Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ II. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ II     Наступна





РОЗВІЙ ВИВОЗУ ПРОДУКТІВ ГОСПОДАРСТВА В XV-XVI В.: СТЕПЕНОВАННЄ ВИВОЗУ. ВИВІЗ ФУТЕР. ВИВІЗ ВОСКУ І МЕДУ. ЕКСПОРТ ХУДОБИ, ГУРТИ ВОЛОВІ, СТАТИСТИКА ЇХ З ГОРОДЕЦЬКИХ МИТНИХ ЗАПИСОК, ПОЛЕКШІ ДЛЯ ШЛЯХЕТСЬКИХ ГУРТІВ, КІЛЬКА СТАТИСТИЧНИХ ДАТ З ПОЧ. XVII В.. ЕКСПОРТ РИБИ: ТОРГ РИБОЮ, СОЛЕННЄ ЇЇ, СТАВИ, ЇХ ЕКСПЛЬОАТАЦІЯ.



Як то мусїло бути з самої природи річи, Захід звертав ся по продукти Східньої Европи в міру того як вичерпували ся серед давнїйшого й інтензивнїйшого людського житя його власні природні богацтва, і в тім порядку, як висихали джерела і запаси сих продуктів в його власних краях, звертав ся він по них до країв меньше виснаджених людським житєм, — з початку до близшого, потім до дальшого сусїдства. Відвічні лїси перші стратили свою дївочу неприступність, а їх фавна перша підпала знищенню під рукою чоловіка, і по сї річи передовсїм звернув ся західнїй купець до богатих, невичерпаних ще в своїй некультурности країв Східньої Европи. „Скора, віск і мід” були тому перші продукти східно-европейського господарства, які знайшли попит на Заходї (на полуднї також, але що полудневий експорт в тих часах, які нас тепер займають, не грав ролї в господарстві наших країв, то ми лишаємо його на боцї). Вони пішли на експорт уже в часах передісторичних і служили предметом вивозу в часах староруських і пізнїйше. За тим пішло запотрібованнє з одного боку на сам лїс — на дерево й на лїсові півфабрикати, як попіл, смола, дьоготь і т. и., з другого боку — на домашню худобу й її продукти (шкіри, лій) та на рибу. Вивіз їх бачимо уже в значнім розвою в XV віцї. Найпізнїйше, бо доперва з самим кінцем XV в., звертаєть ся Західня Европа по збіже. Сей попит доходить до наших земель, як я уже підносив — в другій половинї, а переважно — в останнїй чверти XVI в. і робить тут рішучі переміни в економічнім житю і в системі господарства. Перше нїж перейти до нього, ми оглянемо експорт продуктів старого господарства — ловецтва, пчільництва, скотарства, лїсових продуктів, щоб порозуміти, як впливав на розвій нашого господарства той вивіз, і тодї перейдемо до торгу збіжем і тих перемін, які внїс він в те старе господарство.

Найстарший з порядку експорт — вивіз футер, має для господарства сих часів уже невелику вагу. Коли ще дань збирала ся з цїлих великих українських країв по „чорній кунї” від диму, як оповідає лїтописець про деревлянську дань X в., було чим торгувати. Але вже в XI-XIII вв. українські князї й купцї, без сумнїву, торгували більше північними шкірами як своїми, хоч куниць і бобрів, не кажучи про вовків і лисів, білок і зайцїв, було ще і в своїх лїсах по достатку. Вже тодї торг футрами був тільки в части свійський, а в части привозовий — відколи північні волости вийшли з безпосередньої залежности від українських князїв (то звачить з кінцем XI віка). Одначе вивіз своїх футер мусїв мати ще досить значні розміри, судячи з того значіння; яке ловецтво й боброві гони мають в XV і на початку XVI в.: ще ж на початку XVI в. куниць селяне дуже часто дають „шерстю”, а боброві гони служать ще дуже реальною галузею господарства (виріжнити в західнїх звістках вивіз спеціально українських футер не можна, бо там в видї привозу de Russia або de Polonia сумарично трактуєть ся привіз і з українських і з північних земель). Але вже в середнїх десятолїтях XVI в. ловецтво стає архаїзмом — „зьвір виплошав” тодї вже навіть в найглухших кутах, як нпр. Ратенське староство 1), й дани „шерстю” все частїйше заступають ся грошевим викупом, заховуючи тільки давні зьвірячі назви. Через Україну на Захід і на Полудне йдуть футра московського привозу і з другої половини XVI в. се вже товар par excellence „московський”. Футра місцеві попри нього мають другорядне значіннє 2).

