Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна





УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: МІЩАНСТВО — НАПЛИВ ПРИВІЛЄҐІОВАНИХ ЕЛЄМЕНТІВ, НЇМЕЦЬКІ КОЛЬОНЇЇ, СТАН УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТУ, ПРИКЛАДИ: КРАСНОСТАВ, ГОРОДОК, ДРОГОБИЧ, ОБМЕЖЕННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТУ В ПРАВАХ, ОРҐАНЇЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МІЩАНСТВА, УЧАСТЬ МІЩАН В ПРОТИВОПОЛЬСЬКИХ РУХАХ, ПРОЯВИ ПРИВЯЗАННЯ ДО СВОЄЇ НАРОДНОСТИ У МІЩАН. ДУХОВЕНСТВО. ВИЩІ ВЕРСТВИ СЕЛЯНСТВА.



Що до міщанської верстви сього західнього поясу, то як ми вже бачили, правительство польське від початків окупації старало ся вводити в масах як найбільших польську й нїмецьку, взагалї католицьку людність в українські міста, так само як в верству шляхецьку — і з тих же мотивів 1). Сама міська орґанїзація нїмецького права була обчислена на людність прихожу, католицьку; се виразно говорять Виговтові привилеї з земель в. кн. Литовського, але розуміло ся воно скрізь, бо повноправним учасником нїмецького права властиво був тільки католик. Русини „схизматики” тільки терпіли ся, або й не терпіли ся, як знаємо вже 2).

І дїйсно в міста західньої України, особливо головнїйші, чужоземська католицька людність була введена в масах досить значних. У Львові привілєґіована міщанська людність в XIV-XV вв. головно нїмецька; протягом XVI в. вона швидко й радикально польщить ся 3). Русини, як ми знаємо вже, не допускали ся до урядів, до богатьох цехів, були обмежені в горожанських правах — в правах мешкання, торгу, в свободї релїґійного житя 4). Переведена недавно, на підставі актів першої половини XVI в., дуже деталїчна історична статистика української людности Львова того часу, виказала, що в тім часї ся людність була майже без виїмків загнана в невеличкий руський квартал в містї — розумій що до права володїння ґрунтами й домами. Там тих всїх Русинів-властителїв було мабуть не багато більше сорока: стільки можна в актах начислити. За те по передмістях можна виловити яких 235 ґрунтів, що належали Русинам 5). Число зовсїм поважне, (не вважаючи, що маґістрат і тут старав ся здержати зріст українського елєменту — нпр. обмежуючи по можности право продажі ґрунтів Русинам 6). Воно й становить ту підставу, на якій опирала ся горстка Русинів-міщан. Досить значна нїмецька кольонїя була також в Перемишлї — хоч не переважала так над польською, як у Львові в XIV-XV в. 7). Як знаємо, Русини, й тут стояли на далекім плянї, і вже при кінцї XV в. мусїли правувати ся за правосильність православної присяги в усякого рода актах, а й пізнїйше не допускано їх не тільки до урядів, а й до цехів 8); в справах релїґійних вони також терпіли ріжні обмеження — як примусове сьвяткованнє латинських сьвят, заборони нарад в церковних справах, недозволеннє церковних процесій, дзвонення в дзвони і т. и. 9). І по иньших містах західньої України ми стрічаємо більші або меньші нїмецькі кольонїї. Як приклад міста з переважним нїмецьким характером, в тім родї як Львів, вкажу нпр. Коросно 10); значні кольонїї нїмецькі бачимо нпр. в Сяноку 11), а навіть в поменьших місточках — як, нпр. Нове Місто, Библо 12). Спольщуючи ся з часом, в XVI-XVII вв., Нїмцї скріпляли собою по містах польський елємент, що напливав сюди неустанно. По иньших знов містах елємент польський був зміцнений невеликим чисельно, але богатим і енерґічним елєментом вірменським. В Камінцї напр. Русини вже в XIV-XV в., невважаючи на свою чисельну силу й осібну орґанїзацію, терпіли ріжні обмеження в порівнянню з Поляками як в правах горожанських 13), так і в сфері релїґійній (пор. королївський наказ старостї з 1510 р. виданий наслїдком донесення львівського арцибіскупа — аби спинив будову руської церкви в містї) 14). Колиж з переходом на католицтво Вірмени тїснїйше злили ся з Поляками, роля Русинів стала ще незначнїйша.

