[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна





РЕЛЇҐІЙНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ: РЕЛЇҐІЙНИЙ ЕЛЄМЕНТ В ЖИТЮ, ЙОГО ОСЛАБЛЕННЄ В XIII-XIV ВВ.; ОПІКА ЦЕРКВИ В XIII-XIV В., ЦЕРКОВНІ ФУНДАЦІЇ XIV-XV ВВ., ЗАПИСИ НА ЦЕРКВИ, ЗАДУШНІ ЖЕРТВИ, ВПИСИ В СИНОДИКИ, ПОСТРИЖЕННЯ В ЧЕРЦЇ.



Отже під знаком релїґії переходить — і доходить до нас, в письменній традиції, культурно-національна еволюція сих віків. Се зближає формально сей період до попереднього, до староруського житя XI-XIII вв., де християнство, як ми бачили, також грало таку першу ролю — домінувало в культурнім житю, надаючи йому тон і закраску. Але се подібність більше формальна, й приглянувши ся близше, помітимо побіч подібностей і спільних точок також кардинальні ріжницї що до становища й ролї православної віри в культурнім житю й побутї в тих старших і сих новійших віках.

Християнська православна „грецька” віра XI-XII вв. опираєть ся на державну власть і на вищі, аристократичні правительственні й суспільні верстви. Княжа власть уважаєть ся її першим протектором і оборонцем; так дивить ся на неї церков, так дивить ся на себе князь сам. Князї й бояри уважають точкою чести, доказом свого виховання і доброго тону, розуміння свого положення, свого noblesse oblige, займати ся церквою, показувати її свою прихильність, своє високе поважаннє до неї. Богато між ними стрічаєть ся й людей дїйсно побожних в тодїшнїм розумінню, то значить привязаних і повних поважання до церкви й її репрезентантів та охочих до сповнювання їх вимогів. Як би не розходили ся з вимогами християнства його учинки й дїяльність, кождий хоче зістати ся на зверх з ним в згодї й бодай на той сьвіт явити ся вповнї примиреним з ним — навіть приодягненим вищою християнською ранґою — монашеством. При тім з християнством, з церквою звязане все, що являєть ся для сучасного більше розвиненого чоловіка, „інтелїґента” так би сказати проявом культурности, всього лїпшого, що дає житє. З ним звязана не тільки моральна наука, а й знаннє, навіть сьвітське: через ту ж церковну школу переходив кождий, хто хотїв собі присвоїти знання, потрібні, припустїм, для дипльоматичної, канцелярійної дїяльности. З ним звязана сучасна творчість, штука в ріжнїх родах. Ним новоприйнята в круг цивілїзованих народів пів-варварська суспільність українсько-руська чує себе звязаною з тим, в чім втїляв ся для неї ідеал культурности, вицьвіт краси, вершки сили, могутности, престижу, слави — візантийського цїсарства, візантийської церкви, візантийської науки й штуки. „Грецька віра” була ключем до сього всього, і в нїй шукає суспільність всього, що могло б винести її над рівень сїрої буденщини. Духова робота її звернена на присвоєннє доґматичного, морального й культурного змісту нової релїґії — в тім головний зміст сих часїв, summa summarum їх культурного житя.

Се особливо треба сказати про віки XI-XII в. В XIII віцї можна спостерігати й домірковувати ся вже певного ослаблення в тій особливій ролї православної церкви й церковности. Ще в попереднїм столїтю, наслїдком кольонїзаційних переворотів, ослабили ся безпосереднї зносини з Царгородом. Упадок Царгорода з початком XIII в. мусїв дуже сильно підірвати престиж візантизма. Розповсюджуєть ся й конкурує, особливо в Українї західнїй (так само на Білоруси і в землях Новгородських) культурний вплив західнїй, підтримуваний і далї розвиваний дуже тїсними зносинами з Угорщиною й Польщею, Чехією й Нїмецькими землями західнїми й північними (Прусією). Для сих зносин треба було знання мови латинської, й вона, як ми бачили вже, в першій половинї XIV в. здобуває право горожанства в княжій (а може й не тілько княжій) канцелярії Галицько-волинської держави. Разом з тим не зістають ся без вплива й такі обставини, як ослабленнє давнїх полїтичних центрів (Київа, Чернигова, Переяслава), що відбиваєть ся на огнищах книжности й взагалї русько-візантийської культури, що жили силами й засобами тих центрів (особливо Київа) і не могли бути заступлені вповнї, що до своєї інтензивности, новими центрами і їх огнищами. Так само збідненнє й ослабленнє князївської й боярської верстви, упадок церковних центрів і т. и.

