[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна





ПЕРЕВЕДЕННЄ УНЇЇ Й ВІДЛУЧЕННЄ УНЇЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ВІДРОДЖЕННЄ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПОЛЬЩІ. ПРИХИЛЬНІ ОБСТАВИНИ ДЛЯ УНЇЇ Й ВІДРОДЖЕННЄ СЕЇ ІДЕЇ, ПРОПАҐАНДА УНЇЇ — ГЕРБЕСТ, СКАРҐА, ПОСЕВІНО Й БОЛОНЕТО, ЗНОСИНИ З КН. ОСТРОЗЬКИМИ, НАГІНКИ НА ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКОВ І ВАГАННЄ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХЄ, ПЛЯН УНЇЇ В ФОРМІ ЗЛУКИ ЦЕРКОВ. ЗАРОДЖЕННЄ ПЛЯНУ УНЇЇ СЕРЕД ВЛАДИКІВ, ПРИКРОСТИ ВІД ГРЕЦЬКОЇ ЄРАРХІЇ, ПРИЇЗД ЄРЕМІЇ, ЙОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ В БРАЦЬКІЙ СПРАВІ, СКИНЕННЄ МИТРОПОЛИТА, ВИКЛЮЧЕННЄ ДВОЖЕНЦЇВ, ІМЕНОВАННЄ ЕКЗАРХА, ВІДКЛИКАННЄ ГРАМОТ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ НА ВІД'ЇЗДЇ, НЕВДОВОЛЕННЄ ВЛАДИКІВ З РОЗПОРЯДЖЕНЬ ЄРЕМІЇ, ФАЛЬЗИФІКАТИ ДІОНИСИЯ, ЗАМІШАННЯ ЧИНЕНІ ГРЕЦЬКИМИ ЄРАРХАМИ, ВЛАДИКИ РІШАЮТЬ СЯ УТЕЧИ З ПІД ВЛАСТИ ПАТРІАРХА.



В серединї XVI в. католицька церква в Польсько-литовській державі переживала такі гіркі часи, що не було що й думати про притяганнє до неї Русинів. Мало хто взагалї тодї журив ся католицтвом, а хто журив ся, мусїв думати про те, щоб ратувати саму католицьку церкву, бо та сама була в як найгіршім станї. Ті обставини часу, що вплинули на росклад і деморалїзацію руської церкви, ще скорше дали відчути свої впливи на церкві католицькій, що приходить в другій і третїй четвертинї XVI в. до незвичайної деморалїзації й розстрою, так що сучасники — католицькі духовні не можуть знайти досить сильних виразів до схарактеризовання її непорядків 1). З другого боку реформаційний рух робить в тім часї страшенні спустошення, особливо в вищих верствах польсько-литовської суспільности: все що інтелїґентнїйше, живійше, поступовійше кидає струпішіле, підупале католицтво й кидаєть ся в шумний потік протестантського руху. Вкінцї, в значній мірі під впливом того реформаційного руху, розпочинаєть ся завзята кампанїя в лїтературі, парляментарнім житю, в законодавстві против католицької церкви — її правних і економічних привілєґій, її маєтків і доходів. Майже полишена правительством, що досить пасивно приглядало ся сїй боротьбі, католицька церква Польщі й Литви в серединї XVI в. ішла, здавало ся, до повного упадку.

Але сей критичний час не трівав довго, і вже в 1560-70-х рр. бачимо виразні симптоми зміни. Реформаційний рух, перешумівши, а не запустивши глубшого коріння в масах, почав сам собою слабнути серед спорів і боротьби ріжних акатолицьких доктрін. Жадно кинувши ся на новинку, польська шляхта починає в розчарованню вертати ся до „старої віри”, що знайшла дуже важну поміч в новоствореній ґвардії відродженого католицизму — єзуїтській громадї. Спроваджені до Польщі в 1560-х рр., єзуїти розпочинають дуже енерґічну й зручну дїяльність коло клєрікалїзовання суспільности дорогою проповіди, лїтератури і школи. Їх дїяльність мала великий успіх, тим більше, що й нове польське правительство — Баторія, а ще більше Жиґимонта Вази сильно піддержувало їх і взагалї рішучо стало по сторонї католицької церкви. В останнїй четвертинї XVI в. католицька церква Польщі вже відновлена, скріплена на силах, жадна реваншу по перебутих ударах і занепадї, починає завзяту роботу коло навертання „єретиків і схизматиків”. Відбираннєм католицьких душ, захоплених „новою вірою” вона уже не вдоволяєть ся, і в міру того, як чула в собі зріст сили і атракційности, починає все більшу звертати увагу на православну церкву, що тодї переживала свої найгірші часи й здавала ся такою легкою здобичею. І поруч заходів коло навертання на католицтво православних одиниць — сим дуже енерґічно і досить успішно займають ся єзуїти, осїлі в українських і білоруських землях, починають знова підносити ся гадки про унїю православної церкви з латинською. А то тим більше, що і ті полїтичні моменти, які відстрашили були литовське правительство від унїонних заходів на початку XVI в. — ґравітація православних до Москви й небезпечність вмішання в сю справу Москви, зникли з 70-80-ими роками: крівавий терор Івана IV зробив кінець ґравітації православної аристократії до Москви, а кампанїя Баторія підорвала воєнний престиж Московщини в очах литовських полїтиків. Вони чули свої руки розвязаними супроти свійської Руси.

Уже в 1567 р. оден з виднїйших, як на тодїшню Польщу, учених і богословів Бенедикт Гербест, Галичанин з роду (з Перемищини), підносить гадку про унїю в своїй описи подорожи по Галичинї 2). Він каже, що мавши нагоду розмовляти з духовними руськими, переконав ся, що вони досить склонні до послушности римському престолови 3), і взагалї під вражіннєм грізного і для них реформаційного руху показують більше прихильности до латинства 4), так що на гадку Гербеста католицькі єрархи легко могли б привести Русь до унїї й винагородити католицизму страти, зроблені нововірством, аби лише постарали ся увійти в зносини з православною єрархією і виказати її хиби.

Трудно оцїнити, чи мало який вплив се писаннєчко, присьвячене репрезентанту одної з виднїйших галицьких фамілїй — Ст. Гербурту, львівському каштеляну. Самого Гербеста ми знаємо більше в його заходах коло навертання православних на латинство: ставши від 1570-х рр. одним з головнїйших дїячів єзуїтської колєґії в Ярославі, він по словам єзуітських письменників переводив час в неустанних місіях в Галичинї й на Поділю і мав в них так значний успіх, що Єзуіти величали його „апостолом Руси” 5) й можливо, що сї місії його не зістали ся без впливу на приготованнє тої унїонної течії в Галичинї, про котру зачуваємо в 1592 від львівських братчиків, але се тяжко осудити.