Етнїчний склад західноукраїнських міст досї, на жаль, не був предметом спеціальнїйших студій, а й матеріалу для сеї справи не збирано спеціально. Переглядаючи реєстра міщанських імен в люстрацїї 1565 р. (вона подає їх тільки для міст другорядних і меньше привілєґіованих), бачимо, що український елємент загалом беручи тодї переважав в тих другорядних містах. Але сформували ся скрізь громади міщан-католиків, хоч не дуже великі, але досить сильні, щоб опираючи ся на своє превілєґіоване становище і поміч адмінїстрації й польської шляхти, задавати тон, держати в своїм переважнім посїданню міські уряди й давати відчувати елєменту українському його підрядне становище.

Візьмем напр. Красностав; ще в серединї XVI віку серед його міщанства український елємент коли не домінує чисельно (се не легко осудити по самим іменам міщан, в тій формі як їх дає люстрація 1565 р.) 15), то в кождім разї виступає дуже сильно. Між міщанами, що сидять „в мурі” — у властивім містї, бачимо такі імена як Глїбо, Левкова, Зенько Ельяшович, Стецько Жорав, Глень, Лець, Йовкова, Івашко Моримуха, Мартин Квас, Козакова, Йоско Тимкович, Кунець, Сенько Гребенник, Ходорець, Хведоровський, Лець, Ігнатко, Грицьковський, Івашко Полбич, Івашко Горбач, Іван Тихий, Сидір Вахович, Кузьма, Каша, Олексїй, Гринь ткач, Стецько Куйбідинський, Грицько, Яцько кравець (вибераю імена, в яких українська форма виступає з повною очевидністю). Міщане-католики одначе — навіть не маючи на те спеціальних привілєґій, а очевидно — тільки на підставі тодїшнїх практик і поглядів на елємент український, як непривілєґіований, не допускали Русинів нї до яких урядів, анї до цехів. З сеї причини в 1520-х рр. виник був великий спір і розбрат в містї, як писав король — „головно через те що Русинів, яких не мала там часть 16), виключають не тільки від урядів райцїв і лавників, але і від уживання усяких ремесл і цехів”, і король висилав до сього комісію. Комісія, переконавши ся, що таке виключеннє не опираєть ся „на нїяких привілєях або яких иньших важних листах або законних причинах і мотивах”, зрівняла вповнї Русинів з католиками у всїх правах 17).

Подібне можемо сконстатувати і напр. в Городку. Переглядаючи реєстри місцевих міщан в інвентарях 1535-40 рр. (в люстраціях їх нема), бачимо серед сих міщан (вичисляють ся ті, що держали орні ґрунти на лавах міських і передміських) і в містї і на передмістях далеко більше імен виразно-українських нїж польських, нїмецьких, взагалї католицьких, майже у двоє 18). Але при тім, видно, трясли містом міщане католики. Вони держали в своїх руках управу міста, не допускали до міських урядів 19) і чинили всякі ограничення „руській вірі”. Коли в 1530-1540-х рр. городецький міщанин Сенько Кушнїр записав свій ґрунт в містї на церкву, й городецькі Русини захотїли перенести православну церкву Богородицї з передмістя до міста, на сей ґрунт, то се, видно, стріло опозицію зі сторони католиків. Вони чи то не позволяли переносити тої церкви до міста, чи то забороняли відправляти службу в перенесеній — се неясно. Досить, що Русини тодї звернули ся до короля, і той, за протекцією якихось сенаторів, близше неназваних, дав дозвіл, щоб церква була перенесена до міста і в нїй, по перенесенню, могли збирати ся люде й відправляти ся всякого рода служби і церемонїї, так як вони відправляли ся в церкві на передмістю 20). Одначе і королївський дозвіл не здержав католиків від роблення трудностей православним; з пізнїйшої грамоти городецького старости Мишковского (1621), виданої наслїдком скарг православних на перешкоди, які вони мають в своїм богослуженню від декотрих людей, довідуємо ся, що батько і брат сього Мишковского, попередники його на старостві, видавали вже якісь розпорядження в оборонї православних, але маґістрат не виконував їх. Коли православні намісто тої деревляної церкви, перенесеної до міста, задумали поставити муровану, се викликало нову опозицію маґістрату і католиків, і православні удавали ся в сїй справі до королївських комісарів, висланих на люстрацію, до старости, вкінцї до самого короля 21).

