[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна





ПЕРЕВЕДЕННЄ УНЇЇ Й ВІДЛУЧЕННЄ УНЇЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ПЕРШІ СТАДІЇ КОНСПІРАЦІЇ ВЛАДИКІВ, БАЛАБАН ІНІЦІАТОРОМ, З'ЇЗД В БЕЛЗЇ, СИНОД В БЕРЕСТЮ, ДЕКЛЯРАЦІЯ УНЇЇ 1590 Р., ДЕЗІДЕРАТИ ВЛАДИКІВ І ЇХ МОТИВИ, ПРОВОЛОКИ ТЕРЛЕЦЬКОГО, ПРЕДЛОЖЕНЄ ДЕКЛЯРАЦІЇ КОРОЛЕВИ І ЙОГО ВІДПОВІДЬ. ПЕРЕМІНИ В ЕПИСКОПАТІ — КОПИСТЕНСЬКИЙ, КЛЯТВА НА ГРАМОТИ МИТРОПОЛИТА, ПОТЇЙ ВЛАДИКОЮ. ПУБЛИЧНА ЗАЯВА ТЕРЛЕЦЬКОГО ПРО УНЇЮ, З'ЇЗД В СОКАЛЇ, ДЕКЛЯРАЦІЯ І АРТИКУЛИ УНЇЇ 1594 Р. ПЕРЕГОВОРИ З МИТРОПОЛИТОМ І ПРИСТУПЛЕННЄ ЙОГО ДО УНЇЇ. ЛЬВІВСЬКИЙ СИНОД, В СЇЧНЇ 1595 Р. ОПОЗИЦІЯ УНЇЇ — КН. ОСТРОЗЬКИЙ, ЗАХОДИ ПОТЇЯ КОЛО НЬОГО, СПРАВА СОБОРУ.



Першим, хто піднїс гадку переходу на унїю, уважав ся Балабан. Говорить про се тільки Потїй, але говорить так, що трудно сумнївати ся в справедливости його слів, які зрештою вповнї відповідають дїйсним обставинам, як ми їх знаємо. Покликавши ся на друкований текст синодальних постанов львівської латинської дієцезії з 1595 р., де є згадка про участь Балабана в унїї, він додає: „нехай зрештою він сам запитає своєї совісти, чи не приїздив він умисно до Дунаєва, до львівського арцибіскупа, і з плачем припадаючи до ніг його не просив, аби владиків визволено з неволї константинопольських патріархів, що були з митрополитом на нього недобрі за львівське брацтво та незносні утиски й тиранства, які він чинив над братчиками і їх попами? коли не вірите, запитайте Львовян, що тепер разом з вами стоять против унїї, а побачите — вони ще лїпшескажуть на владику львівського, що не хто иньший, а він був „чыноначальникомъ до одступенья патрыарховъ“ 1). Як бачимо, звістка зовсїм виразна, а і з иньших звісток і документів знаємо, що Балабан належав до кружка владиків, які почали справу унїї. Становище, зайняте патріархом і митрополитом Рогозою в спорі Балабана з брацтвом, дїйсно, ще перед першою деклярацією унїї того кружка владиків могла привести його, в пориві роздражнення до такої візити до арцибіскупа і заяв про своє бажаннє зірвати з патріархатом. Коли держати ся слів Потїя, що се був перший виступ з унїєю, треба його покласти перед нарадами в тій справі, що мали місце в 1590 р., значить на зиму 1589, або початок 1590 р., і се дїйсно був час, коли Балабан міг до роз’ярення приходити з огляду на піддержуваннє патріархом і потім митрополитом справи брацтва против нього 2).



1) Антиризис — Пам. полем. лит. III с. 617 — 8, теж саме пише Потій в листї своїм до доминиканського провінціала, 3 сїчня 1601 р. (в Supplementum ad hist. Rus. mon. ч. 186); він покликуєть ся тут іще на луцького владику, który nań gotow evidentissimis testimoniis pokazać, że nie kto inszy iedno on napród tę iedność był zaczął у patryarchów odstąmpił.

2) Помиляєть ся Прохаска (с. 545) кажучи, що Балабан вів переговори про унїю ще перед приїздом Єремії: угода Балабана з арц. Солїковским (Акти З. Р. IV ч. 147), на яку покликуєть ся Прохаска, нїчого не дає для такого погляду.



Як ми вже знаємо, патріарх по інцідентї з грамотами, виданими під намовами Балабана, старав ся не загостряти кон\563\флїкту між львівським брацтвом і владикою. Але в найбільше горячім тодї питанню — власти над монастирем св. Онуфрія він все таки став по сторонї брацтва, признавши сей монастир за ставропіґіальний, підвластний просто митрополиту; повторив також заборону тих церковних практик, які не хотїв признати за неправні Балабан (паска, різдвяне сьвячене). На випадок нових претензій на той спірний монастир патріарх загрозив владицї клятвою 1). Балабан сим постановам не піддав ся і відносин своїх до брацтва не поправив, хоч патріарх і поспішив був проголосити їх повне помиреннє. На нові претензії Балабана брацтво поспішило ся зі скаргами до митрополита, і той взяв сторону брацтва, потверджуючи незалежність від владики спірних монастирів і пригадуючи Балабанови, що львівські владики не більше як намісники київського митрополита 2). Балабан, не послухавши патріарха, розумієть ся, тим меньше мав охоти слухати ся митрополита, і межи ними таким чином виникають неприязні відносини (кінець 1589 початок 1590 р.). Положеннє його в сїм подвійнім конфлїктї з патріархом і митрополитом, що справдї міг би взяти ся до реалізації своїх прав до галицької епархії, як митрополичої, де львівські владики числили ся лише „дворними єпископами“ митрополита, було зовсїм не втїшне, і зовсїм природно було, що від Балабана першого, в тій ситуації, вийшла перша заява про унїю — як про неї оповідає Потїй. Пять лїт пізнїйше, коли унїя стала фактом голосним, чоловік стороннїй — воєвода новгородський Скумин-Тишкевич в листї до митрополита висловив переконаннє, „што все ижъ намъ справила єсть початкомъ незгода братская 3) съ владыкою лвовскимъ, то и слЂпый видЂти можетъ; нехай же справедливый судья крови и душъ невинныхъ зъ рукъ тыхъ взыщетъ, хто тому єсть причинцою“, і додаючи до того переконаннє, що дуже богато в тім завинив патріарх, привівши до такої свари своїми листами і всякими післанцями і своїми грізьбами загнавши в розпуку своїх противників, завважає: „бо владыка лвовскій, будучи тамъ въ остатней томи отъ братства, не только до такового отщепенства кинути ся мусилъ, але вЂрю, же бы и душного неприятеля 4) радъ бы собЂ на помочъ взялъ! чого и доказалъ и другихъ за собою потягнулъ“ 5).



1) Monum. confr. I ч. 131.

2) Ibid. I ч. 138 — 142, пор. 265.

3) Себто львівського брацтва.

4) Себто сатану.

5) Акты Зап. Р. IV ч. 65. \564\



В листї писанім до митрополита воєвода, розумієть ся, не уважав відповідним дотикати становища в сїй справі самого митрополита, що як ми знаємо, також підтримував братчиків против Балабана, відогріваючи при тій нагодї свої права до галицької єпархії. Але неприязне становище, в якім стояв він супроти Балабана, відбило ся на тім, що перший кружок владиків, який орґанїзує Балабан під окликом унїї, стоїть супроти митрополита в опозиції. Vice versa — таке опозиційне становище кружка, що приймає перше колєктивне рішеннє в справі переходу на унїю, служить доказом, що інїціатором, його був дїйсно Балабан, як на нього вказують сучасники (Потїй, Терлецький, Тишкевич).

