[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: РОБОТА РЕДАКЦІЙНО-КОМПІЛЯЦІЙНА, КОМПІЛЯЦІЇ АҐІОҐРАФІЧНІ, ПОЛЄМІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ; ЗАСТОЯ В ЛЇТЕРАТУРІ, ЛЇТЕРАТУРНІ ЗАСОБИ І УПАДОК ТВОРЧОСТИ, ВЗІРЦЇ ЛЇТЕРАТУРНОГО СТИЛЮ, ПАСИВНИЙ КОНСЕРВАТИЗМ.

Робота місцевих книжників насамперед дає себе пізнати в працї редакційній, компіляційній над творами староруського ориґінального і візантийського перекладного письменства. Стрічаємо ся з нею на кождім кроцї, хоч дуже часто й не можемо виріжнити те що належить до книжників саме українських, а не білоруських або великоруських — не завсїди можна знайти вказівки на се, а мало й уваги звернено було на се.

В сїм часї появляють ся — чи може стають нам звістними, в кождім разї далї укладають ся на ріжні способи збірники моралїстичні, з перекладених і ориґінальних творів під іменем Ізмарагдів, Златых цЂпей і просто анонїмних. Зміст їх дуже ріжнородний і змінний ¹), бо сї книжники не тільки переписували, а й переробляли, розширяли новими додатками, або коротили їх. ²). Ще більше розповсюднені у нас на Українї в тім часї були так звані „учительні євангелия” себто збірники поучень на недїлї й свята цїлого року: кожда більша біблїотека XVI в., як ми бачили, мала їх по кілька примірників, і на переломі XVI і XVII в. було аж чотири видання учительних євангелїй ріжних редакцій. Бо і тут так як і з тими моралїстичними збірниками: ріжнородність в укладї незвичайно велика. Трудно знайти дві тотожні версії; тексти приладжують ся в мові до зрозуміння авдиторії, оживляють ся вставними епізодами — оповіданнями, алюзіями і т. и. ³) Такого самого змінністю хиткістю свого укладу, своїх редакцій визначають ся прологи — також дуже популярні у нас: вони доповняли ся житиями свійських сьвятих і руськими моралїстичними писаннями, і досї ще не було навіть проб уставити філїацію їх версій ⁴). Теж дїяло ся і з минеями, доповнюваними житиями руських сьвятих.

З свійських аґіоґрафічних збірок незвичайну популярність мав і переходив ріжні редакції й перерібки печерський Патерик. З XV віка маємо три редакції його: одну зроблену еп. тверським Арсенїєм, правдоподібно бувшим печерським монахом ⁵), 1406 р., а другу й третю — крилошанином, потім уставником печерським Касіяном в 1460 і 1462 р. Кожда з сих редакцїй, крім чисто редакторських змін, розширяла далї зміст Патерика, додаючи до основних статей — посланїй Симона і Поликарпа та лїтописного оповідання про перших подвижників Печерського манастиря ⁶) все нові й нові статї з лїтописи про Печерський монастир, або иньші писання, які стояли, по думцї редакторів, в якийсь звязи з Печерським монастирем. Так в Арсенїївській редакції фіґурує Несторове житиє Теодосія, в Касіянових слово на перенесеннє мощей Теодосія і посланїє Теодосїя про віру варязьку ⁷). Явище інтересне з того боку, що показує нам живу староруську книжну традицію: що лїтопись й иньші староруські твори були під руками редакторів. З другого боку поруч такого старанного використовування староруського лїтературного матеріалу, поруч тих численних редакцій, з яких кожда давала початок новій філїації рукописей (напр. з Касіанівської редакції маємо понад 30 кодексів), з ріжними доповненнями, поруч сеї популярности збірника — тим сильнїйше виступає брак нових записок, брак дальшої аґіоґрафічної чи якоїсь взагалї самостійної лїтературної творчости в сїм Печерськім монастирі. Тільки пізнїйше додане було маленьке, хоч і гарне в своїй простотї оповіданнє про чудо в печері на великдень 1463 р.

