Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна





УКРАЇНА ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНЯ: ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ НАПЛИВУ ЧУЖИХ ЕЛЄМЕНТІВ. НАПЛИВ ЧУЖИХ ЕЛЄМЕНТІВ СЕРЕД МІЩАНСТВА; НАЦІОНАЛЬНИЙ СТАН МІСТ — ПРИКЛАДИ, ПОЛЬСЬКІ ЕЛЄМЕНТИ СЕРЕД ВОЛИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ, ОПОЗИЦІЯ ТУБИЛЬЦЇВ ПРОТИВ НИХ, ВИНАРОДОВЛЕННЄ ШЛЯХТИ.



В дальшім, волинськім поясї український елємент в сих віках — аж до початків XVII в., представляв ся з формального боку дуже сильно, виглядав як непробитий мур, хоч в дїйсности утрата ним рухової, розвоєвої сили — культурного й національного житя відбила ся слїдом і на його статицї.

Включені в склад в. кн. Литовського, від коли воно відмежувало ся державною самостійністю від Польської Корони, сї землї волинсько-полїські були в значній мірі закриті для імміґрацїї привілєґіованих елєментів з Польщі, що так рано приглушили національний елємент в поясї західнїм, а принціп провінціальної окремішности в. князївства — досить сильно зазначений особливо на Волини, ставив певний, хоч і далеко слабший поріг для напливу чужих елєментів і з иньших, литовських провінцій самого в. князївства. Перше було сформуловане з повною виразністю в земськім привилею Казимира, де в. князь обіцяв і обовязував ся за себе і за своїх потомків не давати ”нїяких земель, замків, міст або яких небудь маєтностей в володїннє і державу, а також нїяких урядів або гідностей” нїякому чужестороньому, тільки тубильцям, з земель в. кн. Литовського 1). Друге забезпечило ся практикою (для деяких земель формулованою також вповнї виразно), що місцеві уряди будуть роздавати ся коли не виключно, то передо всїм людям місцевим. До сих наших земель сей принціп прикладав ся в сїй другій, слабшій своїй формі.

Найбільше приступною для напливу чужих елєментів і принціпіально відкритою для них сферою було міщанство. Міський устрій нїмецького права, пересаджуваний, хоч і повільнїйше, по західнїм поясї також і в сїм волинськім, з тих причин, які були вже вияснені, скрізь і всюди уважав ся спеціальним полем для елєментів католицьких. В найстарших наданнях нїмецького права — в. кн. Витовта для міст волинських, так само як і підляшських, застерегало ся в осадчих привилеях, що з міщанських прав, з міського устрою того користатимуть тільки „люде св. римської церкви”, „християнської віри і католицького обряду” — Нїмцї, Поляки й иньші католики 2). Міста таким чином мали послужити дорогою для польських і загалом католицьких елєментів, і безперечно служили, хоч і в слабших розмірах, нїж то було в поясї західнїм. Реакція руського елєменту в в. кн. Литовськім зробила пізнїйших вел. князїв більш здержливими й обережними в сїй протекції для католицького елєменту, а й старші, Витовтові привилеї, безперечно, не перейшли в житє так en toutes lettres. Але нема сумнїву при тім усїм, що завдяки тим поглядам, які істнували на міське право, з ріжних тутешнїх верств міста найбільше підмішані були польсько-католицьким елєментом, і він зайняв тут, як на своє число, становище привілєґіоване: мішане католики, зістаючи ся в незначній навіть меньшости, грали все таки досить показну ролю в управі міста, виборювали собі, опираючи ся на протекцію зверху, ґарантії що до певної участи в міських урядах і т. и. 3). Правительство при прилученню сих земель до Польщі в 1569 р., полишаючи руську мову в урядованню місцевих урядів земських і ґродських та в дїловодстві королївської канцелярії що до сих земель і в зносинах з тутешнею людністю, вимовило, що „міські справи маґдебурського права і иньших всякого рода людей (міських) будуть вести ся нашими коронними і двірськими урядниками письмом польським, відповідно до звичаю коронного” 4). Очевидно, уряд уважав міське житє, міський устрій винародовленим, позбавленим виключно руського характеру; і дїйсно, тим часом, як в урядах ґродських і земських руське дїловодство держить ся ще дуже довго, дїловодство міське переходить на мову польську, загалом беручи, далеко скорше.

Описи міст, які маємо з 1560-х рр., дають можність приглянути ся їх національним відносинам.