Для Дрогобича, де в серединї XVI в. відограла ся подібна-ж історія в справі поставлення православної церкви в границях міста і привела до незвичайного роздражнення обидві сторони — православну й католицьку, включно до отвертих бійок 22), маємо поіменні реєстри міщан в інвентарях з того часу (1537/8). І тут, як в реєстрах городецьких міщан, не маємо всїх, тільки тих, що платили податок з ґрунтів або бань сільних; в кождім разї та перевага, яку мають тут імена українські над польськими (чи католицькими), сьвідчить аж надто виразно, наскільки сильний був в містї український елємент, наскільки отже мусїв він сильно відчувати своє пониженнє 23).

Се упослїдженнє, яке приходило ся зносити міщанам-тубильцям на своїй відвічній землї, своїй „отчинї й дїдинї”, від католицьких зайдів так часто мусїло викликати велике роздражненнє. Тим більше, що проявляло ся воно на кождім кроцї. І в справах зовсїм реальної натури — в правах торгу, ремесла, в праві брати участь в управі своєї маленької републїки, і в релїґійних почутях — в праві відправляти свій релїґійний культ (обмеження в публичнім характері релїґійних церемонїй, спори за право будови церков на міськім ґрунтї, примус сьвятковання католицьких сьвят). Сї нїби законні обмеження й противозаконні „кривди”, що ображали заразом і найбільш ідеальні почутя й найбільш реальні інтереси, в тїсних мурах міста, при безпереривній стичности між собою, викликають не тільки невдоволеннє, роздражненнє, не тільки хвилеві реакції, а й більш активну опозицію, а навичка до орґанїзації, корпоративности, прищеплена міським житєм, міським цеховим устроєм, дає сїй реакції певні орґанїзовані форми. Завдяки тому міщанство іде на тім полї далї нїж ішла українська шляхта, яка не вміла розлучити завчасу своїх клясових і національних інтересів, і в своїх національних проявах не йшла далї відокремлених виступів, де проривала ся та національна опозиція. Річ не припадкова і в основі своїй дуже симптоматична, що наша шляхта не спромогла за весь час нї на якийсь виразний крок — в формі напр. петицій, в оборонї національних прав — хоч би навіть тільки своїх клясових, льокальних, а против свого упослїдження, поминання в порівнянню з шляхтою польською (ми принаймнї таких фактів незнаємо зовсїм). Українське ж міщанство починає вже з XV віка бомбардувати правительство своїми депутаціями, петиціями, скаргами, доходячи своїх кривд, добиваючи ся рівноправности з католиками 24). Не можна й тут, розуміється, бачити якусь спеціальну заслугу; годї не добачати, що в сих заходах і міщане напр. не могли підняти ся над своїми льокальними кривдами і жалями, не могли самі дійти до гадки оборони національних прав не тільки українського народу взагалї, а хоч би навіть тільки в границях цїлого міського устрою: оборони прав взагалї українського міщанства, а не свого тільки міста. Але факт, що обставини міського житя, більша сконцентрованість міщанства, конкретнїйший характер кривд і дезідерат українських міщан, вкінцї більша рухливість, інтелїґенція і навик до суспільно-полїтичного житя в порівнянню з селянством, а навіть вчасти і з деякими иньшими ґрупами, — дали лїпші підстави міщанству до національної орґанїзації, національної опозиції. І коли релїґійні справи дали те спільне конкретне гасло, якого бракувало до тепер до широкої орґанїзації ріжних українських ґруп, ріжних міст і територій, — ми бачимо, що як раз міщанство виявляє найбільше рухливости, енерґії, орґанїзаційного духу; що то воно творить ті основні кадри національної (релїґійної назверх) боротьби, коло котрих ґрупуєть ся шляхта і духовенство.

