[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ I. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ I     Наступна

ТОРГОВЛЯ В ЗАХІДНЇЙ УКРАЇНЇ В XIII-XVI ВВ.: НАЙДАВНЇЙШІ ЗВІСТКИ, ТОРГОВЛЯ З ЗАХ. ЕВРОПОЮ, ОРІЕНТАЛЬНО-ВІЗАНТИЙСЬКИЙ ТОРГ, ПОНИЗЄ Й ГАЛИЦЬКО-ЧОРНОМОРСЬКА ДОРОГА, ЗНОСИНИ З БАЛТИЙСЬКИМ ПОБЕРЕЖЕМ, ПРУСЬКО-ФЛЯНДРСЬКИЙ ТОРГ, ТОРГ ВРОЦЛАВСЬКИЙ І КРАКІВСЬКИЙ, ПОЛЇТИКА КАЗИМИРА В., ЗМАГАННЯ КРАКІВСЬКИХ КУПЦЇВ ДО ЗАМКНЕННЯ РУСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ, ПРУСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОРОГА, ТОРГОВЕЛЬНІ ДОРОГИ З ПРУСІЇ НА ВОЛИНЬ І ДО ГАЛИЧИНИ, ПРЕДМЕТИ ТОРГУ, ЗАМКНЕННЯ ГРАНИЦЬ ЗА ЛЮДОВИКА Й ЯГАЙЛА, УПАДОК ПРУСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ З ВОЛОДИМИРОМ І ЛЬВОВОМ, РОЗВІЙ КРАКІВСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ НА УКРАЇНЇ, КОНКУРЕНЦІЯ ВРОЦЛАВСЬКА, СПОРИ В XV В. ЗМАГАННЯ ЛЬВОВА ДО МОНОПОЛЇЇ В ПОЛУДНЕВІЙ ТОРГОВЛЇ, ПРОЦЕС З КРАКОВОМ, ЛЬВІВСЬКИЙ ПРИМУС ДЛЯ МІСТ ГАЛИЦЬКИХ І ПОДІЛЬСЬКИХ, СИСТЕМА ГАЛИЦЬКИХ ДОРІГ. ТОРГ ПОДІЛЬСЬКИЙ, ПОДІЛЬСЬКІ ТОРГОВЕЛЬНІ ШЛЯХИ, ЛЬВІВСЬКІ ПРЕТЕНСІЇ. ВОЛИНСЬКИЙ ТОРГ — УПАДОК ВОЛОДИМИРА, ЛУЦЬКИЙ СКЛАД, ВОЛИНСЬКО-ПОЛЇСЬКІ ДОРОГИ, РОЗМІРИ ТОРГОВЛЇ В XV-XVI В., ПРАВИТЕЛЬСТВЕННА РЕҐУЛЯЦІЯ ДОРІГ НА ЗАХІД, ЇХ ЗМІНИ В XVI В., ЗНОСИНИ З ЗАХОДОМ: ЛЮБЛИН І ПОЗНАНЬ, ПРУСЬКА ТОРГОВЛЯ, БУЖСЬКА АРТЕРІЯ.

Переходимо до Західньої України. Її загранична торговля має для нас остільки більший інтерес, що вела ся з більшою участию місцевої людности, а з тим — мала і для місцевого житя далеко більше значіннє і вплив.

Давнїйші стадиї тутешньої торговлї для нас майже не істнують. Такі пункти, як Володимир, Берестє, Перемишль, Галич мусїли здавна визначити ся своїм торгом, але детальнїйших звісток про їх торговлю ми не маємо майже аж до XIV віка; ми можемо лише виробити собі деякий суд про торговельні дороги, загальні напрями й характер торговлї, та про те значіннє, яке мусїли в нїй мати згадані городи в попереднїх столїтях, і сим поки що приходить ся й задовольнити ся.

Розумієть ся, торговельна дїяльність сих міст мусїла розвивати ся головно в західнїм напрямі, і на зносинах Київа з центрально-й західно-европейськими землями, на посередництві в них мусїла розвивати власна торговля західно-українських міст. Сї зносини були досить живі, хоч ми й не маємо особливо докладних відомостий про них. Знаємо, що вже в IX-X вв ходили західнї купцї до Київа і взагалї на Русь, а про руських купцїв чуємо, як вони ходять до Кракова й Праги, або привозять свої товари в городи горішнього Дунаю ¹). І з дальших столїть не бракує звісток про живі зносини з Русию західнословянських і нїмецьких земель. Ми бачили вище звістки про торговлю з Київом Реґенсбурґа, торговельного центра горішнього Дунаю, з XI-XII в.; окрім них стрічають ся й загальнїйші звістки про зносини з Русию взагалї. З 40-х рр. XII в. маємо кореспонденцію нїмецького цїсаря Конрада III з цїсарями візантийськими в справі якихось нїмецьких підданих, правдоподібно купцїв, побитих і пограблених на Руси (in Rossia) ²). Маємо принагідні звістки про ріжних подорожни з Руси (peregrinantes de Ruzia) ³), й торговельні каравани, що на возах везли ріжні товари з Руси й на Русь ⁴), а з привилея м. Еннсу (на Дунаю, в Штирії) з 1192 р. довідуємо ся, що нїмецькі купцї, які ходили на Русь з караванами, звали ся спеціальним іменем ruzarii. Вони ходили через Еннс на Русь і з Руси далї в нїмецькі краї, особливо знов таки до Реґенсбурґа, і привилеї забезпечають їм свобідну дорогу за оплатою певного мита (12 денарів від воза) ⁵).

Звістку Карпінї про численних купцїв австрійських, нїмецьких і польських в Київі по татарськім погромі ми вже знаємо. В давнїйших столїтях Польща не мала особливого торговельного значіння: польський хронїст з початку XII в. Мартин Ґаль каже про чужоземних купцїв, що вони лише в дорозї на Русь переходили через Польщу ⁶). Але при тїсних полїтичних і династичних звязях з Польщею вона не могла зістати ся поза обрієм руської торговлї: коли з Руси спроваджували туди навіть майстрів, то певно не обходили ся й без руських товарів. Так само і з Угорщиною. Вже київський книжник XI в. каже кн. Сьвятославу вичисляти предмети угорського торгу (в подунайських городах) — мусїв він бути добре знаний. З Західньою Україною Угорщина стояла в найтїснїйших зносинах, і торговля мусїла тут вести ся досить жива. Принагідні звістки потверджують таку апріорну гадку. Так припадком довідуємо ся, що селяне села Залуки, на Тисї, в теп. Саболчськім комітатї при кінцї XII в. (за кор. Емерика) пограбили якихось купцїв що йшли з Руси ⁷) і за те були судом віддані тим купцям головою; очевидно тут мова про ту торговельну дорогу з Руси, з Галича на Синевідсько, з горішнього Стрия ⁸). В наданню тогож кор. Емерика остриґомській капітулї на право побирання мита згадуєть ся про купцїв з Руси, що везуть свої товари до Пешту, Остриґому й иньших міст ⁹). Kop. Людовик в звіснім своїм листї до Дмитра Дедька упоминаєть ся за угорськими купцями з Кошиць, що галицькі митники беруть з них мита більші як з польських і иньших чужостороннїх ¹⁰), а в иньшій, виданій тогож року (1344), згадує про купцїв, що приходять до Угорщини з Руси, Польщі й иньших країв ¹¹).

Ми дійшли часів, коли галицькі й волинські міста вели вже вповнї самостійно сю торговлю з західнїми сусїдами, і коло них ся торговля обертала ся. Перше, поки центром східноевропейської торговлї був Київ і вповнї домінував над нею, західнї українські міста мусїли брати участь в торговлї головно як посередники в зносинах Київа з західноевропейськими землями. Члени руської дружинно-купецької верстви, уміщені по залогах і урядах в більших городах Західньої України, розумієть ся, брали від початку участь в сих зносинах і торговлї. Вивозили ся в західнї землї східноевропейські продукти — футра, віск, невільники, а також товари, що приходили до Київа й на Русь взагалї зі Сходу і з Візантиї — шовк, коріннє, фабрікати; могли йти також і деякі руські фабрікати — нпр. вироби руського золотництва XI-XII в.: недурно Київ і взагалї Русь сих часів представляла ся західноевропейському чоловіку сих часів чимсь невимовно блискучим, роскішним ¹²). До тих транспортів, що йшли з Київа, князї, дружина і купцї західнїх українських міст мали що прилучити й свого з того, що здобували з даней, війни й торгів: футра, віск, невільника ¹³). Для своїх близших сусїдів — земель польських і угорських, вони служили посередниками в обмінї на предмети київської торговлї, київського транзіта. Але досить скоро — ще перед упадком київської торговлї, протеребили західнї українські землї й свої власні дороги до тих торгів, звідки приходили візантийські й східнї товари на київський ринок — до грецьких портів Чорноморя.

Се особливо важно було для Галичини: супроти непевних, напружених відносин галицьких князїв до київських і близших сусїдів — волинських, для галицької торговлї дуже важно було увільнити ся від залежности від київської торговлї, від можливости замкнення границї, і вітворити собі дороги до тих джерел, звідки київські купцї діставали свої товари.

Се до певної міри удало ся галицьким купцям осягнути. Галичина в XI-XII вв. сильно рушаєть ся на полудне, кольонїзує днїстрянсько-прутське Понизє ¹⁴) й стає в XII-XIII вв. досить міцною стопою на чорноморськім побережу. Дуже правдоподібно, що сей похід на полудне диктували галицьким князям в значній мірі власне торговельні мотиви. В серединї XII в., галицькі князї держали вже в певній залежности від себе устє Дунаю: досить загальні згадки Слова о полку Ігоревім про власть галицького князя на Дунаю потверджують ся оповіданнєм про похід Івана Берладника; з нього бачимо, що тут не тільки промишляли галицькі риболови, але ходили галицькі кораблї („изби д†кубарЂ и взя товара много” — мова, судячи з контексту, про кораблї галицькі) ¹⁵). З першої половини XIII в. маємо вже зовсїм виразні звістки про торговельний рух між Галичом і чорноморським побережем: Данило стрічає за Днїстром вози, що йшли „къ плаву” — правдоподібно до Днїстрової пристани, щоб ладувати товари на човни, а низше стрічають на Днїстрі „лодья из Олешья” — човни, що прийшли з Олешя на устє Днїстра, і Днїстром пішли в гору; вони везли між иньшим рибу й вино — чорноморські продукти ¹⁶).

Таким чином Галич в сїм часї стояв в безпосереднім полученню з чорноморськими портами. Білгород на місцї старої Тіри, на устю Днїстра, стає портом Галича, як Олешє було портом Київа. Але также як Київ Олешя, не потрапив Галич Білгорода задержати трівко в своїх руках — росширеннє Татарської орди розриває залежність від Галича нижнього Днїстра й Дунаю (Татари інтріґують і на Понизю), а пізнїйше бачимо Білгород (Монкастро), так само як і Олешє, в руках Ґенуезцїв ¹⁷). Не знати від коли, але правдоподібно — уже з першим своїм роспростороненнєм на чорноморськім побережу, мусїли вони засїсти в обох сих важних торговельних пунктах, що давали їм ключ до торговлї Днїстра і Днїпра. Чи задержали ся (або може — відновили ся) якісь галицькі факторії на Чорноморю де инде — се так само трудно сказати, як і заперечити ¹⁸). В кождім разї перехід в руки Ґенуезцїв не знищив (може навіть піднїс іще) значіння Білгорода як чорноморського порта для західньої України. Під ґенуезькою, ба навіть і пізнїйше — під турецькою властию Білгород зістаєть ся важною торговельною стацією, звідки приходили в Галичину й на Волинь предмети східньої й полудневої, левантинської торговлї, котрими Володимир, Луцьк, Галич, Львів торгували з своїми близшими і дальшими сусїдами, а ще більше — висилали їх через Польщу в землї нїмецькі, разом зі своїми місцевими продуктами, в заміну за товари західноевропейські.

Кілька звісток, принагідно кинених волинським лїтописцем про Володимир 1280-х рр., досить добре ілюструють нам торговельні зносини тодїшнїх волинських (і галицьких) міст. Поруч тубильцїв лїтописець згадує в Володимирі як його більше меньше постійних мешканцїв (торговельні кольонїї) Нїмцїв, Сурожцїв, Новгородцїв, Жидів ¹⁹). Сурожцї — се безперечно не самі тільки люде з Сурожа (Судака), а взагалї купцї з чорноморських італїянських факторій, що вели в Володимирі торг своїми товарами і тут осїдали. Новгородцї приїздили сюдиж по ті товари (бо товари нїмецькі та східноевропейські мали у себе дома). Що до Нїмцїв, то з иньших вказівок ²⁰) можна думати, що в Володимирі була тодї громада нїмецька на нїмецькім праві. Такі громади, звістні нам з часів перед Казимиром також у Львові і Сяноку, а можливо — фундовані ще й по иньших більших містах, служили натуральними посередниками в торговлї з нїмецькими краями. З другого боку кольонїї чорноморських купцїв — як володимирські Сурожцї, як Вірмене, що осїдають іще десь за руських часів у Львові, і дуже рано, ще за Коріатовичів, у Каменцї, як кольонїї караімів у Галичу і Луцьку — служать посередниками в торговлї з чорноморськими портами, звідки сї кольонїсти напливали.

