Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна





IV. Побут і культура


РЕЛЇҐІЙНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ: ПОЧУТЄ НАЦІОНАЛЬНЕ Й РЕЛЇҐІЙНЕ — МІШАННЄ СИХ ПОГЛЯДІВ, ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ, ПЕРЕХІД РЕЛЇҐІЇ В НАЦІОНАЛЬНУ ПРИКМЕТУ, ЕТНОҐРАФІЧНО-ПОЛЇТИЧНИЙ АНТАҐОНЇЗМ НА ФРОНТЇ ЗАХІДНЇМ, АНТАҐОНЇЗМ РЕЛЇҐІЙНИЙ, ВПЛИВ ОГРАНИЧЕНЬ ПІД ПОЛЬСЬКИМ ПАНОВАННЄМ, „РУСЬКА ВІРА” СТАЄ НАЦІОНАЛЬНИМ ПРАПОРОМ, РЕЛЇҐІЯ ЯК ФОРМА НАЦІОНАЛЬНОЇ Й СОЦІАЛЬНОЇ БОРОТЬБИ.



Представивши зверхнїй, чисельний склад українського елєменту, мусимо тепер приглянути ся його внутрішньому змістови і заразом оцїнити його якість, представити його квалїтативно.

Почати мусимо від того моменту, що уважав ся першою й найбільш знаменною прикметою його національности і нам теж служив у попереднїм за критерій, яким ми означували українську національнїсть тодїшнїх людей, — не тільки тому, що за браком иньших він являєть ся, звичайно, одиноким способом для сього, але також в згідности з історичним станом річей, коли він дїйсно був в самім житю таким критерієм першим і найголовнїйшим. Се „руська віра” в противоставленню „вірі лядській”, „віра грецька, благочестива” в противставленню католицтву. Мішаннє понять „Лях” і „католик”, „Русин” і „схизматик”, або чоловік „грецької віри”, яке стрічаємо на кождім кроцї, вводить нас вповнї в тодішнї понятя, коли взагалї, не тільки у нас, слабке понятє національности залюбки заступало ся й підмінювало ся далеко реальнїйшими, конкретнїйшими фактами полїтичної, релїґійної, або клясової приналежности.

В старій Руси православна і католицька віра, вірнїйше — східнїй і західнїй обряд стріли ся в антітезї „віри грецької” й „віри варязької”, двох чужих вір, а понятя Українця (Русина) і не — Українця з початку виступають тільки як противставлення полїтичної або клясової приналежности. Русин в тїснїйшим значінню — київський дружинник в противставленню тубильному купцеви — „Славянинови” Руської Правди, заразом Русин се горожанин, член полїтичного звязку давньої Руської, себто Київської держави, в противставленню людям, що до тої полїтичної звязи не належать 1). З віками „віра грецька” стала свійською, вірою руською в очах не тільки своїх і чужих, й її антітеза з вірою латинською з одного боку, з мусулманством з другого, відповідає національній антітезї Руси-України з одного боку Польщі, з другого — турецько-татарському сьвітови, степовому бусурманству. Натомість полїтичні границї противставили з початку „чоловіка московського” „чоловіку литовському”, яким був і Українець і Білорусин. Пізнїйше, з відокремленнєм України від в. кн. Литовського (в 1569 р., а ще різше в лївобічний Українї по р. 1648) „Литвином” на Українї став Білорусин. Старий полїтичний термін „Русина” перейшов на етноґрафічне понятє в противставленню України й Польщі. На другім же, східнїм фронтї прийшло ся звернути ся до нових означень, ґеоґрафічно-полїтичних, і так являєть ся термін „Москаль” для Великороса в українських устах, „Черкас, Черкашенин” для Українця в московських, а в вульґарній мові більше популярні прозвища „кацап” і „хохол” 2), тим часом як в книжній мові здобувають з часом все більше право горожанства термін Малої й Великої Россїї, Малороссіян і Великороссіян — терміни вповнї полїтичні в початковім значінню, але заразом надїлені й етноґрафічним значіннєм. Вкінцї соціальна еволюція відбиваєть ся в таких фактах як ототожненнє „пана”, дїдича, можного чоловіка з Ляхом („Ляхи” синонїм українських дуків — сріблянників” в звісній думі про Ганджу-Андибера). З другого боку — ототожненнє козацького з українським (проба такої термінольоґїї, як нарід козацькій, або козацько-руський, в противставленню narod-ови szlacheck-ому Польщі). Але сї заміни, дуже характеристічні з становища історії суспільних відносин і народної психольоґії, не здобули такого ширшого й загальнійшого значіння як вказані вище — релїґійні й полїтичні.