Про сю боротьбу будемо говорити в дальших роздїлах. Тепер хочу я зазначити, що почутє національних і всяких иньших кривд серед українського міщанства сього західнього поясу проривало ся ще різше й інтензивнїйше — підчас великих народнїх українських рухів. Підчас Хмельнищини як раз міщане, поруч української шляхти і духовенства, але в далеко дїяльнїйшій і важнїйшій ролї, нїж ті, виступають як головний революційний елємент, як інїціатори, провідники і аґітатори повстання. Тернопіль, де українські міщане квалїфікують ся як зрадники, вороги католицтва, кривдники шляхти 25). Теребовля, звідки на перші вісти про побіду Хмельницького під Пилявцями зібрана шляхта тїкає, зачуваючи ворожий настрій серед міщан, і міщане справдї орґанїзують ся слїдом ”козацьким звичаєм”, настановляють собі сотників, а серед участників повстання бачимо і бурмистра, і міських сьвященників; „розвалені дикою ненавистию до людей правої римської віри”, як каже одна з скарг 26), повстанцї бють або виганяють з міста міщан католиків, здобувають замок, розбивають і нищать костел, потім орґанїзують напади на сусїднї двори, грабують і нищать польську шляхту 27). Янів, де міщане орґанїзують сусїднє селянство в козацькі сотнї, разом з ними чинять походи на сусїдню шляхту, руйнують міський костел, уживають його pro sordido et foetido loco та знущають ся над трупами похованих в нїм католиків 28). Товмач, де війт Савка з лавниками: Лавром Серафином, Андрієм Воронським, Василем Словитою, Кіндратом Козинським, Степком Цируликом стають також на чолї селян сього повіту, орґанїзують збройний похід, з корогвами й музикою, на замок в Палагичах, де поховала ся шляхта й поскладала своє майно, і здобувають його; побивають та грабують шляхту, де її досягали — поставили навіть сторожеву варту, аби за нею слїдити; розбили й знищили до решти й запаскудили місцевий костел 29). Заболотів, де міщане також займають ся такими ж воєнними експедиціями на чолї сусїднїх селян 30). Калуш, що стає на чолї сусїднього підгіря — одної з найбільш зревольтованих місцевостей Галичини — тут орґанїзувала ся велика ватага з кількох тисяч люду, що з гарматами й гаківницями робили походи на шляхецькі двори 31). Рогатин, що прилучаєть ся до козачини, дістає козацьку управу, і міщане беруть дїяльнїйшу участь в воєнних експедиціях і походах на двори своєї околицї, разом з міщанами сусїднїх містечок Підкаменя й Княгинич, відгрожуючи ся „не живити нї одного Ляха на сьвітї”, та нищать з завзятєм „з великої ненависти до католицької віри” костели й кляштори 32). Потилич, де міщане повстають під проводом двох сьвящеників Івася і Ілька Процика, нищать костел, потім прилучивши ся до козаків беруть участь в походї на сусїднї замки й двори 33). Сокаль, де православні міщане з тріумфом витали Хмельницького і разом з сусїднїми селянами понищили костели та розігнали католицьке духовенство 34). Все се були огнища, де тільки яркійше — судячи з наших джерел розумієть ся, спалахнуло, скориставши з нагоди, поломя ненависти до протеґованої релїгії, привілєґіованих кляс, зверхньої народности, панів і гнобителїв. Ненависть ся, видко віками виховувала ся в тутешнїй міщанській верстві серед вічних понижувань всього що було українське, православне.