Тривкійше держить ся торг продуктами пчільництва, воском спеціально. Понятє про те значіннє, яке мав він в східноевропейськім вивозї XIII-XIV вв., дають нам торговельні умови й устави Новгорода, Смоленська й Полоцька. Поруч футр в тім часї се в них найважнїйший предмет вивозу 3). В звісній уже нам описи доріг і мит з Галичини й Волини до Прусії в другій половинї XIV в. 4) футра (й шкіри) та віск також виступають як ті місцеві продукти, що йшли на експорт з Волини й Галичини. Тому що торг воском і цїна на нього богато залежали від його якости, себто чистоти, й довіря до неї, то його продажу й вивіз рано взято під громадську контролю, аби запобігти випускови воску занечищеного, часом навіть підмішаного навмисно, для збільшення ваги — порівняти нпр. скарги ріжних купцїв на полоцький торг, що до воску домішують дерево, камінь, лій і т. и., і уставленнє кари на тих нїмецьких купцїв, що купили б і привезли нечистий віск 5). Тому заводить ся громадська „воскобойня” cerepressorium, звісна нам у Львові від середини XV в., але заложена очевидно уже давнїйше. Віск, що йшов з Галичини, чи в натуральнім видї, чи вже стоплений в так звані „капи” (кап, реcies, велика штука, що важила близько 3 сотнарі), не міг іти но перейшовши через сю міську воскобійню (примус був тільки для її східно-полудневої части, з Поділєм — звісного нам району львівського примусу). На знак, що він перейшов сю контролю, віск дістав в нїй витиск міської печатки, і вона служила ґарантією його чистоти і якости 6). До контролї сеї привязувано велике значіннє: коли в 1600 р. зловлено одного Жида, фактора пана Гербурта, що хотїв провезти віск контрабандою, сфальшувавши міський штемпель, і його протектор просив за ним, львівський маґістрат представив на то, як то важно не тільки для міста, але й для цїлої Корони, аби той товар виходив до чужих країв без домішок,” і Гербурт відступив від свого прошення, годячи ся на те, аби Жида повісили, хоч би треба було поставити на нього нову шибеницю 7).

Вивіз воска був так значний, що правительство литовсько-польське задумало взяти його в свої руки і на тім заробити. В 1496 р. король Ян-Ольбрахт уставляє воскову комору у Львові, де мали купувати віск від своїх купцїв і продуцентів „за справедливою цїною, без шкоди й проволоки”, й продавати за границю 8). За прикладом його пішов в. кн. Олександер, уставивши воскові комори в Луцьку, Володимирі, Берестю, Більську, Городнї й дальших містах, де осібні восковничі мали за скарбові гроші купувати віск „к потребЂ мынцы в. кн. Литовского” 9). Хоч не заводило ся державної монополїї, і не весь віск ішов через руки правительственних аґентів, але все ж таки справоздання сих комор, які маємо з рр. 1507-8 дають нам понятє про великі розміри торгу воском. Так з берестейської комори заберає Бонар, краківський купець і банкир, одного року понад 2600 каменїв воску, з луцької за два роки 4617 каменїв; сам управитель берестейської комори М. Єзофович вивіз за границю 811 каменїв; восковничим місцевим (луцьким, володимирським і берестейським) в. князь позволив вивезти за границю десять штук воску, то значить яких 5.000 каменїв 10). Загального доходу берестейська воскова комора за два роки 1507-8 дала 1012 кіп грошей; коли М. Єзофович з воску, вивезеного ним за границю, заплатив по копі від 15 каменїв, то се може дати деяке понятє про розмір вивозу воску 11).

На Львів в значних масах в XV-XVI в. ішов віск волоський, як то вже знаємо 12), але також в великій скількости вивозив ся мед і віск місцевий та подільський. Торг ними ще при кінцї XVI і в першій половинї XVII в. становив одну з поважних позицій місцевого обороту. Так оден з краківських купцїв Гельгорн р. 1580 забирає воску ві Львові партиями за 1000 золотих і вище; другий неґоціант вивозить 1594 р. сто бочок меду. В 1634 р. оден з львівських неґоціантів законтрактовує від Калїновских в сумі 29 тис. зол. ріжні продукти з їх уманських маєтностей, в тім і мед солодкий (неварений), що має бути відставлений його підданими до Львова на час ярославського ярмарку 13); а три роки пізнїйше італїянський неґоціант Атаванті робить контракт з львівським купцем на звиш 3500 каменїв воску за цїну 68 тис. золотих 14).

Ішли сї продукти головно в міста середно-европейські, а посередниками служили Люблин, Краків, Ярослав. Так в рахунках луцької воскової комори самі рахунки привязують ся до люблинських ярмарків 15). М. Красностав дістав право складу для меду сирового — „товарів, що з Волини й Поділя везуть на Люблин і Казимир” 16).