В другій половинї XIII в. розвивають ся нїмецькі городи Прусиї на долїшнїй Вислї й стають важними торговельними стаціями для цїлого вислянського басейна, а з тим і для західньої України. Буг і Висла служили дуже вигідними дорогами на Волинь і до Галичини, і пруські міста — особливо Торн, також Кульм, пізнїйше Ґданськ, розвивають широкі зносини з західнїми українськими землями, служачи посередниками для них в торговлї з західно-европейськими краями — головно Фляндрією, що розвиває в тих часах дуже інтензивний промисл, і взагалї з побережем Північного моря. Творить ся таким чином велика торговельна дорога: Чорне море — Білгород — Володимир і Галич (з XIV віком Львів) — пруські міста — Фляндрія, півн. Франція, Анґлїя. Славна катольонська мапа, рисована коло 1375 р., при Львові (ciutat de Leo) зазначає, що сюди приїздять східнї купцї і далї їдуть через нїмецьке море до Фляндрії ²¹). Вказівку сю треба спростувати лише, як бачимо, остільки, що сю дорогу не проходили східнї каравани на скрізь, бо торговля розбивала ся на кілька етапів, а в сумі така транзітна дорога дїйсно істнувала для східнїх і иньших товарів. Сею дорогою ідуть на північ і товари східнї та орієнтальні (передусїм шовк і коріннє) і продукти українські, литовські, польські (футра, віск), а з півночи — продукти західноевропейської мануфактури, передусїм сукно.

Уже з тих же 1280 рр. (1286) маємо грамоту Володислава Локєтка, князя ленчицького і куявського, видану на прошеннє купцїв з Торуня й Хелмна (Кульма), що пробували на Руси: князь дає їх човнам свобідну дорогу через свої землї ²²). З 1320 р. маємо грамоту князя волинського Андрія громадї м. Торуня ²³); князь заявляє, що для розвою своєї землї й для вигоди купцїв, які-б хотїли іти в його землї з сукнами й иньшими товарами, він постановив, аби митники не сьміли наперед брати сукон анї иньших товарів від купцїв; всяка шкода, яку-б вони понесли в його землї, буде винагороджена їх у двоє, і всякі права, які купцї мали на Руси за часів його батька Юрия, будуть служити їм і на далї. Грамота ся служить таким чином документом давнїх і уставлених торговельних зносин пруських купцїв з Волинею і Галичиною. Теж саме говорить лист Дедька до торунських купцїв, висланий ним по першім походї Казимира ²⁴). Він повідомляє їх, що з Казимиром уже прийшло до згоди, й вони можуть безпечно їхати до Львова (через польські землї); він обіцяв винагородити шкоди, починені Львовянами в розрухах по смерти Юрия-Болєслава; хто хотїв би оселити ся у Львові на все, дістане горожанські права й річну свободу від повинностей, як і давнїйше бувало.

Тут бачимо слїд давнїйшого протеґовання нїмецьких купцїв і заохочування їх, аби осїдали в руських містах. Такі купцї, осїдаючи на Руси, служили натуральними посередниками в сїй торговлї та улекшували в нїй участь як Нїмцям заграничним, так і тубильцям. Зі звістного листу володимирської міської громади до громади м. Штральзунда (на Ріґенї), з 1324 р. ²⁵), бачимо, що володимирські купцї ходили не тільки до пруських міст, але й далї, до першого джерела пруського торгу — до Фляндрії. В листї сїм читаємо, що володимирські горожане Бертрам Русин і Миколай його брат закупили собі у Фляндрії 88 штук сукна: 14 іпрського (з Ypres), решта турнейське (dornenses — з Тоurnаі) і поперінґського (рорrenses — з Popperingeu), і дали на фрахт на якийсь корабель, який спіткало нещастє — коло Ріґену він мав аварію, і володимирська громада поручає штральзундській, аби вставила ся за тими володимирськими купцями — аби їм те сукно віддано.

Попри пруську лишили ся в уживанню давнї дороги на Краків і Вроцлав до середно- і полуднево нїмецьких міст. Пізнїйший венеціанський подорожник (Ал. Рончіното) переказує традицію, що за давнїх часів східнї товари йшли сухою дорогою з Астрахани через Польщу й Нїмеччину навіть до Італїї ²⁶). Полишаючи на боцї, як не дуже певні крайнї части сеї караванної дороги, дорога з Руси до полудневої Нїмеччини через Польщу дїйсно мала чимале значіннє для полудневих товарів. Нїренберський купець з другої половини XIV в. лишив в своїх записках виразний слїд сеї тодїшньої дороги, записавши, що в Танї важать на кантари, сей кантар відповідає у Львові 4½ каміням, а на нїренберську вагу се дає цетнар без 4½ фунтів ²⁷). А яке значіннє сїй торговлї признавали її близші посередники — купецькі громади Кракова і Вроцлава, дуже проречисто показує завзята боротьба за торговельні дороги на Русь, яка вивязала ся після польської окупації Руси ²⁸).

Краківські купцї дістали певні торговельні привілєґії ще за руських князїв. Одного дня зі згаданою грамотою для купцїв торунських (1320 р.) князь волинський Андрій видав також привилей для купцїв краківських, написаний подібними-ж словами з тим торунським, але з важною відміною в змістї: тим часом як грамота купцям торунським обіцяла їм лише захованнє на пізнїйше давнїйших прав та забезпечала їх від надужить митників, привилей купцям краківським знижав давнїйше мито, побиране в Володимирі, з 3 грошей від кождого коня (de quolibet animali) до одного гроша. Тому що грамота торунським купцям нїчого не каже про висоту оплат, не можемо знати, чи оплата визначена для краківських купцїв була низшою від торунських чи нї, але в кождім разї воно виглядає на певного рода конкуренцію краківських купцїв з пруськими. В повній силї така конкуренція дала себе знати пізнїйше,

Ще перед окупацією Руси Казимиром Вроцлав підіймає крик на якісь нові мита й трудности, заведені Казимиром на дорозї до Руси, і просить свого зверхника цїсаря Кароля IV вставити ся за ними перед Казимиром. Справу сю одначе полагодити не удало ся, і Кароль дав позволеннє Вроцлавянам арештовувати польських купцїв в границях Чеського королївства ²⁹). Чи був у тім роспорядженню Казимира якийсь глубший план, се ще тяжко сказати. Кілька місяцїв пізнїйше по тих скаргах Вроцлавян Казимир видає грамоти, де дає свобідні дороги через польські землї купцям торунським, й нормує сї дороги, ведучи їх і на Русь, до Володимира (через Мазовше, на Сецехов, Казимир і Люблин), а захопивши в осени 1349 р. Галичину й Володимир, видав нову грамоту пруським купцям (а спеціально торунським) на свобідну дорогу до Володимира, позволяючи їм вести свобідно торг і пробувати, та прирікаючи винагородити можливі шкоди, як би вони які понесли в його руських провінціях ³⁰).

Незадовго одначе Казимир зміняє таку полїтику „вітвертих дверей”. Краківським купцям, що в тяжкі хвилї виручали короля своєю монетою і саме тодї на руський похід (1352 р.) позичили йому більшу суму ³¹), удаєть ся, очевидно, прихилити Казимира до свого пляну — змонополїзовання заграничної торговлї з сусїднїми Руськими землями в руках краківських купцїв. В 1354 р. видає король привилей, де позволяє заграничним купцям продавати товари в Кракові тільки купцям краківським або взагалї польським, не заграничним. Було се загостреннєм привилею складу (наданого в лекшій формі ще 1306 р.): заграничні товари, звідки-б вони не приходили до Кракова, не тільки не могли піти транзітом дальше, але мусїли бути примусово продані купцеви польському (головно, очевидно, купцям краківським) ³²). При тім, видко, око мали особливо на торговлю руськими товарами і з Руськими землями, бо кілька місяцїв наперед Казимир замкнув зовсїм дорогу на Русь заграничним купцям. Даремно Вроцлавяне старали ся його переконати й випросити собі дорогу на Русь — він повторяв все, що здобув Русь силами своїх підданих, иньші були йому неприхильні, отже він і руську торговлю заховує виключно для своїх підданих ³³).

Тут бачимо уже виразний, далекосяглий плян: зробити торговлю з руськими землями виключною привілєґією, монополем польських підданих, передовсїм Кракова, що й перед тим вів визначну торговлю з Русию і в своїх руках держав торговельні дороги далї на захід. Купцї вроцлавські й нїмецькі на далї мали купувати руські товари в Кракові від польських купцїв. Торговля руських міст з нїмецькими торгами мала бути перервана й передана містам польським. Держачи в своїх руках дороги на Русь, що вели через Польщу, Казимир міг надїяти ся на успіх такого пляну.

Одначе він не удав ся. Тим часом як вроцлавські купцї звернули ся на дорогу репресій — задержувати та завертати польських купцїв, і за посередництвом цїсаря до такихож репресій хотїли намовити иньших інтересованих — купцїв пруських ³⁴), ті пустили ся на иньшу дорогу: вони заходжують ся вітворити собі нову дорогу на Русь до Володимира через землї в. кн. Литовського і входять в порозуміннє з литовськими князями в справі вітворення їм такої дороги через литовські землї. Чутки про се зараз пішли по Нїмеччинї. Уже в осени 1355 р., на перші вісти про старання пруських купцїв в сїм напрямі ³⁵), вроцлавські купцї просили цїсаря, у котрого тодї були посли з Прусії, аби заохотив їх з свого боку до такого утворення нової, безмитної дороги на Русь, поза границями Польщі, та щоб вистарав ся, аби до участи в сїм транзітї прийняли вони також купцїв з цїсарських земель.

Дїйсно, до порозуміння прийшло, і в 1356 р. пішли каравани через землї литовські на Русь, з поминеннєм польських земель, як потім, на підставі Казимирових скарг, писав пруському маґістру з докором папа: „Ви відчинили їм (Литві) проходи й дороги, що в лїтї ³⁶) були звичайно замкнені, побудували небувалі мости, і тим дороги купцїв і ріжних людей, що з ваших і чужих навіть земель звичайно переходили до Татарських і Руських земель через Польшу, повернули ви через землї невірних (Литви); з того польському королеви й його підданим приходили всякі користи й вигоди, а тепер їх дістають ті невірні” ³⁷). Заносило ся дїйсно на поминеннє польських доріг в торговлї Нїмеччини зі Сходом і Русию, і Казимир мусїв занепокоїти ся. Тим більше, що в гру входили не тільки самі митні доходи, а й полїтичні інтереси: на ґрунтї торговельних інтересів готово було прийти до трівкого нерозуміння між Прусиєю й Литвою, готова була спинити ся вічна війна пруських рицарів з Литвою, що відтягала сили Литви й робила діверсію, незвичайно цїнну для Казимира в його боротьбі з литовськими князями за руські землї.

Казимир спішить ся ужити впливів папи, свого вірного союзника в руській справі, і папа шле пруським рицарям докори та жадає зірвання всяких порозумінь з невірною Литвою. Заразом одначе мусїв і Казимир попустити в своїх торговельних роспорядженнях, бо потім ми не чуємо вже нїчого про замкненнє границь. Вправдї маємо з 1360 р. скарги торунських купцїв на якісь трудности на польських дорогах, і вони в сїй справі звертають ся до купцїв краківських і вроцлавських ³⁸), але про замкненнє доріг не чуємо. А при уложенню „вічної” згоди з литовськими князями в 1366 р. трактатами була запоручена свобода торговельного руху по старим дорогам: „а мыто не примышляти, но какъ извЂка пошло, а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть” ³⁹). Се застереженнє містить ся в трактатї з Любартом спеціально, але мусить мати ширше значіннє. Спеціально пруським купцям мусїла бути дана свобода руху: пруські рицарі були союзниками Казимира в руській кампанії 1366 р.

