[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ II. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ II     Наступна

ФОРМИ ПРОМИСЛУ ЗВЯЗАНІ З СЇЛЬСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ: ВАРЕННЄ СОЛИ, ЙОГО ТЕХНЇКА, ПРАЦЯ НАЄМНА І ПАНЩИННА, РОЗМІРИ ПРОДУКЦІЇ, РАЙОН ЗБУТУ. РУДИ. СЕЛЇТРЯНІ БУРТИ. ГУТИ Й ПАПІРНЇ. ПРОМИСЕЛ МЛИНСЬКИЙ, МЛИНСЬКИЙ ПРИМУС, ВАЛИЛА, ТАРТАКИ, ФОРМИ ВЕЛИКОГО МЛИНСЬКОГО ПРОМИСЛУ. ВАРЕННЄ ПИВА, СЕЛЯНСЬКЕ ПИВОВАРЕННЄ Й ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ; ВАРЕННЄ МЕДУ, ПАЛЕННЄ ГОРІЛКИ; ЗНАЧІННЄ СИХ ПРОМИСЛІВ В БАЛАНСЇ ВЕЛИКОГО ГОСПОДАРСТВА. ЗАГАЛЬНІ ЗАМІТКИ, НЕРАЦІОНАЛЬНІСТЬ ШЛЯХЕТСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТОРГОВИЙ БАЛАНС ПОЛЬЩІ, НАДМІРНИЙ ВИВІЗ, ВИЧЕРПАННЄ ПРИРОДНИХ БОГАЦТВ.

З ріжних галузей господарства промислового окрім промислу лїсового, про котрий говорив я вище, на ширші розміри вело ся вареннє соли на галицькім Підгірю, обслужуючи не тільки потреби цїлої західньої України й становлячи оден з важнїйших предметів внутрішньої торговлї, але й даючи певну скількість сього продукту на експорт.

Початки його виходять за всякі історичні границї; найдавнїйшу згадку про вивіз соли з сих варниць в східно-українські землї маємо в оповіданню про подїї з кінця XI віка ¹), і в пізнїйших віках вона не переставала обслужувати не тільки західнї, а й східно-українські землї; вивозили її, безперечно, здавна і за Карпати і в сусїднї польські землї. В XV в., коли польське правительство з фіскальних мотивів замкнуло границї для довозу соли з Прусії, розширяєть ся ринок руської й краківської соли на північ: сіль руську починають в значних масах транспортувати Сяном і Вислою, аж до Бидґощі (Бромберґа); се було в значній мірі заслугою державця галицьких жуп Кристофа de Sancto Romulo, Ґенуезця, що осїв в Галичинї в серединї XV в., кілька разів державив „руські жупи” та розвинув торг руською солею на ширші розміри ²). Докладні звістки, які люстрації 1564-70 рр. дають про сї жупи, дають нам можність добре познайомити ся і з технїкою продукції, і з способами продажі, районом торгу і т. д. Відсилаючи по близші подробицї до них ³), я тут виберу тільки дещо — що може мати інтерес в звязку з тими питаннями й явищами, які нас тут займають.

Вареннє соли ґрупувало ся головно в кількох гнїздах — коло м. Соли (теп. Стара Сіль) в Перемищинї (на полудне від Перемишля), коло Дрогобича і коло м. Долини в Жидачівщинї. Сї гнїзда зістали ся в правительственній експльоатації й стояли під управою осібного адмінїстратора, т. зв. жупника руського, й мали технїчну назву „жуп руських”, а з окрема називали ся „жупа перемишльська”, або „сїльська”, „жупа дрогобицька” і „жупа долинська” ⁴). Крім того були поменьші варницї на всїм Підгірю від Сяніччини до Покутя: в Галицькій королївщинї „на чотирох місцях”, в околицї Коломиї — варницї колись міські, але здавна відібрані ріжними панами, в Коропецькій волости, в Снятинщинї коло Косова, і т. и. ⁵). Технїку варення описують нам ревізії жуп сїльських й дрогобицьких. Кожда жупа мала одну чи більше (два-три) криниць — т. зв. вікна, звідки „суровицю”, себто соляну ропу тягнули кінським приводом (т. зв. керат), і ся суровиця розходила ся до великих зелїзних сковород (патель) — „панв” або „черинів” (староруський термін, що задержав ся тут до пізна). Вони були ставлені в шопах чи т. зв. „вежах”, і на них виварювала ся сіль з тої ропи. Панвами звали ся більші пателї (зроблені з 50 зелїзних блях), черинами меньші (з 30 блях); на перших варили сіль мілку, яку зсипали в бочки, або продавали мірою; на других т. зв. „товпясту” — формовану в грудочки, т. зв. tołpy, тепер топки (правдоподібно, се староруська „головажень”). Сї грудки раховали на тисячі; така „тисяча” в дрогобицькій жупі відповідала кірцеви мілкої соли; в перемишльській шість тисяч „старої форми” рахувало ся на колоду, отже півтори тисячі на корець; в бочку входило півтори колоди. На вивареннє одної панви треба було від трох до пяти великих возів дерева (на возї мало бути не меньше 20 „плах”), відповідно до часу й обставин: зимою виходило більше дерева як лїтом, стара „панва” потрібувала більше нїж нова, рідка суровиця більше як густа, як суровиця сама переставала йти, то пускали в „вікна” воду з джерел, і вареннє такої штучної суровицї потрібувало „силу дерева”. За день можна було виварити три до чотири панви, і виходило з кождого варення півтретя, три або чотири колоди соли, відповідно до густоти суровицї. Таких „панв” перемиська жупа мала сїм, а девять „черинів” для варення соли формованої. В жупі дрогобицькій панв було пять, потім шість; черинів королївських 12, але ще кількадесять панських і міщанських, на яких продукція вела ся в меньших розмірах і чимало по селах, арендованих або закладаних самими селянами. В Долинській жупі були самі черини: 4 королївських і велике число черинів міщанських і селянських — понад 150, але з продукцією дрібною: на деяких черинах виробляли 16-20, найбільше 15-20 возів соли до року.

В жупі перемишльській, по части дрогобицькій, вареннє соли вело ся в стилю більшім, зближенім до нинїшньої промислової господарки, тим часом як в жупі долинській — так само як в галицьких або коломийських, вело ся в стилю дрібного, так би сказати кустарного промислу, подібно як вело ся рудництво, гутництво і т. и. ⁶). При тім досить ориґінальними, ріжними способами комбінував ся сей промисловий стиль з практиками підданськими й панщинними.

В жупі перемишльській адмінїстрація сама вела вареннє соли на згаданих 7 великих „панвах”, працею наємних робітників. При кождій панві мав бути оден „зварич”, оден „лопатник” і оден рубач до дерева; зварич й лопатник разом діставали від колоди звареної соли близько по  ½ гроша (8 денарів), то значить у двох заробляли за день роботи коло 6 гр., на своїх хлїбах; рубачам платило ся за тиждень роботи 8 гр. ⁷). Дерево адмінїстрація давнїйше купувала — в самбірськім старостві, і в иньших сусїдних місцевостях, але в серединї XVI в. зроблено з того панщинний обовязок: для „ратовання жупи” придано було пять сїл з самбірського староства, і обложено їх обовязком возити дерево. Бувши при самбірській королївщинї, сї селяне платили дани й чинші й робили панщину на фільварку по кілька день, ходячи на роботу за кілька миль (докладно означена вона при однім селї — три днї з дворища на тиждень). Адмінїстрація жуп заступила се обовязком привозити з кождого лану (міряного дворища) два вози дров на тиждень: оден віз за панщинні роботи, другий за чинші й данини, а в селах, де лїси були близші — за саму панщину два вози на тиждень, „коли хочуть, вибравши дорогу й час”. Була то заміна для жуп дуже добра, бо віз дерева, „на якім має бути більше як двадцять плах лупаних” ⁸), сама вона рахувала за 2 ½ гр. Але видно була вже закорінена навичка при таких замінах робити великі зиски на селянській працї, бо й адмінїстрація й ревізори, очевидно, сильно сумнївали ся, чи ще не належить підвисшити того обовязку: ревізори кладуть натиск на те, що селяне ходили ва роботу за кілька миль, отже обовязки возити дрова дають дуже легку заміну її. Тим більше, що дерева таки не ставало для потреб жупи. Ревізори 1570 р. кажуть, що на загальне число виварених панв 6.800 в тім роцї тільки 1.044 виварено „данними дровами”, а решта купованими ⁹). Вивозили ті пять сїл всього 17 тис. возів дерева, що можна рахувати на 3 ½ тис. сажнїв шестистїнних, вартости 1.400 зол.; можна ними було виробити, по обчисленню ревізорів, 13 тис. бочок соли, вартости (на місцї) коло 9 тис. золотих ¹⁰).