Експорт худоби в наших джерелах стає замітним від другої чверти XV в., але тодї він уже значно розвинений, так що зачати ся його розвій мусїв уже ранїйше. Головним ринком його був Шлезк уже тодї й зістав ся ним аж до XVIII в. включно. Уже з 1426 р. маємо королївський привилей, виданий наслїдком скарг львівських міщан, що вони, йдучи з волами на вроцлавські ярмарки, терплять ріжні трудности й прикрости від шляхти й ріжного стану людей під покривкою шкод, які мовляв чинять їм ті гурти волів, особливо в Сендомирщинї; король гостро, під високою карою забороняє чинити які небудь трудности купцям зі Львова й иньших галицьких міст 17). Дорога ся в тих часах була вже настільки прийнята, що кілька років пізнїйше король як привілєґію позволив краківським різникам, і то лише для своїх яток, гнати з Руси — з землї Сянїцької, Перемишльської й Ярославської, волів простою дорогою на Ряшів, Ропчицї й Коросно, але не на Сандомир, і сей привилей богато разів потім по прошенню тих різників потверджував ся 18),

Для XVI в. сьвідоцтво того значіння, яке мав експорт волів в торгу земель польської Корони з середньою Европою, через Шлезк, дають постанови польського правительства про замкненнє сеї границї для свійських купцїв — в них експорт волів все виступає як оден з головнїйших або найголовнїйший предметів торгу 19). Рахунки краківської митної комори дають нам близше понятє про се, вказуючи як головні предмети експорту волів і шкіри (в дальшій уже лїнїї віск, мід, рибу) 20).

Експортові дороги для волових гуртів в серединї XVI в. були ще раз зреґульовані, наслїдком спорів, які йшли між гуртівниками й митними урядниками: „купцї з волами й иньшими товарами, їдучи з Руси, Поділя й Волощини, мали йти на Львів, Городок і Перемишль на Сендомир”, з Волини на Люблин і Радом, а не вільно з ворожих земель гнати на Волинь, і відти на Люблин 21). Пізнїйше таке митне суперництво між Галичиною й Волинею стратило своє значіннє — з прилученнєм Волини 1569 р., і з Галицької та Подільської землї гурти йдуть також на ярмарки луцькі. Ярмарки львівські, луцькі, ярославські служили головними збірниками худоби, а більш рухливі дїдичі й згінники гнали гурти просто до Шлезка, що зістаєть ся головним торгом, бо головний експортовий торг Польщі в XVI-XVII в. — Ґданськ в торгу волами грає другорядну ролю 22).

Головним тереном, з якого збирала ся худоба до експорту, була східно-полуднева Галичина — земля Галицька і в части Львівська, Поділє й полуднева Волинь. Пізнїйше, з розширеннєм панського господарства на Побоже й Поднїпровє, гурти волів починають іти і звідти. Значні транспорти волів скуповували ся місцевими неґоціантами і панами також з Волощини. Експортували головно волів, а поволовщина, давана селянами семого, шестого, пятого, а навіть третього року, як на Поділю, давала чи не головний їх контінґент. Як оден з старших контрактів, наведу умову воєводи Станислава з Ходча, старости галицького й теребовельського, з міщанином львівським Вільчком з 1473 р. Сторговано волів по 2 зол. за штуку, і воєвода за виплачені йому Вільчком 1400 золотих зобовязуєть ся за рік, на весну (на великодні сьвята) дати 700 волів, добре вигодованих, добре викормлених протягом цїлої зими 23). З поміж продуктів місцевого господарства се був тодї товар так поплатний і пошукуваний, а до того легкий до експорту, що в другій половинї XV і в першій половинї XVI в. при браку й неприступности гроша воли служили в Галичинї мов би суроґатом монети — наче в гомеровських часах, коли на воли рахували вартість річей, продавали і купували. Бачили ми вже в вище наведених прикладах, як шляхта складала ся в потребі на публичні цїли волами, як волами платили за протекцію, давали кубана й т. и. Так в 1463 р. подільська шляхта ухвалила дати по волови від лану на викуп камінецького староства з рук Бучацких, і воно було дїйсно за ті воли викуплене; кілька лїт пізнїйше таку ж складку зложила шляхта львівська на викуп львівського староства від Одровонжів 24). Православні, добиваючи ся відновлення галицької катедри, обіцюють кор. Бонї двіста волів, а уневажненнє привілєґії латинського арцибіскупа на обсаду галицького намістництва коштувало їм 300 волів, розданих королеви, його жінцї й ріжним сенаторам 25).