На жаль, обставини сеї першої конспірації владиків нам звістні досить мало. Важну вказівку дав в тій справі оден з її участників владика холмський Збируйський, що ся конспірація робила ся не тільки під окликом невдоволення з патріарха, але і в опозиції до митрополита, і по одній сторонї стояв митрополит і володимирський владика Хребтович, а по другій владики: луцький, галицький, холмський і турівський; вони не хотїли позволити митрополиту „розширяти над собою юрисдикцію далї, анїж йому належало“, і „не хотячи далї зносити таких непорядків“, постановили піддати ся римській церкві 1). Се поясненнє дає він властиво про деклярацію унїї, дану в Берестю, але воно кидає сьвітло й на ту ситуацію, яка її попередила.

З актів берестейського собору 1590 р. довідуємо ся, що десь перед тим, в першій половинї 1590 р., „епископи некоторыє“ з’їздили ся в Белзї й мали там якісь постанови. Митрополита на тім з’їздї не було; правдоподібно самий з’їзд мав характер такої ж опозиції митрополиту, як пізнїйша, зазначена Збируйським. Не можна сумнївати ся, що інїціатором був той же Балабан 2),



4) the sprawe... daie, ysz za niekotorym rozrozumieniem naszim z oycem mitropolitem kijowskim, starszim naszim, ktory zmowiwszy sie z wladiką z włodzimierskim niebosczikiem Chrebtowiczem, nad nami chciał iurisdicią szwoie daley aniżeli szie godziło wszciągac, a nie chcąc daley w takim nierządzie byc, zmowiwszi szie mi czteri: wladika lucki, pinski, lwowski у ia chelmski, uczinili szmi spis miedzi szobą, chcąc szie poddać pod posłuszenstwo oycza swiętego papieża rzymskiego — Акты Вил. ком. XIX c. 366.

2) Саме місце з’їзду до певної міри вказує на інїціятиву Балабана.



з сучасних владиків найбільше притиснений обставинами й загрожений митрополитом, від котрого надїяв ся но\565\вих інтервенцій в драстичній боротьбі з братчиками, зведений весною 1590 р. (митрополит дїйсно з початком червня видав нові листи в оборонї брацтва й заповів свій приїзд на ґрунт) 1). Балабан взяв ся за орґанїзацію владиків і знайшов співчутє серед них. Вповнї правдоподібно, що гадка про унїю з Римом, як вихід з трудного положення, була на сїм з’їздї піддана ним зібраним владикам і знайшла послух, так що сей белзький з’їзд можна уважати першою конспірацією владиків в справі унїї 2). Рішено було, як довідуємо ся з пізнїйшої берестейської ухвали, з’їздити ся в Белзї й на далї — очевидно в тійже справі самооборони в загроженій позиції.

Запобігаючи такій окремішїй орґанїзації владиків, митрополит скликав на двадцяті числа червня синод до Берестя 3).


1) Monum. confr. I ч. 151-2.

2) Таку гадку в обережній формі висловив уже Коялович (I с. 84 і далї), новїйше — Лїковский, Жукович. Непотрібно тільки в словах берестейського соборного акту: „а што котороє постановене учинили и списали ся з нас некоторыє у Белзе — тоє постановлене при зупелной моци зоставуєм“ добачають потвердженнє ухвали в справі унїї: знаємо, що не всї в підписаних під соборним актом були втаємничені в белзькі наради, і сї слова найскорше треба розуміти про дальші ухвали в справі церковного порядку, що, значить, були предметом нарад і в Белзї.

3) Не знаю, на чім опирав ся Прохаска кажучи, що берестейський синод мав нарадити ся, кому а двох патріархів віддавати послушність (с. 538 — 8), бо такого роздвоєння в патріархатї тодї не знаємо.



Окрім згаданих вище чотирох опозиціонїстів і самого митрополита приїхав ще тільки місцевий епископ Хребтович. Поставлено під обраду справу направи церкви, з огляду на великі непорядки в ній і „пренагабаньє и частыє гоненыя, пренаследованіе великоє и тяжары великиє нигды незвыклыє, неслиханыє от станов розных“. Ухвалу, прийняту в Белзї про річні з’їзди, прийнято тут наново, з тою ріжницею, що з’їзди сї мали відбувати в Берестю, 24 червня кождого року. Вони мали своєю задачою „рядъ и справы духовные в стародавный добрый светый порядок привести, о справахъ церковных обмышляти, в школах, о науках, шпиталех и о инших добрых справахъ“. Всї владики мали приїздити, нїчим не вимовляючи ся, під грошевою карою, навіть під страхом „скиненя з столицы“, і привозити з собою виднїйших духовних, „в писме божомъ поучоныхъ“ (очевидно самі владики не чули себе досить сильними на сїм полї). Ухвалено, аби епископи не позволяли сьвітським людям держати монастирів, не вступали ся „в чужую парафію“ — не \566\ чинили нїяких функцій в чужій діецезії, не сьвятили туди сьвящеників, не давали антімінсів і не приймали відти попів без отпустної грамоти 1). Поновлено знову розпорядження Єремії против тої нещасливої паски і т. и., розібрано спори Балабана в брацтвом і звістним нам жидичинським архимандритом еп. Теофаном і признано Бабабана винним. На найблизший синод поставлено на порядок справу церковних актів: кождий мав привезти з собою привилеї й документи своєї катедри, аби їх переглянути й порішити, де їх переховувати 2).

Всї отсї ухвали синоду були прийняті згідно всїма присутними. Навіть ті, що найблизше зачіпали інтереси Балабана: признаннє прав ставропіґії за спірним монастирем св. Онуфрія, оправданнє брацтв львівського і рогатинського в їх конфлїктах з Балабаном, заборона паски і різдвяних пирогів, підтримуваних Балабаном, підписані всїми присутними владиками, і в тім — самим Балабаном. Конспіранти, очевидно, рішили не показувати фарби і на все годити ся, певні, що з тих ухвал однаково нїчого не буде, бо вже забезпечений иньший вихід з ситуації. Серед згаданих нарад і ухвал ішли між ними иньші наради, результатом котрих була деклярація, зладжена під датою 24 червня і підписана чотирма звістними нам владиками:

„В імя боже стань ся! Ми низше названі епископи даємо знати, що маючи своїм обовязком старати ся як про спасеннє наше так і про християнський люд — стадо овець Христових, поручених нам від Бога, аби ми їх до згоди й одности проводили, — ми з дару божого, бажаючи одного старшого пастира і правдивого намісника ев. Петра на престолї римськім, найсьвятїйшого папу, своїм пастирем признавати, мати його своєю головою, йому підлягати й слухати ся завжди, — з чого ми надїємо ся великого помноження божої хвали й його сьвятої церкви, і не хотячи далї того 3) мати на своїй совісти, прихилилисьмо свою волю й розум як вище сказано: віддати послушніеть найсьвятїйшому отцеви папі римському і піддати церкви божі під зверхність і благословенство його милости найсьвятїйшому папі римському, вимовивши собі тілько те,



1) Здаєть ся (судячи з стилїзації соборного акту), сї справи вже були предметом нарад (pro foro externo) белзького з’їзду (див. низше прим.).

2) Monum. confr. І ч. 155 — 60 (дещо з того перед тим в Актах Зап. Р. IV ч. 22, 24, 25) і Архивъ Югозап. Р. І. I ч. 65.