Taк Кремінець, орґанїзований кор. Боною, очевидно — з сильною протекцією для елєментів католицьких, має певну домішку їх, хоч в порівнянню з елєментом тубильним (розумієть ся — з значною кольонїєю жидівською) сї католицькі елєменти стоять у меньшинстві, не дуже навіть значнім. Полишаючи імена мало характеристичні, стрічаємо між мешканцями міста такі як Петр Блюм, Чех зять його, Войцех Ґамрат, може й Матис Хжисковский, Луренц золотник, Ян Мазур, Матис пушкар, Стась прихожий, Климко Нїмець (?), Ян Лях, райця Лїґенза, Гольцман прихожий, Миклаш лентвойт, Ґноівска вдова, Фабіян золотник, Ференц прихожий, Войцєх Мазур, Станислав шинкар, Адам Лях, Станислав Сковронек 5). На кожде з сих імен стрічаємо добрий десяток імен характеристично тубильних; але горстка католиків, опираючи ся на перевагу свою вгорі, претендувала на впливи в управі, і ще в 1536 р. стала ся якась угода (в подробицях нам незвістна) що до пропорції, в якій мали дїлити ся місця в радї між православними й католиками 6).

Подібний образ дає й Бересте. Тут в 1566 р., судячи по іменах, на десяток місцевих людей — Українцїв знайдеть ся ледво оден міщанин чи мешканець католик: Станислав Пекарский, Станислав конвісар, Криштоф Краєвский, Станислав аптикар, Станислав Пухальский, Андрій Станиславович, Сташко різник, Трошка органиста, Станислав Андрієвский, Гордей Войтехович, Сташко тесля і другий Сташко швець 7) — як бачимо, навіть безперечно польські імена притирають ся на руське й виступають часто в зрущених формах. Польсько-католицький елємент отже й тут більш сильний морально — почутєм правительственної опіки, своєї державної ролї, — нїж чисельно.

В верству шляхетсько-панську, при тім виключенню від урядів і надань, що додержувало ся досить пильно 8), для Волини й Браславщини до 1569 р., для Берестейщини й Пинщини — й пізнїйше, польські елєменти могли проходити через закупно або застав маєтностей, а ще більше — через шлюби. Більше огладжені і полїтеровані, певні себе й своєї висшости, кавалєри-Поляки і часто тут здобували серця вдів і панєн з їх маєтками, і безперечно, що в сїм напрямі і тут впливав королївський двір, даючи протекцію ріжним придворним кавалєрам (звістні напр. впливи двору в голосній свого часу справі віддання доньки й спадкоємницї Ілї Острозького, нещасливої Гальшки). Правда, Литовський Статут застерігав, що за паннами, віддаваними з в. кн. Литовського до чужої землї: до Польщі або Мазовша або якоїсь иньшої землї, в посагу не можуть бути давані маєтности, і до спадщини такі панни право тратять — їх часть має бути виплачена їм грошима, і по за тим вони вже нїякої „близькости” не можуть мати до маєтку 9). Але в дїйсности ся постанова не заховувала ся, і чимало маєтностей переходило тою дорогою в польські руки, невважаючи на протести й ріжнї способи, на які брало ся правительство в. кн. Литовського.

В 1530-х рр. скоро по виданню Статута, що тою постановою, очевидно, мав зробити певні перешкоди тим заграничним шлюбам, досить галасу наробили литовські пани-рада з поводу замірів вдови Богуша Боговитиновича, українського маґната, що мав значні маєтности на Підлящу і в Берестейщинї. Вона задумала видати свою старшу доньку за „коронного” пана Андрія Тенчиньского. Пани-рада не хотїли, щоб між місцеву шляхту влїз такий маґнат — внук першого сенатора, каштеляна краківського, і сам такий же каштелян пізнїйше, що, розумієть ся, не схотїв би піддавати ся правам і порядкам в. кн. Литовського. Отже вистарали ся від в. князя лист до Боговитинової, де пригадувано їй ту статутову постанову і під зарукою 10 тис. кіп наказувано не давати за донькою нїяких маєтностей. Але Боговитинова „не дбаючи о росказаньє в. милости господарскоє и теж о оный заклад”, „против волї чоловіка й опікунів, визначених його тестаментом”, як казали панове-рада, таки видала доньку за Тенчиньского. Не знати, чи надїлила вона при тім його й маєтностями, чи пани-рада рішили допечи їй за саме немиле те відданнє, досить, що вони наложили арешт на її маєтности, а заразом звернули ся до в. князя з представленнєм тих шкод, які терпить вел. князївство через шлюби місцевих дїдичок з Поляками: „Яка користь, писали вони, або послуга від тих Ляхів, що поженили ся у в. князївстві, як Времевский, Скорута, Опоровский, Светицкий і богато иньших, які анї самі особисто не їдуть на військову службу, анї не висилають війська, а жінки їх як і виправляють, то дуже нужденно — „на клячахъ на боронницахъ (конях від борони), зъ рогатинками”; вказували також на иньші невигоди, які виходять з таких шлюбів — пригадували прецедент з тоїж фамілїї Тенчиньских, як жінка Мик. Тенчиньского, з кн. Гольшанських 10), випросивши собі маєтність Крилівську в Володимирськім повітї, прилучила потім її до коронних земель — теж могло стати ся, як би Андр. Тенчиньский дістав щось з пограничних маєтностей Боговитинів. Пани-рада, очевидно, вели мову до якихось дальших загострень, коли не повних заборон шлюбів з Поляками для дїдичок з вел. князївства. Але в. князь не заявив охоти іти далї поза букву Статуту в сїй справі, і навіть дав лист Тенчиньскому, де рекомендував його панам-радї й просив не поступати гостро против нього 11).