Традиція опікування церквою, будування й прикрашування нових церков (як найлїпшої памятки по собі), розумієть ся, держить ся в князївсько-боярських кругах. Тільки вона поволї тратить свою, щоб так сказати, центральну позицію в тодїшнїм культурнім житю, проявляєть ся в формах слабших і не дає такого імпульсу в розвою звязаних з церквою галузей русько-візантийської культури. Данило в серединї XIII в., по своїй перемозї над ворожими партиями, з запалом віддаєть ся прикрашуванню своєї нової столицї — Холма, будує там розкішну катедру; але татарські походи 1250-х рр. підрізують його енерґію на сїм полї й змушують обернути свої засоби на иньші цїли — будованнє городів протів Татарів, як каже його лїтописець 1). Фундована ним холмська катедра стає одним з огнищ книжности — меньших, що правда, і те що ми маємо звідти — самі богослужебні книги, хоч круг тої книжности в дїйсности мусїв бути ширший. Про його брата Василька маємо пізнїйші вказівки в оповіданню про жертви й фундації його сина, що між иньшим роздає церквам і „съборники великыЂ отца своєго” 2). Володимир Василькович спеціально уславив ся своїм будованнєм, прикрашуваннєм і обдарюваннєм церков. Ми знаємо сї його фундації й жертви 3) — маємо тут звістки про будову й мальованнє церков, про роботи юбілєрські — „ковання” риз на образи, оправ на книги, сосудів церковних і т. и., і про спорядженнє церковних богослужебних книг; особливо богатий сортимент дістає їх новозбудована церква в Любомлї: два євангелия „апракос” (розложені в порядку церковного читання) в дорогих оправах, апостол, пролог на 12 місяцїв — „изложено житіа святыхъ отецъ и дЂянія святыхъ мученикь, како вЂнчаша ся своєю кровію за Христа”, також повну минею на 12 місяцїв, октоіх і ірмолой, служебник св. Георгію (патрону церкви), молитви утренні й вечірні, й осібно молитовник, „куплений від протопиної за 8 куп” 4). Крім замовлень на такі церковні книги, князь-„философ”, розумієть ся, мусїв інтересувати ся й збирати й иньші, більш ріжнородного змісту книги, але лїтописець не дав нам про се близше відомостей, а з записей на книгах ми маємо тільки припадкові звістки про книги, які обертали ся на княжім дворі. Такий номоканон, списаний на замовленє Василька 1286 р., писання Єфрема Сирина, списані для Василькового тивуна Петра якимсь Іовом 5); лїтописець згадує ще „книги пророчьскыя” (пророків з Біблії), з яких собі шукав вказівок (ворожив) Василько 6). Богата, хоч і пізня і документально беручи — не автентична традиція про Льва, правдоподібно, не позбавлена якихось ремінісцій про надання й фундації сього князя, а такий факт як заснованнє митрополії — при нїм, чи при його синї королю Юрію, мусїв піти в парі з певним оживленнєм церковного житя, церковної помпи, русько-візантийської культури взагалї.

І з дальших часів не перестаємо мати відомости, які вказують, що й по окупації України і прилученню її до Литви й Польщі князї і з старої династиї, і з нової, Ольгердової, не забували підтримувати стару традицію, яку, розумієть ся, не залишало в своїх інтересах підогрівати в них православне духовенство — фундовання й обдаровання катедр, монастирів, церков, маєтностями і ріжними предметами церковного ужитку, а за прикладом їх ідуть і православні — маґнати. Розумієть ся, мало се місце головно в землях в. кн. Литовського, тим часом як в Галичинї, відколи там (дуже скоро, як знаємо) зникла верства великих бояр, пропав сей ресурс церковного і звязаного з ним культурного житя.