3) Розумій — роздїлу церковного. \567\



аби нам обряди і всі справи, себто служба божа і весь церковний порядок, як здавна св. східня церква держить, полишений був від найсв. римського папи незміненим, і той порядок до кінця сьвіта ненарушеним лишив ся, а й. к. м. король пан наш свободи наші забезпечив привилеями і затвердив артикули, які будуть від нас предложені. Ми ж за таким запевненнєм і потвердженнєм привилеями зі сторони найсьв. папи і й. к. м. милостивого нашого пана прирікаємо і обовязуємо ся тим нашим листом підлягати зверхности і благословенству найсв. отця папи престолу римського. І осьвідчаючи Богови в Трійцї єдиному ту мисль і охоту нашого серця, той лист з підписом власних рук наших і приложеними до нього печатками дали ми до рук нашому старшому братови й. м. Кирилу Терлецькому, екзарху й епископу луцькому й острозькому. Писано в Берестю р. Б. 1590 місяця червня 24 д. Кирило Терлецький з божої ласки епископ луцький і острозький вл. р. Леонтий Пелчицький епископ пинський і туровський вл. р. Ґедеон Балабан епископ львівський, галицький і Камінця Подільського вл. р. Діонисий Збируйський епископ холмський і белзький вл. р.“ 1).



1) Ми не маємо досї видання ориґінального тексту сеї деклярації, а тільки польські переклади, дещо відмінні — оден в Антиризис-ї, в польськім виданню (с. 620 — 2), другий в книзї Colloquium lubelskie с. 33. Перший переклад виглядає взагалї на докладнїйший, але має дату хибну: 1591 р. Що ся дата, прийнята декотрими дослїдниками давнїйшими (як Коялович, Макарій, Чистович), а недавно Гільдебрандтом, не правдива, на се досить доказів зібрав Жукович (op. c. с. 95), і вони не лишають місця для сумнїву: дату 1590 р. дають в своїх протестаціях 1595 р. самі участники — Балабан і Збируйський, і сам Потїй на иньшім місцї Антірізіса каже, що деклярація ся була зладжена на першім берестейськім синодї (с. 591). Зрештою більше ніяких звісток не маємо, аби в червнї 1591 р. був в Берестю синод (як приймає Гільдебрандт — що того року були два собори в Берестю, в червнї і в жовтнї — Пам. пол. лїт. III прим. с. 76).



Як бачимо, ся перша деклярація дуже бідна змістом. Захованнє православного обряду і потвердженнє привилеїв православної церкви — се річи, що розуміли ся самі собою, і про них властиво не було що й говорити. Інтерес весь лежить значить в тих артикулах, які мали окрім того бути предложені королеви. Ми їх не маємо, і не знаємо, чи взагалї були тодї вони вироблені чи відложені на пізнїйше. Але які постуляти були предложені королеви окрім сеї деклярації, на се дає нам певну вказівку грамота короля, дана в відповідь на сю декля\568\рацію потім, в 1592 р. Король запевнив своїм королевським словом за себе і своїх наступників, що як би на підписаних під деклярацією владиків „отъ патріарховъ и митрополитовъ якіє колвекъ причины ку неблагословенству были на нихъ вынайдованы и клятвы выношоны и выдаваны, ижъ то имъ епископомъ самимъ и вшисткому духовенству ихъ немнЂй никгды нЂ в чомъ шкодити не маєтъ“; „и обЂцуємо сдоввмъ нашимъ королевскимъ для всякого оскарженя и клятвы оголошеня, бы и добре противъ становъ ихъ ведле правъ духовныхъ и свЂтскихъ было, для вшисткыхъ таковыхъ причинъ тыхъ достоєнствъ владицтвъ отъ нихъ не отыймовати и при ихъ животЂ иншимъ особамъ не давати, придаючи єще надъ то имъ и кождому, хто бы ся до такои єдности и порядку прихилилъ свободъ и волностей такъ яко ихъ м. духовные римскиє маютъ, такъ и они маютъ мЂти“ 1).

Безперечно, сї приречення служать відповідею на дезідерати, додані до тої деклярації: жаданнє зрівняння з латинським духовенством в правах 2), і особливо, так докладно вистилїзоване забезнеченнє їм їх владичих престолів до їх житя не вважаючи на нїякі обвинувачення, які б були против них підняті, розпорядження й клятви зі сторони патріарха чи митрополита.




1) Апокризис — Пам. пол. лит. II с. 1135 — 6, Акти Ю. и З. Р. І ч. 202 (копії де в чім ріжнять ся, а їх ориґінал тепер незвістний — див. Monum. confr. І ч. 224).

2) Може бути навіть, що се додав король від себе, а одиноким жаданнєм владик було забезпеченнє за ними їх посад до живота.



Се, очевидно, були ті спільні бажання, на яких зійшли ся всї оті їдцї духовних хлїбів, так з’їдливо схарактеризовані Іваном Вишенським. Завзятий Балабан, що як дїдичний владика, репрезентант династиї, яка з поколїнь в поколїння володїла львівською епархією, нїяк не хотїв пардонувати „шевцям і сїдельникам“ і завзяв ся показати, що таки він їм, а не вони йому будуть старші, на перекір всїм патріархам і митрополитам, — очевидно, не потрібував богато арґументів, аби такомуж неповздержному в своїх апетитах і не перебірчивим в способах їх заспокоєння луцькому владицї, і холмському екс-писару, що по словам православних жив і на владицтві з жінкою, і такому ж фамілїанту пинському, що ще під час виленського собору мав приємність почути з уст патріарха погрозу анатеми за протеґованнє „двоженцїв“, — доказати, що Балабанові клопоти, спільні клопоти всїх їх, що те щó спіткає його \569\ нинї, може завтра спіткати їх, в видї компромітації, клятви, чи навіть „скинення з столицї“ патріаршим чи митрополичим чи соборним розпорядженнєм. І вони постановили себе заасекурувати підданнєм під зверхність „найсьвятїйшого папи римського“. Тим поясняєть ся, що в своїй деклярації вони не уміють поставити нїяких дезідерат в інтересах церкви і своїх вірних, „овецъ Христових“, окрім задержання обряду, признаного цїлим рядом давнїйших унїонних актів, і заховання тих нужденних „свобід“ руської церкви, що властиво нїяких їх не мала. Ведені чисто особистими мотивами, бережучи своїх посад, своїх „хлїбів“, вони, очевидно, і не вміли піднести ся над сими еґоістичними інтересами, подумати про потреби церкви — нею сї бон-вівани, сї пани в рясах нїколи не журились, і не клопотали ся також і тепер.

Справу держано в найглубшім секретї. Адам Потїй, що як місцевий чоловік і велика фіґура — сенатор, брав участь в нарадах собору (фіґурує в його актах), запевняє, що він нїчогісенько не знав про ті вступнї фази унїї 1). Правда, він каже, що й ставши потім владикою, аж до кінця 1595 p. (recte 1594) також нїчого про змову владик не знав, а сьому повірити нїяк не можна; але що в рр. 1590 — 1593 змову держано в найглубшій тайнї, се не підлягає сумнїву.

До переговорів з королем уповажнено, як ми бачили, Терлецького як старшого брата й екзарха; він дїйсно уважав ся старшим між владиками, і на актах берестейського синоду все фіґурує зараз по „прототронї“ владицї володимирськім. Але висловлена була иньша ще незла гадка — що Терлецький уважав ся найвідповіднїйшим тому, бо мав коло себе Мацєйовского, і через нього, як чоловіка прихильного унїї, міг добре вести переговори чи з королем чи з Римом; вказують на те, що як раз перед берестейським синодом, а мабуть після белзької конференції Мацєйовский вибрав ся до Риму з дипльоматичним порученнєм від короля, і ставлять се також в звязок з першими змовами владиків про унїю 2). Се можливо, хоч все лише гіпотетично.



1) Антірізис с. 591. Привязувати особливе значіннє до побуту Потїя на синодї, як робить нпр. Макарій, нема причини: він був там зовсїм природно, як місцевий пан, а чи мав охоту звіряти ся владикам з гадками про унїю, так як звіряв ся перед луцьким біскупом, велике питаннє. Противно, в тім часї міг уважати за лїпше виступати перед ними правовірним православним — маючи охоту самому зайняти владичий престіл.