Таким чином мішані шлюби йшли далї, й маєтности у вел. князївства попадали в руки польські. На соймі 1554 р. піднято було знову сю справу, при чім вказувано особливо, що вдови-дїдички, виходячи вдруге за Поляків, віддають їм маєтности під формою заставу, з шкодою дїтей з першого шлюбу. Піднесено також потребу розширення права викупу маєтностей панєн-дїдичок, що виходять за Поляків, не обмежаючи сього права тільки до близьких свояків, які не раз самі „для пожитків своїх” змовляють і видають панни „за границю”. Волиняне виступили ще з спеціальною петицією в сїй справі, окрім цїлого сойму, вказуючи, що „нЂкотории Поляци, вдови и дЂвки въ земли Волинской въ малженьство понявши и мЂшкаючи тамъ, кривды великіє и трудности великія дЂлают”. Виходу вони шукали в викупі маєтностей свояками, і в. князь позволив викупати, тільки не по оцїнцї Статуту, по 5 кіп за службу людей, як пропонував сойм, а два раза вищій; обмежити ж право вдів до маєтку, коли б вони виходили вдруге за границю, — як хотїв сойм, в. князь не згодив ся 12).

Розумієть ся, і сї нові постанови, як і статутові, в дїйсности показали себе безсильними: не могли положити край переходови маєтностей в польські руки. З другого боку чужі елєменти напливали в наші землї взагалї, а спеціально в той волинсько-побужський пояс про які говоримо, з земель литовських. Тут уже на перешкодї не стояли нїякі формальні перепони, і репрезентанти католицьких литовських родів попадали від часу до часу на уряди в сї землї, випрошували надання, або діставали маєтности по жінках, женячи ся з дїдичками місцевих фамілїй. В старших часах, в XIV-XV вв., як ще тубильний, український елємент стояв морально сильнїйше, мав культурну і моральну перевагу над литовськими, сї приходнї рущили ся, приймали ”руську віру” й народність. Але пізнїйше — в серединї й особливо другій половинї XVI в., коли тубильний елємент почав слабнути, сї приходнї зіставали ся йому чужими, тїснїйше лучили ся з польсько-католицькими або дісідентськими елєментами та ослаблювали стихію українську.

І так, переходячи реєстри маєтностей волинських — нпр. Луцького повіту, сього серця Волини, в хвилї прилучення до Польщі 13), ми бачимо тут уже досить численні чужі елєменти. Такі дрібнїйші властителї та заставники — ріжні Лащі, Равшицкі, Закшевскі, Пшесмицкі, Лясковскі, Ледвицкі, Круші, Мнїшковські, Боґушевичі, Граєвскі, і більш заможні пани як Хвальчевскі, Прусиновскі, Палуцкі, Харленьскі, і польські або литовські маґнати як Дзялиньскі, Ласкі (Ольбрахт Лаский муж Беати Острозької, державець великої спадщини Ілї Острозького), Радивили — властителї великої волости Олицької та Полонської. В реєстрі 1583 р. 14) знайдемо цїлий ряд нових, як Клодзіньский, Камєніцкий, Ювальский, Ґашиньский, Межиньский, Бронїш, Окша, Кринїцкий, Хрусціцкий, Понятовский, Добжаньский, Бучацкий, Збожний Залїньский, Стан. Жолкевский, Доброґост Оханковский. Прилученнє Волини до Польщі вітворило ще ширше двері для сих приходнїв, і з того часу число їх мусїло зростати в швидкім темпі.