Далеко більший розголос і безперечний вплив мала книжка виленського єзуіта Петра Скарґи, що вийшла десять лїт пізнїйше п. т. О iedności kościoła Bożego pod jednym pasterzem y o greckim od tey iednosci odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodow ruskich przy Grekach stoiących 6). В передмові до сеї книги Скарґа каже, що сю тему він нераз виберав для своїх проповідей в Вильнї, й вони викликали увагу православних, тому йому раджено, аби він свої гадки в сїй справі оголосив друком, а перегляд руських друків, звернених против латинської церкви, наповнив його бажаннєм збити неправдиві їх закиди. Він починає доґматичними виводами про одність церкви й старшинство папи, переходить історію розлуки східньої і західньої церкви й сполучення їх на Фльорентийськім соборі і вкінцї звертаєть ся до православних Литви й Польщі з зазивом до унїї. Він виступає против погляду, що віра грецька і римська і так властиво одна, та доказує, що ріжницї між ними дуже важні й для спасення людей грецької віри дуже небезпечні; підносить, що обряд східнїй при унїї зістаєть ся непорушним, треба тільки (!) признати доґмати римської церкви й зірвавши з патріархом царгородським піддати ся папі. Зручно показує він на ті користи, які православні осягнуть з унїєю: духовенство вийде з теперішнього свого пониження і неприродної залежности від сьвітських людей; з прийнятєм латинської мови піднесла ся б наука і осьвіта, так сильно занедбана в православній церкві, й вона увійшла в близшу спільність з иньшими католицькими церквами; Русини увійшли б у близше пожитє з Поляками й Литвою, вони б до них мали більше довірє, давали б їм визначнїйші уряди; цїла держава виграла б у силї 7). Нехай тільки Русини не оглядають ся на Греків, котрих здержує їх прирождений упір і „буйність розумів”, анї на варварську Московщину, яка зрештою сама за прикладом Руси скорше піде до унїї, — нехай самі дбають про себе. Коли б навіть руська єрархія противила ся унїї, треба відступити від неї; не треба казати: „як всї Русини духовні й старші пристануть на те, тодї й я з римською церквою злучу ся”, бо не знати чи то так скоро наступить; кождий нехай думає за себе. А з католицької сторони автор заохочує до дїяльности в сїй справі духовенство й правительство. Подібно як Гербест, він уважає найлїпшим способом, аби католики постарали ся входити в близші зносини з православними владиками і панами, публїковали по руськи книжки в релїґійній справі, закладали католицькі школи для Русинів, знайомились з руською лїтературою, посилали своїх богословів на діспути з православними 8), а вкінцї постарали ся про зложеннє собору з православних і католиків.

Ся чимала книжка, написана талановитим пером чоловіка, що здобув славу найлїпшого проповідника в Польщі, зручно присьвячена особі, котру уважали головою Руси — князю Константину Острозькому, мала безперечний вплив на сучасників. В передмові до нового видання своєї книги (1590) Скарґа з вдоволеннєм підносить, що вона „богатьом послужила на користь і вітворила їх очі”, а „богатша Русь” викуповувала його книгу й палила, щоб запобічи її впливу 9). Сам він за той час не переставав пропаґувати свої ідеї, а ставши чоловіком близьким до нового короля Жиґимонта, мав спромогу сповнити і ту частину проґрами, що дотикала заінтересовання правительства справою унїї. Королеви він присьвятив друге виданнє книжки, накликаючи його до живійшої участи в справі унїї.

В тім же напрямі робили й иньші. Папський лєґат Антонїй Посевіно, що мав від папи місію в справі прилучення московської церкви до римської, розвиває перед папою в своїх реляціях, правдоподібно — не без впливу ідей Скарґи, з котрими мав нагоду познайомити ся докладно, гадки про важність унїї православних Польсько-литовської держави — що вона могла б створити двері до приведення й Московщини й иньших східнїх церков до унїї з Римом (ідея, яку потім присвоїв собі і спопуляризував папа Климент VIII в звістній апострофі: о mei Rutheni! per vos Orientem convertendum puto!). Він зачеркує широкий плян акції в сїй справі в дусї Скарґи: закладаннє бурс для учеників Русинів і Московитів, видаваннє на руській мові й безплатне роздаваннє, особливо між учеників-Русинів, книжок в унїятськім дусї (між иньшим він радить видати в короткім витягу, на руській мові й книгу Скарґи, бо так як єсть вона за велика, а зрештою вже й розійшла ся) 10), заохота від папи і короля до православних владик і панів, в формі ґречних листів, висланих з осібними лєґатами, добре дібраними теольоґами 11). Сї гадки він, безперечно, розвивав також і перед Баторієм, і перед ріжними людьми, з котрими мав нагоду сходити ся підчас своїх подорожей через Литву й Русь (він каже сам, що сходив ся й говорив з ріжними православними панами), а й книжка його Moscovia, видана в Вильнї 1586 р., ширила також його ідеї в ширших кругах; дещо з того, що він рекомендував, було зроблено — нпр. видані по руськи деякі з рекомендованих ним книжок 12), фундовані бурси для Русинів, і т. и.

Нунцій Больонєто, що пробував в Польщі в тімже часї, що й Посевін, мав в сих справах конференції з кн. Острозьким і його синами. Не знаємо, від кого сї зносини почали ся, але у них знайшли ся спільні справи: Януш Острозький в своїх родинних справах мав інтереси на віденськім дворі, й старий князь і він старали ся вплинути через курію на цїсаря в тих інтересах; старий князь інтересував ся книгами для своєї острозької друкарнї й професорами для острозької школи, і в сих справах нунцій і папа жертвували йому свої услуги, а старий князь і його родина з свого боку заявляли свою повну прихильність плянам злуки церков, про котрі заводив мову нунцій. Очевидно, на бажаннє нунція, старий князь написав лист до папи, де потверджував свою заяву, зроблену перед нунцієм, що нїчого не бажав горячійше, як злуки всїх християн, і не вагав ся б і житє своє жертвувати для сеї справи 13). Він вдячно прийняв пропозицію нунція — розстарати ся учених Греків (розумієть ся — католиків) для Острозької колєґії; а його свояк кн. Юрий Слуцький заявляв охоту дати церковні уряди таким Грекам в своїх маєтностях 14). Довершений в тім часї, головно заходами і впливами Гербеста, перехід одного з синів Острозького, також Константина на імя, на католицтво 15) підогрів надїї на поміч унїї зі сторони сих стовпів православної аристократії, тим більше, що помилкою сього Константина-молодшого мішали з його батьком і голосили про перехід на унїю самого старого князя 16). Докінченнє справи нунцій покладав на Посевіна: поручав старому князеви в справі переведення унїї порозуміти ся з Посевіном, і Острозький уже був умовив ся що до конференції з ним, але зайшли якісь перешкоди, що то перебили 17). З вищого польського духовенства справу унїї дуже до серця взяв потім луцький біскуп Мацєйовский (іменований 1587 р.), котрого заслуги в її переведенню потім так високо підносив папа: уже при нагодї переїзду Єремії через Підляше в 1588 р. він дуже охотив ся бачити ся з патріархом і говорити з ним в сих справах 18).

Ся проповідь унїї й аґітація за нею не зіставала ся без результатів. З одного боку усильна аґресивність польської суспільности супроти православних — результат склєрікалїзовання католицької суспільности духовенством, єзуітами (від тих накликів до острійшого трактовання не свобідні були й провідники унїї) 19); нпр. в цитованім уже своїм листї до митрополита православна шляхта з Галичини пише, що ще таких насильств над православною вірою не було як в останнїх часах: „такихъ бЂдъ первЂй николи не бывало и вже большіє быти не могутъ, яко тые за пастерства в. м. — досить всего злого въ законЂ нашемъ стало ся, яко звалченья святостей, святыхъ таинъ замыканья, запечатованья церквей святыхъ, заказаньє звоненья, также вывоженья отъ престола съ церквей божіихъ поповъ, яко нЂкакихъ злочинцовъ шарпаючи, въ спросныхъ везеньяхъ ихъ сажаючи и мирскимъ людемъ въ церквахъ божіихъ молбъ забороняючи и выгоняючи; къ тому порубанья крестовъ святыхъ, побранье звоновъ до замку и кволи Жидомъ! — къ тому єще якія дЂются спустошенья церквей и зъ церквей костелы єзуитскіє, и имЂня, што бывали на церкви божія наданы, теперъ къ костеламъ привернены, и иныя многія нестроєнія великія” 20). 3 другого боку неустанні наклики до латинської церкви, до унїї, запевнення, що вона виведе Русинів з усїх бід і що то річ зовсїм легка — властиво тільки змінити послушність патріархови на послушність папі 21). А при тім образ глубокого упадку руської церкви! Не диво, що серед православних помічало ся певне хитаннє — посьвідчене львівськими братчиками в їх листї до патріарха:

„Мнози же совЂтъ утвердиша предати ся римскому єдиноначалія ариєрейству, утверждающе себе, да прибудутъ подъ папою римскимъ, съвершающе вся своя въ церкви по закону греческиє вЂри невозбранно — понеже и календар новый раздЂляетъ насъ сугубо (від Греків) — праздновати отобоюду запрети ся нам. И сей совЂтъ доселЂ пребываєтъ. Римский же папа послав нЂкоєго єрея своєго, повелЂвающе по всЂхъ церквах своих зде кваснымъ хлЂбомъ службу совершати и соєдиняюще сим общенієм церквам нашим — яже и зде во Лво†сбыст ся. НЂкий же єзуита виленский Петръ Скарга выдруковал книги, о вЂрЂ своєй и о греческом заблужени глаголюще и кролеви сіє писаніє вручил, да всяким грады мірския власть потрясе нас, и готовив ся по своєму хотЂнію совершити. Людиє же сіє разсудиша, яко можетъ Христова вЂра подъ рымскою властію правовЂрно исповЂдати ся, якоже изначала быст, понеже безначаліє во многоначаліи нашемъ обрЂтаєт ся” 22).

Тут добре піднесено всї ті моменти, які впливали на се ваганнє: розстрій своєї церкви, страх пресій від правительства, і переконаннє про незначність переходу на унїю, піддержане навіть деякими умисними розпорядженнями, як заведеннє лїтурґії на кваснім хлїбі. І, безперечно, були такі що вагали ся. Мацєйовский доносив лєґату, що підчас переїзду патр. Єремії приходив до нього раз і другий судя берестейський — був ним Адам Потїй, пізнїйший владика; він мав уже перед тим кілька конференцій з єзуітами і як найгорячійше поручав Мацєйовскому використати сей момент для переведення унїї: пропонувати патріарху релїґійну конференцію з католицькими теольоґами, особливо, використати для неї заповіджений патріархом собор. По словам Потїя, і він і богато иньших православних панів — „визначних своїм характером і славою рода” тільки сього чекають, аби зірвати з патріархатом і його єресями; коли патріарх буде в діспутї побитий, дасть се їм повід до того; коли ж патріарх не прийме діспути, се здіскредитує його в очах православних і також улекшить їм перехід на унїю; се більше поможе її як всї полємічні писання на руську віру 23). Про самого Конст. Острозького знаємо, що він незвичайно уболївав над роздїлом церков, і в щирім запалї казав, що не пожалував би й свого житя, аби тільки привести їх до унїї 24).

Та сих симптомів вагання не належало перецїнювати. Серіозними й глубокими вони не були. Знаходили ся лише одиницї, що йшли за радою Скарґи — не оглядаючи ся анї на східню церкву взагалї, анї на свою єрархію, анї на загал православних, ратувати свої душі чи більш матеріальні інтереси прилученнєм до католицької церкви. Маси зіставали ся вірні своїй інстинктовній відразї до всякого зближення до латинства. Се зовсїм виразно зазначило ся тодї з нагоди реформи калєндаря. Навіть таку чисто формальну відміну і зближеннє до латинських порядків православна суспільність стрітила рішучою опозицією, і правительство аж двічи мусїло публїкувати грамоту, що православних нїхто не має силувати до нового калєндаря, й вони можуть зістати ся при своїм старім. І ті „визначні своїм характером і славою рода” люде, що заявляли свою охоту до злуки церков, бажали бачити власне злуку, а не переносити ся своїми особами з одної церкви до другої. Їх погляди й дезідерати може характеризувати пізнїйший дещо лист Конст. Острозького, що в таких сильних словах сьвідчив свою охоту до унїї перед Больонєто і папою. Писаний він був до Потїя в 1593 р., коли ще нїхто не передчував, що справа унїї прибирає певні конкретні форми 25). Задумуючи тодї їхати для поратовання здоровя до Італїї, старий князь просив Потїя порушити справу злуки церков і тих умов і форм, в яких можлива була б така злука, а сам піднїмав ся з поручення собору в такім разї завести переговори з папою підчас тої подорожи. Мотивом служать для нього упадок православної церкви і „поругания єретик и тыхъ самыхъ отторгнувшых ся Рымлян, яже намъ иногда беша братия”. Але злуку він розуміє тільки загальну: „потреба бы и патриаръховъ обослать, жебы се до згоди склонили, жебысьмы єдинымъ серъцемъ и єдиными усты Пана Бога хвалили; потреба и до московъского (царя) и до Волохъ послати, жебы се на одно зъ нами згодили”. Окрім задержання обряду він бажає непорушности православних церков, заборони переходу зі східного обряду на римський: „абы за постановенъємъ згоды єслибы се напотомъ хто зъ нашыхъ до рымъского костела удати хотелъ, не прыймовали ани прымушали, а звлаща пры отдаванью малъженъства, яко то звыкли чинити”. Сам для себе старий князь не допускав і тїни можливости робити на власну руку якесь зближеннє до латинства: навіть не допустив, аби його сина Януша (уже католика) вислано від короля послом до папи, аби його не підозрівав хтось в хитанню на пунктї віри 26).

Такий настрій православної суспільности, православних мас не міг бути секретом для польського правительства і правительственних кругів, і тому тут взагалї всї заохоти до рішучої участи в справі унїї приймали дуже здержливо. І без того правительство мало забогато клопоту з релїґійними справами, з спорами про толєранцію, а виглядів на легке полагодженнє унїї не було. Перевести її по рецептї Острозького — щоб то була злука західньої й східньої церкви, не було що й думати, а всяка проба частинної унїї стріла ся б з опозицією мас, як би навіть і можна було нахилити до неї певні впливові одиницї зпоміж єрархії. Се розуміли добре, тому й пізнїйше справу унїї поведено такими потайними, критими ходами клєрикальної інтриґи.

Виплила вона відти, відки, здаєть ся, того найменьше надїяли ся, судячи по попереднїх пробах — від православної єрархії. Бачили ми, як здержливо дотепер приймали все українські (й білоруські) владики плян унїї, звідки б не виходив він — коли не спромогали ся на активну опозицію, то бодай пасивною убивали дотепер сю справу. І тому Скарґа, заохочуючи всї можливі чинники до впливання на владиків, все таки числив ся в першій лїнїї з такою можливістю, що владики далї будуть в опозиції, й радив вірним самим думати про себе. Та стало ся зовсїм противно — як раз владики виступили з пропозицією унїї.

Такий незвичайний поворот був викликаний і незвичайною причиною: приїздом на Русь зверхника руської церкви — царгородського патріарха. Від коли істнувала руська церква, не ступала на руську землю нога патріарха, аж тепер з'явив ся тут він. А з'явивши ся, повів себе так нетактовно і наробив такого заколоту, що руські владики мали всяку причину пожалувати, що він тут з'явив ся після того, як протягом яких півтора столїть взагалї тут нїхто не думав і не журив ся патріархом, котрого власть над руською церквою стала майже номінальною.