2) Сї здогади висловив Жукович с. 92 і 96 — 7, пор Likowski с. 111.\570\



Але Терлецький, діставши се порученнє, видко, не спішив ся з його виконаннєм. Ми не маємо нїяких слїдів якихось заходів його в сїй справі аж до 1592 р. Хитрий владика — „райський змій і хитрий лис“, як його характеризував Рогоза 1), очевидно оглядав ся на заднї й не рішав ся на такий рішучий і супроти звістного настрою православної суспільности все таки досить ризиковний крок 2). Пришпорив його, здаєть ся, звістний уже нам конфлїкт з луцьким старостою. Протягом цїлого 1591 р. Семашко не давав йому жити і довів владику до розпуки, а помирив ся і дав спокій тільки по занесенню до короля унїонної деклярації. Се впадає в око. Висловлений був здогад, що Семашка умисно напущено на Терлецького, щоб пришпорити трохи владику 3); і се не неможливо. В кождім разї нема сумнїву, що сей інцидент сильно піддержав Терлецького в намірі утечи дорогою унїї від тих понижень, які окружали православне духовенство, навіть вище, в тодїшнїй Польщі.

Чи осїннїй синод 1591 р., що відбув ся в Берестю в жовтнї, мав який вплив на розвій унїонної справи, лишаєть ся незвісним. Головний промотор — Балабан не був присутний 4). Взагалї про час і обставини, в яких деклярація була предложена королеви, не маємо нїяких звісток. Одинокою точкою опори зістаєть ся грамота короля; нема нїяких причин припускати, що король зволїкав з відповідею на деклярацію, змістом йому вповнї симпатичну, і при тім з відповідею так загальною, що нї в чім його особливо не анґажувала. Біда, що грамота короля має ваганнє в датї (18 марта або мая) 5);



1) Апокрізіс с. 1058.

2) Жукович і Лїковскии (1. с.) підносять, що Мацєйовский вернув з Риму доперва під лїто 1591 р., а без нього, мовляв, Терлецький не хотїв починати справи. Але й по поворотї його минув ще рік до видання королївської грамоти конспіраторам. Жукович се толкує трудними обставинами короля, Прохаска — важностию справи, Ор. Левицький і за ним Студинський — недовірєм короля до особи Терлецького. Та велике питаннє, чи Терлецький пустив уже тодї в курс деклярацію владиків. Лїковскии припускає се й шукає ріжних причин, що могли здержати Терлецького (с. 112); але й він безпідставно думає, що Терлецький доручив деклярацію королеви скоро по синодї 1591 р.

3) Макарій думав на Мацєйовского (с. 515), але треба зазначити, що свою кампанїю на Терлецького Семашко розпочав перед поворотом Мацєйовского з Риму. Іванишев (Архив I. I передм. с. 45 — 6), також Ор. Левицький (К. Ст. 1882, І с. 65) бачили тут руку польського правительства.

4) Monum. confr. І ч. 207.

5) Дату 18 марта має ся грамота в Апокризисї с. 1136 (і у Гарасевича, с. 164), дату 18 мая — в Supplementum Synopsis (Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 626) і в копії друкованій в Актах Ю. и З. Р. І ч. 202 (як вище с. 568). Дослїдники якось не звертали уваги на сю ріжницю, приймаючи без мотивовання то ту то сю дату. Не маючи ориґіналу, трудно рішати. Але коли приймати звістку Потїя, що Терлецький особисто доручив деклярацію королеви й вислухав його запевнень (Антиризисъ с. 591: „и єго кор. м. черезъ листъ свой и через оногожъ влядыку луцъкого съ тымъ ся готовымъ быти оповедалъ“), то се тяжко погодити з датою 18 мая, бо в тім часї, 9 — 12 мая, Терлецький мав справу з Семашком в ґродськім судї в Володимирі (Архивъ І. І ч. 78), а король був у Кракові.



дату 18 марта вважаємо \571\ правдоподібнїйшою, і вона дає нам хронольоґічну вказівку, коли деклярація була доручена королеви. Коли вірити словам Потїя, доручив її особисто владика луцький, так як то йому було поручено.

В грамотї виданій до владик-унїятів з сього поводу, король заявляв, що він вдячно прийняв їх заяву про прихильність „ку порувнаню въ вЂрЂ“, забезпечає їм їх посади, обіцює спокій, „примноженнє ласки й вивисшеннє учтивости“, а всїм, хто пристане до унїї — зрівняннє з католиками, як ми то вже знаємо. Окрім того мусїло бути тодї ж поставлено до владиків жаданнє, аби вони свою унїю проголосили явно, а не держали в секретї, й особисто зложили папі свою неслушність; правдоподібно також поручено їм постарати ся, аби унїя ся обняла можливо всю руську церкву, або принаймнї ширші круги її, а не була приватною річею кількох владиків, так як було дотепер.

Обставини складали ся в сїм напрямі — для розширення круга унїятів досить щасливо.

На перемишльське владицтво, по смерти „брилинського тивуна“, місцева православна шляхта поставила кандидатуру небіжчикового свояка Михайла Копистенського, місцевого шляхтича, як і покійник 1). Але Копистенський був жонатий і не мав охоти жінки кидати, як і иньші деякі його товариші по владицтву. Патріарху було зараз донесено про се (може від Балабана, що держав перемишльську епархію в тимчасовій адмінїстрації), й він наказав митрополиту не давати Копистянському сьвящення 2).


1) Документальний матеріал про рід Копистенського і його самого зібрав Прохаска (op. c. с. 546 і далї) — треба тільки числити ся з певною односторонністю в осьвітленню.

2) Dipl. statut. ч. 20.



Грамота ся не перешкодила Копистенському, діставши номіна\572\цію від короля, дістати й сьвященнє (чи патріарша грамота прийшла за пізно, чи митрополит не відважив ся противити ся королеви, не знаємо). Але в кождім разі в ролї жонатого владики поставлений між неласкою патріарха й митрополита з одного боку, а інтриґами Балабана, що хотїв, здаєть ся, задержати єпархію в своїй управі й далї — з другої 1), Копистенський чув себе на своїй столицї досить непевно і був готов утїкти під заслону й оборону унїї.

При кінці 1592 р. 2) Рогоза одержав звістну нам грамоту Єремії, котрою його виклято. Він не сумнївав ся в автентичности її, й вона мусїла вразити його, як грім з ясного неба, після того як він власне старав ся як найвірнїйше йти за вказівками й директивами патріарха, поборював Балабана, боронив братчиків і з завзятєм вартим лїпшої долї воював з великоднею паскою й різдвяними пирогами. Ми не знаємо, коли відкрила ся фальшивість тої грамоти, але в кождім разї скандал був великий. Ґедеон поспішив ся вписати її до львівських актів 3) і наробити як найбільшого розголосу.



1) Ми маємо про се все побіжні згадки й натяки в документах; не входячи в детальнїший розбір (дещо є у Прохаски, 1. с.), зазначимо, що з одного боку православні гіршили ся жонатим станом Копистенського (донесеннє брацтва, до патріарха з 1592 р. — Акты З. Р. IV с. 43), і митрополит в 1593 — 4 рр. наставав на Копистенського, як згадує сей в своїй протестації, мотивуючи там свою участь в Сокальськім з’їздї (друк. у Прохаски с. 599). З другого боку в препарованій Балабаном з Діонисиєм грамотї на митрополита (Monum. confr. І ч. 255) одною з вин митрополичих фіґурує се, що він против патріаршого наказу висьвятив Копистенського, якого патріарх уважає поставленим неправно.