Насуваєть ся питаннє: в сїм фактї, що православна віра стала знаменем української національности в противставленню до католицької Польщі, що було причиною, а що наслїдком? Чи православна віра стала знаменем національним, тому що ріжниця релїґійна, антітеза православного і латинника підчеркнула ріжницю національну й надала їй релїґійну закраску? Чи власне антітеза національна, вже готова, стрінувши ся з ріжницею релїґійною, поглубила її почутєм національного антаґонїзму? Инакшими словами — що було скорше вироблене, сильнїйше відчуте і було причиною такої інтезивности сього національно-релїґійного антаґонїзму — чи антаґонїзм релїґійний, чи національний?

В старій Руси, як ми знаємо, речниками релїґійного антаґонїзму майже виключно, бодай довший час, були люде чужі, Греки — духовні. Вони стрічали в місцевій, українській суспільности досить індіферентні, досить рівнодушні відносини до православно-католицької релїґійної ріжницї, і обурюючи ся та скандалїзуючи ся таким індіферентизмом (такими поглядами, що „сию и ону вЂру Богъ далъ”) старали ся поставити сих українських недовірків на відповідне становище супроти релїґійних ріжниць взагалї, а спеціально — супроти латинства 3). Ледви одначе можна думати, щоб на українську суспільність безпосередно ся проповідь робила значне вражіннє. Навпаки в XIII-XIV вв. ми могли констатувати тїйснїйші відносини до заходу в західнїй Українї, значнїйший поворот до тої західньої культури, котрої таким першорядним складником було католицтво, і брак якогось виразнїйшого антаґонїзму на тім релїґійнім ґрунтї спеціально 4).

Але місцеве, тубильне духовенство мусїло присвоївати собі науку й погляди своїх учителїв Греків і оскільки множило ся й розширяло ся в суспільности — воно мусїло проводити сї погляди по малу і в саму суспільність. Бачили ми вище, до якого розмноження, чисельної сили й розповсюднення дійшло з часом сїльське духовенство й чернецтво в тих столїтях. Його не тільки моральним обовязком, обовязком званя, а й чисто клясовим інтересом було — сьвідомим чи не сьвідомим, — впливати на вірних в напрямі відпорности до чужої віри — латинської. Особливо скрізь там, де дїйсно приходило ся з нею стрічати ся в житю — то значить ся на лїнїї українсько-польських стичностей, мусїло духовенство розвивати в людях антаґонїзм до католицтва й привязаннє до своєї батьківської віри.

Ся „батьківість” православної віри була, без сумніву, одним з головних моментів, на яких опирала ся її популярність в суспільности, в народї, привязаннє до неї. Протягом віків, які проминула між часами її заведення, XI-XI віком, і XIV-XV, себто часами пеперетворення в формальне національне знамя, — православна віра з віри чужої, накиненої встигла увійти глубоко в житє, призвичаїти людей до себе — до своїх обрядів, форм, практик, формул. Мусїла стати одним з найвиднїйших складників в тій сумі навичок і призвичаєнь, що становить елєментарний, несьвідомий підклад національного почутя, яке противставляє несьвідомо чи сьвідомо звичайне, віками усьвячене, до житя приладжене, або житєм прийняте, і через те — гарне своє чужому незвичайному, дивному, через те — негарному. І стрінувши ся на західнїм пограничу з иньшими ріжницями полїтичними, культурними, етноґрафічними, сей релїґійний складник міг сильно поглубити національний антаґонїзм. Але знаючи, яке значіннє в такім етноґрафічнім почутю мають навіть дрібнїйші відміни, (пригадати хоч би ту різку ріжницю, яку робить старий Киянин Х-XI віка, устами київського лїтописця, між собою й своїми найблизшими сусїдами — Деревлянами й Сїверянами), можемо думати, що сам по собі той національний, чи лїпше сказати ґеоґрафічно-етноґрафічно-полїтичний антаґонїзм Руси й Польщі навіть в масах був старший від тих релїґійних впливів — хоч був і слабший, бо не був так скристалїзований.