З тих часів до нас доховали ся цїкаві записки про мита на дорогах до Володимира і Львова, що дають нам досить живий образ тої пруської торговлї ⁴⁰). Тут означені дороги: з Торуня до Володимира і з Володимира до Торуня, з Торуня до Львова і зі Львова до Торуня старою дорогою, і з Торуня до Львова новою дорогою. Подаю виписки з них, як ілюстрацію сеї торговлї:

Старі мита на дорозї з Торуня до Володимира: в Бобровниках на Вислї від коня що везе сукно 6 гр., а митнику 4 денари, від коня з футрами або полотном 3 гр. В Плоцку, Вишгородї, Закрочимі, Варшаві і Черску від коня по 3 гр. і 4 денари. На перевозї через Beпp, чи буде вода, чи нї, від коня півгр., в Сєцєхові від коня 8 гр., так само в Казимирі (давнїйше 1 гр.) і в Люблинї. Тут іще 2 гр. митнику, а від 4 штук сукна торунського 1 гр., стількиж від двох штук сукна поперінґського або подібного і від одної штуки сукна бріґського (Brugge) або подібного; від 100 ліктїв полотна (tele) півгр., від тисячі лисячих шкір 6 гр., стількиж від тисячі овечих ⁴¹); від паки товарів 12 гр., від мішка половину.

За руською границею в Холмі платили від коня по грошу, а від каравану, скільки-б в нїм не було возів, 33 гр., від сукна брали два рази так як у Люблинї, але сукно шкарлатне і полотно було вільне від мита; від 100 ліктїв матерії гріш, від шкір спеціальні оплати ⁴²). В Городлї 5 гр. від коня. В Володимирі брали 2½ процента від вартости товару.

Дорога з Володимира до Торуня: В Городлї по... гр. від коня ⁴³). В Холмі по 1 гр. від коня, від круга воску 1 гр., від тисячки шкір 8 гр., від каменя (близько чверть сотнара) шовку 2 гр., від каменя коріння (species) 1 гр. В Люблинї по 8½ гр. від коня і спеціальні оплати від товару — низші нїж в Холмі. Далї такіж оплати від коней, як в дорозї до Володимира.

Дорога отже йшла через Мазовше, від Торуня до Казимира над Вислою, від Казимира сухою дорогою чи до самого Володимира, чи може тільки до Буга, за Холмом.

Дорога з Торуня до Львова; в Берестю (куявськім) від коня 6 гр., і 8 гр. митнику, в Ковелю 2 гр. (давнїйше 1 гр.), в Ґостиню 2 гр. 4 ден., в Ловичу 1 гр., в Раві 3 гр. 4 ден., в Ґорі на Пілїцї 1 гр., в Радомі 2, в Опатові 3 (давнїйше 1). В Сендомирі 2½ гр. від коня і крім того оплати від сукна такі самі як в Люблинї, від иньших товарів також подібні, сукно шкарлатне і полотно вільне. Відти дорога, що від самого Берестя ішла суходолом через землї Лєнчицьку й Сендомирську, переходила через кілька дрібних, приватних мит (в сумі 2½ гр.) до Сяну й перейшовши його йшла на Русь на Крешів (1 гр. від коня), Любачів (так само), Городок (2 гр.) — до Львова. В сумі оплати на сїй дорозї були значно низші як на володимирській, майже о третину. Може се певна тарифова полїтика в інтересах Львова. У Львові як і в Володимирі платили 2½ процента; осібний податок був від оселедцїв: від бочки 42 оселедцї.

Дорога зі Львова до Торуня — стації й оплати ті самі. В Сендомирі від воза беруть 36 гр., від мішка перцю або зінзіберу 2 гр., від кругу воску 1 гр., від тисячки шкірок 6 гр. На кінцевих стаціях оплата низша (в Ковелї гріш, в Берестю два).

Окрім сеї старої дороги була нова — з Берестя вона йшла на Лєнчицю і Іновлодзь, з Сендомиру на Ярослав, звідти на Перемишль і Городок. Оплати були трохи вищі (стацій було меньше, але оплати більші). В Сендомирі брали так само, як і на старій дорозї.

Товари бачимо тіж, як ми вище їх загально означили: з півночи йшли передовсїм сукна, також матерії вовняні, полотна, оселедцї, ріжні вироби; з полудня — футра, шкіри, віск, коріннє, шовк.

По смерти Казимира ся торговля терпить нові перешкоди від польського правительства. Новий король Людовик, несьвідомий попереднїх проб, дав себе краківським купцям намовити на нове замкненнє доріг на Русь заграничним купцям. Разом з потвердженнєм права складу для Кракова, в 1372 р., видано грамоти, де Львів і Русь вітворено тільки для купцїв польських і угорських, всї иньші — „чеські, моравські, шлезькі, пруські і спеціально — торунські” під страхом конфіскати товарів не мали ходити на Русь — не могли йти дальше Кракова й Сендомира ⁴⁴). Таким чином головним торгом для них мав би бути Краків, де спеціально для торуньских товарів установляв ся склад. Привід до того дали якісь кривди від пруських купцїв при торгу сукнами й промінї грошей ⁴⁵). Вправдї, Володислав Опольський, діставши Галичину, не признавав сього замкнення, навпаки заохочував торунських купцїв, аби прибували на Русь ⁴⁶). Але що дороги йшли через Польщу, тож пруським купцям не легко було скористати з сих Володиславових запрошень. Скоро одначе їм удалося добути від Людовика відчиненнє дороги на Русь: в осени 1373 р. Людовик, на їх прошеннє, відчинив їм давню Казимирівську дорогу на Русь і прирік, що як би з якихось причин схотїв замкнути сю дорогу на ново, то упередить про се торунських купцїв шість місяцїв наперед  ⁴⁷).

З часів Людовика ми не знаємо більше таких замкнень. Наступило воно з початком королївства Ягайла, і знову з інїціативи Кракова, що дістає тодї нову грамоту з потвердженнєм права складу: дальше Кракова, Сендомира і Люблина не можуть іти чужі купцї, анї обминати їх якимись непризнаними дорогами ⁴⁸). І на сей раз правительство польське завзяло ся дуже. До чисто торговельних мотивів прилучили ся полїтичні: пруські рицарі підтримували Витовта протів Ягайла, і сей мав з Прусією свої власні рахунки. Пруські міста, для пресії, хотїли заборонити вивіз товарів з Прусії до Польщі, одначе не відважили ся здійснити сю гадку. Натомість власне в сїм напрямі іде правительство і купецтво польське. Навязують ся зносини з портами Поморя, через них — безпосереднї зносини з Фляндрією ⁴⁹), а пруську границю король з кінцем 1390 р. замикає зовсїм: пруським купцям не вільно зовсїм іти до Польщі, їх арештують і відберають товари ⁵⁰). Заходи пруських купцїв і правительства нїчого не помагали, й заборона, з невеликими перервами потрівала кілька лїт.

Розумієть ся, мусїла вона, як і попереднї заборони, відбити ся на руській торговлї дуже сильно. Краків зміряв до того, щоб стати одиноким торгом для Руси що до західнїх товарів, і підтинаючи торговлю Руси з Прусією й Вроцлавом та замикаючи руським купцям дорогу на захід своїм правом складу, він зближав ся по волї до сеї цїли — поки не осягнув її дїйсно.

Торговля Прусії зі Львовом ще потягнула ся. Пруські купцї цїнили її сильно і коли знесено замкненнє пруської границї, в останнїх роках XIV вв. бачимо її ще дуже живою. Міру дають переховані з останнїх лїт XIV і першої половини XV в. торговельні рахунки пруського правительства, що само вело торговлю через своїх шафарів ⁵¹). Шафарі сї висилали своїх аґентів (dyner), але у Львові мають свого т. зв. wirt-a, комісіонера з місцевих купцїв. Вартість товарів пруських шафарів на львівськім складї разом з претенсіями по обрахунку 1402 р. виносила 219 гривен. Шафарі посилали фляндрські сукна і бурштин, зі Львова діставали, в промін або купном, футра, шовкові матерії й коріннє — як і давнїйше ⁵²). Волинських міст в сих рахунках не стрічаємо вже. Правдоподібно, всї ті перешкоди відбили ся на волинській торговлї ще сильнїйше і скорше, нїж на галицькій, і ослабили її торговлю з Прусією. Не забудьмо, що протягом цїлого ряду лїт, аж до Ягайла, Волинь стояла на ворожій стопі з Польщею, через котру ішли торгові дороги з Прусії до волинських міст, і рух на них мусїв ще далеко частїйше переривати ся, як з Галичиною, що все була за той час в польській окупації.

Але й торговля львівська не довго потягнула. Війна з Прусією, роспочата в 1410 р., наново зірвала торговельні зносини з Польщею й замкнула дорогу на Русь. Від сього часу на довго никнуть всякі слїди торговлї на Руси в пруських джерелах; фіґурують тільки ще якийсь час довги львівських купцїв за побрані товари ⁵³). Східнє коріннє, давнїйше вивожене з Руси й експортоване до Фляндрії, пруські міста починають спроваджувати з Фляндрії ⁵⁴). Нема нїяких звісток про якісь зносини Торуня не тільки з Володимиром, а й зі Львовом, а Торунь був досї головним, майже виключним посередником Прусії в руській торговлї (Ґданьск тільки пізнїйше здобуває значіннє для руських земель — вивозом продуктів лїсових і рільничих). В своїх скаргах на польське правительство, предложених папській курії в р. 1432, пруські рицарі підносять між иньшим, що невважаючи на приобіцяне мельненським трактатом (1422) відчиненнє Польщі й Литви для пруських купцїв, вони нїяк не могли допросити ся відчинення дороги на Русь ⁵⁵). Вкінцї ся ситуація знайшла своє розвязаннє в повстанню пруських міст против рицарського правительства, викликанім між иньшим також і сею різкою суперечністю полїтики правительства з торговельними інтересами міст, що вимагали як тїснїйшої звязи з Польщею — їх найголовнїйшим ринком. Підданнє міст під власть польського короля (1454) привело вкінцї до прилучення до Польщі всеї західньої Прусії (1466), і пруські міста на підставі інкорпораційного привилею дістали повну свободу торгу на всїх дорогах Польщі — „до Угорщини, Руси, Моравії, Шлезка, Австрії, Саксонїї, Волощини,” з застереженнєм одначе, що „склади, мита і старі дороги в інтересах міст Корони й її провінцій задержують ся в повній силї далї” ⁵⁶).

Поки се наступило, поки безпосереднї торговельні відносини Руси з пруськими містами могли відновити ся й скріпити ся серед сих перешкод, які поставили їм тим часом сї склади, дороги і т. д., Краків вповнї осягнув свою цїль: торговельні зносини Руси з пруськими містами були розірвані, пруські купцї мусїли приїздити до Кракова по товар руський і східнїй, руські купцї — діставати нїмецькі й иньші західнї товари від купцїв краківських ⁵⁷). З своїм правом складу й забороною торговлї між заграничними купцями в Кракові краковяне розривають комунїкацію Заходу з Русию і стають примусовими посередникам між ними. Заграничний купець в Кракові не міг продати свого товару заграничному купцеви, лише місцевому, з виїмком ярмарок, анї не міг перевезти через Краків заграничного товару чи з дому чи до дому, а мусїв продати його в Кракові польським підданим.

Конкуренцію робив Кракову ще Вроцлав. Обминаючи Краків з його складом, вроцлавські купцї — а з ними й нїмецькі, ходили на Сендомир і Люблин до Галичини й далї, в землї в. кн. Литовського і на полудне до Волощини і „до Татар”. Вроцлав здобуває собі велике значіннє також як місце вивозу волів з українських земель. Кракову така конкуренція була дуже немила, але замкнути Вроцлавянам дорогу довго не удавало ся. Ягайло признав їм свобідну дорогу не тільки на Русь, до Львова й Луцька, а й далї „до країв поган-Татар або Волохів,” з тим тільки, аби вони ходили старими дорогами — на Львів і Луцьк і иньші приписані городи ⁵⁸). Від його сина Вроцлав дістав привилей на свобідне ходженнє з волами й усякими товарами по всїй Польщі, в. кн. Литовському й Угорщинї ⁵⁹). У Львові в першій половинї XV в. стрічаємо Вроцлавян не тільки приїзжих, з товарами, а й на сталім житю, так що згодом вписують ся до львівського міщанства. Люблинські ярмарки, куди приходили з своїми товарами вроцлавські купцї ⁶⁰), здобувають важне значіннє — з українських земель особливо для Волини й Побужа ⁶¹). А ходячи з транспортами волів до Шлезка з руських земель, купцї галицькі й иньші мали спромогу й нагоду набувати тутешнї товари в Шлезку. Дорога їм була вільна до Шлезка на Сендомир, з поминенєм Кракова, і сею дорогою західноевропейські товари, котрі Краків хотїв змонополїзувати у себе, йшли на Русь поза його руками бодай в части.