Рахунки з оплат побираних в Городку — одній з стацій на тій воловій дорозї, за пашу в 1530-х рр., які маю в своїм розпорядженню 26), дають нам докладне понятє про розміри експорту волів та торг ними. Так в сезон 1534 р., протягом червня 27) перегнали Ю. Ґрац з Кракова 250 волів, Шілїнґ з Кракова 1200, Баран зі Львова 485, Лукаш зі Львова 70, Бабич зі Львова 600, Стецко Лазур 570, Стан. Ловіч зі Львова 450, Антоній мясник зі Львова 270, Ізраель Жид зі Львова 450, Лазар Жид з Туробина 340, Ян Квартник зі Львова 620, Огас Вірменин зі Львова 600, Гандель міщанин львівський 318, Осей Жид зі Львова 282, Еразм Станцлевич зі Львова 412, Васьво Кибалка зі Львова 305, Як. Сливка зі Львова 35, Лаврентий зі Львова 60, Макар зі Львова 50, Станислав зі Львова 100, Михаляк зі Львова 200, Ян Сметанка з Познаня 367, Абрам Жид зі Львова 211, Йосиф Миклашів зі Львова 200, Марко Жид зі Львова 451, Фицек міщанин львівський 70, шл. Ключовский 871, Ґрац зі Львова 400, Дітріх з Познаня 100 і другий гурт 313, Ізраель Жид зі Львова 308, Гневячка з Розницї (Roznycza) 405, Міхель Жид з Острога 800.

В липню зачинають гнати волів на успенський ярмарок до Ярослава 28), женуть: Яцко й Давидко міщане львівські 90, Міхель з Острога 616 і кілька день пізнїйше ще 837, Абрам Жид зі Львова 27, шл. Хшонстовский 219, Мисько пекар зі Львова 21, Давид Жид зі Львова молодих волів 67, Іванко зі Львова волів 700, Якуб син Міхеля з Острога молодих 340, старших 783, Абрам Пирог Жид з Острога 201, Кошин Жид зі Львова 210, Якуб Жид зі Львова 45, Филип Русин зі Львова 86, Ян Квартник Старший зі Львова 755, Квартник молодший 93, Станцлевич зі Львова 211, Ісачко Мосей зі Львова 710, Огас Вірменин зі Львова (не написано, судячи з оплати 550), Мошко Жид з Острога 140, Олександро Жид звідтиж 160, Іван Русин зі Львова 56, Сенько швець з Матвієм зі Львова 740, Мосїй зі Львова 400, Давид Жид з Олеська 85, Мик. Рогач зі Львова 140, Данило Жид звідтиж 187, Соломон і Юда звідтиж 217, Ісачко Угрин Жид 111, Абрам Турма Жид 54, Насам і Ісачко Жиди 520, Ізраель Жид — все зі Львова — 690, Арон Жид з Любомлї 148, Йосиф Воскобойникович зі Львова 732, Стецки Вірмени звідтиж 1084, Васько Кибалка звідтиж 210, Якуб Золотар з Камінця 727, Міхель з Острога 164, Мошко з Олеська 200 і другий Мошко Пейсаків звідтиж 200, Янкель з Острога 132, Давид Жид з Межибожа 230, Пейсах Бабійович звідтиж 211, Ізраель звідтиж 66 (всї три йдуть разом, одного дня), Абрам Жид 603, Шимон Жид 410, Якуб Жид 80, Манас Жид 60, Ісачко Жид 180 — всї пятеро з Буська, їдуть разом; Гандель міщ. львівський 246, Даніель і Борух Жиди зі Львова 600, Стан. Барбель звідтиж 87, Павло зі Щирця 254, Хотимский мясник з Камінця 130, Лехно Жид з Межибожа 90, Шльома Жид зі Львова 94, Мосей Жид звідтиж 154, Юда Жид з Острога 241, Абрам Жид звідтиж 209, Антонїй мясник зі Львова 210, Носан Жид звідтиж 110, Бобрик з Камінця 150, Йосуа Жид з Острога 154, Васько Кибалка Русин зі Львова 50. Всього по сим запискам перейшло за місяць червень близько 12 тис. волів, а перед ярославським ярмарком, протягом місяця звиш 18 тис., разом 30 тис. волів.

З 1560-х рр. бачили ми записку люстраторів, що міщане самих привілєґіованих міст, передовсїм значить львівські гуртівники, перегнали протягом року через Перемишль більше як 20 тис. штук волів — не рахуючи того, що прогнала шляхта й міщане з иньших міст, а з середини XVII в. про ярославський ярмарок оповідають, що на нього приганяли до 40 тис. волів. 29)