Мало що маємо натомість з компіляцій полємічних й історичних. Хоч полєміка з латинством й оборона православної церкви була в сих столїтях одною з найбільш пекучих справ, досї знаємо з сих часів тільки три збірки полємічних писань. Але треба нам знати, що такі збірки містили ся в кормчих. Номоканон сербської редакції принесений на Україну в другий половинї XIII в. (1262) на замовленнє митрополита й потім розповсюднений по всїх епархіях київської митрополїї, містив в собі збірку грецьких полємічних писань на Латинян з XI в., отже давав готовий полємічний підручник ⁸), В номоканонах руських містили ся як візантийські так і староруські полємічні писання на Латинян; так в українських кормчих XVI віка знаходимо поучення Никифора й Теодосія на Латину, преніе Панаґіота і т. и. ⁹) З спеціальних збірок одна звістна в рукописи кінця XV поч. XVI в. має характеристичний титул: „сия книга списана бысть на єресь латинскую... на утвержениє истиннымъ православнымъ християномъ и на обличениє и на посрамлениє Ляховом и Латынамъ, отлучившим ся и одпадшимъ отъ святыя великия апостольския католикія церкве”. На сїй підставі вона зачисляєть ся до українських земель, хоч з рештою не має вказівок що до свого походження. Вона складаєть ся з самих візантийських полємічних писань, з староруських — лише посланиє м. Йоана (в двох редакціях навіть). Иньший, ще більший збірник звістний в рукописи XV в., містить між ин. два великі полємічні трактати против опрісноків, незвістні в грецькім ориґіналї ¹⁰). З пізнїйшого часу маємо слїд якогось збірника полємічних писань против Латинян, списаного в 1546 р. в Супрасльськім монастирі; сюди вписана була занесена з Атосу повість про зруйнованнє унїятами в 1276 р. атенського монастиря Ксіропотаму, з полємічною закраскою, а мабуть також і писання принесені з Угорщини безпосередно чи теж за посередництвом Атонських монастирів: списана 1511 р. на Угорщинї (може угорській Руси) анольоґія православія против Латинян, запитання Йоана Заполї до прота св. гори в релїґійних справах і відповідь прота, звернена против Латинян і Лютеран, з 1534 р.; чи були там якісь ориґінальнїйші трактати, на се нема вказівок ¹¹). Але й вони були. Напр. маємо з XV в. трактат против Жидів: „пророчество Исаіино объ отверженіи Жидовъ” ¹²), перероблюване кілька разів пізнїйше. Безперечно, навіть іще тепер більше того ховаєть ся в ріжних пізнїйших збірниках.

Що до історичних компіляцій досї зістаєть ся невиясненою роля української книжности в історії таких історичних компіляцій, як хроноґрафи, елинський і римський лїтописець і їх перерібки; тілько одну з пізнїйших перерібок хроноґрафа — не роздїлену на роздїли, уважають більш меньш загально українською редакцією (з другої половини XVI в.), бо вона заховала ся в українських рукописях ¹³). З історичних компіляцій, опертих на староруській лїтописній традиції, близші нам супрасльські компіляції XV і початку XVI в.: одна компілює великоруську лїтописну збірку з білоруською (смоленською) — лїтописею в. кн. Литовського, друга продовжує витяги з новгородських і київських лїтописних збірників місцевими ориґінальними записками (до них ще вернемо ся) ¹⁴). З кінця XVI чи поч. XVII в. маємо дуже інтересну українську компіляцію звістну (по пізнїйшій своїй копії) під назвою Густинської лїтописи, доведену до р. 1515: вона зберає звістки з цїлого українського циклю лїтописей, від старої Київської до Галицько-волинської і продовжує їх вибірками з збірок великоруських, щедро розмішуючи сї звістки матеріалами зачерпненими з латинських і польських джерел XVI в., а при кінцї подає й самостійні статї; лїтературна вартість її невисока, але вона інтересна знов таки як сьвідоцтво староруської лїтописної традиції на Українї в сих часах ¹⁵).

В сфері ориґінального письменства ми, безперечно, розпоряджаємо далеко не повними відомостями. Воно досї не було предметом наукових дослїдів, і студїї над рукописним матеріалом, без сумнїву принесуть ще багато нового; зрештою не було зроблено проби й якогось лїтературного інвентара того, що маємо саме з українських земель сих столїть, а при тїсних єрархічних, полїтичних і культурних звязках, які в тих часах лучили землї українські й білоруські, при спільности книжної мови й культури, багато дечого представляєть ся, як на тепер принаймнї, нероздїльною власністю книжности й письменства українського й білоруського. Отже на підставі тепер приступного нам матеріялу ми не можемо претендувати на виробленнє докладного суду про лїтературний рух, про письменську традицію українських земель сих часів.

