускає, що епископам залежність від московського митрополита була прикра; се вповнї можливо.

44) Про сю грамоту див. вище c. 408. Хронольоґія докладно не звісна. Грамота в. кн. Івана, що пише про заходи Григория, за сьвіжої памяти про його потвердженнє, писана найдальше — в осени 1470, бо ще за житя Іони; але коли був патріархом Симон і коли настав по нїм Діонисий, докладно не звісно (пор. нпр. Ґолубінского II c. 533 з катальоґом патріархів при книзї Крумбахера Geschichte der byzant. Literatur стор. 1150). В. кн. Іван, пишучи про сї заходи Григория, представляє справу так, мов би Григорий головно старав ся дістати під свою власть московські епархії. Та се мабуть як каже прислівє — що в кого болить, про те і говорить: ся сторона в Григориєвім епізодї головно була неприємна в. кн. Івану, — на неї він і положив такий надмірний натиск. Трудно думати, аби на пунктї Москви Григорий міг мати ілюзії, та щоб для сього лише розривав з унїєю.

45) Про спірну справу сього послания див. низше c. 532.

46) Про се нпр. у Макарія IX c. 56 і 61.

47) Див. Акты Зап. Рос. IV c. 164, Каратаевъ Описаніе книгъ її не має. Наново видав се посланиє, з двох пізнїйших копій, Петрушевич в Литературнім Сборнику гал.-рус. матицї за р. 1869 (вип. III), з деякими замітками, і ще раз Ґолубєв в Архиві Югозап. Рос. ч. I, VII, з Потїєвого видання (дефектного примірника, доповняючи його виданнєм Петрушевича).

48) Смотрицький в Треносї (1610), Мороховський в Пареґореї (1612), а Копистенський в своїй Палінодиї завважає: „до Сикста папежа змышленоє поселство южь не отъ єдиныхъ писаровъ доводне ся знесло” — Рус. ист. библ. IV с. 1036. Від тодї сей погляд в православній лїтературі задержав ся до новійших часів. Доперва Коялович позволив собі висловити обережний сумнів про сей погляд (Литов. церк. унія І c. 21), Малишевский в своїм рефератї, читанім на III археольоґічнім з'іздї (1874) виступив уже рішучо в оборонї автентичности „Посольства” (О грамотЂ кіевскаго митрополита Мисаила 1477 г. къ папЂ Сиксту IV — друковано в Кіевских епархіальних вЂдомостях 1875 ч. 18, короткий зміст в Трудах III з'їзда I, протоколи c. 48-9). Його арґументацію піддержав слїдом м. Макарій IX c. 43 і далї. Против — підношено тільки загальні скептичні замітки, без близших арґументів, нпр. в примітках до IV т. Рус. истор. библ. IV c. 9, і в Архиві Югоз. Р. І. VII передм. c. XIII (своєї обіцянки — близше довести фальшивість посланія, олубєв, скільки знаю, не сповнив досї.

49) Sacrani Elucidarius errorum ritus ruthenici, cаp. 3.

50) л. 11 вид. Потїя = c. 206 Архива.

51) л. 23 = c. 214.

52) л. 16 = с. 209.

53) л. 23 об. = с. 215. Се відгомін тодїшнїх спорів в Литві, чи Русини можуть бути прийняті до унїї з римською церквою без нового хрещення. Уже звісний нам виленський біскуп Матей против Ісидора видвигнув сей арґумент, що Русинів не можна приймати до церкви без нового хрещення. Пізнїйше, в 1480 і особливо 90-х рр. на сїм ґрунтї йшла суперечка між католицькими духовними, що обставали за повтореннєм хрещення, і Бернардинами, що тодї легким способом переводили руські душі на латинство, не вимагаючи від нїчого окрім признання зверхности папи. (Про сей спір і пропаганду Бернардинів у Лєвіцкого Unia florencka с. 269 і далї). Вкінцї справу рішила папська буля 1501 р. (Theiner Monumenta Pol. і Lith. II ч. 319) — що була результатом петиції, висланої м. Йосифом (про се низше): вона постановляла, що Русинів перекрещувати не треба, досить аби вирікли ся „всїх збочінь грецьких” (omnium errorum rituum grecorum).

54) л. 12 об., 17 = 207, 210.

55) с. 212.

56) л. 44 об. = с. 229.

57) ibid.

58) 26 об. = 216-7.

59) л. 13 = c. 207.

60) c. 211.

61) 22 об. = c. 215.

62) л. 10 л. об., 26 л. об. = 205, 217.

63) л. 8 об., 30 об. = 204, 219. Сї місця досить не подобають ся Потїєви, й він стараєть ся їх витолкувати в примітках — подробиця, яка говорить за певною автентичністю тексту.

64) В унїятськім фальсифікатї надїяли ся б ми далеко значнїйших і виразнїйших уступок.

65) 1. c.

66) „Во всем послЂдуя и повинуя ся преосвящен. господину моєму архіепископу Константинаграда Новаго Рима вселенскому патріарху кир Нифонту”. Описаніе рукописей синодальной библіотеки т. II ч. 3 ст. 768-9.

67) Див. вище c. 413-4.

68) У Кревзи Obrona jedności cerkiewney, 1617 c. 91-2 (передр. в Рус. ист. библ. IV с. 267-9) і в книжцї: Prawa i przywileje od nayjaśniejszych królow ich sei polskich i w. xięstwa Litews. nadane obywatelom korony Polskiey i w. x. Litew. religiej greckiej w jedności z s. kosciołem rzymskim będącym, Вильно, 1632, — доповнене виданнє Потїєвої збірки.

69) Досить докладну причину сього листу дав уже Копистенський (Рус. ист. библ. IV c. 1125), признаючи його „за небылицу и за змышленый и на прелесть Россовъ утвореный”. Новійшими часами він не був докладнїйше аналїзований. Коялович (Литов. церк. унія с. 24) уважав його за підправлений унїятами, але меньше, нїж Посольство Місаіла. М. Макарій, хоч з ріжними застереженнями, показував досить склонности до апробовання сеї грамоти (IX с. 90 і далї). Та обставана, що ми маємо не ориґінальну грамоту, а її польський переклад, значно утрудняє аналїзу. Але можна піднести кілька важних закидів против неї. Дата її „неблагополучна”, як то виказав Макарій. Похвали патріарха Фльорентийському собору дуже підозрілі, як піднїс іще Копистенський. Прошеннє від патріарха протекції у в. князя в устах Йосифа дуже дивне, бо по нашим звісткам, він номінацію від в. князя дістав відразу, противно — затягнула ся справа з апробатою патріарха. Все се робить сю грамоту в її нинїшнім видї в високій мірі непевною.

70) Акты Зап. Рос. ч. 155, 179, Воскр. лїт. II c. 239.

71) Воно видане у Тайнера Monumenta Poloniae et Lithuaniae II ч. 296.

72) Подібність його з Посланиєм 1476 р. служить також доказом автентичности сього остатнього.

73) Про все се довідуємо ся з листів папи до виленського біскупа і в. кн. Олександра — Monumenta Pol. et Lit. II ч. 300 (c. 281) і 303 (c. 283).

74) Quoniam huiusmodi reductio iuxta diffinitionem predicti concilii Florentini sepius tentata et tociens humani generis inimico impedients et zizaniam seminante, interrupta extitit.

75) Monum. Pol. et Lith. II ч. 319.











Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.