Зрештою був то час, коли й без того Русь аж зароїла ся всїлякими грецькими духовними достойниками, більших і меньших ранґ, що приходили сюди по гроші, продаючи ріжні сьвятости, видаючи грамоти й індульґенції, роздаючи ріжні права, титули, привілєґії, дуже часто — без всякого на то права, пробуваючи часом коротко, часом осїдаючи ся на довше 27). Небогато з них записало ся похвально в культурній історії Руси (як арх. Арсеній еласонський, Никифор, Теофан), зате богато було таких, що рекомендували себе зовсїм немудро, наприкряючи ся дуже сильно всїм, і здобували дуже непохвальну репутацію для грецької церкви. Потїй нпр. злобно пригадував потім дїяльність одного з таких зайд, Гавриїла арх. охридського, що титулуючи себе патріархом, „якобы перекупникъ неякий въ краме роскладаючи товары своє торговалъ, такъ онъ святыє речи, розгрешенья малыє и великиє торгомъ продавалъ: великоє розгрешеньє по талєру, середнеє по полталєру, а меншоє по шести грошей, на што все самъ очевисте у Берести очима своими смотрелемъ” 28). Скарги на них змусили патр. Єремію видати спеціальну грамоту, де він забороняв тим приходням Грекам сповняти які небудь чинности в границях київської митрополїї 29); але й дїяльність самого Єремії в тій митрополїї зовсїм не вийшла її на здоровлє.

На жаль, відомости, які маємо про сю гостину Єремії, далеко не дорівнюють тому інтересу, який має вона для нас з огляду на свої наслїдки і своє значіннє в нашій історії. Особливо для побуту Єремії з поворотом (1589) — особливо для нас важного, приходить ся користати майже виключно з вказівок самих грамот, зовсїм майже позбавлених всякої історичної обстанови, бо оповідання маємо пізнїйші, дуже недокладні 30), не кажучи за дуже сторонничу закраску.

Чи мав Єремія наперед якісь пляни в справі української церкви, не знати. Дещо доносило ся до нього вже перед тим — як от справа львівського брацтва, що давала йому передсмак тутешнїх відносин. Але його передовсїм займала власна справа. Два рази скинений з патріархату, він незадовго був знову покликаний султаном на патріарший стіл, і заставши патріаршу резіденцію зовсїм знищену, потрібував пильно гроша на її відновленнє, а також і на те, щоб скріпити своє становище відповідними контрібуціями на султанськім дворі й запобігти новим пригодам. Надїю свою покладав він головно на Москву, бо звідти не раз приходили останнїми часами богаті дарунки патріархам, а вибрав ся туди через Галичину й Литву, слїдами антіохійського патріарха Йоакима, що два рази перед ним звідав Москву й вивіз відти богаті дари. Він попрямував просто до Замостя, до канцлєра Замойского, щоб дістати позволеннє на переїзд через землї Польщі й Литви, а з'їхавши ся в дорозї з арх. Арсенієм, що пробував від двох років у Львові, поїхав з ним разом до Московщини, задержавши ся на кілька день у Вильнї й спішачи ся до Москви 31). Але православне духовенство і миряне, що поз'їздили ся на приїзд патріарха до Вильна, очевидно, видвигнули таку масу справ, дезідерат і питань, що патріарх тодїж мусїв приобіцяти зайняти ся справами православної церкви Литви й Польщі при своїм поворотї й заповісти на той час собор 32).

В Москві патріарх пробув довго, і доперва по роцї з поворотом приїхав до Вильна, в початках липня 1589 р. Свій приїзд мусїв він заповісти наперед, і на „синод до Вильна” завчасу повибирали ся владики 33) й иньше духовенство, та православні пани, а прибув і сам король. Очевидно, надїяли ся важних справ і розпоряджень. Патріарху занесені були скарги на непорядки в церкві — від свого духовенства й приїзжих Греків. З огляду на ріжні розпорядження, які треба було в тих справах зробити, патріарх окрім одержаного вже від короля листу на свобідний переїзд і всякого рода юрисдикцію, випросив іще иньший лист, де король повторяючи своє позволеннє патріарху розпоряджати ся в своїй митрополїї, наказував всїм властям, аби були йому в тих роспорядженнях помічні й перешкоди не чинили 34). Се поясняєть ся заміром патріарха приступити до рішучих способів в направі непорядків київської митрополїї.

Патріарх пробув в Вильнї близько місяць; перед тим він уже в перший приїзд дістав деякі відомости; крім того мав при собі цїлий рік арх. Арсенія, що проживши два роки у Львові, міг не в однім осьвідомити Єремію. Сим до певної міри можна усправедливити ту скорість і рішучість, з якою чинив свої розпорядження Єремія. Але розвагою й тактом він взагалї не визначав ся, по відзивам навіть своїх найблизших приятелїв 35), і дїйсно не показав анї розваги анї такту в своїх розпорядженнях у нас.

Уже перед тим патріарх став рішучо по сторонї брацтв в їх руху, зверненім против єрархії. Він потвердив розпорядженнє Йоакима у Львові і на скаргу братчиків на Ґедеона вислав до нього лист досить різкий, де називав його поведеннє „ворожим Богови” і „противним добру”, та грозив церковними карами 36). В Вильнї, їдучи до Москви, він затвердив виленське брацтво, дав порученнє митрополиту публично відлучати від церкви, на представленнє брацтва, тих братчиків, які б противили ся брацтву, й кинув клятву на всїх, хто б нищив брацтво чи кинув до нього незгоду, чи був би то митрополит, епископ чи простий чоловік 37). Розумієть ся, брацький рух був явищем дуже симпатичним не тільки з суспільного, але й релїґійного становища; але патріархи дуже необережно піднесли його супроти епископату й замість причинити ся до злагодження можливого конфлїкту, все зробили для того, щоб його роз'ятрити, не кажучи вже, що з становища канонїчних принципів таке діскредітованнє епископської власти владики мали всяке право брати за зле (про се низше).

Крім брацької справи, уже в перший переїзд патріарх дуже сильно виступив против Ґедеона з поводу його спору з Теофаном арх. меглинським за жидичинське архимандрицтво; на скаргу Теофана, не покликавши Ґедеона, видав він грамоту до духовенства й вірних Ґедеонової епархії, де оповіщав, що як Ґедеон не помирить ся з Теофаном, то позбавляєть ся епископської гідности й підпадає клятві 38).

Тепер, в другий побут у Вильнї, супроти скарг на непорядки в церкві, патріарх, окрім звістного вже нам розпорядження проти ріжних зайдів-Греків, звернув особливу увагу на практику сьвящення на церковні посади двоженцїв і троженцїв, як їх недокладно називали — себто людей, що були два або три рази жонаті 39). Тому, що сам митрополит Онисифор Дївочка був два рази жонатий, то патріарх без довгих церемонїй скинув його з митрополїї; на всїх иньших був виданий загальний обіжник, де патріарх оповіщав, що всї „дво- і троженцї” мають перестати функціонувати, і на їх місце мають бути поставлені иньші духовні 40).