Судячи на основі того, що ми дотепер маємо, сї два віки — від середини XIV до середини XVI, були часами застої в лїтературній творчости, і деякі факти говорять за тим, що се не тільки результат бідности нашого матеріала, а дїйсний стан річи. В високій мірі напр. здаєть ся нам характеристичним, що за сї два столїтя, коли оборона православія і прав православної церкви була такою пильною справою для всїх хто вмів писати й записував перґамен чи папір, ми досї не маємо майже нї одного апольоґетичного чи полємічного трактату, коли не рахувати зовсїм малозначного „Слова Григоріа митрополита, како держатъ вЂру НЂмци” (автором його уважають Григорія Цамблака, але „Слово” не має взагалї нїякої вартости, бо обмежаєть ся реєстром латинських єресей (числом 35), вибраних з візантийських полємічних трактатів) ¹⁶). Дослїдники полємічної лїтератури толкували се тим, що при богатім запасї перекладеної полємічної лїтератури тодїшнї Русини не почували потреби в ориґінальній полєміцї ¹⁷). Але се обясненнє не може вдоволити: річ очевидна, що спеціальні умови, в яких жила православна церква в українських землях, насувала богато такого, чого не можна була найти в візантийських трактатах XI-XIV вв., і коли оживило ся українське духове житє, сипнула маса писань на тім полю: І в XIV-XVI віках, як ми бачили, сквапно збирано новійші полємічні писання з иньших сторін, отже брак ориґінальних писань в попереднїх віках трудно толкувати инакше, як тільки симптом застої; тим більше що того рода писання, як би були між ними якісь замітнїйші, мали-б шанси бути відгребаними пізнїйшими полємістами, як відгребані були напр. акти собору 1509 р. або посланїє Місаіла, як списували ся такі маловартні захожі річи, як згадане вище посланїє атонського прота.

При тім треба сказати, що лїтературних засобів не бракувало тодїшнїм людям. Перечитуючи напр. уже кілька разів згаданий мною тестамент кн. Андрія Володимировича, мусимо признати, що сей печерський старець Пахнутий, Лихачів брат, який приробив той лїтературний вступ до зовсїм прозаічних розпоряджень князя ¹⁸), мав зовсїм не злий — простий і безпретенсійний, але тим самим гарний стиль. Тим часом одинока аґіоґрафічна записка, яку ми маємо з сього Печерського монастиря за сї столїтя — се ляконїчна суха записка про чудо на Великдень в печері 1463 р. ¹⁹), а одиноке аскетичне писаннє — поученнє печерського ігумена Досифея з поч. XV в. (чи кінця XIV) про порядок відмовляння молитов (т. зв. правило), який практикуєть ся на Афонї і на Руси, дане на запитиння ігумена одного північного монастиря, зовсїм сухе, офіціальне, без всяких лїтературних прикрас ²⁰).

І так загалом. Не бракувало людей з теольоґічним і лїтературним приготованнєм, які при нагодї могли себе з сього боку показати не зле, — але по за чисто практичними потребами бракувало стимулів лїтературної творчости, бракувало того духового руху, який стихійною силою втягає в себе людей та каже кождому сьмілїйшому пробувати своїх сил на полї духової творчости. Так принаймнї, повторяю своє остереженнє — виглядає з того, що ми тепер маємо і знаємо. Чи візьмемо акти собору владиків українських і білоруських з 1415 р. (в справі вибору Цамблака) ²¹), чи на столїтє пізнїйшого виленського собору 1509 р. — одного з нечисленних утворів сих віків знаних і цїнених пізнїйше (він був виданий 1614 р.), розуміється — не за свою лїтературну, а канонїчну вартість, і на лїтературність претендує в нїм візьмем вступ ²²), чи посланиє м. Місаіла до папи, чи поученнє на сто лїт пізнїйшого м. Сильвестра новопоставленому сьвященику ²³) — всюди ми переконаємо ся, що в вищій єрархії не бракувало людей з богословською й лїтературною рутиною.

Посланиє м. Місаіла 1476 р., аналїзоване вже мною ²⁴), дає взірець лїтературности вищої — в дусї старого ізукрашеного вітійства. Затопляючи адресата повінею комплїментів і під тою комплїментарною зверхністю стараючи ся дати як найменьше дїйсних уступок, воно, справдї, дає не зле сьвідоцтво й теольоґічній зручности, і дїалєктичній та риторичній рутинї авторів і редакторів. Як взірець риторства я позволю собі навести уривок, де автори ставлять антитези між тим як виглядають латинські пастирі в землях литовсько-польських і як повинні виглядати й поводити ся пастирі правдиві.