Та як би місцеве українське панство стояло сильнїйше при своїх національних і культурних традиціях, сей приплив не мав би такого значіння. Адже все місцеве маґнатство, з невеликими виїмками, і при кінцї XVI в. і пізнїйше було українське — всї ті Острозькі, Заславські, Санґушки, Збаразькі, Вишневецькі, Дубровицькі, Гольшанські, Черторийські, Корецькі, Четвертинські, Монтавти, Кирдеї, Семашки, Загоровські, Дорогостайські, Боговитини, і леґіони меньших родів. За ними стояла не тільки їх тубильність, звязки, міцна звязь з землею й її людністю, що давала їм перевагу над тими приходнями, а й такі формальні річи як місцеве волинське право, якому мусїли підлягти ті приходнї, урядова руська мова, Статут як правний кодекс, — прероґативи, застережені інкорпораційними привилеями польських правительства в 1569 р. Біда була в тім, що наплив польського і взагалї католицьких родів, тїснїйша звязь з Польщею і протекція польським елєментам в кольонїзації й культурі — все се припало на час, коли сам український елємент почав тратити свою відпорність — коли в вищих верствах слабла звязь з православною церквою, що служила в тім часї першим критерієм і підставою української народности, коли перестають їх задоволяти ті тїсні границї в яких держала ся й зберігала ся тодї руська культура, і ті вищі верстви все тїснїйше пристають до сучасного суспільного й культурного житя польського. В парі з таким нахилом до польської стихії серед самих репрезентантів вищих українських верств наплив польських осадників і тїснїйша полїтична звязь з Польщею також наберали дуже важного значіння й причиняли ся до винародовлення вищих верств української людности.

Се винародовленнє захоплює й північню частину волинського поясу — Берестейщину й Пинщину, що зістали ся в складї в. кн. Литовського. Формально відгорожені від Польщі, вони польщили ся з тим, як польщив ся весь склад в. кн. Литовського, що з актом 1569 р. було зовсїм підтято в своїй відпорности й фактично все більше переходило на просту провінцію Польщі, задержавши тільки деякі чисто формальні прикмети своєї відрубности. Устрій, суспільні відносини, культура, приватне житє — все підпадає протягом другої половини XVI і першої XVII в. глубокому сполыценню, наслїдком тїсної звязи з Польщею. З тим полыцать ся — в вищих верствах, розумієть ся, в проявах „вищої культури, — навіть такі глухі кути як Пинщина, де до половини XVII в. фізіономія шляхетського житя наберає вже вповнї польського вигляду. Характеристичний образ його дає хартия Хмельницького для шляхти Пинського повіту в р. 1657, де забезпечаєть ся свобода „римській вірі, з котрою приступають до нас”, „дїтей шляхетських вільна наука” (розуміють тут, очевидно, науку неукраїнську, і від неї застерігаєть ся свобода для шляхетських дїтей), устрій і суди польські, уряди польського права, і т. д. 15)








Примітки


1) Codex epist. saec. XV т. III с. 12 (§ 14).

2) Акты Литовско-рус. государства ч. 3 і 7, пор. витяги в т. V с. 238-9.

3) В деяких привилєях на міське право, як знаємо, правительство само вимовляло половинну місць в радї для католиків — див. т. V с. 239.

4) Volum. legum II с. 83.

5) Архив Юго-Зап. Рос. VII. II с. 43-8.

6) Ibid. V. I с. 41.

7) Документы архива юстиціи І с. 204 і далї.

8) Див. скарги на нарушуваннє сеї постанови з сейму 1538 р. і оправдання в. князя — Акты Ю. і 3. Р. I с. 90-1 і 101.

9) Розд. IV арт. 10 (c. 29 в вид. в Временнику).

10) Так виходило б з слів панів-ради, хоч кн. Гольшанської за Тенчиньским не знають ґенеольоґи Гольшанських.

11) Акты Южной и Зап. Россіи І с. 88-9, пор. 98-9.

12) Акты Зап. Рос. III с. 53 і 66.

13) Реєстр 1570 р. — в Źródła dziejowe XIV с. 1 і далї. На жаль для волинських родів досї не зроблено навіть таких переглядів їх по походженню і національности, які маємо для Поділя й Київщини та Браславщини.

14) Ibid. c. 79 і далї.

15) Памятники кіев. ком. III 2 с. 247.











Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.