Коли в своїх розпорядженнях в справах брацтв патріарх, щоб так сказати, уносив ся реформаційним рухом і в інтересах поправи православної церкви жертвував канонїчною практикою, то в сих розпорядженнях против двоженцїв він, противно, в слїпій вірности канонам прогрішив ся безперечно против інтересів церкви. Правда, канони й цїсарські розпорядження пізнїйших часів заборонили сьвятити людей, що були два рази жонаті, як також женити ся вже посьвященим, але в св. письмі ся практика не має нїякої основи, і в українській церкві не тільки в XVI, а і в пізнїйших віках не додержувала ся 41). Супроти широко принятого звичаю сьвятити двічи жонатих, належало й Єремії бути стільки ж бодай обережним, скільки був обережним росийський синод, що по прилученню до православної церкви унїятів по роздїлї Польщі полишав всїх сьвящеників ех-унїятів при посадах, хоч були два чи три рази жонаті. Так само й супроти м. Онисифора, що зрештою нї в чім лихім не звісний і був не гіршим, коли не лїпшим від иньших митрополитів XVI в., і що йно заслужив ся, виходивши у короля важний привилей в обмеженню надужить патронату, а перед тим — загальний привилей для православної церкви 42), належало бути поблажливійшим. Безцеремонність, з якою обійшов ся з ним патріарх, зовсїм не зробила доброго вражіння. Єремія показав тут той же короткозорий формалїзм, яким взагалї в значній мірі прогрішали ся сучасні грецькі єрархи, що нпр. зробили велику історію зі звичаю сьвятити ріжну їду на Великдень і Різдво і з того роздмухали голосну війну в Галичинї між владикою і вірними.

На тім зрештою не кінець. На місце Онисифора треба було поставити нового митрополита. Номінацію на митрополїю дістав від короля оден з архимандритів митрополичої епархії Михайло Рогоза, ігумен вознесенського монастиря в Минську 43). В номінаційнім листї сказано, що король надає опорожнену за уступленнєм 44) попереднього митрополита митрополїю Рогозї за вибором і прошеннєм „панов ради і рицерства в. кн. Литовского закону и послушеньства церкви греческоЂ”. Впадає в очі, що говорить ся тут про вибір лише самими сьвітськими особами, а не собором, зложеним з духовенства і сьвітських панів; як я підносив уже, правдивого соборного вибору, що з рештою уже таки й вийшов з уживання, не було, і про вибір король говорить евфемістично, а звістний лист єзуітів до Рогози каже, що митрополїю він дістав з волї короля 45). (Припускають навіть, що королеви рекомендували його єзуіти, але ми могли б надїяти ся в такім разї, що преподобні отцї і се б в своїм листї Рогозї пригадали 46). Що якась рекомендація православних мала місце, се каже і автор „Перестороги” 47), додаючи, що патріарх сим кандидатом був не вдоволений (мовляв предчував, що він буде зрадником православію) і сказав, що не бере на себе одвічальности за нього. Не видно одначе, аби він постарав ся добити ся при тій нагодї канонїчного вибору й поставлення митрополита і тим проломити негідну практику останнього столїтя, що повинен був зробити. Справа була зроблена за кілька день, і вже 1 серпня королївський кандидат був посьвященим митрополитом 48). Але тим невдоволеннєм патріарха з Рогози треба пояснити дальше розпорядженнє його: поруч митрополита уставив він свого екзарха з широкими компетенціями і уряд сей поручив владицї луцькому Терлецькому. В грамотї даній в Берестю на Спаса, отже в кілька день по посьвященню митрополита 49), патріарх мотивує се потребою, аби „паства Христова розмножала ся а ленивыє пастыриє были ку славословиєю побожно подбужаны и доброму церковному строєнию звыкали”, і поручає Терлецькому „яко намістнику свому” їх наглядати, провинних упоминати і в потребі позбавляти навіть урядів, а всїм владикам наказує, аби поважали й слухали ся Терлецького й „честию больша, яко нас самыхъ творили”. Таким чином сей уряд екзарха, котрий грамота прирівнює чомусь до кардинальства („єже єсть зовемо латинскимъ языкомъ кардиналъ”), не маючи нїяких спеціальних компетенцій, являв ся простою конкуренцією для митрополичого уряду 50), й митрополит та й все духовенство мало всяку причину скандалїзувати ся таким небувалим розпорядженнєм патріарха 51).

По сїм патріарх пробув в границях діецезії ще три місяцї (головно в околицях Замостя, чекаючи канцлєра, що мав забезпечити йому безпечний поворот), і тут знов дав кілька розпоряджень, що могли тільки скріпити характеристику, дану його приятелем Єротеєм.

З Берестя владики роз'їхали ся, і з патріархом поїхав тільки Ґедеон, що наспів туди, а хотїв полагодити дві важні для себе справи, в котрих патріарх зайняв неприхильне для нього становище: справу львівського брацтва і справу жидичинської архимандрії. І він дїйсно умів підійти патріарха, так що той видав грамоти на його користь в обох справах. Про се одначе довідали ся інтересовані й полетїли до патріарха переробляти справу. Перший прилетїв Терлецький, довідавши ся, що патріарх видав якісь грамоти на його некористь в справі жидичинської архімандрії, а може і ще якісь. Не знати вже, якими способами він обробив патріарха на свою користь, але той кілька день пізнїйше видав грамоту 52), заявляючи, що Ґедеон, користаючи з незнання патріархом язиків руського і словенського, дав йому до підпису якісь грамоти; отже як би в тих грамотах знайшло ся щось некористне для Терлецького, в справі Жидичинського монастиря, чи якійсь иньшій, то патріарх їх уневажнює. При тім патріарх іще раз потверджує повновласть Терлецького як екзарха: се б давало натяк, що ті відкликані грамоти порушували, або відкликали іменованнє Терлецького  53).

Крутїйша справа з брацтвом. До Львова була привезена грамота патріарха, де на підставі відомостей, даних Балабаном, патріарх кидав клятву на провідників львівського брацтва — Красовського й братів Рогатинцїв, і всїх взагалї братчиків за вчинені ними насильства. Грамота була написана по руськи, підписана патріархом, але печатка мала бути сфальшована, так що властиво не зовсїм ясно, скільки патріарх був в нїй заанґажований 54). Коли брацтво звернуло ся в сїй справі до нього, він видав нову грамоту, де зняв клятву з братчиків до свого приїзду і розслїду сеї справи 55), але не закинув Ґедеону фальшовання документу — значить сьвідомо видав був ту грамоту на користь Ґедеона 56). Сам до Львова Єремія одначе не поїхав, але розбирав ще справи братські в переїздї через Поділє (в Тернополї й Каменцї), і сим разом змагав до того, аби привести до згоди братчиків з владикою: потверджуючи й роз'ясняючи орґанїзацію брацтва, він уже уникав всього, що могло б привести до конкуренції з властию епископа, і закликаючи одного з львівських богачів, Корнякта до датків на користь брацтва, повідомляв його, що він „помирив брацтво з богомилїйшим епископом львівським і привів до повної любови між ними 57).

Взагалї розпорядження, починені патріархом на виїзднім, роблять лїпше вражіннє. Окрім тих заходів коло полагодження конфлїкту між львівським брацтвом і владикою, він видав іще кілька грамот в справах обряду й дісціплїни; в одній він поновляв питаннє про сьвяченнє страви на Великдень і Різдво (правдоподібно, справа ся знову дебатувала ся між владикою і братчиками) і заборонював сьвяткованнє пятницї; в другій, спеціально для львівської діецезії, поновляв свою клятву на сьвящеників двоженцїв 58); в третїй наказував владикам не сьвятити на духовні посади людей без розбору й уваги, без вибору і посьвідчення людей, пильнувати аби за відправленнє тайн не брано грошей з людей, аби до причастя не допускано людей без приготовання, і т. и. 59). Се все, піднесене в сїй грамотї, було розумієть ся не зле, та тільки досить воно дивно, що патріарх звернув на те увагу аж на виїзднім.