Вареннє соли на черинах було орґанїзоване — инакше, як комбінація аренди й панщини. На девяти черинах сольської жупи обовязані були робити перед міщане й загородники м. Соли, по чотири коло кождої панви, своєю працею й своїми дровами, в певній черзї, без перерви, з виїмком сьвят і підчас жнив, коли вони мали „пильну потребу домашню” — яких трох тижнїв, або коли підчас злої дороги не можна було привезти дерева. З кождого чериня мали вони дати за тиждень 16 колод соли; решта виробленої соли мали на свою користь, але не могли нею самі торгувати, але мали віддавати адмінїстрації жуп по цїнї 12 гр. за колоду, тим часом як ся адмінїстрація від себе продавала її по 14 гр., отже діставали по 2 гр. від колоди. Крім того мали платити за достаченнє їм суровицї і причиняти ся до будови веж і черинів ¹¹). В сумі була то досить тяжка панщина: особливо давав великі трудности обовязок постачати дрова на вареннє. Лїси в сусїдстві були вже винищені; „мало знайдеть ся великого дерева, більше дрібного та молодого як здатного.” В прилучених селах також не богато було гаїв, і брак дерева давав себе відчувати й тут. Щоб помочи собі, адмінїстрація жупи за ріжні „прероґативи” накладала на міщан і підданих обовязок возити дерево за плату. Плата та одначе не стояла в нїякій пропорції до трудів, яких то коштувало: за т. зв. фіру, себто скількість дерева, потрібного для виварення панви (отже 3-4 вози, з котрих кождий раховано 2 ½ гр.) платила вона 4 ½ гр. „Щоб запобігти тому видаткови й тяжкости людській”, ревізори проєктували сплавляти дерево Днїстром, що тече в милі від м. Соли, й відти возити ¹²), але сього досить раціонального проєкту не прийнято: при закоріненій системі приватноправного державлення королївщин не легко було вже переводити такі пляни, що мали ростягати ся на кілька королївщин.

В дрогобицькій жупі сіль варено купованим деревом і найманим робітником; віз дерева плачено 6 до 7 ½ гр., так що паливо під одну панву раховано на 400 зол. річно. Черини королївські арендовали ся; з приватних за достарченнє суровицї й право варення брано від тижневої роботи по пів колоди соли, т. зв. кошової ¹³). Отже тут не було такої комбінації панщини з промислом. В долинській жупі самі жупники не варили соли, а тільки арендовано черини, та побирано, подібно як в Дрогобичу, соляну контрибуцію з приватних черинів, що користали з жупних вікон — від волової мажі (запряженої чотирма волами) брали три маци або 3:6 тисячі топок соли ¹⁴).

Загальні розміри обороту жупної продукції ревізори 1570 р. представляють ся в таких цифрах: в перемишльській жупі виварено 18 тис. колод мілкої соли, або 12 тис. бочок; соли формованої 5 тис. колод ¹⁵). В дрогобицькій жупі стільки-ж мілкої соли, а сіль формована, як знаємо, продавала ся самими продуцентами. Вивареннє 12 тис. бочок, вартости коло 8 ½ тис. зол., в перемишльській жупі коштувало, разом з видатками адмінїстрації, ремонту і т. и. 5.400 зол.; в дрогобицькій 5.700 зол. Чистий дохід обох жуп, разом з митними доходами, оцїнено на 12 тис. зол. ¹⁶)

Жупи східно-галицькі (галицькі, коломийські, косівські) обслужували крім своєї землї і сусїднього Закарпаття ще Волинь, Побуже, також сусїднї білоруські землї, в части й східню Україну. Жупи дрогобицькі й перемишльські обслужували західню Галичину, сусїдню угорську Русь і взагалї північну Угорщину, а висилали значні транспорти соли також в землї польські. Кождий рід соли мав свій район збуту. Так з перемиської жупи сіль формовану забирали до міст і місточок Перемишльської землї, на доли, „аж до самих границь Сендомирської землї”; сіль мілку забирали фірмани з підгірських околиць: „до всеї Сяніцкої землї, і до Угорщини, до підгірських містечок Перемиської землї — аж під Ряшів, і далї — аж до повіту Сендомирського й Краківського”. Що не заберали фірмани — підчас злої дороги або якоїсь застої, пакувало ся в бочки й відвозило ся на склад до Перемишля, на спуст ¹⁷).

В дрогобицькій жупі „фірман іде густо й тягом, по кілька сот”. Міщане дрогобицькі й городецькі займали ся розвозом і дрібною продажею соли з дрогобицького жупа в околицях сусїднїх; їх рахують ревізори на 140 возів річно, окрім таких що возять сіль в возах „не мшоних” (не випакованих мохом). „Угри й люде з гірських околиць на конях і в великих тайстрах возять сіль в свої краї гірські — найбільше від жнив до посту”; ревізори рахують середно 180 таких транспортів на рік. Судячи з цифри соляного мита і пояснень урядників, загальний рух фірманів в дрогобицькій жупі треба числити не меньше 5.000 до 6.000 фір, не рахуючи ще фірманів шляхетських: тих що заплатила мито, треба рахувати на яких 2-3 тисячі, а богато приходило міщан з привілєґіованих міст — „тих вільностей (пашпортів) від тих міст урядники показували дуже богато узлів, купами звязаних, і з того рахували утрати більше як на дві тис. зол.” а реально вплинуло мита тільки півтори тисячі ¹⁸).

Що не продавало ся мілкої соли на місцї, як сказано, йшло на спуст до Бидґощі: звозили то до перемишльського сплаву і весною спускали на шкутах Сяном і Вислою. Річний спуст числять на 12 тис. бочок; для того треба було 60 великих човнів т. зв. „шкут” (добра шкута брала 200 бочок), — але „через брак лїсу'”, що вже в 1560-х рр. почав давати себе відчувати тут, шкути рідко вже робили ся такі великі: як кажуть ревізори — деякі шкути беруть тільки по сто кільканадцять бочок. Куповали їх „у своїх підданих” за 16-18 зол., у панів за 25-30 і вище. За спущеннє шкути „над єз перемиський” платили по 30 зол., а 6 гр. за переправленнє з єзу під міст — відси зачинала ся лїпша плавба. На шкуту треба було по 11 люду служби окрім 2 „ротманів”. Сплав трівав середно чотири тижнї; кошти спусту 12 тис. бочок до Бидґощі рахують ся на 6 тис. зол.; бочка соли, що на місцї продавала ся 20-25 зол., в Бидґощі рахуєть ся на гривну, отже у двоє.

Я спинив ся трохи на сих подробицях, бо се властиво одинокий по своїй великости взірець орґанїзації промислу на більші розміри на нашій території в тих часах. Промисел нпр. рудний вів ся в дрібних розмірах — анальоґічно з дрібним вареннєм соли, поодинокими підприємцями на невеликих фабриках — „рудах”, або й селянами. Часто така руда майже не виходила за обслугу потреб більшого панського двору та його найблизшого сусїдства; иньші давали деяку надвишку на вивіз.