Городецькі міщане, що не могли відігнати ся від напастників-католиків, не могли добити ся свобідного виконування своїх релїґійних обрядів, могли тепер дати собі духу над католиками 35). В Яворові, де православні також вели завзяту боротьбу з католиками, вони ще перед приходом козаків піднесли голову — підняли повстаннє, знищили костел і плебанїю, здобули й пограбували замок, вирубали сусїднї лїси, понищили шляхецькі двори 36). В Дрогобичу міщане-Русини відступили від оборони міста, коли приступили козаки, і тим помогли їм легко опанувати місто, а потім разом з козаками здобули костел, спустошили й пограбили зложені тут шляхецькі богацтва. Коли козаки облишили місто, й опанувало його військо польське, міщане дрогобицькі збунтували селян з сусїднїх сїл і відбили з ними місто від Поляків; серед учасників повстання бачимо і райцїв та лавників української народности 37).

Ефемеричний сей вибух інтересний нам як симптом — як показчик напруження національного почутя, опозиції тому польщенню і латинщинню краю, що виходило як льоґічний вивід з самих підстав польського режіму. В обставинах буденних ся національна реакція давала себе знати в особливім привязанню до „руської” віри — сього знамени української народности, її першої й найбільш реальної прикмети в противставленню до католицької Польщі; до руської церкви й руського обряду, руського письма й письменства — в тих убогих формах, в яких воно зацїлїло в ті часи — кажу про XVI і XVII вік. Міщанство разом з духовенством і заможнїйшими катеґоріями сїльської людности становило ту головно сферу, де культивувала ся й підтримувала ся зубожіла руська культурна й національна традиція, чи то особистими інтересами й впливами, чи то певними орґанїзованими способами, якими була школа, брацтва церковні й сама церков. Ми побачимо в дальшім, що головно на міщанстві опер ся брацький рух в західнїй Українї. В реєстрах монастирів, ми не раз стрічали міщан в ролї фундаторів ріжних поменьших тутешнїх монастирів 38). Переглядаючи записки на церковних книгах, звістки помянників ми на кождім кроцї стрічаємо міщан в ролї тих, що замовляли, куповали й жертвували церквам ріжні книги, так само як усякі церковні річи й убрання 39).

Духовенство при своїй тодїшній численности становило також дуже замітний елємент і опору руських традицій і руського житя. Як я вказував, його пропорція до загальної людности в тих часах була без порівняння вища, нїж тепер 40). Стоячи не високо що до своєї осьвіти й культурности — дуже не богато підносячи ся в масї над рівенем селянства, воно стояло в тїснім звязку з українськими масами, жило тим самим житєм, а з тим мало й можність великого впливу, проникання в самі інтимні сторони духовного народнього житя — що стало неприступним пізнїйшим, культурнїйшим, але більше відірваним від народа поколїнням духовенства. В народнїх рухах звичайно все підозрівали вплив попів. Повстанцї 1648 р. нпр. звуть ся „сїльською наволочею, підбунтованою до зброї й повстання схизматицькими попами”, і в цїлім рядї випадків ми дїйсно бачимо попів інїціаторами повстання, провідниками повстанських ватаг, з титулом полковників, сотників, або і без всяких титулів 41). Дає се нам міру близькости духовенства до громади, а з тим і міру впливів. При тій тїсній звязи, властиво — утотожненню руської церкви з руською народністю, духовенство як сторож інтересів руської віри й проповідник їх в народнїх масах, являло ся заразом сторожем українського національного житя, національних традицій, національної сьвідомости, патріотизму — в тих, розумієть ся, скромних розмірах, в яких се національне житє, його прояви й ідеї були приступні розумінню сих убогих репрезентантів церкви й могли плекати ся в таких же убогих обставинах сїльського житя.

В тїснім звязку з духовенством і церквою вкінцї стояла верства сїльської аристократії, яку в першій лїнїї творили князї й війти. Попи не рідко виступали в ролї осадчих нових сїл і засїдали на князївстві 42), і навпаки — князї й війти, осаджуючи село, діставали заразом право, поставивши церкву, обсадити парафію кимсь зі своєї родини, або випрошували собі таке право на парафію вже по осадженню села 43). В результатї, як вже то було вказано 44), в деяких місцевостях, де війтівства й князївства були більше розвинені, попівства й війтівства (чи князївства, що пізнїйше злили ся в одну катеґорію з війтівствами) стояли в дуже тїсній, нерозлучній звязи з собою. Оден і той сам рід володїв парафією й війтівством, і навіть ґрунти церковні часом були не віддїлені докладно від війтівських, бо в фундаційних привилеях визначали ся разом з війтівськими, і потім часто зіставали ся в володїнню тої самої родини 45).