Краківські купцї не залишали заходів против сеї конкуренції. Уже повисше згадані грамоти вроцлавським купцям служать мовчаливими сьвідками сих заходів, бо в першій лїнїї були призначені для забезпечення від краківського складу. Але не забезпечили. Покликуючи ся раз у раз на своє право складу, краківські купцї жадають, аби врацлавські ходили до Польщі не инакше як на Краків, і дістають в тім напрямі накази від правительства. В 1457 р., на скаргу краківської громади, що купцї з усяких міст Польщі й Руси ходять до Шлезка і спеціально — до Вроцлава, возять відти товари, поминаючи Краків, і за їх прикладом роблять се собі й купцї заграничні, — кор. Казимир заборонив своїм підданим і чужоземським купцям, ходячи до Шлезка чи зі Шлезка, поминати краківський склад ⁶²). З 1473 р. маємо припімненє на адресу купцїв шлезьких та угорських, аби не ходили иньшими дорогами як лише на Краків і тут продавали свої товари. Але вроцлавські купцї, тримаючи ся давнїйших дозволів, не слухали ся й поминали Краків далї. Се привело до процесу в р. 1485. Краківські купцї скаржили ся на вроцлавських, що вони поминають Краків. Головно справа йшла про їх торг у Львові й Люблинї. Вроцлавяне покликували ся на привилей Володислава Ягайловича. Визначена королем комісія уневажнила сей привилей супроти краківського права складу й заборонила знову вроцлавським купцям поминати Краків ⁶³).

Як бачимо з сих актів, вроцлавські купцї не дуже таки слухали королївських наказів і ходили собі далї на Русь з товарами, поминаючи Краків. Так само українські міста, не вважаючи на претензії Краковян і королївські заборони не хотїли вирікати ся своїх безпосереднїх споконвічних зносин з Угорщиною та ходити на Краків. В 1470 р. король на прошеннє громади м. Сянока видав привилей, (на місце давнїйшого якогось, мовляв спаленого), що купцї з Руси й Поділя, ідучи на Угорщину й навпаки, повинні ходити через м. Сянік, не инакше ⁶⁴). Отже була в уживанню ся стара руська торговельна дорога на Угорщину, а ходили в дїйсности й иншими (розумієть ся не на Краків). Але правильного й успішного розвою таких безпосереднїх зносин серед вічних заборон — під карою конфіскат, розумієть ся, не могло бути... І хоч кінець кінцем торговлю українських міст не удало ся удержати в такій тїсній залежности від міст польських (Кракова передовсїм), як то собі бажали сї міста, а з ними й правительство, і навіть з упадком міського житя в Польщі, в XVII в. нпр., краківські впливи навіть в Галичинї йдуть на друге місце перед операціями купцїв пруських і шлезьских, як іще побачимо, — але ослабленнє української торговлї, стисненнє її в узькі льокальні рами, перенесеннє ролї посередників на польські міста (поруч Кракова особливо Люблин і Познань) було в значній мірі осягнене тою торговельного полїтикою.

Стративши безпосередні зносини з західною Европою завдяки привилеям Кракова, Львів — що від середини XIV в. рішучо стає головним торговельним центром Галицької Руси, стараєть ся зате задержати виключно в своїх руках торговлю зі східнїми краями. Він іде тоюж дорогою монополїй і привилєґій, взагалї характеристичною для середновічних західноевропейских відносин, Польщею пересаджених на Русь. Він змагає також до права складу і — до сконцентровання у себе всїх торговельних доріг через Русь, так як Краків, — щоб купцї східнї не могли везти своїх товарів далї на захід чи північ, а спродавали їх у Львові, і купцї з польских чи нїмецьких міст не могли самі ходити „татарською дорогою,” а купували східнї й руські товари у Львові і щоб не вільно було обминати Львова та ходити через иньші міста. Уживши тих способів, яких звичайно уживано — то значить сипнувши грошей на королївськім дворі, Львів дістав від кор. Людовика привилей, котрим замкнув „татарську дорогу”, як потім скаржили ся инші купцї ⁶⁵). Був то очевидно привилей на склад м. Львову — на жаль, не захований, бо відібраний потім назад королем. Як можна було надїяти ся, замкненнє Львовянами татарської дороги викликало реакцію серед інтересованих купцїв, що вели самі торговлю на сїй дорозї. На чолї їх стає Краків.

Ми знаємо, що він ще від руських князїв дістав привилеї на торговлю в галицько-волинських землях. І пізнїйше Краковяне не залишали старань коло задержання свобідної дороги на схід, о скільки трівожні полїтичні подїї лишали можність для торговельник зносин на сїй дорозї. Маємо нпр. з 1375 р. грамоту видану Олександром Коріатовичом, як князем подільським, краківським: купцям на свобідну торговлю в його землї і на свобідний перехід через неї — то значить через Камінець до Білгорода на ту „татарську дорогу” ⁶⁶). Була се відповідь на заходи Львова коло її замкнення. Коли-ж Львовяне дістали від короля Людовика свій привилей, Краковяне ужили всїх заходів на королївськім дворі — і добили ся його відкликання. Людовик видав нову грамоту, в 1379 р., де пояснив, що купцї з ріжних міст (а передовсїм очевидно — краківські, що сю грамоту вистарали ся) представили йому, які шкоди дїють ся їм через замкненнє татарської дороги, і довели йому сьвідоцтвами ріжних поважних осіб і міст, що ся дорога була вільна за часів Казимира. Тож він відкликує свій привилей м. Львову і відчиняє „татарьську дорогу” для купцїв з усїх польських міст — мають нею свобідно ходити, куди і коли хто схоче — тільки платити мито у Львові ⁶⁷).

Се був удар для Львова, але він з ним не помирився і дороги не відімкнув. Противно, він входить ще в порозуміннє з князем Любартом волинським що до спільного удержання „складів в Володимирі, в Луцьку і львові як вони здавна істнували” ⁶⁸). Любарт обіцяє Львовянам, що доки король не зломить силоміць ⁶⁹) львівського склада — не відкриє дороги чужим купцям до „поганської землї”, доти й він, Любарт, не пустить купцїв польских чи нїмецьких країв до поган ⁷⁰). Таким чином забезпечали себе Львовяне від можливости, що сторонські купцї, не маючи переїзду через Львів, почнуть обминати Львів та шукати дороги через волинські міста. Заразом львівська громада робить всякі заходи на королївськім дворі, аби вернути собі право складу. Людовик опинив ся в досить труднім положенню між конкурентами, і вкінцї зробив такий компроміс, що признав Львову склад неповний, який не загорожував чужим купцям татарської дороги вповнї: всї купцї з польських і угорських міст, що йшли на татарську дорогу, мали спинити ся у Львові на 14 днїв і тут торгувати, а по тих чотирнадцяти днях могли собі йти далї до Татарщини й усяких татарських міст; вертаючи ся назад з товарами, так само мусїли стати у Львові на чотирнадцять день, а не продані товари могли везти далї ⁷¹).

Вигравши таким чином справу зі Львовом, Краковяне рядом дальших привилеїв забезпечали собі свобідний торг в руських землях. Ще перед порішеннєм свого спору з Львовянами вони вистарали ся собі від Любарта привилей на свобідний торг в його краях і переїзд через них, за оплатою тільки половини цла ⁷²). Далї, маємо трохи пізнїйший привилей Краковянам від Константина Коріатовича на свобідний торг в його подільських землях і свобідний переїзд через них (як його брата Олександра); потім привилеї від Ягайла й Витовта на свобідний торг в землях руських і литовських і свобідний перехід через них (спеціально згадана дорога на Львів до Волощини і на Камінець до „Тартарії”) і т. д. ⁷³).

Та збераючи грамоти на свобідну дорогу через Львів, краківські купцї не мали її в дїйсности. Ходити на Львів змушувало їх правительство — аби не ухиляли ся від мита, що з них там поберало ся до державного скарбу; а львівські купцї користаючи з того, робили їм трудности й не перепускали з товарами через Львів. Кілька разів розпочинають краківські купцї процеси з львівськими і покликуючи ся на привилей з 1380 р. виграють справу. Але Львовяне все обстають при своїм і далї роблять трудности, і тим, безперечно, утрудняють торговлю Кракова в руських і східнїх землях та ослабляють його конкуренцію ⁷⁴).

Програвши на правній дорозї справу з Краковом, тому що сей був сильнїйший, богатїйший, впливовійший, Львів зате, користаючи з такоїж переваги своєї супроти поменьших галицьких і подільских міст, виграє в своїх претензіях супроти них. Хоч річ була очевидна, що право свобідних доріг, признане Кракову, мали тим самим і всї руські міста в границях Польської корони, та рішають тут, як я кажу, фінансові сили й впливи Львова. При окупації Галичини Ядвіґою 1387 р., Львів дістав від неї привилей, де між иньшими в досить неясних і обережних виразах згадано було про львівське право складу  ⁷⁵); при пізнїйшім потвердженню сього привилею (1424 р.) слова про склад постилїзовано загальнїйше і в сїй новій стилїзації виглядало воно на повне признаннє права складу ⁷⁶). Ужити сього привилея против Кракова Львовяне очевидно не відважають ся  ⁷⁷), але опираючи ся на нїм, замикають дорогу на захід і північ купцям з міст полудневих і виграють справу на королївськім судї. Коли громади міст Галича, Коломиї й Стрия звернули ся до короля зі скаргами на Львів за сї перешкоди, король прийняв інтерпретацію Ядвіґової грамоти, яку давала львівська громада — що тут признано м. Львову право складу. Він постановив, що купцї з Галича, Коломиї й Стрия не мають дїйсно свобідної дороги поза Львів: ідучи до Перемишля, Ярослава, Ряшева, Белза й дальших міст, вони мусять спродавати свої товари у Львові, і так само йдучи з тих міст з поворотом. При тій нагодї Львовяне покликали ся на купцїв камінецьких, що вони нїколи не оспорювали львівського права складу, і камінецька громада дїйсно подтвердила, що вона се право вповнї признає ⁷⁸).

Опираючи ся на сїм королївськім рішенню, львівська громада виконує пізнїйше право складу супроти галицьких, волинських і подільських міст: не пускає їх з товарами через Львів і потягає до відвічальности, або арестує товари, коли вони поминають Львів ⁷⁹). В парі з тим ідуть вічні скарги на уживаннє недозволених і незвичайних доріг і поминаннє Львова. Львівські акти повні сих справ та королївських наказів і розпоряджень, щоб купцї ходили законними дорогами, не поминали Львова, і щоб урядники того пильновали  ⁸⁰). Даремно нпр. Камінчане допрошували ся у короля позволення ходити не на Львів, а близшою дорогою на Олесько і Луцьк; Львовяне доводили, що ся дорога не була уживана, і король не позволив її Камінчанам. Супроти тодїшнього тяжкого положення подільскої торговлї король сам одначе просив Львовян, аби без нарушення їх прав дали Камінчанам на якийсь час певну пільгу, і Львовяне на прошеннє короля, „з великою трудностю”, дали таку пільгу Камінцеви, що камінецькі купцї у Львові будуть винні тільки торгувати своїми товарами два тижнї, а непродане можуть везти далї ⁸¹). Отже як велику ласку признали, і то лише на два роки те, що по анальоґії Кракова, було правом всїх міст Польської корони й без того.

Що до купцїв чорноморських і східнїх, Львів вистарав ся ще в 1444 р. привилей від короля, яким замкнув їм дорогу поза Львів: „купцї італїйські й иньші з заморських країв, чи погане чи християне” мусїли спродати свої товари у Львові, далї везти їх не могли. Грамота навіть закуплені у Львові товари забороняла їм продавати з поворотом в волоських містах, аби не робили тут конкуренції Львовянам, але се розумієть ся, була заборона пуста, бо не було на те екзекутиви ⁸²). Але замкненнє дороги на захід мало повне значіннє, і коли Турки замкнули ґенуезьким кольонїям морську дорогу, вони доперва осібним королївським привилеєм здобули собі право переїзду з товарами через Львів далї на захід, до Ґенуї і до иньших країв. Як вони помирили ся при тім з Львовянами і їх претенсіями, не знати ⁸³). Мусїли зробити якийсь компроміс, бо не чуємо скарг анї з тої анї з сеї сторони  ⁸⁴).