Так нпр. руду під Калушом місцевий староста „держить більше для своєї потреби: як що й продають, то тільки аби заплатити ремісників”; руду довозять селяне за плату з Жидачівщини за кілька миль; ковалям за виробленнє 12 возів зелїза платить ся по 1 зол. ¹⁹). Руда любачівська одна арендуєть ся за 16 зол., за чотири вози доброго зелїза й великих шин (віз вартости 48 гр.), і 4 плужних зелїза (по 10 гр.), друга за 32 зол. і вісїм возів зелїза ²⁰). За взірець більшої руди може служити руда врочівська з Любачівщини: її державлено за 200 зол. руднику ²¹); але тут лучили ся й иньші доходи: з ставу (став був приналежністю руди, бо товкли руду водними приводами) та иньших приналежностей: руду врочівську держав давнїйше рудник за привилеєм з великим ґрунтом, „на котрім є рілї, лук і лїсів досить”, — так що дохід з руди був тільки одною з складових частин цїлого господарства, і то досить маловажною. Причиною була як мала видатність руди, так і примітивні способи її оброблення. Руду городецьку нпр. староста скасував, бо рудник дуже нищив лїси: „давав з неї лише 12 грив., а дерева спалив на які 100 зол.”; на тім ґрунтї осаджено чотирох селян на півланових господарствах ²²).

Прикладом рудного промислу селянського — зовсїм дрібного, вповнї домашнього може послужити згадуване вже при иньшій нагодї c. Рудники під Луцьком: в нїм 14 дворищ і тутешнї селяне не несуть иньших обовязків окрім того що дають зелїзо на замок: на оден фільварок дають річно два плужні зелїза, вісїм серпів, чотири коси, два малі руські сошники, дві мотики, два заступи, дві сокири, два зелїза сьвітильні; на другий фільварок — теж саме, окрім сокир; окрім того на замок дають сокири — коли буде потреба, мотику, заступ, дванадцять грабель, одно зелїзо сьвітильне, і шини для гармати й ланцюха — давнїйше давали ті шини свого виробу, але „тепер їм новина заведена: кажуть купувати на торгу шину по 2 гр.”, а виходить їх річно 200-300 штук ²³). Видко, шини селянського виробу були лихі.

Розкидані були сї руди й гути зелїзнї в північнім, лїсовім поясї — де й зіставили по собі такі численні слїди в хороґрафії в видї різних „Руд”, „Рудень”, „Рудників”. В реєстрах 1569 р. показано в Перемиській землї гут зелїзних 12, в Львівській землї 13 ²⁴); було їх досить також в землях Холмській і Белзькій, пізнїйше множать ся вони також в Полїсю київськім і волинськім. Крім того, що задоволяли місцеве запотрібованнє, вони висилали також значну скількість зелїза в полудневі краї. Нпр. в наведених вище записках про вивіз на Поділє бачили ми великі транспорта зелїза, цїлими возами ²⁵); ішли вони й далї, на Волощину — в однім контрактї львівський купець, забираючи від „візантийського” купця партію мухаіру, за те обовязуєть ся поставити йому 1.200 возів „зелїза земського доброго” ²⁶). З-за границї, одначе приходило також зелїзо — не тільки в делїкатнїйших фабрикатах, а і в сировім видї: в таксї 1633 р. „зелїзо нїмецьке” на сотнари, бляхи угорські й такіж нїмецькі „до ковальської, слюсарської й мечницької роботи, на сотнари, сталь ракуська й угорська, також на сотнари” ²⁷). Отже свого зелїза не вистарчало — може було воно й лихшого виробу та не витримувало конкуренції з заграничним.

В східнїй степовій Українї має певне значіннє фабрикація салєтри — бурти, або майдани салетряні. В 1602 р. шл. Ганьский і Підгородецький, позиваючи кн. Корецького за захопленнє їх дїдичних маєтностей, головну шкоду рахують собі за те, що Корецький робив салєтру на тих ґрунтах „з могили званої Сороки” ²⁸). В українських королївщинах фабрикація салєтри вела ся в першій чверти XVII в. коронними адмінїстраторами, або підприємцями на підставі королївських привилеїв і „постановлень” зроблених з підскарбієм; так в 1621 р. король видає грамоту свому коморнику Барт. Обалковскому, де передає йому салєтряну фабрикацію „у всїй землї Київській, і по всїй тамошнїй Українї”, в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, коло Муравських шляхів татарських і коло рр. Псла, Ворскли, Орели і по всїх диковинах, де б лише знайшли ся здатні до роблення салетри городища, могили й иньші місця”, так як перед тим вів сю справу попереднїй підприємець, якийсь Ян Чернишевский ²⁹). Як видно з наведених звісток, до фабрикації уживали тодї як і пізнїйше, перегній (гумус) з могил і старих валїв, городищ і т. и., вимочуючи відти салєтряний квас і потім його випарюючи.

З иньших фабрик знаємо гути шкляні, папірнї, в скількости далеко меньшій і з продукцією ще меньшою. Правда, відомости наші мають характер дуже припадковий. Гути в ревізії 1564 р. стрічаємо одну в королївщинї Белзькій, дві коло Потилича, в Любачівщинї, одну в Городецькій, одну з рудою коло Калуша ³⁰); виробляли на них самі примітивнїйші річи: прості фляшки й шиби до вікон. Так белзький гутник дає окрім чиншу 6 зол. іще „скляниць звичайних 500 (цїнили ся по  1/3 гр.) і шиб скільки потрібно для двору”; калуський гутник „скляниць і шкла на вікна скілько потрібно.” Дохідність сих фабрик також була досить проблєматична: калуську гуту разом з рудою знищено по смерти її інїціатора, „бо більші того кошти, як пожиток” ³¹). Одну з потилицьких гут разом з ґрунтами, що до неї належали (був при нїй лан і кілька „обшарів”, млин і став і „сїножатей досить”, так що сама по собі гута властиво не несла майже нїякого дохода), „скупив” за королївським дозволом потилицький війт, осадив шість селянських господарів і заложив маленький фільварок ³²) — сею протореною дорогою панщинного господарства було йти лекше, як розвивати промислову дїяльність. Папірню одну знаємо в Сяніччинї, в Одриконю (з реєстрів 1589 р.) ³³), другу в Буську (в 1580-рр.) ³⁴), третю закладає собі в 1570-х рр. луцький біскуп в своїх маєтностях коло Луцька ³⁵). Відомости се зовсїм припадкові, але що свого паперу робило ся мало, й уживали в значних масах чужого, про се сьвідчать водні знаки паперу XVI-XVII і звістки про довіз чужого паперу ³⁶).

На значнїйші розміри ведено в XVI в. промисел млинський — по королївщинах, а по всякій правдоподібности так само і по більших маєтностях церковних та приватних, — хоч за обслугу тїсно місцевої потреби він взагалї не виходив. XVI вік був взагалї часом його розвою, коли більші, водні млини вкінець виперають з уживання більш примітивні способи мелення і стають дуже важною галузею більшого господарства, заразом ставши його прероґативою й монополем.

Хоч водяні млини звісні на грецькім сходї уже в І в. перед Хр. і вже в IV-V вв. починають з Італії розширяти ся в романських краях Зах. Европи, і так само мусїли розширяти ся з Візантії в сферах візантийської культури, але стара Русь, скільки можемо слїдити, не знала їх ще зовсїм, і тільки з Заходу, десь від XIII-XIV в. починає вона розширяти ся у нас (наше „млин” пішло з вульґарно-римського molina, від mola, камінь, як франц. mulin, в нїм. mulina, анґлосакс. mylen). Перші звістки про млини у нас маємо в грамотах другої полов. XIV в. (саме се слово в памятках старших не стрічаєть ся), тодї вони мусїли бути вже досить росповсюджені. Так в контрактї продажі 1359 р. продаєть ся в одній маєтности (в Перемищинї) „полъ става и со млиномъ”; „монастир Калеників”, проданий 1378 р., має також млин; кн. Юрій Коріатович надає смотричським домінїканам млин на р. Смотричу ³⁷), і т. и.