Взагалї війтівські й князївські роди, завдяки свому лїпшому матеріальному й юридичному положенню, творили певного рода сїльську аристократію: ми знаємо, що таке війтівство становило з себе маленький маєток, шляхетський фільварок в мінятюрі, війти мали ріжні права до селянської громади, як і пани, саміж не підлягали підданським обовязкам. З одного боку сї князївські й війтівські родини з часом примазували ся до шляхти, й таким чином підсилювали новими контінґентами комплєкс українського шляхецтва (що між українською шляхтою Галичини було і тепер є чимало таких війтівсько-князївських родів, се не підлягає сумнїву, навіть лишаючи на боцї теорію походження фамілїй гербу Сас від таких „волоських” родів) 46). З другого боку члени їх, маючи який такий достаток і осьвіту, що вистачала на тодїшнї вимоги, які ставили ся до духовного, — ще частїйше входили між духовенство, засїдали на старих парафіях і добивали ся фундації нових, завдяки своїм впливам у адмінїстрації й грошевим засобам, якими окупали ся сї фундації й презенти. В національнім житю вони грали ролю близько анальоґічну з дрібною українською шляхтою.

Сеюж дорогою йшли також заможнїйші селяне. Був у нас наведений епізод, де заможний селянин ставить в селї церкву та способить свого сина на священика, і дістає для нього презенту від дїдича 47). Ми стрічали також факти засновування селянами монастирів (підданий Потоцьких Гурчкович засновує монастир в Луцї під Коломиєю) 48). Далеко частїйше стрічаємо, розумієть ся, селян між добродїями церков і монастирів, покупцями і викладчиками церковних книг. Рукописне євангеліє списане в Галичі одним з Голинських купує „рабъ Божій Петръ ДЂдовскій працею власною, за прозбою брата своєго пресвитера о. Василія”, церкві в Тязові. Федосий Ониськович „зъ усею громадою у селЂ Медини въ пов. Галицком” купують євангелиє своїй церкві 49). На тріодї київського друку з глухого карпатського кута читаємо записку з 1648 р., що сю книгу купили місцеві селяне Григорий Пецяк з зятем Олексою Гусаком за 18 золотих і дарували її до церкви „за своє отпущеннє грЂховъ” 50), і т. и.








Примітки


1) Див. т. V с. 228.

2) Ibid. c. 238 і далї.

3) Як ілюстрацію нїмецького характеру привілєґіованої громади Львова в серединї XIV в. див. нпр. Akta gr. і ziem. III ч. 7, для пізнїйшого часу див. Pomniki do dziejów Lwowa, показчики імен.

4) Див. т. V c. 240 і далї.

5) Крипякевич Русини-властителї у Львові (Науковий збірник присьвячений проф. Грушевському) і йогож: Львівська Русь в першій половинї XVI в. (Записки т. 77-9).

6) Крипякевич op. c. с. 231.

7) Див. нпр. показчики імен перемиських міщан в VII i XIII томах Akta gr. ziem. під словами Premislia, cives.

8) Див. у мене в т. V c. 241-2, 249.

9) Королївський декрет з 1512 р., виданий наслїдком скарги перемишльського владики й православних на претензії й заборони від католицьких біскупів — Corpus iuris polonici III ч. 117 (Acta Tomiciana II ч. 100).

10) Сей нїмецький характер виступає виразно нпр. в документах з XV в. з Коросна як Akta gr. і ziem. III ч. 77-9, 113 й ин.

11) Див. показчики в Akta gr. і ziem. XI і XVI: Sanok, cives.

12) Нпр. Akta gr. і ziem. IX ч. 110 (нїмецькі імена тутешнїх міщан).

13) Див. в т. V с. 246-8.

14) Aсta Tomiciana I ч. 85.

15) Жерела III с. 1-4.

16) Quorum pars non erigua est.

17) Архивъ Югозап. Рос. I. X ч. 4.