2) Дату дає його лист з 4 грудня 1592, писаний під сьвіжим вражіннєм сеї грамоти (Monum. confr. І ч. 258). На значіннє сього факту, на підставі Ekthesis-a, вказав уже Коялович, тільки не міг вгадати дати, і помилив ся о рік (1594 або кінець 1593) — op. c. с. 296. Жукович, здаєть ся, не пізнав сеї звістки й не зміркувавши, що тут мова про звістну нам грамоту Єремії, не уважав можливим дати для переходу Рогози до унїї щось більше, як дату підписання ним артикулів унїї (op. c. с. 112).

3) Akta gr. i ziem. X ч. 2592.



Розійшло ся загальне переконаннє, й удержало ся й пізнїйше, що патріарх викляв чи скинув митрополита за ріжні непорядки. Православні на Берестейськім соборі мали те переконаннє, що патріарх кинув клятву на Рогозу і загрозив усуненнєм з митрополїї, як усунув Дївочку, і вповнї оправдано, бо митрополит сьвятив двоженцїв і треженцїв і явних роспустників і допускав взагалї великі непорядки в шлюбних справах, та що ся патріарша грамота була причи\573\ною переходу Рогози на унїю 1). І сей здогад представляєть ся минї оправданим, хоч як баламутна була сама лєґенда про патріаршу грамоту; можна уважати за певне, що в 1593 р. Рогоза уже був готов для унїї, хоч формально й не приступив іще до унїятської конспірації вдадиків: завзятє, з яким він провадить далї війну з Балабаном в 1593 — 4 р. (на соборі в червнї 1593 і знову в червнї 1594 він засуджує Балабана, кидає на нього клятву й усуває його від епископських функцій), показує, що він тодї ще не був втаємничений в конспірацію: се мабуть наступило десь в осени 1594 р.

Разом з тим як митрополит зражував ся фальшивим листом патріарха, справа унїї здобувала нового дїяча в особі Потїя. В сїчнї 1593 р. опорожнила ся володимирська катедра, одна з найбогатших і по останнїй гостинї Єремії уважана першою по митрополичій, і номінацію на неї король дав Потїєви. Хоч при тім рекомендацію Потїєви мав дати кн. Острозький 2), ледви чи можна сумнївати ся, що в дїйсности Потїй завдячував сю номінацію иньшим рекомендаціям, в родї біскупа Мацєйовського, котрому він давно вже постарав ся рекомендувати себе як прихильника унїї, і що ся репутація здобула йому сей лакомий „духовний хлїб“. Діставши його, Потїй одначе не спішив афішувати свої унїятські симпатії 3), хоч мусїв знати уже про унїятську конспірацію владиків. Правда, він запевняє, що довідав ся про неї тільки при кінцї 1594 р., але сьому ми не рішаємо ся повірити — деякі факти дуже сильно говорять против того.



1) Ekthesis — Пам. пол. лит. III с. 355 — 6.

2) Се підносить король в номінації — див. цитати з невид. актів у Жуковского (op. c. с. 107), і сам Потій вдячно пригодував Острозькому його протекцію. Але таке старанно висуваннє на перший плян Острозького робить вражіннє тушовання дїйсних мотивів і протекцій.

3) Лїковский стараєть ся покрити сю безчинність Потїя твердженнєм, що він за сей час займав ся приготованнєм своїх вірних до унїї (с. 117), але на те нема нїяких вказівок.



І коли кн. Острозький звернув ся до Потїя перед собором 1593 р. зі звістним уже нам листом, де просив його піддати під нараду собору гадку про злуку церков і взяти ся до переведення, а Потїй то збув критичними замітками про деякі неправославні гадки в листї князя і на синодї сеї справи не порушив, то се мало виглядає на того горячого і щирого прихильника унїї, не втаємниченого тільки в її тайни, яким уважають його за Мацєйовским і невійші історики унїї, а скорше на \574\ мудрця, який „мовчить, а все знає“, і тим більше оминає всякої тїни своєї правовірности в очах вірних. Для справи унїї таким чином і він, як і Рогоза були поки що силами потенціальними тільки.

Тим часом Терлецький з огляду на перспективу подорожи до Риму постарав ся дістати від короля позволение на застав церковних маєтностей на кошти дороги і обробив також своїх крилошан, так що в маю 1594 р. міг уже ставити ся перед володимирським земським урядом разом з своїми крилошанами з заявою, що вони видержавлюють одно з церковних сїл за 2 тис. злотих на кошти подорожи. В листї, предложенім урядови, Терлецький з крилошанами заявляв, що вабираєть ся в дорогу „для утвердженя єдности и отданя послушенства светейшому отцу папе римскому“, з поручення короля, заходом котрого, а також „пановъ радъ ихъ милости духовныхъ и свецкихъ“, „давно пожаданая згода и милость братерская межи двема церквами восточною и заходною, черезъ часъ немалый въ вере розърознеными, зъ признанємъ пастыра звирхного, наместника апостолского светейшого папы римского до зъєдноченья и до скутку пришла“. Для скріплення того акту король, по словам того листу, висилає особисто двох осіб — епископа володимирського Потїя й луцького Терлецького і на покритє коштів позволив їм заставити скільки потрібно з церковних маєтностей  1).



1) Архивъ I. I ч. 101. Дослїдники, шмигаючи на словах Потїя, що до кінця 1594 р. він нїчого не знав про унїю, пробують витолкувати і сей акт так, що Потїй був визначений на делєґата без своєї відомости, в тім переконанню, що він того не відмовить. Та не легко подумати, що король міг визначити Потїя в таку делєґацію, коли він не пристав ще до унїї, а ще тяжше припустити, щоб луцький владика в Володимирі, столиці Потїя, рішив ся в судї публично вписувати до книг лист про визначеннє в делєґацію Потїя, коли Потїй про те все нїчого не знав! Рішучо, таке довірє до Потїєвих запевнень переступає границю дозволену для дослїдника.



Вперше се оборотний владика уважав можливим відслонити рубчик покрову, що покривав досї так щільно унїятську справу: втаємничені були його крилошане, тепер він подавав сю справу до відомости уряду — подавав навіть без пильної потреби, нїби для спопуляризовання сеї ідеї, чи випробовання суспільної гадки про неї. Одначе се перше півпубличне проголошеннє унїї не викликало нїякої сензації — може бути, бачили в цїлій історії тільки штуку, ужиту Терлецьким на те, аби дістати дозвіл на застав маєтностей.

В звязку з подорожию до Риму владиків-делєґатів стояв \575\ з’їзд епископів-унїятів, що відбув ся при кінцї червня тогож року в Сокалї 1). По словам Потїя 2), були на нїм Терлецький, Балабан, Збируйський і перемишльський владика Михайло Копистенський, що тут вперше виступає як участник конспірації. З’їхали ся вони як раз в часї, в якім митрополит відбував синод в Берестю; на синодї з владиків лишився тільки Потїй, иньші владики демонстративно відтягнули ся, уважаючи синод неправим (тому що кор. Жиґимонт виїхав до Швеції, і підчас його неприсутности всякі з’їзди були заборонені); з огляду, що на синодї мала ще раз судити ся справа Балабана, таке зірваннє синоду було йому особливо приємне 3). По словам Збируйського, на своїм з’їздї в Сокалї владики зложили якісь деклярації против митрополита за кривди його й екскомунїкації, а окрім того — заяву в справі унїї, „а також списали на осібній картцї деякі артикули до тої злуки, зіставивши місце на иньше, чого ми мали добивати ся у й. кор. милости перед тою злукою“ 4). Звичайно приймають, що то була та деклярація унїї, яку маємо потім з датою 2/XII 1594, і долучені до неї артикули. Чи се як раз та сама декдярація і ті самі артикули, се трудно сказати; але з всякою правдоподібністю можна думати, що вони віддають більше меньше акти уложені на сокальськім з’їздї.