Так з Любартом вяжеть ся традиція про фундацію луцької катедри св. Івана, з кн. Юриєм (чи Наримунтовичом чи так як в записи він названий — Юриєм Даниловичом) — надїленнє маєтностями катедри холмської; хоч записи, які ми про се маємо, пізнїйші й не автентичні 7), але звязаннє сих надань з такими мало автетничними в очах польського правительства особами як тї два князї, промовляє за тим, що ми маємо тут до дїла з якоюсь дїйсною традицією, а не довільно підсуненими іменами. З родиною Володимира Ольгердовича, що починаючи від сього Володимира вибирає за свій фамілїйний гробовець Печерський монастир, і в тім за сею традицією йдуть пізнїйші київські князї з иньших родів (Скиргайло, мабуть і Іван Ольгимунтович) 8) — мусїли вязати ся більш або меньш щедрі фундації й жертви для сього Печерського монастиря починаючи від часів Володимира. Пізнїйша звістка про відновленнє „коштом великим” Печерської церкви Семеном Олельковичом, „иже украси ю красотою, якоже бЂ мощно, такожде и внутрь иконнымъ писаніємъ”, або говорить тільки про оден момент в історії сеї опіки, яку династия Олельковичів показувана Печерському монастиреви, або довільно зберає її коло одного імени Семена Олельковича 9). Донька Семена, княгиня пинська Олександра з своїм чоловіком Іваном Ярославичом лишили по собі цїлий ряд більше або меньше щедрих (переважно дрібних, але в великім числї) надань місцевим церквам і монастирям: Лещинському монастирю (заховало ся цїлих шість грамот), Купятицькій церкві (пізнїйше теж був там монастир) — є тих грамот пять 10); в Пинську вони обдарували богатою фундацією церкву св. Дмитра — „вчинили соборъ светому великому мученику Дмитрею — установили в той церкви тры попы, а четвертого дьякона”, з обовязком служити в суботи та недїлї й сьвята „соборомъ”, а в иньші днї — по одному сьвященику, і рано й вечір „на литЂяхъ поминати душы родичей нашихъ и слугъ нашыхъ, которыє єсть вписаны въ суботнику”; при головній церкві св. Дмитра прироблено „чотыры предЂлы: Богоявлениє, а входъ во Єрусалимъ, а Вознесеніє, а арх. александрейскихъ Афанасія и Кирила”; на церкви, окрім давнїйших ґрунтів придано чотири дворища і осібно до кождого „предЂла” було приписано по „землї”, на кождого попа і диякова по дворови в Пинську, з увільненнєм від податків, і осібні грошеві доходи (3 копи грошима, збіже на проскури, вино, віск з княжого двору, ладан з пинського міста) 11). На той же взірець брат кн. Федора кн. Іван Ярославич фундував такуж „соборну церкву” з чотирими „предЂлали” і з таким же штатом духовенства в Давидовім Городку 12). Кн. Іван кобринський перед смертю (коло р. 1490) поручає своїй жінцї записати на монастир кобринський, в якім казав себе поховати, село Корчичі, дві корчми в містї, десятину з млина й двірської паші 13). Ходкевич з митр. Йосифом Солтаном фундують монастир Супрасльський 14), надїляють його маєтностями і дорогими річами: митрополит дарував монастирській церкві два великі срібні хрести з каміннєм, два євангелия на пергаменї, в срібній позолоченій оправі, дві чаші, срібне кадило, три ікони Богородицї в серебряній ризї з перлами і дорогим каміннєм, кубок з горіха кокосового, оправленого в срібло, панаґію з перлової раковини, різблену і покладану сріблом. Олдр. Ходкевич дав ікону Богородицї в сріблї, „з запоничкою” срібною, убраною перлами й каміннєм, і срібну чарку, а Григорий Ходкевич срібну чашу й ріжні річи, ваги півпята гривни 15). З ріжних жертв кн. Константина Острозького маємо досить цїкавий реєстр, в тім же родї, його жертв монастиреви Дерманському (коло р. 1507); чаша срібна, золочена з каміннєм, срібний золочений хрест „воздвизальний” з мощами, два євангелия в срібній оправі з каміннєм і емальованими образками і окрасами (розпятє з Богородицею й Іваном Богосл., „защепкы сребрне, позлащены на финиктє”), три вінцї срібні золочені, два золоті, завіси — одна чорного оксамита, друга — рудожовтого атласу, чотири з червоної тафти, ризи адамашкові хрещаті, окладка білого оксамита на золотЂ”, иньші одамашкові червоні, епитрахиль білого оксамиту на золотї, десять миней — вісїм на пергамені у „десть”, дві на папері, книгу поучень на недїлї й сьвята патр. Каллїста, й ин. 16). Крім того обдарував він великими земельними маєтностями катедру турівську 17), вистарав ся у в. князя значні надання для митрополичої катедри в Новгородку і т. и.