Одначе поруч з тим держали ся старі, примітивнїйші способи мелення і тільки поволї їм уступали. І так в поборових реєстрах почат. XVI в. навіть найбільше західньої частини нашої території — Сяніцької землї ще млини водні („вальники”) далеко не вивели з уживання млини ручні:

в королївщинї	на 23 села	було 9 вальників	і 6 ручних
в біскупщинї	10	4	5
в вол. Каменецких	6	2	5
Балїв	5	1	1
Фельштинських	8	-	6
Гумницких	11	3	5
Романівській	8	2	2
Динівській	23	8	11
Дубецькій	20	2	10
Яцимирській	20	4	3
Тиравській	21	2	10
Заршинській	15	2	10
Кобиленьских	6	3	2 38)

Отже ручні млини ще сильно держали ся, і при 42 „вальниках” було ще 76 млинів ручних. В Перемищинї „вальники” були ще в меньшім уживанню: на цїлу королївщину був оден „вальник”, і було чимало таких волостей де не було анї одного. Але вже в люстрації 1560-x рр. і поборових реєстрах 1570-80-x рр. нема згадок про млини ручні; вони позаникали, заховавши ся тільки по глухійших кутах (як нпр. ще в XIX в. їх можна було стрінути в горах). Крім більшої вигоди нових млинів до сього причинило ся одначе й високе оподаткованнє, яким в XVI в. обложено ручні жорна — вони платили половину того, що платили нові млини, а також і заходи панів, що в інтересах своїх млинів обмежали право держання жорен або й зовсїм забороняли їх держати ³⁹). Їх місце заступили передо всїм млини водні, тим часом як вітряки, що взагалї, й на заходї росповсюднили ся тільки пізнїйше, у нас з кінцем XVI в. стрічають ся тільки виїмково ⁴⁰).

Опинивши ся з новими млинами в руках панських, меленнє збіжа стало одною з прероґатив панського, взагалї привілєґіованого землеволодїння. Виробляєть ся понятє, що піддані не мають права молоти свого збіжа де инде як у панських млинах; так само міщане обовязані молоти тільки в своїм міськім — війтівськім або королївськім млинї. Часом се зазначало ся в спеціальних грамотах, ще частїйше розуміло ся само собою, як прийнята практика. Нпр. в такім досить привілєґіованім містї як Кремінець „міщане як і селяне кремінецькі відповідно до свого старого обовязку мають молоти всяке збіже своє й солод в млинах наших (кор. Бони, державицї кремінецького староства) під карою трох кіп грошей на кремінецький замок і утратою свого збіжа” ⁴¹). Навпаки, звільненнє від сього примусу вимагало спеціального позволення. Се робило млинське господарство інтеґральною частиною великого господарства, але заразом і замикало його в льокальні межі — обслужуваннє потреби осад чи осель певної маєтности, в якій той млин стоїть.

Вів ся млинський промисел двома дорогами: по містах, більших маєтностях і королївщинах закладали ся великі млини самими властителями чи державцями й ними адмінїстрували ся, чи арендували ся разом з иньшими джерелами доходів держави. Сї млини мали часто прикмети великих промислових закладів, цїлих фабрик, де сила води уживала ся до ріжних механїчних процесів. Поруч них в далеко більшім числї істнували млини малі („з одним колесом”). Вони часом арендували ся разом з більшими млинами й иньшими доходами — як мита, бровари, горівчаний монополь, і т. и. (така система аренд в другій половинї XVI в. входить в широке уживаннє); часом роздавали ся в державу мельникам за грошевий чинш — кільканадцять або кількадесять золотих в другій пол. XVI в., або за право побирання на себе третьої мірки. Часто, особливо по королївщинах, вони й закладали ся самими такими підприємцями — мельниками, що за те діставали привилей на дїдичну державу такого млина. Реєстр з 1569 р. ⁴²) виказує всього млинів:

в землї	дїдичних	державлених
Сяніцькій	3	277
Перемиській	179	420
Львівській	47	224
Галицькій	66	145
Холмській	95	154
Белзькій	194	228

на Волини в повітах:

	дїдичних і більших	державлених і меньших 43)
Луцькім	385	126
Володимирськім	55	38
Кремінецькім	241	21

Про великі млини, їх функції й видатність дадуть понятє нпр. отсих кілька подробиць з люстрації королївщин 1565 р. Під Сяноком новозбудований млин, на дуже добрім місцї, воду до нього приведено з Сянока — млин дуже добрий, в нїм пять колес, що мелють муку й солод, до того фолюші (валила до роблення з овечої шерсти сукна і гунь) — з ними може він дати на рік що найменьше 600 зол., бо має роботу велику, і через нього оден млин спустїв, і в иньших богато зменьшило ся аренди. При нїмже колесо, що ріже дошки (тартак): до нього з гірських сїл спускають бруси Сяном, Ославою й Ославицею скільки потрібно, окрім того що треба для будовання в замку; спускають до того млина звиш півтораста брусів з Куляшного, Щавного, Туринського, Репедзи, Смольника, Команчі й иньших не давно осаджених сїл (села права волоського, що мали між ин. сей обовязок спускання брусів): всї отсї бруси йдуть на тартак, бо на будову замку люде з сих сїл обовязані спускати дерево осібно; з кождого бруса що найменьше буде чотири дошки й дві „шварти”, рахуючи дошку 3 гр., а шварту за півтора, дасть се, за виключеннєм третини для мельника, 50 зол. Крім того мельник має вигодувати в тім млинї 12 кабанів, вартости по 2 зол. ⁴⁴). В Короснї млин добрий під міським муром, воду має проведену з ріки Вислока — гати і всяку роботу коло нього мають робити селяне з великих сїл, що лежать під Коросном; в нїм колес коречних, що мелють муку, сїм, а окрім того солодові, ступи, пили до різання дерева, валила, і т. и.; по заприсяженому зізнанню старостинського служебника, що адмінїструє той млин, прийшло з млина жита 180 кірцїв, пшеницї чистої 20, гіршої 28, солоду для пива 82 („солод” — була то спеціальна, велика міра, вартости 8 зол.), солоду для горілки 31 корець (вартости пів золотого); від пекарів за питльованнє муки 4 зол.; від суконників, що валять сукно, 12 зол.; за товченнє дубової кори для шевцїв 8 зол.; від ковалїв 8 зол.; до тартака спускають Вислоком з сїл що найменьше 120 брусів; загальний дохід млина обчислено на підставі сих відомостей на 950 зол. Сї два млини давали дохід далеко більший анїж всї фільварки королївщини разом, що дали коло 1.200 зол. при загальнім доходї королївщини коло 6.700, а з млинів прийшло коло 1.950, в тім отсї два великі млини дали самі звиш 1.600. В Перемишльській королївщинї дохід з млинів обраховано на 3.415 зол., що становить близько четверту частину всїх доходів королївщини. І тут головну ролю грають два великі млини під самим Перемишлем: в однім девять колес, що мелють збіже і солод, в другім вісїм колес; помірне з сих двох млинів дало 2.088 зол., і окрім того прийшло за продані солоди (числом 50, по ріжних цїнах) 606 зол. Всїх млинів в королївщинї двадцять, при двох були тартаки. До тартаку на Стрвяжу з гірських сїл, в великім числї осаджуваних тодї на Підгірю, спускано до 200 брусів, з чого ревізори рахують коло 200 зол. доходу. В однім селї згадуєть ся młyn wołowi, очевидно з давнїйших часів, що вже не несе нїяких доходів ⁴⁵).