Так уложила ся галицька торговля, її характер, відносини, її район. Мусїла вона відступити посередництво з Заходом Кракову (почасти Вроцлаву). Натомість Львів узяв в свої руки як монополїю — торговлю зі Сходом. Заразом своїми заходами і привилеями розтинає він Галичину на дві половини — полуднево-східню й північно-західню. Весь транзіт з полудня і сходу на північ і захід мусить іти на Львів, і тут він перериваєть ся львівською монополїєю — львівським складом. Руські міста на полудневий схід від Львова можуть торгувати тільки зі Львовом і полуднево-східнїми краями; міста на північ і захід від Львова — зі Львовом і з північними та західнїми містами (малопольськими і великопольськими). Характеристичну ілюстрацію такого розграничення сфери торговлї, що тепер осягаєть ся ріжними тарифовими і митними постановами, системою желїзниць і т. п., а тодї осягало ся простими наказами і заборонами, дає нам процес м. Львова з Комарном. Засноване на ґрунтах маґнатів Ходецких, се місточко мало сильних протекторів і не піддавало ся претенсіям Львова. Вкінцї справа пішла перед короля. З огляду що Комарно лежить на одній лїнїї з Городком, за лїнїєю Львова, справду рішено так, що Комарнянцї можуть торгувати свобідно за лїнїєю Львова „в тій сторонї від Львова, що звернена до Польші” (на захід), натомість на схід за лїнїєю Львова — „в тій сторонї, що лежить в напрямі Руси й Поділя” вони не можуть торгувати безпосередно, а мають свої орудки залагоджувати ві Львові ⁸⁵).

На північ галицькі міста поза лїнїєю Львова мали дорогу відкриту. На заходї замикав їм дорогу склад краківський, як на полудневім сходї — львівський. На схід торговельні претенсії Львова кінчили ся на лїнїї польсько-литовської границї — на границї Галичини й Поділя з Волинею.

Переходимо тепер до них.

Торговельні інтереси Поділя концентрують ся іще сильнїйше, як у Галичини, коло полудневого транзіта: волосько-чорноморського і волосько-турецького. Уже в звісних нам привилеях Кориятовичів для краківських купцїв виступає се значіннє Поділя в полудневій торговлї. Центром її стає тут Камінець: він виступає в сїй ролї в грамотї Ягайла для краківських купцїв 1403 р. і в дещо пізнїйшім привилею Олександра молодавського (ним ми займемо ся ще низше). Таке центральне значіннє Камінець здобув і держав, здаєть ся, силою фактичних обставин свого положення і силою свого купецтва, а не дорогою привилеїв. Принаймнї таких привилеїв не знаємо, аж до XVI в.: в 1543 р. король наказує камінецькому старостї пильнувати, аби турецькі й волоські купцї не обминали Камінця ⁸⁶).

Не мав Камінець також і привилею складу — заграничним купцям він був часто лише торговельною станцією в дальших дорогах. Наслїдком того, що камінецькі купцї в серединї XVI в. були звільнені від мит, взаміну певних оплат на укріпленнє Камінця ⁸⁷), правительство навіть почало обмежати камінецький торг. Так 1571 р. король наказує камінецьким купцям не скуповувати товарів від заграничних купцїв, бо через те пропадає мито: заграничні купцї, везучи товари далї, обовязані були платити мито, а коли везли сї товари купцї камінецькі, то мита не платили ⁸⁸).

Як ми вже знаємо, Львів в XV в. старав ся сю камінецьку торговлю взяти в свої руки: все що ішло з Камінця завернути до себе і піддавши свому праву складу змусити до продажі на своїм торгу. Камінчане піддали ся сим претенсіям, о скільки товари з Камінця йшли в район львівського торгу — до Галичини ⁸⁹). Але Львів тим не вдоволив ся і пішов далї, жадаючи, щоб усякий експорт з Камінця, куда-б не йшов, ішов на львів. Се було жаданнє дуже претенсійне. Через Поділє, на Камінець окрім доріг до Галичини здавна йшли иньші важні дороги на північ і схід. В звісних нам петиціях про вітвореннє дороги поза Львовом на північ, камінецькі купцї підносили, що вони здавна свобідно ходили на Луцьк через Олесько  ⁹⁰), і ми не маємо нїякої причини тому не вірити. Хоч львівські відпоручники заперечили тодї се й переконали короля, але все се був тільки виник львівських претенсій на права складу, які не могли мати значіння перед XV віком. Друга дорога вела з Камінця до Луцька на Кремінець: ми знаємо її з деяких вказівок XVI в. ⁹¹), але вона мусить бути значно старша — мабуть старша як XV в. Дорогу східню ми знаємо в сих часах головно як соляну — нею ішла сїль з галицького підгіря на схід, до Поднїпровя. Як посередня стація звісний нам тут Бар (давн. Ров); люстрація 1564 р. так каже про тутешнє мито: тамже беруть мито в Барі від соли, що з Коломиї возять до Київа, і від декотрих купцїв, що з Волощини тудою їздять до Білої Руси (взагалї північних земель) — його арендують за 90 золотих  ⁹²). Се, з певними змінами, які робили тут кольонїзаційні заверюхи — стара дорога з Галичини до Київа, звісна нам ще з XI-XII вв. Коли в серединї XVI в. вона йшла головно на Бар, то иньшими часами мусїла іти на иньші замки й городи, але загалом узявши, комунїкацийний рух мусїв в сїм напрямі істнувати, розмірно, досить значний.

Львів з кінцем XV в. хоче весь подільський транзіт, весь рух в сих напрямах завернути до себе. Правительство підтримує сї претенсії львівських купцїв. Як довідуємо ся з королївської грамоти 1526 р. ⁹³), король нераз наказував камінецькому старостї, аби не пускав купцїв ходити з Камінця до Литви (земель в. кн. Литовського, себто Волини й Київщини), і звідти до Камінця з поминеннєм львівського складу. Камінецькі купцї одначе не піддавали ся сим претенсіям, ходили далї, а староста не тільки що не робив їм в тім трудности, але навіть охороняв їх своїми служебниками від можливих неприємностей зі сторони Львовян. На соймі 1526 р. посли подільські просили короля знести сю примусову дорогу з Камінця на Львів, але львівські відпоручники поспішили предложити королеви грамоти на львівський склад, і король рішучо відкинув прошеннє Подолян, і ще раз остро наказав камінецькому старостї не позволяти купцям, що йдуть з Камінця або через Камінець „з дальших країв до земель в. кн. Литовського, обминати львівський склад, а непослушних арестовати”.

Претенсії львівської громади одначе ішли тут занадто далеко, аби їх можна було виконати, і в дїйсности не були виконані. Звернути торговий шлях камінецько-луцький, або камінецько-київсьвий на Львів, було-б рівнозначно властиво з повним скасованнєм камінецької дороги. Інтереси купцїв подільських і турецько-волоських, подільської шляхти й подільської адмінїстрації, що побирали доходи з тої торговлї, занадто сильно були звязані з сею справою, і накази короля й далї лишали ся без виконання: кілька тижнїв по останнїм наказї короля львівська громада вже висилає своїх відпоручників до Камінця на вість, що через Камінець ідуть якісь купцї з Волощини чи Туреччини до земель литовських і московських з поминеннєм Львова  ⁹⁴). І практика ся удержала ся й на далї. В люстрації 1564 р. ми читаємо: „мито камінецьке, що побирають з купцїв тих, що їдуть з Туреччини до Москви, Литви, або до Львова, іде на замок; воно винайняте річно за 600 зол. польських, бочку мальвазії й півкаменя перцю, вартости 10 зол., але з тою умовою, що як буде вітворена Московська земля  ⁹⁵), то цїна має бути підвисшена, а якби Турецька або Волоська земля була замкнена, то має бути зроблена відповідна знижка; иньшими часами, як купцї свобідно ідуть з Московської землї до Туреччини, а Вірмени з Туреччини і т. и., мито буває значно більше  ⁹⁶). Отже транзітний рух далї йшов з Поділя до земель в. кн. Литовського (головно на Луцьк) і до Московщини на Київ, з поминеннєм Львова. Вище, в історії того каравана пограбленого коло Остра, ми бачили дїйсно такий караван, що йшов з Камінця на Київ до Московщини. Камінець таким чином задержав за собою значіннє транзітної стації, самостійного огнища торговлї зі Сходом. Але запаси товарів західнїх для торгу з волоськими й турецькими купцями та вивозу туди камінецькі купцї робили головно у Львові, як побачимо низше. Дальшу дорогу замикав їм львівський склад, а в порівнянню з Луцьком або Берестєм Львів був і близшим і більшим торгом на такі товари.

На Волини Володимир протягом XIV в. тратить поволї своє першенство в торговлї, з яким бачили ми його вище. З кінцем XIV в. починає брати над ним перевагу Луцьк і як признана нова столиця Волини в XV-XVI в. зістаєть ся також головним торговищем волинським. Вага його лежала головно в полудневій торговлї. Ще за Любарта, як довідуємо ся з його грамоти 1378 р., були в Володимирі й Луцьку склади для торговлї з „поганськими краями”. Володимир, маючи від полудневого сходу склад в Луцьку, а від полудневого заходу — склад у Львові, до того опинив ся ще в дуже невигідній позиції з прилученнєм до Польщі земель по верхнїй Припети. Через те мусїв пізнїйше стратити зовсїм своє значіннє в полудневій торговлї, Луцьк же лишаєть ся далї важним центром сього торгу. Сюдою мусїли йти товари до земель білоруських і литовських, почасти також на балтийське Поморє. В згадуваних уже листах в. кн. Олександра говорить ся, що для купцїв заморських (розуміють ся тут полудневі) в землях в. кн. Литовського були два склади — оден в Київі, другий в „Великім Луцьку”. Виїмки по його словам, робили ся тільки під час перемирь з Туреччиною, коли купцї, що приходили разом з турецькими послами, перепускали ся разом з ними до дальших литовських земель  ⁹⁷). Отже, поза тими виїмками, мало бути се право складу абсолютне, без права переїзду з товарами.

За браком документального матеріалу не можемо переконати ся, о скільки остро Луцьк пильнував і виконував се право складу. Взагалї-ж торговельний примус в в. кн. Литовськім хоч практикував ся, не був так гостро переведений як у Польщі, й тутешнї міста не показували такої пильности й завзятя в використуванню й розвиванню своїх торговельних привілєґій  ⁹⁸). Не вхожу в се явище, що мусїло мати причину взагалї в слабшім розвиненню тут тих корпоративних, ексклюзівних форм міського житя, принесеного з нїмецьким правом. Констатую тільки, що як можна вивести з усього, — Луцьк не подбав так сконцентрувати коло себе торговельні дороги, як то зробив Львів.

Так з привилею кн. Острозькому 1578 р. довідуємо ся, що до Острога були здавна признані купцям зі всякими товарами свобідні дороги, „без усяких перешкод зі сторони луцьких митників”, „як з Польщі так і з в. кн. Литовського, зі Львова, Камінця, Київа й иньших наших замків, з Волощини й иньших заграничних земель”. Що більше, по словам кн. Острозького, на ярмарки, які були по иньших його містах і містечках (в Полонім, Колоднї, Красилові, Дорогобужу, Дубнї, Ровнї, Степани) купцї мали також право привозити й відвозити товари, не платячи луцького мита, й в. князь потвердив свобідну дорогу всякого рода купцям, коронним, литовським і заграничним до Острозьких маєтностей, під час ярмарків і поза ними, з поминеннєм Луцька й без оплати луцького цла  ⁹⁹). Хоч уже усильне акцентованнє тої свобідности від луцького складу й мита дає дорозумівати ся, що та свобода в дїйсности не була такою певною чи признаною, але й луцький примус в кождім разї не стояв міцно. З иньшого документу довідуємо ся нпр., що люде з Острога й Дубна їздили звичайно по сіль і иньші товари до Дрогобича й Коломиї й иньших галицьких міст і навпаки — їздили відти на Кремінець, минаючи Луцьк; доперва в 1520-х рр. митник луцький в інтересах своїх доходів почав змушувати їх їздити на Луцьк, і для того поставив своїх аґентів у Кремінцї. В оборонї своїх підданих виступив тодї кн. Острозький, покликуючи ся на свій привилей — що його піддані не платили мита луцького, ходячи „вЂчными дорогами великими и малыми”, і в. кн. наказав луцькому митнику не чіпати їх  ¹⁰⁰). Отже „ті великі і малі дороги” полудневої Волини не були сконцетровані на Луцьку ¹⁰¹). Право купцїв їздити до Острога на ярмарки і без ярмарків „съ куплями своими зо Львова, съ Каменца, съ Київа, съ Волоскоє земли и зъ инших замковъ и земель вашихъ и тежь чужихъ сторонъ дорогами вечными стародавными”, не платячи луцького мита і не їздячи на Луцьк, а з Острога іти „стародавною дорогою” до дальших земель в. кн. Литовського, минаючи Луцьк і не платячи луцького мита, — і пізнїйше не могло бути зломане луцькими купцями та признавало ся правительством.