Судячи по тому, що ми маємо ту деклярацію в однім ориґіналї, підписанім тільки Потїєм і Терлецьким 5), з датою 2/XII 1594 р., треба міркувати, що сї два, як делєґати до Риму, мали порученнє виладити остатню редакцію деклярації, але потім — може коли пристав до справи митрополит і його підпис треба було положити на першім місцї, списали деклярацію на ново й почали збирати підписи.



1) Дату дає протестація Балабана — 27 червня, її повторяють Копистенський і Збируйський (Архивъ І. І ч. 455, Kwart. hist, 1895 с. 569 і Акты Вилен. ком. XIX с. 366). Вона не має нїчого против себе. Ті сумнїви, які був піднїс против неї Макарій, добре збиває в своїй працї Жукович (с. 113 — 4).

2) Антиризис с. 591.

3) Він, а за ним Копистенський в своїх протестаціях самий з’їзд мотивують тим, що владики з’їздили ся „маючи обътяжливость отъ є. м. отца Михаила митрополита — за оскарженьємъ людей никоторыхъ на насъ епископовъ“ (1. с.).

4) drugi membrani daliszmi na thesz zgode nasze czo у w Brzesciu z stroni ziednoczenia naszego z kosciołem rzimskim, iakosz у artikuli niektore do tey iednosci należące spiszaliszmi na osobliwey karczie, a na insze mieyszce zostawiwszi, czego by nam potreba było domawiać szie u i. k. mosci przed tym ziednoczeniem (1. c.).

5) Описаніе док. архива западнор. митроп. І ч. 167. \576\



Ся деклярація ширше розвивала вступну гадку деклярації 1590 р.: владики виходять з почутя обовязку до одности, вложеного на християн Христовою наукою, а відчувають потребу тої одности особливо в нинїшнїх сумних часах, коли наслїдком роздїлу розмножили ся ереси й зайшли великі непорадки в церкві; до тепер вони все оглядали ся на старших своїх (себто патріархів) і від них ждали інїціативи в тій справі, але стративши надїю на їх інїціативу з огляду на те, що вони будучи під властию невірних, не мають уже спромоги виступити з такою справою, хоч правдоподібно самі бажають злуки — підписані владики рішають ся поступати в інтересах церкви на свою руку й заявляють своє прилученнє до римської церкви, під зверхність римського папи, й обовязують ся старати ся привести до того „и другую нашу братью духовную и весь людъ посполитый“ 1). Всякі жадання і „артикули“ в сїй деклярації, призначеній для папи, були тепер опущені й відложені до артикулів, що були мабуть начеркнені разом з сею деклярацією й мали бути предложені королеви; але потім владики схаменули ся, що нїчого не сказали про задержаннє давнїх обрядів і додали таке цїкаве postscriptum: „але заховуючи в цїлости всї церемонїї й обряди богослужебні й тайни сьвяті по стародавньому звичаю східньої церкви — аби було по давньому, як були ще при одности церкви, з поправкою лише в декотрих точках, що стояли на перешкодї злуцї“. Дописка цїкава тим, що тут можна бачити певне двоєннє поглядів: чи злука має бути тільки признаннєм зверхности папи, чи має потягнути за собою зміни в доґматах — що стилїзовано в скромній формі „поправивши нЂкоторыхъ певныхъ артыкуловъ, которыє соєдиненію перескажали“.

Артикули для короля маємо в формі інструкції для делєґата від владиків (був ним Терлецький). Владики заявляють своє рішеннє піддати ся папі, мотивуючи се не з св. письма, як в декяярації для папи, а більше реальними мотивами 2) — непорядками й соблазнею, яка виходить від патріархів. Одначе своє підданнє папі обставляють вони цїлим рядом умов, далеко основнїйше продуманих, нїж в р. 1590.



4) Акты Зап. Рос. IV ч. 53

5) Наведені вище (с. 558).



Владики жадають насамперед, аби церковний устрій і обряд православної церкви зістали на віки непорушними; старий календар теж має зістати ся без переміни. З другого боку владики \577\ і все духовенство мають бути зрівняні вповнї з біскупами і духовенством латинським, тїшити ся тими ж привілєґіями; спеціально піднесене жаданнє, аби владикам дані були місця в сенатї і на соймі, як біскупам латинським. Владичні престоли мають обсаджувати ся за номінаціями короля і посьвященнєм митрополита. Митрополита посьвящають владики, за благословеннєм папи 1). Патріарші грамоти, повидавані брацтвом і „межи люди посполитыє“, мають бути всї скасовані, бо від того лише намножили ся ріжні секти й єреси. Духовні грецькі на далї не мають нїякої власти в діецезії, і допусканнє їх в границї держави не пожадане, бо вони тільки вибирають гроші й дорогі річи та тим спомагають „поганина турецького“, і можна їх сьміло назвати шпигунами. Всякі клятви, або неблагословенства, які б мали упасти на владиків з причини їх переходу на унїю, не можуть мати нїякого значіння і нї в чім не мають шкодити анї теперішнїм владикам анї їх наступникам. Сї умови мають бути потверджені королївським привилеєм на вічні часи і так само папською булею, про що має постарати ся король 2).

Сї „артикули“ були підписані Потієм і чотирма участниками Сокальського з’їзду та правдоподібно були передані Терлецьким королеви в лютім 1595 р. в Кракові, куди їздив Терлецький 3). Митрополичого підпису на нїм ще не було — митрополита обробляли, але він ще не рішав ся формально приступити до унїї, і вкінцї рішили ся не чекати його приступлення з тими артикулами 4).



1) Як давнїйше патріарха.

2) Акты Зап. Рос. IV ч. 55.

3) Порівняти королівський лист 8 (18) лютого (Акты Зап. Рос. IV ч. 60) і звістку Потїя з 11 (21) лютого, що Терлецький був у нього в дорозі до Кракова (ibid. с. 85 — 6, пор. Архивъ І. І ч. 60).

4) Зовсїм нї на чім не опертий погляд, загально одначе прийнятий, що вже в груднї 1594 р. митрополит формально приступив до унїї й вислав свої умови. Його умови (Акты Зап. Р. IV ч. 54) не мають дати, так само як і артикули владиків, і тільки на здогад датують ся видавцями груднем 1594 р. одні й другі, очевидно — по анальоґії тільки з датою 2/XII 1594 на деклярації. Тим часом підписи на деклярацію збирали ся (як то давно сконстатовано) протягом цїлої першої половини 1595 р., а з тим і дата 2/XII тратить свов значіннє. Між тим з такої преміси, що вже в груднї 1594 р. митрополит формально приступив до унїї, толковано його пізнїйше поведеннє й добачувано в ній крайню гіпокрізію, хиткість і боязкість.



Митрополиту дано знати про унїю мабуть десь в жовтнї — падолистї 1594 р. Останнї кроки його против Балабана маємо \578\ з кінця вересня 1), і тодї ж мабуть охолоджено його запал звісткою про конспірацію вдадиків, і асекурацію короля, що ґарантувала їх, в тім і Балабана від усяких кар 2). Обробити митрополита і ввести в унїонну лїґу поручено мабуть Потїєви, що вступаючи в слїди свого попередника удавав як найбільше льояльного сторонника митрополита, засїдав з ним на останнїм соборі і обіцяв подавати відомости про дїяльність иньших владиків, їх з’їзд в Сокалї й т. д. 3). В сїчнї 1595 р. Потїй писав до митрополита, удаючи з себе невинного баранця, котрого спокушають на унїю иньші владики (передовсїм Терлецький), — казав, що він нарештї довідав ся про конспірацію владиків, давши присягу пристати до неї, „коли б вона була добра“ 4). При тім він оповідає про свій з’їзд з Мацейовским і Терлецьким (в груднї 1594) 5), — як Мацєйовский, мовляв, поручав їм намовляти до приступлення також митрополита, висловляв співчутє з поводу розстрою руської церкви, який походить від нетактовних розпоряджень патріархів, а перестане з прилученнєм до римської церкви; коли владики піднесли, що митрополит при всїй добрій волї не може зробити порядку в церкві, бо не має сил до того, наслїдком малої дотації своєї катедри, то Мацєйовский запевняв, що то можна буде поправити, і всї старання будуть приложені до того, щоб піднести силу і значіннє митрополита, спеціально вказував на можливість прилучення до митрополичого престола богатої печерської архимандрії. „Не пропоминалось тежъ и о мЂстца въ радЂ — и того намъ помочи зъ великою послужностью обЂцали“ 6).