В вищих кругах, близше звязаних з державною, полїтичною боротьбою державних орґанїзацій польських і українських за українсько-польські погранича, сей полїтичний антаґонїзм мусїв рішучо домінувати над релїґійним дуже довго, мусїв випередити його в своїй появі дуже сильно. Василько теребовельський в другій половинї XI в. уважає задачею свого житя і питаннєм чести для себе — боротьбу з Ляхами. „Я Ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити — пімстити ся за Руську землю” — „подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й пімщу ся за землю Руську”  5). Се тодї як раз, коли грецькі духовні на Українї скандалїзують ся тїсними династичними зносинами з Польщею й індіферентизмом супроти католицтва. Польща з одного боку, степові орди з другого 6) уважають ся прирожденними, історичними ворогами-суперниками Руси 7), і антаґонїзм полїтично-національний рішучо переважає над релєґійним. Ще пізнїйше, в XIII віцї „католик” тільки „християнин” для галицького лїтописця — сьвітського чоловіка, не „иновірний і нечестивий”, яким мав бути кождий не православний для чоловіка духовного, глубше пересякненого релїґійною виключністю 8). Але уже в перший половинї XIV в. можна було грати не тільки на етноґрафічно-національних, але й релїґійних почутях народнїх мас, як показує історія повстання галицької людности на Юрия-Болеслава за його привязаннє до чужоземцїв і чужовірцїв. Я вже висловив на своїм місцї сю гадку, тут маємо до дїла з аґітацією боярства, що грала на тих почутях людности, розсїваючи поголоски про заміри Юрия запровадити латинство на Руси й засадити її чужоземцями 9).

Крім впливів свійського духовенства тут, безперечно, мали велике значіннє й відносини до православної віри самого католицтва — далеко більше гострі, нетолєрантні й далеко скорше й виразнїйше скристалїзовані, аніж відносини до католицтва православних. Краківський біскуп середини XII в. напр. рекомендує Бернарду з Клєрво Русинів яко таких, що від свого навернення на християнство пересякли ріжними хибами й єретичною нїкчемністю (pravitate), лише по імени признають Христа, а дїлами своїми його вирікають ся 10). Католицькі письменники тих віків часто прикладають до православних епітети „поган” (pagani, gentiles). Такий погляд не був, розумієть ся, секретом і для самої української суспільности: галицький лїтописець, реабілїтуючи коронацію Данила, каже, що папа Інокентий кинув клятву на тих, які б хулили правовірну грецьку віру 11) — отже факт, що грецька віра була хулена католиками, був загально звістним. При тих частих стрічах, які мала Західня Україна з Польщею й Угорщиною, не могло обходити ся без ріжних прояв зневаги „руської віри” католиками. Поголоски, записані лїтописцями, як от що Угри підчас своєї окупації в Галичинї при кінцї XII в., знещещували церкви — „въ божницахъ почаша кони ставляти” ), або що вони (підчас пізнїйшої окупації) виганяли з церков православне духовенство й заводили своє 13), незалежно від своєї вірности чи невірности віддають нам тодїшній настрій, той зріст релїґійного відчуження й ворожнечі. Нетолєранція одної сторони піддає защіплює її другій, викликає як реакцію у всякім здатнім до відпорности елєментї збільшене привязаннє до свого й такеж вороже становище до накидуваного чужого.