Богатий документальний матеріал, який маємо з початком XVI в., дає нам того рода факти в великім числї. В Київщинї кн. Богд. Глинський записує Пустинно-Никольському монастиреви село Гатне, воєвода Монтовтович озеро, а його наступник Андрій Немирович ріжні ґрунти, рибне мито, остров на Днїпрі, Ів. Полозович другий острів, Остафій Дашкович село Гвоздів, сел. Соркланово і Колтегаєво — великі земельні маєтности. Він же дав Печерському монастиреви звістний Терехтемирів, а кн. Константан Ів. Острозький ріжні маєтности по тестаменту своєї тещі кн. Анаст. Гольшанської 18). На Волини Семен Олизарович записує Дерманському монастиреви село 19), Федір Сангушкович фундує монастир Мелецький, кн. Кузьма Заславський монастир Дворецький, кн. Богуш Корецький аж три монастири — і обдарував їх маєтностями  20), і т. и.

Жертводавцї, навіть там де маємо їх автентичні надання (а се трапляєть ся рідше), не пускають ся звичайно в мотивовання своїх жертв: взагалї досить рідко стрічаємо в тодїшнїх актах якісь вискази, які б близше вводили нас в сферу релїґійних поглядів і почуть тодїшнього чоловіка. Одним з найранїйших і найбільш експанзивних з сього погляду являєть ся тестамент кн. Андрія Володимировича 1446 р. 21), наведений уже у нас 22) як характеристика відносин репрезентантів литовської династиї до православної віри. Князь приїздить в Печерський монастир, покланяєть ся патрональній іконї Богородицї й гробам печерських сьвятих, бере благословеннє від ігумена й печерських старцїв, покланяєть ся гробам батька й стриїв своїх, тут похованих, і під напливом гадок про непевність людського житя й неминучість смерти висловляє свою волю. „Подумав в серцї своїм: скільки то гробів, все то жили на сьвітї, а пішли до Бога, й подумав: незадовго й нам туди піти, де наші отцї й браття” — каже князь (чи може — росписує за нього писар тестамента — старець Пахнутий), і під сими вражіннями нараджуєть ся з княгинею, боярами, архимандритом і старцями й розпоряджає своїми маєтностями — записує їх одначе жінцї, а на монастир сим разом не дає нїчого — дав иньшим разом.

Інтересні розпорядження (1506) звісного Мих. Глинського, якому воєвода київський кн. Дмитро Путятич поручив розпорядити ся майном по його смерти: „побачивши, що небіжчик кн. Дмитро, відходячи з сього сьвїта, не зробив тестаменту і не вчинив нїякої памяти по своїй душі й по душі батьків своїх, що лежать в Печерськім монастирі Пречистої в Київі, де й його тїло лежить, і були йому поручені 23) та мали на нього надїю, що він задовольнить память їх душ, — він (кн. Глинський) з огляду на смерть його (кн. Дмитра) і його батьків без усякої памятки, записує ріжні жертви. Монастиру Печерському половину данників, а другу половину на катедру в Вильні і десять кіп „на вічний впис” до митрополичого синодика. Так само по десять кіп на впис до синодиків епископських — до всїх православних катедр в. кн. Литовського й Корони (але не до заграничних!), і до деяких популярнїйших монастирів і церков, числом 20. Такуж суму з українських — на Володимирську катедральну церкву, окрім того ще на синодик; так само на луцьку, на холмську й перемишльську, на „соборну” церкву св. Миколая в Берестю, Спаса в Люблинї і монастир Жидичинський. Церквам в маєтностях небіжчика по копі грошей, а монастиреви тамже 10 кіп. Кілька „неволныхъ”, которыхъ былъ онъ (небіжчик) пограбилъ въ винах и въ иншихъ нЂкоторыхъ трудностях были”, випущені на волю (те що ми знаємо під іменем „людей задушних”). Суму 60 кіп, виручену з розпродажі „шат” і ріжних „рухомих річей” небіжчика, кн. Глинський рішив обернути на викуп „кількох душ з поганських рук” і пустити їх на волю „по души” небіжчика 24).