18) Наводжу такі імена: Мартин Лобода, Мисько і Марк Куцковичі, Марко Русин, Іван Буський, Іванко Василїв зять, Василь і Івасько Сухолзичі, Климко Русин, Артим Дяк, Влас Митка, Йов Русин, Санько Филипко, Йоско Кроль, Грицько, Сенькова Сухолзина, Івасько Луцьович, Василь Долгий, Манько зять Носчин (може Настин?), Осташ Русин, Дашко коваль, Абрам Дмиков, Гриць Микитич, Панько, Федько Ройко, Кримко Манько, Васькова вдова — в інв. 1534/5 рр. В інв. 1539/40, де подано імен далеко більше, ще крім того: Степан, Чудний Гань, Іван Долгий, Миколай Закалюжний, Осташова вдова, Пав. Гординський, Артим Угерчанський, Марк Кузьмин, Гаврило, Сенько, Зиньова, Мисько Івашків, Грицько Сухол, Степан Петрик, Гриць Старий, Кунець Чешибич, Василь Сподин, Лепешчина, Ігнат Панасович, Валентин Лепешчич, Лука Дворник, Тимко Витрикущ, Гаврило Чехович, Нестор Старий, Гаврилович, Манько, Василь Демкович, Василь Соломка, Стецько Деревко, Лучка Левкович, Глїбко Старий, Занько Демкович, Куць, Ісайко Старий, Андрейко Дроздовський, Тома Кокошка, Сидор Старий, Васюта, Григора Дашковича, Яков Пискливий, Антихрист, Мисько.

19) Виходить се з королївської грамоти 1634 р., де король, мотивуючи се довершеним заспокоєннєм релїґійних спорів православних і унїятів — отже аж таким надзвичайним арґументом, зрівнює городецьких православних з католиками в усїх правах на взір такого рівного права, даного тодї ж перемиським міщанам, і спеціально — в праві бути вибираними до міських урядів. Привід до того, як видно з грамоти, дала предложена королеви humillima petitio православних міщан Городка.

20) Виходило б з того — або що католики, чи їх маґістрат, не позволяли Русинам перенести церкву й відгрожували ся, що в мурах міських не дозволять їм відправляти службу, ходити з процесіями і т. ин. — як то було тодї у Львові, з якого могли собі брати приклад городецькі католики, — або дїйсно не позволяли того всього, коли Русини вже перенесли церкву до міста.

21) Ся грамота, разом з втягненими до неї давнїйшими грамотами і листами до тої релїґійної боротьби в Городку, використаними мною в текстї, втягнена до книг земських львівських — Львів. краєв. арх. кн. 65 с. 412.

22) Про сей епізод в т. V c. 443-4.

23) Наведу сей реєстр в ориґінальній формі. В рубрицї census civilis описані: Rogovski, Zacharka, Myczovycz Fedko, Zacharka, Zaklyk, Syenko, Kulynka, Vassyl Scholyenyk, pop Iuriovski, Hrycz Iwassowycz, Zanyczora Drobyssowa, Procz Zaryczny, pop Czeschnoreski, Ivan eius filius, Ivanyczok, Luczka Boryssovycz, Vanyko filius Petri, Ivanyczek, Ivan Hostilovycz, Pyotr Scrobotczya, Raskova, Hrycz Kulig, Ioczko Holupko, Fedko eius filius, Nohoyowski, Stepan Lanczovycz, Syenko Scrobothka, Stepan eius filius, Procz Malkovycz, Possoka, Ivan Scrobothczyn, Kozma Zunykovycz, Zunyko pater eius. Altera pars anteurbii: Kundrat Prusczycz, Mussyey, Stasko Horuny. Ivan Baranyecz, Fedko dyak, Fedko Byel, pop pyąthnyczki, Ivan Baran, Massyova, Bybyk, Olyechno dyak, Chyczycz Lass, Varcholomyey, Stepan Chodorovycz, Vasko Nohoyowski, Mylussyowa, Ianova Lanczoviczova, Thurek, Konyecz Lyenyovycz, Iaczko, Slothilo, Mylko, Vasko Baranovycz, Alexandro, Koronka Dempko, pater eius, Scząschny, Barthek frater eius, Olyechno dyak, Bylka wdowa, Hrynko Vulyczko, Ivan Mossenka, Krol, Mysko Kuszmycz, Ian Swab, Iwan Dolynski, Kuszma Kunyczovicz, Iaczko Chonyovicz, Puhocz, Voythany, Hryczko Folthynyecz, Stassek Katay, Valach, Ian gener eius, Lyeschnyanysky, Bartoss Pultornyk, Ianek Byaly, Pyotr Pyskorz. Zuppa: Buhrey, Bartoss Pachovycz, Marczin Yebyecz, Byskup. Curia regalis: Maska Kunczowka, Vasko Sądkowski, Thymko Costovycz, Pyeczyquarthnyk, Porzuczyschydloya, Steczko Buski, Ivan Sądkowski, Ivan Schyczycz, Fedko Sostovycz, Ivasko Czyrovski, Ivan Schyczycz, Vassyl Malkovycz, Syenko Kuczvara, Pavel Pachvicz, Lazor Kosth, Ivanko gener Fedczov, Syenko Lyubka, Mysko Telyusthka, Ivan Hryetilo, Pavel Charkovicz, Ivan Dolhy, Hawrylo Mylenczycz, Оlеха Malkovycz, pop Ivanovski, Dolny, Doross, Pavel Pachovycz, Ivan Hnyetilo, Syenko Kuczvаrа (Копія з ориґіналу варшавського архиву коронного скарбу).