І вилом сей не був одинокий. В 1529 р. кор. Бона випросила собі від в. кн. позволеннє заложити „мыто головноє великоє” в своїй пинській державі в м. Городку (теп. Давид — Городок на долїшнїй Горини). Тут мали платити мито купцї свійські, що йшли сухими дорогами й водою — р. Припетию, Горинею й Ветлицею, чи з Київа чи з Луцька, чи з иньших місць, в тім і „вси купци турецкіи и волоскіи и всякіи иныи, нашихъ и чужыхъ которыхъ кольвекъ земль”  ¹⁰²). Виходить, що не тільки в Київі, а і в Луцьку не виконувало ся вповнї право складу супроти таких чужоземських купцїв: вони могли іти через Луцьк з своїми товарами далї в землї в. кн. Литовського. І дїйсно, східнї купцї з своїми товарами були звичайними гістьми нпр. в Вильнї, як каже в. князь в одній грамотї (1551 р.): „Туркове, Татарове, Урмянове, Москвичи и иныи гости пріЂжчіи въ томъ местЂ нашомъ виленскомъ всякими куплями и товарами своими доброволне торгують” ¹⁰³).

Таж грамота 1529 р. окрім дороги з Волини на Городок полишає також дорогу на Пинськ. Се була головна дорога з полудневої Волини на північ, протеґована правительством в. кн. Литовського з фіскальних мотивів, від коли польська границя врізала ся глубоко в волинські землї любомльсько-ратенським зубом. Сей клин, що сягав околиць Пинська  ¹⁰⁴), розірвав стару комунїкаційну лїнїю з полудня на північ через Побуже, і взагалї мав дуже шкідний вплив на дальшу долю волинської торговлї. Хто йшов з Луцька або Володимира з товарами на Побуже просто, мусїв перейти через коронні землї й платити коронне мито, а потім знову мито литовське — в Берестю. Правительство в. кн. Литовського мусїло старати ся звернути рух круговою лїнїєю на городи в. кн. Литовського — на Пинськ (подібно як то зараз побачимо з рухом в напрямі зі сходу на захід) — не тільки таріфовими, а й просто примусовими способами. Та супроти сього далеко простїйшою і меньше скомплїкованою маршрутою ставала дорога через коронні землї на Львів, і нема сумнїву, що ся обставина немало причинила ся до збільшення торговельного руху на львівській лїнїї й ослаблення його на лїнїї волинській. Особливо на володимирській торговлї сї обставини мусїли відбити ся дуже некористно. Я мабуть не помилю ся сказавши, що головно через се й захиріла володимирська торговля XV в.: з остаточним прилученнєм Любомльської й Ратенської волости до Корони Володимир опинив ся в глухім кутї, між польською границею, й був засуджений на льокальну торговлю, а більші торговельні дороги пішли поза ним. Розірвано натуральну звязь територій, старі проторені дороги, природні комунїкаційні напрями, і сї некористні наслїдки утворення митної лїнїї на українській території відізвали ся тут найбільше сильно. Потерпів від того й Луцьк, хоч і меньше. Його торговельний рух, так як бачимо його з кінцем XVI в., мусимо уважити за ослаблений — тими некористними ґеоґрафічними обставинами, і всїлякими виїмками, які робили в. князї на користь ріжних сусїднїх державцїв — як от кн. Острозькі або кор. Бона.

За тим всїм луцький торговельний рух лишаєть ся досить значним. Він домінує над цїлою Волинею. Цифри мита дають до певної міри можливість судити про се.

Як ми вже бачили ¹⁰⁵), перед упадком торговлї, викликаним татарським опустошеннєм 1480-х рр., луцьке мито державили за 1525 коп. річно, що при звичайній податковій нормі (2 гр. від копи) дасть коло 60 тис. коп товарового обороту. В тім самім часї держава володимирського мита давала тільки всього 140 кіп! Мито київське в тім часї давало 950, берестейське 1100 кіп  ¹⁰⁶). В пізнїйших часах відносини сї представляють ся так: луцьке мито в останнїх лїтах XV в. давало 500 кіп, володимирське несповна 60, берестейське (з Городком) 430, київське коло 750  ¹⁰⁷). За в. кн. Олександра і в початках пановання Жиґимонта Луцьк давав 800 кіп, Володимир 60, Берестє (з Дорогичином) 500, Київ 700  ¹⁰⁸).

Таким чином в сїм часї Луцьк займає одно з найперших місць як торговельний центр в українських — і взагалї в землях в. кн. Литовського  ¹⁰⁹). Володимир зійшов попри нього зовсїм на третїй плян, а коштом його розвиваєть ся Берестє: туди, як побачимо зараз, примусово звертає в. княже правительство торговельний рух, що давнїйше в значній мірі йшов на Володимир. На значіннє спеціально караванної торговлї в волинськім оборотї вказує роспорядженнє в. князя: виплачувати з караванного мита луцького по 200 кіп річно воєводї київському  ¹¹⁰) — очевидно, цїле караванне мито луцьке було значно вище ¹¹¹). Яке значіннє в загальній сумі торгового обороту мала торговля самих луцьких міщан, цїкаву вказівку маємо з 1550-х рр. Луцькі міщане не платили мита, і правительство якийсь час потручувало з річної оплати державцїв суму, що відповідала скількости товарів, перевезених через волинські комори луцькими міщанами: мита з них рахували на 200 кіп, тим часом як загальна сума волинського мита виносила 2000 кіп ¹¹²).

Транзіт і загранична торговля волинська в напрямі зі сходу на захід підпала сильним перемінам під примусовими роспорядженнями правительства: з огляду на тойже любомльсько-ратенський клин вона силоміць була звернена на середнє Побуже. Ми маємо про се дуже інтересне сьвідоцтво — пояснення давнїйшого підляшського митника Данька Єсковича пізнїйшому митнику Міхелю Юзефовичу про митні порядки — вони писані в 1516 р. і кидають сьвітло на практику попереднїх десятилїть  ¹¹³).

Кияне, Черниговцї, Мозиряне, Пиняне, що йдуть до Люблина, Познаня, Варшави, Ґнєзна, пише він — нїколи не мали дороги на Ратно і Холм, а тільки на Берестє; хто хотїв би їхати иньшою дорогою, таких ми конфіскували з віку за промито — половина промита на в. князя, а половина на нас.

Купцї литовські — з Городка, Вильна й всїх иньших міст, їдучи до Прусиї, до Познаня, Варшави, Ґнєзна, Рославля (Вроцлава), мусїли ходити на Дорогичин і Цїхоновець, инакше у них забирали товари за промито.

Турки, Кафинцї, Кияне, Москвичі — всї давали від копи по 3 гроші. Коли вони не виїздили за границю в. кн. Литовського, то не платили „на обидві руки” (і за ввезене і за вивезене): брали з одної руки — котра була більша (чи ввезене, чи вивезене); коли ж мали виїхати за границю в. кн. Литовського, до Москви, або до Туреччини, то з поворотом платили другий раз мито від своїх товарів.

З тих пояснень бачимо, що товаровий рух, який з Київщини колись ішов старою Володимирською дорогою до північної Волини й далї „в Ляхы”  ¹¹⁴), литовське правительство примусовими способами звертало на північ. Тим способом поясняєть ся упадок торговельного руху на тій старій дорозї; сей упадок виразно виступає перед нами в ріжних уривкових звістках уже з кінця XV в. Мито звягельське (на Случи), разом з корчмою державить ся в 1488 р. за незначну суму — 36 кіп ¹¹⁵). Про Житомир казали люстраторам в половинї XVI в., що тудою з Київа переходять каравани хиба раз на кілька лїт: за двадцять лїт перейшло два каравани — оден турецький з Москви, отже мабуть вертав на Волощину тудою, иньший незнати який  ¹¹⁶). Дорога пішла тепер на Припеть — Днїпром до Чорнобиля, потім на Мозир і Пинськ, і в вище наведених поясненнях берестейського митника виступають сї міста, як етапи комунїкаційної лїнїї: Київ (з Черниговом) — Мозир — Пинськ. Люстрація мозирського замку дїйсно згадує про каравани чужоземських купцїв, що переходили тудою. Сею дорогою ішли товари з московських країв: в однім процесї ми стрічаємо ся з Жидами берестейськими й кобринськими, що з московським товаром ідуть до Берестя й Кобрина сим шляхом на Мозир — Петриків, понад Припетию  ¹¹⁷). Митник каже про купцїв московських, турецьких і кафинських, що йшли сюдою. Що транзітна торговля йшла сею дорогою в значних розмірах, потверджує цитована вже таріфа „старого звиклого” мита підляшських комор 1569 р. ¹¹⁸). Тут досить повно й детайлїчно вичисляють ся товари турецькі й московські, що йшли сюдою (я навів уже сї реєстри товарів). Далї маємо „товари литовські”, себто місцеві, що йшли за границю, — шкіра, лій, дерево, збіже, й „товари нїмецькі”, що йшли сею дорогою зза границї — сукна й иньші матерії, вироби зелїзні й шкляні та сіль (зрештою до сих реєстрів ми ще вернемо ся).

Огнища сього транзіту митник вказує досить докладно. Товари, не кажучи про місцеві, зі сходу ідуть: з Туреччини (головно через Луцьк і Київ, очивидно), з Криму (через Київ, Днїпровою дорогою), і з Московщини. Вони йдуть до Люблина і тудою далї — до Вроцлава, до Варшави та Познаня й до Прусії. Звідти — з Вроцлава, Познаня й пруських міст головно ідуть західноевропейські товари в землї північної Волини й Київщини, також в землї білоруські, литовські й московські.

Люблин і Познань грали отже для північної й східньої України подібну ролю, як Краків для західно-полудневої. Ріжниця була лише в тім, що сї міста не мали абсолютного права складу, як Краків, отже й не загорожували нашим купцям дороги далї на захід і на відворот. Люблин мав право складу на десять день: чужоземельний купець мав торгувати в Люблинї десять день, і потім міг везти свої товари далї. Познань — лише на три днї. Тож ми стрічаємо ся з подорожами наших купцїв і далї на захід; нпр. в однім документї Жид з Тикотина їде через Шлезк до Липська і тая робить торг з ніренберґськими купцями  ¹¹⁹). Але се, очевидно, стрічало ся рідше — звичайно не їхали далї Люблина та Познаня, задоволяючи ся тим, що можна було знайти на тутешнїх торгах, особливо — славних тутешнїх ярмарках.

Сї ярмарки стягали масу товарів, з заходу, сходу й полудня. Особливо люблинські, як можна судити, мали важне значіннє для наших країв — для Побужа, Полїся, Волини — не тільки північної, а й полудневої. Ми знаємо, вже що Люблин здавна служив для вроцлавських купцїв стацією в торговлї з руськими, особливо волинськими й полїськими землями. Три великі ярмарки — кожда трівала місяць, притягали в великім числї чужоземних купцїв й просто заможнїйших людей, що робили тут всякі запаси. Пізнїйший Старовольский — коли місто пережило вже найсьвітлїйші часи своєї торговлї, так пише про них: на сї славні ярмарки збирають ся Англїйцї, Шкоти, Італїйцї, Нїмцї, Москвичі, Перси, Вірмени ¹²⁰). Сюди йшли турецькі й кримські каравани з Київа й Луцька, товари московські й литовські, що йшли на берестейську комору, й замінювали ся на товари західноевропейські. Тут можна було зробити собі запас сукна і соли, футер московського й литовського привозу, вина й східнїх товарів, „крамних річей” місцевого й нїмецького виробу, й продати свої господарські продукти — віск, лій, шкіри, худобу й ин. ¹²¹) (для збіжа й иньших продуктів, як зараз побачимо, була иньша дорога). Наслїдком того всього люблинські ярмарки в торговельнім руху наших країв становили дуже важну рубрику. Рахунки побужських комор початку XVI в. приладжують ся до люблинських ярмарків, а в 1537 р. в. князь звертає увагу на те, що наслїдком ріжних переслїдувань (з релїґійних мотивів) Жиди з в. кн. Литовського не поїхали на останнїй люблинський ярмарок, і через те (і взагалї через ті переслїдування) в митах показував ся значний недобір.

Друга дорога, з поминеннєм Люблина, йшла на Сохачів і Ленчину з її околицями до Познаня, Вроцлава, Ґнєзна. Як поясняє правительство, уставляючи митну комору в Сохачеві, сюдою також ішли купцї „з Руси, Литви, Московщини”  ¹²²), і познанські та шлезькі торги, що лежали на сїй дорозї, мали для української торговлї також чимале значіннє.