З польською окупацією Західньої України в другій полов. XIV в. мають місце вже не епізодичні й спорадичні стрічи й конфлїкти з чужою національністю й релїґією, але на цїлій лїнїї українська народність і її „руська віра” стріли ся з привілєґіованою народністю й державною вірою польсько-католицькою. На кождім кроцї, особливо по скінченню переходових часів самої окупації, тутешнїй Русин мав нагоду почути, що він схизматик, майже поганин; мусїв боронити свою стару батьківську віру від плянів заміни її католицькою церквою, а себе — від ріжних обовязків на сю останню. Він почув, що його народність, мова, культура, письменність уважають ся чимсь низшим в порівнянню з польсько-латинським елєментом і що найвище — тільки толєрують ся згірдливо репрезентантами нової власти й привілєґіованої народности. Він на кождім кроцї мав уступати місце заступникам сеї привілєґіованої народности, що відсували його від всяких почестних, впливових позицій і доходів, наступали на його маєткові й иньші права. Вище представлено вже було, яким формальним обмеженням підпадала православна віра під польським режімом 14), які були пляни зовсїм усунути православну церковну орґанїзацію й заступити її латинською 15). Бачили ми, як приналежність до „грецької схизми” обмежала особисті, горожанські права тубильцїв-Русинів — в містах і селах: в користанню з привілєґіованого нїмецького права. в промислових зайнятях, в шляхетських і міських урядах, в процесах і контрактах 16). Навіть де й удавало ся добити ся рівноправности, її не реалїзовано так гладко; але в більшости приходило ся мовчки корити ся волї й поглядам місцевої адмінїстрації чи взагалї панів — заступників привілєґіованої народности. Русь бачила й відчувала, як відтискають її пани з тої привілєґіованої польської народности й іде вона в долину, все більше переходячи на становище самої тільки misera contribuens plebs. Антаґонїзм національний загостряв ся моментами економічними, клясовими, знаходив свою вищу моральну санкцію в мотивах боротьби релїґійної, і навпаки — з свого боку робив більше болючим почутє економічного гнету й заогнював релїґійний антаґонїзм. Поляк був уже не тільки чужинець, чоловік чужої держави, народности й віри — він був гнобителем Руса, паном-визискувачем, ворогом і нищителем віри, а Русь — елєментом покривдженим національно, суспільно, економічно, релїґійно. Такі відносини, в міру того як польсько-католицька полїтика давала себе відчувати тубильному елєментови, а особливо в міру того — як під впливом її Русь зводила ся на сам демос, тратячи вищі верстви — посували ся все далї й далї, обіймаючи цїлу українську територію, знаходячи свій вислів в фразї католицького монаха, участника заднїпровських кампаній, сьвідка великих народнїх рухів з-перед Хмельнищини: „як з природи своєї варвари ворожі не-варварам, майже так Русин Полякови” 17).

В сумі сих моментів ворожнечі мотив релїґійний мав особливе значіннє. Культ, релїґія — се ж для всякого чоловіка річ найбільш делїкатна, найбільш вражлива на всяку зневагу, погорду, насильство, і тому на сїй точцї — не тільки найбільш конкретній і найбільш загальній для всеї Руси, без ріжницї її стану й приналежности, але й найбільш вражливій, найбільш концентруєть ся антаґонізм Руси й Польщі. Се дає найбільше відчувати всяку кривду на сїм полї, а ріжні різкі факти — вродї насильного відібрання православної перемиської катедри Ягайлом, з профанацією могил небіжчиків — руських князів, духовних й т. и., вродї піддання галицької катедри під власть і юрисдикцію латинського арцибіскупа, й ріжні насильства над православними крилошанами, які при тім мали дїяти ся 18), незвичайно загострювали се почутє, давали йому незвичайно болючу інтензивність.