Сими кількома прикладами задовольнимо ся для ілюстровання того, яке важне значіннє в місцевостях тїснїйше залюднених мав млинський промисел, і в яких розмірно широких розмірах його ведено тут. Натомість вареннє пива й горілки — ся спеціальність польсько-шляхетського великого господарства пізнїйших часів, в сих часах іще не мала і так великого значіння (більшого значіння наберала разом з доходами від млиновання), вело ся в формах дрібного, домашнього промислу і не здобуло ще собі такого привілєґіованого характеру, як млинський промисел, що вже в XV-XVI в. мав сильно зазначений характер привілєґії великого господарства — держави і панів. Як бачимо з люстрацій 1560-х рр., навіть в Галичинї вареннє пива, не кажучи про вареннє меду, вело ся в значній мірі ще домашнїм способом, або що найвище — як ремесло, а не великий промисел.

Солод робили по млинах, часом в великій скількости — як то ми бачили нпр. в наведених звістках про великі млини західнїх королївщин; але пивоварення при них не вели. По иньших королївщинах бачимо замкові солодовнї, але в них роблять солод для себе ріжні пивовари, за певною оплатою; такіж самі й бровари. От як пояснює се нпр. ревізор при м. Калушу: солодовня панська ⁴⁶) — хто в нїй робить солод, дає від зроблення одного солоду 4 гр. і пів мірки солоду, се дасть до року 66 зол. і 20 гр., бо рахуєть ся тільки 90 солодів, тому що там роблять також тягом двірські солоди; в броварі хто робить пиво, дає від вару пива 3 гр.; хоч на тиждень роблять два вари, але що там часом роблять двірське пиво, то доходу з того бровару кладеть ся тільки 9 зол. і 3 гр. ⁴⁷). Дохід, який дають сї фабрики в Калушу, ще в порівнянню з иньшими досить високі — дуже часто така солодовня або бровар не несуть більше як кільканадцять зол. ⁴⁸).

В землях в. кн. Литовського на польський взір, а за прикладами господарства кор. Бони, правительство заходило ся коло закладання державних солодовень і броварів з 1550-х рр. В 1558-1561 рр. вони заводять ся поволї по ріжних державах і віддають ся в аренду разом з млинами й деякими иньшими доходами. З їх заведеннєм для міщан і взагалї підданих стає обовязком робити з збіжа солод нїде більше, як по сих замкових солодовнях, і варити пиво й мід тільки в тих броварах, так само як молоти збіже мусїли по двірських млинах. З українських земель ся реформа одначе захопила не богато — тільки Побуже, та в Кремінецькій і Пинській державі перевела такіж порядки за свого держання кор. Бона ⁴⁹). Місцями такими заходами удавало ся сконцентрувати фабрикацію пива й сотворити якісь більші фабрики в видї тих замкових солодовень і броварів — але тільки місцями. Де такої монополїзації переведено не було, вареннє пива лежало по містах в руках міщан, що як знаємо вже, творили по більших містах осібні цехи пивоварів або солодовників (braseatores); їм спродавано солод з замкових млинів, і се ставило ся їм навіть в обовязок — аби забирали солод з замкових млинів, по цїнї навіть вищій від цїни торгової; нпр. читаємо при м. Сокалї: міщане обовязані забирати ті солоди, яких назбираєть ся в млинї з поміру від їх солоду, по цїнї на 15 гр. вищій нїж по якій купують на торгу ⁵⁰). По селах пивовареннє лучило ся з корчемним промислом, а й селяне самі варили пиво за певною оплатою. Реєстри чопового, як нпр. видані недавно сяніцькі й перемиські з 1508 р., де вичислені корчми з власним вареннєм пива (tabernae braxantes), показують, як ся форма пивоварства широко була росповсюджена. В Перемищинї було їх близько сорок, і понад тридцять в маленькій Сяніцькій землї ⁵¹). Слїдячи по реєстрах 1515 р., де виказують ся осібно шинки, які шинкують пиво привозне (tabernae vectoriae) і ті що продають пиво власне (t. braxantes) ⁵²), бачимо, що в деяких околицях сих останнїх було більше навіть як перших, особливо в Сяніччинї. Що до чисто селянського пивоварення, то при ревізії сокальської королївщини нпр. читаємо: „коли люде варять собі пиво на празник, дають від кождого вару по 7 гр., а в деяких селах по 4 гр.”; судячи з цифри доходу з того „празника” в восьми селах королївщини рахували на рік таких празничних „варів” сорок до пятдесяти, а дохід з них майже рівняв ся тому мізерному доходови, який несла замкова солодовня (7 зол.) ⁵³). Податок сей називаєть ся тут „празником”; він стрічаєть ся також по иньших королївщинах ⁵⁴), а по всякій правдоподібности таке значіннє має часто й „празничне”, що платило ся по ріжних місцях північно-галицького пояса ⁵⁵), чи то з поодиноких господарств, чи то від цїлої громади (24 до 30 гр.), як оплата за право вільного варення пива. При однім селї Грубешівської королївщини читаємо: корчми там постійної нема, люде варять собі пиво, коли хочуть (і очевидно — ним шинкують), а дають броварного від кождого вару пива 4 гр.; дістало ся там в 1562 р. 84 гр., отже варили пиво 21 раз ⁵⁶). Така практика мала бути і в Ратенській королївщинї ⁵⁷), а в сусїднїй Пинщинї свобідне вареннє пива й меду на власну потребу признавало ся всїм: „вольно каждому з мещан, съ Жидовъ и съ подданыхъ нашихъ на селахъ медъ сытити и пиво варити на весельє и ку празьникомъ и на властныє потребы свои домовыє, а не на шинкъ” ⁵⁸); Безперечно, що й по иньших місцях в тім часї ще мусїли держати ся значні останки свобідного варення пива селянами при ріжних оказіях, а не згадують ся тільки тому, що з того не йшло нїякого доходу; в східнїй Українї право варити безплатно пиво на весїлє додержало ся до самої Хмельниччини.

Також вповнї домашнїй характер мало вареннє меду. В західнїй Українї в XVI в. воно в економічнім житю навіть зовсїм не мало значіння: шинкували виключно майже пивом, поки не прийшла горілка, а мід грав дуже малу ролю, майже таку як вино. В реєстрах чопового 1508 р. в Перемищинї чопове від меду фіґурує в мінїмальних цифрах (нпр. з Перемишля податок від пива дав 371 гривен, від вина 2 ½ грив., від меду  ½ грив., в Стрию від пива 8 ½ грив., від вина  1/10 гр., від меду  1/3 грив., в Дрогобичи від пива 25 ½ грив., від меду  1/6 гр. і т. и.), а в Сяніччинї мід навіть і зовсїм не фіґурує ⁵⁹). Судячи з ревізії 1560-рр. в господарстві королївщин цїлої Галичини медовареннє не грало нїякої ролї. В східнїй Українї воно мало значіннє — але тільки в звязку з шинкованнєм, і було з ним звязане ще тїснїйше як вареннє пива: мід і горілку робили звичайно при шинках, і коли з меду й горілки приходили панам і державцям великі доходи, то давала сї доходи не так продукція сих напитків, як монопольне право продажі — шинковання, звязане з панським чи державним землеволодїннєм. Перед росповсюдненнєм горілки корчми на Волини і в Полїсю були медові й пивні, а на полуднї — виключно медові, й монопольна продажа меду несла тут великі доходи, так що навіть вивіз меду підпадав тут ріжним обмеженням, аби адмінїстрація для своїх кортом мала меду подостатком і не дорого. Упорядковуючи господарство українських староств, правительство між иньшим поручило перевести й то, аби місцеві піддані не вивозили меду з своїх волостей, а продавали на місцевих торгах, але щоб старости при тім не купували у них меду примусово, низькою цїною, як то часто дїяло ся ⁶⁰). Який зиск при тім приходив, поясняєть ся в ревізії черкаського замку 1552 р.: староста купує мід від Черкасцїв „уставою” (сталою цїною), платить за кадь 85 гр. і не позволяє їм нїкому иньшому мід продавати; зваривши мід (розситивши), виберає староста за мід (ситу) 8 кіп 25 гр., а за віск 30 гр., отже сам бере за кадь 535 гр.; але як я казав, дохід тут іде не так з продукції як з монополю шинковання. В двох медових корчмах міста м. Черкасів продають в рухливі часи денно одну кадь, „a кгды здобывши ся откуль люди приходять, тогды и трохъ кадей сыченья не одинъ день не ставаєтъ”; за те підчас жнив кади стає й на кілька день. Такий самий порядок був в Каневі. Але в Київі продукція і шинкованнє не були так монополїзовані — варили пиво і мід міщане, платили по грошу від возу і осібно за право шинковання по 64 гр. річно ⁶¹).