24) Крім наведеного перед хвилею див. матеріал зібраний в т. V гл. 4.

25) Про се в цитованій вище розвідцї Томашівсьвого: Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. (Записки Н. тов. ім. Шевченка т. XXIV c. 36).

26) У Томашівського op. c. с. 36.

27) Жерела IV ч. 69, 81, 100, 144. 148.

28) Ibid. ч. 85, 86 й ин.

29) Жерела IV ч. 40, 146, V ч. 22.

30) Жерела IV ч. 130, V ч. 19, 69 й ин.

31) Жерела IV ч. 54, 76-7, 90-3 й ин.

32) Ibid. IV ч. 60, 87, дод. III.

33) Жерела V ч. 23.

34) Ibid. IV ч. 18, 139.

35) Див. у Томашівського op. c. с. 87.

36) Жерела IV ч. 121, V ч. 67.

37) Жерела IV ч. 80 і у Томашівського op. c. с. 65.

38) Див. кілька звісток зібраних в т. V с. 266 — розумієть ся, фактів тих бувало далеко більше.

39) Для XVII в. богато того зібрано в Сводній лЂтописи Петрушевича.

40) Див. т. V с. 211-2: я висловив там переконаннє, що в XVI-XVII в. духовенство всїх родів, з своїми ріднямн, становило не меньше 10% всеї української людности.

41) Див. факти зібрані у Томашівського op. c. 116-7, 121, пор. Лозїньского Prawem i lewem I с. 406.

42) Див. напр. такий факт в Матеріалах ч. 107.

43) Див. мою „Сторінку з історії сїльського духовенства” в Записках т. XXXIV с. 4 і далї.

44) Див. т. V с. 273.

45) Див. кілька процесів з сього поводу у Шараневича Черты с. 66-7, 290 і далї.

46) Пор. прим. 4. Між родами, що носили імена від сїл, осаджених на волоськім праві, мусїло бути чимало родин князївських — такі напр. Одреховські, що в другій половинї XVI в. титулують ся nobiles (Матеріали ч. 128), такі Брилинські. Звістного владику перемишльського Арсенїя Брилинського називано тивуном Брилинським (див. в т. V с. 502), і дуже правдоподібно, що се був рід Брилинських крайників. Любомірский в своїй розвідцї про Ратенське староство каже, що знає фамілїю, яка доходила від селянина, котрого син був війтом, а внук державцею тоїж королївщини (с. 216), і ґенералїзує се явище, але на жаль — імена лишає в секретї.

47) Див. т. V с. 273.

48) Ibid. c. 206.

49) Сводная ЛЂтопись с. 84, Дополненія с. 36.

50) Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XIX misc. c. 8.











Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.