1) 28/XI, Monum. confr. ч. 323 — 5.

2) Лїковський (с. 122 — 3) висловляв здогад, що Замойський в відповідь на висланий до нього лист митрополита (28/IX 1594) з прошеннєм, аби правительство не брало в оборону Балабана против синодального декрету, натякнув митрополиту про унїю. Він дїйсно міг дати митрополиту до пізнання, що правительство не позволить відсунути Балабана від владицтва, і при тім натякнути про конспірацію владиків в справі унїї.

3) Терлецький не надавав ся до сього, бо зірвав з митрополитом, покинувши синод 1594 р. і прилучивши ся до протестів Балабана против важности його ухвал.

4) Акты Зап. Рос. IV ч. 57, з 16 (26) сїчня.

5) Пор. Антиризисъ с. 591 (тут помилкою р. 1594, зрештою нїяких недокладностей нема — які закидає йому Жукович op. c. с. 114).

6) В сих словах я бачу натяк на те, що се не перша пертрактація з митрополитом. Але не може тут бути алюзії до митрополичих артикулів, бо як би митрополит їх уже дав, Потїй не приступав би до нього так обережно.



Загравши так зручно на болячках і амбіціях \579\ митрополита, Потїй додавав, що Мацєйовский радив Терлецькому й йому конче з’їхати ся з митрополитом для порозуміння, і коли буде згода, дати „потиху“ знати Мацєйовскому, а тодї буде споряджена вся обстанова pro foro externo: „мы вже, казав Мацєйовский, не только отъ короля, але и отъ самого папежа до васъ пословъ мЂти будемъ, взываючи васъ къ єдности, и сынодъ отъ короля назначонъ быти муситъ: тамъ же на ономъ синодЂ будемъ зъ вами трактовать, яко бы то, въ чомъ ся не згожаємъ, первЂй погодити, тамъ же все, што вамъ потребно будетъ, такъ зъ стороны вЂры яко и церемонЂй вашихъ, обваруєт ся певными варунками, жебы сте цЂло зостали“. Потій отже просив митрополита визначити час і місце з’їзду і не легковажити взагалї цїлої історії, з огляду на те, що иньші владики вже поприставали до конспірації, король їх підтримує, а від патріархів однаково нема нїякої помочи.

Сей зручно написаний лист не переконав митрополита. Він збував Потїя надїями на з’їзд, а тим часом хотїв позондувати людей, які стояли на чолї православних, на пунктї унїонних плянів. Так він вислав копію якогось листу в справі унїї 1) воєводї новгородському Скумину Тишкевичу, питаючи його гадки і заявляючи, що він на власну руку в тій справі не зробить нїчого. Знетерпеливлений Потїй даремно просив його висловити свою гадку про унїю — на се митрополит не відповідав нїчого 2). Але десь в лютім — мартї 3) з’їздив ся він в Слуцьку з Балабаном, і тут між двома завзятими противниками наступила згода з огляду на ту конспірацію, до котрої по довгих ваганнях рішив ся приступити і митрополит. В листї до Острозького 4) він толкує вправдї своє помиреннє з Балабаном тим, що Балабан присяг на евангелию в своїй вірности православній вірі і неприхильности до унїатських замислів, але очевидно, що не инакше як під знаком унїї відбула ся згода. По довгих ваганнях митрополит вкінцї дав свою згоду і підпис на унїю й передав свої „артикули“ — анальоґічні з артикулами владиків і написані очевидно під впливом їх (або їх субстрату), але коротше 5),



1) Чи був се що йно згаданий лист Потїя? Скорше може якийсь иньший.

2) Акты Зап. Рос. І ч. 59.

3) Апокризисъ с. 1055, пор. Monum. confr. ч. 243.

4) Апокризисъ 1. с.

6) Акты Зап. Рос. IV ч. 54. Датованнє їх груднем 1594 р. (в виданнях і в лїтературі) довільне зовсїм, як я сказав. Противно, думаю, що postscriptum в листї Терлецького й Потїя до Рогози з 20 мая 1595 \580\ (Акты З. Р. IV ч. 66): „артыкулы тежъ вси приняты“ служать відомостею про недавне переданнє їх на адресу. З того б виходило, що митрополит дав їх мабуть не ранїйше марта 1595 р.; близше означити годї. Що не доручив їх Терлецький ще в лютім, як виходило б з принятої грудневої дати, видно з того, що Потїй, бачивши ся з Терлецьким в лютім, нїчого не знав про приступленнє Рогози. Дослїдники, приймаючи грудневу дату, мусять прийняти, що Потїй, Терлецький і Рогоза кілька місяцїв потім грали в цюцюбабки з собою — зовсїм без всякої причини, з шкодою лише для конспірації. Що свої артикули Рогоза укладав не маючи повного тексту владичих артикулів, думаю тому, що инакше не упустив би він декотрих небезінтересних для нього точок.



Їх мав передати Терлецький через Замойского королеви. Устною дорогою пішла справа, котрою Мацєйовский заздалегідь вабив Рогозу — про передачу йому печерського монастиря від тодїшнього його державця Никифора Тура, що не прийняв був чернечого постриження: мабуть іще перед рішучим приступленнєм митрополита, для його заохоти, король вистарав ся у папи розпорядженнє про прилученнє Печерського монастиря до митрополїї, під умовою, що митрополит буде тримати ся унїї, і з початком марта видає грамоту, якою передавав в тимчасову державу Рогози монастир 1). Але й давши вкінцї свою згоду, митрополит і пізнїйше не радо брав участь в сих справах й не хотїв нїяк признавати ся до унїї перед стороннїми, заперечуючи всякі вісти про своє приступленнє до неї.



1) Архивъ Ю. З. Р. I. I передм. с. 44 і док. 5, Акты Ю. и З. Р. II ч. 161. Успішним поступом сеї справи заохочують владики Рогозу до дальшої участи в унїї — Акты Зап. Р. IV ч. 66.



Тим часом як Потїй і Рогоза так старанно замітали за собою слїди, Балабан противно, щоб забезпечити собі опіку правительства в своїй війнї з братчиками, постарив ся заманїфестувати свою прихильність унїї новим актом. В сїчнї 1595 р. він зложив у Львові якийсь нїби духовний синод. З владиків ніхто вправдї не приїхав, але були кілька заблудящих єрархів заграничних — „митрополит білградській“, „епископ вікраський“, оден архимандрит з Атосу, кілька архимандритів і протопопів „зъ розныхъ воєводствъ, земель и повЂтовъ“ України й Білоруси — з Київа, з Волини, з Слуцька, Супрасля і Ратна, з Берестя, Перемишля і з галицької діецезії, між ними й деякі визначні фіґури — як печерський архимандрит (Никифор Тур, котрого хотїв зсадити митрополит), намістник перемишльської капітули й ин.

В синодальнім актї вони заявляли, „прикладомъ верьхов\581\нЂйшихъ пастырей нашихъ всея Руси идучи“, що признають за єдину церков римську і під утратою спасення прирікають не відступати сьвятїйших первопрестольників римських, а митрополита й епископів просять, аби „тоє спасеноє дЂло єдности съ престоломъ римскимъ безъ отволоки кончили“. На всїх з поміж себе, хтоб від тої ухвали відступив „и красносвЂтлую ризу (церкви) отъ насъ истканную прикладомъ безумнаго Арія“ роздер — кидають соборну клятву 1).