В другій четвертинї XVI в. починає розвивати ся паленнє й шинкованнє горілки. В згаданім вище поборі чопового західньої України з 1508 р. горілка ще не фіґурує зовсїм; але вже в митних записках 1545 р. в великому числї фіґурують горілчані казани, що вивозять ся зі Львова на Поділє, а в ревізіях 1552 р. горілчані корчми фіґурують поруч медових, хоч і в скромнїйшій ролї, навіть в Каневі й Черкасах. Завдяки тому, що се була продукція нова, яка розпросторювала ся вже серед сильного розвою домінїальних прав, з неї зроблено в більшій мірі прероґативу панську: мід і пиво дозволяло ся робити на домашню потребу навіть безмитно, варити горілку не вільно було абсолютно. Але ведено її фабрикації в формах дрібних. Робленнє солодів горілчаних, так само як і пивних відбуваєть ся часто по млинах, та по солодовнях, „паленне” ж самої горілки тїсно лучить ся з шинкарством — шинкарі звичайно самі й варять горілку (vinum crematum або combustum, вино горЂлоє).

Кілька цифр з поборових реєстрів 1570-80 рр. пояснять нам сей характер горілчаної фабрикації. Так в Холмськім повітї було казанів горілчаних 58, в Красноставськім 27, в Белзькім 98 (в тім саме місто мало 60), в Грабовецькім 15, Городельськім 11, Буськім 13 ⁶²). На Волини розмірно меньше — в Луцькім пов. 53, Володимирськім 6, Кремінецькім 23 ⁶³). Практику тодїшню ілюструє отсе поясненнє люстрації (при м. Тираві): давнїйше шинкованне горілкою держав ратуш і платив старостї від того 108 гр. річно, тепер же державець, не винаймаючи в державу з чиншу, сам держить там господиню, яка палить горілку і шинкує, отже се тепер може дати більший дохід (ревізори рахують його на 60 зол.) ⁶⁴).

Не розвинувши форм великого промислу, продукція горячих напитків і їх продажа одначе становили в господарстві українських земель рубрику дуже важну. Величезні цифри чопового, наведені мною вище ⁶⁵), самі дають уже про се понятє. Подумати тільки про такі цифри як 11 тис. зол. чопового зі Львова, 6 тис. з Перемишля! Особливо-ж в панськім господарстві країв східнїх, де не розвинуло ся фільваркове господарство, „сьвята корчма” в другій половинї XVI і першій XVII грала величезну ролю. Разом з виробом товарів лїсових і доходами з млинів вона становила головний зміст доходів з староств і маєтностей Поднїпровя і Побожа. Люстрації 1616-1622 рр. дають з сього погляду цифри незвичайно проречисті й інтересні. Так староство Житомирське в р. 1616 несло доходу 1.902 зол., а в тім аренда млинів і корчом 1.400 зол., з чого не меньше як 1000 зол. давали корчми (в 1622 р., коли доходи взагалї зросли значно, і прибули фільварки, млини давали доходу 450 зол.) ⁶⁶). Овруцьке в 1616 р. несе 2.071, в тім аренди корчом, млина й мита дають 2 тис. (в 1622 прибули доходи з лїсових товарів і фільварків, і дохід підняв ся до 4 тис.) ⁶⁷). В Київі 1622 міщане платили „з корчом” — за вареннє напитків і шинкованнє 2.000 зол. річної аренди, а друге стільки давали аренди всїх иньших доходів арендованих також міщанами (мито й торгові оплати, рибні лови на озерах) ⁶⁸). Дохід з Канівського староства в 1626 р. обмежав ся арендою корчом, млинів і мита — 1.500 зол.; в 1622 р. прибули доходи з поташових буд, з рибних ловів, чиншів, і доходи зросли до 4 тис. ⁶⁹). В Білоцерковськім в 1616 аренди млинів, паленнє і шинкованнє горілки, мита й куницї з пасїк лисянських разом давали 1.262; вареннє пива й меду й шинкованнє його було відступлене місту за річних 500 зол., аби не мало кривди; в 1622 р. крім аренди млинів, корчом і мит, що несла 1.200 зол., ішло 1.500 зол. з двох поташових буд ⁷⁰). В Черкаськім в 1616 р. несла доходи тільки корчма, арендована за 1.312 зол., та „уходи”, числом сїм, де побирали ся мита за право ловів і ин. вигід, 597 зол.; в 1622 р. прибули доходи з млинів і перевозів, арендовані разом з корчмою за 2.700 зол. ⁷¹)

З сього огляду промислового господарства виступає, думаю, з повною виразністю тїсна звязь його з шляхетським господарством, з привілєґіованим землеволодїннєм. Одні промисли — як нпр. лїсовий, рудний, гутний, по части млинський або шинкарський, розвивали ся як бічні галузи сїльського господарства, вели ся самими властителями й державцями тими ж способами, які прикладали ся взагалї до сїльського господарства, в тїснім звязку з ним. Навіть по містах і місточках промисел млинський, пивоварський і горілчаний являють ся привілєґіями або й монополїями панського володїння, чи то як атрибути „земського права” шляхтича-дїдича, чи то як приналежність держави королївщини; війтівства або староства, експльоатовані зарівно з ріжними доходами панського володїння. Навіть найбільше скристалїзована в формах великого промислу продукція соли відбуваєть ся в тїснім звязку з ріжними формами й способами панщиного господарства, не кажучи про дрібний соляний промисел ведений дїдичами й селянами як побічна галузь „сїльського господарства. Дрібні ж млини, руди, бровари, горальнї звичайно все фіґурують в товаристві певного, досить значного кусеня землї, й ті дрібні промисловцї, що займають ся тим промислом, ведуть заразом звичайне рільне господарство, попри котре їх промисел являєть ся навіть річею другорядною. Тому і злучив я огляд сих промислів з оглядом господарства сїльського, а не міського. Не закінченнє кілька загальних заміток.

Привілєґії, які в порівнянню з міщанством, з купцями, мала в перевозї й вивозї продуктів свого господарства верства шляхецька, заохочували її до того, аби вести самим експорт продуктів свого господарства й промислу. Та обставина, що господарство служило цїлям заграничного експорту, вводило її в тїсні й безпосереднї зносини з заграничними фірмами й посередниками. Нарештї той факт, що в номінальній приналежности до держави, з широкими привілєґіями безмитности опинило ся таке місто як Ґданськ — місто властиво зовсїм чуже, нїмецьке, а не польське, але обдароване більшими привілєґіями, нїж які мали котрі небудь міста польські, при тім місто, що здобуло значіннє торговища плодами східноевропейського сїльського господарства трохи не для цїлої західньої Европи, — сей факт ще більше причиняв ся до безпосереднїх зносин „продуцентів”, панів-шляхти з заграничним ринком. Місцеве купецтво й міщанство тільки в незначній, розмірно, мірі являлися посередниками в сїм торгу. Частїйше являють ся вони в ролї арендарів, або ведуть дрібний торг продуктами панського промислу — особливо шинкують. Одначе й на тім полї з XVI-XVII віком починає забирати силу головно елємент жидівський, відтїсняючи не тільки Русинів, але й Поляків та Вірмен, як ми также знаємо. В XVI віцї напр. корчмарство переважно лежить в руках тубильцїв, в XVII воно стає все більше спеціальністю Жидів; теж стає ся з иньшими арендами.