В хронольоґічнїм порядку грамота Казимира з 1370 р. до патріарха в справі відновлення галицької метрополії служить першим документом заходів західно-українського боярства в інтересах православної церкви — відгомоном першої кампанїї з правительством, що призначало на скасованнє православну церкву 19). В XVI в., з упадком українського панства, боротьбу веде галицьке, передовсїм львівське міщанство. В XVII релїґійні утиски, польські замисли на знищеннє православної „благочестивої” віри стають аґітаційним мотивом для широких народнїх мас, для великих всенароднїх, а головно селянських повстань. Під релїґійним прапором козачина веде свою боротьбу з правительством і звертаєть ся до участи й помочи в нїй, в інтересах „руської віри”, до народнїх мас — з одного боку, з другого боку — лучить ся під сим окликом з репрезентантами вищих українських верств, чи їх останками, — з міщанством, духовенством, навіть шляхтою. Прапором релїґійним заступаєть ся прапор національний, і під окликами інтересів релїґії ведеть ся боротьба задля інтересів національних, полїтичних, з мотивів клясових і економічних; під окликом спільної боротьби з католицтвом шукають православні союзників між польськими ріжновірцями при кінцї XVI в. 20), під окликом охорони православної віри добувають заграничної помочи против польського уряду, против польського шляхецького режіму (уже з кінцем XV, потім під кінець XVI в., і ще серіознїйшим стає се в XVII в.). І під тоюж релїґійною поволокою переходить до пізнїйшої традиції весь сей національний українсько-польський конфлїкт, з тушованнєм иньших мотивів — економічних, полїтичних, національних.








Примітки


1) Див. т. І 2 с. 168-9. Наука Теодосия про віру варязьку (латинску) в кількох верзіях в II т. Ученыхъ зап. II отд. академіи. Русинъ і Словенинъ як суспільні катеґорїї в Рус. Правдї § 1.

2) Про походженнє загадкової назви „кацап” див. замітку Н. М. в Кіевской Старинї 1901, XII.

3) Див. про се в т. III 2 с. 409-410.

4) Ibid. т. II 2 с. 484-5.

5) Іпат. с. 174, кор. т. II 2 с. 411.

6) В тій же сповіди Василько, як вище.

7) Отже певних обмежень вимагає погляд, висловленний Зубрицьким і прийнятий пізнїйшим істориком польсько-українських відносин Линниченком (Взаимныя отношенія Руси и Польщи до конца XII в. с. 215), що в часах староруських не було нїякого антаґонїзму Руси й Польщі, що війни мали виключно характер династичний, і тїсні звязи сих двох народів вели до засновання спільної держави з них. Линниченко вповнї солїдаризуєть ся з поглядом Шевченка, що пише

неситиї ксьондзи, маґнати

нас поріжнили, розвели,

тільки час сеї „розни” переносить з кінця XVI на XIV вік — по окупації Казимира. Сказане в текстї показує, думаю, зовсїм виразно, що початки національного, а в части й релїґійного антаґонїзму Польщі й Руси-України сягають дальше, хоч і не мали тодї своєї пізнїйшої гострости й інтензивности.

8) Див. т. II 2 с. 483 і III 2 с. 410. Печерському монахови XI в. чорт представляєть ся в образї Ляха: „видЂ объходяще бЂса въ образЂ Ляха в лудЂ (в дорогім убранню), носяща въ приполЂ, цвЂтокъ вже глаголеть ся лЂпокъ” (Іпат. с. 134). Як образок сьвітській, де пробиваєть ся певна неохота й ворожість Польщі й Руси, наведу подробицї з описи битви під Ярославом: „видЂвъ же Дамянъ Ляхы крЂпко идущимъ на Василка, керьлЂшъ поющимъ, силенъ гласъ ревуще в полку ихъ — Ляхомъ же лающимъ, рекущимъ: „поженемъ на велики бороды” — Василкови же рекшу, яко „ложъ глаголъ єсть вашь, Богъ помощникъ нашь єсть”, и тъкну конь свой, и движе ся, Ляхо†же не стерпЂвше, побЂгоша отъ лица єго” (Іпат. с. 534). Кольорит ще, як бачимо, дуже-дуже мягкий в порівнянню до пізнїйших відносин до „Ляхів превражиїх синів”.

9) Див. т. III 2 с. 137-8.

10) Лист в Monumenta Pol. hist. II с. 15.

11) Іпат. с. 548-9.

12) Іпат. с. 448.

13) Воскр. І с. 119.

14) Т. V с. III і далї.

15) Ibid. c. 422 і далї.

16) Ibid. с. 237-249 і в сїм томі, вище с. 124-6, 238 і далї.

17) Dyaryusz Okolskiego вид. Туровского с. 85.

18) Див. т. V с. 433-4.

19) Т. V c. 391, пор. 426.

20) Див. т. V с. 593-5.











Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.