„Треба премудрістю любовною і кротістю розмішувати (науку), щоб не потрібувати зовсїм оружія ярости на поправу такої пастви. В наших бо краях бачимо богато зі сторони західньої церкви таких пастирів по імени, що держать ся такого звичаю — думають яростию збільшувати стадо, а більше гублять з нього: віддають гідних судови ²⁵), вяжуть і мучать, иньших силою тягнуть з благочестия до благочестия, ²⁶) руйнуючи союз мира завистним гнївом. То незручний пастир своїм криком перелякавши, нагло і скороспішно знищив і згубив з свого числа; то кинувши палицею, щоб пострашити ворога, трапить в голову й побачить перед собою мертвяка; иньшим разом, стративши голову в запалї, пхне ногою й поломить хребет, або ребряні кости, якими охороняєть ся нутро. Милосердний же пастир свобідний і далекий того всього: лагідно дивлячи ся на своє стадо, тихо рухаючи устами або криком духовним окликаючи стадо, він приводить його до того, що воно держить ся купи і не розбігаєть ся більше. Научає він не лишати й кривого, беручи його на своє плече. І привикши до таких звичаїв, вівцї біжать в слїд солодкого пастиревого голосу, а від чужого біжать, і так ступаючи перед ним радісними ногами він наставляє апостольські й пророчі поля евангельським путем, ²⁷) і часто обертаючи ся і бачучи їх благочинність що вони ідуть, множать ся, тучно їдять — веселить ся, сподїваючи ся прийняти от пана стада не тільки повну нагороду, але й заслужити честь. А коли настає горячо від соняшного жару, і потрібно великого холоду, він виводить їх на висоту євангельських гір, дає їм там мати всяку свободу, а відти висилає їх перед себе на небо. Все отсе й иньші многі прикмети знаходять ся й дїлають в серцї твоїм всесьвятим дїйством св. Духа, що дїлає в тобі” ²⁸).

Зрештою взяти навіть тестамент Василия Загоровського: його інструкції про вихованнє дїтей, його науки самим дїтям, наведені нами вище ²⁹), мають дуже загальний характер і з лїтературного становища стоять вище, а в кождім разї нїяк не низше від староруської науки Мономаха. При мінїмальній охотї до лїтературної творчости, Загоровський міг вилучити сї науки, заокруглити й дати лїтературний твір. Але видко і того мінїмального нахилу до лїтератури не мав він, тож вставляє сї науки в офіціальний акт — тестамент, переплїтаючи свої загальнїйші гадки зовсїм прозаічними розпорядженнями про маєтности, доходи й таке иньше. Виглядає се на антітезу старої Руси, коли „нові люде Христові”, зачерпнувши дещо нової науки, спішили предложити її в своїй популяризації „новому стаду”, — і сих переломових часів, коли церковні круги, стративши опіку в горі, а не знайшовши ще активного попертя з долини, зсїли ся й підібгали ся, стративши всяку фантазію до ширшої культурної роботи, всякий апетит до лїтературної чи суспільної інїціативи й замкнули ся в свого рода консерваторській дїяльности ³⁰). Старали ся можливо старанно консервувати староруську церковну традицію, староруський доробок книжности й лїтератури; старали ся законсервувати ті матеріальні джерела й засоби, якими розпоряджала православна церква, її конфесійну окремішність від латинської й єрархічну звязь з царгородським патріархатом, її правно-полїтичне становище в Польсько-литовській державі, її права й юрисдикцію — і консервувати можливо тихо й скромно, не наражаючи ся, не виступаючи різко, беручи пасивним опором і консерватизмом, а не відкритою боротьбою (таке становище православних супроти фльорентійської унїї в другій половинї XV в.). Прав і потреб православної церкви отже боронили не полємічними трактатами, а петиціями, або фальсіфікатами — ріжними псевдо-староруськими „Ярославовами свитками”, псевдо-Львовими грамотами і пів-апокрифічними „записями на євангелиях”, при догідній хвилї предкладаними до правительственного потвердження. Таке вражіннє депресії й певної резіґнації робить тодїшня православна церква, вражіннє пасивности й застою — тодїшня звязана з церковними кругами лїтература. Може бути, що якісь значнійші нахідки дадуть їй инакше осьвітленнє — я характеризую її так, як представляєть ся вона на підставі приступного нам тепер матеріалу.