Буг, як давнїйше, служив природною дорогою до Прусії. З XV в. розвиваєть на сїй дорозї в великих масах експорт продуктів лїсових — ріжного рода дерева, попілу, смоли; пізнїйше (в другій половинї XVI в.) до сього прилучаєть ся вивіз збіжа.

Про сей експорт будемо говорити низше, тепер піднесу лише, що він оживив ослаблену попереднїми заборонами польського правительства торговлю з Прусією, хоч і не відновив її давнього характеру: стара транзітна торговля східнїми товарами нпр. майже згинула, і зі сторони українських земель вивозили ся майже виключно сирові продукти свійського господарства, а взаміну їх ввозили ся західноевропейські продукти й фабрикати. З початку ся торговля концентрувала ся головно в Торнї, що своїм правом складу переривав безпосередню комунїкацію з балтийським побережем. ¹²³) Протягом другої половини XV в. сей торнський склад підпадає завзятим атакам з ріжних сторін — зі сторони експортерів Польщі й Литви, і зі сторони Ґданська, що концентруючи в своїх руках протягом XV в. продажу лїсових товарів і збіжа в західноевропейські краї, змагав до того, аби війти в безпосередні зносини з експортерами й завести з ними безпосереднїй торг західноевропейськими товарами. По довгій боротьбі, де складове право Торуня то ослабляло ся то скріпляло ся, се закінчило ся знесеннєм того права складу (1518), з деякими незначними виїмками. Північна торговля для цїлого вислянського басейну концентруєть ся тепер в Ґданську. Туди йдуть плоти й човни з лїсовими товарами, збіжем й иньшими продуктами господарства  ¹²⁴), відти приходять ріжні західнї товари — човни вертаючи везуть в значних масах вино, пиво, рибу — головно оселедцїв; сухими дорогами ідуть ріжні иньші товари. Не тільки на Побужу й Волини, але і в Галичинї бачимо дуже живі торговельні зносини з ґданськими купцями, безпосереднї і посереднї” — через люблинські й познанські ярмарки. В XVI в. і в XVII у Львові довіз пруський (посереднїй) починає в деяких галузях торговлї (як нпр. в дуже важній в ті часи торговлї сукном) знову брати перевагу над довозом краківським  ¹²⁵). Роздражнене упертістю, з явою Ґданськ тримав ся своєї свободи від митних оплат, забезпечених йому інкорпораційним привилеєм, і не піддавав ся взагалї балтийській полїтицї Польщі — торговельній і державній (в 1576-7 прийшло навіть до вітвертої війни між Польщею і з непослушним містом), польське правительство задумало було знищити Ґданськ конкуренцією иньших міст. Кор. Стефан знїс всї торговельні привилеї Ґданська й передав їх Торну й Ельбінґу (Ельбльонґу), а з Ґданськом заборонив всяких торговельних зносин. Се справдї відбило ся на торгу Ґданська, коштом котрого почав змагати ся Ельбінґ, а ситуація стала тим небезпечнїйшою для Ґданщан, що в Ельбінґу осїла ся анґлїйська торговельна компанїя, й сюди почав переходити торг сукнами й иньшими західноевропейськими товарами. Се змусило Ґданщан бути більш податливими супроти жадань польського правительства, згодити ся на заведеннє цла (т. н. Pfahlzoll) і взагалї стати уважнїйшими до директив польскої полїтики. З свого боку знову польське правительство, в інтересах шляхетського експорту, полишало невтральність Торну й Ґданську навіть підчас війн, які вела на балтийськім побережу. Взаміну своїх уступок і льояльности, Ґданщане жадали знесення анґлїйської компанїї в Ельбінґу, і правительство нераз видавало розпорядження в тім напрямі, але ославлений брак екзекутиви позбавляв сї роспорядження всякого значіння, і Ельбінґ вів далї конкуренційну торговлю анґлїйськими й взагалї західнїми товарами, хоч не годен був перебити в тім першенства у Ґданська. В 1628 р., за заслуги й утрати, які Ґданщане понесли підчас війни Польщі з Ґуставом-Адольфом шведським, правительство польське навіть дало було Ґданську монополь на довіз до Польщі заграничного сукна: сукно до Польщі не мало довозити ся инакше як за ґданською маркою ¹²⁶). Та при тодїйшнїй анархії ся монополїя ледво чи могла бути переведена в дїйсности.

Примітки

¹) Див. т. I ² с. 255-6.

²) Ottonis Gesta Friderici cap. 23.

³) Scriptores germ. hist. Scr. XII р. 642, див. у Васїлєвского ор. c. c. 138.

⁴) plaustra in Ruziam vel de Ruzia tendentia — привилей м. Еннса з 1191 р.

⁵) Привилеї м. Еннса з 1191 і 1192 р.-Archiv für österr. Geschichtsquellen т. X c. 83 i далї.

⁶) Galli Chronicon, вид. 1899 c. 4.

⁷) a quibusdam mercatoribus de Ruscia venientibus, qui rusticos predicte ville super spoliatione rerum suarum in Budensi ecclesia ferri judicio convicerant — Fejér т. VII. V c. 208.

⁸) Пop. т. II ² c. 470.

⁹) Fejér VII. V c. 143.

¹⁰) Fejér IX. І c. 209.

¹¹) Ibid. IX І c. 210, пор. т. IV c. 27-8 і 377.

¹²) Пригадаймо здивованнє Нїмцїв перед богацтвами Сьвятослава, поголоски про несчисленні богацтва, які дав за свій викуп Володар, або лєґенди про скарби, вивезені з Галичини Казимиром — див. т. II ² c. 64, 415 й ин.

¹³) З товарів, що приходять на Угорщину з Руси, в привилею Емерика згадують ся дорогі футра; між товарами, що приходять до Еннса, віск і шкіри — се мабуть товари з Руси.

¹⁴) Див. т. II ² c. 416.

¹⁵) Слово о полку Іг. X, Іпат. c. 341.

¹⁶) Іпат. c. 491 (рік 1220). Про топоґрафію епізода див. т. II ² c. 611.

¹⁷) Про власть Ґенуезцїв над Білгородом (Монкастро) згадують подорожники XV в. — Ґільбер Ляноа і Жан Ваврен — див. у Гайда ор. c. І c. 583.

¹⁸) До сього питання вернуся в звязку з “портами” XV в.

¹⁹) Іпат. c. 605.

²⁰) Див. т. V c. 224-5.

²¹) Вид. Buchon et Tastu c. 19, у Гайда II р. 719.

²²) Codex dipl. Prussiae II ч. 12 (cives de Thorun et Culmine mercatores qui sunt in terra Russie).

²³) Hansisches Urkundenbuch II ч. 271.

²⁴) Hansisches Urkundenbuch II ч. 690, пор. нашої Історії т. IV c. 27.

²⁵) Див. т. V c. 225.

²⁶) Viaggi alla Tana р. 161 — у Гайда II р. 789.

²⁷) Chroniken der deutschen Städte I р. 103, у Гайда II р. 719.

²⁸) Її представив недавно др. Кутшеба в своїй працї про торговлю Кракова.

²⁹) Korn, Breslauer Urkundenbuch І c. 169. Mosbach, Przyczynki do dziejów polskich z archiwum m. Wrocława c. 79.

³⁰) Hansisches Urkundenbuch III ч. 147 і 159.

³¹) Див. т. IV Історії с. 35.

³²) Kodeks m. Krakowa I ч. 29.

³³) se terra Russye propriis suis hominibus expugnasse et quod via illa solum suis hominibus mercatoribus patere debet — Korn, Breslauer Urkundenbuch c. 170; пор. пізнїйшу (о півтора року) відповідь його ibid. c. 172: de stratis versus Russyam quomodo rex Polonie dedit responsum, ita quod nulli hominum vellet favere nisi suis, qui sibi adiuti fuissent contra Tartaros et ad alios sibi inimicantes. Перший лист Вроцлавян до цїсаря в сїй справі датований 19/II 1354, отже дорогу на Русь Казимир замкнув не пізнїйше осени 1353 р., бо Вроцлавяне встигли вже удати ся до Казимира й дістати від нього відмовну відповідь не пізнїйше лютого 1354. Др. Кутшеба в своїй розвідцї про Східню торговлю (c. 12) кладе се замкненнє доріг на р. 1352, але виходить з помилки, датуючи папську булю в сїй справі 1352 роком. В розвідцї про краківську торговлю кладе він замкненнє доріг уже на кінець 1353 р. (c. 76).

³⁴) Breslauer Urkundenbuch c. 170.

³⁵) quomodo per mercatores inter dominos terre Prussye et Lythwanos tractatum sit de quadam strata propinque ducente de Prussia per Lythwaniam versus Russiam, ubi metas regni Polonie attingi non oportet — Breslauer Urkundenbuch c. 172.

³⁶) Мова йде мабуть саме про лїто 1356 р.

³⁷) Theiner Monumenta Poloniae I c. 769.

³⁸) Hansisches Urkundenbuch III ч. 532 і 533.

³⁹) Archiwum Sanguszków l ч. l, про сей трактат див. т. IV Історії, c. 41 і примітки.

⁴⁰) Hansisches Urkundenbuch III ч. 559. Записки не мають дати, вони мусять належати десь до третьої четвертини XIV в. Деякий коментар до них окрім сього видання ще у Кутшеби в цитованих працях — про Краків c. 8 і далї, про східню торговлю с. 14 і далї, також мапа Раверса.

⁴¹) Кутшеба правдоподібно здогадуєть ся, що тут подекуди товари помішані, і прим. лисячі й овечі шкіри ішли не до Володимира, а звідти.

⁴²) Сї оплати подані в якійсь незрозумілій валютї; правдоподібно тут маємо нїмецькі означення руської монети, нпр. ½ mr. правдоподібно — ½ гривни, kune може бути куною. Справа утруднюєть ся тим, що ми не маємо иньших рахунків на волинські гроші середини XIV в.

⁴³) Дюри в папері.

⁴⁴) Kodeks m. Krakowa І ч. 41-40. Hansisches Urkundenbuch IV ч. 529.

⁴⁵) Hansisches Urkundenbuch IV ч. 454.

⁴⁶) Codex dipl. Prussiae III ч. 106.

⁴⁷) Hansisches Urkundb. IV ч. 454.

⁴⁸) Kodeks m. Krakowa I ч. 63.

⁴⁹) Див. Kutrzeba Handel Krakowa c. 34-5. В уложених тодї з поморськими містами трактатах вітворена була дорога до моря і купцям з руських земель (uth Rutzenlande Rutzen — Kodeks m. Krakowa c. 92, 95, 98, 105), але не знати, чи користали вони з сеї можности.

⁵⁰) Scriptores rerum prussicarum III c. 168, 623, Najstarsze księgi Krakowa II c. 231.

⁵¹) Sattler Handelsrechnungen des Deutschen Ordens, 1887. Kutrzeba Handel ze Wschodem c. 32.

⁵²) Ibid. c. 102-3, 137, 181, 266.

⁵³) Sattler 279, 291, 299, 301.

⁵⁴) Kutrzeba ор. c. c. 32.

⁵⁵) Multociens domino regi per expertos senes mercatores certa strata a Prussia ad terras Ruthenorum descripta est, et per litteras autenticas sive fidem facientes talem fuisse stratam et a longis retroactis temporibus a mercatoribus usitatam eidem domino regi comprobatum est, et instanter in multis placitis petitum est ab eodem, ut iuxta inscripcionem suam predicta strata esset libera, hoc tamen non obstante articulo supra dicto non potuit obtinere — Codex epist. saec. XV, т. II c. 277.

⁵⁶) Volum. legum I c. 81.

⁵⁷) В високій мірі характеристично — супроти прийнятої в польській лїтературі аксіоми, що Польща була посередником Заходу на Сходї й прилучила руські землї до західньої культури, — що в дїйсности як раз Польща, польське правительство й суспільність заборонами й иньшими насильними способами розірвали безпосереднї зносини Руси з західнїми, нїмецькими землями, навязані й розвинені в часах староруських!...

⁵⁸) Mosbach, Przyczynki do dziejów polskich z archiwum Wrocławia c. 91 (1417).

⁵⁹) Ibid. c. 98 (з р. 1447).

⁶⁰) Pomniki m. Lwowa II pag. 73, 79, 140, 183, 249, 274 — перед р. 1414; для пізнїйшого нпр. Akta gr. i ziem. VI ч. 24, реґести з книг радецьких львівських у Кутшеби Handel ze Wschodem c. 44-5.

⁶¹) Кутшеба бачить доказ розвою сих ярмарок уже в цитованім привилею 1414 р. Се ледво, але в процесї 1485 р. справдї маємо на се вказівки.

⁶²) Kodeks m. Krakowa I ч. 143.

⁶³) Ibid. ч. 195.