Як бачимо, для упорядковання української церкви патріарх властиво не зробив майже, чи таки й зовсїм нїчого, тільки представляв з себе „власть” і комендерував дуже богато, на всї боки, як трапилось, і добре і зле 60). В єрархічних кругах були з нього рішучо не вдоволені. Пять лїт пізнїйше, мотивуючи свій перехід на унїю, владики так писали, маючи, очевидно, на гадцї передовсїм гостину Єремії:

„Видячи мы епископы въ старшихъ нашихъ, ихъ мил. патріярхахь великія нестроєнія и недбалости о церкви божіи и о законЂ святомъ и ихъ самихъ зневоленія и яко ся съ четырехъ патріярховъ осмъ учинило и яко тамъ на столицахъ своихъ животы свои ведутъ и яко одинъ подъ другимъ подкупуютъ ся и яко столицы, церкви божіи соборныя потратили 61) а тут до нас пріЂзждаючи жадныхъ диспутацый зъ иновЂрными не чинять 62) и съ письма божіяго отвЂтовъ, хотябъ хто и потребовалъ, зъ нами мЂти не хотятъ, толко пожиточноє своє болшей нижли збавенноє опатруючи 63), зъ насъ и откуль могучи набравши скарбовъ, одинъ другого тамъ въ земли поганской скупують, и только тымъ самымъ животы проводятъ, не вспоминаючи иншого ихъ нерядЂнія” 64).

До вражінь гостини Єремії прилучив ся потім ще оден епізод·, що докинув також тїни до того образу. Два роки по виїздї Єремії приїхав на Русь Грек, що називав себе Діонисиєм, архіепископом тирновським; прийнятий з довірєм і честию у Рогози, він предложив йому лист від Єремії, де той жадав від митрополита пятнадцять тисяч аспр (що на тодїшнїй рахунок значило півтретяста талярів) як коштів посьвящення. Рогозї се жаданнє показало ся дивним і підозрілим; розвідуючи ся, він дізнав ся, що той Діонисий на місцї, в Вильнї казав собі зробити патріаршу печатку й сфальшував цїлий той патріарший лист. Він відмовив Діонисию, і той собі поїхав промишляти де инде. З'їхавши ся у Львові з Балабаном, що був дуже недобрий на Рогозу за протекцію львівському брацтву (про се низше) 65), Діонисий сфальшував тут таки, очевидно, нову грамоту в імени патріарха на некористь брацтва 66), а далї — нїби виправив, а в дїйсности мабуть також сфальшував разом з Балабаном иньшу грамоту, де патріарх на підставі донесень Діонисия про ріжні провини Рогози, між тим і за те, що він в Ґедеоновій епархії надав право ставропіґії братчикам, — не меньше й не більше як кидав клятву на Рогозу, поручав владикам володимирському, галицькому і луцькому ту клятву на нього з всякою церемонїєю проголосити і, як се порозуміли — на його місце поставити нового митрополита 67).

Грамоти сї, поки роз'яснила ся їх фальшивість, викликали величезний заколот і соблазнь. Братчики, взявши з початку грамоту за правдиву, поспішили ся до патріарха з новими представленнями 68); митрополит, діставши копію тої грамоти з клятвою на нього і також уважаючи її за правдиву, просив братчиків вислати до нього делєґатів, аби нарадити ся, що тепер робити 69). Що до жадання грошей від митрополита, то хоч сам Рогоза проголосив то за шахрайство Діонисия, але воно пішло як певний факт. З католицької й унїятської сторони вказували на нього, як ілюстрацію брудних практик патріархату, а православні знову, приймаючи се жаданнє патріарха також за факт, боронили Єремію, що в жаданню такої малої суми з його сторони не було нїчого злого. Скарґа в своїй оборонї Берестейського собору 70), нападаючи на патріархів, писав: „Що там маєте за потїху й поміч від них, коли вони посилають когось від себе? Більше вони приносять замішання й злих прикладів: продають гідности, збирають гроші як голодні; дають розгрішеннє, продаючи дари божі; позволяють двох жінок мати, иньші шахрують, уживаючи фальшивих печаток; иньші знову продають нас і всїх християн, як шпигуни й зрадники. І з Єремії, що тут був, чи мали потїху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотїв котрий перетягнути його на свою сторону против другого, щоб зіпхнути того з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам, і увірили сьмо, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе... Добра то справедливість і суд! А вернувши ся до Турції, написав до одного з руських епископів: не дав єси менї нїчого за посьвященнє, як я тебе посьвящав своєю рукою — коли тепер менї не прищлеш 12 тис. золотих, стратиш гідність...” Се повторяє, в тих же словах, і автор Антиризиса (Потїй), і сї обставини підносить як причину переходу православних владиків на унїю 71).

Як мотив психольоґічний ся вказівка має повну цїну, і її належить прийняти з усякою увагою. Сї несподівані після повної пасивности в попереднїх столїтях, незвичайно часті й різкі вмішування патріархів в справи церковного житя, часто з поминеннєм самого владики, чи його зверхника митрополита — і то не тільки самого лише царгородського патріарха, а й иньших, що властиво нїякого права до київської митрополїї не мали (так перед Єремією дуже дїяльно мішав ся в справи галицькі, пробуваючи там, антіохійський патріарх Йаким, а по Єремії — александрийський Мелетий Піґас, хоч не особисто, то листами), та ріжних митрополитів і архіепископів, що також господарили в київській митрополїї як у себе дома, чи то називаючи себе патріаршими екзархами і намісниками, чи виступаючи під ріжними шумними титулами (до патріаршого включно — як той Гавриїл охридський), а серед котрих часто не можна було зміркувати, чи маєш до дїла з дїйсними достойниками, чи нагнаними турецьким правительством ех-єрархами, чи нарештї — з обманцями і пройдисьвітами. Сї листи, накази, упімнення, погрози, що дощем посипали ся на українську церкву, а серед котрих часто не можна було анї руш відріжнити того, що служило виразом правдивої волї правдивого зверхника, від грамот виданих помилкою, чи несьвідомо, наслїдком якихось махінацій, і вкінцї — простих фальсифікатів, так що не знати було — чому коритись і слухати, що простувати, що відкидати. Сї різкі, небувалі розпорядження, в котрих сучасники добачали, підозрівали — чи основно, чи безосновно, результати інтриґ, перекупств, закулїсових історій. Ся вічна непевність, атмосфера клятв, погроз, деґрадацій, чи то за неправильности канонїчні, до котрих так призвичаїли ся, що вони не здавали ся вже й неправильностями, — чи то за ріжні особисті хиби й проступки, які мав майже кождий за собою, і також в тодїшнїй атмосфері своєвільства й морального упадку брав їх дуже поблажливо чи нарештї, і се найбільш болїло — наслїдком знов таки інтриґ і перекупств, підозріваних, хоч би й неоправдано. Все се не могло не дражнити православну єрархію в дуже сильній мірі.