Примітки

¹) Оден з дослїдників, проф.Арханґельский так характеризує їх: Ізмарагды належать до катеґорії тих староруських збірників, які також не мали певної, докладно визначеної редакції.

²) Про них Архангельскій Творенія отцовъ церкви въ древне-рус. письменности, особливо вип. IV., Яковлевъ Къ литерат. исторіи древне-рус, сборниковъ — опытъ изслЂдов. „Измарагда”. Найстарший кодекс Ізмарагда з XIV в.; оден з львівських кодексів з XVI описаний в україн.-руськім Архиві т. І.

³) Пор. спостереження д-ра Франка — що правда над кодексами пізнїйшими головно, Карпаторуська лїтература. Записки т. XXXVII с. 5-6 і резюме реферата Ю. Тиховського в ИзвЂстіях XII съЂзда с. 169; він тут ставить між ин. таку тезу: „заховані рукописи й друковані видання що до тексту дають не прості копії, а все нові перерібки й переклади”; час найбільшої популярности їх він кладе на столїтє від третьої чверти XVI до третьої чверти XVII в.

⁴) Новійше виданнє (вповнї не наукове і не цїле: вересень-цьвітень лише в Памятках — в церковноучит. литературы II і IV (1896 і 1898) дає лише дуже загальні й поверховні замітки.

⁵) Справедливо вказують з сього становища на заснованнє ним в його епархїї монастиря Антонїя й Теодосія — Лїтоп. Авраамки с. 319.

⁶) Таким представляєть ся найстарший, приступний нам в рукописній традиції склад Патерика; самих посланій Симона й Поликарпа осібно не маємо.

⁷) Про редакції Патерика новійша лїтература: Шахматовъ Кіевопечерскій патерикъ и печерская лЂтопись (ИзвЂстія акад. 1897, III); Абрамовичъ ИзслЂдованіе о кіево-печерскомъ монастырЂ, какъ памятникЂ литературномъ (ibid. 1901-2 і осібно), иньша лїтература в т. III ² прим. 36.

⁸) Про сю номоканонну збірку див. у Попова op. c. с. 123 і далї і в рецензії Павлова (Отчетъ. XIX присуждени) с. 255-9.

⁹) Напр. Описаніе Румянцев. музея ч. 232, 233.

¹⁰) Про сї збірники Попов 1. с. с. 154 і далї.

¹¹) Сї писання почасти були використані в пізнїйшій збірцї полємічних і апольоґетичних писань, зладженій в тімже Супрасльськім манастирі в р. 1578, про яку буду говорити низше (описана і в части публїкована Поповим в Чтеніях московських 1879, І і II), а в цїлости заховали ся в однїм збірнику XVII в. (київського Михайлівського монастиря), описанім проф. Петрова п. т. Западнорусскія полемическія сочиненія XVI в. (Труды кіев. дух. акад. 1894, II-IV). Апольоґію 1511 р. проф. Петров уважав ориґінальною, написаного в Супрасльськім монастирі, але кінцева записка зовсїм виразно вказує на Угорщину. Посланіє прота атонського друкував недавно Дашкевич з пізнїйшого (XVII в.) кодекса зі збірки Петрушевича, п. т. Одинъ изъ памятниковъ религіозной полемики XVI вЂка (Чтенія київські т. XV).

¹²) Про нього Петров в цитованій статї кн. II с. 183-4.

¹³) Лїтература хроноґрафів — див. в т. III ² прим. 32.

¹⁴) Перша видана була Даниловичом п. т. Latopisec Litwy i Kronika Ruska, 1827, друга кн. Оболенським п. т. Супрасльськая рукопись содержащая новгородскую і кіевскую сокращенныя лЂтописи, 1836.

¹⁵) Видана в II т. Полного Собранія русских лЂтописей, як додаток до Галицько-волинської, але не в цїлости, так що повного понятя про неї се виданнє не дає. Кінцеві статї (1516 і далї) додані мабуть пізнїйше.

¹⁶) Слово видане, з рукописи XVI в., Поповим ор. с. с. 320 і тамже (с. 319-20) вказані його джерела; автором його признали Цамблака Горский і Невоструєв (Описаніе рукоп. Синод. библ. II ч. ІП с. 741), і ся гадка приймала ся пізнїйшими дослїдниками, а автор новійшої моноґрафії про Цамблака Яцимірський зачислив їх до сумнївних писань, які „можна признавати” Цамблаку (с. 209-10). Про авторство Цамблака властиво не може тут бути й річи, бо нїякому авторству в сїй компіляції властиво не лишаєть ся міста. Крім сього трактату Павлов (ор. с. с. 273) вказує иньший, досї невиданий трактат про св. Духа, що містить ся в збірнику з ріжними писаннями Фотия — тому Павлов гіпотетично уважає автором Фотия.