⁶⁴) Akta gr. i ziem. III ч. 123.

⁶⁵) Racione preclusionis et prohibicionis vie thartarice — Kodeks m. Krakowa І ч. 54 і теж ч. 58. Д. Кутшеба (Handel ze Wschodem c. 112) припускає, що було таких привилеїв два — Єлисавети і потім потвердженнє Людовика, але в тих документах (цитованих вище — ч. 54 і 58) не видко того: Людовик говорить лише про оден свій привилей.

⁶⁶) Kodeks m. Krakowa I ч. 47.

⁶⁷) Ibid. ч. 54.

⁶⁸) dass dy Nyderloge blybe czu Ladymir czu Luczk und czu Lemburg, als is alders her vormols gewest ist.

⁶⁹) welde uch ober unzer Herre der Konig gewolt tun und hyse den gast durch uwer lant ken Heydenlant czyn...

⁷⁰) Akta grodz. i ziem. III ч. 30. Грамота видана 18/XI. 1379, уже по відкликанню Людовиком його привилею для Львова (що наступило 21/VIII), і у Львові мусїли вже знати про се відкликаннє, але хотїли й надїяли ся удержати ся при праві складу. Толкувати їх порозуміннє з Любартом так, що львовяне не знали тодї ще про відкликаннє, як робить др. Кутшеба (ор. c. 112), не можна: пришлось бы думати, що у Львові по трох місяцах не знали про відчиненнє татарської дороги. Але вповнї можливо, що Любарт не знав, видаючи свою грамоту, про знесеннє львівського складу.

⁷¹) Kodeks m. Krakowa I ч. 58

⁷²) Kodeks m. Krakowa I ч. 56; грамота без імени князя і без дати, має тільки латинську напись, що означає її час. Грамота стоїть в певній суперечности до грамоти Любарта Львовянам з попереднього року. Мабуть Краковяне представили йому, що львівський склад уже скасованний, і зобовязаннє дане Любартом Львовянам тим самим стратило силу.

⁷³) Kodeks m. Krakowa І ч. 60,103, і 104.

⁷⁴) Див. акти процесу їх з краківськими купцями з р. 1396,1403 і 1406 — Kodeks m. Krakowa I ч. 83, 102, 108 (з ориґіналів у Прохаски Materyały ч. 18, 21). В 1400-х роках трактовано спеціально ще питаннє про дорогу до Волощини, що тодї починає наберати важного значіння: чи дотикають її тіж обмеження що до татарської дороги. Львів стояв на сїм становищу. Судцї признали противне: волоської дороги не дотикає право Львова на примусовий двотижневий торг сторонських купцїв у Львові.

⁷⁵) Statuimus insuper, quod deposicio salis et mercimoniorum in civitate nostra Lemburgensi prenotata fore debeat, veluti tamen fuit temporibus ab antiquis — A. g. z. III ч. 42; тамже подтвержденє Ягайла з тогож року ч. 44. Се признаннє не мало, очевидно, сили супроти виразних постанов привилея з 1380 р., і тому в своїх процесах з краківськими купцями Львовяне навіть не згадували про нього.

⁷⁶) При подтвержденню 1424 р. згадані слова змінено так: depositio salis et оmnium mercanciarum... fore debeat et permanere, i додано застереженне, що купцї не мають обминати Львова (ib. ч. 98).

⁷⁷) 3 Краковом дїйсно було неможливо вийти на своє. Навіть коли Львів дістав в 1503 р., для полїпшення свого добробуту, привилей такий, що сторонським купцям не вільно торгувати нї з ким, тільки з львівськими горожанами, Краковяне не піддали ся сьому, і король признав їм правду — A. g. z. IX ч.147, 154 і Kodeks m. Krakowa I ч. 223.

⁷⁸) Akta gr. i ziem. VI ч. 36. Одначе кілька лїт перед тим (1456) як раз львівські купцї процесовали ся з камінецькими за се право складу — A. g. z. V. ч.143.

⁷⁹) Akta gr. i ziem. IX ч. 143, Consularium leopoliensium lib. II c. 7, 160, 162, 176, (м. Стрий, Теребовля, Галич, Тисьмениця) — вказані у Кутшеби ор. c. 120.

⁸⁰) Нпр. в Akta gr. і zіеm т. V ч. 64, 130, VI ч. 103, VII ч. 73-74, IX ч. 143 і т. и.

⁸¹) Akta gr. і ziem. VI ч. 46.

⁸²) Ibid. V ч. 104.

⁸³) Ibid. VI ч. 67.

⁸⁴) Кілька здогадів у сїй справі у Кутшеби op. c. c. 119.

⁸⁵) Akta gr. і ziem. т. VII ч. 35.

⁸⁶) Przezdziecki Podole, Wołyń, Ukraina I с. 158-9.

⁸⁷) Akta gr. i ziem. X ч. 862, 958, 1160.

⁸⁸) Ibid. ч. 1654.

⁸⁹) Не було й тут без нарушень — так в 1511 р. король видає новий наказ камінецьким купцям, аби не минали львівського складу: маючи позволеннє обминати його лише їдучи за припасами для власного ужитку (pro victu et amictu), аби не обминали з товарами. — Матеріали для історії сусп.-пол. і екон. відносин Зах. України ч. 48.

⁹⁰) Quam viam temporibus antiquis asserebant esse eis expositam — A. g. z. VI ч. 46.

⁹¹) Нпр. скарга перед луцьким судом пинського купця Андруховича, що ішов з Туречини з товарами і кремінецькі митники у нього забрали товари — Опись актовой книги кіевскаго архива ч. 2043 док. 552. Пор. низше скаргу кремінецького старости в справі перегнаних без мита волів.

⁹²) Архивъ югозап. Россіи VII. 2 c. 134.

⁹³) Матеріали ч. 75.

⁹⁴) Записка у Iorga Relatiile c. 18.

⁹⁵) Був то час війни з Москвою.

⁹⁶) Архивъ Югозап. Россіи VII. II. c. 169, пор. Жерела до іст. України-Руси VII c. 88 (люстрація 1570 р.).

⁹⁷) Skarbiec ч. 2096, Акты Зап. Р. І ч. 154.

⁹⁸) Про реґуляцію доріг правительством в. кн. Литовського див. у Д.-Запольского Госуд. хозяйство c. 532-3 — приклади переважно з невиданих актів, але на жаль — тільки з голими цитатами сих актів.

⁹⁹) Archiwum Sanguszków III ч. 432.

¹⁰⁰) Бершадскій Документы и регесты І ч. 112.

¹⁰¹) Документ в уривку у Д.-Запольского ор. c. 527.

¹⁰²) Акты Юж. и Зап. Рос. І ч. 92.

¹⁰³) Бершадскій II c. 20.

¹⁰⁴) Див. т. IV- мапу й пояснення до неї. На вплив утворення сього клина на розвій волинської товговлї, спеціально — на упадок Володимира, як торговельного огнища, досї якось не звернули уваги дослїдники української торговлї.

¹⁰⁵) Див. вище c. 12-3.

¹⁰⁶) Бершадский ор. c. c. 13 і 21, пор. 10 і 14 (у Довнара-Запольского Госуд. хозяйство в. кн. Литов. І c. 559 луцьке мито пораховано хибно на 2100 кіп, а володимирське, на c. 14 дод.-100 кіп).

¹⁰⁷) Акты литов-рус. госуд. І ч. 53, 56, 57, 64.

¹⁰⁸) Акты Зап. Рос. II ч. 1, Акты Юж. и Зап. Р. II ч. 82-84, 86, Бершадскій І ч: 46-7, Акты лит.-рус. гос. I ч. 89; цифру володимирського мита беру від Довнара — Запольского (дод. с. 14) з невиданого акту.

¹⁰⁹) Цифри мита з иньших земель в. кн. Литовського у Д.-Запольского ор. c. c. 559-562.

Для дальших років цифри мита українських комор не так повні й докладні (вони зібрані у Д.-Запольского ор. c. дод. 21 і далї). В 1510-11 р., за 13 місяцїв Луцьк разом з Берестєм дав 1195 кіп, Володимир 67, Більськ 200, Дорогичини 24 (Акты лит. госуд. ч. 133). В 1519-22 мито берестейське державлене за 1300 кіп річно (Д.-Запольский c. 22, з невид.). В р. 1524-6 волинські і побужські мита, з коморами соляними й восковими, державлено за 3000 річно, а від 1529-32 р. знову по 2600 кіп і 333 угор. золотих (Бершадскій І ч. 78, Акты лит. гос. ч. 192). Потім всї волинські мита, разом з митом Острозьких підданих, що давнїйше належало кн. Острозьким, видержавила кор. Бона за 1300 кіп річно (Д.-Запольскій c. 24). В 1544-6 рр. волинські мита державлять красноставські купцї-Русини Іван і Олекса Борзобогаті за 1800 кіп річно, потім в 1553-5 за 2000 і в 1556-8 знову за 1800. Побужські мита разом з городенськими 1546-8 рр. державить дворянин господарський Єрмолич за 3000 кіп і 100 зол. річно, і потім, від 1553 р. в тій же цїнї переймають їх Борзобагаті; від 1556 р. вони платили за нього 3100 кіп і 300 золотих. Волинські мита держали Борзобогаті, потім иньші державцї за 1300 кіп, від 1565 за 2400, побужські за 3308, потім підвисшили до 4000 кіп (Д.-Запольскій І c.). Сї цифри остільки ріжнять ся від попереднїх лїт, що в них пораховані й доходи від державного торгу солею й воском, що до р. 1520 раховали ся осібно, і їх треба-б дочисляти до цифр мита попереднїх років. В 1507-9 рр. по рахунку Д.-Запольского восковнича і солянича комора луцька давала до 388 кіп, володимирська до 75 кіп, берестейска 750, дорогичинська 35 кіп.

¹¹⁰) Акты Юж. и Зап. Россіи II ч. 139.

¹¹¹) Кілька документальних звісток з описей луцьких книг і деяких невиданих актів про східнїх купцїв у Луцьку зібрані Ал. Верзиловим в цитованій його розвідцї.

¹¹²) Д.-Запольский ор. c. дод. c. 28 (з невид. акту Лит. Мет.).

¹¹³) Видані у Бершадского І ч. 66.

¹¹⁴) Про неї див. в т. І ² c. 267-8.

¹¹⁵) Бершадскій І ч. 17.

¹¹⁶) Архивъ Юго-Зап. Рос. VII. І c. 146.

¹¹⁷) Бершадскій І ч. 166 і 167.

¹¹⁸) Д.-Запольскій Госуд. хоз. І дод. c. 46.

¹¹⁹) Акты Южной и Западной Россіи II ч. 92, Бершадскій І c. 277 (див. про се ще низше).

¹²⁰) Polonia, вид. 1656 с. 29. Пор. Балїньского і Лїпіньского Starożytna Polska III ² c. 243.

¹²¹) Див. нпр. Опись луцької книги ч. 2039 л. 41 — про два вози з товарами, що йшли з люблинського ярмарку до Полонської маєтности Лаского; пор. низше виказ товарів, які віз собі з луцького ярмарку до Острога міщанин Плескач. Кілька дрібнїйших звісток про ярмарки люблинські й познанські (окрім поданих низше) див. Бершадскій І c. 229, II c. 35.

¹²²) Бершадскій т. III (Рус.-евр. архивъ III) ч. 26.

¹²³) Oesterreich Die Handelsbeziehungen der Stadt Thorn zu Polen von der Gründung Stadt bis zum Ende des XVI Jhrh. (1232-1577) — Zeitschrift des westpreussischen Geschichtsvereines т. XVIII (тут розд. 6 і 7 про торговельні дороги на Україну й предмети торговлї) і XXXIII, також старші працї: Wernicke Geschichte Thorns, 1839-42, Kestner Beiträge zur Geschichte der Stadt Thorn, 1882.

¹²⁴) Див. нпр. процес про транспорт воску, полотна і хмелю з Тикорина до Ґданська 1526 р. — Бершадскій III ч. 133.

¹²⁵) Так з рахункових книг львівської фірми Шольца і Боіма виходить, що в рр. 1600-4 зі всього закупленого сукна від ґданських купцїв куплено 32%, від краківських 28%, що до вартости — від ґданських 54% (бо то були дорожші сорти), від краківських 13% (Матеріали до історії торговлї Львова — Записки т. 65 c. 10-2). З пізнїйшої рахункової книги Гайдера (1618-34) перевага ґданського привозу виступає ще сильнїйше: від ґданських купцїв закуплено 60%, від краківських 20% загальної вартости сукна (ibid. c. 44).

¹²⁶) Volum. legum III c. 278.

Попередня     ТОМ VI     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ I. Стор. 2.]