В старім печерськім помяннику (зладженім при кінцї XV і в початках XVI в.) читаємо в тім же родї кілька досить характеристичних записок, які служать ілюстрацією до тих вписів до синодиків. „Пани Олена Кичкиревая уписала в дом Пречистои выслугу пана своєго (чоловіка): селище Брылевщину, Новоселкы, в Житомирском повЂтЂ, а за то уписала пана своєго и себе и род свой — 86 душъ” 25). Або: „С Путивля сотникова жена — хотЂньского Нельша вписала род свой 11 душ, а за тыи души имат давати з году на год по кади меду” 26). Або така запись: „Я Семенъ Сколковъ по повеленію господина отца моєго вписалъ єсми во домъ Пречистои Богоматери Печерскому монастырю родители наши (десять імен), а записалъ єсми на своємъ имЂніи: въ домъ Пречистои въ годъ же копу гроший взять въ Моисиповичахъ а въ ЛЂсникахъ при моємъ животЂ и послЂ моєго живота: кто иметъ тыи имЂнія держати, а съ тыхъ имЂній маєтъ тую копу грошей давати на воведеніє св. Богородицы, а хто сію грамоту мою порушитъ родителей моихъ — кто или панъ, иншій хто, тому судитъ Богъ и св. Богородица во второє и страшноє Христово пришествиє” 27).

Рідше, безперечно, нїж в старій Руси, але практикуєть ся й особисте постриження в монахи. Знаємо напр. такі факти, як постриженнє в чернцї кн. Ольгимунта, батька київського воєводи кінця XIV віка, з іменем Євтимія; князя Олелька київського, з іменем Алексія 28), і його сучасника (середини XV в.) князя Федька Острозького, а як кажуть пізнїйші печерські записки — також його брата Алексія й жінки Аґрипіни 29). Далї знаємо Олександра Сангушка, „во иноцЂхъ Алексія” — мабуть староста кремінецький кінця XVI в. 30). Його сучасник Іван Тишкевич мав бути в тих часах навіть архимандритом печерськім 31). В помяннику князїв Зубревицьких маємо „князя Димитрія в иноцЂх Демиана, княгиню Огрофину в иноцЂхъ Олену” 32); у кн. Вишневецьких инока князя Григорія, а „інок Антоній і священоинок схимник архимандрит Петро”, хоч не мають при собі княжого титула, теж може належали до сього роду 33). В помяннику Олельковичів-Слуцьких бачимо кілька монахинь: „княгиню иноку Марину, княгиню иноку Настасію (два рази), княгиню иноку Анну”  34). В помяннику Дашковичів „иноку Уліану” и „инока Данилія”  35). У Боговитинів „инока скимника Льва, скимника Ельферня, скимници Марфы, скимници Феклы” 36). Таке ж богацтво в помяннику Бабинських (схимники Іван, Герасим, Козьма, схимниця Марія, инок Місаіл) і в записцї згаданої вище панї Кичкиревої, київської земянки (иноки Сильвестр, Акиндин, Іона, Васіан, Фома, Онисим, инокинї Авдотія, Наталїя, Домна, ще Наталїя, Мареміяна) 37). Обмежу ся сими прикладами — далеко не вичерпуючи всього матеріалу, який дають навіть ті київські помянники, й завважу, що коли що до кождого монаха або схимника, якого стрічаємо в тім чи иньшім панськім або князькім помяннику, годї твердити, що він до того рода належить, то в кождім разї велика маса тих иночих і схимничих імен в тих помянниках вказує, як часто трапляли ся постриження в тих княжих і панських кругах XIV-XVI віків та як близько стояли вони до того монашого сьвіту.








Примітки


1) Іпат. с. 560.

2) Ibid. c. 608.