В інтересах шляхецького торгу волами при замкненню границь, в 1565 р. повзяті були ріжні постанови. Для торгу волами взагалї в заміну права складів, які не могли бути приложені до сього товару, були уставлені пограничні ярмарки, де виключно мала вести ся продажа худоби за границю. Свійським купцям не вільно було гнати худобу в заграничні міста, відповідно до звістних нам постанов, чужоземським купцям не вільно було купувати худоби де инде, як тільки на тих пограничних ярмарках. Але шляхецький торг волами вийнято з тих усїх ограничень. Волів, хованих в шляхецьких домах, „або купних, але кормлених їх збіжем,” а також зібраних з поволовщини, не тільки що могли гнати безмитно 30), але для них не мали значіння ярмаркові й пограничні приписи: шляхта могла гнати своїх волів незалежно від ярмарків просто до заграничних міст, і заграничні купцї могли купувати у неї худобу на місцї, в кождім часї, та виганяти за границю 31). І шляхта справдї широко користала з сього права, висилаючи великі гурти за границю, або запродуючи їх на місцї заграничним неґоціантам. Так на початках XVII в. староста снятинський Петро Потоцкий робить контракти з ґданськими фірмами на великі партиї волів, по кілька тисяч часом; аґенти курфірста баварського закупають на місцї в Галицькій землї партиї волів на вивіз, і т. д. З Галицької землї шл. Сулятицкий жене на ярмарок луцький 3.000 волів, 600 яловиць, 6.000 овець і баранів 32). З Поділя й Браславщини через Теребовлю протягом лїта й весни 1607 р. ідуть на ріжні торги близько 6.000 волів, майже виключно з селянської поволовщини: староста винницький і браславський Калиновский посилає 450 волів „власної поволовщини з сїл своїх власних” на ярмарок до Камінки „або туди де міг продати, хоч би й за границю Польщі” (се стереотипова формула, що повторяєть ся у всїх заявах, часто з додатком, що воли ті перезимували на панськім гумнї), і другий гурт з 220 голов до Ярослава; нїякий Вистемп сто до Пильзна, Белтковский сто сорок до Камінки, Ян Лянцкоронский 70 до Камінки, а 150 до Ярослава, Олександр Зборовский 130 до Камінки, староста товмацький Гербурт 362 на ярмарок до Яворова, Ян Ґарниш 110 до Ярослава, Ґродецкий тудиж 100, а 40 пізнїйше до Радимна, Януш Збаразкий 400, Олександр Конецпольский 200, староста Хмельницький Струсь 232, Леонора Язловецка 900, Войцех Бучацкий 350 — все до Ярослава, Бартломей Мочульский 100 до Городка, Малинський 104, Хоєцкий 40, Дембский 140, Хорушко-Шелеховский, подільський шляхтич 60, біскуп камінецький 85 — все тудиж, Р. Косїньский 142 до Радимна, і т. д. 33). Експорт волів зістаєть ся на довго одною з найважнїйших галузей шляхецької господарки —


to najwiętsze misterstwo, kto do Brzegu z woły,

A do Gdańska wie drogę z żytem a popioły,


описує сучасну суспільність Кохановский.

Перше нїж перейдемо до тих popioły-в, мусимо сказати кілька слів іще про оден рід експорту місцевої фавни, а то соленої риби, що в XV, а особливо XVI і на початках XVII віка також має чимале значіннє.

Правдоподібно, він стоїть в ґенетичнім звязку з стародавнїми рибальськими промислами на устю Дунаю й чорноморськім побережу, звісними нам в широких розмірах в часах античних, а пізнїйше, протягом столїть веденими також і руками галицьких промисловців: в XII в. лїтописець знає там „галицьких риболовів”, а в XIII в. припадком згадує „лодьи”, що йшли з чорноморського побережа з рибою й вином 34). І пізнїйше, коли Подунавє опанувала волоська кольонїзація, довіз чорноморської й дунайської риби до Львова не перериваєть ся — закупають її й на місцї львівські купцї, їздячи по неї до Браїлова, Кілїї й иньших подунайських міст, довозять і купцї молдавські до Снятина, Камінця і до Львова, в великих розмірах. Торг сею дунайською рибою ведено на великі розміри — порівняти грамоту з 1441 р., де король звільняє до якогось часу львівських купцїв від плачення мит від усяких товарів, „а спеціально риби” 35). Але при тім галицькі, а спеціально львівські купцї — бо Львів став осередком сього торгу, — правдоподібно дуже рано на взір того чорноморського солива, по традиціям античної ταριχήια і новійших візантийських та італїянських рецепт, зачали солити й експортувати рибу місцеву 36). Розвій галицького соляного промислу в другій половинї XV в. піддержав сї проби, і львівська риба скоро знайшла, добру славу й широкий попит: в XVI в. з львівською рибою ми стрічаємо ся і на волинських коморах, куди йшла вона до земель в. кн. Литовського, і в записках краківської комори, кудою йшла вона до Зах. Европи 37); в великих масах забирали її й до королївського двору 38). Контракти львівських купцїв на аренду ставів по високій цїнї і в великім районї, за границями Львівської землї, які маємо з другої половини XV віка 39), показують, що в тім часї експльоатація місцевих ставів на вивіз уже мала досить широкі розміри.

Головним центром сього промислу зіставав ся Львів. Львівські купцї державили стави в Галичинї, на Волини й на Поділю, иньші місцеві підприємцї також привозили рибу до Львова, тут її остаточно препарували і під міською охоронною маркою висилали зі Львова: віск, риба і перець се були продукти, що стояли під такою міською ґарантією, а репутація й чистота котрих так „важна була не тільки місту, а й цїлій Річипосполитій”, як казали про віск. В контрактах на стави волинські стрічаємо часом умову, що половлена риба буде відставлена до Львова. В иньших звістках везуть до Львова солону рибу бочками з Луцька, з Межибожа 40).