До того звістне невдоволеннє з протекції, яку патріархат показував церковній революції — братському руху, що ображав зарівно і панські почутя нашої єрархії, й єрархічно-канонїчні погляди, і неохота до тих усильних накликувань до моральности, дисциплїни, порядку, що завдяки вміщанню патріархів залунали так сильно наоколо, звучачи докором, дуже неприємним для владиків. Не забудьмо, що маємо перед собою не якихось подвижників релїґії й моральности, а звичайних їдцїв „духовного хлїба”, призвичаєних дивити ся на церковні посади як на тихе прибіжище для вигідного, роскішного панського житя; вони не могли нїяк помирити ся з сими окликами реформи, що грозили зробити кінець їх вигідному житю. Не можучи в переважній більшости піднести ся на становище інтересів церкви, релїґії, чи національно-культурних потреб, вони супроти тих всїх реформаційних заходів почали тільки роздумувати над способом утечи від того всього галасу й неспокою, який підняли наоколо них домашні реформатори й грецькі єрархи. Ставши на їх становище, зрозуміємо, чому приїзд Єремії, ставши фокусом, в якім зібрали ся обставини тодїшнього церковного житя, дав з себе імпульс до переходу православних владиків на унїю. Вони самі вказували на той приїзд як на вихідну точку сього повороту, і се була таки правда. Треба лише додати, що перехід сей обіцював їм не тільки увільненнє „з неволї патріархів константинопольських”, але й ріжні великі й богаті милости, що в части були ними осягнені справдї, в части — зістали ся й далї предметом зітхань.








Примітки


1) Див. вище c. 494-6.

2) В книжцї: Chrześcyańska porządna odpowiedż na tę confessią, która pob tytułem braciey Zakonu Christusowego niedawno iest wydana, 1567. Статейка „Wypisanie drogi” займає при кінцї її пятнадцять карток шіснадцятки з присьвятою Ст. Гербурту замість титулу, і має дату: листопад 1566 р. Вона має вийти в Памятках укр. мови й лїтератури т. V.

3) Czyta pismo ten baytko ruski, пише Гербест про львівського сьвященика, з котрим розмовляв, у zezwalał nam na wszystko, y na posłuszeństwo namiestkowi Piostra S., tylko tę rzecz skladał na przełożone swoie — na oyca wtadikę i na patriarchę konstantinopolskiego. Отже не богато, як бачимо.

4) Zwłaszcza tego czasu, którego oni też są ku nam przychylnieszy, abowiem ta sekta nowa iuż sie też zawadza y miedzy ich popy, którzy są pod pany nowowiernymi.

5) Див. Wielewicki Diarius І c. 178-9, пор. низше (с. 545) листи в справі навернення Гербестом одного з Острозьких; звістки з невид. актів у Лїковского c. 82. Про його дїяльність Сушко Єзуїти в заведенню унїї, 1902 (більша праця його про Гербеста п. т. Предтеча унїї, в Записках т. LIII, LV, LXI, уриваєть ся на 1560-х рр.).

6) Передрукована в т. II Памятників полемич. литературы (Рус. ист. библ. VII).

7) C. 483-7, 489-90.

8) Byśmy byli czuyni, mogliśmy dawno szkoły ruskie mieć a wszytkie pisma ruskie przeyrzeć y w słowieńskim ich ięzyku mieć swoie katoliki ćwiczone. Trzeba było y na polski albo ruski ięzyk przekładać ruskym narodom rzeczy ku themu służące, żeby rychley prawdę obaczyli. Dobrze by y do przedneyszych ruskiego nabożeństwa panów uczone posyłać, a onym ich błędy y niebespieczeństwo ukazować — c. 499.

9) Пам. полем. лит. II с. 529 (тут видруковано відмінні від першого видання части з видання 1590).

10) Писало ся в р. 1581.

11) Possevini Moscovia — передр. у Старчевского Historiae ruthenicae scriptores II c. 281 і його манери в Supplementum ad hist. russ. monum. c. 39-41.

12) Витяг з Ген. Схоларія про Фльорентийський собор, катихизм Канїзія й ин.

13) Nihil me ardentius quam fidei unitatem et christianorum omnium consensionem exoptare et si res ferret aliquando, ut pro tanto hoc bono mors mihi esset oppetenda, non recusaturum — лист у Баронія-Тайнера III c. 431, пор. витяги з ватикан. архива у Лїковского ор. c. c. 60-61 і 86, Relacye nunciuszów І c. 460.

14) Лист його у Баронїя-Тайнера ibid.

15) Ibid. c. 431-2, 576-7.

16) У самого Баронїя c. 430.

17) Антиризисъ — Пам. пол. лит. III (Рус. ист. библ. XIX с. 579-80); сї слова хибно розуміють, нїби Острозький і дїйсно мав конференцію з Посевіном — нпр. Жукович c. 101.

18) Theineri Mon. III ч. 46.

19) Нпр. Скарґа підносив, в науку королеви, що давнїйші королї робили пресію на Русинів, не допускаючи їх до вищих урядів, аби через те були охотнїйші до унїї (c. 531).

20) Акты Зап. Рос. III ч. 146.

21) В росийській лїтературі й до нинї можемо стрічати погляд, що унїя означала тільки підданнє папі, без усяких доґматичних змін. Зрештою поглянути навіть на арґументацію Скарґи — c. 491.

22) Monum. confrat. I c. 377 = Акты Зап. Р. IV с. 46.

23) Theiner, Monumenta III ч. 46.

24) Як вище c. 545.

25) Видрукований в Антиризисї — c. 575-587.

26) Starożytności polskie Грабовского І c. 93.

27) Про індульґенції див. інтересну статю Лихачева О разрЂшительныхъ грамотахъ восточныхъ патріарховъ, Древности-Труды москов. арх. общ. т. XV, про Греків на Руси спеціальнїйше — Каптеревъ Характеръ отношеній Россіи къ православному востоку въ XVI и XVII ст., 1885, також його ж: Сношенія іерусалимскихъ патріарховъ съ русскимъ правительствомъ, 1895 (Палестин. сб. т. 43).

28) Листъ Потея — Пам. полем. лит. III c. 1023-5.

29) Акты Зап. Рос. IV ч. 20.

30) В Пересторозї, Палїнодії й ин.

31) Про сю подорож його оповідає в своїх мемуарах Арсенїй (звичайно користують ся з латинського перекладу, не дуже докладного п. т. Iter in Moscoviam, між ин. у Старчевского Scriptores, II, грецький текст видав Сата при біоґрафії Єремії: Bιoγραφικόν σχεδίασμα περί τoύ πατριάρχoυ 'Iερεμίoυ, Атени, 1870). Ітінерар Єремії слїдить також Голубевъ Исторія кіевской духовной академіи, І c. 61 і далї.

32) 3 цитованого листу Мацєйовского (Theiner III ч. 46) бачимо, що з початку собору надїяли ся на рождество Богородицї 1588 р. — можливо, що патріарх надїяв ся на той час вернути ся з Москви, але забавив довше.

33) Зі скарги унївських монахів бачимо, що Ґедеон вибирав ся також „до Вильна на синод духовний до й. м. отця Єремії патріарха”, десь в початках липня н. ст., принаймнї кликав на нараду до себе в сїй справі унївського ігумена — Monum. confrat. І ч. 121.

34) Перший лист — Акты Ю. и 3. Р. І ч. 191 (7 липня) випрошений ще, нїм патріарх приїхав до Вильна, другий — ib. II ч. 157 (Акты Зап. Р. IV ч. 16), з датою 15 липня, вже, очевидно, по приїздї.

35) Так відзиваєть ся про нього в своїх мемуарах його товариш в подорожи й близький приятель Єротей арх. монемвазійський (надруковані Сатою при тій же біоґрафії патр. Єремії): „такий мав характер, що нїчиєї ради не слухав, навіть від найщирійших для нього людей, через те й сам він богато мусїв терпіти, і церков за його часи” (1. c. c. 21).

36) Руський переклад, споряджений очевидно для братчиків у Львові, через умисну чи ненавмисну докладність, ще побільшає неґречні вирази патріарха (так φδόνoς переложено як „убийство”, і Ґедеон зветь ся „убийца и ненавистник добру” — див. Monum. confr. І ч. 94

37) Собр. грамотъ Вильна, Ковна II ч. 4.