Зі сторони Балабана такий висгуп не зробив сенсації. Знаючи, як він роз’їв ся в своїй війнї з церковною старшиною, були переконані, що він, аби свого доказати, потрапить кинути ся не тільки до папи, а й до самого сатани, як писав Тишкевич 2). Зрештою й свою манїфестацію міг він робити без більшого розголосу, аби лише пописати ся синодальним актом, перед ким йому було треба. Але поволї ставали звістними й иньші участники, й справа унїї взагалї ставала секретом полїшінеля. Богато з православних приймали сї відомости досить індіферентно: знеохочені непорядками православної церкви і нечуваними скандалами, що наповняли остатнї роки, вони не знаходили в собі енерґії протестувати против сього кроку владиків. Так Тишкевич, оден з перших стовпів православних, на вісти про приступленнє владиків, висловляєть ся з повною резіґнацією, полишаючи сю справу Богу до розсуду, а сам, як каже, „про се мудрствовати не хоче“ і на запитаннє митрополита, що далї питав ся його ради, висловляє побоюваннє, що однаково всяка опозиція тій конспірації на нїщо не здасть ся 3). Він дїйсно й пішов за унїєю. Але иньший „филяръ и оздоба“ православної церви кн. Константин Острозький не зістав ся так пасивним.



1) Акты Зап. Рос. IV ч. 58.

2) Ib. ч. 65.

3) Акты Зап. Рос. IV ч. 65.



Сам інтересовавши ся злукою церков і піддававши сей плян владикам перед двома роками, князь тепер дуже гнївав ся на таку пародію своєї ідеї — такий інтриґантський спосіб переведення унїї, й починав досить сильно реаґувати на вісти, які до нього доходили про се. Се мусїло непокоїти владиків. При значнім, незахитанім ще впливі на королївськім дворі, при великім послуху, яке його слово мусїло мати серед православного панства і взагалї суспільности, при тих засобах, які давало йому становище найбільшого маґната на Україні, кн. Константин міг бути небезпечним противником, і його опозиція сильно страшила \582\ владиків 1). Тому митрополит з одного боку, Потїй з другого старали ся всїляко заспокоїти його підозріння та випирали ся всякої участи в унїї, звалюючи все на луцького владику, з котрим кн. Острозький вже перед тим був посварений. Митрополит запевняв, що буде все робити, щоб розбити замисел владиків 2). Коли старий князь прочувши про авдієнцію Терлецького і конспірацію владиків з початком марта, питав ся про се Потїя, той заперечував в тім всяку свою участь, запевняючи, що така річ не могла б бути зроблена „без синоду и вЂдомости всеи братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви божей, и иншого христіанства, a звлаща в. м. пановъ христіанскихъ“ — згода на унїю самих владиків без згоди вірних по його словам „толко порожная праца а огида наша была у овечокъ нашихъ“  3).

Але час відкривав все нові факти, про участь Потїя в унїї князь діставав все певнїйші й виразнїйші вісти, і в дальших листах Потїй, не заперечуючи свого співчутя, а далї й участи в унїатській справі, старав ся представити її заходом для поправи православної церкви (в дусї давнїйших плянів самого князя, до котрих тепер Потїй старанно відкликував ся), справою зовсїм не пересудженою, котру ще можна так чи инакше обернути, та просив-благав князя з’їхати ся з ним для обговорення її 4). Але старий князь не давав себе підійти тими побожними фразами й не переставав як різше відзивати ся против владиків, що „як христопродавець Юда з Жидами, змовивши ся потайки, задумали всїх тутешнїх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибіль“ 5). Пункти унїї, прислані Потїєм йому в червнї, тільки збільшили його обуреннє, потвердивши, що справа унїї властиво вже пересуджена, і на лист Потїя відповів він суровим листом, де заявляє, що по тім всїм більше не признає його за пастиря, та заповідав рішучу боротьбу против унїї 6).


1) Нунцій Маляспіна доносив папі 15/X 1592, що владики-унїати просили канцлера Замойского, аби взяв їх в опіку перед кн. Острозьким, як би той виступив против них — у Лїковского с. 122.

2) Апокрізіс, як вище с. 1056.

3) Апокрізіс с. 1064 — б, пор. Антирізіс с. 595. З сим порівняти запевнення Потїя (ib. с. 593 — 5), що він приставши до унїї, не крив ся з нею, а противно всїм дав знати про неї. Се треба мати на увазї супроти прийнятого в новійшій лїтературі противставлювання иньшим владикам-інтриґанам Потїя, як чоловіка, що поступав щиро, з правдивого переконання.

4) Антирізіс с. 602 і 623.

5) Так висловляєть ся він в окружнику.

6) Антирізіс с. 631 — 3.



Потїй постарав ся все таки побачити ся з ним особисто, за \583\ посередництвом одного з руських панів, кн. Заславського і не пожалував себе й своєї гідности, аби якось придобрити ся старому князеви. Як оповідає він сам (чи його alter ego — автор Антиризиса) 1), Потїй з плачом припадав до ніг князя, благаючи його, аби він сам взяв ся до справи унїї, котрою так інтересував ся й сам проєктував давнїйше; він віддавав йому до рук унїонні акти, що віз до Кракова для дальших конференцій, полишаючи до волї змінити їх чи знищити, й обіцюючи вповнї піддати ся жаданням князя, аби лише він зайняв ся сею справою. Старий князь ледви аби був так наівний, щоб брати се все серіозно: він бачив перед собою готові акти унїї, підписані всїми владиками, й мусїв розуміти, що нї він нї Потїй не можуть зміняти їх на власну руку. Але супроти такого упокорення, якому піддавав себе перед ним владика, бувший сенатор, і ще не давно близький йому чоловік, мусїв здержати ся від острих висказів 2). Одначе зістаючи ся вірним своїм поглядам, заявив він, що справа мусить зачати ся від собору, й обіцяв, що на такім соборі готов старати ся про злуку церков. Потїй прирік, що вистараєть ся від короля скликаннє собору й дав на те руку. Але що приречення свого він не сповнив, тож 25 липня кн. Острозький виступив з своїм окружником, що загремів як грім над головами унїятської конспірації і в звязку з иньшими грізними симптомами суспільної опозиції против унїї — як протести шляхти українських воєводств 3), протести духовенства і міщан в Вильнї, і т. и. 4), змусив інїціаторів унїї сильно призадумати ся над ситуацією 5).



1) Антирізіс с. 634 — 6. Ся стріча Потїя з Острозьким мала місце в Люблинї в другій половинї або при кінцї червня с. ст. Відти Потїй приїхав до Кракова 17 липня н. ст. (Вєлєвіцкий I с. 203), а 1 липня Острозький був уже в Володимирі, як видно з протестації Балабана. Жукович вказує на підставі невиданих листів (с. 138), що Острозький був в Люблинї ще 4 серпня — але хиба другим разом.

2) „Принявши то вдячне“ називає се Антирізіс.

а) Зложений 31 мая в Люблинї.

4) Про сам сей рух будемо говорити ширше при оглядї релїґійного і національного руху кінця XVI і початку XVII в.

5) В новіших працях про унїю, католицьких і унїятських, поведеннє кн. Острозького в справі унїї виставляєть ся неконсеквентним, хитким, нехарактерним. Не перецїнюючи талантів і характера князя як полїтичного або національного дїяча, треба признати, що закиди йому в унїятській справі мало оправдані; представленнє ворожого йому Антиризиса \584\ не може властиво нїчого такого йому закинути. Що поведеннє його було далеко гіднїше й характерніше в кождім разї від поведення „апостолів унїї“, про се властиво не повинне б бути спору.













Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.