¹⁷) Павлов op. c. с. 254 і 273.

¹⁸) Наведений мною в т. V с. 450.

¹⁹) Наводжу в перекладї цїлу сю записку, зроблену мабуть не пізнїйше кінця XV в.: в лїто 6971 в Печерськім монастирі стало ся таке знаменіє, за князя Семена Олександровича, за брата його Михайла, а за архимандрита печерського Николи. Печеру держав тодї Діонисий званий Щепа, сей прийшов на Великдень в печеру покадити тїла усопших і прийшов туди де зветь ся община і покадивши сказав: отци й братя! Христос воскрес! нинї великдень! І відповіли йому, як з хмари грім (громъ тученъ): воістину воскрес! Йому же слава, честь, держава і поклоненіє з безначальним його Отцем і присьв. Духом, нинї й присно і во віки віків, аминь. (З рукоп. XVI в. вид. при Патерику вид. Яковлева с. V).

²⁰) Видане вперше в Прибавл. къ твореніямъ св. отцевъ, VI, 1848, і знову проф. Нїкольским в ИзвЂстіях акад. 1903, II (з кодекса XV) — він же установив час написання сього поучення: кінець XIV початок XV в., замість XIII віка, як приймали перед тим.

²¹) Акты Зап. Рос. І ч. 24.

²²) Новійше виданнє в IV т. Рус. истор. библіотеки.

²³) Акты Зап. Рос. III ч. 3.

²⁴) Див. т. V с. 531-4; близша аналїза змісту не лишає сумнїву в автентичности посланїя, як я вказав там.

²⁵) „и предавшему суды отдають достойная, вяжуще и мучаще” — фраза неясна; треба взагалї мати на увазї, що текст виданий Потїєм, має в собі богато недокладностей, які почасти треба покласти на карб його копїї й видання, по части може на карб самого автентичного тексту (може він був не дуже зручним перекладом тексту грецького або латинського” ?)

²⁶) Не злий вираз для перетягання в латинство з грецької віри: автори виходять з погляду, що й та й ся віра одинаково сьвяті, отже перетягти з одної до другої значить перетягати „из благочестія во благочестіє”.

²⁷) Фраза неясна.

²⁸) На взірець, як виглядає се в ориґінальній стилїзації, навожу сю кінцеву фразу; „Таже и зною наставшу отъ солънечного вара и хладу велику потребну сущу на євангельськихъ горъ высоту сия возводить и свободу всяку подаваєть приймати, также отътуду на небеса предпосылаєтъ — сия вся и инная множая такова обретают ся и дЂйствують ся во сердцы твоемъ всесвятомъ действомъ пресвятого Духа, действующаго в тобе” — л. 16 і об. (Архивъ І VII с. 209-10).

²⁹) Див. с. 318-20.

³⁰) До подібного погляду, хоч з иньших мотивів і з иньших (не в сюди згідних з моїми) спостережень приходив історик української мови й письменства старшого поколїння ак. Житецький. В своїй першій працї (Очеркъ звуковой исторіи малорус. нарЂчія, 1876, с. 279) він принагідно характеризував сї столїтя так: „На всЂмъ лежала печать неустройства и незаконченности всюду господствовала разнохарактерная смЂсь понятій и интересовъ. Старыя основы жизни были подорваны, новыя не успЂли пустить глубокихъ корней, народная оппозиція не успЂла еще окрЂпнуть. Таковъ былъ характеръ времени въ исходЂ XV (?) в. наканунЂ козацкаго движенія. Теперь намъ легко понять, отчего въ теченіе XIV и XV в. пріостановилось в Южной Руси всякое литературное движеніе: не о чемъ было писать и некому было писать. Мелкія подробности жизни, которымъ не подведены еще итоги, запутанныя отношенія юридическаго права все это такія темы, которыя не могли вызвать внутренней роботы духа, ищущаго своего выраженія въ словЂ. Предъ глазами не было самостоятельно выработанной лучшей нормы общественной жизни: сама жизнь не давала никакихъ литературнихъ возбужденій”.

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 5.]