38) Supplem. ad hist. Russiae mоn. ч. 60, поправнїйше в Monum. confrat. I ч. 103.

39) Підношу се, бо сей вираз „двоженець” часом справдї розуміють так, мов би то були люде, що мали на раз по дві жінки.

40) Акты Зап. Рос. IV ч. 17.

41) Див. про се статейку Теоф. Лебединцева: Второбрачіе южно-русскихъ священниковъ конца XVIII в. и его историческіе прецеденты — Kieв. Старина 1883, II.

42) Акты Зап. Рос. IV ч. 14, III ч. 149. Онисифору ж належить виданнє служебника 1588 р., друкованого в Вильнї. Се справедливо пригадав недавно Гільдебрандт (Пам. пол. лит. III, прим. 44).

43) Акты Зап. Рос. IV ч. 19.

44) „за спущеньємъ єЂ отъ первшого митрополита”. Тут або помилка, замість „опущеньємъ”, або недокладність: „спустити” властиво значить „добровільно відступити”, „передати”. (Зовсїм довільно переказує се редактор Описанія докум. архива уніат. митрополитовъ, т. 125, що катедра опорожнила ся „послЂ кончины м. Онисифора”). В иньшій грамотї (Собр. грам. Вильна II ч. 5) король каже, що Онисифор „тую митрополю по доброй воли своєй, фолкгуючи старости и форобе своєй, изъ себе зложилъ”.

45) Див. вище c. 417.

46) Пор. нпр. Костомаровъ c. 191. Макарія IX c. 484-5.

47) Акты Зап. Рос. IV c. 207. Жукович (ор. c. c. 47) вказав іще на пізнїйшу згадку виленського брацтва, що воно брало участь в виборі Рогози митрополитом.

48) Див. Акты Зап. Рос. IV ч. 20.

49) Архивъ Югозап. Р. І. І ч. 60.

50) Прохаска (Z dziejów) толкував се розпорядженнє патріарха мотивои divide et impera; Костомаров, Лїковский — просто недовірєм до нового митрополита; др. Франко, кладучи сю номінацію по замостьськім епізодї, припускав, що вона була куплена Терлецьким за посередництвом Замойского (Z dziejów с. 9-12). В обережнїйшій формі гадку про продажу сього титула Терлецькому висловив ще давнїйше Макарій (IX c. 681-2). Памятати одначе треба і сказане вище про нерозважність і скороспішність рішень патріарха.

51) Деякі учені застановляли ся над питаннєм, чому як раз Терлецький дістав сю гідність, але не могли властиво вказати для того мотивів (вказували на енерґію, яку показав він в упорядкованню маєтків катедри, на те, що він, як давнїйший намісник крилоса, лїпше знав порядки церковні). Та очевидна річ, що патріарх мав вибрати з чотирох присутних владик — Терлецького, Хребтовича, Балабана й Пелчицького (вони підписані на грамотї), а властиво з трох — бо Балабан не йшов в рахунок, і як би вибрав якогось другого, ми так само заходили б в голову. Припущеннє купна найлекше б розвязало сю справу, але уважаю за сьмілу гіпотезу припускати, що пропозиція утворення екзархату вийшла від самого Терлецького.

52) Monum. confrater. І ч. 123 == Акты 3. Р. IV ч. 21.

53) Стилїзація грамоти взагалї неясна і дуже незручна: патріарх каже, що він помітив, як Балабан, по від'їздї Терлецького, почав лукаво його обмовляти, і того йому заборонив, а тим часом так довірив ся Балабанови, що підписав предложені ним грамоти, не знаючи змісту.

54) Грамота видана в Monum. confrater. І ч. 124, але з копії, здаєть ся; по словам видавця печатка умисно стерта, аби не видко було, що вона Ґедеонова. Копія має напись, не зовсїм ясну: „по судЂ ратушъномъ лвовскомъ таковый то листъ епископъ заочне презъ Григорка протопопы и отъ патриярха по руску писаный взял, напротивко которого самъ патриярхъ рукою другий лист пишетъ с Красного Ставу”; видавець розуміє так, що сей лист був написаний Григорком в імени патріарха. Патріарх одначе мусїв признавати ся до видання листа.

55) Monum. confrat. І ч. 125, пор. ще другу в Diplom. statutaria ч. 11.

56) Здаєть ся, сей епізод з заходами коло патріарха Балабана й Терлецького, з видаваними й відкликуваними грамотами і з якимись фальшованнями, при чім якусь ролю відогравав той „Григорко” (див. прим. на c. 556), митрополичий протонотарій, пізнїйший полоцький владика, — дав привід до байок, які ми знаходимо потім, в досить неясній і покрученій формі в Пересторозї, про листи патріарші, викрадені від Григорка Терлецьким і Балабаном, аби не допустити до зложення собору і т. и. (Акты З. Р. IV c. 207-8). Сї байки, перейняті потім Палїнодією (ст. 1058-60) і повторювані до недавна і в науковій лїтературі (нпр. у Костомарова ор. c. c. 203-4), проф. Студинський в своїй розвідцї про Палїнодію полишив без аналїзи; деякі загальні замітки дав др. Франко (ор. c. c. 9-12).

57) Diplom. statutaria ч. 13 і 16 (пор. Monum. confrat. I ч. 132 i 135).

58) Diplom. statut ч. 18, Monum. confratern. I ч. 137.

59) Diplom. stat. ч. 109.

60) 3 дрібнїйших, але також не дуже тактовних його розпоряджень згадаю признаннє титула „прототрона”, першого між владиками, для епископа володимирського; знаємо, що про се з давна був спір між владиками володимирськими і полоцькими (див. c. 421), і тепер володимирський дістав (правдоподібно — купив) сей титул від партріарха.

61) Тут алюзії до Єремії, котрому султан забрав його катедральну церкву під час його деґрадації, й Єремія їздив збирати на нову.

62) В сих словах досить правдоподібно добачають натяк на те, що патріарх ухиляв ся від диспут з католиками — бачили ми вище з листу Мацєйовского, як засїдали ся вони на нього з тими диспутами, й досить правдоподібно, що й король до Вильна був приїхав в надїї такої діспути.

63) Дбаючи більше про користи, нїж про спасеннє душ.

64) Акты Зап. Р. IV ч. 55.

65) У Львові Діонисия бачимо від червня 1592, а приїхав він туди мабуть ще скорше. Приїзд його до Рогози тому не можна класти пізнїйше як зима 1591/2 р.

66) Копія сеї грамоти прислана Балабаном братчикам (Acta confr. І ч. 232) має таку напись, зроблену потім в брацтві: „Лист противный през ексарха мурнавскаго епископъ выправил на манастыр, от вселенскаго патріарха мЂнячи быти, который лист по руску писан слугою владычим а не по грецку, як патріархъ звык писати, анЂ печат власноя и подписъ руки незнаємый, але ексархова справа и практика владичіа”. Що грамота ся і пізнїйша — на митрополита, фальшива дїйсно, видно з того, що патріарх стояв тодї по сторонї брацтва (Acta ч. 254).

67) Так порозумїв се й сам митрополит, котрому прислали копію грамоти (Monum. confr. І ч. 258), але в грамотї (ibid. ч. 255) того властиво нема.

68) Monum. confr. І. ч. 245 = Акты З. Р. IV ч. 33.

69) Monum. confr. І ч. 258.

70) Пам. полем. литер. II c. 993.

71) Пам. пол. лит. III c. 693-4.











Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.