Солили рибу звичайно на місцї. З місцевої риби на посіл ішла щука й лин, иньша — особливо караси, йшла на власну потребу, так що „карасник” був синонїмом ставка, з якого не потягнеш нїяких доходів, окрім що до столу. Щука була цїннїйша, лин уважав ся рибою гіршою: „риба була зла, читаємо в однім процесї: богато лина, а ледво котра верства щуки” 41), і в цїнї лин ішов майже о половину дешевше від щуки: „на перший спуст посолено було риби десять красноставських бочок, читаємо в люстрації, — пять бочок щуки, і продавано бочку по 8 зол., а других 5 бочок линів — продавано по 5 зол.” 42). Иньша риба йшла з Подунавя: осетрина (визина), „коропи дунайські”, „оселедцї дунайські” 43). Натомість дуже богатий рибний промисел днїпровський і припетський зіставав ся поза львівським торгом: як ми бачили, поза місцевим ужитком днїпровсько-припетський полов запровіантовував північнї краї — білоруські й литовські, йшов і за границю, до земель коронних (риба пинська в таксї волинських комор 1568 р.) 44), але мабуть в малій скількости, і в торговім оборотї Львова ми з нею не стрічаємо ся. В краківських митних записках окрім риби львівської фіґурує ще тільки красноставська, і то в значних масах 45).

В львівськім районї рибу постачали головно стави. При великім попиті й добрій цїнї на рибу, а при невеликім, розмірно, накладї коштів на будову й удержаннє ставів, вони давали дуже показний дохід і тому в місцевостях богатих водою, відповідних тереном, стави служили дуже важною й старанно використовуваною галузею великого господарства, а заразом уважали ся наче б привілєґією його: стрічаємо випадки, де став роблять собі селяне, але в такім разї державець забирає його, звернувши кошти спорядження ставу: „люде збудували своїм коштом два ставки, читаємо при однім селї, — пан староста вже їх відібрав від них, позволивши їм оден раз спустити за той наклад, який вони вложили” 46). Щоб мати понятє про дохід, який несли стави, наведемо кілька позицій з люстрації королївщини 1564 р. Спуст ставу в Болшеві під Галичом давав 1000 золотих; спуст ставу на Вепрі під м. Тарногорого давав 900 золотих; два стави в старостві Городецькім — великий під Городком і другий в Лелехівцї раховано на спуст за 2400 зол., а третїй став — в Черлянах за 1000 зол., так що разом з иньшими поменьшими ставами середнїй дохід з ставів на рік раховано близько на 1400 зол. В львівській королївщинї пересїчний дохід від ставів на рік раховано на 1156 зол., з більших ставів тут був оден в Щирцї, що давав при спустї чистих 600 зол., другий в Михончичах, продаваний за 800 зол.; в загальнім доходї королївщини близько  25 ішло з ставів 47). Иньші королївщини мали стави поменьші, запродавані на спуст за 100-200, за кількадесять, або й кільканадцять зол., відповідно до його великости, „зловности” й легкости в полові. Добрий став був той, що мав постійний доплив води, а не замулював ся, не заростав, і легко спускав ся 48).

Процедура з тими ставами взагалї була дуже проста: на ріцї або потоках, де трапляла ся ложбина, ставили гать, яку підносили на кілька ліктїв над рівнем води; зарибивши воду, два роки давали „віддиху”, а на третїй 49) „спускали” воду й виловлювали рибу протягом кількох тижнїв або й місяцїв, коли став був більший 50); лїпшу рибу солили, гіршу продавали „на березї”. „До спусту” вимовляв собі купець звичайно поміч в роботї й ріжні припаси — „сїна стогами, по умові, солонини, сиру й масла, кілька робітників, яким також часом з замку платять” 51). Обовязок робити при гатях, сходити ся на „ґвалт” — ратувати, аби не зірвало став, і т. и, зачисляв ся звичайно до обовязків селян.