Але се відсуненнє міщанства від господарства й промислів (як знаємо, міщанам було законами заборонено купувати земельні маєтки і тою дорогою набувати можність конкурувати в господарстві й промислї з шляхтою) підривало не тільки економічну силу міщанства. Змонополїзованнє господарства й промислу в руках шляхти лихо відбивало ся на самім господарстві й промислї, на економічнім житю взагалї. Верства, що бачила в собі передовсїм вояків, найвище цїнила прикмети рицарські й культивувала серед себе певний погірдливий погляд на економічні й фінансові здібности, на купченнє й торг, — не знаходила у себе нї відповідної енерґії нї знання, нї вкінцї — засобів не тільки для шукання нових доріг, а навіть і для додержування кроку економічному й промисловому розвою найблизших, сусїднїх західноевропейських країв. Задоволена попитом на сирові продукти, вона в сїм напрямі показувала свою енерґію, шукаючи, що можна б спалити, зрубати, вивезти, розглядаючи ся, кого б можна ще запрягти до панщинного плуга й здобути ним пару кірцїв збіжа на вивіз. Поза тим лишали ся тільки старання коло забезпечення й розширення консумції для своїх броварів і горалень, солодовень і млинів, пильне використовуваннє кождої нагоди до розширення й помноження податків і даней. І величезні, як на краєвий балянс, капітали, що приходили за вивезені сирові продукти — се одиноке властиво джерело, котрим мав вливати ся чужий гріш, чужий металь до Польщі, дуже мало приносили користи краєви.

Ми не маємо вправдї якоїсь докладнїйшої статистики, з якої можна б було обрахувати торговельний балянс Польщі, але скільки можна судити з загальнїйших заміток і відзивів сучасників, активи Польщі, коли були, то дуже незначні. Готового гроша за вивезені сирові продукти до Польщі й Литви майже не приходило: продукти польсько-литовських провінцій обмінювали ся за заграничні фабрикати вповнї, або майже вповнї. Тим поясняють ся й нарікання на брак металю, на слабий приплив, або навіть відплив гроша з Польщі, що червоною ниткою переходять через цїлий період того інтензивного вивозу сирових продуктів з польсько-литовських земель, коли вони запровіантовували й годували половину Зах. Европи, й могли б „як найбільше притягнути до себе золота й срібла”, як завважає оден з польських публїцистів першої чверти XVII в.

„Я нашу Корону Польську, пише він, ледве чи не на першім місцї міг би положити між тими (краями), які найлекше можуть діставати що року золото й срібло в найбільшій скількости, бо нам Бог то дав, що понад свою потребу можемо через самі тільки порти Ґданський і Ельбльодґський продати наших збіж і иньших річей в чужі краї на 13 міл., а иньшими дорогами ще понад то на 5 міл. А продаємо їм такі річи, без яких вони не можуть обійти ся, а ми дуже легко могли б обійти ся без їх річей: не обійдуть ся вони в першій лїнїї без всякого рода нашого збіжа, а також і без волів та всякої иньшої худоби, без воску, лою, вовни, меду, смоли, олова, міди, салїтри, сїрки, піря, поташу, попелу, клепок, щогол, шкір, юхту й иньших родів виправленої шкіри — чи се не пребогаті копальнї золота й срібла?” ⁷²).

Але копальнї сї в дїйсности нїчого майже не давали. „Польська нація так щедра й гойна, що вона вижичені за товари гроші звичайно дуже мало або й зовсїм не відкладає, не збирає готівки, але за неї волить купувати всякого рода чужі товари, які служать до комфорту й окраси і знаходять ся в Ґданську й Королевцї”, пише знов иньший публїцист з ґданських купецьких сфер в 1630 р. ⁷³), збиваючи нарікання Голяндцїв на визиск від Ґданщан: Голяндцї пише він, замість збіжа дають свої товари — коріннє, аромати, вино, цукор, шовкові й вовняні матерії, підносячи на них цїну в міру зросту цїни на збіже. Перегляд иньших звісток і матеріалів потверджують сю характеристику польського торгу ⁷⁴). З митних записок бачили ми, що панські шафарі й купцї вертали ся з Ґданська не так з мішками золота, як з ріжними товарами, й знаємо, які се були товари: вино, коріннє, вироби мануфактурні ⁷⁵). Виручені мілїони не вкладали ся в розвій і розширеннє промисла й господарства, в мелїорації, не служили до сотворення нових, дорогших і вищих способів продукції, інтензивнїйших способів господарства, не полїпшали добробуту широких мас, навіть не можна сказати щоб дуже причиняли ся до піднесення добробуту й сили самої панської верстви. Вони служили тільки до збільшення роскоші, блеску, виставности, субтельности шляхетсько-польського житя, наводили на нього зверхню полїтуру — запозиченим ляком европейської культури, що зовсїм механїчно сидїв на примітивних і некультурних підставах економічного й суспільного житя Польщі й зовсїм неоправдано приймаєть ся за прояв культурности.

Тим часом як міста й міщанство, відсунене від господарства й промислу, обложене всякими ограниченнями й заборонами, никло й упадало за браком всяких підстав для економічного житя й розвою, господарство й промисел в руках шляхти ставали стимулом до безмірного винищування природних богацтв краю й безграничного поневолення селянської верстви, давали можність вести розкішне, піяцьке житє, пишати ся дорогими уборами, вкривати свої „палаци” виробами західнього ремесла й штуки, слабнути й вироджувати ся в безчиннім, спокійнім житю — „жити наче в раю, коли їх селяне були мов в чистилищі”, як каже Боплян ⁷⁶).

Привівши до повного упадку власну промислову й торговельну людність, не маючи сама нїякого хисту для промислу і взагалї економічної дїяльности, шляхта тільки виснажувала сили краю й його людности, її соками платячи премії за хист, енерґію й розум „иньших европейських народів, які випереджали Поляків як з погляду ріжнородности своїх товарів і виробів, так і що до богацтва металїв, а також ощадної й старанної адмінїстрації”, як характеризував їх оден з цитованих вище публїцистів першої пол. XVII в. — Старовольский.

Край бідний і малокультурний одначе не міг бути висисаний так безкарно, і вже за яких пятдесять лїт усильного експорту давали себе почувати виразні познаки виснаження. Не буду говорити про винищеннє лїсів, що потягнуло за собою висиханнє і виснаженнє ґрунту й иньші некористні появи: вище ми бачили вже звістки про се спустошеннє, але воно мало звертало на себе увагу сучасників. Та от в соймових конституціях 1630 р. читаємо таку замітку; „через надмірний вивіз збіжа, за людською жадністю, провінції в. кн. Литовського вичерпують ся, відти брак поживи і утиск убогих людей”; тому вважали потрібним зробити обмеження для вивозу; але що в гру входили інтереси шляхти, то кінець кінцем ухвалено тільки, аби люде всякого стану, шляхтичі чи не шляхтичі, не вивозили за границю збіжа купного, під карою смерти для не-шляхтича, а для шляхтича — під страхом конфіскати товару і тисячі золотих кари; шляхтичам же вільно вивозити збіже з власних чи арендованих маєтностей ⁷⁷). Та що й таке обмеженнє вивоза було ненаручне для шляхти, яка все змагала до свобідного, нїчим не звязаного права вивозу, то два роки пізнїйше конституція вся була знесена ⁷⁸), свобода вивозу збіжа купного була відновлена, хоч безперечно — сконстатовані шкідні наслїдки усильного, надмірного вивозу збіжа мусїли вже сильно дати себе знати, коли привели до попередньої конституції, й певно, — дали себе знати не в самих тільки землях в. кн. Литовського.