3) Див. т. III с. 438-9, 445 й ин.

4) Іпат. с. 609-10.

5) Срезневскій Др. памятники с. 147 і 149.

6) Іпат. с. 577.

7) Про Любартову запись (видану в Архиві Югозап. Рос. І т. VI ч. 1) розвідка Щербаковського в київських Чтеніях т. XVI і моя замітка (Коли сфальшовано грамоту Любарта Луцькій катедрі) в Записках т. LXX. Про грамоту Юрия Даниловича (видана в Памятн. рус. письма и языка Срезневского) див. в т. III 2 с. 109-110 і IV 2 с. 446.

8) Суджу з того, що род Івана Ольгимунтовича кілька разів виступає в помяннику печерськім (Чтенія київські VI с. 7 і 14) і при Ольгимунтї є записка про постриженнє в чернцї; про гроби свого батька й „дядь” (стриїв) в Печерськім монастирі згадує в своїм звістнім тестаментї Андрій Володимирович (в виданню Антоновича хибно: „дЂдъ”).

9) Густинська в Пол. собр. лЂтоп. II с. 358; пізнїй час записки зраджує дуже загальний характер її, й сї навязування заходів Семена безпосередно з Батиєвим погромом. Про одно наданнє Печерському монастиреви маєтности від Андрія Володимировича — Wolff Kniaziowie с. 163.

10) Перегляд у Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье II с. 105.

11) Ревизія пущъ с. 321-5 (1502).

12) Ibid. c. 348-9 (1507).

13) Акты Зап. Рос. II с. 79.

14) Пор. т. V с. 265.

15) Археограф. сборникъ IX с. 52-3.

16) Памятники кіев. ком. IV. І с. 89-93.

17) Акты Зап. Рос. II ч. 105.

18) Документи зібрані в Сборнику матеріаловъ для ист. Кіева, також Архивъ Югозап. Рос. VII. I с. 71, 98-100.

19) Памятники суд. кіев. ком. IV. I с. 31.

20) Див. в т. V с. 265.

21) Акты Зап. Рос. І ч. 46.

22) Див. т. V с. 450.

23) Себ то кн. Дмитру його батьками чи кн. Глинському? По контексту перше, очевидно, бо инакше не треба було кн. Глинському таких довгих міркувань.

24) Акты Зап. Рос. І ч. 224.

25) Помянник — Чтенія київ. VI с. 42, в виданню по тім читаєть ся s̃ душ (пор. передмову с. 10), але се помилка, треба читати п̃s (сво`` п̃s) — стільки дїйсно їх.

26) Ibid. c. 39, пор. іще другу таку тамже.

27) Ibid. передмова с. 11-2.

28) Ibid. c. 10-1.

29) Див. у Максимовича Сочиненія І с. 170-1; в старім печерськім помяннику є лише: „княг. Василису въ иноческомъ чину княг. Агафію” (інтерпункція непевна).

30) В печерськім помяннику с. 37: род князя Александра Сенгушковича а во иноцЂх Алексія, тамже с. 41 иньший реєстр з припискою: князь Александро Сендюшкович, де читаємо: княг. Александра а во иноцЂх Елеуферіа скимника Еустафія Гаврила і т. д. Імя Елевтерія чи не схимицьке імя також Олександра Сангушка? В дальшім реєстрі маса монахів і схимників, але се очевидно не Сангушки вже.

31) Говорить се Нєсєцкий sub. voce c. 74.

32) Ibid. c. 14.

33) Помянник михайловський — Чтенія київ. т. XVI с. 11, пор. тамже на с. 8 иньший, з „иновою Анною”.

34) Печер. помян. с. 25 — при кінцї реєстра й монахи, але до роду, мабуть, не належать — ідуть по митрополитї Григориї. Таких не дуже певних монахів і схимників див. в помяннику Гольшанських — Чтенія XVII с. 10. Ґенеальоґи повинні застановити ся над сими поминальними реєстрами, які досї зіставали ся поза сферою їх дослїдів.

35) Помян. печер. с. 36.

36) Ibid. с. 66: „Родъ пана Боговитиновъ”, і низше „родъ пана Богуша писаря господарьского” (Боговитиновича).

37) Ibid. с. 64 і 42.











Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.