Навіть в порівнянню з господарством иньших провінцій Польщі, технїка, яка держала ся на Руси уважала ся занадто примітивною. „У коханих Руснаків 52) як став аби як насиплять, аби як упусти пороблять, так і спускають його аби як”, лише польський господар з другої половини XVI в. 53). „Трапиться став спущений, або новозаложений: вирвуть ся стави над ним, що були вже готові до спусту, то хоч і той, до якого спаде вода, мусить зірвати ся, але все таки з тих горішнїх ставів богато зістанеть ся в нїм риби. Лишить ся він потім з готовими рибами, отже як достоїть до спусту, дасть велику користь. Спускаючи стави, перекопують його: велике щастє, коли риби не вийдуть з водою: посадять хлопця з прутом над прорвою, аби махав — думають, що того махання буде риба бояти ся, а то треба знати, що як риба піде в течію, то щоб і хлоп вскочив, то її не затримає. І потім нарікає той купець, що купив став: упустив рибу”... „А що у них так дорого купують стави, тому не треба дивувати ся, бо продадуть і найменьшу рибку, яку у нас хлоп задурно візьме при спустї. Бо там на Руси коли вони мають спусти, припадають великі пости, і на ті пости потрібують не мало риби, а по друге — щуки вони солять у бочки й дорого продають. І все таки не оден попечеть ся на арендї тих руських ставів 54), хоч ту мають велику вигоду, що закуповуючи став, вимовить собі той купець кількадесять кірцїв „леґумін”, стількиж вівса, сїна, солоду, молочних продуктів, волів, кабанів і т. и.; нїм почне спускати став, збудуй йому на перед коло ставу хату — на що-б у нас в Польщі або в Шлезку не пристали б панове нїяким чином. Лїпше 55), як хто сам став заплодить: знає, що до нього всадив, і мало що помилить ся в рахунках — аби того не дістав при спустї. І то теж, що поки Русин раз став до спусту додержить, то у нас його до того часу два рази спустять — хиба як би дуже малі зародки садив, то мусить дочекати до трох лїт.”

В сїй характеристицї цїкаве се загальне понятє, яке пробиваєть ся в нїй: про примітивність і марнотратність в господарстві панів з українських земель — богатших дарами природи і не виснажених так як землї польські. Ся марнотратність в експльоатації природних богацтв одначе нї в чім не показує себе так сильно, як в господарцї лїсовій — чисто рабівничій експльоатації лїсів на експорт.








Примітки


1) Звістка з 1558 р. — у Любомірского Starostwo Rateńskie c. 220.

2) Див. звістки про вивіз зі Львова місцевих шкір вовків і рисїв при кінцї XVI в. до Ґданська і Вроцлава у Лозіньского Patrycyat c. 49 (о скільки сї шкіри були дїйсно місцеві, се треба б ще близше зміркувати, бо міг і тут бути привоз волоський або турецький).

3) Див. в працях Никитского Экономич. бытъ Новгорода, Голубовского Исторія Смоленской земли, Даниловича Очеркъ исторіи Полоцкой земли. Порівняти Всеволодову грамоту (з 1135 р., але з слїдами пізнїйшої редакції), де йде мова про великі доходи з новгородської воскової важницї (в Хрестоматії В.-Буданова 2).

4) Див. вище c. 33-4.

5) Вище LEKUrkb. т. VI ч. 2926, Рус.-ливон. акты ч. 74.

6) Akta grodz. і ziem. VI ч. 46 (1462), пор. CV (с. 159); в друкованім текстї kupye треба kapye.

7) Виїмок у Лозіньского Patrycyat c. 48.

8) Akta gr. i ziem. IX ч. 106.

9) Відомости зібрані у Д.-Запольского Госуд. хозяйство с. 472 і далї. Не знаючи польського первовзора сих литовських розпоряджень, він одначе з великою трудністю доходить значіння й цїли сих комор (се трактованнє литовської державної господарки незалежно від польської, що дуже часто була її взірцем, взагалї становить одну з більших хиб сеї працї).

10) Що важила така „штука воска” показує документ у Бершадского І ч. 121: купець везе вісїм штук воску, що важать 470 каменїв.

11) Акты Южной и Зап. Рос. II ч. 92 і 94, Бершадскій І ч. 58, III ч. 65.

12) Див. вище c. 61-2.

13) Acta Consularia львівські кн. 42 c. 199.

14) Звістки у Лозіньского Patrycyat c. 48.

15) Акты Ю. и 3. Р. II ч. 92.

16) Volum. legum III c. 14.

17) Akta gr. і ziem. V ч. 41.

18) Kodeks m. Krakowa I ч. 128, пор. 151, 200, 251.

19) Див. вище про сї постанови c. 89-90.

20) Виймаю цифри експорту з статї Ставіского, в III т. Encyklopedyi rolnictwa:

В р. 1510 вивезено через краківську комору волів 4.424, иньшої худоби 1.909, шкір 31.781, воску кам. 15.716, меду бочок 707, риби бочок 4.013 ½.

1523 року волів 3.850, коней 33, ин. худоби 857, шкір 7.578, меду бочок 168, риби 40 ½.

1533 року волів 30.118, коров 695, коней 630, шкір волових 66.707, иньших 22.466, смушків овеч. 1.000, тахрів 215, воску кам. 9.840, меду бочок 650, червцю кам. 153, риби львів. боч. 6.141, люблинської і красноставської 4.774.

1535 р. волів 28.344, шкір волов. 33.365, иньших шкір 15.420, воску кам. 6.527, меду бочок 321 ½, риби львів. бочок 178, иньшої 1.762.

1536 р. волів 20.877, коров 1.932, шкір волов. 38.905, иньших 21.275, воску кам. 10.869, червцю кам. 170, риби львів. бочок 216, иньшої 2.362 1/3.