Примітки

¹) Не пустиша гостей ихъ ни лодей (мб. людей) отъ Перемышля и не бысть соли во всей Руской земли — Патерик c. 154. Тут можна бачити натяк на сіль перемишльську й пізнїйшу дрогобицьку або долинську.

²) Звістки про його збирає Кутшеба Handel Polski ze Wschodem с. 60-2, про соляну полїтику його-ж Handel Krakowa c. 133 і далї.

³) Жерела т. II с.1 і далї, т. VII c. 305 і далї (значно коротше).

⁴) Слово „жупа” в сїм значінню стоїть або в звязку з „жупище” — яма, гріб, або з „жупелъ” сїрка, сїрчаний, сильний огонь (меньше правдоподібно звязують його з „жупою” безпосередно в значінню „земля”, „волость”),

⁵) Жерела 1 c. 47, 51, 59.

⁶) В нїм мусїло задержати ся дуже багато практик з часів староруських.

⁷) Жерела II c. 57.

⁸) Жерела II c. 29.

⁹) Жерела VII c. 312.

¹⁰) Жерела II c. 20-9.

¹¹) Жерела II c. 4-5, 8-9.

¹²) Жерела II c. 12.

¹³) Жерела II c. 38, пор. VII c. 321.

¹⁴) Жерела II c. 66-7.

¹⁵) Вони називають се бочками, але з порівняння цифр видно, що мова йде про колоди.

¹⁶) Жерела VII c. 228.

¹⁷) Жерела II c. 13.

¹⁸) Ibid. c. 42.

¹⁹) Жерела І c. 97-8, див. іще напр. III c. 91.

²⁰) Жерела III c. 280.

²¹) Ib. III c. 291.

²²) Жерела III c. 420-1, Матеріали ч. 120.

²³) Źródła VI c. 79.

²⁴) У Яблоновского Ruś Czerwona c. 459.

²⁵) Див. с. 100.

²⁶) Витяг у Лозїньского Kupiectwo c. 433.

²⁷) Archiwum vom. hist. V c. 560.

²⁸) Źródła dz. XVI c. 421.

²⁹) Чтенія київські т. XV, Матеріали до ист. землевладЂнія Вишневецкихъ ч. 20, пор. 21 і 22.

³⁰) Жерела І c. 97, III c. 197, 251-2, 419.

³¹) Жерела VII c. 174.

³²) Жерела III c. 252.

³³) Źródła XVIII. І с. 50.

³⁴) Ptaszycki Iwan Fedorowicz док. ч. 18-20 (Rozprawy wydz filol. т. XI).

³⁵) Опись книги 2047 кіев. центр. арх. ч. 465 і 468, пор. реєстр 1589 р. — Źródła XIX с. 149.

³⁶) Напр. вище c. 66, 70.

³⁷) Akta gr. i ziem. II ч. 9, VIII ч. 3, Акты Зап. Р. І ч. 4, нове вид. (факсімілє) — Палеограф. снимки ч. 4, 24.

³⁸) Źródła XVIII.Ic. 146-151; цифри обраховані для части Сяніччини Яблоновоким, ор. c. c. 454, беру від нього, иньші доповняю з реєстрів.

³⁹) Такі факти знаємо з в. кн. Литовського, з Чорної Руси — так нпр. міщане м. Слонима в 1522 р. просять у в. князя позволення держати у себе жорна „для драня круп”, і в. князь позволяв, і то з тим, аби тих жорен не було більше, як одні на трох міщан, „а жито и солоды и пшеницу мають на млыне господарскомъ молоти” — Акты Лит. рус. госуд. I ч. 158.

⁴⁰) Так в Холмській землї в 1589 р. не було анї одного вітряка, в Белзькій в 1578 оден (rota ventilis — Źródła XVIII. I c. 220), на Волини три (ib. XIX c. 43) на сотки водяних.

⁴¹) Витяг з недрук. контракту у Д.-Запольского Хозяйство с. 419.

⁴²) У Яблоновского Ruś Czerwona c. 132, в витягах і на жаль — без всяких близших пояснень про сей реєстр.

⁴³) Цифри реєстрів 1569 р. для Волини подає Яблоновский (Źródła XIX c. 43) лучачи по цифрам податку в одну катеґорію млини дїдичні й вальники(платили 24 гр.), а в другу млини державлені, коречники і весняні (що не мололи цїлий рік, а тільки при весняній водї) — сї катеґорії платили по 12 гр.

⁴⁴) Жерела II c. 297-8.

⁴⁵) Жерела II c. 160-3.

⁴⁶) Калуська волость була в державі Сенявских.

⁴⁷) Жерела І c. 84, пор. нпр. c. 27-8, 47.

⁴⁸) Напр. I с. 57, 117, III с. 124, 137, 147.

⁴⁹) Відомости зібрані у Д.-Запольского Хозяйство с. 441 і далї.

⁵⁰) Жерела III c. 222.

⁵¹) Źródła XVIII. І с. 120-2.

⁵²) Źródła XVIII. I с. 124 і далї.

⁵³) Жерела III c. 222.

⁵⁴) Нпр. в Городельщинї. — Жерела c. 84, 89.

⁵⁵) Див. Жерела III і VII, показчик під словом празничне, воно одначе тут являєть ся инодї синонїмом „почти” — стації.

⁵⁶) Жерела III c. 100.

⁵⁷) Любомірский на підставі джерел, яких близше не цитує, пише про Ратенщину: pozwolonem było każdemu poddanemu wyrabianie wszelkich napojów za opłata od waru lub od kotła — Star. Rateńskie c.219.

⁵⁸) Уривок з невидрук. контракту у Д.-Запольского.

⁵⁹) Źródła XVIII. I c. 120-1.

⁶⁰) Витяг у Д.-Запольского Хозяйство с. 370.

⁶¹) Архивъ Югоз. Р. VII. І c. 83-4, 96, 113.

⁶²) Źródła dz. XVIII. І c. 178, 191.

⁶³) Źródła XIX І c. 44.

⁶⁴) Жерела II c. 309.

⁶⁵) Див. c. 108

⁶⁶) Źródła V c. 78-9 і 118.

⁶⁷) Ibid. c. 79-8 і 118-20.

⁶⁸) Ib. c. 130.

⁶⁹) Ibid. c. 103-4 і 132-3.

⁷⁰) Ibid. c. 108 і 137.

⁷¹) Ib. c. 107 і 134-5.

⁷²) Niemcewicz Zbiór pamiętników VI c. 242-3 (тут дата брошури хибна — про неї у Шельонґовского Pieniądz c. 301).

⁷³) Брошура: Gründlicher Gegenberichfc vom wahren Remedio der gegenwärtigen Theuerung von Getreide im Niederland y Naude ор. c. c. 368-9.

⁷⁴) Шельонґовский (ор. c. c. 148) противставляє словам анонїма відзив Старовольского, що Поляки „більше висилають за границю нїж звідти потрібують — сї останнї (товари) більше належать до роскоши, нїж до першої потреби”. Але в сих словах властиво нема нїчого противного анонїмови: Старовольский каже тільки, що Поляки могли без тих товарів, які довозять за свої сирові продукти, могли б обійти ся, і довозять їх не з потреби, а для роскоші, отже, як каже Старовольский — „не можуть бути названі зовсїм бідними в порівнянню з иньшими европейськими народами”. Про активність білянсу тут нема мови; сам Шельонґовский приймає для середнього вивозу Ґданська 1615-28 р. цифру 10 міл. зол. (maximum 17 ½), а для середнього довозу 13 міл., і чомусь бачить в тім доказ, що білянс Польщі був активним.

⁷⁵) Див. вище c. 68.

⁷⁶) Вид. Ґолїцина c. 24.

⁷⁷) Volum. legum. III c. 332.

⁷⁸) Не відновлена, як хибно каже Шельонґовский, ор. c. c. 132 — Volum. legum. III c. 393.

Попередня     ТОМ VI     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ II. Стор. 5.]