1541 р. волів 16.573, коров 831, коней 525, шкір 70.528, воску кам. 8.996, червцю 170, риби 130 ½.

1542 р. волів 18.297, коров 1.265, коней 163, шкір волов. 46.888, иньш. 27.976, смушків 3.550, тахрів 212, червцю 20, риби львів. 129, иньшої 1.223.

21) Archiwum Sanguszków III ч. 426.

22) Одначе експорт сей викликав уже сеймову постанову 1565 р., щоб волів до Ґданська гнали сухими дорогами, а не транспортували водою (Volum. legum. II c. 7). Одначе худобу мабуть більше експортували туди з північної Польщі.

23) Akta gr. i ziem. VI ч. 114.

24) Див. т. V c. 319-20.

25) Див. т. V c. 438-9.

26) Справозданнє городецького староства за р. 1534/5 з варшавського архиву коронного скарбу.

27) Перша записка 1 червня, остання 28.

28) Перша записка під днем 9 липня.

29) Див. вище c. 97.

30) Volum. legum II c. 6 (конст. 1560 р.).

31) Конст. 1565 р. — Volum. leg. I c. 49.

32) Łoziński Prawem i lewem c. 137.

33) Кн. теребовел. ґр. львів. кр. арх. 106 c. 1457-76.

34) Іпат. л. c. 341, 491.

35) et signanter piscium quorumcunque — Akta gr. i ziem. V ч. 85.

36) Лозїньский в своїх замітках про львівський рибний промисел (Patrycyat c. 45-6, і Leopolitana в Kwart. histor. 1890) розвивав гадку, що початок тому рибному промислу дав упадок чорноморських італїйських факторій: Львів мовляв „був головною стацією торгу рибою, що вели ґенуезькі кольонїї, н. пр. Тана, що розсилала по цїлій Европі кавяр і рибу з Азовського й Каспийського моря”, і по упадку ґенуезьких кольонїй купцї львівські старали ся заступити чорноморську рибу місцевою — „з того одинокого погляду упадок волоських кольонїй над Чорним морем мав свої добрі наслїдки, бо змусив львівське купецтво заступити риби азовські, каспийські й донські в значній мірі домашнїм продуктом, а тим заохотив до раціональнїйшої експльоатації місцевих ставів.” В дїйсности ми не маємо звісток про транспорт риби з італїйських кольонїй чорноморських, тим меньше — азовських і каспийських факторій суходолом на Львів. З другого боку галицька людність, як видно з сказаного в текстї, була від давнїх часів не тільки посередником, а й продуцентом тих чорноморських консервів взагалї від давна брала в тім промислї активну ролю.

37) Див. вище c. 69 і 173.

38) У Лозїньского Leopolitana c. 447 (звістки з першої половини XVII в., коли львівський торг уже підупав).

39) Див. витяги зібрані в статї Лозїньского Leopolitana. В 1475 р. оден купець арендує став в старостві Кремінецькім за 160 кіп лит. грошей.

40) Ibid. c. 446-7.

41) Львівські Akta consularia кн. 30 c. 450 (1622).

42) Жерела III c. 91.

43) Витяги в Leopolitana c. 446-7 (зовсїм непотрібно замість „дунайських” видавець здогадуєть ся тут „донських”), також такса львівських товарів 1633 р. — Archiw. kom. prawn. V c. 573.

44) Памятники кіев. ком. II 2 c. 559.

45) Див. вище 173.

46) Архивъ Югозап. Рос. VII. 2 c. 257, пор. оповіданнє в Жерелах c. 278: селянин збудував став своїм коштом, але став іде на користь старости, а селянин той за се має дістати мірку в млинї.

47) Жерела І c. 74, III c. 381-2, 420.

48) А лихий описуєть ся н. пр. так: „ріки живої до нього майже нема, мілкий і зарослий, купець до нього нїякий не з'охотить ся”, тому спусту не запродують, а рибу „продають на березї” — Жерела III c. 112.

49) В люстраціях звичайно читаємо, що став спускають на четвертий рік; але дохід пересїчний рахується на три роки, так що тут, очевидно, четвертий рік виходить з порахованнєм обох спустів, попереднього й нового.

50) Нпр. в контрактї, наведенім у Лозїньского (Leopolitana), купець вимовляє собі право ловити рибу з спущеного ставу від Успенія до Різдва.

51) Жерела III c. 380-1.

52) Розуміють ся не Русини по національности, тільки пани з українських земель.

53) Strumieński O sprawie, sypaniu, wymierzaniu i rybiemu stawów, 1573, — нове вид. c. 39 (Bibliot. pisarzów polskich).

54) В люстраціях дїйсно стрічаємо часом замітки, що арендатор не вибрав своїх грошей, і то досить значно.

55) Розумій — як то робить ся в Польщі.











Попередня     ТОМ VI     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ II. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.